Реферат на тему:
Право інтелектуальної власності
План
1 Поняття та види інтелектуальної власності.
2 Право інтелектуальної власності як вид речового права.
3. Суб’єкти, об’єкти та підстави виникнення права інтелектуальної
власності.
4. Зміст права інтелектуальної власності.
5. Здійснення права інтелектуальної власності.
6. Захист права інтелектуальної власності.
1. Поняття та види інтелектуальної власності
Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як частини живого
світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.
Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність
людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється
неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.
Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і
належної охорони результатів творчої діяльності, об’єднуваних у понятті
“інтелектуальна власність”, для темпів соціального та промислового
розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період становлення,
оскільки радянська доктрина цивільного права грунтувалася на визнанні та
регулюванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва,
відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що
мають головним чином відносний (зобов’язально-правовий), а не абсолютний
характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався термін
“інтелектуальна власність”. Вперше він був використаний у останні роки
існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. “Про власність в
СРСР”.
Початком становлення українського законодавства про інтелектуальну
власність є прийняття Закону “Про власність”, який містить спеціальний
розділ “Право інтелектуальної власності”. Першим спеціальним актом у цій
галузі є Закон України від 21 квітня 993 р. “Про охорону прав на сорти
рослин”. Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи
спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.
Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у
ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава
гарантує захист інтелектуальної власноавторських прав громадян, їх
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з
інтелектуальною діяльністю.
Конкретною правовою основою здійснення і захисту інтелектуальної
власності в Україні є низка спеціальних законів: від 15 грудня 1993 р.
“Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, від 15 грудня 1993 р.
“Про охорону прав на промислові зразки”, від 15 грудня 1993 р. “Про
охорону прав на знаки для товарів і послуг” та від 15 грудня 1993 р.
“Про племінне тваринництво”, від 23 грудня 1993 р. “Про авторське право
і суміжні права”, від 25 червня 1993 р. “Про науково-технічну
інформацію”, від 21 січня 1994 р. “Про державну таємницю”, від 10 лютого
1995 р. “Про наукову і науково-технічну експертизу”, від 5 листопада
1997р. “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” та інші.
Тією чи іншою мірою стосуються інтелектуальної власності закони України:
від 2 жовтня 1992 р. “Про інформацію”; від 21 грудня 1993 р. “Про
телебачення і радіомовлення”; від 5 червня 1997 р. “Про видавничу
справу”, від 7 жовтня 1997 р. “Про професійних творчих працівників та
творчі спілки”, від 13 січня 1998 р. “Про кінематографію”, від 23 грудня
1998 р. “Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність”, від 16
червня 1999 р. “Про охорону прав на зазначення походження товарів” та
інші.
У ЦК праву інтелектуальної власності присвячена книга четверта, яка
розміщена відразу за книгою третьою “Право власності та інші речові
права”, чим розробники Кодексу мали намір підкреслити
соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її
як підгалузь цивільного права’.
Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності і права
інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття
“інтелектуальна власність” поки що потребує доопрацювання.
Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як
такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється
юридичне за допомогою документів, які гарантують майнові права. При
цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у
господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і
реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва.
Лише в результаті зазначеної сукупності дій об’єкт творчості
перетворюється на особливий вид власності2.
Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї
обставини, що сутністю інтелектуальної власності є те, що вона
стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш
наполегливо вказується на значення легітимаційного моменту: результати
творчої діяльності стають об’єктом правового регулювання лише тому, що
такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за
своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої
діяльності стає об’єктом права інтелектуальної власності. Об’єктом
останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який
відповідає вимогам закону Наприклад, вирішення технічного завдання є
результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам
патентоспроможності і, отже, не буде об’єктом права інтелектуальної
власності. Отже, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті
результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.
З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так:
інтелектуальна власність — це власність (тобто ставлення як до своїх
власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно
до закону надається правова охорона.
Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують деякі розбіжності.
Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати
інтелектуальної діяльності поділяють на дві основні групи:
1) літературно-художня власність (до неї відносять твори літератури і
мистецтва, а також суміжних сфер);
2) промислова власність (охоплює усі результати творчості у галузі
техніки).
Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД.
Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на
три групи:
1) об’єкти літературно-художньої власності;
2) об’єкти промислової власності;
3) засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і
послуг.
Саме друга з наведених класифікацій визнана виправданою і доцільною
розробниками ЦК України і закладена ними в основу концепції регулювання
інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 рр., де книга четверта
поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.
Проте у ЦК 2003 р. такий поділ на розділи відсутній, а відтак питання
про концепцію вітчизняного законодавства з цього питання залишається
відкритим.
2. Право інтелектуальної власності як вид речового права
Визначаючи поняття “право інтелектуальної власності”, слід враховувати,
що воно може вживатися у суб’єктивному та об’єктивному розумінні, а
також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч.2 ст.418), для
позначення елементу правосуб’єктності (правоздатності) особи.
Право інтелектуальної власності в об’єктивному сенсі є сукупністю
правових норм, які регулюють відносини, що складаються у процесі
створення, легітимації, використання та охорони результату
інтелектуальної, творчої діяльності.
Право інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі у ч 1 ст.418 ЦК
визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої
діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності,
визначений цим Кодексом та іншим законодавством.
Якщо конкретизувати деякі положення зазначеного законодавчого визначення
цього поняття, то воно може виглядати таким чином.
Право Інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі –це право особи
володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку
усіх інших суб’єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності
або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом.
Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб,
вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої
діяльності, який законом визнається об’єктом правового регулювання і
охорони.
Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими
майновими та немайновими правами, слід звернути увагу на те, що нині
існує два основних підходи до визначення її правової природи.
В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають
як право інтелектуальної власності, а відтак відносять до різновиду
(хоча і специфічного) права власності. Зокрема п 2 ст.13 Закону “Про
власність” містить пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної
праці є об’єктами права власності громадян. Друга концепція полягає у
тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як
виключні права, які не є правами власника1.
Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання зазнала трансформацій.
Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р грунтувався
швидше на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання
результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації
(ст.429 проекту). Про виключні права йшлося і \ ст.ст.430-433 проекту
ЦК.
Проте ст.418 ЦК 2003 р., яка містить визначення поняття “право
інтелектуальної власності”, не характеризує його як виключне право особи
на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт
права інтелектуальної власності. Натомість ст.419 ЦК, визначаючи
співвідношення права інтелектуальної власності і права власності,
фактично тлумачить їх як категорії одного порядку.
Згідно зі ст.419 ЦК право інтелектуальної власності та право власності
на річ існують як самостійні правові категорії, що пов’язане з наявністю
між об’єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об’єктами
права власності таких відмінностей:
1) результат Інтелектуальної діяльності може бути визнаний об’єктом
права інтелектуальної власності лише при точній відповідності з вимогами
закону;
2) Існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним,
виключним правом, обмежене певним строком.
Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є
самостійними правовими категоріями, передання кожного з цих прав є
самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні
правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об’єкт права
інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у
якій зафіксовано об’єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід
права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права
на об’єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини
не означає автоматичного переходу авторського права до особи, яка її
придбала.
Таким чином, згідно із сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі
право інтелектуальної власності розглядається як особливий різновид
права власності, а отже, і речових прав на специфічний об’єкт —
результати інтелектуальної, творчої діяльності.
3. Суб’єкти, об’єкти та підстави виникнення права інтелектуальної
власності
Суб’єкти права Інтелектуальної власності — це особи, яким можуть
належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та
захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.
Суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути два види
суб’єктів:
1) творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності;
2) Інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права
Інтелектуальної власності.
Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої
є або можуть бути визнані об’єктами права інтелектуальної власності.
Коло суб’єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не
визначене І не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров’я,
дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний
перелік осіб, які створюють той чи інший об’єкт права Інтелектуальної
власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для
суб’єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова
дієздатність суб’єктів “творчого процесу. Іншими словами, творцями
будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так
і неповнолітні особи.
Слід звернути увагу на те, що “творча правосуб’єктність” не збігається
із загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правом настає з
досягненням фізичною особою 18 років. Суб’єктом права інтелектуальної
власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або
недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа
може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна,
піклувальника тощо).
Інші особи визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності, якщо
відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті
немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад,
це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або
частково передав майнові права інтелектуальної власності — видавець
літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст.427
ЦК).
Суб’єктом права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку
з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична
чи фізична особа, де або у якої працює той, хто створив цей об’єкт. Про
це йдеться у ст.429 ЦК, яка розрізняє два випадки:
1) визначення суб’єктів особистих немайнових прав;
2) визначення суб’єктів майнових прав.
Щодо особистих немайнових прав як загальне правило встановлено, що на
об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, такі права
належать працівникові, який його створив. Водночас у випадках,
передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної
власності на такий об’єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі,
де або у якої працює творець.
У зв’язку з цим слід нагадати, що авторське право традиційно виходило з
того, що у більшості випадків твір, створений у порядку виконання
службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у
трудових відносинах. Проте ст.429 ЦК підходить до вирішення цього
питання з більш демократичних позицій, загалом надаючи перевагу
інтересам працівника, що створив об’єкт права інтелектуальної власності.
Аналогічні правила діють при визначенні суб’єкта особистих немайнових
прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням. Такі
права належать творцеві цього об’єкта і лише у випадках, передбачених
законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на
вказаний об’єкт можуть належати замовникові (ч.І ст.430 ЦК).
Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з
виконанням трудового договору, належать працівникові, який його створив,
та юридичній чи фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо
інше не встановлено договором. Тут слід звернути увагу на те, що це
правило є диспозитивним і застосовується за умови, якщо інше не
встановлено договором творця об’єкта інтелектуальної власності і
особи-роботодавця. Такі ж правила діють щодо визначення суб’єкта
майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за
замовленням (ч.2 ст.429 та ст.430 ЦК).
Об’єктами права інтелектуальної власності згідно з п.УІІІ ст.2 Конвенції
про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р.
(Стокгольмської конвенції) є:
— літературні, художні і наукові твори;
— виконавська діяльність артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні
передачі;
__ в усіх сферах людської діяльності;
— наукові відкриття;
— промислові зразки;
— товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і
комерційні позначення;
— захист проти недобросовісної конкуренції;
— усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій,
науковій, літературній і художній сферах.
Хоча країни, що приєдналися до цієї Конвенції, не зобов’язані у своєму
законодавстві відтворювати наведений перелік, а самі визначають коло
об’єктів інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде
шляхом врахування цих рекомендацій. Тому в ЦК значною мірою відтворено
перелік об’єктів інтелектуальної власності, вказаний у Стокгольмській
конвенції.
Згідно зі ст.420 ЦК об’єктами права інтелектуальної власності в Україні,
Зокрема вважаються:
— літературні та художні твори;
– комп’ютерні програми;
– компіляції даних (бази даних);
– виконання;
— фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
– наукові відкриття;
– винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
– компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
– раціоналізаторські пропозиції;
– сорти рослин, породи тварин;
– комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для
товарів і послуг), географічні зазначення;
– комерційні таємниці.
Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст.420 ЦК не вказує
на те, що до об’єктів інтелектуальної власності належать інші права, що
стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій,
літературній і художній сферах, постає питання: чи є перелік об’єктів,
встановлений у ст.420 ЦК, вичерпним?
Враховуючи ту обставину, що ст.420 ЦК починається зі слів: До об’єктів
права інтелектуальної власності, зокрема, належать…”, можна дійти
висновку, що перелік невичерпний, оскільки інакше слово “зокрема” не
мало б смислового навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК
визначає поняття об’єктів інтелектуальної власності шляхом невичерпного
переліку результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова
охорона.
Слід підкреслити, що об’єктом права інтелектуальної власності не кожен
результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам
закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва,
суміжні права підпадають під охорону права, якщо вони відповідають
вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається
лише на підставі відповідної кваліфікації спеціальним державним органом
управління і видачі правоохоронного документа. Правова охорона об’єктів
права інтелектуальної власності обмежується лише територією України.
Охорона прав на зазначені об’єкти на території інших держав здійснюється
лише на підставі відповідних міжнародних конвенцій і договорів.
Відповідно до переліку об’єктів, що міститься у ст.420 ЦК, визначаються
і види права інтелектуальної власності в Україні:
1) право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший
твір (авторське право) — гл.36 ЦК;
2) право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму
та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права) — гл.37 ЦК;
3) право інтелектуальної власності на наукове відкриття
(гл.38 ЦК);
4) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
промисловий зразок (гл.39 ЦК);
5) право інтелектуальної власності на компонування інтегральної
мікросхеми (гл.40 ЦК);
6) право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію
(гл.41 ЦК);
7) право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин (гл.42
ЦК);
8) право інтелектуальної власності на комерційне найменування (гл.43
ЦК);
9) право інтелектуальної власності на торговельну марку (гл.44 ЦК);
10) право інтелектуальної власності на географічне зазначення (гл.45
ЦК);
11) право інтелектуальної власності на комерційну таємницю (гл.46 ЦК).
Встановлення права інтелектуальної власності охоплює дві ситуації: 1)
виникнення права інтелектуальної власності; 2) набуття права
інтелектуальної власності. Залежно від того, про яку ситуацію йдеться,
можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи
встановлення права інтелектуальної власності
У випадку виникнення права інтелектуальної власності йдеться про
встановлення права інтелектуальної власності вперше — раніше його не
існувало, а потім виникли відповідні правовідносини. У цьому разі
підстави виникнення цивільних прав та обов’язків є первинними — вони
виникають вперше. Це — створення літературних, художніх творів,
винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яке
супроводжується у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних
дій (ст.И ЦК).
У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно виникає з
підстав, що мають вторинний характер. Зокрема таке право
можна набути в результаті отримання необхідних документів,
пра-вонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної
власності Іншій особі тощо (ст.427 ЦК). У цьому разі підставою
виникнення відповідних правовідносин вже є не тільки сам акт творчості
(легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог закону), а
складна юридична сукупність (створення об’єкта права Інтелектуальної
власності і подія — смерть автора і відкриття спадщини; створення
об’єкта права інтелектуальної власності і право-чин, спрямований на його
передачу, тощо).
4. Зміст права інтелектуальної власності
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те,
що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох
значеннях: 1) як елемент правосуб’єктності (правоздатності, статусу)
особи; 2) як суб’єктивне право.
Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.
По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом
становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу приватної
особи. Саме такого змісту права Інтелектуальної власності стосуються
ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.
Зокрема ч.2 ст.418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності,
як елементу правосуб’єктності, вказуючи, що право Інтелектуальної
власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності
та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних
об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та Іншими
законодавчими актами.
Згідно зі ст.423 ЦК особистими немайновими правами суб’єктів права
інтелектуальної власності є:
1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником
тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;
2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта
права інтелектуальної власності;
3) інші особисті немайнові права, встановлені законом. Зазначені
немайнові права можуть бути поділені на два види: а)
особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами; б) особисті
немайнові права, не пов’язані з майновими правами.
Особистим немайновим правом, пов’язаним із майновими правами, є право на
визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта
права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором
породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної
власності (ст.424 ЦК).
Особистим немайновим правом, не пов’язаним із майновими правами, є
право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта
права інтелектуальної власності, та деякі інші особисті немайнові права.
Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об’єкта права
інтелектуальної власності має наслідком виникнення у нього права на
відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не
результатом творчої діяльності.
Висновок про те, що ч.І ст.423 ЦК розрізняє два види особистих
немайнових прав суб’єкта права інтелектуальної власності (особисті
немайнові права, пов’язані з майновими правами, та особисті немайнові
права, не пов’язані з майновими правами), не суперечить положенням ч.З
цієї ж статті про те, що особисті немайнові права інтелектуальної
власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.
Співвідношення між цими правами виглядає таким чином. Особисте немайнове
право на визнання творця об’єкта інтелектуальної власності автором
породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної
власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових
прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати
недоторканність цього твору тощо.
Особисті немайнові права є чинними безстрокове (ч.І ст.425 ЦК). Вони
можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у
виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення
пов’язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній
особі — автору, творцю об’єкта права інтелектуальної власності. Поміж
винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті
автора його права на охорону недоторканності твору до особи,
уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).
Майнові права суб’єкта права інтелектуальної власності — це суб’єктивні
права учасників правовідносин, що виникають в результаті
інтелектуальної, творчої діяльності, пов’язані з володінням,
користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними
вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.
Майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності можуть бути як
абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об’єкт права
інтелектуальної власності, так і мати зобов’язальний характер у
правовідносинах, пов’язаних з передачею цих прав від автора до іншої
особи.
Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані вище види майнових прав
інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є:
1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної
власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта
права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке
використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності належать до
абсолютних прав речового характеру, мають виключний характер. Водночас у
процесі їх використання можуть виникати і права зобов’язального
характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором
для використання іншою особою).
Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав
і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені
винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак
такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють
істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав
інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих
прав.
На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності,
існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності
обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не
встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права
інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим
Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний
характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у
цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним
правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір
спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за
роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших
співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки.
Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків
складає 50 років (ст.456 ЦК).
Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене
певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад,
якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав
інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у
законі.
По-друге, має бути оціненим зміст права інтелектуальної власності як
суб’єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому
разі слід виходити із загальної характеристики суб’єктивного цивільного
права як такого, що містить три складових: 1) можливість певної власної
поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки
від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших
державних органів.
Найповніше специфіка змісту права інтелектуальної власності проявляється
у першому із вказаних елементів — можливості поведінки, спрямованої на
здійснення цього права.
5. Здійснення права інтелектуальної власності
Характер та спрямованість можливої поведінки суб’єкта права
інтелектуальної власності, а отже, і напрямів здійснення цього права в
загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка встановлює, що
кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Правом володіння визнається юридичне забезпечена можливість суб’єкта
фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної, творчої
діяльності.
Правом користування визнається юридичне забезпечена можливість суб’єкта
видобувати зі свого результату його корисні властивості для задоволення
своїх особистих та майнових потреб.
Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість
визначати долю результату своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стосовно майнових прав суб’єкта права інтелектуальної власності,
розпорядження нерідко здійснюється шляхом переданая їх іншій особі.
Отже, може йтися про право передання майнових прав в межах реалізації
правомочності розпорядження правом інтелектуальної власності.
До вказаних правомочностей суб’єкта права інтелектуальної власності має
також бути додане право легітимації, тобто право автора результату
інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за
наявності умов, встановлених законом, об’єктом права інтелектуальної
власності. З вказаних правомочностей суб’єкта права інтелектуальної
діяльності найбільше практичне значення мають право користування та
право розпорядження об’єктом цього права.
Закріплені у Конституції правомочності суб’єкта права інтелектуальної
власності зумовлюють принцип свободи використання -безпосередньо або
шляхом укладення договору — об’єкта інтелектуальної власності.
Відповідно до цього принципу суб’єкт права інтелектуальної власності має
право укладати будь-які договори з приводу інтелектуальної власності,
дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, взагалі
будь-яким чином використовувати цей об’єкт на власний розсуд з
додержанням при цьому вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема
вимоги не порушувати права інших осіб.
Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності
визначаються законом. Наприклад, відповідно до ст.441 ЦК використання
твору, що є об’єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом:
опублікування (випуску у світ); відтворення будь-яким способом та у
будь-якій формі; перекладу; переробки, адаптації, аранжування тощо;
включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій,
енциклопедій тощо; публічного виконання; продажу, передання в найм
(оренду) тощо; порту його примірників, примірників його перекладів,
переробок тощо.
Абсолютний характер права інтелектуальної власності означає, що
використання об’єкта права інтелектуальної власності іншою особою за
загальним правилом має здійснюватися дозволу особи (того, хто створив
об’єкт інтелектуальної власності, уповноваженої ним особи, спадкоємців
тощо), яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права
інтелектуальної власності.
Однак законом можуть бути передбачені випадки правомірного використання
об’єктів інтелектуальної власності без такого дозволу. Зокрема ст.444 ЦК
передбачає, що твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та
безоплатно використаний будь-якою особою: як цитата з правомірно
опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і
телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за
умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені
автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому
поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному
провадженні в обсязі, виправданому цією метою; тощо. При цьому особа,
яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та
джерело запозичення.
Дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності, як
правило, проводиться шляхом видачі ліцензії. Умови видачі такої ліцензії
можуть бути визначені ліцензійним договором.
Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можливе на
підставі різних договорів: ліцензії на використання об’єкта права
інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про створення
за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;
договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної
власності; інших договорів щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності.
Договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності
укладається у письмовій формі під загрозою його нікчемності, але законом
можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.
Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права
інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі
(ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання
цього об’єкта в певній обмеженій сфері. Це називається “ліцензія на
використання об’єкта права інтелектуальної власності”. Така ліцензія
може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного
договору.
Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може
бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не
суперечить закону.
Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість
використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у
сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним Іншим особам ліцензій
на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість
видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об’єкта права
інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не
виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній
сфері.
Невиключна ліцензія допускає можливість використання ліцензіаром об’єкта
права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та
видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у
зазначеній сфері.
За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати
письмове повноваження на використання об’єкта права інтелектуальної
власності іншій особі (субліцензію).
Основною правовою формою передання майнових прав інтелектуальної
власності є ліцензійний договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає
другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права
інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною
згодою сторін з урахуванням вимог закону.
У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений
субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі
(субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта права
інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед
ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не
встановлено ліцензійним договором.
Відповідно до вимог ст.1109 ЦК у ліцензійному договорі мають бути
визначені вид ліцензії, сфера використання об’єкта права інтелектуальної
власності (конкретні права, що надаються за договором, способи
використання зазначеного об’єкта, територія та строк, на які надаються
права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання
об’єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони
вважають за доцільне включити у договір. При цьому предметом
ліцензійного договору не можуть бути права на використання об’єкта права
інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були
чинними. Права на використання об’єкта права інтелектуальної власності
та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі,
вважаються такими, що не надані ліцензіату (ст.ст.1107-1109 ЦК).
Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може
здійснюватися також шляхом внесення їх до статутного капіталу юридичної
особи, передачі у заставу та використання в інших цивільних відносинах
(ч.З ст.424 ЦК, Закон “Про заставу” тощо). Оцінка вартості майнових прав
інтелектуальної власності у таких випадках провадиться за згодою сторін
з урахуванням приписів закону.
Особливості має здійснення права інтелектуальної власності, яке належить
кільком особам спільно. Вони полягають у тому, що таке право може
здійснюватися за договором між ними. Якщо ж суб’єкти права
інтелектуальної власності, що належить кільком особам, вважають
недоцільним укладення такого договору або не зуміли досягти згоди
стосовно суттєвих умов такого договору, то право інтелектуальної
власності здійснюється ними спільно (ст.428 ЦК). Це означає, що жоден з
таких суб’єктів не може самостійно
розпорядитися жодним з майнових чи немайнових прав інтелектуальної
власності, усі вони беруть участь в управлінні правом інтелектуальної
власності, мають право на прибутки від нього, несуть видатки, пов’язані
зі здійсненням права інтелектуальної власності.
6. Захист права інтелектуальної власності
Захист права інтелектуальної власності в Україні в останні роки набуває
усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко
зростають. Варто хоча б пригадати проблему виробництва та реалізації
неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп’ютерних програм тощо, а
також пов’язані з цим ускладнення міжнародних торгових відносин у цій та
суміжних сферах. З цих міркувань наслідкам порушення права
інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячена низка норм
ЦК та спеціального законодавства.
Порушення права інтелектуальної власності можливе:
– у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);
— у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності
органами, через які у встановлених законом випадках має проводитися
легітимація результатів інтелектуальної, творчої діяльності);
— у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з
наступним незаконним використанням тим же суб’єктом результатів чужої
інтелектуальної, творчої діяльності).
Порушенням права інтелектуальної власності визнається також ввезення на
митну територію України виробів (товарів), в яких використано об’єкти
права інтелектуальної власності, що захищаються на території України,
без дозволу суб’єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього
права незалежно від того, захищалися чи захищаються ці об’єкти в країнах
походження.
Водночас навіть за наявності ознак порушення права інтелектуальної
власності, дії, які законом визнаються правомірними, порушеннями права
інтелектуальної власності не визнаються.
Порушником права інтелектуальної власності може бути фізична або
юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як
таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має.
Матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява
контрафактних виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з
використанням об’єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в
межах України з порушенням права на них. Контрафактними вважаються також
вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням права
суб’єкта інтелектуальної власності.
Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень
встановлені ч.З ст.418 ЦК, яка зазначає, що таке право є непорушним.
Воно належить його володільцю як природне право,
внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної
власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених
законом.
Відповідно до цих засад, які у свою чергу грунтуються на положеннях
Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом.
Зокрема ст.432 ЦК встановлює, що кожна особа має право звернутися до
суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до
ст.16 цього Кодексу. Отже, для суб’єкта права інтелектуальної власності
існує можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх
цивільних відносин способи захисту:
1) визнання права (наприклад, визнання права інтелектуальної власності,
визнання права використання відповідного об’єкта тощо),
2) визнання правочину недійсним (наприклад, визнаная недійсним
ліцензійного договору);
3) припинення дій, які порушують право (наприклад припинення
використання твору без згоди його автора);
4) відновлення становища, яке існувало до порушення права (наприклад,
вилучення і знищення незаконно виданого накладу літературного твору);
5) примусове виконання обов’язку в натурі (наприклад, вимога до видавця
про виконання його обов’язку за договором про видання твору);
6) зміна правовідношення (наприклад, зміна умов авторського договору на
вимогу автора у вигляді реакції на порушення з боку видавця),
7) припинення правовідношення (наприклад, дострокове розірвання
ліцензійного договору у випадку його порушення);
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Суд може також захистити цивільні права та інтереси, пов’язані з
інтелектуальною власністю, застосувавши спеціальні способи захисту права
інтелектуальної власності та постановивши рішення про:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порущенню права
інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;
2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи
експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
3) вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у
цивільний обіг з порушенням права Інтелектуальної власності
(контрафактних виробів);
4) вилучення з цивільного обігу матеріалів та знарядь, які
використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права
інтелектуальної власності;
5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування
збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної
власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з
урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;
6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення
права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого
порушення.
З метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності та
збереження відповідних доказів суд має право заборонити відповідачеві чи
іншій особі вчиняти певні дії. Для цього необхідна наявність таких умов:
1) існують достатні підстави вважати, що ця особа є порушником права
інтелектуальної власності; 2) зазначені дії стосуються виробництва,
відтворення, розповсюдження, використання, а також транспортування,
збереження або володіння виробами (товаром); 3) є достатні підстави
вважати вироби контрафактними; 4) зазначені дії вчиняються з метою
випуску в цивільний обіг цих контрафактних виробів (товарів).
За своєю природою це – – прогібіторний позов, можливість якого
передбачена ч.2 ст.386 ЦК. Принагідне слід зазначити, що у тих випадках,
коли порушення права інтелектуальної власності стосується майнових прав
його суб’єкта на певний матеріальний субстрат (наприклад, на рукопис,
плівку із аудіо- чи відеозаписом, носій комп’ютерної програми тощо), для
їх захисту можуть бути використані засоби захисту права власності,
встановлені гл.29 ЦК.
Якщо дії порушника права інтелектуальної власності мають ознаки злочину,
за який передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання,
слідства або суд зобов’язані вжити заходів для забезпечення вчиненого
або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і
накладення арешту на: 1) вироби (товари), щодо яких припускається, що
вони є контрафактними; 2) матеріали та обладнання, призначені для
виготовлення і використання зазначених виробів (товарів); 3) документи,
рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які
відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна
відповідальність.
Література:
1. Азимов Ч.Н. Основи патентного права Украини. — Харьков, 1995
2. Липцик Д. Авторское право й смежные права / Пер. с фр. -М., 2002.
3. Макода В.Є. Правова охорона промислових зразків в Україні. – К.,
2000.
4. Пиленко А.А. Право изобретателя. — М., 2001.
5. Підопригора О.А. Проблеми кодифікації законодавства про
інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1. —
С.61-80.
6. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про
інтелектуальну власність // Інтелектуальна власність. — 2000. — №3. –
С.3-14.
4. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Підопригори,
О.Д. Святоцького. — К., 2002.
8 Сіренко І. Юридична природа прав на об’єкти інтелектуальної власності
// Українське право. — 1997. — Число 3. — С.132-135.
9. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності:
авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
