КУРСОВА РОБОТА

Застосування примусових заходів медичного характеру

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Поняття примусових заходів медичного характеру

РОЗДІЛ 2. Особи до яких застосовуються примусові заходи медичного
характеру

РОЗДІЛ 3. Види примусових заходів медичного характеру

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

У процесі розбудови України як правової держави була здійснена реформа
кримінального законодавства, яка знайшла своє втілення у Кримінальному
кодексі України, прийнятому Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і
чинного з 1 вересня того ж року. У цьому кодексі втілені гуманітарні та
демократичні принципи, закладені в нормах Конституції України 1996 року,
загальновизнані норми і принципи міжнародного права, концепція прав
людини та досягнення сучасної вітчизняної і зарубіжної науки
кримінального права.

Головним у новому Кримінальному кодексі (КК) України є охорона
невід’ємних особистих благ, прав і свобод людини, власності, екологічної
безпеки, демократичного розвитку української державності і
громадянського суспільства.

Норми кримінального права мають свою специфіку, властиву лише їм. Вони
за своїм призначенням покликані охороняти особисті блага людини,
матеріальні, духовні та інтелектуальні цінності, спокій у суспільстві,
довкілля та національну (державну) безпеку від злочинних посягань.

Актуальність обраної для написання теми курсової роботи зумовлює той
факт, що встановлення питання суб’єкта злочину займає одне з центральних
місць у кримінальному праві. Для його вирішення необхідно встановити
осудність особи, тобто можливість притягнення її до кримінальної
відповідальності. Якщо особа визнається неосудною, то, відповідно немає
і суб’єкта злочину. До такої особи можуть застосовуватися примусові
заходи медичного характеру.

Питання про суб’єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка
вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з
назви розділу IV Загальної. частини КК: «Особа, яка підлягає
кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)». Частина 1 ст. 18
визначає, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила
злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність».
Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома
обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного
віку.

Метою курсової роботи стало вивчення питань — поняття примусових заходів
медичного характеру, особи до яких застосовуються примусові заходи
медичного характеру, видів примусових заходів медичного характеру.

Для досягнення мети використовувалася нормативно-правова база:
Конституція України, Кримінальний та Кримінальний процесуальний кодекси,
а також наукова література. Зокрема, серед джерел, звернення до яких
робилося найчастіше, можна відзначити праці таких авторів: Бажанова
М.І., Сташиса В.В., Тація В.Я. «Кримінальне право України: Загальна
частина», Матишевського П.С. «Кримінальне право України. Загальна
частина». Ігнатова А.І., Костарьова Т.А. «Уголовное право», Шакуна В.І.
«Кримінальне право» та ряд інших.

Дана робота складається з п’яти розділів: розділу 1 «Поняття примусових
заходів медичного характеру», розділу 2 «Особи до яких застосовуються
примусові заходи медичного характеру», розділ 3 «Види примусових заходів
медичного характеру».

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ЇХ ВИДИ

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові
засоби, їх виникнення і розвиток пов’язані з реакцією суспільства і
держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає
небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочин, є
покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб
застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені
діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив,
яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших
обставин. Щоб їх з’ясувати та застоювати норми КК, державі необхідно
мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також
передбачити в законі, хто, коли, де і з допомогою яких засобів має право
і зобов’язаний виконувати певні дії. спрямовані на досягнення зазначених
цілей. Реалізацію цих завдань та застосування норм кримінального права
забезпечує кримінально-процесуальне право і кримінальний процес, що
спираються на норми кримінального права.

Кримінально-процесуальне законодавство надає органам дізнання,
досудового слідства, прокуророві та суду такі владні повноваження,
реалізація яких завжди тією чи іншою мірою обмежує або ущемляє найбільш
значимі конституційні права і свободи людини, яка потрапляє у сферу його
діяльності. Найменші відступи від демократичних чи гуманістичних засад
як при законодавчому регулюванні кримінального процесу, так і під час
правозастосовчої діяльності призводять до істотного ущемлення прав
людини та заподіяння шкоди авторитету держави.

Не випадково основоположні принципи кримінального процесу продекларовано
у ряді міжнародних документів про захист прав людини і громадянина1. В
статті 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права
зазначено, що кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи
триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на
підставах і відповідно до такої процедури, що їх встановлено законом.
Тому провадження щодо осіб, до яких застосовуються примусові заходи
медичного характеру, повинно відповідати вимогам сьогоднішнього часу
щодо захисту прав і свобод людини і громадянина України.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній
науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний-неосудний».
З’ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними щодо вчиненого
злочину, однак страждають на психічні аномалії, що певним чином
впливають на їхню поведінку.

На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану обмежену,
зменшену, відносну, спеціальну, пограничну або часткову осудність, яке і
на сьогодні остаточно не вирішено, навіть з прийняттям нового
Кримінального кодексу України, нові норми якого визначають поняття
особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка
вчинила у стані неосудності та обмеженої осудності суспільне небезпечні
діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на
психічну хворобу до постановлений вироку або під час відбуття покарання
(ст. 93 КК). Це питання пов’язано з осудністю, є надзвичайно складним,
при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність
проблеми лише доводить необхідність її поглибленого вивчення та
розробки.

Для повноти розкриття цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена
осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством
Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

І хоча важко погодитися з усіма запропонованими авторськими варіантами
назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П. П. Музика, К.Х.
Антонян, С.В, Бородін, А. В. Наумов, визнають поняття «обмежена та
«зменшена» щодо осудності особи як «тотожні». На наш погляд, це невірне
тлумачення.

За тлумачним словником української мови: «Обмежений — з вузьким
кругозором, інтересами, обмежений у якомусь відношенні; зменшений —
зроблений меншим».

Отже, вищезазначені поняття не тотожні, й відповідно поняття «зменшена
осудність» щодо особи застосовувати недоцільно, як стверджують деякі
автори», оскільки судам при призначенні покарання необхідно буде
враховувати всі обставини, а саме: особистість злочинця та обставини
справи, наприклад, для призначення покарання менше нижчої межі або
переходу до іншого, більш м’якого виду покарань, ніж передбачено
санкцією статті.

Примусові заходи медичного характеру також можуть застосовуватись до
осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
Частина 3 от. 19 КК передбачає випадок, коли особа вчинила злочин в
стані осудності, але потім, до постановлення вироку захворіла на
психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними. Суд, якщо визнає за потрібне,
виносить ухвалу, а суддя постанову про застосування до такої особи
примусового заходу медичного характеру (ч. 1 ст. 421 КПК). Після
одужання особу може бути піддано покаранню, якщо не закінчився строк
давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з’явилися
інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності чи
покарання. Час перебування у психіатричному закладі особи, до якої було
застосовано примусовий захід медичного характеру, зараховується в строк
відбуття покарання, якщо вона засуджується до позбавлення волі або
виправних робіт (ч. 1 ст. 423 КПК).

Проведення, зміна або припинення застосування примусових заходів
медичного характеру здійснюється судом за заявою представника
психологічного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку
психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії
лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або
припинення застосування таких примусових заходів.

Особи до яких застосовані примусові заходи медичного характеру
підлягають огляду комісії лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6
місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до
суду із заявою про припинення або зміну застосування такого заходу. У
разі відсутності підстав для припинення або зміни застосування
примусового заходу медичного характеру представник психіатричного
закладу. Який надає особі таку психіатричну допомогу направляє до суду
заяву, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який
містить обґрунтування про необхідність продовження застосування
примусового заходу медичного характеру.

У разі необхідності продовження застосування примусового заходу
медичного характеру понад 6 місяців представник психіатричного закладу,
який надає особі таку психіатричну допомог, повинен направити до суду за
місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження
застосування примусового заходу. До заяви додається висновок комісії
лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність
продовження надання особі такої психіатричної допомоги.

В подальшому продовження застосування примусового захисту медичного
характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати
місяців.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру
через зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на
лікування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру
через видумання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але
захворіли на психічну хворобу до постановленого вироку, підлягають
покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну
хворобу під час відбування покарання. Можуть підлягати подальшому
відбуванню покарання.

Попереднє слідство в справах про суспільно-небезпечні діяння, вчинені
особою в стані неосудності розслідуються за правилами передбаченими
статтями 111-130, 148-222 цього кодексу.

По закінченні попереднього слідства, якщо буде встановлено неосудність
особи, що вчинила злочин, складається постанова про направлення справи
до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів
медичного характеру. Ця постанова разом з справою надсилається
прокуророві.

Прокурор в свою чергу:

погодившись з постановою, затверджує її і надсилає справу до суду;

визнавши, що психіатрична експертиза та інші докази, зібрані в справі, є
недостатніми, для того, щоб зробити висновок про психічний стан
обвинуваченого, або в справі зібрано не достатньо доказів, що
суспільно-небезпечне діяння вчинене даною особою, повертає справу
слідчому для проведення додаткового слідства.

Розгляд даних справ проводиться у відкритому судовому засіданні з
обов’язковою. Участю прокурора та захисника.

Участь особи, щодо якої розглядається справа, не є обов’язковою і може
мати місце лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер її
захворювання.

В судовому засіданні допитуються свідки та перевіряються докази, що
доводять або спростовують вчинення даною особою злочину, а також
перевіряються інші обставини, які мають істотне змагання для вирішення
питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

В необхідних випадках в судове засідання викликається експерт.

Якщо особа, щодня якої розглядається справа, викликана в судове
засідання, суд вислухує її пояснення, а потім висновок експерта. Після
закінчення судового слідства висловлює свою думку прокурор, потім
захисник.

Заслухавши думку прокурора і захисника суд виходить у нарадну кімнату
для винесення ухвали, де вирішує такі питання:

чи мало місце суспільно-небезпечне діяння, з приводу якого порушена
справа;

чи вчинено це діяння особо, щодо якої розглядається справа;

чи вчинила особа зазначене учення в стані неосудності, чи захворіла вона
після вчинення злочину на душевну хворобу, яки виключає застосування
покарання;

чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру і якщо
слід, то які саме.

Коли буде встановлено, що дана особа вчинила суспільно-небезпечне діяння
в стані неосудності або після вчинення злочину захворіла на душевну
хворобу, яка виключає застосування покарання. Суд, коли визнає за
потрібне, виносить ухвалу, а суддя – постанову про застосування до цієї
особи примусових заходів медичного характеру з зазначенням яких саме.

РОЗДІЛ 2. ОСОБИ ДО ЯКИХ ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО

ХАРАКТЕРУ

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до
осіб:

• які вчинили у стані неосудності суспільне небезпечні діяння;

• які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

• які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Згідно зі ст. 93 примусові заходи медичного характеру можуть бути
застосовані судом до осіб, які вчинили:

• суспільне небезпечне діяння у стані неосудності. Такі особи не
підлягають кримінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19);

• злочин у стані обмеженої осудності. Такі особи підлягають кримінальній
відповідальності (ст. 20);

• злочин у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку. Ці особи не підлягають
покаранню, до них за призначенням суду можуть застосовуватися
примусові за ходи медичного характеру, а після одужання вони можуть
підлягати покаранню (ч. 3 ст. 19);

• злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу
під час відбування покарання. Вони можуть бути звільнені
від подальшого відбування покарання і суд має право застосувати до них
примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування органів
охорони здоров’я (п. З ст. 93). У разі припинення примусових заходів
медичного характеру такі особи можуть підлягати по дальшому відбуванню
покарання (ч. 4 ст. 95).

Суб’єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може
наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну,
відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона:

1) є фізичною особою, тобто людиною;

2) є осудною;

3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб’єкта злочину. Вони
є обов’язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї
з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.

Передусім суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто
людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де
говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни
України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані
суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські
організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення
певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди,
кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно
винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК,
зокрема статтями 172, 223. 271 та ін.

Обмеження кола можливих суб’єктів злочину фізичними особами означає, що
суб’єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути
юридичні особи. Визнання останніх суб’єктами кримінальної
відповідальності не відповідає принципам кримінального права — особистої
(індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин та наявності
вини. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної
особи, відповідає винна фізична особа, яка вчинила такі діяння.
Відповідальність юридичних осіб визначається засобами адміністративного
чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій
штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо)1.

Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно
передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб,
не дістали підтримки законодавця.

Суб’єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили
злочин, тварини, предмети чи сили природи.

Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є
осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що «осудною визнається
особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) і керувати ними».

Отже, згідно з ч. 1 ст. 19 осудність — це психічний стан людини, за
якого вона під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) і керувати ними. Осудність — юридична передумова, вини і
кримінальної відповідальності, обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Лини
психічно здорова людина свідомо обирає варіанти поведінки, здатна
розуміти те. що чинить, і тому може бути відповідальною за свої
суспільне небезпечні діяння. Здатність керувати своїми діями свідчить
про можливість ставити перед собою певні завдання, мету і. відповідно,
розв’язувати їх і досягати бажаного результату, проявляти свою волю у
цьому напрямі чи навпаки, утримуватися від необдуманих вчинків і спокус.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак
злочину (об’єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і
місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків).
Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’язана
зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і
воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки
особи в конкретній ситуації.

Осудність характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і
юридичним (психологічним). Медичний критерій визначає здоровий стан
психіки особи, відсутність певних психічних захворювань, недоліків
розумового розвитку, юридичний полягає в здатності особи усвідомлювати
характер своїх суспільне небезпечних дій (бездіяльності) та керувати
ними.

Отже, стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини,
характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності
презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей . Тому
на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при
наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила
передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Із станом
осудності пов’язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно
до ч. 2 ст. 50 покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення
засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими,
так і іншими особами». Тільки осудна особа здатна правильно
усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обґрунтованість
і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене
покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого,
спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Суб’єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства
(апатриди) та іноземці. Питання про кримінальну відповідальність
дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до
міжнародних угод і чинного законодавства не підлягають юрисдикції
українського суду, розв’язуються дипломатичним шляхом.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є
передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної
відповідальності і покарання.

У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності
підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять
років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності.
У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної
відповідальності — чотирнадцять років — за окремі, прямо перелічені
законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як:
умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних
ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія
(ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж
і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22
КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти
років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив
вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів:

а) насильницькі злочини;

б) майнові злочини.

В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини
покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про
можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і
протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.
Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за

злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років,
навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа
у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність
тільки коли в його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за
яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років.
Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь
разом з іншими особами, що досягли шістнадцяти років, у такому злочині
як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових
зобов’язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров’я (ч. 3
ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого
тілесного ушкодження за ст. 121.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини,
вчинені повнолітніми особами, тобто особами, які досягай
вісімнадцятирічного віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не
можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад,
ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), втягнення
неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304).

Суб’єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна
особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної
відповідальності, називають загальним суб’єктом злочину. Відсутність
хоча б однієї з цих ознак виключає суб’єкта як елемент складу, а отже,
виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

Загальні ознаки суб’єкта злочину не згадуються в диспозиціях норм
Особливої частини КК, оскільки є обов’язковими для всіх складів
злочинів. У ряді випадків закон передбачає відповідальність осіб,
наділених, окрім загальних ознак суб’єкта, додатковими Ознаками, що
характеризують відповідну особу як спеціального суб’єкта злочину. Ці
ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції
відповідної норми КК. або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших
норм КК. Інколи ознаки спеціального суб’єкта вказані в окремій нормі.

Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична
осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна
відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.
Таким чином, спеціальний суб’єкт — це особа, яка крім обов’язкових
загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має
додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої
частини для суб’єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального
суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як
додаткові.

Відсутність ознак спеціального суб’єкта, передбачених конкретним складом
злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних
випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за
іншими статтями КК.

За своїм змістом ознаки спеціального суб’єкта досить різноманітні, їх
можна об’єднати у три великі групи: 1) ознаки, що характеризують
соціальну роль і правове становище суб’єкта; 2) фізичні властивості
суб’єкта; 3) взаємовідносини суб’єкта з потерпілим.

Найбільш численною є перша група. Вона охоплює, зокрема, такі ознаки, як
громадянство (громадянин України, особа без громадянства чи іноземець),
професія, вид діяльності, характер виконуваної роботи (лікар, капітан
судна тощо), участь у судовому процесі (свідок, потерпілий, експерт,
перекладач), судимість. Другу групу становлять ознаки, що характеризують
вік, стать, стан здоров’я і працездатність суб’єкта. До третьої групи
ознак належать ті, що стосуються родинних відносин суб’єкта з потерпілим
або іншими особами (батько, мати, інші родичі), службових (підлеглий,
начальник) або інших відносин (особа, від якої потерпілий залежить
матеріально, тощо).

Таким чином, ознаки спеціального суб’єкта певною мірою с обмежувальними,
бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка
особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких
ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним
законом, у якому зазначений спеціальний суб’єкт. Так, якщо у вбивстві
дитини разом з матір’ю новонародженої дитини брали участь і інші особи,
вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи
навіть кваліфіковане вбивство).

Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, бо воно виступає
як його антипод. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає
кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільне небезпечне
діяння, оскільки вона не є суб’єктом злочину.

Неосудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час
вчинення суспільне небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного
захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або
іншого хворобливого стану психіки. Неосудність виключає можливість
притягнення особи до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 19).

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність,
називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як
медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права
така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій
формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів
поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені
в законі ознаки є однаково обов’язковими як для експертів, так і для
юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Відповідно до ст. 19 неосудність (як, до речі, і осудність) визначається
тільки щодо часу вчинення особою суспільне небезпечного діяння і тільки
у зв’язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання
про неосудність або осудність особи.

Як уже зазначалося, у КК поняття неосудності трактується за допомогою
двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).

Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно
впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 зазначені
чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б)
тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший
хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба — досить поширений вид захворювання психіки.
До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя,
прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці
хвороби є прогресуючими, важко виліковними чи взагалі невиліковними.
Хоча і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале
психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це
захворювання раптово виникає (часто, як наслідок тяжких душевних травм)
і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать
різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне
каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що
вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія
(найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш
глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, ці захворювання
різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади
психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних
захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції
при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні
захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями
вони можуть бути прирівняні до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на
час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б на
одне із зазначених захворювань. Інші можливі психічні стани, які
негативно впливають на поведінку особи, наприклад фізіологічний афект,
не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише
як обставини, що пом’якшують відповідальність (наприклад, стан сильного
душевного хвилювання при умисному вбивстві — ст. 116).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про
неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння,
передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише
підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає
стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час
вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного
захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст. 19 юридичний критерій неосудності виражений двома
ознаками: 1) інтелектуальною — особа не могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність); 2) вольовою — особа не могла керувати ними. Під «своїми
діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно
хворого, а тільки ті його суспільне небезпечні дії (бездіяльність), що
передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв,
по-перше, в тому, що особа не здатна усвідомлювати фактичну сторону,
тобто не розуміє справжнього змісту своєї поведінки (не розуміє, що
скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і
його суспільну небезпечність. Так. душевнохвора мати під час купання
своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки,
думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це
призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.

По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що
особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільне небезпечний
характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому
розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на
олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити
вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх
дій, однак внаслідок психічного, захворювання не усвідомлював їх
суспільної небезпечності.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь
руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може
керувати своїми діями (бездіяльністю).

Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов’язана зі сферою
свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює своїх дій
(бездіяльності), вона не може і керувати ними.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону
свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх
наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою. Такий стан
спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції
та ін.

Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну
сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну
небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.
Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну
сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння
і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може
утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити
крадіжку чужого майна.

Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що з
кримінальному законі (ч. 2 ст. 19) вони розділені між собою сполучником
«або». У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну
самостійність, але. головне, він закріпив їх рівне значення при
визначенні неосудності особи.

Отже, неосудність, так само, як і осудність, — юридичне поняття. У
зв’язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній
справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування — орган
дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати
судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним
законодавством для визначення психічного стану підозрюваного чи
обвинуваченого за наявності у справі даних» що викликають сумніви
стосовно їх осудності» обов’язково призначається експертиза. Однак цей
висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов’язковим
для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає
оцінці. — Вони можуть не погодитися з-висновком судово-психіатричної
експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному
процесуальному документі.

У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності (відіграє
подвійну роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він
дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільне
небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей
момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким
чином проводить межу між осудністю і неосудністю.

Отже, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена
одна з ознак юридичного критерію на підставі хоча б однієї з ознак
медичного критерію.

Стан неосудності особи визначається лише на момент вчинення нею
суспільне небезпечного діяння. Оскільки неосудний не може бути суб’єктом
злочину, він не підлягає кримінальній відповідальності, але згідно з ч.
2 ст. 19 до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані
примусові заходи медичного характеру, які не є покаранням. Закон
передбачає такі види примусових заходів медичного характеру: надання
амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку,
госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним, посиленим чи
суворим наглядом (ст. 94).

Відповідно до закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає
кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею
суспільне небезпечного діяння. До такої особи, на підставі ч. 2 ст. 19,
можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру,
передбачені ст. 94. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на
відміну від звичайного психіатричного лікування, є примусовими і
спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і
держави від можливого повторення ним нових суспільне небезпечних діянь.

Як уже було сказано, неосудність особи характеризує її психічний стан на
час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним
законом.

Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення
злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку
захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати
свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Застосування покарання до
такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не
могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 саме і передбачає таку ситуацію. У ній сказано, що не
підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до
постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її
можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Згідно з законом (ч. З ст. 19) до такої особи за рішенням суду можуть
бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання
вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню
на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).

Інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального
законодавства.

Стаття 20 передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа.
визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину
через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої
дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки: 1) обмежена
осудність пов’язана з наявністю в суб’єкта певного психічного розладу,
психічної аномалії; 2) внаслідок цього психічного стану особа не повною
мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність
вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність
усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не
виключається; 3) обмежена осудність не виключає осудності як
обов’язкової ознаки суб’єкта, а отже, не виключає і кримінальної
відповідальності за вчинене.

Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона враховується судом
при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових
заходів медичного характеру.

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність,
характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним

(психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи
обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного
певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади,
розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова
відсталість.

Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак
—інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії
чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною
мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як
обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до
розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю
поведінкою.

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку
судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання
особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання.
Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності
може пом’якшити покарання.

Положення ч. 2 ст. 20 щодо можливості застосування примусових заходів
медичного характеру до особи, яка визнана судом обмежено осудною, не
поширюється на випадки,, коли винний вчинив злочин у стані осудності,
але до постановлення вироку або під час відбування покарання у нього
стався вказаний психічний розлад і він фактично набув ознак, що
характерні для обмеженої осудності. Адже у п. З ст. 93 йдеться про осіб,
які захворіли на психічну хворобу, а психічні розлади, що можуть
становити медичний критерій обмеженої осудності, не є психічними
хворобами у вузькому розумінні цього слова.

Такі суспільне небезпечні захворювання, як хронічний алкоголізм,
наркоманія і токсикоманія, також здатні викликати стан обмеженої
осудності, але в цьому разі суд не може визнати особу обмежено осудною.
Цей висновок випливає із положень ст. 96, яка передбачає можливість
застосування, незалежно від призначеного покарання, примусового
лікування до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить
небезпеку для здоров’я інших осіб. На відміну від них, до обмежено
осудних (і неосудних) застосовуються примусові заходи медичного
характеру, а не примусове лікування, що вказує на різний правовий статус
цих осіб. Відповідно до закону хронічний алкоголік чи наркоман за певних
умов можуть бути визнані судом неосудними (якщо, наприклад, наркологічне
хворий у стані абстиненції не здатний керувати своїм суспільне
небезпечним діянням), але при цьому за будь-яких умов відсутні правові
підстави для визнання таких осіб обмежено осудними.

РОЗДІЛ 3. ВИДИ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ

Психіатричний заклад — це психоневрологічний, наркологічний чи інший
спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності,
діяльність яких пов’язана з наданням психіатричної допомоги.
Госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом означає,
що особі надається психіатрична допомога в стаціонарних умовах.

Ст. 94 містить три критерії, які суд має враховувати при призначенні
певного виду примусових заходів медичного характеру:

1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій):

2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій);

3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе чи інших
осіб (соціальний критерій).

Характер і тяжкість захворювання визначаються клінічною формою
психічного захворювання, його глибиною і стійкістю, динамікою
хворобливого процесу, прогнозом його перебігу та деякими іншими
обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного
захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного
стану і поведінки в період вчинення суспільне небезпечного діяння є
провідною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.
Тяжкість вчиненого діяння ґрунтується на положеннях ст. 12 про
класифікацію злочинів. Ступінь небезпечності психічно хворого для себе
або інших осіб містить оцінку: а).суспільної небезпечності вчиненого
діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільне
небезпечних наслідків та інших подібних обставин; б).психічного, стану
особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для
оточуючих, що випливає з характеру захворювання.

Перелік передбачених ст. 94 видів примусових заходів медичного характеру
є вичерпним.

Відмінність лікувальних установ з різними видами нагляду полягає в
умовах нагляду за хворими. Осіб, госпіталізованих до психіатричного
закладу з посиленим або суворим наглядом, тримають в умовах, що
виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного
діяння.

Згідно з ч. 6 ст. 94 суд може передати психічно хворого на піклування
родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом. Такий захід не
належить до примусових заходів медичного характеру.

Ст. 95 передбачає можливість продовження, зміни та припинення
застосування примусових заходів медичного характеру. Таким чином, суд не
лише застосовує, а й контролює весь процес на дання особі психіатричної
допомоги у кримінально-правовому порядку. Рішення з цих питань
приймається судом за заявою представника психіатричного закладу
(лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу. До
заяви додасться висновок комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовує
необхідність продовження. зміни або припинення застосування таких
примусових заходів.

Комісія лікарів-психіатрів — це двоє чи більше лікарів-психіатрів, які
колегіальне приймають рішення з питань, пов’язаних з поданням
психіатричної допомоги.

Відповідно до закону кожний хворий не рідше одного разу на 6 місяців
оглядається комісією лікарів-психіатрів того психіатричного закладу, де
він перебуває на лікуванні, з метою визначення його психічного-стану і
вирішення питання про можливість зміни виду цього лікування або його
припинення. Якщо у стані хворого відбудуться істотні зміни, представник
психіатричного закладу подає до суду заяву разом з зазначеним висновком
комісії лікарів-психіатрів.

Зміна примусового заходу медичного характеру може полягати у переведенні
хворого для продовження обов’язкового лікування, наприклад, із
психіатричного закладу з посиленим наглядом до психіатричного закладу із
звичайним наглядом. Підставою для такого переведення є зміна стану
здоров’я хворого, внаслідок чого він стає менш суспільне небезпечним,
ніж раніше. Так само (але у зв’язку з погіршенням стану його здоров’я —
виникненням небезпечного марення, агресивності та неможливістю у
звичайних умовах убезпечити від нього інших громадян) може виникнути
необхідність у госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним
наглядом хворого, якому до цього надавалася у примусовому порядку
амбулаторна психіатрична допомога.

Адміністрація психіатричного закладу за відсутності рішення суду не має
права на свій розсуд припинити обов’язкове лікування. Підставою для
припинення чи зміни примусових заходів медичного характеру є видужання
особи або значне поліпшення її психічного стану, коли це виключає
суспільну небезпеку хворого, незалежно від терміну його перебування у
психіатричному закладі. При цьому тяжкість раніше вчиненого особою
діяння значення не має.

Згідно з ч. З ст. 95′ суд може передати психічно хворого на піклування
родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом, що не є
примусовим заходом медичного характеру.

Якщо застосування примусових заходів медичного характеру припиняється
через видужання осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але
захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, вони підлягають
покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну
хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому
відбуванню покарання. При цьому, у випадках спливу строку давності
притягнення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального
закону, наявності акта про амністію та інших підстав, передбачених
законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така
згода необхідна, суд закриває кримінальну справу.

Провадженню по застосуванню примусових заходів медичного характеру
властиві особливі завдання, спеціальний предмет доказування, особливе
процесуальне становище ряду його учасників, особливості змісту і форми
деяких процесуальних рішень тощо.

Не лише підстави застосування примусових заходів медичного характеру, а
й порядок досудового слідства та судового розгляду в справах щодо осіб,
визнаних неосудними, або таких, які захворіли на психічну хворобу після
вчинення злочину, підстави й порядок скасування (припинення) або зміни
таких заходів, а також відновлення справ щодо осіб, до яких було
застосовано ці заходи, передбачені кримінально-процесуальним
законодавством. Крім того, це законодавство регламентує порядок
звільнення засудженого від відбування покарання в разі його хронічного
психічного захворювання, яке перешкоджає відбуванню покарання і водночас
надає суду право застосовувати до такої особи примусові заходи медичного
характеру або передати її на піклування органів охорони здоров’я. Але
якщо така особа була засуджена до виправних робіт чи штрафу, то суддя у
всіх випадках виносить постанову про звільнення її від подальшого
відбування покарання. Кримінально-процесуальним законодавством
вирішуються також питання, пов’язані із застосуванням примусових заходів
медичного характеру щодо осіб, які захворіли на хронічне психічне
захворювання під час відбування покарання.

Справи про діяння неосудних (обмежено осудних) осіб за наявності
обставин, передбачених ст. б КПК, а також у разі недоведеності їх участі
у вчиненні суспільне небезпечного діяння, або якщо суд визнає
застосування примусових заходів медичного характеру недоцільним,
підлягають закриттю. У випадках, коли особа, яка вчинила суспільне
небезпечне діяння в стані неосудності (обмеженої осудності) або
захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, видужала до
винесення судового рішення чи її психічний стан змінився настільки, що
вона перестала бути небезпечною для суспільства, до неї не можуть бути
застосовані примусові заходи медичного характеру. У разі закриття судом
справи щодо неосудного (обмежено осудного) про це повідомляють органи
охорони здоров’я для здійснення необхідного лікарського нагляду.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише за наявності у
справі обґрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи про
характер і тяжкість захворювання та заходи, які потрібно застосувати до
хворої особи. Експерт не має права давати висновок з юридичних питань:
про осудність, неосудність і обмежену осудність, винність, суспільну
небезпечність особи, застосування до неї примусових заходів медичного
характеру, визначення виду психіатричного закладу, а також про передачу
особи на піклування родичам чи опікунам з обов’язковим лікарським
наглядом за нею. Вирішення цих питань належить до компетенції суду.

Суд визначає лише вид примусового заходу, але не строки. Його тривалість
і підстави для припинення залежать від психічного стану хворого,
особливостей перебігу захворювання. Примусові за ходи медичного
характеру тривають доти, доки хворий не перестане бути небезпечним для
оточуючих.

Оскільки примусові заходи медичного характеру обмежують свободу особи,
її тримання у психіатричному закладі за рішенням органів попереднього
розслідування чи суду за своїм характером і значенням прирівнюється
законом до тримання під вартою і зараховується до строку покарання день
за день.

ВИСНОВКИ

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної
психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільне
небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого
Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з
метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею
суспільне небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру — це надання за рішенням суду
психіатричної допомоги примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно
небезпечну дію (бездіяльність), що підпадає під ознаки діяння,
передбаченого Особливою частиною КК, з метою її обов’язкового лікування,
а також запобігання вчиненню нею суспільне небезпечних діянь. Ці заходи
не є кримінальним по каранням.

Психіатрична допомога являє собою комплекс спеціальних заходів,
спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та
в порядку, передбачених законом, профілактику, діагностику психічних
розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію
осіб, які страждають на психічні розлади.

Застосування до неосудної (обмежено осудної) особи примусових заходів
медичного характеру є можливим лише за умови, якщо: 1) доведено вчинення
нею суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного
злочину; 2) за своїм психічним станом особа являє небезпеку для
суспільства.

Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної
допомоги громадянам, які страждають на психічні розлади. Крім зазначених
у ст. 92, іншими видами такої допомоги є: психіатричний огляд,
добровільна госпіталізація особи до психіатричного закладу, поміщення
особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або
спеціального навчання, переведення особи із цього закладу до
будинку-інтернату (пансіонату) для громадян похилого віку та інвалідів.

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших
видів психіатричної допомоги полягає у тому, що лише перші
застосовуються до осіб, які визнані судом неосудними чи обмежено
осудними у зв’язку із вчиненням ними суспільне небезпечного діяння,
передбаченого КК.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові акти

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради
України від 5 квітня 2001 року.

Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960року.

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000р.

Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні
установи для неповнолітніх» від 24 січня 1995 р.

Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного
характеру: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 19 березня
1982 р. № 2 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993
р. № 3. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963-1997
рр.) -Сімферополь: Таврія, 1993.

Про практику застосування судами законодавства про звільнення від
відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу: Постанова
Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1973 р. № 8 із змінами.
Внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня
1997 р. № 12.// Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України
(1963-1997 рр.). — Сімферополь: Таврія, 1993.

Монографічна, наукова та інша література

Астемиров З.А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних.
— М.: Высшая школа МВД СССР, 1970.

Богомятков Ю.С. Уголовно-правовая невменяемость: критерии и признаки //
Советское государство и право. — 1989. — № 4. — С. 103-108.

Иванов Н. Пограничная вменяемость в уголовном праве // Советская
юстиция. — 1991.-№ 4. — С.12-13.

Игнатов А.Й., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекций.
— М., 1996.

Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. — К., 1999.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. -К.,
Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.

Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій
/ За ред. М. Й. Коржанського. — К.: Атіка, 2001.

Кримінальне право України. Загал. Частина / Г. В. Андрусів, П.П.
Андрушко, В. В. Бенківський та ін.; За ред. П. С. Матишевського та ін.
К.: Юрінком Інтер, 1997.

Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов. Ю.В.
Баулін. В.І. Борисов та ін.; За ред, професорів М. І. Бажанова. В.В.
Сташиса. Б.Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001.

Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. (Александров Ю.В.,
Антипов В.І., Володько М.В. та інші). Відпов. редактор Шакун В.І. — К.:
НАВСУ —Правові джерела, 1999.

Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. — М., 1977.

День В.В. До питання, пов’язаного з осудністю // Вісник Запорізького
юридичного інституту. — 1988. —№ 2. — С. 129.

Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. —
К.,2001.

Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина. — К.:
А.С.К., 2001.

Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія
України.-К., 1999.

Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне
право.— К., 1999.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

Протченко Б. К понятию невменяемости // Законность. — 1992. — № 3. —
С.41-43.

Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. В 2-х т. — М.:
Наука. 1968.

Сучасна зарубіжна філософія: Течії і напрямки. Хрестоматія. — К., 1996.

Ялеонский В.А. Уголовная ответственность и воспитание позитивной
ответственности личности. — Рязань, 1977.

Яценко С.С. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу
України. — К., 2002.

Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. —
К., 2001. — С.3.

Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне
право. — К., 1999. — С. 259.

Яценко С.С. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу
України. — К., 2002. — С. 35-36.

Лень В.В. До питання, пов’язаного з осудністю // Вісник Запорізького
юридичного інституту. — 1988. —г№ 2. —С. 129.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.
— С. 67-76.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001. —
С. 67-76.

Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001. — С.
130-141.

Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В.
Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова. В. В.
Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001. — С.
130-141.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.
— С. 67-76.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. M.L Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.
-С. 216-218.

Похожие записи