Реферат на тему:

Право інтелектуальної власності

План

1 Поняття та види інтелектуальної власності.

2 Право інтелектуальної власності як вид речового права.

3. Суб’єкти, об’єкти та підстави виникнення права інтелектуальної
власності.

4. Зміст права інтелектуальної власності.

5. Здійснення права інтелектуальної власності.

6. Захист права інтелектуальної власності.

1. Поняття та види інтелектуальної власності

Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як частини живого
світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості.

Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність
людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється
неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.
Країни з ринковою економікою давно усвідомили значення використання і
належної охорони результатів творчої діяльності, об’єднуваних у понятті
«інтелектуальна власність», для темпів соціального та промислового
розвитку. В Україні цей інститут фактично переживає період становлення,
оскільки радянська доктрина цивільного права грунтувалася на визнанні та
регулюванні авторських прав авторів творів літератури і мистецтва,
відкриттів, винаходів та раціоналізаторських пропозицій як таких, що
мають головним чином відносний (зобов’язально-правовий), а не абсолютний
характер. Відповідно, у радянському законодавстві не вживався термін
«інтелектуальна власність». Вперше він був використаний у останні роки
існування СРСР — у Законі СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність в
СРСР».

Початком становлення українського законодавства про інтелектуальну
власність є прийняття Закону «Про власність», який містить спеціальний
розділ «Право інтелектуальної власності». Першим спеціальним актом у цій
галузі є Закон України від 21 квітня 993 р. «Про охорону прав на сорти
рослин». Можна вважати, що саме він заклав початок формування системи
спеціального законодавства України про інтелектуальну власність.

Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у
ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава
гарантує захист інтелектуальної власноавторських прав громадян, їх
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з
інтелектуальною діяльністю.

Конкретною правовою основою здійснення і захисту інтелектуальної
власності в Україні є низка спеціальних законів: від 15 грудня 1993 р.
«Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», від 15 грудня 1993 р.
«Про охорону прав на промислові зразки», від 15 грудня 1993 р. «Про
охорону прав на знаки для товарів і послуг» та від 15 грудня 1993 р.
«Про племінне тваринництво», від 23 грудня 1993 р. «Про авторське право
і суміжні права», від 25 червня 1993 р. «Про науково-технічну
інформацію», від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю», від 10 лютого
1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу», від 5 листопада
1997р. «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» та інші.

Тією чи іншою мірою стосуються інтелектуальної власності закони України:
від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»; від 21 грудня 1993 р. «Про
телебачення і радіомовлення»; від 5 червня 1997 р. «Про видавничу
справу», від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників та
творчі спілки», від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію», від 23 грудня
1998 р. «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність», від 16
червня 1999 р. «Про охорону прав на зазначення походження товарів» та
інші.

У ЦК праву інтелектуальної власності присвячена книга четверта, яка
розміщена відразу за книгою третьою «Право власності та інші речові
права», чим розробники Кодексу мали намір підкреслити
соціально-економічне значення інтелектуальної власності, розглядаючи її
як підгалузь цивільного права’.

Приступаючи до визначення поняття інтелектуальної власності і права
інтелектуальної власності, слід зазначити, що як таке поняття
«інтелектуальна власність» поки що потребує доопрацювання.
Недосконалість його полягає у тому, що цей вид власності розуміється як
такий, що формується інтелектуальними зусиллями автора, але оформляється
юридичне за допомогою документів, які гарантують майнові права. При
цьому останні стають реальністю лише завдяки їх залученню у
господарський обіг за допомогою системи спостереження, вимірювань і
реєстрації господарських операцій та процесів матеріального виробництва.
Лише в результаті зазначеної сукупності дій об’єкт творчості
перетворюється на особливий вид власності2.

Таким чином, з одного боку, наголошується на значенні врахування тієї
обставини, що сутністю інтелектуальної власності є те, що вона
стосується інтелектуальної, творчої діяльності, а з іншого, — не менш
наполегливо вказується на значення легітимаційного моменту: результати
творчої діяльності стають об’єктом правового регулювання лише тому, що
такими їх визнає закон. Тобто хоча кожна інтелектуальна діяльність за
своїм характером і змістом є творчою, але не кожний результат творчої
діяльності стає об’єктом права інтелектуальної власності. Об’єктом
останнього визнається лише такий результат творчої діяльності, який
відповідає вимогам закону Наприклад, вирішення технічного завдання є
результатом творчого пошуку, але може не відповідати умовам
патентоспроможності і, отже, не буде об’єктом права інтелектуальної
власності. Отже, інтелектуальною власністю прийнято вважати лише ті
результати інтелектуальної діяльності, яким закон надає правову охорону.

З урахуванням зазначеного, найпростіше визначити це поняття так:
інтелектуальна власність — це власність (тобто ставлення як до своїх
власних) на такі результати інтелектуальної діяльності, яким відповідно
до закону надається правова охорона.

Щодо поділу інтелектуальної власності на види існують деякі розбіжності.
Так, відповідно до міжнародних угод (конвенцій) результати
інтелектуальної діяльності поділяють на дві основні групи:

1) літературно-художня власність (до неї відносять твори літератури і
мистецтва, а також суміжних сфер);

2) промислова власність (охоплює усі результати творчості у галузі
техніки).

Інший підхід закладено у Модельному цивільному кодексі для країн СНД.
Він полягає у тому, що усі результати творчої діяльності поділяються на
три групи:

1) об’єкти літературно-художньої власності;

2) об’єкти промислової власності;

3) засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і
послуг.

Саме друга з наведених класифікацій визнана виправданою і доцільною
розробниками ЦК України і закладена ними в основу концепції регулювання
інтелектуальної власності у проектах ЦК 1996-1999 рр., де книга четверта
поділялася на три розділи з відповідними найменуваннями.

Проте у ЦК 2003 р. такий поділ на розділи відсутній, а відтак питання
про концепцію вітчизняного законодавства з цього питання залишається
відкритим.

2. Право інтелектуальної власності як вид речового права

Визначаючи поняття «право інтелектуальної власності», слід враховувати,
що воно може вживатися у суб’єктивному та об’єктивному розумінні, а
також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч.2 ст.418), для
позначення елементу правосуб’єктності (правоздатності) особи.

Право інтелектуальної власності в об’єктивному сенсі є сукупністю
правових норм, які регулюють відносини, що складаються у процесі
створення, легітимації, використання та охорони результату
інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі у ч 1 ст.418 ЦК
визначається як право особи на результат інтелектуальної, творчої
діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності,
визначений цим Кодексом та іншим законодавством.

Якщо конкретизувати деякі положення зазначеного законодавчого визначення
цього поняття, то воно може виглядати таким чином.

Право Інтелектуальної власності в суб’єктивному сенсі —це право особи
володіти, користуватися, розпоряджатися та захищати від порушень з боку
усіх інших суб’єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності
або інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законом.

Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб,
вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої
діяльності, який законом визнається об’єктом правового регулювання і
охорони.

Визначаючи співвідношення права інтелектуальної власності з іншими
майновими та немайновими правами, слід звернути увагу на те, що нині
існує два основних підходи до визначення її правової природи.

В одному випадку права автора результатів творчої діяльності розглядають
як право інтелектуальної власності, а відтак відносять до різновиду
(хоча і специфічного) права власності. Зокрема п 2 ст.13 Закону «Про
власність» містить пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної
праці є об’єктами права власності громадян. Друга концепція полягає у
тому, що права авторів результатів творчої діяльності тлумачаться як
виключні права, які не є правами власника1.

Слід зазначити, що й концепція ЦК з цього питання зазнала трансформацій.

Так, проект ЦК у редакції 1996 р. і навіть у редакції 1999 р грунтувався
швидше на ідеї визнання за творцями виключних прав на використання
результатів інтелектуальної діяльності або засобів індивідуалізації
(ст.429 проекту). Про виключні права йшлося і \ ст.ст.430-433 проекту
ЦК.

Проте ст.418 ЦК 2003 р., яка містить визначення поняття «право
інтелектуальної власності», не характеризує його як виключне право особи
на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт
права інтелектуальної власності. Натомість ст.419 ЦК, визначаючи
співвідношення права інтелектуальної власності і права власності,
фактично тлумачить їх як категорії одного порядку.

Згідно зі ст.419 ЦК право інтелектуальної власності та право власності
на річ існують як самостійні правові категорії, що пов’язане з наявністю
між об’єктами права інтелектуальної власності і матеріальними об’єктами
права власності таких відмінностей:

1) результат Інтелектуальної діяльності може бути визнаний об’єктом
права інтелектуальної власності лише при точній відповідності з вимогами
закону;

2) Існування права інтелектуальної власності, хоча воно і є абсолютним,
виключним правом, обмежене певним строком.

Оскільки право інтелектуальної власності та право власності на річ є
самостійними правовими категоріями, передання кожного з цих прав є
самостійним юридичним фактом, що породжує, змінює, припиняє самостійні
правовідносини. Внаслідок цього перехід права на об’єкт права
інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, у
якій зафіксовано об’єкт творчої діяльності. З тієї ж причини перехід
права власності на матеріальну річ не означає одночасного переходу права
на об’єкт права інтелектуальної власності. Наприклад, придбання картини
не означає автоматичного переходу авторського права до особи, яка її
придбала.

Таким чином, згідно із сучасною вітчизняною концепцією у цій галузі
право інтелектуальної власності розглядається як особливий різновид
права власності, а отже, і речових прав на специфічний об’єкт —
результати інтелектуальної, творчої діяльності.

3. Суб’єкти, об’єкти та підстави виникнення права інтелектуальної
власності

Суб’єкти права Інтелектуальної власності — це особи, яким можуть
належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та
захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути два види
суб’єктів:

1) творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) Інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права
Інтелектуальної власності.

Творець — це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої
є або можуть бути визнані об’єктами права інтелектуальної власності.
Коло суб’єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не
визначене І не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров’я,
дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний
перелік осіб, які створюють той чи інший об’єкт права Інтелектуальної
власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для
суб’єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова
дієздатність суб’єктів «творчого процесу. Іншими словами, творцями
будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так
і неповнолітні особи.

Слід звернути увагу на те, що «творча правосуб’єктність» не збігається
із загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правом настає з
досягненням фізичною особою 18 років. Суб’єктом права інтелектуальної
власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або
недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа
може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна,
піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності, якщо
відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті
немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад,
це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або
частково передав майнові права інтелектуальної власності — видавець
літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст.427
ЦК).

Суб’єктом права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку
з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична
чи фізична особа, де або у якої працює той, хто створив цей об’єкт. Про
це йдеться у ст.429 ЦК, яка розрізняє два випадки:

1) визначення суб’єктів особистих немайнових прав;

2) визначення суб’єктів майнових прав.

Щодо особистих немайнових прав як загальне правило встановлено, що на
об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, такі права
належать працівникові, який його створив. Водночас у випадках,
передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної
власності на такий об’єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі,
де або у якої працює творець.

У зв’язку з цим слід нагадати, що авторське право традиційно виходило з
того, що у більшості випадків твір, створений у порядку виконання
службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у
трудових відносинах. Проте ст.429 ЦК підходить до вирішення цього
питання з більш демократичних позицій, загалом надаючи перевагу
інтересам працівника, що створив об’єкт права інтелектуальної власності.

Аналогічні правила діють при визначенні суб’єкта особистих немайнових
прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням. Такі
права належать творцеві цього об’єкта і лише у випадках, передбачених
законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на
вказаний об’єкт можуть належати замовникові (ч.І ст.430 ЦК).

Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з
виконанням трудового договору, належать працівникові, який його створив,
та юридичній чи фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо
інше не встановлено договором. Тут слід звернути увагу на те, що це
правило є диспозитивним і застосовується за умови, якщо інше не
встановлено договором творця об’єкта інтелектуальної власності і
особи-роботодавця. Такі ж правила діють щодо визначення суб’єкта
майнових прав інтелектуальної власності на об’єкт, створений за
замовленням (ч.2 ст.429 та ст.430 ЦК).

Об’єктами права інтелектуальної власності згідно з п.УІІІ ст.2 Конвенції
про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р.
(Стокгольмської конвенції) є:

— літературні, художні і наукові твори;

— виконавська діяльність артистів, звукозаписи, радіо і телевізійні
передачі;

__ в усіх сферах людської діяльності;

— наукові відкриття;

— промислові зразки;

— товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і
комерційні позначення;

— захист проти недобросовісної конкуренції;

— усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій,
науковій, літературній і художній сферах.

Хоча країни, що приєдналися до цієї Конвенції, не зобов’язані у своєму
законодавстві відтворювати наведений перелік, а самі визначають коло
об’єктів інтелектуальної власності, проте практика законотворчості йде
шляхом врахування цих рекомендацій. Тому в ЦК значною мірою відтворено
перелік об’єктів інтелектуальної власності, вказаний у Стокгольмській
конвенції.

Згідно зі ст.420 ЦК об’єктами права інтелектуальної власності в Україні,
Зокрема вважаються:

— літературні та художні твори;

— комп’ютерні програми;

— компіляції даних (бази даних);

— виконання;

— фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

— наукові відкриття;

— винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

— компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

— раціоналізаторські пропозиції;

— сорти рослин, породи тварин;

— комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для
товарів і послуг), географічні зазначення;

— комерційні таємниці.

Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст.420 ЦК не вказує
на те, що до об’єктів інтелектуальної власності належать інші права, що
стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій,
літературній і художній сферах, постає питання: чи є перелік об’єктів,
встановлений у ст.420 ЦК, вичерпним?

Враховуючи ту обставину, що ст.420 ЦК починається зі слів: До об’єктів
права інтелектуальної власності, зокрема, належать…», можна дійти
висновку, що перелік невичерпний, оскільки інакше слово «зокрема» не
мало б смислового навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК
визначає поняття об’єктів інтелектуальної власності шляхом невичерпного
переліку результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова
охорона.

Слід підкреслити, що об’єктом права інтелектуальної власності не кожен
результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам
закону. Будь-який твір літератури, науки і мистецтва,

суміжні права підпадають під охорону права, якщо вони відповідають
вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається
лише на підставі відповідної кваліфікації спеціальним державним органом
управління і видачі правоохоронного документа. Правова охорона об’єктів
права інтелектуальної власності обмежується лише територією України.
Охорона прав на зазначені об’єкти на території інших держав здійснюється
лише на підставі відповідних міжнародних конвенцій і договорів.

Відповідно до переліку об’єктів, що міститься у ст.420 ЦК, визначаються
і види права інтелектуальної власності в Україні:

1) право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший
твір (авторське право) — гл.36 ЦК;

2) право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму
та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права) — гл.37 ЦК;

3) право інтелектуальної власності на наукове відкриття
(гл.38 ЦК);

4) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
промисловий зразок (гл.39 ЦК);

5) право інтелектуальної власності на компонування інтегральної
мікросхеми (гл.40 ЦК);

6) право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію
(гл.41 ЦК);

7) право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин (гл.42
ЦК);

8) право інтелектуальної власності на комерційне найменування (гл.43
ЦК);

9) право інтелектуальної власності на торговельну марку (гл.44 ЦК);

10) право інтелектуальної власності на географічне зазначення (гл.45
ЦК);

11) право інтелектуальної власності на комерційну таємницю (гл.46 ЦК).

Встановлення права інтелектуальної власності охоплює дві ситуації: 1)
виникнення права інтелектуальної власності; 2) набуття права
інтелектуальної власності. Залежно від того, про яку ситуацію йдеться,
можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи
встановлення права інтелектуальної власності

У випадку виникнення права інтелектуальної власності йдеться про
встановлення права інтелектуальної власності вперше — раніше його не
існувало, а потім виникли відповідні правовідносини. У цьому разі
підстави виникнення цивільних прав та обов’язків є первинними — вони
виникають вперше. Це — створення літературних, художніх творів,
винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яке
супроводжується у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних
дій (ст.И ЦК).

У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно виникає з
підстав, що мають вторинний характер. Зокрема таке право

можна набути в результаті отримання необхідних документів,
пра-вонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної
власності Іншій особі тощо (ст.427 ЦК). У цьому разі підставою
виникнення відповідних правовідносин вже є не тільки сам акт творчості
(легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог закону), а
складна юридична сукупність (створення об’єкта права Інтелектуальної
власності і подія — смерть автора і відкриття спадщини; створення
об’єкта права інтелектуальної власності і право-чин, спрямований на його
передачу, тощо).

4. Зміст права інтелектуальної власності

Для сучасної концепції українського цивільного права характерним є те,
що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двох
значеннях: 1) як елемент правосуб’єктності (правоздатності, статусу)
особи; 2) як суб’єктивне право.

Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.

По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, які разом
становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу приватної
особи. Саме такого змісту права Інтелектуальної власності стосуються
ст.ст.418, 423, 424, 425 ЦК.

Зокрема ч.2 ст.418 ЦК розкриває зміст права інтелектуальної власності,
як елементу правосуб’єктності, вказуючи, що право Інтелектуальної
власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності
та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних
об’єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та Іншими
законодавчими актами.

Згідно зі ст.423 ЦК особистими немайновими правами суб’єктів права
інтелектуальної власності є:

1) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником
тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта
права інтелектуальної власності;

3) інші особисті немайнові права, встановлені законом. Зазначені
немайнові права можуть бути поділені на два види: а)

особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами; б) особисті
немайнові права, не пов’язані з майновими правами.

Особистим немайновим правом, пов’язаним із майновими правами, є право на
визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта
права інтелектуальної власності. У Цьому випадку визнання автором
породжує для людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної
власності (ст.424 ЦК).

Особистим немайновим правом, не пов’язаним із майновими правами, є
право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта
права інтелектуальної власності, та деякі інші особисті немайнові права.
Хоча завдання шкоди честі чи репутації творця об’єкта права
інтелектуальної власності має наслідком виникнення у нього права на
відшкодування моральної шкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не
результатом творчої діяльності.

Висновок про те, що ч.І ст.423 ЦК розрізняє два види особистих
немайнових прав суб’єкта права інтелектуальної власності (особисті
немайнові права, пов’язані з майновими правами, та особисті немайнові
права, не пов’язані з майновими правами), не суперечить положенням ч.З
цієї ж статті про те, що особисті немайнові права інтелектуальної
власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.
Співвідношення між цими правами виглядає таким чином. Особисте немайнове
право на визнання творця об’єкта інтелектуальної власності автором
породжує для нього усю сукупність майнових прав інтелектуальної
власності. Водночас навіть якщо він не реалізує жодного із майнових
прав, це не вплине на його право бути автором твору, захищати
недоторканність цього твору тощо.

Особисті немайнові права є чинними безстрокове (ч.І ст.425 ЦК). Вони
можуть відчужуватися (переходити від автора до іншої особи) лише у
виняткових випадках, спеціально встановлених законом. Таке рішення
пов’язане з тим, що ці особисті немайнові права належать саме певній
особі — автору, творцю об’єкта права інтелектуальної власності. Поміж
винятків із загального правила можна назвати перехід у разі смерті
автора його права на охорону недоторканності твору до особи,
уповноваженої на це автором (ст.439 ЦК).

Майнові права суб’єкта права інтелектуальної власності — це суб’єктивні
права учасників правовідносин, що виникають в результаті
інтелектуальної, творчої діяльності, пов’язані з володінням,
користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними
вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.

Майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності можуть бути як
абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об’єкт права
інтелектуальної власності, так і мати зобов’язальний характер у
правовідносинах, пов’язаних з передачею цих прав від автора до іншої
особи.

Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані вище види майнових прав
інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є:

1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної
власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта
права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке
використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності належать до
абсолютних прав речового характеру, мають виключний характер. Водночас у
процесі їх використання можуть виникати і права зобов’язального
характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором
для використання іншою особою).

Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав
і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені
винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак
такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють
істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав
інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб’єктів цих
прав.

На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності,
існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності
обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не
встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права
інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим
Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний
характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у
цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним
правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір
спливає через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за
роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших
співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки.
Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків
складає 50 років (ст.456 ЦК).

Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене
певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад,
якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав
інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у
законі.

По-друге, має бути оціненим зміст права інтелектуальної власності як
суб’єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому
разі слід виходити із загальної характеристики суб’єктивного цивільного
права як такого, що містить три складових: 1) можливість певної власної
поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки
від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших
державних органів.

Найповніше специфіка змісту права інтелектуальної власності проявляється
у першому із вказаних елементів — можливості поведінки, спрямованої на
здійснення цього права.

5. Здійснення права інтелектуальної власності

Характер та спрямованість можливої поведінки суб’єкта права
інтелектуальної власності, а отже, і напрямів здійснення цього права в
загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка встановлює, що
кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Правом володіння визнається юридичне забезпечена можливість суб’єкта
фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної, творчої
діяльності.

Правом користування визнається юридичне забезпечена можливість суб’єкта
видобувати зі свого результату його корисні властивості для задоволення
своїх особистих та майнових потреб.

Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість
визначати долю результату своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стосовно майнових прав суб’єкта права інтелектуальної власності,
розпорядження нерідко здійснюється шляхом переданая їх іншій особі.
Отже, може йтися про право передання майнових прав в межах реалізації
правомочності розпорядження правом інтелектуальної власності.

До вказаних правомочностей суб’єкта права інтелектуальної власності має
також бути додане право легітимації, тобто право автора результату
інтелектуальної, творчої діяльності на визнання такого результату, за
наявності умов, встановлених законом, об’єктом права інтелектуальної
власності. З вказаних правомочностей суб’єкта права інтелектуальної
діяльності найбільше практичне значення мають право користування та
право розпорядження об’єктом цього права.

Закріплені у Конституції правомочності суб’єкта права інтелектуальної
власності зумовлюють принцип свободи використання -безпосередньо або
шляхом укладення договору — об’єкта інтелектуальної власності.
Відповідно до цього принципу суб’єкт права інтелектуальної власності має
право укладати будь-які договори з приводу інтелектуальної власності,
дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності, взагалі
будь-яким чином використовувати цей об’єкт на власний розсуд з
додержанням при цьому вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема
вимоги не порушувати права інших осіб.

Способи використання об’єкта права інтелектуальної власності
визначаються законом. Наприклад, відповідно до ст.441 ЦК використання
твору, що є об’єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом:
опублікування (випуску у світ); відтворення будь-яким способом та у
будь-якій формі; перекладу; переробки, адаптації, аранжування тощо;
включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій,
енциклопедій тощо; публічного виконання; продажу, передання в найм
(оренду) тощо; порту його примірників, примірників його перекладів,
переробок тощо.

Абсолютний характер права інтелектуальної власності означає, що
використання об’єкта права інтелектуальної власності іншою особою за
загальним правилом має здійснюватися дозволу особи (того, хто створив
об’єкт інтелектуальної власності, уповноваженої ним особи, спадкоємців
тощо), яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права
інтелектуальної власності.

Однак законом можуть бути передбачені випадки правомірного використання
об’єктів інтелектуальної власності без такого дозволу. Зокрема ст.444 ЦК
передбачає, що твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та
безоплатно використаний будь-якою особою: як цитата з правомірно
опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і
телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за
умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені
автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому
поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному
провадженні в обсязі, виправданому цією метою; тощо. При цьому особа,
яка використовує твір, зобов’язана зазначити ім’я автора твору та
джерело запозичення.

Дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності, як
правило, проводиться шляхом видачі ліцензії. Умови видачі такої ліцензії
можуть бути визначені ліцензійним договором.

Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можливе на
підставі різних договорів: ліцензії на використання об’єкта права
інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про створення
за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;
договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної
власності; інших договорів щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності.

Договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності
укладається у письмовій формі під загрозою його нікчемності, але законом
можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

Особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права
інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі
(ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання
цього об’єкта в певній обмеженій сфері. Це називається «ліцензія на
використання об’єкта права інтелектуальної власності». Така ліцензія
може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного
договору.

Ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може
бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не
суперечить закону.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість
використання ліцензіаром об’єкта права інтелектуальної власності у
сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним Іншим особам ліцензій
на використання цього об’єкта у зазначеній сфері.

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість
видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об’єкта права
інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не
виключає можливості використання ліцензіаром цього об’єкта у зазначеній
сфері.

Невиключна ліцензія допускає можливість використання ліцензіаром об’єкта
права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та
видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об’єкта у
зазначеній сфері.

За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат може видати
письмове повноваження на використання об’єкта права інтелектуальної
власності іншій особі (субліцензію).

Основною правовою формою передання майнових прав інтелектуальної
власності є ліцензійний договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає
другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права
інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною
згодою сторін з урахуванням вимог закону.

У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений
субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі
(субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта права
інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед
ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не
встановлено ліцензійним договором.

Відповідно до вимог ст.1109 ЦК у ліцензійному договорі мають бути
визначені вид ліцензії, сфера використання об’єкта права інтелектуальної
власності (конкретні права, що надаються за договором, способи
використання зазначеного об’єкта, територія та строк, на які надаються
права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання
об’єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони
вважають за доцільне включити у договір. При цьому предметом
ліцензійного договору не можуть бути права на використання об’єкта права
інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були
чинними. Права на використання об’єкта права інтелектуальної власності
та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі,
вважаються такими, що не надані ліцензіату (ст.ст.1107-1109 ЦК).

Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може
здійснюватися також шляхом внесення їх до статутного капіталу юридичної
особи, передачі у заставу та використання в інших цивільних відносинах
(ч.З ст.424 ЦК, Закон «Про заставу» тощо). Оцінка вартості майнових прав
інтелектуальної власності у таких випадках провадиться за згодою сторін
з урахуванням приписів закону.

Особливості має здійснення права інтелектуальної власності, яке належить
кільком особам спільно. Вони полягають у тому, що таке право може
здійснюватися за договором між ними. Якщо ж суб’єкти права
інтелектуальної власності, що належить кільком особам, вважають
недоцільним укладення такого договору або не зуміли досягти згоди
стосовно суттєвих умов такого договору, то право інтелектуальної
власності здійснюється ними спільно (ст.428 ЦК). Це означає, що жоден з
таких суб’єктів не може самостійно

розпорядитися жодним з майнових чи немайнових прав інтелектуальної
власності, усі вони беруть участь в управлінні правом інтелектуальної
власності, мають право на прибутки від нього, несуть видатки, пов’язані
зі здійсненням права інтелектуальної власності.

6. Захист права інтелектуальної власності

Захист права інтелектуальної власності в Україні в останні роки набуває
усе більшої гостроти, оскільки масштаби порушення цих прав стрімко
зростають. Варто хоча б пригадати проблему виробництва та реалізації
неліцензійних компакт-дисків, відеокасет, комп’ютерних програм тощо, а
також пов’язані з цим ускладнення міжнародних торгових відносин у цій та
суміжних сферах. З цих міркувань наслідкам порушення права
інтелектуальної власності та захисту від порушень присвячена низка норм
ЦК та спеціального законодавства.

Порушення права інтелектуальної власності можливе:

— у формі дій (посягання на право інтелектуальної власності);

— у формі бездіяльності (невизнання права інтелектуальної власності
органами, через які у встановлених законом випадках має проводитися
легітимація результатів інтелектуальної, творчої діяльності);

— у змішаній формі (невизнання права інтелектуальної власності з
наступним незаконним використанням тим же суб’єктом результатів чужої
інтелектуальної, творчої діяльності).

Порушенням права інтелектуальної власності визнається також ввезення на
митну територію України виробів (товарів), в яких використано об’єкти
права інтелектуальної власності, що захищаються на території України,
без дозволу суб’єкта права інтелектуальної власності, з порушенням цього
права незалежно від того, захищалися чи захищаються ці об’єкти в країнах
походження.

Водночас навіть за наявності ознак порушення права інтелектуальної
власності, дії, які законом визнаються правомірними, порушеннями права
інтелектуальної власності не визнаються.

Порушником права інтелектуальної власності може бути фізична або
юридична особа. Вина порушника для кваліфікації дій чи бездіяльності як
таких, що є порушенням права інтелектуальної власності, значення не має.

Матеріальним наслідком порушення права інтелектуальної власності є поява
контрафактних виробів, тобто продукції (товарів), вироблених з
використанням об’єкта права інтелектуальної власності і реалізованих в
межах України з порушенням права на них. Контрафактними вважаються також
вироби, які виготовлені законно, але розповсюджені з порушенням права
суб’єкта інтелектуальної власності.

Загальні засади захисту права інтелектуальної власності від порушень
встановлені ч.З ст.418 ЦК, яка зазначає, що таке право є непорушним.
Воно належить його володільцю як природне право,

внаслідок чого ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної
власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених
законом.

Відповідно до цих засад, які у свою чергу грунтуються на положеннях
Конституції, захист права інтелектуальної власності здійснюється судом.

Зокрема ст.432 ЦК встановлює, що кожна особа має право звернутися до
суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до
ст.16 цього Кодексу. Отже, для суб’єкта права інтелектуальної власності
існує можливість вимагати, щоб суд застосував такі загальні для всіх
цивільних відносин способи захисту:

1) визнання права (наприклад, визнання права інтелектуальної власності,
визнання права використання відповідного об’єкта тощо),

2) визнання правочину недійсним (наприклад, визнаная недійсним
ліцензійного договору);

3) припинення дій, які порушують право (наприклад припинення
використання твору без згоди його автора);

4) відновлення становища, яке існувало до порушення права (наприклад,
вилучення і знищення незаконно виданого накладу літературного твору);

5) примусове виконання обов’язку в натурі (наприклад, вимога до видавця
про виконання його обов’язку за договором про видання твору);

6) зміна правовідношення (наприклад, зміна умов авторського договору на
вимогу автора у вигляді реакції на порушення з боку видавця),

7) припинення правовідношення (наприклад, дострокове розірвання
ліцензійного договору у випадку його порушення);

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Суд може також захистити цивільні права та інтереси, пов’язані з
інтелектуальною власністю, застосувавши спеціальні способи захисту права
інтелектуальної власності та постановивши рішення про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порущенню права
інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи
експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у
цивільний обіг з порушенням права Інтелектуальної власності
(контрафактних виробів);

4) вилучення з цивільного обігу матеріалів та знарядь, які
використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права
інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування
збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної
власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з
урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення
права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого
порушення.

З метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності та
збереження відповідних доказів суд має право заборонити відповідачеві чи
іншій особі вчиняти певні дії. Для цього необхідна наявність таких умов:
1) існують достатні підстави вважати, що ця особа є порушником права
інтелектуальної власності; 2) зазначені дії стосуються виробництва,
відтворення, розповсюдження, використання, а також транспортування,
збереження або володіння виробами (товаром); 3) є достатні підстави
вважати вироби контрафактними; 4) зазначені дії вчиняються з метою
випуску в цивільний обіг цих контрафактних виробів (товарів).

За своєю природою це — — прогібіторний позов, можливість якого
передбачена ч.2 ст.386 ЦК. Принагідне слід зазначити, що у тих випадках,
коли порушення права інтелектуальної власності стосується майнових прав
його суб’єкта на певний матеріальний субстрат (наприклад, на рукопис,
плівку із аудіо- чи відеозаписом, носій комп’ютерної програми тощо), для
їх захисту можуть бути використані засоби захисту права власності,
встановлені гл.29 ЦК.

Якщо дії порушника права інтелектуальної власності мають ознаки злочину,
за який передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання,
слідства або суд зобов’язані вжити заходів для забезпечення вчиненого
або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і
накладення арешту на: 1) вироби (товари), щодо яких припускається, що
вони є контрафактними; 2) матеріали та обладнання, призначені для
виготовлення і використання зазначених виробів (товарів); 3) документи,
рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які
відповідно до чинного законодавства передбачена кримінальна
відповідальність.

Література:

1. Азимов Ч.Н. Основи патентного права Украини. — Харьков, 1995

2. Липцик Д. Авторское право й смежные права / Пер. с фр. -М., 2002.

3. Макода В.Є. Правова охорона промислових зразків в Україні. — К.,
2000.

4. Пиленко А.А. Право изобретателя. — М., 2001.

5. Підопригора О.А. Проблеми кодифікації законодавства про
інтелектуальну власність // Українське право. — 1997. — Число 1. —
С.61-80.

6. Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про
інтелектуальну власність // Інтелектуальна власність. — 2000. — №3. —
С.3-14.

4. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Підопригори,
О.Д. Святоцького. — К., 2002.

8 Сіренко І. Юридична природа прав на об’єкти інтелектуальної власності
// Українське право. — 1997. — Число 3. — С.132-135.

9. Шишка Р.Б. Охорона права інтелектуальної власності:
авторсько-правовий аспект. — Харків, 2002.

PAGE

PAGE 1

Похожие записи

Право інтелектуальної власності

Загальні положення про право інтелектуальної власності

Конституція України у ст.54 гарантує кожному громадянинові свободу
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист
інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних
інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної
діяльності. Окрім цього, держава визнає за кожним громадянином право на
результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, встановлює пряму
заборону використання чи поширення вказаних результатів без згоди
автора.

Вказані положення віднаходять свій розвиток у нормах ЦК України,
зокрема, Книзі Четвертій та цілій низці інших актів цивільного
законодавства, які регулюють суспільні відносини у сфері прав на
результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат
інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права
інтелектуальної власності, визначений чинним законодавством.

ЦК України до об’єктів права інтелектуальної власності відносить:
літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних
(бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми)
організації мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі,
промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин та породи тварин; комерційні
(фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),
географічні зазначення; комерційні таємниці (ст.420 ЦК України).

Суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта
права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та
інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права
інтелектуальної власності відповідно до актів цивільного законодавства
чи договору (ст.421 ЦК України).

Зміст права інтелектуальної власності становлять особисті немайнові та
майнові права інтелектуальної власності, які є непорушними. До особистих
немайнових прав інтелектуальної власності відносять: а) право на
визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об’єкта
права інтелектуальної власності; б) право перешкоджати будь-якому
посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди
честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності; в)
інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені
законом. В свою чергу, майновими правами інтелектуальної власності є: а)
право на використання об’єкта права інтелектуальної власності; б)
виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної
власності; в) виключне право перешкоджати неправомірному використанню
об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке
використання; г) інші майнові права інтелектуальної власності,
встановлені законом.

Використання права інтелектуальної власності здійснюється або особою,
яка має виключне право, або за її дозволом іншою особою, крім випадків
правомірного використання без такого дозволу. Здійснення права
інтелектуальної власності, що належить декільком особам, здійснюється за
договором між ними чи за спільною згодою. Певними особливостями наділено
також і використання об’єкта інтелектуальної власності, що створений у
зв’язку з виконанням трудового обов’язку чи за замовленням. В цьому
випадку, особисті немайнові права залишаються у творця, тоді як майнові
права на об’єкт інтелектуальної власності спільно належать творцю та
особі, з якою він знаходиться у трудових відносинах чи замовнику, якщо
інше не встановлене законом чи договором.

У своїй сукупності право інтелектуальної власності умовно можна поділити
на:

авторське право і суміжні права;

право промислової власності;

засоби індивідуалізації товарів, робіт і послуг та їх виробників.

Глава 25. Право інтелектуальної власності на літературний,

художній та інший твір (авторське право)

Авторське право – інститут цивільного права, норми якого регулюють
суспільні відносини, що пов’язані з здійсненням та охороною прав
інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір.

Джерелами авторського права, окрім ЦК України є ЗУ “Про авторське право
і суміжні права” та низка міжнародних договорів, зокрема, Бернська
конвенція з охорони літературних та художніх творів (1886), Всесвітня
(Женевська) конвенція про авторське право (1952), Римська конвенція про
охорону інтересів виконавців, виробників фонограм, а також виробників
організацій мовлення (1961) та ін.

Відповідно до ст.433 ЦК України об’єктами авторського права є твори, а
саме:

а) літературні та художні твори, зокрема; романи, поеми, статті та інші
письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори;
драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші
сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні
твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні
твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і
пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або
науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних
або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або
упорядкуванням їх складових частин е результатом інтелектуальної
діяльності;

б) комп’ютерні програми;

в) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або
упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної
діяльності;

г) інші твори.

Об’єктами авторського права твори є без виконання будь-яких
формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, призначення,
цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження. Авторське право і
право власності на матеріальний об’єкт, в якому втілено твір, не
залежать одне від одного. Відчуження матеріального об’єкта, в якому
втілено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки.

Законом визначений перелік творів, які в силу свого змісту, не є
об’єктами авторського права. Відповідно до ст.434 ЦК України до таких
творів віднесено:

1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування
(закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;

2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені
органами державної влади;

3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер
звичайної прес-інформації;

4) інші твори, встановлені законом.

Щодо суб’єктів авторського права, то законодавством встановлено
презумпцію авторства, відповідно до якої первинним суб’єктом авторського
права є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору
вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на
оригіналі або примірнику твору.

Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які
набули прав на твори відповідно до договору або закону.

Авторське право виникає з моменту створення твору. Особа, яка має
авторське право, для сповіщення про сеюї права може використовувати
спеціальний знак, встановлений законом. Відповідно до ч.3 ст.11 ЗУ “Про
авторське право та суміжні права” таким знаком є латинська літера “с”
(від англ. copyright – авторське право) в колі — ©.

Уся сукупність суб’єктивних цивільних прав, що належать автору у зв’язку
із створенням твору поділяються на особисті немайнові та майнові.

До особистих немайнових прав автора належать:

1) право на визнання його автором твору;

2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної
власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації автора;

3) вимагати зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору, якщо
це практично можливо;

4) забороняти зазначення свого імені у зв’язку з використанням твору;

5) обирати псевдонім у зв’язку з використанням твору;

6) на недоторканність твору;

7) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені
законом.

Крім того до особистого немайнового права слід відносити надану автору
можливість здійснювати забезпечення недоторканності твору. Відповідно до
ст.439 ЦК України, автор мас право протидіяти будь-якому перекрученню,
спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на
твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводженню
твору без його згоди ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями
тощо.

У разі смерті автора недоторканність твору охороняється особою,
уповноваженою на це автором. За відсутності такого уповноваження
недоторканність твору охороняється спадкоємцями автора, а також іншими
заінтересованими особами.

Щодо майнових прав на твір, то вони належать його авторові, якщо інше не
встановлено договором чи законом. Майновими правами інтелектуальної
власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі
забороняти таке використання;

інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Використанням твору є його:

1) опублікування (випуск у світ);

2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;

3) переклад;

4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;

5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій,
енциклопедій тощо;

6) публічне виконання;

7) продаж, передання в найм (оренду) тощо;

8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.
Використанням твору можуть бути визнані й інші дії, встановлені законом.
Використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків
правомірного використання твору без такої згоди, встановлених
законодавством.

Твір вважається опублікованим (випущеним у світ), якщо він будь-яким
способом повідомлений невизначеному колу осіб, у тому числі виданий,
публічно виконаний, публічно показаний, переданий по радіо чи
телебаченню, відображений у загальнодоступних електронних системах
інформації, Ніхто не мас права опублікувати твір без згоди автора. Крім
того, за загальним правилом, автор має право на плату за використання
його твору.

Проте, як виняток, твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб
та безоплатно використаний будь-якою особою в наступних випадках:

1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у
виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених
для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела
запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в
обсязі, виправданому поставленою метою;

2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі,
виправданому цією метою;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Проте особа, яка використовує твір, обов’язково повинна зазначити ім’я
автора твору та джерело запозичення.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає
через 70 років, що відраховуються з 1 січня року, наступного за роком
смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших
співавторів, крім випадків, передбачених законом. Після закінчення
строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір він може
вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками,
встановленими законом.

В разі, якщо твір створюється спільною творчою працею кількох авторами,
то має місце співавторство. Авторське право на твір, створений у
співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того,
становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна
з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у
співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона
може бути використана незалежно від інших частин цього твору. Кожен із
співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору,
яка має самостійне значення.

Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі
відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма
співавторами спільно.

Право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та

програму (передачу) організації мовлення (суміжні права)

Суміжні права – це права осіб на результати творчої діяльності, а саме
на виконання творів, виробництво фонограм, відеограм, організацію
мовлення.

Правове регулювання суміжних прав окрім ЦК України здійснюється
наступними нормативно-правовими актами: ЗУ “Про авторське право і
суміжні права”, ЗУ “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних
творів та фонограм”, ЗУ “Про телебачення і радіомовлення” та низка,
міжнародних нормативно-правових актів, зокрема, Бернська конвенція про
охорону літературних і художніх творів (1886), Римська конвенція про
охорону інтересів виконавців, виробників фонограм, а також виробників
організацій мовлення (1961) та ін.

Об’єктами суміжних прав є: виконання, фонограми, відеограми, програми
(передачі) організації мовлення.

ЦК України виділяє первинних суб’єктів суміжних прав (виконавець,
виробник фонограми, виробник відеограми, організатор мовлення) та
похідних суб’єктів (за відсутності доказів іншого суб’єктом суміжного
права вважається особа, ім’я (найменування) якої зазначено у фонограмі,
відеограмі, їх примірниках чи упаковці, а також під час передачі
організації мовлення. Крім цього, суб’єктом суміжних прав може бути
особа, яка набула таких прав відповідно до договору або закону.

Майновими правами інтелектуальної власності на об’єкт суміжних прав є:

1) право на використання об’єкта суміжних прав;

2) виключне право дозволяти використання об’єкта суміжних прав;

3) право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта суміжних прав,
у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Використання суміжних прав здійснюється:

1) для виконання шляхом: а) доведення виконання до відома публіки під
час його здійснення; б) записування (фіксування) виконання під час його
здійснення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення
та передачі виконання за допомогою технічних засобів; в) прямого чи
опосередкованого відтворення запису виконання будь-яким способом та у
будь-якій формі; г) продажу та інше відчуження оригіналу чи примірника
запису виконання; д) оренди оригіналу чи примірника запису виконання; е)
забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до
записаного виконання з місця та в час, обраних нею;

2) для фонограми та відеограми шляхом: а) прямого або опосередкованого
відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі відеограми,
фонограми; б) продажу та іншого відчуження оригіналу чи примірника
фонограми, відеограми; в) оренда оригіналу чи примірника фонограми,
відеограми; г) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу
будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею.

3) для передачі (програми) організації мовлення шляхом: а) здійснення
(трансляція, ретрансляція) передачі (програми) організації мовлення; б)
записування (фіксування) передачі (програми) організації мовлення, якщо
таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та здійснення її
за допомогою технічних засобів; в) відтворення запису передачі
(програми) організації мовлення; г) представлення передачі (програми)
організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату.

Чинність майнових прав на об’єкти суміжних прав триває протягом 50 років
з моменту першого запису виконання, вироблення фонограми, відеограми,
першого здійснення передачі (програми) організації мовлення. Особисті
немайнові права строком не обмежуються, якщо інше не встановлено
законом.

Знаком охорони суміжних прав, який проставляється на їх упаковці є
латинська літера P, обведена колом, що розташовується біля власника
суміжних прав.

Право інтелектуальної власності на наукове відкриття

ЦК України виділяє окреме право на результати творчої діяльності – право
на наукове відкриття.

Під науковим відкриттям слід розуміти встановлення невідомих раніше, але
об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального
світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.

Об’єктами наукових відкриттів є закономірності, властивості та явища
матеріального світу.

Умовою правової охорони наукових відкриттів є світова новизна, тобто
відкриття має бути здійснене вперше і раніше про нього нікому відомо не
було, наприклад, відтворення життя шляхом клонування.

Суб’єктом наукового відкриття є автор (фізична особа). Досить часто
науковими відкриттями займаються колективи вчених. У даному випадку ми
матимемо справу із співавторством.

Автор вправі надати науковому відкриттю своє ім’я або спеціальну назву,
наприклад, закони Ньютона. Охоронним документом права на наукове
відкриття є диплом на наукове відкриття.

Право інтелектуальної власності на винахід,

корисну модель, промисловий зразок

Поряд із авторським правом та суміжними правами до інтелектуальної
власності відноситься і право промислової власності, найпоширенішими
об’єктами якого є винахід, корисна модель та промисловий зразок.

Право промислової власності – це сукупність правових норм, які регулюють
суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформлення та
використання результатів науково-технічної творчості.

Правову базу права промислової власності, окрім положень ЦК України
складають: Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20
березня 1883 р., ЗУ “Про власність”, ЗУ “Про охорону прав на винаходи і
корисні моделі”, ЗУ “Про охорону прав на промислові зразки” та ін.

Найпоширенішими об’єктами права промислової власності є винаходи,
корисні моделі та промислові зразки, на характеристиці яких ми і
зупинимось.

1. Винахід – технологічне (технічне) рішення у будь-якій галузі, яке
відповідає умовам патентоспроможності. ЦК України визначає перелік умов,
наявність яких є обов’язковою для визнання винаходу патентоспроможним:

новизна (є невідомим у світі до моменту подання заявки та не є частиною
рівня техніки, тобто відомості про нього не стали загальнодоступними до
патентування);

винахідницький рівень (він не є очевидним для фахівця, тобто явно не
випливає з рівня техніки);

придатність для промислового використання (його можливо використовувати
у промисловості).

Об’єктом винаходу можуть бути: продукт (пристрій, речовина тощо); процес
у будь-якій сфері технології. До об’єктів винаходу також відносять штами
мікроорганізмів, культури рослин та тварин, а також методики пошуків.
Винаходом визнається застосування раніше відомого продукту чи способу за
новим призначенням.

2. Корисна модель – це конструктивне виконання пристрою, яке відповідає
умовам патентоспроможності, а саме: є новим і промислово придатним.

Корисна модель дуже подібна із винаходом, але їх слід відрізняти.
По-перше, з умов патентоспроможності корисної моделі виключено
винахідницький рівень, тобто достатньо лише новизни і промислової
придатності. По-друге, об’єктом винаходу є продукти, способи і
використання відомих раніше рішень за новим призначенням, а об’єктом
корисної моделі – конструктивне виконання пристрою, тобто його
оригінальне компонування. По-третє, якщо винахід містить сутність
заявленої пропозиції, то корисна модель – викладення цієї сутності в
просторі.

ЦК України до об’єктів корисної моделі відносить продукт (пристрій,
речовину тощо) або процес у будь-якій сфері технології.

3. Промисловий зразок – це нове конструктивне вирішення виробу, що
визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим
способом.

Промисловий зразок є таким, що відповідає умовам патентоспроможності,
коли він є новим та промислово придатним.

Об’єктом промислового зразка є форма, малюнок чи розфарбування або їх
поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу. Об’єкти
промислового зразка призначаються для задоволення ергономічних та
естетичних потреб.

Як промислові зразки не можуть отримати правову охорону наступні
об’єкти: об’єкти архітектури (окрім малих архітектурних форм),
промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована
продукція; об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або
подібних їм речовин тощо.

Набуття права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель і
промисловий зразок засвідчується патентом.

Патент – техніко-юридичний документ, який засвідчує, що заявлена
пропозиція дійсно є об’єктом права інтелектуальної власності, авторство
її творця, національний пріоритет на інтелектуальну власність (винахід,
корисну модель, промисловий зразок). Відповідно до чинного законодавства
видаються такі види патентів:

патент (видається за результатами кваліфікаційної експертизи);

декларативний патент (видається за результатами формальної експертизи).

Патент видає – Державний департамент інтелектуальної власності
Міністерства освіти і науки України (далі – ДДІВ). Підставою для видачі
патенту є проведення експертиз: формальної та кваліфікаційної (по суті).

У зв’язку з тим, що набуття права власності на винахід, корисну модель
та промисловий зразок засвідчується патентом, то іншою назвою права
промислової власності є патентне право.

Для одержання патенту особа повинна подати відповідну заявку до
Установи, яка повинна містити: заяву з проведення кваліфікаційної
експертизи, опис об’єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної
моделі тощо), формулу, креслення (якщо вони є в описі) та реферат. На
основі поданих документів виноситься рішення або про видачу патенту, або
про відмову у видачі. На підставі рішення про видачу патенту
здійснюється його державна реєстрація, шляхом внесення відомостей до
відповідного державного реєстру. Одночасно з державною реєстрацією ДДІВ
публікує у своєму інформаційному бюлетені інформацію про видачу патенту.
Видача самого патенту проводиться у місячний строк після його державної
реєстрації.

Обсяг правової охорони визначається формулою винаходу, корисної моделі,
сукупністю суттєвих ознак промислового зразка.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
промисловий зразок є: винахідник, автор промислового зразка; інші особи,
які набули прав на винахід, корисну модель та промисловий зразок за
договором чи законом.

Винахідники винаходів та корисних моделей та автори промислових зразків
є первинними суб’єктами права інтелектуальної власності на окреслені
об’єкти, оскільки вони є їх безпосередніми творцями. Ними можуть бути
будь-які фізичні особи: громадяни України, іноземні громадяни та особи
без громадянства.

Похідними суб’єктами права інтелектуальної власності на винаходи,
корисні моделі та промислові зразки є фізичні та юридичні особи, які
набули відповідних прав на підставі договору (трудового, ліцензійного)
чи закону (спадкоємці винахідників чи авторів).

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель та
промисловий зразок належать володільцю відповідного патенту, якщо інше
не встановлене договором або законом. До них належать: право на
використання винаходу, корисної моделі; промислового зразка; виключне
право дозволяти використання окреслених вище об’єктів (видавати
ліцензії); виключне право перешкоджати неправомірному використанню
винаходу, корисної моделі, промислового зразка, в тому числі забороняти
таке використання; інші права інтелектуальної власності, встановлені
законом.

Майнові права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
промисловий зразок є чинними з дати, наступної за датою їх державної
реєстрації, за умови підтримання чинності відповідно до закону.

ЦК України визначає строк чинності виключних прав інтелектуальної
власності наступними чином:

на винахід – 20 років від дати подання заявки на винахід, залишаючи
право винахідників продовжити вказаний строк відповідно до закону;

на корисну модель – 10 років від дати подання заявки;

на промисловий зразок – 15 років від дати подання заявки.

Особа, які володіє виключними правами інтелектуальної власності на
винахід, корисну модель та промисловий зразок може припинити їх
достроково. У цьому випадку, вказані об’єкти можуть вільно та безоплатно
використовуватися будь-якою особою.

Особа, може відновити чинність достроково припинених виключних майнових
прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель,
раціоналізаторську пропозицію, за відповідною заявою.

Права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий
зразок можуть бути визнані недійсними у порядку та на підставах,
передбачених законом.

Вони визнаються недійсними лише у судовому порядку за наявності
наступних підстав:

невідповідність запатентованого винаходу, корисної моделі, промислового
зразка умовам патентоспроможності, що визначені законом;

наявність у формулі винаходу, корисної моделі, промислового зразка у
сукупності суттєвих ознак, яких не було подано у заявці;

порушення вимог до закордонного патентування винаходів, корисних моделей
та промислових зразків.

ДДІВ публікує відомості про визнання недійсними об’єктів інтелектуальної
власності у своєму офіційному бюлетені.

Право інтелектуальної власності на компонування

інтегральної мікросхеми

Новим об’єктом інтелектуальної власності, на який поширюється правова
охорона є компонування інтегральної мікросхеми (далі — КІМС).

Під компонуванням інтегральної мікросхеми як особливим об’єктом правової
охорони слід розуміти зафіксоване на матеріальному носії
просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної
мікросхеми та з’єднань між ними.

&

gd‰#C

o?oueo~piiiiiiYiiiNEEAeEEEE???

d?gd‰#C

&

&

F

gd‰#C

&

&

gd‰#C

&

gd‰#C

gd‰#C

d?gd‰#C

gd‰#C ності базуються на Вашингтонському договорі про інтелектуальну
власність по відношенню до інтегральних мікросхем 1989 р., відповідно до
якого оригінальним є будь-яке компонування, створене в результаті
творчої діяльності автора, до того часу, доки не буде доведено зворотне.

Набуття права інтелектуальної власності на КІМС засвідчується
свідоцтвом, яка діє протягом 10 років від дати подання заявки до ДДІВ.

Обсяг правової охорони КІМС визначається його зображенням на
матеріальному носієві.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на КІМС є автор та інші
особи, які набули відповідних прав за договором чи законом.

До майнових прав на КІМС належать: право на використання компонування
інтегральної мікросхеми; виключне право дозволяти використання КІМС;
виключне право перешкоджати неправомірному використанню КІМС, у тому
числі забороняти використання та інші права. Вказані майнові права є
чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації за умови
підтримання чинності, протягом 10 років, що обчислюються від дати
подання заявки.

Особливістю правової охорони КІМС є збереження права попереднього
користувача, який до дати подання заявки або заявлення пріоритету
добросовісно використовував КІМС або здійснив значну і серйозну
підготовку до такого використання на безоплатне використання КІМС.

Право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію

Раціоналізація є невід’ємною складовою виробництва, яка спрямована на
його вдосконалення, здебільшого шляхом економії, що сприяє досягненню
економічного ефекту. Тому, будучи об’єктом інтелектуальної власності,
раціоналізаторська пропозиція потребує правової охорони.

Раціоналізаторська пропозиція – визнана юридичною особою пропозиція, яка
містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій
сфері її діяльності (ст.481 ЦК України). Процедура оформлення прав
інтелектуальної власності на раціоналізаторські пропозиції
регламентується Тимчасовим положенням про правову охорону об’єктів
промислової власності і раціоналізаторських пропозицій.

Об’єктом раціоналізаторської пропозиції є: матеріальний об’єкт (певна
річ) та процес (технологічний, технічний).

Для визнання раціоналізаторської пропозиції об’єктом інтелектуальної
власності необхідно, щоб вона відповідала наступним вимогам: вона має
стосуватись профілю підприємства, якому подана, бути новою та корисною.

Обсяг правової охорони раціоналізаторської пропозиції визначається її
описом та кресленням.

Суб’єктом права інтелектуальної власності на раціоналізаторську
пропозицію є її автор та юридична особа, якій раціоналізаторська
пропозиція подана.

Виділяючи права суб’єктів права інтелектуальної власності на
раціоналізаторську пропозицію їх можливо поділити на:

права автора, який окрім особистих немайнових, володіє правами на
добросовісне заохочення від юридичної особи, якій пропозиція подана;

права юридичної особи на використання раціоналізаторської пропозиції у
будь-якому обсязі.

На основі поданої автором заяви на раціоналізаторську пропозицію за
формою (P-1), затвердженою Міністерством статистики України,
підприємством приймається відповідне рішення про визнання пропозиції
раціоналізаторською та видається свідоцтво встановленої форми (протягом
місяця з дня прийняття відповідного рішення), яке підписується
керівником підприємства і затверджується печаткою. Факт використання
раціоналізаторської пропозиції підтверджується спеціальними актом за
формою, яку затверджує Міністерство статистики України.

Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин

Важливим напрямком розвитку економіки, зокрема в аграрному секторі є
селекційні дослідження, які є об’єктами інтелектуальної власності,
продуктом творчої діяльності людини. Селекція являє собою еволюцію
рослин і тварин, яка направляється волею людини.

Правова охорона селекційних досягнень, окрім ЦК України здійснюється:
Міжнародною конвенцією про охорону селекційних досягнень (1961), ЗУ “Про
охорону прав на сорти рослин”, “Про племінну справу у тваринництві” та
ін.

Об’єктами прав інтелектуальної власності на селекційні досягнення є:
сорт рослин і порода тварин. Зупинимось на їх характеристиці.

Сорт – це окрема група рослин у рамках нижчого з відомих ботанічних
таксонів, яка, незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні
умови надання правової охорони, може бути визначена ступенем вияву
ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації
генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин
ступенем вияву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатися як єдине
ціле з точки зору її придатності для відтворення в незмінному вигляді
цілих рослин сорту. Категоріями сорту є клон, гібрид, лінія, популяція.

Об’єктом права на сорт є і селекційне досягнення у рослинництві, яке
відповідає умовам патентоспроможності, тобто є:

новим (матеріал сорту не був відомий цивільному обороту на дату видачі
патенту);

вирізняльним (чітко відрізняється від будь-якого іншого сорту, який є
загальновідомим);

однорідним (результати розмноження сорту співпадають з його ознаками);

стабільним (ознаки сорту залишаються незмінними після його розмноження).

Заявка про видачу патенту на сорт подається до ДДІВ. Експертизу на
патентоспроможність сорту проводить Державна комісія України з
випробовування та охорони сортів рослин Міністерства аграрної політики
України.

2. Порода тварин – створена людиною численна група тварин загального
походження, яка має генеалогічну структуру і властивості, які дають
змогу відрізнити її від інших тварин цього самого виду і кількісно
достатні для розмноження як однієї породи.

Заявка на нову породу подається до Міністерства аграрної політики
України, де вона підлягає експертизі. Якщо експертиза підтверджує
патентоспроможність породи, то видається правоохоронний документ.

Право інтелектуальної власності на сорт рослин і породу тварин
становлять: особисті немайнові права, засвідчені державною реєстрацією;
майнові права інтелектуальної власності, засвідчені патентом; майнове
право інтелектуальної власності, засвідчене державною реєстрацією.

ЦК України встановлює наступні строки чинності майнових прав
інтелектуальної власності на сорт рослин і породу тварин:

30 років, починаючи з 1 січня року, наступного за роком державної
реєстрації;

35 років – для дерев та винограду починаючи з 1 січня року, наступного
за роком державної реєстрації.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування

Комерційне найменування відноситься до третього блоку об’єктів
інтелектуальної власності, завдяки яким індивідуалізуються учасники
цивільного обороту. Окрім ЦК України правову охорону вказаного об’єкта
також здійснює Положення про фірму.

Комерційне найменування – будь яка назва юридичної особи, яка має бути
чіткою, короткою, легко сприймаючою й легко запам’ятовуючою та
відповідати характерові статутної діяльності.

ЦК України основною умовою надання правової охорони комерційному
найменуванню визначає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та
не введення в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з
моменту його першого використання та охороняється без обов’язкового
подання заявки чи реєстрації, й незалежно від того чи є комерційне
найменування частиною торговельної марки. Відомості про комерційне
найменування можуть вноситися до відповідних реєстрів.

Закон дозволяє особам мати однакові комерційні найменування, за умови,
що це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та
(або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування
належать: право на використання, право перешкоджання неправомірного
використання іншими особами, в тому числі заборона використання; інші
права. Слід зазначити, що майнові права інтелектуальної власності на
комерційне найменування можуть передаватися іншій особі лише разом із
цілісним майновим комплексом чи його частиною володільцем прав
інтелектуальної власності на комерційне найменування.

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне
найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи та з інших
підстав передбачених чинним законодавством.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку

Чинне цивільне законодавство України, надає правову охорону такому
об’єкту інтелектуальної власності як торговельна марка. Відповідні
правові норми містяться у наступних нормативно-правових актах: ЦК
України, ЗУ “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” тощо.
Міжнародною спільнотою розроблено цілу низку міжнародних договорів з
окресленого питання: Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків
(1891), Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для
реєстрації знаків (1957), Віденська угода про заснування міжнародної
класифікації зображувальних елементів знаків для товарів (1973), Договір
про закони з товарних знаків (1994) тощо.

Торговельна марка – будь-яке позначення або будь-яка комбінація
позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються
(надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються
(надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути: слова,
літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є
фізичні та юридичні особи. Можуть бути випадки належності
інтелектуальної власності на торговельну марку одночасно кільком
фізичним та (або) юридичним особам.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується
свідоцтвом. Відповідна заявка подається до патентного відомства і має
містити заяву, зображення торговельної марки та перелік товарів, робіт і
послуг, для яких реєструється відповідний знак. На основі поданих
документів приймається рішення і протягом місяця з дня його прийняття
заявник отримує свідоцтво.

До майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку
належать: право на її використання, виключне право дозволяти
використання, виключне право перешкоджати неправомірному використанню
торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання та інші
майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові
права, відповідно до ЦК України, належать володільцю відповідного
свідоцтва, володільцю міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку
якої визнано в установленому порядку добре відомою, якщо інше не
встановлено договором.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну
марку — 10 років з дати, наступної за датою подання заявки в
установленому порядку, якщо інше не встановлено законом. Володілець
свідоцтва про право інтелектуальної власності на торговельну марку
вправі продовжити 10-річний строк, який сплинув, щоразу на 10 років,
відповідно до законодавства.

Майнові права на торговельну марку можуть бути припинені достроково, у
наступних випадках: 1) якщо торговельна марка перетворилась на
загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг; 2) за
ініціативою володільця свідоцтва, за умови, що це не суперечитиме умовам
договору або закону.

Права інтелектуальної власності на торговельну марку можуть бути визнані
недійсними у порядку встановленому законом. Наприклад, у випадку
невідповідності зареєстрованої торговельної марки умовам надання
правової охорони чи наявності у свідоцтві елементів зображення знака та
переліку товарів і послуг, яких не було подано у заявці.

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення

Велике значення для досягнення цілей підприємницької діяльності мають не
лише певні якісні показники того чи іншого товару, але й певне місце у
якому він вирощується (виготовляється). Так, наприклад, окремі сорти
вина можна виготовити з винограду, який вирощується тільки у певній
місцевості, або ж мінеральна вода є корисною лише із свердловин, що
розташовані у тому чи іншому районі (Трускавець, Сатанів). Тому, правова
охорона поряд з такими об’єктами інтелектуальної власності як комерційне
найменування, торгова марка надається і географічним зазначенням, яке
об’єднується родовим поняттям — зазначення походження товару.

Правове регулювання права інтелектуальної власності на географічне
зазначення здійснюється ЦК України, Паризькою конвенцією про охорону
промислової власності (1883), ЗУ “Про охорону прав на зазначення
походження товарів”.

Зазначення походження товару – це термін, який включає наступні поняття:
просте і кваліфіковане зазначення походження товару.

Просте зазначення місця походження товару – будь-яке словесне чи
зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує
на географічне місце походження товару.

До кваліфікованого зазначення місця походження товару відносяться:

1) Назва місця походження товару – назва географічного місця, яке
вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного
географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним
чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними
умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного
географічного місця людським фактором.

2) Географічне зазначення походження товару – назва географічного місця,
яка вживається як позначення у назві товару, що походить із цього
географічного місця та має певні якості, репутацію та інші
характеристики, в основному зумовлені характерними для даного
географічного місця природними умовами чи людським фактором або
поєднанням цих природних умов та людського фактора.

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати
його державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Обсяг
правової охорони визначається характеристиками товару (послуги) і межами
географічного місця його (її) походження, які зафіксовані державною
реєстрацією.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є
виробники товарів, асоціації споживачів та інші особи, визначені
законом. Виробник товару повинен перебувати у тому самому географічному
об’єкті і має виробляти товар з тими ж самими властивостями, які
визначені у свідоцтві про реєстрацію.

Для одержання свідоцтва особа має подати відповідну заявку до установи,
яка проводить експертизу і на підставі якої приймається рішення та
вносяться дані про місце походження товару до Державного реєстру.

До прав інтелектуальної власності на географічне зазначення належать:

1) право на визначення позначення товару (послуги) географічним
зазначенням;

2) право на використання географічного зазначення;

3) право перешкоджати неправомірному використанню географічного
зазначення, в тому числі забороняти таке використання.

ЦК України, зазначає, що право інтелектуальної власності на географічне
зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації і
охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару
(послуги), позначених цим зазначенням. Проте, ЗУ “Про охорону прав на
зазначення походження товарів” веде мову про 10-річний строк чинності, з
правом його багаторазового продовження.

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю

ЦК України поширює правову охорону на комерційну таємницю як об’єкт
права інтелектуальної власності.

Комерційна таємниця – інформація, яка є секретною в тому розумінні, що
вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою
та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом
інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну
цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо
збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю
інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного,
комерційного, виробничого чи іншого характеру, за винятком тих, які
відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Не є комерційною таємницею: засновницькі документи; документи, що
надають право займатись підприємницькою діяльністю; відомості за
встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність
або інші відомості, необхідні для перевірки правильності нарахування та
сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості про
чисельність та склад працюючих, їх заробітну плату та умови праці;
документи про сплату податків та інших обов’язкових платежів; відомості
про забруднення навколишнього середовища; відомості про порушення
антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці,
реалізацією продукції, що заподіює шкоду населенню.

Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її
охороноспроможності та державної реєстрації, а строк її охорони
необмежений, за винятком припинення існування сукупності ознак
комерційної таємниці.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є
право на її використання; виключне право дозволяти її використання;
виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або
використанню комерційної таємниці.

Суб’єктом права на комерційну таємницю є особа, яка правомірно визначила
інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором
(юридична особа та фізична особа-підприємець). Носієм інформації, яка
становить комерційну таємницю може бути фізична особа, наприклад,
працівник підприємства.

ЦК України зобов’язує органи державної влади охороняти від
недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною
таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з
метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов’язану з
фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що місять
нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної
влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення потрібне
для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони
від недобросовісного її використання.

Захист права інтелектуальної власності

Захистом права інтелектуальної власності – це сукупність заходів
направлених на встановлення та визнання прав інтелектуальної власності
при їх порушенні чи оспор енні чи невизнанні. Захист права
інтелектуальної власності може здійснюватися в кримінально-правовому,
адміністративно-правовому та цивільно-правовому порядку.

Так, відповідно до ст.176 КК України, до кримінальної відповідальності
притягаються особи винні в такому порушенні авторського права і суміжних
прав, як незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури
і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само незаконне
відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм
мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та
відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне
порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало
матеріальної шкоди у великому розмірі (у 200 і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян).

Ст.177 КК України визнає кримінально караним порушення прав на винахід,
корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми,
сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію, якщо це завдало матеріальної
шкоди у великому розмірі.

Щодо адміністративно-правового захисту права інтелектуальної власності,
то ст.512 Кодексу України про адміністративні правопорушення визнає
адміністративно караним таке порушення прав на об’єкт права
інтелектуальної власності, як незаконне використання об’єкта права
інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об’єкт або
інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, що
охороняється законом.

Цивільно-правовий захист права інтелектуальної власності, насамперед,
може бути здійснений судом. Кожна особа має право звернутися до суду за
захистом свого права інтелектуальної власності.

Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити
рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права
інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи
експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у
цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які
використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права
інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування
збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної
власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з
урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення
права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого
порушення.

Відповідно до ЗУ “Про авторське право і суміжні права”, порушенням
авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового
захисту, є, наприклад: а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують
особисті немайнові права суб’єктів авторського права і (або) суміжних
прав, та їх майнові права; б) піратство у сфері авторського права і
(або) суміжних прав — опублікування, відтворення, ввезення на митну
територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження
контрафактних примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і
баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення; в)
плагіат – оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого
твору під іменем особи, яка не є автором цього твору та ряд інших
порушень.

При порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав,
особа, права якої порушена, має право:

1) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти
дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють
загрозу їх порушення;

2) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або)
припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи
створюють загрозу їх порушення;

3) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

4) подавати позови про відшкодування збитків (майнової шкоди), включаючи
упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок
порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату
компенсацій;

5) вимагати припинення підготовчих дій до порушення авторського права і
(або) суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є
підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її
митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм,
засоби обходу технічних засобів захисту, в порядку, передбаченому Митним
кодексом України;

6) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів,
технологічних процесів і господарських операцій, пов’язаних з
виготовленням примірників творів, фонограм і відеограм, щодо яких є
підстави для підозри про порушення чи загрозу порушення авторського
права і (або) суміжних прав, у порядку, встановленому КМ України;

7) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах
масової інформації даних про допущені порушення авторського права і
(або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

8) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або) суміжні
права позивача, надання інформації про третіх осіб, задіяних у
виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і
об’єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів
захисту, та про канали їх розповсюдження;

9) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів,
пов’язаних із захистом авторського права та суміжних прав.

Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 .12.1993р. //
ВВРУ. – 1994. — № 13. – Ст.64.

Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм:
Закон України від 23.03.2000 р. // ВВРУ. – 2000. — №24. – Ст..183.

Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від
15.12.1993 р. // ВВРУ. – 1994. — № 7. – Ст.32.

Про охорону прав на промислові зразки: Закон України від 15.12.1993 р.
// ВВРУ. – 1994. — №7. — Ст.34.

Про Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової
власності і раціоналізаторських пропозицій: Указ Президента від
18.09.1992р. // Голос України. – 1992. — №184 (29 вересня).

Про охорону прав на сорти рослин: Закон України від 21.04.1993 р. //
ВВРУ. – 1993. — №21. — Ст.218.

Про племінну справу у тваринництві: Закон України від 15.12.1993 р. (в
редакції від 21.12.1999 р.) // ВВРУ. – 1994. — №2. – Ст.7.

Про введення в дію Положення про фірму: Постанова ЦВК СРСР та Ради НРК
СРСР від 22.06.1927 р. // Відомості ЦВК СРСР та ВЦВК. – 1927. — №153.

Про охорону прав на знаки для товарів і послуг: Закон України від
15.12.1993 р. // ВВРУ. – 1994. — № 7. – Ст.36.

Про охорону прав на зазначення походження товарів: Закон України від
16.09.1999 р. // ВВРУ. – 1999. — №32. — Ст.267.

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. // ОВУ. – 2001. — №21. —
Ст.920.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. //
ВВРУ. – 1984. — №51. — Ст.1122.

Митний кодекс України від 11.07.2002 р. // ОВУ. – 2002. — №31. —
Ст.1444.

Похожие записи