Зближення національного законодавства різних держав

У теорії права неодноразово зверталася увага на напрями, способи й форми
зближення правових норм різних держав. Узгоджений правовий розвиток
держав може відбуватися в таких основних напрямах та формах: зближення
законодавства, при якому визначаються загальні напрями, етапи та способи
зближення законодавства держав у певній сфері; гармонізація
законодавства, що виявляється в узгодженні загальних підходів, концепцій
розвитку національного законодавства різних держав, запровадженні
спільних правових принципів і схваленні окремих спільних рішень;
прийняття модельних законодавчих актів; уніфікація законодавства, тобто
надання юридичним нормам загальнообов’язковості для суб’єктів права хоч
би двох держав. Для реалізації цих напрямів, способів і форм можуть бути
використані певні акти. Наприклад, у першому випадку — програми, плани,
модельні акти, інше; у другому — наукові концепції тощо; у третьому —
спільні правові норми, стандарти і т. ін. Зрозуміло, що юридична сила
цих актів неоднакова, оскільки вони можуть бути програмними,
нормативно-орієнтовними, рекомендаційними, безпосередньо-імперативними
чи обов’язково схваленими. www.ukrreferat.com

Серед напрямів, способів, форм й актів, які сприяють узгодженому
правовому розвитку держав у сфері міжнародного приватного права важливе
значення має кодифіковане національне законодавство. Кодифікація
дозволяє заповнити прогалини у законодавстві, усунути дублювання норм,
розмежувати норми матеріального та процесуального права, досягти
визначеності та передбачення результатів як у нормотворчос-ті, так і у
врегулюванні спірних правовідносин. Вказане є важливим, зокрема у
випадку, якщо перед судом чи іншими заінтересованими особами постає
питання про те, які норми іноземного права слід вважати матеріальними, а
відповідно й застосовуваними. Адже загальноприйнятим є положення, що
іноземні процесуальні норми не можуть застосовуватися судами та мати
місце за межами юрисдикції держави, котра їх прийняла. Тут виявляється
так званий феномен переходу деяких норм процесуальної природи у сферу
матеріально-правової регламентації. При цьому в іноземному праві, до
якого слід звернутися для вирішення спору, сама кодифікація може мати
менше значення.

Дискусія про кодифікацію цивільних норм, що регулюють судочинство з
«іноземним елементом», триває вже багато років. Проти законодавчої
кодифікації норм міжнародного приватного права традиційно виступали
представники держав «сім’ї загального права», наприклад А. Еренцвейг
(США). Опоненти кодифікації вважають, що цей процес досягає тільки
формалізації, а не справедливого кінцевого результату. Зокрема,
швейцарський правник К. Сір зауважує: кодифікація норм міжнародного
приватного права робить скам’янілими норми про конфлікт законів. Але не
можна ігнорувати те, що процес кодифікації підвищує правову впевненість
суб’єктів правовідносин, а його недоліки завжди можна усунути.

Питання про способи кодифікації також є дискусійним. Відомими є два
способи кодифікації. По-перше, створення галузевих кодексів, які містять
норми міжнародного приватного права. По-друге, прийняття спеціальних
законів з міжнародного приватного права та процесу. Але й за їх
наявності інші закони та підзаконні акти також можуть містити норми
міжнародного приватного права.

Кодифікація норм міжнародного приватного права в окремих галузевих актах
характерна для більшості держав «сімі континентального права», в т. ч. й
для України. Використання іншого способу, а саме прийняття законів з
міжнародного приватного права та процесу стало новою тенденцією у
розвитку законодавства деяких держав цієї правової «сімТ. Прийняті у
60—70-ті роки й пізніше закони з міжнародного приватного права та
процесу викликали чимало схвальних відгуків, а у самих законах
вказувалося, що їх норми сприяють міжнародному співробітництву держав (§
1 Закону Угорщини; § 1 Закону Чехо-Словаччини). Загалом було визнано, що
їх прийч няття дало можливість детально й системно здійснити кодифікацію
норм, а також усунути дублювання правил у інших правових актах. Проте з
часом у деяких державах відбувається переміщення норм у галузеві
кодифіковані акти. Наприклад, Закон Польщі «Про право, застосовуване до
відносин з міжнародного приватного права» від 2 серпня 1926 p. охоплював
цивільні процесуальні норми. У результаті розпочатих у 1951 p.
кодифікованих робіт 12 листопада 1965 p. було затверджено новий Закон з
міжнародного приватного права. З цього часу втратив чинність Закон 1926
p. Але низка його положень була відмінена раніше у зв’язку з прийняттям
нового Цивільного процесуального кодексу 1964 p., який містив норми
міжнародного цивільного процесу. Таким чином сьогодні для законодавства
Республіки Польщі характерною є кодифікація норм цивільного процесу в
окремому галузевому акті.

Загалом прийняття спеціальних законів з міжнародного приватного права
дає змогу досить повно й системно врегулювати правовідносини за участю
«іноземного елемента» в порівнянні з галузевою кодифікацією. Незважаючи
на пропозиції правників України прийняти закон з міжнародного приватного
права та процесу (В. Кисіль, В. Калакура, ін.), а також на наявність
кількох альтернативних проектів закону з міжнародного приватного права.
Українській державі все ж притаманна галузева кодифікація норм права. В
зв’язку з цим мають сенс висновки-рекомендації Другої всеукраїнської
конференції з питань кодифікації українського законодавства (22— 23
грудня 1993 р., м. Харків), відповідно до яких кодифікація міжнародного
приватного права повинна здійснюватися двома етапами. На першому — вона
може обмежитися частковою офіційною інкорпорацією, на другому —
переводитися в русло безпосередньої кодифікаційної роботи.

З кодифікацією норм міжнародного приватного права тісно пов’язана
уніфікація цих норм, тобто використання правотвор-чого процесу,
спрямованого на створення (зміну, припинення) правових норм, тотожних
іншій національній правовій системі. Уніфікація є частиною процесу
гармонізації (зближення) національних правових систем. Межі уніфікації
визначаються її цілями, тобто певними об’єктивними економічними чи
соціальними причинами.

Про необхідність уніфікації правових норм, а часто й невідворотність
цього процесу свідчить збільшення кількості ситуацій, які вимагають
застосування іноземного права. Питання уніфікації та проблеми, пов’язані
з нею, дискутуються в час оновлення й кодифікації законодавства України
(О. Вінник, А. Довгерт). На це звертають увагу вчені інших держав (О.
Воробйова).

Уніфікація й уніфіковані норми є порівняно новим явищем у праві. Причому
з розвитком процесу уніфікації число таких норм зростає. Хоча немає
єдиної думки про їх правову кваліфікацію та галузеву приналежність.
Відсутня єдність поглядів й на те, стосовно яких норм —
матеріально-правових чи колізійних найбільш доцільно проводити
уніфікацію (про матеріально-правові та колізійні норми див. розділ IV).
Одні вчені, наприклад, Р. Давид (Франція), віддають перевагу уніфікації
матеріально-правових норм перед колізійними. Уніфіковані
матеріально-правові норми можуть, на їх думку, доповнюватися
уніфікованими колізійними нормами, що відсилають до національного
законодавства. Представники англо-американ-ської доктрини, зокрема Дж.
Чешир та П. Норт, схиляються до думки про доцільність уніфікації
колізійних норм, стверд-\» жуючи, що уніфікація матеріально-правових
норм, на відміну ‘від уніфікації колізійних, не матиме значного успіху,
особливо, коли мова йде про англосаксонську та континентальну системи
права.

За критерієм системності розрізняють два способи уніфікації: у
національній правовій системі та міжнародній сфері. У першому випадку
(при так званій односторонній уніфікації), ..її метою, як правило, є
запозичення вдалого зарубіжного пра-а вового досвіду, а не просто
«копіювання» іноземних за походженням джерел права для досягнення
схожості законодавства кількох правових систем. Прикладом односторонньої
уніфікації є однотипні за змістом та формою норми, запропоно-~ вані
законодавчими органами держав Східної Європи та деяких інших. Вони
містяться у законах з міжнародного приватного права Чехо-Словаччини,
Польщі, Угорщини, Югославії та інших держав. Уніфікація у міжнародній
сфері означає процес, внаслідок якого держави приймають певні договірні
зобов’язання. Тут відомі два методи уніфікації: прямий та неп-уямий.
Перший означає, що у міжнародному договорі встановлюють завершені
правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі
внутрішнього права держав-учасниць договору. Своєю чергою держави
зобов’язуються забезпечити застосування цих норм. Шляхом створення таких
повністю уніфікованих норм досягається високий рівень одноманітності у
правовому регулюванні правовідносин. В залежності від кола учасників
пряма уніфікація може бути двосторонньою та багатосторонньою,
універсальною, регіональною, субрегиональною чи локальною. Результатом
прямої уніфікації є, зокрема, значна кількість угод, а саме міжнародні
двосторонні договори про надання правової допомоги.

Метод непрямої уніфікації означає, що держави-учасниці міжнародного
договору зобов’язуються встановити у своєму законодавстві правову норму,
зміст якої достатньо детально визначено у цьому договорі. Він не є
досконалим, тому що держава-учасниця договору, відтворюючи норму
договору, як правило конкретизує її. Ця конкретизація може коливатися
іноді в значних межах у національному законодавстві.

Якщо міжнародним договором встановлено певні норми і водночас учасникам
договору надано право відступити від них у законодавстві, говорять про
змішаний метод уніфікації. Він займає проміжне становище між непрямою та
прямою уніфікацією, тяжіючи до, останньої. Чим вищий рівень уніфікації
шляхом прийняття міжнародних договорів, тим менше значення мають норми
внутрішніх джерел права. Водночас було б помилковим стверджувати, що
уніфікація норм у міжнародному приватному праві приводить до втрати
домінуючого становища внутрішніми джерелами права.

Уніфіковані норми міжнародних договорів є особливими, оскільки вони
повинні впливати у внутрішньоправовій сфері на регулювання відносин
суб’єктів права. Водночас, як частина уніфікованого міжнародного
договору, вони регулюють і відносини між його учасниками — взаємний
обов’язок забезпечити чи створити правовий режим для дії договірних норм
у національній правовій системі. Такі норми не «вилучаються» з
міжнародних договорів, навіть якщо у внутрішньому законодавстві вказано,
що вони становлять його частину після ратифікації чи прийняття іншого
акта.

За останні десятиріччя зросла питома вага нового виду правових актів,
які сприяють уніфікації норм. Це модельні (рекомендаційні) законодавчі
акти, що вважаються вищим ступенем уніфікації національного
законодавства різних держав. Модельні закони є рекомендаційними актами з
типовими нормами. Ці закони не обов’язкові для держав, а слугують тільки
нормативно-орієнтовним стандартом. Вони є зв’язковою ланкою між нормами
міжнародного та внутрішнього права. Загалом модельні закони найчастіше
пропонуються для матеріального права, але вони не є рідкістю у праві
процесуальному. Наприклад, у 1858—1859 pp. у Прусіі та Австрії
обговорювалося питання про загальнонімецький Торговий кодекс.
Регіональним модельним законом у сфері регулювання цивільних
процесуальних відносин став обговорюваний влітку 1992 p. підготовлений
Іберо-американським інститутом процесуального права проект модельного
цивільного процесуального кодексу для Латинської Америки. Часто модельні
закони приймають для регулювання діяльності міжнародних комерційних
арбітражів. Вони дозволяють цим органам не пов’язувати свою діяльність з
імперативними нормами, які регламентують порядок вирішення спорів на
території держави, де має місце арбітраж (третейський суд). Проте
реально дозволяють це зробити вказаним органам міжнародні конвенції.
Прикладом модельного закону є Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний
комерційний арбітраж, розроблений Комісією ООН з права міжнародної
торгівлі, схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 11 грудня 1985 p. Його
було рекомендовано державам як зразок для відповідних національних
законів. Цією рекомендацією скористалися Австралія, Бахрейн, Бермудські
острови, Болгарія, Гонконг, Єгипет, Канада, Кіпр, Мексика, Нігерія,
Перу, Російська Федерація, Сінгапур, Туніс, Угорщина, Україна,
Фінляндія, Шотландія, деякі штати США.

Похожие записи