Реферат
на тему:
Суб’єкти права власності та захист їхніх прав
До суб’єктів права власності в Україні відносять:
народ України, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці
та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду
України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин, як частина
народу, має право, за чинним законодавством України, користуватися
природними об’єктами для задоволення особистих потреб;
фізичних осіб, тобто громадян України, іноземних громадян та осіб без
громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено
законодавчими актами України;
юридичних осіб – трудові колективи державних підприємств, колективи
орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства,
господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки,
політичні партії та інші організації;
Україну як суверенну й незалежну, демократичну, соціальну, правову
державу;
інші держави, фізичних та юридичних осіб цих держав, міжнародні
організації.
Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави.
Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до
яких належать такі:
відшкодування збитків, вчинених порушенням права власності;
усунення порушень права власності, що не пов’язані з утратою володіння;
витребування майна з чужого незаконного володіння.
Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права
власності, що здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом,
третейським судом, а у випадках, передбачених законодавством, також
товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими
об’єднаннями (ст. 6 ЦК України).
Для захисту права власності застосовуються майново-правові та
зобов’язально-правові позови. До майново-правових відносять:
– віндикаційний позов, тобто витребування майна;
– негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що
були чи могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.
Що ж до зобов’язально-правових способів захисту права власності, то
вони, здебільшого, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з
позадоговірними зобов’язаннями. До них відносять позови:
про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування
за договором і т. ін.
Власник не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім
випадків, передбачених чинним законодавством. Зокрема, власник може бути
позбавлений свого права власності в таких випадках:
у разі звернення стягнення на майно власника за зобов’язаннями,
передбаченими законодавством;
у разі настання надзвичайних обставин (стихійного лиха, епідемій,
епізоотій, аварій тощо) за рішенням органів державної влади в інтересах
суспільства у власника може бути вилучено майно в порядку і за умов,
установлених законодавством України з виплатою його вартості;
в інших випадках, передбачених чинним законодавством України, майно може
бути вилучене у власника за рішенням чи вироком суду, арбітражного суду
чи іншого компетентного органу (посадової особи) як санкція за вчинення
правопорушення.
Якщо право власності примусово припинене законодавчим актом України,
держава відшкодовує власникові завдані збитки в повному обсязі
відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права
власності, в тому числі нестримані доходи.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і
повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної
позовної давності.
2. Індивідуальні й колективні трудові спори
Індивідуальні трудові спори – непорозуміння між працівником і власником
(уповноваженим ним органом), що виникли в трудових правовідносинах.
Чинне трудове законодавство передбачає два органи, які мають право
розглядати трудові спори. Це комісії з трудових спорів (КТС) і районні
(міські) суди.
КТС обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу
підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15
осіб.
Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії
визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу
підприємства, установи, організації. Кількість робітників у складі
комісії з трудових спорів підприємства не може бути меншою від половини
її складу.
Чинним трудовим законодавством установлено перелік спорів, що можуть
розглядатися в КТС і що розглядаються в судах. Наприклад, відповідно до
ст. 224 Кодексу законів про працю України КТС є обов’язковим первинним
органом із розгляду трудових спорів, за винятком спорів, що
безпосередньо розглядаються в судах, або спорів деякої категорії
працівників.
Відповідно до КЗпП України в районних (міських) судах розглядаються
трудові спори за заявами:
1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони
незгодні з рішенням КТС;
2) прокурора, якщо він уважає, що рішення КТС суперечить чинному
законодавству;
3) працівника підприємства, установи, організації, де комісії з трудових
спорів не обираються;
4) працівника про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення
трудового договору, зміну дати й формулювання причини звільнення, оплату
за час вимушеного прогулу або виконання роботи з меншою оплатою;
5) керівника, головного бухгалтера підприємства, установи, організації
(філіалу, представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу),
їхніх заступників, а також службових осіб митних органів, державних
податкових адміністрацій, яким присвоєно персональні звання, і службових
осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного
контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються
або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та
регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та
іншими об’єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і
формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за
час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень;
6) власника (уповноваженого ним органу) про відшкодування працівниками
матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
7) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке
відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником
або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства,
установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав;
8) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого
підприємства, установи, організації;
9) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в
установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в
установу, організацію;
10) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або
дитину-інваліда, а одиноких матерів – за наявності дитини віком до 14
років;
11) виборних працівників після закінчення строку повноважень;
12) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
13) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно
до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір.
Щоправда, за Конституцією України будь-який працівник може звертатися до
суду для вирішення трудового спору без урахування наведеного вище
порядку, тобто звернення до КТС за вирішенням трудового спору не є
обов’язковою умовою для подальшого звернення до суду.
Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору
безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк од дня,
коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а
в справах про звільнення – в місячний строк од дня вручення копії наказу
про звільнення або від дня видачі трудової книжки.
Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях
стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству,
установі, організації, встановлюється строк в один рік од дня виявлення
заподіяної працівником шкоди.
Колективні спори, на відміну від індивідуальних, – це спори між
найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи
уповноваженим ним органом із питань: встановлення нових або змін чинних
соціально-економічних умов праці і виробничого побуту; укладення або
зміни колективного договору; виконання колективного договору або його
окремих положень; невиконання вимог законодавства про працю.
Колективні спори вирішуються веденням переговорів із використанням
спеціальних процедур і засобів. Якщо сторони спору не дійшли згоди в
переговорах, вони формують спеціальну комісію для вироблення практичних
рекомендацій по суті спору і проводять консультації. Така комісія має
назву примирювальної і являє собою орган, який призначено для
напрацювання рішення, котре може задовольнити сторони спору. Залежно від
рівня спору (виробничий, територіальний, національний) комісія розглядає
спір протягом, відповідно, п’яти, десяти і п’ятнадцяти днів. За
погодженням сторін ці строки можуть збільшуватися.
У разі неприйняття комісією рішення по спору, яке задовольняє сторони
конфлікту, створюється трудовий арбітраж – орган, який складається із
залучених сторонами спеціалістів, експертів, інших осіб. Трудовий
арбітраж приймає рішення протягом 10 днів з дня його утворення (за
рішенням більшості членів трудового арбітражу цей строк може бути
продовжено до 20 днів).
При вирішенні колективних трудових спорів жодна із сторін не може
ухилитися від участі в процедурі примирення. Сторони конфлікту,
примирювальна комісія, трудовий арбітраж зобов’язані використати для
врегулювання колективного спору всі можливості, не заборонені
законодавством. Для вирішення колективного спору, отримання підтримки
своїх вимог трудовий колектив має право організовувати і проводити
страйк, збори, мітинги, пікетування, демонстрації у порядку і формах,
передбачених чинним законодавством. Страйк застосовується як крайній
захід вирішення конфлікту, коли всі інші можливості вже використано.
Страйк проявляється у тимчасовому колективному добровільному припиненні
роботи працівниками (наприклад, не вихід на роботу, невиконання своїх
трудових обов’язків) з метою вирішення колективного трудового спору. А
втім, деякі категорії працівників не мають права на такі заходи
(приміром, працівники органів прокуратури, суду, державної влади,
правоохоронних органів).
Список використаної літератури
Охримович Ю. Теорія права. – К., 1998.
Правознавство. Підручник / За ред. Копєйчикова
Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Бо-Т78 лотіної, Г.І.
Чанишевої. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000. -564 с.
Юридичний словник-довідник. – К., 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
