Реферат на тему:

Загальна характеристика соціально-економічних прав. Економічні права

Економічні, соціальні та культурні права належать до прав другого
покоління. У соціалістичній концепції прав людини вони були домінуючими,
а західна політико-правова думка завжди протиставляла їх громадським та
політичним правам. Адже ці права вважалися західними правознавцями
абсолютними, невід’ємними, і повинні беззаперечно визнаватися і
виконуватися державою, в той час як ступінь дотримання
соціально-економічних прав знаходиться в залежності від стану економіки
кожної конкретної країни. Тому західна доктрина вважає, що і
конституційно-правовий механізм їх закріплення та регулювання має бути
максимально гнучким.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права
визначається (ст. 2), що ці права повинні забезпечуватися поступово та в
максимальних межах наявних ресурсів держави. Але як бути, коли цих
«наявних ресурсів» обмаль? Відповідь на це питання можна знайти в
концепції соціальної держави, центром якої є принцип відповідальності
держави за забезпечення прожиткового мінімуму громадян.

На визнання соціально-економічних прав як складової правового статусу
особи значний вплив відіграла регламентація цих прав у конституціях
соціалістичних країн. Пізніше вони були віднесені до Загальної
декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні соціальні та
культурні права та закріплені низкою інших міжнародних документів. Однак
і сьогодні далеко не всі держави можуть реально захистити всі важливі
права цієї групи. Основна причина – стан економіки країни. Адже
соціальна функція може здійснюватися в повному обсязі лише за умов
високого рівня економічного розвитку, що дозволяє розумно
перерозподіляти засоби та ресурси, зберігати свободу ринкової економіки
та підприємництва.

До того ж, друге покоління прав часто залежить не тільки від рівня
розвитку суспільства та його багатства, а й від влади, її стану та точки
зору владних чиновників.

Обов’язок держав у сфері захисту соціально-економічних прав полягає в
тому, щоб здійснювати прогресивні економічні та соціальні реформи,
забезпечувати участь громадян в економічних процесах та надавати всім
рівні можливості при здійсненні цих прав.

Економічні права

Одним із найважливіших елементів правового статусу особи є право
приватної власності, що включає право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю та отримувати доходи. Лише сукупність
усіх цих можливостей та гарантій складає право приватної власності. У
минулому приватна власність була священною, а нині вона є соціальне
обумовленою: «Власність зобов’язує. Власність не повинна
використовуватись на шкоду людині і суспільству», — зазначено в ст. 13
Конституції України. Порядок набуття власності визначається
законодавством України. Право власності є непорушним. Важливою його
гарантією є заборона протизаконного її позбавлення. Як виняток,
примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути
застосоване з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку,
встановленому законом. Конфіскація майна може бути застосована виключно
за рішенням суду у встановленому законом порядку.

Проголосивши у ст. 42 Конституції України право кожного на
підприємницьку діяльність, держава гарантує вільний вибір такої
діяльності, вільне розпорядження прибутком, забезпечує свободу
конкуренції між підприємцями, захищає права споживачів від виявів
несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах
підприємницької діяльності, здійснює контроль за якістю і безпекою
продукції та усіх видів послуг і робіт.

У ході ринкових перетворень в Україні починає зростати роль
підприємницької діяльності. Під впливом розвитку підприємництва вже
змінилась структура народного господарства країни. Наприклад, у
промисловості країни частка підприємств недержавного сектора в загальній
кількості перевищує 85%, в обсязі виробництва їх частка становить майже
75%. Перестали бути державними великі галузі промисловості. Так, частка
підприємств недержавного сектора у легкій промисловості складає 95,5%; у
деревообробній і целюлозно-паперовій — 93,6; у чорній металургії — 91,5;
у харчовій промисловості -91,3%. У цих галузях недержавними
підприємствами вироблено від 86 до 95% усієї продукції. Майже повністю
недержавними є сільське господарство, автомобільний транспорт.

На 1 січня 1999 р. кількість малих підприємств становила 151,4 тис. із
загальною кількістю працюючих 1,032 млн. осіб, 927 тис. фізичних осіб —
підприємців, діє близько 35,5 тис. фермерських господарств, в яких
працює 67 тис. осіб. За галузевими ознаками малі підприємства переважно
зосереджені в торгівлі та громадському харчуванні — 51%, у промисловості
— 15, на будівництві — 10, у сфері побутового обслуговування населення —
5, інших сферах — 19%.

Розвиток малого бізнесу відбувається в більшості регіонів України.
Наприклад, в економіці Автономної Республіки Крим працює 7 850 малих
підприємств, 52 тис. приватних підприємств і 15 тис. фермерських
господарств. У малому бізнесі тут зайнято близько 100 тис. осіб або
п’ята частина всього працездатного населення Криму. У 1999 р. частка
малого підприємництва в промисловому виробництві автономії склала 12%.

Право на підприємницьку діяльність не повинно вступати у протиріччя з
інтересами суспільства та його благом. Підприємницька діяльність повинна
відповідати соціальне значимим цілям, соціальній функції та бути
доступною для всіх. Обмеження права на заняття підприємницькою
діяльністю може бути лише на основі закону і тільки для відповідних
категорій громадян: депутатів, посадових осіб органів державної влади та
місцевого самоврядування.

Підприємці мають право самостійно здійснювати будь-яку діяльність, що не
суперечить чинному законодавству. Держава встановлює перелік видів
діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також тих, де підприємництво
не застосовується у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та
централізації функції управління.

Однією з умов підприємницької діяльності є державна реєстрація
підприємництва. Завдання держави полягає в регулюванні відносин у сфері
підприємництва та недопущення монополізму. Види і межі монополій
визначаються законом, зокрема — це зловживання монопольним становищем на
ринку, неправомірні угоди між підприємцями, дискримінація підприємців
органами влади і управління, недобросовісна конкуренція.

Водночас, держава піклується не тільки про виробників (підприємців), а й
про споживачів, на що спрямоване відповідне законодавство.

Право на працю включає можливість кожного заробляти собі на життя
працею, яку він вільно обирає, або на яку він вільно погоджується. У
конституціях західних країн це право часто закріплюється у вигляді
принципу державної політики, а не у вигляді суб’єктивного права, що
гарантується державою. Це пов’язано з тим, що автори конституцій при
формулюванні права на працю шукали такі юридичні конструкції, що
дозволили і проголосили це право, задовольнивши цим соціальні очікування
суспільства і, водночас, не допустивши появи в судах позовів до держави
з вимогою надати робоче місце на основі конституційної норми.

Право на працю у західних країнах отримало своє конституційне
закріплення під впливом права соціалістичних країн і тісно пов’язане із
обов’язком працювати.

Але на відміну від соціалістичних країн, де цей обов’язок мав примусовий
характер, у законодавстві закріплювалася юридична відповідальність за
«дармоїдство», більшість демократичних країн розглядають його як
моральний обов’язок кожного члена суспільства.

Законодавче закріплення свободи праці часто пов’язується із забороною
примусової праці. Заборона примусової праці не поширюється на військову
або альтернативну (невійськову) службу, а також роботу чи службу, що
виконується за вироком суду чи іншого рішення, та роботу, необхідну за
надзвичайних умов.

Право на працю посідає визначальне місце в системі загальнолюдських
цінностей, що формують економічне та соціальне становище суспільства в
цілому та кожного його члена зокрема. Можливість заробляти собі на життя
працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно
погоджується, є змістом права на працю, що визнається за ст. 43
Основного Закону України за кожною особистістю. Вільне обрання праці та
вільна згода на неї означає виключне право особи самій розпоряджатись
своїми здібностями. Це положення є втіленням змісту ст. 23 Загальної
декларації прав людини у національному законодавстві.

Держава взяла на себе зобов’язання створити умови для повного здійснення
громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у
виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм
професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів
відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч. 2 ст. 43
Конституції України. Вільно обираючи вид діяльності, рід занять, людина
може здійснювати своє право шляхом створення власного підприємства,
фермерського господарства, вступу у члени кооперативу, акціонерного
товариства, заняття індивідуальною трудовою діяльністю, через укладення
трудового договору (контракту) з підприємством, установою, організацією.
До того ж, відповідно до ст. 38 Конституції кожному громадянинові
належить рівне право доступу до державної служби як однієї з форм
трудової діяльності.

Важливо наголосити, що за чинним законодавством незайнятість не є
підставою для притягнення особи до відповідальності, оскільки у ст. 43
Конституції примусову працю в Україні заборонено. Отже, реалізовано
вимоги ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де
гарантується принципова можливість для громадян України обирати собі рід
занять, роботу за здібностями, у місці і у час, зручні або прийнятні для
них.

Кожний працівник має право на умови праці, що відповідають вимогам
безпеки та гігієни праці і не є шкідливими для здоров’я. Створення
державою належних умов праці має забезпечуватись системою правових,
соціально-економічних, організаційно-технічних, медико-санітарних і
оздоровчо-профілактичних заходів, що складають інститут охорони праці.
Крім того, його правовий статус має включати право на достовірну
інформацію про небезпечні для здоров’я і життя виробничі фактори,
профілактику і захист від профзахворювань і виробничого травматизму, на
відмову від роботи у випадку загрози для здоров’я й життя, на незалежну
експертизу і контроль за дотриманням законодавства про охорону праці
тощо.

Найважливіші положення цих вимог втілені у Конституції України. Зміст
прав громадян у сфері застосування праці розкривається і конкретизується
в основоположних законодавчих актах, зокрема таких, як: Кодекс законів
про працю України, закони України «Про зайнятість населення», «Про
охорону праці», «Про оплату праці», «Про колективні договори і угоди»,
«Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Крім
цього, дотримання трудових прав має забезпечуватись відповідністю нормам
трудового законодавства положень, що регулюють працю окремих категорій
працівників, а також певні групи трудових правовідносин. Це знайшло своє
відображення у законах України «Про статус народного депутата України»,
«Про статус суддів», «Про державну службу», «Про підприємництво» тощо.

Право на працю відповідно до Конституції України означає, що самій особі
належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до творчої і
продуктивної праці, вільно обирати працю та вільно на неї погоджуватись.
Людина самостійно визначає вид діяльності, рід занять, а може взагалі не
займатися трудовою діяльністю. Держава бере на себе обов’язок по
створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантуванню рівних можливостей з вибору професії та роду трудової
діяльності, реалізації програм з підготовки та перепідготовки кадрів.

У ст. 43 Конституції України проголошується, що право на своєчасне
одержання винагороди за працю захищається законом. Середньомісячна
заробітна плата одного працівника у 1999 р. становила близько 177 грн.,
що на 15,5% більше, ніжу 1998 р. Проте в доларовому еквіваленті вона
знизилась на 32% (за середньорічним курсом) і становила 43 долари США у
1999 р. проти 63 — у 1998 р.

Особливу увагу Конституція приділяє умовам праці жінок та неповнолітніх,
піклуючись про їх здоров’я. Законодавство України гарантує захист від
незаконного звільнення, захищає право на своєчасне одержання винагороди
за працю.

Право на страйк належить тим, хто працює, і може бути використано ними
для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Законодавство
дозволяє страйки з економічними вимогами. Конституція України не
передбачає можливості страйку із політичними вимогами. Політичні
страйки, страйки солідарності не дозволяються чинним законодавством. У
більшості країн, як і в Україні, не дозволяються страйки в галузях
життєзабезпечення (зв’язок, енергетика) у державних органах,
правоохоронних органах, а також, якщо страйк створює загрозу життю та
здоров’ю людей. Брати чи не брати участь у страйку вирішує кожний
працівник добровільно. За примушення до участі (не участі) в страйку
винні особи несуть відповідальність у передбаченому законом порядку (ст.
174 КК України).

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено у ст. 24 Загальної
декларації прав людини та витікає з вимог ст. 7 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні та культурні права. Воно закріплено у ст. 45
Конституції України та у законодавстві України. Під відпочинком
розуміють час, вільний від виконання трудових обов’язків, що
використовується працівником на власний розсуд. Право на відпочинок
забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної
щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих
професій та виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час.
Законом визначаються максимальна тривалість робочого часу, мінімальна
тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та
святкові дні, а також інші умови.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. — К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. — К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. — К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. — М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. — К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. — Політична думка. — 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. — М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. — Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. — М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. — М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. — К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. — № 3. — ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. — Харків, 1993. — № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. — Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. — М., 1973.

Похожие записи