Суб’єктивна сторона складу злочину

Поняття і значення суб’єктивної сторони злочину.

Вина: її поняття та форми.

Умисел і його види.

Необережність та її види.

Змішана (подвійна) форма вини.

Факультативні ознаки суб’єктивної сторони: мотив і мета злочину,
емоційний стан.

Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність.

Поняття і значення суб’єктивної сторони злочину

Переходячи до останнього четвертого елементу складу злочину, студенти
повинні зазначити, що суб’єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона
злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її
свідомості й волі до суспільне небезпечного діяння, котре нею
вчиняється, і до його наслідків.

Слід зосередити увагу на тому, що до ознак, які утворюють суб’єктивну
сторону злочину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емоційний
стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб’єктивної сторони виділяють
не всі вчені.

Вина — основна й обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого
злочину. У ст. 62 Конституції України зазначено, що особа вважається
невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і
встановлено обвинувальним вироком суду. Це конституційне положення
закріплено у ч. 2 ст. 2 КК: особа вважається невинуватою у вчинені
злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не
буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком.
Конкретизується це положення у ст.ст. 23, 24, 25 Загальної частини КК та
в статтях Особливої частини КК. Воно свідчить про недопустимість у
вітчизняному кримінальному праві об’єктивного ставлення у вину, тобто
покладення відповідальності за заподіяні суспільне небезпечні наслідки
при відсутності вини особи, яка їх заподіяла.

Мотив і мета — це факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину.
Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо
зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли
вони однозначно випливають із змісту злочину.

У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан
як ознаку суб’єктивної сторони. Так відповідно до ст.ст. 116, 123 КК
такий емоційний стан, як сильне душевне хвилювання, входить до змісту
суб’єктивної сторони.

Суб’єктивна сторона складу злочину має велике практичне значення.
Кримінальна відповідальність можлива і настає лише при наявності в
діянні встановлених законом суб’єктивних ознак – свідомості, інтелекту,
волі. Ці ознаки суб’єктивної сторони злочину мають вирішальне значення
для:

1) правильної оцінки суспільної небезпечності діяння,

2) відмеження злочинної вини від невинно заподіяної шкоди,

3) виключення об’єктивної осудності,

4) кваліфікацій злочинів,

5) призначення покарання.

Отже, повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб’єктивну
сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину,
визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила,
впливає на застосування покарання.

Вина: її поняття та форми

Основною й обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину є
вина. У ст. 23 КК зазначено, що виною є психічне ставлення особи до
вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом та її
наслідків, виражене у формі умислу чи необережності.

Поняття вини характеризують такі категорії, як її:

зміст,

сутність,

форма

ступінь.

Зміст вини — це сукупність психічних елементів, у яких відображаються
об’єктивні ознаки злочину, які виражають певне ставлення особи до цих
ознак. Тобто, вона характеризує відображення у психіці (свідомості) —
інтелектуальний момент, та волі — вольовий момент особи фактичних ознак,
які характеризують об’єкт злочину і об’єктивну сторону (характер
вчиненого діяння, а в матеріальних складах злочинів — суспільно
небезпечні наслідки та можливість їх настання.

Сутність вини — це суспільна якість, яка полягає в негативному ставленні
особи, яка вчиняє суспільне небезпечне діяння, до суспільних відносин,
що охороняються КК України.

Форма вини — це певний зв’язок психічних ознак, які складають зміст
вини, з об’єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство
виділяє дві форми вини:

умисел (ст. 24 КК)

необережність (ст. 25 КК).

Ступінь вини — це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість
вчиненого діяння й небезпечність особи винного. Наприклад, при умисному
вбивстві (ст. 115 КК) набагато тяжча ступінь вини ніж при вбивстві з
необережності (ст. 119 КК). Ступінь вини впливає на кваліфікацію злочину
і на призначення покарання.

Ступінь вини суб’єкта визначається:

1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;

2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером
умислу або необережності;

3) мотивом і метою злочину;

4) обставинами, що характеризують особу винного;

5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного
умислу або на допущення особою необережності”.

Встановлення вини, її форми і виду є необхідною умовою для правильної
кваліфікації злочину. Відсутність вини означає відсутність суб’єктивної
сторони, а отже — складу злочину.

Умисел і його види

Студенти повинні скористатись КК, в якому відповідно до ч. 1 ст. 24 КК
зазначено, що умисел буває двох видів: прямий і непрямий.

Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків,
при яких особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки
і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Формула прямого умислу – усвідомлює, передбачає, бажає.

Інтелектуальна ознака прямого умислу включає:

а) усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння
(дії або бездіяльності);

б) передбачення його суспільне небезпечних наслідків.

Вольова ознака прямого умислу полягає в бажанні настання злочинних
наслідків.

Усвідомлення суспільне небезпечного характеру свого діяння включає:

усвідомлення фактичних обставин вчиненого діяння;

усвідомлення шкідливості цього діяння для суспільних відносин, що
охороняються;

усвідомлення практичних ознак злочину, що вчинюється (предмет, час
тощо);

усвідомлення заборонності цього діяння

Наприклад, при вчиненні крадіжки особа усвідомлює, що таємно викрадає
чуже майно (фактична сторона діяння), а також усвідомлює, що цим вона
порушує право власності потерпілого (соціальний зміст діяння).

Передбачення — це розумове уявлення особи про результати своєї дії
(бездіяльності).

Передбачення особою настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій
чи бездіяльності значить:

1. Мати уяву про майбутні зміни, викликані діями особи чи її
бездіяльністю, у вигляді суспільна небезпечних наслідків.

2. Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, – настання смерті
потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. ін.

3. Передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) і
наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільне
небезпечних наслідків. Передбачення можливості настання вказаних
наслідків означає, що ці наслідки в силу якихось причин можуть і не
настати. Так, стріляючи з великої відстані, винний передбачає лише
можливість настання смерті потерпілого, бо може промахнутися.

Передбачення неминучості їх настання означає, що усвідомленням винного
виключаються будь-які обставини, у зв’язку з якими бажані наслідки
можуть не настати (скажімо, винний вчиняє прицільний постріл із близької
відстані у голову своєї жертви і передбачає неминучість смерті
потерпілого).

Ознаки умислу, вказані у ст. 24 КК, характерні для злочинів із
матеріальним складом, необхідними ознаками об’єктивної сторони яких є
настання певних суспільне небезпечних наслідків і наявність причинного
зв’язку між діяннями особи й наслідками, що настали. У злочинах із
формальним складом, який не передбачає як необхідну ознаку певних
суспільне небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усвідомлення
винною особою суспільне небезпечного характеру свого діяння (дії або
бездіяльності) та бажання його вчинити.

Бажання — це вольовий момент, що спрямований на досягнення чітко
визначеної мети. Бажання передбачає ціленаправлену діяльність винного.

Непрямий — це умисел, при якому особа усвідомлювала
суспільно-небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності),
передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але
свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).

Формула непрямого умислу – усвідомлює, передбачає, свідомо припускає.

Інтелектуальна ознака непрямого умислу включає:

усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння (дії
або бездіяльності);

передбачення його суспільне небезпечних наслідків.

Вольова ознака непрямого умислу полягає у тому, що особа хоча і не
бажає, але свідомо припускає настання суспільне небезпечних наслідків.

Суть відмінності непрямого умислу від прямого — у змісті його вольової
ознаки. При свідомому допущенні характерні для непрямого умислу (інколи
його називають евентуальним. Від лат. «евентум» — «можливий за деяких
обставин») злочинні наслідки не є ні метою дій винного, ні засобом її
досягнення. Ці наслідки є побічним результатом діяння винного,
направленого на іншу злочинну або незлочинну мету. В окремих випадках
свідоме допущення злочинних наслідків може проявлятися у безпідставному
розрахунку на їх настання. Але розрахунок і надії винного в таких
випадках є абстрактними, вони не мають належного обґрунтування.

Вольовий момент побічного умислу – допущення наслідків – значить, що:

1) винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних чи легальних);

2) осудні наслідки є бокові, супутні до головних, які утворюють мету;

3) свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо конкретно
у яких викривається нехтування чужими інтересами.

Теорія кримінального права і судова практика крім прямого та непрямого
умислу виділяють інші види умислу, які не утворюють самостійної форми
вини, не підміняють прямого і непрямого умислу, а існують лише в їхніх
межах.

Так, за часом виникнення й формування відрізняють:

умисел заздалегідь обдуманий

умисел, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий умисел формується ще до вчинення злочину (особа
обмірковує план злочину, підшукує знаряддя злочину, співучасників тощо).
Цей умисел характерний для таких злочинів, як диверсія (ст. 113 КК),
доведення до самогубства (ст. 120 КК). Наявність цього виду умислу на
кваліфікацію як правило не впливає, але свідчить про підвищений ступінь
вини, а також суспільної небезпеки злочинця.

Умисел, що виник раптово, формується безпосередньо перед самим початком
вчинення злочину і відразу ж реалізується. Наприклад, хуліганство (ст.
296 КК).

Різновидом умислу, що виник раптово, є афективний, тобто такий, що
виникає у процесі сильного душевного хвилювання під впливом афекту,
раптово під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок
протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Так,
умисне вбивство та умисне тяжке тілесне ушкодження, які були вчинені у
стані сильного душевного хвилювання, виділені законом про кримінальну
відповідальність у самостійні склади злочинів при пом’якшуючих
обставинах (ст.ст. 116 і 123 КК).

За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільне небезпечні
наслідки вчиненого ним діяння умисел ділиться на:

визначений

невизначений.

Визначений (конкретизований) умисел характеризується тим, що особа чітко
уявляє собі характер і розмір наслідків вчиненого нею діяння. Разом з
тим конкретизація наслідків не може зводитись у всіх випадках до
конкретних параметрів, тому, визначений умисел може бути:

простим — коли винний передбачає настання одного злочинного наслідку
(наприклад, смерті потерпілого)

або альтернативним — коли винний передбачає можливість настання двох або
більше, але індивідуально визначених наслідків (наприклад, при
заподіянні проникаючого поранення черевної порожнини потерпілому винний
в однаковій мірі передбачає й бажає настання смерті або заподіяння
тяжкого тілесного ушкодження).

Невизначений (неконкретний) умисел характеризується тим, що злочинні
наслідки хоча і передбачаються винним, але не є конкретизованими, тобто
відсутнє чітке уявлення про їх характер, ступінь тяжкості. Наприклад,
при нанесенні ударів потерпілому палицею або ногами по голові винний
може спричинити різні наслідки — від смерті до легкого тілесного
ушкодження. Злочини уу таких випадках кваліфікуються за результатом
настання наслідків.

Необережність та її види

Студенти повинні звернути увагу, що на відміну від умислу, необережність
є особливою формою психічного ставлення винного до шкідливих наслідків
вчиненого ним діяння. Ця форма вини характеризує меншу суспільну
небезпечність злочину і суб’єкту, ніж вина у формі умислу. Переважна
більшість складів необережних злочинів є матеріальними. При вчиненні
необережних злочинів неможливі готування, замах та співучасть.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 КК необережність поділяється на два види :

злочинну самовпевненість

злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії
або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2
ст. 25 КК).

Формула злочинної самовпевненості: передбачає але легковажно розраховує
на відвернення.

Злочинна самовпевненість включає в себе дві ознаки:

інтелектуальну

вольову.

Інтелектуальна ознака характеризується тим, що особа передбачає
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії
або бездіяльності).

Передбачення – це уява про майбутнє, прогноз, який поєднує:

передбачення можливості настання злочинних наслідків;

передбачення конкретних ознак злочину – місця, часу, обставин, які
можуть відвернути злочинні наслідки;

передбачення неминучості настання суспільне небезпечних наслідків
виключає розрахунок на їх відвернення

передбачення розвитку абстрактного причинного зв’язку. Особливості
передбачення при злочинній самовпевненості в тому, що воно має
абстрактний характер.

При злочинній самовпевненості винний передбачає, що діяння, подібні до
вчиненого ним, взагалі призводять до суспільно небезпечних наслідків,
проте вчинена саме ним дія (бездіяльність) не повинна в даному
конкретному випадку спричинити таких наслідків. Тому, діючи у
відповідній конкретній обстановці, особа не усвідомлює реального
розвитку причинного зв’язку між своєю поведінкою і наслідками, хоча й
могла б це зробити. Важливо те, що такий розрахунок у суб’єкта не
пустопорожній, не безпідставний. Суб’єкт враховує певні сили, обставини,
умови:

1) свої фізичні сили, вміння, навички;

2) властивості машин, механізмів, приладів;

3) поведінку потерпілих, наприклад, керуючи автомобілем, водій перевищує
швидкість руху, розраховує на свій досвід, надійний стан автомобіля, на
чисту суху дорогу, але цього всього виявляється недостатньо.

?

Ae

L

&

&

&

&

&

&

&

&

&

&

h.PaTвідвернення суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії чи
бездіяльності). При цьому особа розраховує на цілком реальні обставини,
котрі за своїми властивостями мають здатність відвернути настання
наслідків.

Обставини, на які розраховує суб’єкт, можуть стосуватися особи і
діяльності самого винного (наприклад, розрахунок на свій досвід, знання
тощо), а також стосуватися діяльності інших осіб, сил природи, впливу
обстановки, за якої скоюються ті чи інші діяння тощо. Вина особи полягає
у тому, що її розрахунок виявився невірним (легковажним) і не забезпечив
відвернення суспільне небезпечних наслідків.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння (дії
або бездіяльності), хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. З ст.
25 КК).

Формула злочинної недбалості: не передбачає хоча повинна була й могла їх
передбачити.

Інтелектуальна ознака злочинної недбалості характеризується відсутністю
у особи усвідомлення суспільної небезпеки вчинюваного ним діяння (дії
або бездіяльності), а також відсутністю передбачення можливості настання
суспільне небезпечних наслідків.

Тому сутність вини у цьому випадку полягає не в інтелектуальній ознаці,
а у вольовій ознаці, оскільки лише у зв’язку з вольовою ознакою це
психічне ставлення отримує кримінально-правову оцінку.

Вольова ознака злочинної недбалості пов’язане з двома критеріями:

об’єктивним (“повинна була”)

суб’єктивним (“могла їх передбачити”).

Об’єктивний критерій злочинної недбалості — це вимога персональної
відповідальності, обов’язок конкретної особи передбачити можливість
настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій, які потребують
дотримання заходів обережності.

Це можуть бути як елементарні заходи, які виникають у процесі
безпосереднього спілкування людей, так і складні, наприклад, вимоги
безпеки при здійсненні професійної діяльності. Обов’язок бути уважним і
обачливим при здійсненні певних дій на особу покладають: закон, службове
становище, фах, родинні стосунки, правила суспільного співжиття тощо.
Об’єктивним цей критерій називають тому, що він однаковий для всіх і не
залежить від особливостей суб’єкта. Відсутність обов’язку для особи
передбачити можливість настання суспільне небезпечних наслідків
(об’єктивного критерію) означає відсутність у її діянні злочинної
недбалості.

Суб’єктивний критерій — це можливість конкретної особи передбачити
настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Мається на увазі, що
особа з її індивідуальними здібностями, розвитком, кваліфікацією та
особливостями обставин, за яких було вчинене суспільне небезпечне
діяння, могла передбачити настання шкідливих наслідків.

Оскільки у законі об’єктивний і суб’єктивний критерії поєднані
сполучником “і”, то лише їх сукупність утворює злочинну недбалість.

Від злочинної недбалості слід відрізняти так званий випадок (“казус”),
тобто невинне заподіяння шкоди.

Випадок ( від латинського слова casus -«казус») — це таке психічне
ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини,
і полягає в тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла
чи не повинна була їх передбачити.

Він має місце тоді, коли у особи, яка вчинила суспільне небезпечне
діяння, не було реальної можливості передбачити настання злочинних
наслідків.

Таким чином, на відміну від злочинної недбалості при казусі особа не
передбачала настання наслідків своїх дій і не могла їх передбачити
(відсутній суб’єктивний критерій). Тому, в даному випадку виключається
кримінальна відповідальність за відсутністю складу злочину (зокрема
вини) в поведінці особи.

Змішана (подвійна) форма вини

Студенти, вивчаючи норми КК, повинні приділити увагу ст.ст. 23, 24, 25
КК кожний конкретний злочин може бути вчинений або умисно, або з
необережності. Особливість суб’єктивної сторони злочину полягає в тому,
що деякі злочини мають лише навмисну вину (наприклад, крадіжка (ст. 185
КК)), інші — тільки необережно (наприклад, порушення правил безпеки
дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують
транспортними засобами (ст. 286 КК). Крім того, ряд злочинів може
вчинюватись як умисно так і необережно, наприклад вбивство (ст. ст. 115,
119 КК).

Але, в кримінальному законодавстві є такі склади злочинів, які мають
подвійну (чи змішану) вину – умисел відносно одних злочинних наслідків і
необережність – відносно інших. В практиці існують випадки, коли
характер і форми психічного ставлення особи до самого суспільне
небезпечного діяння (дії або бездіяльності) не співпадає з формою й
характером психічного ставлення особи до шкідливих наслідків її діяння.
В таких випадках є наявність змішаної (складної, подвійної) форми вини.

Змішана (складна, подвійна) форма вини представляє собою різне психічне
ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об’єктивних
ознак одного й того ж злочину.

Злочини зі змішаною формою вини поділяються на дві групи:

Першу складають злочини, які пов’язані з порушенням спеціальних правил.
Порушення цих правил без настання наслідків представляють собою
адміністративні чи дисциплінарні проступки. І тільки настанням від цього
шкідливих наслідків, перетворює дане порушення в злочинне діяння
(наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації
транспорту особами, які керують транспортними засобами — ст. 286 КК). У
цих злочинах складна (подвійна) форма вини може виявитися в умислі щодо
самого факту порушення таких правил і в необережності щодо шкідливих
наслідків.

Другу групу утворюють умисні злочини, об’єктивна сторона яких
характеризується двома різними наслідками, один з яких є обов’язковою
ознакою складу злочину, інший кваліфікуючою ознакою. При цьому психічне
ставлення особи до першого наслідку характеризується умислом (прямим чи
непрямим), а до другого — необережністю (наприклад, умисне знищення або
пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки
(ст. 194 КК)).

Факультативні ознаки суб’єктивної сторони: мотив і мета злочину,
емоційний стан

Студентам слід звернути увагу, що мотив і мета — дають можливість
правильно зрозуміти психічний стан особи в момент вчинення злочину,
виявити причини протиправної поведінки, а також точно визначити форму
вини і ступінь суспільної небезпеки особи, і дати правильну
кримінально-правову оцінку вчиненому.

Мотив злочину — це внутрішнє спонукання особи, яке викликає у неї
рішучість вчинення злочину.

Мета — це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягти особа.

Мотиви, які викликають в окремих осіб рішучість вчинити злочин, можуть
бути самими різними: корисливість, ненависть, помста, ревнощі, заздрість
тощо.

Мотив передбачається як обов’язкова ознака складу злочину, якщо він
зазначається в диспозиції статті.. наприклад, умисне вбивство вчинене з
корисливих мотивів (п. б ч.2ст. 115 КК) або з хуліганських мотивів (п. 7
ч.2ст. 115 КК). В окремих складах саме суспільне небезпечне діяння
передбачає наявність при його вчиненні певного мотиву, який прямо в
законі може бути і не вказаним (наприклад, крадіжка передбачає наявність
корисливого мотиву.

На відміну від мотиву, мета характеризує безпосередній злочинний
результат, якого прагне досягти винний, скоюючи злочин. Наприклад, метою
диверсії (ст. 113 КК) є ослаблення держави. Мета в ряді випадків
вказується у законі як необхідна ознака суб’єктивної сторони складу
злочину. Наприклад, умисне вбивство з метою приховати інший злочин або
полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК).

Якщо в кримінально-правових нормах Особливої частини мотив і мета не
зазначені, як обов’язкові ознаки, то вони на кваліфікацію не впливають і
можуть впливати на призначення покарання як пом’якшуюча чи обтяжуюча
обставина.

В ряді випадків можуть мати кримінально-правове значення емоції особи,
яка вчинила суспільно-небезпечне діяння. Це, зокрема, стан сильного
душевного хвилювання, викликаний неправомірною поведінкою потерпілого,
так званий стан фізіологічного афекту.

Фізіологічний афект — це дуже сильне, нетривале душевне хвилювання, під
час якого вчиняється злочин.

Оскільки особа в стані афекту здатна усвідомлювати свої дії і керувати
ними, то вона несе відповідальність за ці дії. Відповідно до п. 7 ст. 66
КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, визнається
обставиною, яка пом’якшує покарання. Вчинення злочину у стані
фізіологічного афекту визначається в законі, як обставина, що пом’якшує
відповідальність. Це стосується умисного вбивства, вчиненого в стані
сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), а також умисного тяжкого
тілесного ушкодження, заподіяного у стані сильного душевного хвилювання
(ст. 123 КК).

Помилка та її вплив на кримінальну відповідальність

Помилка у кримінальному праві — це неправильне уявлення особи про
дійсний юридичний чи фактичний характер вчиненого нею діяння і його
наслідки.

Залежно від змісту неправильного уявлення особи розрізняють два види
помилки:

юридичну

фактичну.

Юридична помилка — це неправильне уявлення особи про юридичні
властивості вчиненого діяння, його правову характеристику.

Види юридичної помилки:

помилка в злочинності діяння;

помилка у кваліфікації вчиненого;

помилка у виді та мірі покарання.

Помилка в злочинності діяння може бути у випадках, коли:

Має місце так званий уявний злочин, тобто особа помилково уявляє про те,
що вчинене нею є злочином, у той час як у дійсності закон його таким не
визначає. Кримінальна відповідальність за вчинене виключається.

Має місце неправильне уявлення особи про правомірність діяння, тоді як
за законом воно є злочинним. За таких обставин кримінальна
відповідальність настає. Відповідно до ч. 2 ст. 68 Конституції України,
незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Неправильне уявлення суб’єкта про кваліфікацію вчиненого ним діяння або
про вид і міру покарання, яке може бути призначене за вчинений злочин,
не мають принципового значення для відповідальності особи.

Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про обставини, які
утворюють об’єктивні ознаки конкретного складу злочину.

Залежно від того, у змісті яких саме об’єктивних ознак помиляється
особа, розрізняють такі види фактичної помилки:

а) помилка в об’єкті;

б) помилка в характері діяння (дії або бездіяльності);

в) помилка в причинному зв’язку;

г) помилка в особі потерпілого.

Помилка в об’єкті, полягає в неправильному уявлені тих суспільних
відносин, на які здійснюється посягання. Вона має місце у випадках, коли
винний направляє свої дії проти одного об’єкта, помилково сприймаючи
його за інший.

Від помилки в об’єкті злочину необхідно відрізняти помилку в предметі
злочину. При помилці в предметі злочину шкода спричиняється саме тому
об’єкту, який припускається, але безпосередньому впливу піддається не
намічений винним, а інший предмет.

Помилка в характері вчиненого діяння полягає в неправильному уявлені
особи щодо наявності або відсутності у її діях (бездіяльності) фактичних
ознак, що утворюють об’єктивну сторону якогось конкретного складу
злочину. Помилка, при якій особа вважала, що в її діях є ознаки злочину,
а насправді вони відсутні, не усуває умислу винного у зв’язку з тим, що
свідомістю особи охоплювались обставини, які утворюють об’єктивну
сторону даного злочину. У цьому випадку вчинене кваліфікується не як
закінчений злочин, а як замах на нього, оскільки злочинний намір
об’єктивно не було реалізовано. Наприклад, особа вважає, що вона збуває
підроблені гроші, тоді як насправді вони справжні (ст. 15 і ч. 1 ст. 199
КК).

Помилка, при якій особа вважала, що в її діях відсутні ознаки, що
утворюють об’єктивну сторону даного злочину, коли насправді вони є в
наявності, виключає її вину і, відповідно, відповідальність за вчинене
діяння, Наприклад, особа платить за куплені товари підробленими грошима,
не знаючи про те, що вони фальшиві. Така помилка усуває умисел винного,
оскільки його свідомістю не охоплювались вказані фактичні обставини.
Оскільки відповідальність за подібні дії може наставати лише при
умисному їх вчиненні (ст. 199 КК), то кримінальна відповідальність при
такій помилці виключається.

Помилка в розвитку причинного зв’язку означає неправильне уявлення особи
про зв’язок між вчиненим нею діянням і злочинним результатом, який
настав. Наприклад, особа передбачає, що смерть від проведеного нею
пострілу настане від попадання кулі у голову, а не від пошкодження
серця, від чого в дійсності настала смерть потерпілого. Таке неправильне
уявлення у цьому випадку не впливає на форму вини й відповідальність
особи, оскільки саме внаслідок її дії (пострілу) настав той злочинний
результат (смерть), який охоплювався умислом суб’єкта.

Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що винний вирішив,
наприклад, вбити певну особу, помилково приймає за неї іншу особу, на
яку і здійснює посягання. Оскільки при помилці в особі потерпілого шкода
спричиняється саме наміченому об’єкту ( життю особи), то така помилка не
впливає на форму вини і на кваліфікацію вчиненого, при умові, що ознаки
потерпілого не є обов’язковими для злочину, який задумав вчинити винний.

Рекомендована література:

Борисов 0.0. Про вплив мотиву на спосіб вчинення злочину //Удосконалення
кримінального законодавства України.-К.,1996.

Зелінський А.Ф., Коржансысий М.Й. Корислива злочинна діяльність.-К.:
“Генеза”,1998.

Иванов Н, Мотив преступления — удовольствие? //Сов. юстиция.-1993.-№3.

Картавцев B.C. Зміст і види умислу в злочинах з формальними складами
//Сучасні проблеми держави та права. -К.,1990.

Коржанский Н. Квалификация преступлений при ошибке в объекте и предмете
посягательства //Сов. юстиция. — 1974, -№5,

Матвійчук В.К., Тарарухін С. А. Суб’єктивна сторона складу злочину:
Лекція. — К.,1994.

Миньковский Г.М., Петелин П.Я. О понятии вины и проблемах ее показывания
//Госуларство и право,-l999.-.№5.

Нерсесян В А. Некоторые проблемы неосторожной фор мы вины //Сов. гос. и
право. — 1989. — №3.

Осика І., Сафронов С. Доказування мотиву та цілі як ознак суб’єктивної
сторони злочину //Право У країни.-1997.-№3.

Подольский Н. Сильное душевное волнение и аффект //Законность.-2000.
-№3,

Преступная неосторожность: уголовно-правовое и криминологическое
исследование. /АН Украины; Ин-т гос. и права им. В. Корецкого.- К.:
Наукова думка,1992.

Приходько Т, Фізіологічний афект — одна з підстав визнання особи
обмежено осудною //Право У країни.-2001 .-№1.

Савченко А.В. Поняття, сутність і типи мотивації злочину//У АВС,
Навчальний посібник. — К.,1998. -Вип.2.

Савченко А. Практичне значення мотиву злочину (результати дослідження)
//Право України. — 1999. — №1.

Селезнев М. Умысел как форма вины //Российская юстиция. — 1997.-№3.

Сухарев Е, Куликов А. О двойной форме вины //Со в, юстиция- 1990.-№18,

Тарарухин С.А. Установление мотива и квалификация преступления.
-К.,1977.

Ткаченко Т. Уголовно-правовое значение аффекта //Законность.-1995.-№10.

Похожие записи