Реферат на тему:

Види права спільної власності

Закон України «Про власність» та інші джерела цивільного права
розрізняють два види спільної власності: часткову і сумісну.
Законодавством не встановлено вичерпного переліку підстав виникнення
спільної часткової власності. Такими підставами можна вважати всі відомі
законні підстави виникнення права власності. В той же час виникнення
права спільної сумісної власності може мати місце тільки у тому разі,
якщо це прямо передбачено законом.

ПРАВО СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ. ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ

В спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на
визначену частку ( І/І, 2/3, 3/5 і т.д.). Це є підставою називати такий
вид спільної власності спільною частковою власністю. Кожному
співвласнику належить частка в праві на спільне майно. Цим
підкреслюється:

по-перше, що право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною
часткою спільної речі;

по-друге, що об’єктом цього права власності є річ;

по-третє, що права інших співвласників також розповсюджуються на все
майно в цілому, що ця власність є багатосуб’єктною;

по-четверте, що кожному співвласнику належить визначена частка в праві
власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як
особливого виду спільної власності.

Суб’єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі
цивільному праву суб’єкти майнових правовідносин — громадяни, юридичні
особи, держава.

Спільна часткова власність громадян. Підстави виникнення спільної
часткової власності громадян різноманітні. Вона може утворитися
внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома
спадкоємцями. Спільна власність між громадянами може виникнути результат
їх спільної праці, наприклад, на відведеній Земельній ділянці кількома
громадянами було збудовано будинок. Виникнення спільної часткової
власності громадян може відбуватися й на інших підставах.

Після виникнення спільної часткової власності громадян виникає багато
питань з приводу володіння, користування і розпорядження спільним
майном. Деякі з них питань врегульовані правовими нормами, вирішення
інших повинно не протирічити загальним правилам. У ЦК України правовому
регулюванню відносин між громадянами, які є учасниками спільної
часткової власності, безпосередньо присвячені статті 113—116, 118, 119.
Названі статті можуть регулювати і відносини між юридичними особами як
учасниками спільної часткової власності, але за умови, що вони не
суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням
інтересів всіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження
майном, при спільній частковій власності на нього проводиться за згодою
всіх його співвласників, а при відсутності згоди — спір вирішується
судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей
щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної часткової власності
стосовно не об’єкта спільної власності, а частки в праві, що належить
даному власнику, годі діє не загальна воля співвласників, а
індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права
стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право
на доходи від спільного майна, а також несе обов’язки перед третіми
особами по зобов’язаннях, щодо спільного майна, і повинен брати участь у
сплаті всякого роду податків і платежів, а також у витратах по утриманню
і зберіганню спільного майна. Але це не означає, що співвласники не
можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов’язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на сплатне чи
безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні
(шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни. Після
смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за
законом, так і за заповітом). Набувачами такої частки можуть бути інші
співвласники або сторонні особи,

Як уже зазначалося, право спільної власності пов’язане з обмеженням
права власника, але у законі встановлені також і гарантії захисту прав
співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній
власності стороннім особам. Однією із таких гарантій є право привілеєвої
купівлі частки в спільній власності (ст. 114 ЦК України). При продажу
одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі
решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої
купівлі частки, що продається, по ціні, за якою вона продається, і на
інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.

Право привілеєвої покупки має місце тоді, коли співвласник за своєю
волею вирішив продати свою частку в праві спільної власності. Але у
випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє.
Хоча закон згадує лише один випадок такого продажу (не за волею
співвласника) — з прилюдних торгів, сюди слід віднести всі форми
реалізації прав кредиторів, пов’язаних з примусовим стягненням майна
боржника. Застосування в цих випадках права привілеєвої купівлі
надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнення, що призвело б до
порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Право привілеєвої купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом
укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна
пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його
частку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейшла безоплатно
тим, а не іншим особам, в другому — він передає свою частку взамін на
довічне утримання, а при договорі міни він бажає отримати необхідну йому
річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання
власника було б безпідставним.

Ст. 114 (ч. 2) встановлює також умови здійснення співвласниками права
привілеєвої купівлі, а також наслідки їх недодержання. Так,
співвласник-продавець зобов’язаний письмово повідомити решту учасників
спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній
особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких він продає її. Якщо
співвласники (співвласник) відмовляються від здійснення права
привілеєвої купівлі, або не здійснять цього права щодо будинків протягом
місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання
повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі.
Інколи буває так, що кілька учасників спільної власності виявлять
бажання купити частку в спільній власності, тоді продавець має право
вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода співвласників із
запропонованими продавцем умовами повинна прирівнюватися до відмови
реалізувати своє право привілеєвої купівлі.

Звернемо увагу на те, що це положення може дати підставу порушити права
співвласників на привілеєву купівлю. Змовившись із покупцем, продавець
може назвати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за
оформлення угоди може бути встановлена також відповідно завищеної суми,
що фактично утруднює змогу виявити правопорушення. Але у разі виявлення
цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть
звернутися до суду з позовом про перевід на них прав і обов’язків
покупця. Такий позов може бути заявлений протягом трьох місяців з дня,
коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків
скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевіряти реальність вимог
позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього
прав і обов’язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок
суду всіх сум, які за договором зобов’язаний оплатити покупець.
Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові
про перевід на нього прав і обов’язків покупця.

Одним із прав співвласника є його право на виділ належної Йому частки із
спільного майна (ст. 115 ЦК України). Ніяких мотивів співвласнику не
потрібно наводити при використанні цього права. Якщо угоди про спосіб
виділу не досягнуто, то такий спір вирішується в судовому порядку.
Пленум Верховного Суду України при розгляді цього питання дійшов
висновку, що з виділом учаснику спільної власності на будинок (а отже,
слід думати, і на інше майно) його частки в натурі спільна власність на
цю частку припиняється, що тягне за собою втрату права решти учасників
спільної власності на привілеєву купівлю цієї частки.

Необхідно розрізняти виділ частки майна в натурі і встановлення порядку
користування відособленими приміщеннями будинку.

При виділі співвласнику передаються у власність окремі приміщення і він
може ними користуватися як своїми. Він не має права користуватись іншими
частинами будинку, а Інші колишні співвласники — виділеною йому частиною
будинку.

При встановленні порядку користування відособленими приміщеннями,
частина приміщень (кухня, коридор тощо) може залишатись у загальному
користуванні учасників спільної часткової власності.

Підкреслимо, що хоча Пленум Верховного Суду України і дав роз’яснення
про припинення спільної власності щодо виділеної частки будинку в
натурі, але цим не вирішив питання по суті. Адже і після такого
виділення частина конструкцій може залишитися у спільному користуванні
(дах, фундамент). Якщо буде доведено, що частини будинку залишаються в
спільному користуванні, слід вважати, що право спільної власності на річ
в цілому не припинилося.

Такий висновок може мати практичне значення при вирішенні спорів,
пов’язаних з правомочностями власників квартир у будинках ЖБК, а також в
державних будинках.

Як відомо, відповідно до нового законодавства про власність, у приватній
власності громадян можуть бути квартири в будинках ЖБК, державних та
інших житлових фондів. Якщо всі квартири будинку перейшли у власність
громадян, то виникає спільна власність власників квартир на
загальнобудівельні конструкції житлового будинку. Якщо викуплено кілька
квартир, то виникає право спільної власності громадян і ЖБК або іншого
власника будинку. Проблеми можуть виникати як при користуванні спільним
майном, так і при розпорядженні виділеною часткою в спільному майні.

Право спільної власності громадян може виникнути при створенні трудового
господарства. У власності трудового господарства можуть бути: будь-яке
мале підприємство у сфері побутового обслуговування, торгівлі,
громадського харчування, в інших галузях, транспортні засоби, машини,
інше майно, необхідне для ведення трудового господарства. Все це може
належати на праві спільної приватної власності громадянам, які спільно
ведуть трудове господарство.

Учасниками спільної власності трудового господарства можуть бути й члени
сім’ї, які спільно ведуть це господарство.

Право громадян на утворення трудових господарств передбачено ст. 6
Закону України «Про підприємництво». Безумовно, право спільної власності
в трудовому господарстві виникає не у кожного працюючого в цьому
господарстві (там можуть працювати робітники на умовах трудового
договору). Учасниками спільної власності трудового господарства можуть
бути тільки його засновники (про це може свідчити установчий договір і
статут трудового господарства як юридичної особи).

Право спільної часткової власності з участю юридичних осіб. ЦК України
передбачає в основному дві правові форми об’єднання юридичних осіб, які
ведуть до виникнення спільної власності (ст ст. 430—434).

1. Спільна власність юридичних осіб виникає на підставі договору про
сумісну діяльність і має на меті внесення коштів або трудову участь в
сумісній діяльності. Нові юридичні особи при цьому не створюються.

2. Юридичні особи створюють на свої кошти нові юридичні особи, в тому
числі шляхом об’єднання. Ними можуть бути підприємства, а також
асоціації, спілки та інші об’єднання.

Законом України «Про власність» допускається також об’єднання майна, яке
перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення
на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних
підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб та
громадян. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або
сумісної) власності одночасно кільком особам, незалежно від форми
власності (ст. З Закону України «Про власність»).

Похожие записи