Засоби захисту прав громадян у державному управлінні

Право громадян на звернення

У сучасному світі рівень правового захисту прав і свобод людини і
громадянина є ключовим показником демократизму суспільства і держави. У
демократичній, правовій державі кожне право особи, закріплене належним
чином, забезпечується всією повнотою влади.

Адміністративно-правовий захист прав, свобод та законних інтересів
громадянина являє собою сукупність застосовуваних у порядку,
врегульованому нормами адміністративного права, засобів, спрямованих на
здійснення уповноваженими на те органами (посадовими особами), а також
особами та громадянами відповідних процесуальних дій (процедур). Останні
спрямовані на припинення незаконного посягання на права, свободи та
інтереси фомадян; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх
здійсненні; визнання або підтвердження, поновлення та примусове
виконання прав, невиконаних або неналежним чином виконаних обов’язків з
притягненням винної особи до відповідальності.

Особливе місце в системі засобів захисту прав, свобод та законних
інтересів громадян посідає реалізація їх права на звернення. У ст. 40
Конституції України визначено право осіб та фомадян направляти
індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися
до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Сьогодні існує певна правова база для практичної реалізації фомадянами
наданого їм Конституцією України права як вносити в органи виконавчої
влади пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, так і оскаржувати дії та
рішення посадових осіб державних органів та фомадських організацій.

Статтею 55 Конституції України кожному фомадянину гарантовано право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.
Громадянин має право звернутися як зі скаргою до вищого у порядку
підлеглості органу чи посадової особи, так і до суду згідно з чинним
законодавством. Право вибору звернення належить особі.

Після використання всіх національних засобів правового захисту фомадянин
має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна.

Загальні засади реалізації права громадян на звернення визначено Законом
України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.1 (далі — Закон).
Законом встановлено, що фомадяни України мають право звернутися до
органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань фомадян,
підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, до
засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх
функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що
стосуються їхньої статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо
реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і
законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Законом передбачено фи види звернень фомадян:

1) пропозиція (зауваження);

2) заява (клопотання);

3) скарга.

Пропозиція (зауваження) — звернення фомадян, де висловлюються порада,
рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого
самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також
висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя
фомадян, вдосконалення правової основи державного і суспільного життя,
соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) — звернення громадян із проханням про сприяння
реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та
інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи
недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від
форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад,
посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.
Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою
відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга визначається як звернення з вимогою про поновлення прав і захист
законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями
державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств,
установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

Порушення прав, свобод і законних інтересів особи можуть виявлятися у
протизаконних діях посадових осіб органів державної влади, перевищенні
посадовими особами своїх владних повноважень, створенні перешкод для
реалізації прав, покладанні на особу не передбачених законом обов’язків,
обмеженні можливості користуватися певним соціальним благом.

Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою
особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або
переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи
через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно
до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою
(індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

Важливим є питання застосування мови звернення. Законом визначено, що
громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою
мовою, прийнятною для сторін. При цьому відсутні уточнення щодо
прийнятності тієї чи іншої мови. Можлива ситуація, коли відсутня єдина
прийнятна для обох сторін мова. Хоча законом не покладено обов’язок
забезпечувати переклад звернення, але закріплено правове застереження
щодо заборони відмови у прийнятті звернення у випадку незнання мови
звернення.

Крім того, Законом забороняється відмова в прийнятті та розгляді
звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать,
вік, віросповідання, національність громадянина.

Законом встановлено умови, за яких звернення не підлягають розгляду і
вирішенню. Звернення не підлягає розгляду, коли воно не підписане
автором, в разі відсутності даних про місце проживання, а також при
анонімності звернення. Також не розглядаються повторні звернення одним і
тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж
питання, якщо перше вирішене по суті, а також скарги, терміни для
подання яких закінчилися, та звернення осіб, визнаних судом
недієздатними. Не можуть бути предметом оскарження в адміністративному
порядку рішення загальних зборів членів колективних
сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних
осіб, створених на основі колективної власності, а також рішення вищих
державних органів. Скарги на такі рішення є предметом розгляду виключно
суду.

Відповідно до ст. 22 Закону керівники та інші посадові особи органів
державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ,
організацій незалежно від форм власності зобов’язані проводити особистий
прийом громадян. Усі звернення громадян, подані на особистому прийомі,
підлягають реєстрації. У випадку неможливості вирішення порушених в
усному зверненні питань безпосередньо на особистому прийомі вони
розглядаються у тому ж порядку, що й письмові. Про результати розгляду
громадянину повідомляється письмово або усно за його бажанням.

У разі задоволення звернення орган або посадова особа, які прийняли
неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому
завдані матеріальні збитки, пов’язані з поданням і розглядом звернення,
обґрунтовані витрати, понесені у зв’язку з виїздом для розгляду
звернення на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час
заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку.

Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним
законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані
неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при
розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у
грошовому вираженні визначається судом.

Найбільш вагоме місце серед звернень громадян посідають скарги. З огляду
на значну кількість відомчих правових актів, які встановлюють

особливості адміністративного порядку оскарження у відповідних сферах
державного управління, ці особливості потребують окремого висвітлення.

§ 2. Оскарження в адміністративному порядку та його особливості в
окремих сферах державного управління

Загальні правові засади оскарження в адміністративному (тобто
позасудовому) порядку передбачено Законом України «Про звернення
громадян» (далі — Закон). Виходячи з даного Закону, оскарження в
адміністративному порядку (адміністративне оскарження) слід розуміти як
встановлений законами України та підзаконними актами порядок захисту
порушених рішеннями, діями або бездіяльністю органів виконавчої влади
прав, свобод та законних інтересів осіб, який здійснюється шляхом
подання скарг — письмових або усних на особистому прийомі — і передбачає
обов’язок визначених посадових осіб реагувати і приймати рішення по суті
поставлених питань у встановлені строки.

Поряд із Законом України «Про звернення громадян» врегулюванню порядку
адміністративного оскарження певною мірою присвячено Указ Президента
України «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на
звернення» від 19.03.1997 р. Крім того, питання документального
оформлення розгляду скарг вирішено Інструкцією з діловодства за
зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого
самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації
(затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 p.).

Водночас в окремих сферах державного управління існують численні відомчі
нормативні акти, що встановлюють власні правила розгляду звернень, у
тому числі роботи зі скаргами. Зокрема, подібними нормативними актами
закріплено правила звернення до Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку, органів системи Міністерства внутрішніх справ (МВС),
органів державної контрольно-ревізійної служби в Україні, Аудиторської
палати України, органів прокуратури, Національної служби посередництва і
примирення, органів та закладів виконання покарань, Управління державної
охорони України тощо. Ці нормативні акти, як правило, існують у вигляді
інструкцій, хоча в окремих сферах вони затверджені у вигляді положень та
правил.

Необхідно зазначити, що всім встановленим нормативними актами процедурам
такого роду притаманні загальні риси. Так, обов’язковим у кожному
випадку адміністративного оскарження є визначення таких основних
складових, як предмет та підстави оскарження, терміни прийняття та
вирішення поставлених у скарзі питань, порядок реєстрації та розгляду
скарги, подання і розгляду повторної скарги, здійснення особистого
прийому громадян, відповідальність за порушення існуючого порядку
адміністративного оскарження та контроль за його дотриманням. Щоправда,
кожна із зазначених складових процедури адміністративного оскарження
по-різному реалізується у межах відповідних сфер.

Розглянемо існуючий порядок адміністративного оскарження в окремих
сферах з наголосом на характерних особливостях, притаманних саме
відповідній сфері.

Оскарження у сфері діяльності податкових органів

Порядок адміністративного оскарження рішень та дій органів державної
податкової служби (далі — податкові органи) регламентується законами
України «Про систему оподаткування», «Про державну податкову службу в
Україні», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами», Кодексом України про
адміністративні правопорушення (КпАП).

Згідно з нормами вищезазначених законів України прийнятий і діє
підзаконний нормативний акт — Положення Про порядок розгляду звернень
громадян в органах державної податкової служби1, затверджене наказом ДПА
України від 27.02.2004 р. № 112, яке визначає детальний механізм
здійснення адміністративного оскарження.

Законом України «Про систему оподаткування» громадянам та іншим особам
надане право оскаржувати рішення податкових органів та дії їх посадових
осіб, а Законом України «Про державну податкову службу в Україні» —
також бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових
осіб. Водночас Положенням «Про порядок розгляду звернень громадян в
органах державної податкової служби» (далі — Положення) визначено, що
кожна особа має право звертатися до органів державної податкової служби
із зауваженнями і пропозиціями щодо діяльності податкових органів,
заявою про сприяння реалізації своїх прав та інтересів чи скаргою на їх
порушення. Оскаржити рішення органів державної податкової служби, якщо
вони обмежують її права, установлені законами України, можливо в
адміністративному або в судовому порядку.

Податкові органи розглядають скарги платників податків щодо:

— визначення сум податкових зобов’язань;

— узгодження операцій із заставленими активами платника податків;

— узгодження плану реорганізації, продажу активів, що перебувають у
податковій заставі;

— застосування штрафних (фінансових) санкцій, арешту активів;

—  покладення відповідальності за погашення залишкового боргу платника
податків на третю особу тощо.

Особа, що оскаржує рішення податкового органу, має право: особисто
викласти аргументи особі, що перевіряла скаргу, і брати участь у
перевірці поданої скарги; ознайомитися з матеріалами перевірки; надавати
додаткові матеріали або наполягати на їхньому запиті державною
податковою адміністрацією, що розглядала скаргу; бути присутньою при
розгляді скарги; користуватися послугами адвоката або уповноваженого
представника, оформивши це повноваження у встановленому законом порядку;
одержати відповідь листом про результати розгляду скарги; висловлювати
усно або письмово вимогу про дотримання таємниці розгляду скарги;
вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом
неправомірних рішень; відкликати або анулювати подану скаргу в будь-який
час до ухвалення рішення по наслідках розгляду скарги.

Державна податкова адміністрація при розгляді скарги платника податків
перевіряє законність і обгрунтованість рішення (податкового
повідомлення), що оскаржується, і приймає одне з таких рішень:

а) залишає рішення (податкове повідомлення), яке оскаржується, без змін,
а скаргу (заяву) без задоволення;

б)  скасовує в певній частині рішення (податкове повідомлення), яке
оскаржується, і не задовольняє скаргу (заяву) платника податків в певній
частині;

в) скасовує рішення (податкове повідомлення), яке оскаржується, і
задовольняє скаргу (заяву) платника податків;

г) приймає рішення про податковий компроміс. Особливістю процедури
оскарження рішень та актів у податковій

сфері є так званий податковий компроміс, який полягає у задоволенні
частини скарги платника податків під зобов’язання останнього погодитися
із залишком податкових зобов’язань, нарахованих податковим органом.
Механізм застосування податкового компромісу в межах апеляційної
процедури передбачено Порядком застосування податкового компромісу
органами державної податкової служби в межах адміністративної
апеляційної процедури (затвердженим наказом ДПА України від 26.04.2001
p.).

Оскарження у сфері діяльності органів внутрушніх справ

>

????¤?¤?$???????7?у громадян в органах внутрішніх справ, внутрішніх
військах, вищих закладах освіти, установах, організаціях і на
підприємствах системи МВС України (затвердженою наказом МВС України від
10.06.1998 р.) (далі — Інструкція).

Предметом оскарження можуть бути рішення, дії та бездіяльність посадових
осіб та органів внутрішніх справ. Оскарженню підлягають рішення, дії
(бездіяльність), внаслідок яких:

— порушено права, свободи і законні інтереси громадянина (групи
громадян);

—  створено перешкоди для здійснення громадянином його прав, свобод і
законних інтересів;

— незаконно притягнено органами внутрішніх справ того чи іншого
громадянина до відповідальності.

Особливістю Інструкції є те, що в ній визначено перелік скарг, які
вважаються повторними. Хоча вони називаються повторними зверненнями, по
суті, мають характер скарг. Повторними вважаються звернення, в яких: а)
оскаржується рішення, прийняте за попереднім зверненням, що надійшло до
органу внутрішніх справ; б) повідомлення про несвоєчасне вирішення
попереднього звернення, якщо з часу його надходження не минув
установлений законодавством термін розгляду; в) звертається увага на
інші недоліки, допущені при вирішенні попереднього звернення.           
     ї

Громадянин, який звернувся зі скаргою до органів внутрішніх справ, має
право: особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву; брати
участь у перевірці поданої скарги; знайомитися з матеріалами перевірки;
подавати додаткові матеріали або наполягати на їх запиті органом, який
розглядає скаргу; бути присутнім при розгляді скарги; користуватися
послугами адвоката або представника трудового колективу, організації,
яка здійснює правозахисну функцію, оформивши це повноваження у
встановленому законом порядку; одержати письмову відповідь про
результати розгляду скарги; висловлювати усно або письмово вимогу щодо
дотримання таємниці розгляду скарги; вимагати відшкодування збитків,
якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду
скарг.

За результатами перевірки обставин за скаргою складається вмотивований
висновок, який має містити об’єктивний аналіз зібраних матеріалів. Якщо
під час перевірки виявлені порушення прав громадян, недоліки в
діяльності органів внутрішніх справ, зловживання посадових осіб владою
або службовим становищем, то у висновку повинно бути зазначено, яких
конкретно заходів вжито щодо усунення цих порушень і покарання винних.

Скарга вважається вирішеною, якщо розглянуті всі поставлені питання,
вжиті необхідні заходи і заявникам дані вичерпні відповіді. Відповідь за
результатами розгляду скарги в обов’язковому порядку дається тим
органом, який її отримав і до компетенції якого належить розв’язання
порушених питань.

Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у скарзі, доводиться
до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на закон і
викладенням мотивів відмови, а також із роз’ясненням порядку оскарження
прийнятого рішення. При цьому вказуються вжиті заходи або наводиться
причина відмови в задоволенні скарги. На прохання громадян їм
роз’яснюється порядок оскарження прийнятого рішення.

Отже, існуючий порядок адміністративного оскарження в органах внутрішніх
справ більш деталізований та формалізований, ніж у податковій сфері. До
того ж сфера суспільних відносин, охорона яких знаходиться в компетенції
органів внутрішніх справ, значно ширша порівняно з податковими органами.

Оскарження у сфері діяльності митних органів

Крім вищезгаданих законодавчих актів загального характеру, порядок
розгляду скарг у митних органах регулюється відомчим нормативно-правовим
актом — Інструкцією про порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг і
організацію прийому громадян у митних органах України (затвердженою
наказом Державної митної служби України (на той час Державного митного
комітету) від 23.04.1993 р.)1 (далі — Інструкція).

Хоча дана Інструкція була прийнята ще до появи Закону України «Про
звернення громадян» від 2 жовтня 1996 p., але відтоді не зазнала
будь-яких змін. У ній невизначеним є як предмет захисту, так і предмет
оскарження. Водночас в Інструкції передбачено поділ скарг на первинні та
повторні. При цьому повторними вважаються листи, що надійшли від однієї
і тієї ж особи і з того ж питання, в яких: а) оскаржується рішення,
прийняте за попереднім зверненням; б) повідомляється про несвоєчасне
вирішення попереднього звернення, якщо з часу його надходження минув
установлений законодавством термін розгляду; в) вказується на
неповернення оригіналів документів, що були додані до звернення.

Скарги громадян розглядаються по суті протягом місяця з дня їх
надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення й перевірки, —
15 днів.

Загалом процедура адміністративного оскарження рішень, дій та
бездіяльності органів митної служби має усталений характер. Особливістю
даного порядку є норми щодо забезпечення перекладу скарг осіб з
іноземної мови. Серед недоліків необхідно відзначити невизначеність
предмета захисту і предмета оскарження.

§ 3. Порядок судового захисту прав громадян у державному управлінні

Запровадити судовий захист прав громадян, що порушувалися в сфері
державного управління, намагалися ще в радянський період. Згідно із ст.
58 Конституції СРСР (1977 р.) дії службових осіб, які вчинені з
порушенням закону, з перевищенням повноважень і які обмежують права
громадян, могли бути у встановленому законом порядку оскаржені до суду.
Ст. 56 Конституції УРСР (1978 р.) передбачала таке саме положення.

Проте зазначений припис було втілено в життя лише через 10 років, в
період перебудови, коли було прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження
в суді неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян»
від 30.06.1987 р. Предметом судового оскарження згідно з цим Законом
були дії службових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням
повноважень, що обмежують права громадян, внаслідок чого громадяни
незаконно позбавлялися можливості повно або частково здійснювати право,
надане їм законом чи іншим нормативним актом, або на них незаконно
покладався якийсь обов’язок.

На підставі даного Закону 25 квітня 1988 р. Цивільний процесуальний
кодекс України (далі — ЦПК) було доповнено главою 31-А «Скарги громадян
на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи
службових осіб у сфері управлінської діяльності». 2 листопада 1989 р.
був прийнятий новий Закон СРСР «Про порядок оскарження в суді
неправомірних дій органів державного управління і службових осіб, що
ущемляють права громадян», яким було розширено предмет судового
оскарження: тепер йому підлягали дії не тільки службових осіб, а й
органів державного управління, тобто одноосібні та колегіальні дії.

Відповідно до глави 31-А громадянин має право звернутися до суду
(військовослужбовець — до військового суду) зі скаргою, якщо вважає, що
рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або
службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено
його права чи свободи (частина перша статті 248і ЦПК).

До суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті, рішення, дії або
бездіяльність яких можуть бути оскаржені до суду (суб’єкти оскарження),
належать:

1) органи виконавчої влади та їх службові особи;

2) органи місцевого самоврядування та їх службові особи;

3) керівники установ, організацій, підприємств та їх об’єднань незалежно
від форм власності;

4)  керівні органи і керівники об’єднань громадян, а також службові
особи, які виконують організаційно-розпорядчі,
адміністративно-господарські обов’язки або виконують такі обов’язки за
спеціальними повноваженнями.

31 жовтня 1995 р. глава 31-А ЦПК була викладена в новій редакції, згідно
з якою предметом судового оскарження можуть бути як колегіальні, так і
одноосібні рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів оскарження, акти як
нормативного, так і індивідуального характеру, в зв’язку з якими
громадянин вважає, що:

0 порушено або порушуються його права чи свободи; 0 створено або
створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи
свобод (або вжиті заходи щодо реалізації його прав є недостатніми); 0 на
нього покладено обов’язки, не передбачені законодавством або
передбачені, але без врахування конкретних обставин, за яких ці
обов’язки повинні покладатися, або вони покладені не уповноваженими на
це особою чи органом; 0 його притягнуто до відповідальності, не
передбаченої законом, або до нього застосовано стягнення за відсутності
передбачених законом підстав чи неправомочною службовою особою або
органом. Ст. 55 Конституції України гарантує право на судовий захист:
«Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб». Проте ні ст. 55 Конституції України, ні
глава 31-А ЦПК не визначають, які саме рішення, дії чи бездіяльність
зазначених органів та осіб можуть бути оскаржені, встановлюючи тим самим
принцип, відповідно до якого в суді можуть оскаржуватися будь-які
рішення, дії та бездіяльність.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 25.11.1997 р. № 6-зп
вказав, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства
має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції
рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин
України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія
чи бездіяльність порушують або обмежують права і свободи громадянина
України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх
здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від
того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх
розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня щодо того
органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили
бездіяльність)1. Наприклад, до суду можна оскаржити: відмову в
реєстрації акту громадянського стану; відмову в оформленні паспорта для
виїзду за кордон чи в продовженні терміну його дії, тимчасову затримку
видачі паспорта чи його вилучення; рішення місцевих органів виконавчої
влади або органів місцевого самоврядування про введення не передбачених
законом податків і зборів, про встановлення обмежень на вивіз товарів за
межі адміністративно-територіальної одиниці і т. ін.

Із Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального
кодексу» від 31.10.1995 р. випливає, що оскарження у сфері управлінської
діяльності поширюється і на приватні, акціонерні, змішані підприємства
та установи. Цей Закон (ст. 248і) бачить різницю між організаціями і
державними установами чи підприємствами та їх посадовими й службовими
особами. Отже, Закон і ст. 55 Конституції України передбачають судову
відповідальність не тільки посадових чи службових осіб органів державної
влади та органів місцевого самоврядування, а й посадових, службових осіб
установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та
посадових осіб, які виконують організаційно-розпорядчі чи
адміністративно-господарські функції тощо. їх об’єднує один
процесуальний порядок розгляду справ — за правилами глави 31-А ЦПК2 —
щодо поновлення прав чи свобод, проголошених Конституцією України чи
законами і порушених суб’єктами оскарження, рішення, дії чи
бездіяльність яких може бути оскаржено до суду.

Якщо за Законом СРСР від 30.06.1987 р. в Україні у 1988 р. було
розглянуто кілька сотень справ, то після введення в дію глави 31-А ЦПК у
редакції від 31 жовтня 1995 р. суди України розглядали уже десятки тисяч
таких справ за рік. Зокрема, у 2002 р. кількість розглянутих справ
досягла майже 8 тисяч.

Цьому сприяла й та обставина, що відповідно до ст. 9 Основного Закону
України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розвиток цього положення Верховна Рада України прийняла Закон «Про
ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p.,
Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від
17.07.1997 р. Відтак названа Конвенція стала частиною національного
законодавства України. У статтях 2, 6, 13 цієї Конвенції закріплено
право громадян на судовий захист своїх прав і свобод від порушень,
допущених суб’єктами оскарження у сфері управлінської діяльності. Це
право конкретизовано у цілому ряді законів України.

Конституція України передбачає подальше розширення компетенції судів,
які розглядають адміністративні справи. Право звертатися до суду
виступає не лише в тому разі, коли спір має взагалі публічно-правовий, а
й тоді, коли він набуває конституційно-правового характеру. Це означає,
що суди загальної юрисдикції компетентні вирішувати правовий спір, якщо
його сторонами є органи державної влади, розгляд справ у зв’язку з
актами яких належить до виключної компетенції Конституційного Суду
України, а саме: вирішення питань про відповідність Конституції України
(конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради
України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України,
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При цьому слід наголосити, що судам загальної юрисдикції підвідомчі
адміністративні справи, в яких вирішується спір саме щодо законності
правового акту, тоді як Конституційний Суд вирішує питання щодо їх
конституційності, тобто відповідності оспорюваного акту Конституції
України.

У зв’язку з подальшим розвитком законодавства України, на виконання
приписів Основного Закону, з метою повнішого гарантування захисту прав і
свобод людини в Україні на базі прийнятого 21.06.2001 р. Верховною Радою
України пакету законодавчих актів про внесення змін та доповнень до
дванадцяти чинних законів, які

регулюють діяльність судів і визначають їх повноваження, а також
повноваження правоохоронних органів, розпочалася так звана мала судова
реформа. Важливим результатом реалізації цього пакету законодавчих актів
про внесення змін до діючого законодавства є створення в Україні єдиної
системи судів загальної юрисдикції.

Змінами до Закону України «Про судоустрій України» передбачено також
створення системи спеціалізованих адміністративних судів і як перший
крок визнано за необхідне утворити Вищий адміністративний суд, який би
був касаційною інстанцією в адміністративних справах, розглянутих
місцевими й апеляційними судами. Отже, йдеться про формування в Україні
повноцінної адміністративної юстиції.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. —
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. — М., 2003. — 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. — 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. — К., 2003. — 600 с

Похожие записи