Теоретичні аспекти визначення правового статусу верховної ради УРСР за
конституцією 1978 року

Історія конституційного процесу в Україні, зокрема його етап чинності
Конституції УРСР 1978 р., стала предметом дослідження багатьох
вітчизняних науковців, які розглядали відповідні аспекти цього питання.
Серед дослідників історії українського конституціоналізму періоду
розвинутого соціалізму і початку 1990-х рр. слід назвати В. Журавського,
А. Зайця, В. Копєйчикова, О. Мироненка, В. Погорілка, Ю. Тодику, В.
Шаповалова.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми

Серед проблем українського конституціоналізму на особливу уваги
заслуговує питання щодо правового статусу Верховної Ради УРСР згідно з
Конституцією УРСР 1978 р., пов’язаного з розвитком демократичного
принципу розподілу влади внаслідок прийняття змін до цієї Конституції.

Слід зазначити, що, згідно із Законом «Про порядок введення в дію
Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної
Республіки», Верховна Рада УРСР, обрана до прийняття Конституції УРСР
1978 р. (далі — Конституція), здійснювала всі повноваження, що
надавалися Верховній Раді новою Конституцією УРСР.

Як і Конституція УРСР 1937 р., нова Конституція республіки також
визначила місце та роль Верховної Ради УРСР у системі державної влади,
присвятивши їй ряд статей, вміщених у главі 12, що мала назву «Верховна
Рада Української РСР». Згідно зі ст. 97 Конституції, за Верховною Радою
УРСР було закріплено статус найвищого органу державної влади Української
РСР, а ву частині другій цієї статті зазначалося, що «Верховна Рада
Української РСР правомочна вирішувати всі питання, віднесені
Конституцією СРСР і цією Конституцією до відання Української РСР» [7, с.
165].

Таким чином, компетенція Верховної Ради УРСР новою Конституцією була
прирівняна до компетенції УРСР, а Верховна Рада набула права розглядати
і вирішувати будь-яке питання, у тому числі й таке, що належало до
компетенції Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР. Отже,
правовий статус Верховної Ради УРСР тепер повністю базувався «на
марксистсько-ленінській ідеї повновладдя Рад, несумісній з теорією
розподілу влади, яка категорично заперечувалась радянською доктриною»
[5, с. 55].

Конституція УРСР 1978 р. пішла шляхом визначення і предметів виключного
відання Верховної Ради УРСР: — прийняття Конституції УРСР, внесення до
неї змін;

— затвердження державних планів економічного й соціального розвитку
Української РСР, державного бюджету УРСР і звітів про їх виконання;

— утворення підзвітних їй органів.

Конституція УРСР 1978 р. визнала кількісний склад Верховної Ради УРСР
-650 депутатів, які обиралися громадянами УРСР по виборчих округах з
рівною кількістю населення (ст. 98).

Конституція надавала Верховній Раді УРСР право обирати Голову Верховної
Ради і чотирьох його заступників. На Голову Верховної Ради покладалося
керування засіданнями Верховної Ради УРСР і відання її внутрішнім
розпорядком. Сесії Верховної Ради мали скликатися двічі на рік.

Передбачалася можливість скликання і почергових сесій Верховної Ради.
Згідно з Конституцією УРСР, сесії Верховної Ради УРСР складалися із
засідань Верховної Ради УРСР, а також засідань постійних та інших
комісій Верховної Ради УРСР, що проводилися в період між ними.
Конституція УРСР 1978 р. відносно чітко визначила правовий статус
постійних комісій Верховної Ради УРСР. Так, згідно зі ст. 112
Конституції, Верховна Рада обирала з-поміж депутатів постійні комісії
«для попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання
Верховної Ради Української РСР, а також для сприяння проведенню в життя
законів Української РСР та інших рішень Верховної Ради Української РСР і
її Президії, контролю за діяльністю державних органів і організацій» [2,
с. 113].

Крім законодавчих повноважень, Верховна Рада УРСР наділялася
повноваженнями здійснювати контроль за діяльністю всіх підзвітних їй
державних органів (ст. 113). У ст. 114 Конституції УРСР визначалося, що
порядок діяльності Верховної Ради УРСР і її органів визначався
Регламентом Верховної Ради УРСР та іншими законами Української РСР, які
видавалися на основі Конституції УРСР.

Конституція УРСР 1978 р. визначила й деякі інші важливі положення
організації та діяльності Верховної Ради УРСР , зокрема уповноважила
Верховну Раду УРСР обирати Президію Верховної Ради УРСР — постійно
діючий орган Верховної Ради УРСР, що був підзвітним їй у своїй
діяльності і здійснював у межах, передбачених Конституцією, функції
найвищого органу державної влади УРСР у період між її сесіями. У ст. 108
Конституції наводився перелік предметів відання Президії Верховної Ради
УРСР. Крім того, згідно з п. 1 ст. 109 Конституції УРСР 1978 р.,
Президія Верховної Ради УРСР наділялась правом у період між сесіями
Верховної Ради (з наступним поданням на її затвердження на черговій
сесії) вносити в разі необхідності зміни до чинних законодавчих актів
Української РСР.

Однак треба зазначити, що це положення Конституції певною мірою
применшувало статус Верховної Ради УРСР як найвищого представницького
органу державної влади, дозволяючи підзвітній їй Президії втручатися в
законодавчу діяльність Верховної Ради УРСР.

У віданні Верховної Ради УРСР Конституція УРСР 1978 р. залишила
утворення Ради Міністрів УРСР — найвищого виконавчого і розпорядчого
органу державної влади УРСР, обрання Верховного Суду УРСР.

У наступні після прийняття нової Конституції УРСР роки були прийняті
нормативно-правові акти, покликані забезпечити належну організацію та
діяльність Верховної Ради УРСР, її органів, депутатів Верховної Ради
УРСР. Так, 25 березня 1980 р. Верховна Рада УРСР затвердила Положення
про постійні комісії Верховної Ради Української РСР та прийняла
Регламент Верховної Ради УРСР. Регламент складався з 12 глав, у яких
містилися 65 статей і якими вперше за всю попередню історію існування
Верховної Ради УРСР ретельно визначався порядок діяльності цього
найвищого органу державної влади УРСР.

У 1980-х рр. функціонувала Верховна Рада УРСР десятого (1980-1985 рр.) і
одинадцятого (1985-1990 рр.) скликань. На сесіях Верховної Ради УРСР
десятого скликання приймалися різні за призначенням закони УРСР. Перш за
все, це були закони про державний план економічного та соціального
розвитку Української РСР на відповідний календарний рік, закони про
Державний бюджет Української РСР на відповідний рік. Серед найважливіших
правових документів, прийнятих Верховною Радою УРСР десятого скликання,
слід назвати Житловий кодекс Української РСР (1983 р.) і Кодекс
Української РСР про адміністративні правопорушення (1984 р.).

Верховна Рада також розглядала важливі питання, що стосувалися
господарського, соціально-культурного будівництва в УРСР.

Верховна Рада УРСР одинадцятого скликання (1985-1990 рр.) функціонувала
в період так званої перебудови (1986-1991 рр.), коли відбувалися суттєві
реформи державного апарату в СРСР в цілому, і в Українській РСР зокрема,
зміни у статусі УРСР як союзної держави, досить помітні зміни у
законодавстві. Не оминули ці процеси і Верховну Раду УРСР одинадцятого
скликання, особливо наприкінці 1980-х рр. Так, практично чи не вперше за
всю багаторічну історію діяльності Верховної Ради УРСР під час
голосування на засіданнях Десятої сесії Верховної Ради УРСР одинадцятого
скликання (25-28 жовтня 1989 р.) виявилися депутати, які голосували
проти прийняття законів. Так, за прийняття Закону про мови в Українській
РСР проголосувало 528 депутатів, проти — 29, утрималися — 2 [3, с. 59].

Далеко не однозначним було постатейне голосування за законами. У руслі
перебудовчих процесів Десята сесія Верховної Ради УРСР одинадцятого
скликання розглянула таке питання порядку денного сесії, як «Про правове
забезпечення реформи представницьких органів державної влади в
Українській РСР». З доповіддю щодо цього питання на сесії виступила
Голова Президії Верховної Ради УРСР В.С. Шевченко, яка була обрана на цю
високу посаду ще на Першій сесії Верховної Ради УРСР одинадцятого
скликання 27 березня 1985 р. [7, с. 201]. Після дуже гострих дебатів з
цього питання Верховна Рада прийняла 27 жовтня 1989 р. Закони: «Про
зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про
вибори народних депутатів Української РСР», «Про вибори депутатів
місцевих Рад народних депутатів Української РСР».

Слід зазначити, що в преамбулі Закону «Про зміни і доповнення
Конституції (Основного Закону) Української РСР» зазначалося, що зміни до
Конституції УРСР вносяться з метою розвитку демократії, самоврядування
народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад
народних депутатів, органів правосуддя.

Можна зробити висновок, що прийняття Закону від 27 жовтня 1989 р.
означало певне зрушення у бік розвитку представницької демократії в
Україні. Зокрема, Закон забезпечував перехід до реальної, а не тільки
проголошеної альтернативності висування кандидатів у депутати.

h!

ому віданню Верховної Ради УРСР. Закон також значно розширював
повноваження Голови Верховної Ради УРСР. Він тепер вважався найвищою
службовою особою республіки і представляв УРСР як державу у міжнародних
відносинах. Верховна Рада УРСР набувала право обирати строком на 10
років Комітет конституційного нагляду УРСР. Законом були внесені зміни й
у кількісний склад депутатів Верховної Ради УРСР. Тепер Верховна Рада
складалася не з 650, а 450 народних депутатів УРСР, які обиралися по
виборчих округах з приблизно однаковою кількістю виборців.

І все ж таки, незважаючи на суттєві зміни статей Конституції УРСР, які
стосувалися Верховної Ради УРСР, Закон від 27 жовтня 1989 р. залишив за
нею статус найвищого органу державної влади УРСР з правом необмеженого
втручання в компетенцію органів виконавчої та судової влади республіки,
що суперечило принципу розподілу влад.

І тільки Верховна Рада УРСР дванадцятого скликання, перший тур виборів
до якої відбувся 4 березня 1990 р., поступово почала набувати рис
справжнього парламенту. Цьому сприяло вже те, що висування кандидатів у
народні депутати Української РСР відбувалося демократично, гласно і при
відсутності так званої «рознарядки» [6, с. 12]. На відміну від
попередніх десятиліть, коли була майже 100% явка виборців на виборчі
дільниці і всі кандидати з першого разу обиралися майже 100% виборців в
депутати Верховної Ради УРСР у день голосування, вибори до Верховної
Ради УРСР дванадцятого скликання, за даними Центральної виборчої комісії
по виборах народних депутатів Української РСР, дали зовсім інші
результати. Так, у голосуванні 4 березня 1990 р. взяло участь 84,69%
виборців, включених у списки виборців для виборів народних депутатів
Української РСР. Вперше в історії УРСР за результатами голосування було
призначено проведення повторного голосування. У період з 10 до 18
березня 1990 р. відбулося повторне голосування з виборів народних
депутатів Української РСР, у результаті якого було обрано 330 народних
депутатів Української РСР. Трохи пізніше були обрані й інші народні
депутати Української РСР [4, с. 89].

Перша сесія Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання
розпочала свою роботу 15 травня 1990 р. о 10 годині ранку в м. Києві. З
цієї сесії відкривалася якісно нова сторінка в історії найвищого
представницького законодавчого органу України — становлення Верховної
Ради як органу дійсно парламентського типу. Так, уперше в історії
Верховної Ради УРСР у ній створювалась опозиція, до складу якої ввійшло
125 депутатів [1, с. 114]. Припинила існування практика, коли сесії
Верховної Ради УРСР тривали один, два чи три дні, а закони й інші
рішення приймалися депутатами практично завжди одноголосно. Починаючи з
першої сесії Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання, сесії тривали,
як і належить справжньому парламенту, кілька місяців. Так, перша сесія
Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання тривала з 15 травня до 3
серпня 1990 р.

За 2,5 місяця перша сесія Верховної Ради УРСР дванадцятого скликання
провела значну роботу. Особливе місце серед прийнятих Верховною Радою
документів займає Декларація про державний суверенітет України від 16
липня 1990 р., якою утверджувалось здійснення українським народом його
невід’ємного права на самовизначення. Важливим політичним кроком у
національному відродженні України було прийняття Закону «Про економічну
самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. Декларація, зокрема,
містила положення про те, що «Державна влада в Республіці здійснюється
за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову» [7, с.
275].

У наступні після прийняття Декларації про державний суверенітет України
місяці були здійснені заходи з втілення в життя зазначеного принципу.
Так, 24 жовтня 1990 р. замість передбаченого Конституцією УРСР у
редакції 29 жовтня 1989 р. Комітету конституційного контролю
реформованою 24 жовтня 1990 р. Конституцією УРСР був передбачений
Конституційний Суд. У липні 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон
про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і
доповнень до Конституції УРСР. Були прийняті Закони: «Про Президента
України» і «Про вибори Президента України» від 5 липня 1991 р.

Залишалося привести у відповідність до принципу розподілу влади правовий
статус Верховної Ради УРСР. Відбулося це вже після набуття Україною
незалежності. Ця історична подія знайшла своє правове закріплення у
прийнятих Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. постанові «Про
проголошення незалежності України» і Акті проголошення незалежності.
Розпочався новий етап в історії України — розбудова Української
незалежної держави, вагомий внесок в яку покликана була зробити і
Верховна Рада УРСР — найвищий орган законодавчої влади в Україні.

Так, 14 лютого 1992 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про внесення
змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України», згідно з
яким, у ст. 97 частини перша і друга були викладені в такій редакції:
«Єдиним органом законодавчої влади України є Верховна Рада України.
Верховна Рада України правомочна розглядати і вирішувати будь-яке
питання, що не входить згідно з Конституцією до компетенції органів
державної чи судової влади, а також не є таким, що вирішується виключно
всеукраїнським референдумом» [7, с. 276].

Таким чином, Верховна Рада де-юре наблизилася до статусу законодавчого
органу — парламенту України. Цьому також служило позбавлення Президії
Верховної Ради України права вносити зміни і доповнення в чинні
законодавчі акти з подальшим представленням їх для затвердження черговою
сесією Верховної Ради України.

Висновки

Таким чином, як і попередня конституція, Конституція УРСР 1978 р.
визначила місце і роль Верховної Ради УРСР у системі державної влади. За
Верховною Радою УРСР було закріплено статус найвищого органу державної
влади Української РСР, внаслідок чого вона правомочна була вирішувати
всі питання, віднесені Конституцією СРСР і цією Конституцією до відання
Української РСР.

Таким чином, компетенція Верховної Ради УРСР прирівнювалася до
компетенції УРСР, а Верховна Рада набула права розглядати і вирішувати
будь-які питання, у тому числі й такі, що належали до компетенції
Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР. Це призвело до
повновладдя Рад, несумісного з теорією розподілу влади, яка категорично
заперечувалась радянською доктриною.

Варто зазначити, що спочатку Конституція УРСР 1978 р. пішла шляхом
визначення і предметів виключного відання Верховної Ради УРСР. Крім
законодавчих повноважень, Верховна Рада УРСР наділялася повноваженнями
здійснювати контроль за діяльністю всіх підзвітних їй державних органів,
що значно розширювало коло її влади.

Аналіз положень Конституції засвідчує і суперечність деяких її норм щодо
статусу Верховної Ради УРСР. Наприклад, підзвітна Президія Верховної
Ради УРСР як найвищий орган державної влади УРСР у період між сесіями
наділялася правом вносити у разі необхідності зміни до чинних
законодавчих актів УРСР. Це певною мірою применшувало статус Верховної
Ради УРСР як найвищого представницького органу державної влади.

У кінці 80-х рр. ХХ ст. у світлі правового забезпечення реформи
представницьких органів державної влади в Українській РСР були прийняті
зміни і доповнення до Конституції, що означало певне зрушення у бік
розвитку представницької демократії в Україні.

Однак, незважаючи на суттєві зміни до Конституції, за Верховною Радою
УРСР залишався статус найвищого органу державної влади УРСР з правом
необмеженого втручання в компетенцію органів виконавчої та судової влади
республіки, що суперечило демократичному принципу розподілу влади. І
тільки в 1990 р. Верховна Рада поступово почала набувати рис справжнього
парламенту. Цьому сприяли демократичні та гласні вибори народних
депутатів, а після цього створення уперше в історії Верховної Ради УРСР
опозиції.

Важливим кроком у національно-демократичному відродженні України було
прийняття Декларації «Про державний суверенітет України» від 16 липня
1990 р. Вона, зокрема, містила положення про здійснення влади за
принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, що в
майбутньому кардинально змінило статус Верховної Ради України.

Література:

1. Андрусяк Т. Конституція УРСР 1978 / Т. Андрусяк // Довідник з історії
України. А-Я. — [2-е вид., доопрац. і допов.] — К. : Знання, 2001. — С.
348.

2. Гончаренко В. Верховна Рада УРСР за Конституцією Української РСР 1978
/ B. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. — 2008. — № 1.
— C. 111-119.

3. Єрмолаєв В. Правове регулювання організації роботи Верховної Ради
Української РСР / В. Єрмолаєв // Вісник Академії правових наук України.
— 2007. -№ 3. — С. 57-65.

4. Журавський В. Політичний процес в Україні: аналіз, пошуки, рішення /
В. Журавський. — К. : Пошук, 1995. — 382 с.

5. Заєць А. Формування ідеї правової державності в процесі створення
нової Конституції України (1990-1994 рр.) / А. Заєць // Вісник Академії
правових наук України. — 1998. — № 4. — С. 54-70.

6. Козлов С. Конституційний процес України: Історія і сучасність / С.
Козлов // Юридична газета. — 2006. — № 5. — С. 11-14.

7. Конституції і конституційні акти України: Історія і сучасність / [під
ред. Ю.С. Шемшученко]. — К. : Олан, 2001. — 399 с.

8. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 1, с. 166–170

Похожие записи