Реферат на тему:

Захист прав та законних інтересів цивільного позивача в кримінальному
судочинстві (питання судової практики)

Стаття 55 Конституції України зазначає, що права і свободи людини та
громадянина захищаються судом. Зокрема, має право звернутися за захистом
до суду особа, якій злочином заподіяна майнова шкода, причому вона може
зробити це як у порядку цивільного судочинства, так і кримінального.
Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при
провадженні у кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до
осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого,
цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою
(ст.28 КПК України). Ця особа набуває правового статусу цивільного
позивача після визнання її такою постановою органу, що проводить
дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду (ст.50 КПК
України).

Закон (п.7 ст.32 КПК) відносить до учасників процесу певне коло осіб, в
яке входить цивільний позивач. Визнання цивільного позивача учасником
процесу є суттєвим для характеристики його правового становища. Правове
становище визначає його правовий статус як суб’єкта, за яким держава
визнає зацікавленість у певному результаті справи, наділяючи цивільного
позивача правами, зміст і обсяг яких дають можливість активно і особисто
(а також через представника) здійснювати захист своїх законних
інтересів.

Законність реалізації інтересів цивільного позивача визначається не лише
засобами і методами, до яких він вдається, але й цілями, до яких він
прагне. Метою реалізації прав цивільного позивача є його кінцевий
законний інтерес, що вміщує рішення, яке відповідає закону і об’єктивній
дійсності, та висновок про матеріальну відповідальність обвинуваченого
або особи, котра несе таку відповідальність за дії останнього.

З огляду на те, що між законними інтересами і суб’єктивними правами
цивільного позивача є безпосередній зв’язок, який виявляється в їх
співвідношенні як цілі і засобу, можна класифікувати права цивільного
позивача. У першу групу увійдуть права позивача, які виступають
передумовами, створюють під(рунтя для досягнення кінцевого законного
інтересу (право подавати цивільний позов, просити орган дізнання,
слідчого і суд про вжиття заходів щодо забезпечення заявленого ним
позову, ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення
попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не
провадилось, – після віддання обвинуваченого до суду, знати про строки і
порядок принесення касаційної скарги).

Безпосередньо досягненню законного інтересу цивільного позивача служать
такі його права, як подавати докази, заявляти клопотання, давати
пояснення, брати участь у дослідженні доказів і в судових дебатах, які
становлять другу групу прав.

До третьої групи суб’єктивних прав цивільного позивача треба віднести ті
права, за допомогою яких позивач домагається усунення як власне
порушень, що можуть негативно вплинути на його кінцевий законний
інтерес, так і причин, що можуть викликати такі порушення (право
заявляти відводи, подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання,
слідчого, прокурора, судді і суду, а також подавати скарги на вирок або
ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову).

Невід’ємною частиною правового статусу цивільного позивача є його
обов’язки, в які входить: з’являтися на вимогу особи, що проводить
дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду; пред’являти всі необхідні
документи, пов’язані з цивільним позовом; підкорятись розпорядженням
судді (головуючого) і не порушувати порядок під час судового засідання.

Щоб реалізація правового захисту законних інтересів цивільного позивача
була реальною, необхідна певна система умов і засобів забезпечення цих
інтересів, серед яких значне місце посідають юридичні, зокрема
кримінально-процесуальні, гарантії.

Юридичні кримінально-процесуальні гарантії слід розглядати як
передбачені законом засоби захисту прав та законних інтересів особи. До
процесуальних гарантій прав та законних інтересів цивільного позивача,
як і будь-кого з інших учасників процесу, слід віднести: конституційні
засади кримінального судочинства; структуру кримінального процесу; норми
процесуального права, що закріплюють права і обов’язки суду (судді),
прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, а також ті, що
закріплюють окремі права, які належать самому цивільному позивачу (його
представнику) [2, с.127-128].

Для забезпечення прав і законних інтересів особи (цивільного позивача) в
кримінальному процесі, для вирішення завдань кримінального судочинства
велике значення має судова практика, яка виступає різновидом
правозастосовної практики. Коли йдеться (у теоретичних роботах, у
практичній діяльності) про судову практику, її переваги і недоліки, то
під цим треба розуміти прийняті у конкретних справах судові рішення. Цим
рішенням властива якість, яка вдало визначена як об’єктивований досвід
індивідуально-правової діяльності [1, с.341]. Судове рішення не можна
відокремити від попередньої діяльності суду, підсумком якої воно є, тому
судову практику слід розглядати як єдність діяльності суду і результату
цієї діяльності.

Для поняття судової практики характерним є те, що ним охоплюються
рішення у конкретних судових справах. Керівні ж роз’яснення Пленуму
Верховного Суду України не є рішенням у конкретній кримінальній справі.
Разом з тим названі постанови входять у судову практику як узагальнююча
і в цьому розумінні “вторинна” практика. Авторитетність і обов’язковий
характер керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України мають
велике значення в забезпеченні правового статусу особи (цивільного
позивача) в судовій і слідчій практиці.

Отже, судова практика характеризується: діяльністю певного суб’єкта –
суду (це може бути як суд першої інстанції, так і суди касаційної та
наглядової інстацій); обмежена рамками здійснення правосуддя; охоплює
рішення суду та його дії по розгляду конкретних кримінальних справ;
вміщує як “вторинну” практику керівні роз’яснення Пленуму Верховного
Суду України.

Значення судової практики вищестоящих судів у забезпеченні правового
статусу особи розкривається у виконуваних нею функціях: правоскеровуючій
(орієнтуючій), правоконкретизуючій, сигнально-інформаційній. Такі
функції юридичної практики обґрунтовано виділяються професором
С.С.Алєксєєвим [1, с.348-349].

Правоскеровуюча функція судової практики, в даному випадку практики
вищестоящих судів, надає цілеспрямований характер правозастосовній
діяльності певних державних органів, привертає увагу прокурора,
слідчого, суду, судді і особи, що проводить дізнання, до важливих
положень закону, до прав і законних інтересів особи, до забезпечення її
правового статусу. Наявність правоконкретизуючої функції судової
практики, в тому числі практики вищестоящих судів, дає змогу розкрити
правові ознаки, що містяться в законі, конкретизувати його поняття, не
створюючи при цьому нових юридичних норм, що є суттєвим для забезпечення
правильного застосування правових норм, які визначають правовий статус
цивільного позивача.

Важливе значення судової практики в забезпеченні правового статусу особи
в кримінальному судочинстві виявляється в її сигнально-інформаційній
функції. Збираючи необхідну інформацію, що грунтується на застосуванні
норм права, судова практика має підзаконний характер, може сигналізувати
про необхідність створення нового правового акта, зміні, доповненні,
скасуванні чинного. Вона виявляє прогалини в законодавстві, ставить
питання, вирішення яких законодавцем є необхідним з метою, як у нашому
випадку, більш повного і послідовного забезпечення правового статусу
особи (цивільного позивача).

Практика вищестоящих судів служить забезпеченню правового статусу
цивільного позивача як у кримінальній справі, в якій прийнята касаційна,
наглядова ухвала чи постанова, так і на підставі інструктивного значення
цих судових рішень.

Механізм забезпечення правового статусу цивільного позивача і цивільного
відповідача за допомогою керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду
України і за допомогою касаційної та наглядової практики судів є різним.

????????????¤?$?????? розгляді яких постає питання про застосування
правової норми, щодо якої є роз’яснення Пленуму; по-друге, дає
роз’яснення, які є результатом аналізу практики і узагальнення судової
статистики. Крім того, керівні роз’яснення Пленуму скеровують і саму
касаційну і наглядову практику.

Касаційна і наглядова практики є засобом забезпечення правового статусу
цивільного позивача і відповідача:

1) у конкретній кримінальній справі;

2) в результаті перевірки законності і обгрунтованості судового рішення,
прийнятого у справі;

3) за умови його оскарження чи опротестування.

Касаційна і наглядова практики служать забезпеченню правового статусу в
такий спосіб:

виявляючи допущені порушення і застосовуючи передбачені законом заходи
до їх усунення;

залишаючи без змін судові рішення, де таких порушень немає;

а також тим, що касаційні та наглядові ухвали (постанови) мають
інструктивне значення.

Процесуальною формою впливу касаційних, наглядових інстанцій на практику
нижчестоящих судів виступають касаційні (наглядові) ухвали (постанови),
в яких викладено рішення, дані обов’язкові вказівки.

Вивчення кримінальних справ, вироки в яких переглянуті Закарпатським,
Львівським та Рівненським обласними судами в касаційному порядку і в
порядку судового нагляду показало, що основною причиною неповного
відшкодування заподіяної злочином шкоди є неналежне виконання,
насамперед органами дізнання і досудового слідства, вимог ст.125, 126
КПК України, особливо на ранніх стадіях розслідування справи. Виявлені
випадки, коли постанови про накладення арешту на майно виносять
наприкінці досудового слідства. Це приводить до складання протоколів про
відсутність у обвинуваченого майна, що підлягає опису та арешту.

У жодній з вивчених кримінальних справ не виявлено будь-якої реакції
суду щодо цих порушень, допущених на досудових стадіях процесу, а отже,
можна зробити висновок, що суди не пред’являють необхідної вимогливості
до виконання органами дізнання і досудового слідства вимог закону щодо
вжиття заходів до забезпечення заявленого в кримінальній справі
цивільного позову, а також можливого в майбутньому цивільного позову, як
цього вимагають ч.1 ст.29 і ч.1 ст.125 КПК України.

Як свідчать проаналізовані справи, за своєю ініціативою суди досить
рідко виносять постанови про накладення арешту на майно. Взагалі не
встановлено випадків, коли суддя або суд у розпорядчому засіданні в
порядку ст.247 КПК України зобов’язали б слідчі органи вжити заходів
щодо відшкодування і арешту майна обвинуваченого. Фактично дані про
наявність майна збираються вже на стадії виконання рішень державними
виконавцями.

Однією з головних причин скасування і зміни вироків у частині цивільних
позовів є невиконання органами слідства і судами вимог закону щодо
необхідності доказування характеру і розміру завданої злочином шкоди.

У випадках, коли розмір шкоди не впливає на кваліфікацію діяння, органи
слідства всупереч вимогам п.4 ст.64 КПК України обмежуються відібранням
від потерпілих позовних заяв та винесенням постанов про визнання їх
цивільними позивачами.

Суди приймають такі заяви до свого провадження і, зі свого боку, не
завжди вживають відповідних заходів до усунення допущених недоліків. В
окремих випадках цивільні позови задовольняються без перевірки розміру
заявленої шкоди, тобто за відсутністю доказів щодо суми збитків.

Зокрема, постановою президії Рівненського обласного суду скасовано вирок
Кузнєцовського міського суду у справі про обвинувачення С., К., Ч. і П.
за ч.3 ст.81 КК України в частині вирішення цивільного позову, оскількии
у резолютивній частині вироку зазначено, що цивільний позов задоволений
частково, а в мотивувальній частині жодних аргументів такого рішення суд
не навів; не взяв до уваги акт ревізії, що проводилась у магазині, в
якому відбулася крадіжка, де була зазначена сума нестачі.

Встановлено випадок, коли суди всупереч роз’ясненням, що містяться в п.4
постанови Пленуму Верховного Суду №6 від 27.03.1992р. “Про практику
розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”,
притягають як цивільного відповідача осіб, котрі не несуть матеріальної
відповідальності за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого.
Наприклад, Виноградівський районний суд Закарпатської області у справі
про обвинувачення К. за ч.2 ст.215 КК України передав цивільний позов на
розгляд у порядку цивільного судочинства, посилаючись на те, що у справі
не притягнуто як цивільного відповідача власника автомобіля. Причому суд
не врахував, що під власником джерела підвищеної небезпеки слід розуміти
юридичну особу або громадянина, які здійснюють експлуатацію джерела
підвищеної небезпеки на підставі не тільки права власності, а й за
дорученням. У зв’язку з цим, а також на підставі інших порушень закону
судовою колегією обласного суду вирок скасовано, а справу направлено на
додаткове розслідування.

Допускаються порушення вимог ст.334 та 335 КПК України, коли у вироках
не наведені мотиви прийнятого рішення щодо цивільного позову, наприклад
в резолютивній частині вироку зазначено про залишення цивільного позову
без розгляду, в той час як у мотивувальній частині засуджені визнаються
винними у заподіянні шкоди у повному розмірі.

Судовою колегією в кримінальних справах і президією Рівненського
обласного суду скасовано відповідно постанови Рівненського і
Млинівського районних судів, якими вирішено цивільні позови, заявлені в
кримінальних справах. Обласним судом вказано, що вирішення цивільного
позову в кримінальній справі постановою судді не передбачено
кримінально-процесуальним законодавством. Як роз’яснив Верховний Суд
України в п.12 постанови Пленуму №11 від 12.12.1990 р. “Про практику
застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні
питань, пов’язаних з виконанням вироків” відповідно до ст.409-411 КПК
України розмір задоволення цивільного позову змінений бути не може.

Є випадки, коли не враховуються роз’яснення п.8 постанови Пленуму
Верховного Суду України №3 від 31.03.1989 р. “Про практику застосування
судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди,
заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна”, згідно з
якими в разі заподіяння матеріальної шкоди підсудним спільно з іншою
особою, справа щодо якої виділена в окреме провадження, суд покладає
обов’язок щодо відшкодування шкоди у повному розмірі на підсудного.
Далі, виносячи вирок про обвинувачення особи, справу щодо якої було
виділено в окреме провадження, суд вправі покласти на неї обов’язок
відшкодувати шкоду солідарно з раніше засудженим. Так Хустський районний
суд Закарпатської області, розглядаючи кримінальну справу про
обвинувачення М. і П. за ст.198 КК України задоволив цивільний позов
лише у 2/3 заявлених вимог, а в 1/3 частині позов залишив без розгляду,
мотивуючи це тим, що справу щодо П. виділено в окреме провадження. Таке
рішення суперечить вимогам ст.328 КПК, згідно з якими суд може
задоволити позов повністю або частково або відмовити в ньому. Ухвалою
судової колегії в кримінальних справах Закарпатського обласного суду
даний вирок скасовано як необґрунтований, а справу направлено на новий
судовий розгляд.

Усупереч загальним підставам відшкодування майнової шкоди (ст.440 ЦК
України) в судовій практиці є випадки відмови у задоволенні вимог про
відшкодування майнової шкоди потерпілому в разі закриття кримінальної
справи на підставі ст.51 КК та 72 КПК України із застосуванням до особи
заходів адміністративного стягнення. Ухвалою Тячівського районного суду
Закарпатської області звільнено від кримінальної відповідальності Ф. із
застосуванням до нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Цією ж ухвалою потерпілій М. відмовлено у задоволенні позовних вимог про
стягнення з винного заподіяної шкоди. У цьому ж випадку суд повинен був
залишити цивільний позов без розгляду. З огляду на це постановою
президії Закарпатського обласного суду ухвалу скасовано, а справу в цій
частині направлено на новий судовий розгляд.

Аналіз касаційної і наглядової практики дає підставу дійти висновку, що
ця практика справляє значний вплив на розгляд справ нижчестоящими
судами, і в кінцевому підсумку це повинно привести до зменшення судових
помилок у розгляді цивільних позовів у кримінальних справах.

Література

Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1981. – Т.1.

Куцова З.Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе
(предмет, цель, содержание). – М., 1973.

Похожие записи