.

Сторони договору фінансового лізингу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
190 2728
Скачать документ

Реферат на тему:

Сторони договору фінансового лізингу

Суб’єкти лізингу закріплені в ст.4 закону україни «Про фінансовий
лізинг»:

лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та
користування предметом лізингу лізингоодержувачу;

лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право
володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, в якої
лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет
лізингу лізингоодержувачу;

інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього
договору лізингу.

Одним із нових договірних інститутів, який набирає все більшого
поширення у вітчизняній договірній практиці, є фінансовий лізинг. На
сьогоднішній день основними джерелами правового регулювання відносин за
договором фінансового лізингу є Цивільний кодекс України (далі – ЦК),
Господарський кодекс України, Закон України «Про фінансовий лізинг» в
редакції від 11 грудня 2003 р. та ряд інших нормативно-правових актів. У
цій статті висвітлюються питання суб’єктного складу договору фінансового
лізингу

ДВОСТОРОННІЙ ЧИ ТРИСТОРОННІЙ ПРАВОЧИН?

Щоб визначити, чи всі суб’єкти лізингу є сторонами договору фінансового
лізингу, необхідно з’ясувати до яких правочинів – дво- чи
багатосторонніх – належить цей договір. Це питання в спеціальній
літературі тривалий час залишається дискусійним.

Одні вчені, серед яких В.В.ВІтрянський. А.А.Іванов, О.Є.Блінков.
виходять з того, шо договір фінансового лізингу – це двосторонній
правочкн між лізингодавцем і лізингоодержувачем, заперечуючи його
тристоронній характер.

Інша група авторів робить спроби охарактеризувати договір фінансового
лізингу як тристоронній правочин.

На думку І.О.Решетник, договір фінансового лізингу варто вважити
тристоронньою угодою, оскільки, як зазначає автор, мова йде про систему
майнових відносин, що виникають у зв’язку із набуттям лізингодавцем у
власність вказаного лізингоодержувачем майна у визначеного продавця, з
подальшим наданням цього майна у тимчасове володіння і користування за
певну плату. Фактично договірний зв’язок між лїзингоодержуваче.ч і
продавцем базується на особливому вираженні волі цих суб’єктів.
Особливий характер а волевиявлення полягає в тому, що воля
лізингоодержувача і продавця виражена непрямим шляхом. Воля
лізингоодержувача на виникнення відповідних правовідносин виражена в
договорі лізингу, в якому обумовлено питання не тільки про лізингове
майно, а й про продавця, який, зазвичай, вказується лізингоодержувачем.
що свідчить про істотне значення даної умови для лізингоодержувача.
Позитивне виявлення волі продавця презюмується самим фактом вступу в
договірні відносини злізингодавцем, оскільки останній попереджає
продавця про те, що майно придбавається спеціально для передачі його на
умовах договору лізингу конкретній особі.

Інший російський автор І.Г.Лисименко пише, що договір лізингу (за
винятком договору зворотного лізингу) є багатостороннім договором, який
складається щонайменше з двох пов’язаних між собою і залежних один від
одного договорів. До цієї позиції примикає точка зору А.А.Груздьової,
яка зазначає, що договір лізингу є складною юридичною конструкцією, яка
складається з двох взаємопов’язаних договорів: договору купівлі-продажу
і договору лізингу як такого.

В українській юридичній літературі спроба обгрунтувати тристоронній
характер договору лізингу була зроблена в роботі Р.П.Бойчука, який
доходить висновку про неможливість розривання всього комплексу
правовідносин всіх сторін на самостійні угоди і пропонує визнати договір
лізингу цілісною тристоронньою угодою.

ДОМОВЛЕНІСТЬ НА ДВОХ

На мій погляд, більш правильною є позиція першої групи авторів, які
розглядають договір лізингу як двосторонній правочин.

Не можна поголитися з думкою І.О.Решетник про особливий характер
волевиявлення лізингоодержувача і продавця на виникнення правовідносин
між ними. Вибір лізингоодержувачем продавця, обізнаність продавця в
тому, то майно призначене для передачі його в лізинг конкретній особі,
не може вказувати на їх волевиявлення – укласти тристоронній правочин. У
ч.2 ст.207 ЦК передбачено, що правочин вважається таким. що вчинений у
письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Продавець не підписує договору фінансового лізингу, так само як і
лізингоодержувач не підписує договору купівлі-продажу. Тому між
лізингодавцем. лізингоодержу-вачем і продавцем укладаються два договори:
договір лізингу і договір купівлі-продажу, а не один тристоронній
правочин. Спірною є також позиція І.Г.Лисименко та А.А.Груздьової, які
вважають, що договір лізингу є багатостороннім і складається з двох
договорів: купівлі-продажу і лізингу. По-перше, це не узгоджується із
загальними уявленнями про правочини і договори. Як правильно зазначає
В.В. Бітрянський, два самостійні двосторонні право-чини-купівлі-продажу
і оренди – навіть при найтіснішому їх взаємозв’язку ніяк не можуть
утворити тристоронній правочин, учасниками якого були би суб’єкти
зазначених самостійних договорів. По-друге, висновок проте, що договір
купівлі-продажу і договір фінансового лізингу є окремими договорами, а
не єдиним тристороннім правочином, випливає з моменту виникнення
зобов’язань сторін. Якщо навіть припустити. що договір лізингу є
тристороннім правочином, який в юриднчно-технічному аспекті оформляється
двома документами, то звідси мало б випливати, зокрема, що права і
обов’язки лізингодавця та лізингоодержувача виникають аж з моменту
підписання: правочину третім учасником продавцем, тобто з моменту
укладення договору купівлі-продажу. Але це суперечить змісту договору
фінансового лізингу, за яким лізингодавець має одним із своїх обов’язків
придбання у власність майна у відповідного продавця. Зазначений
обов’язок виникає у лізингодавця – на підставі укладення між ним і
лізингоодержувачем договору фінансового лізингу. Іншими словами, для
укладення договору фінансового лізингу потрібне волевиявлення двох
сторін -лізингодавця і лізингоодержувача, шо, своєю чергою, вказує на
те, шо цей договір є двостороннім правочином.

ЗМІШАНИЙ ДОГОВІР – ЯК ОДИН ІЗ ВАРІАНТІВ

Слід зауважити, що і в світовій практиці утвердилася позиія згідно якої
відносини фінансового лізингу опосередковуються двома договорами –
договором фінансового лізингу та договором купівлі-продажу. Так, ст.1
Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг 1988 р.” передбачає
укладення угоди про поставку та угоди про лізинг. Аналогічний підхід
передба чений Порядком використання коштів державного бюджету, що
спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнння для
агропромислово комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по
операціях фінансового лізингу, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 10 і грудня 2003 р. №1904. П.5 цього нормативного
акту визначає, що використання коштів державного бюджету на прндбання
техніки для її передачі у користування на умовах фінансового лізингу та
заходи по операціях фінансового лізингу здійснюється шляхом:

– укладення договорів поставки (купівлі-продажу) між лізингодавцем та
заводом-виго-товлювачем або постачальником техніки;

-укладення договорів фінансового лізингу між лізингодавцем і
лізингоодержувачем.

Отже, сторонами договору фінансового лізингу варто вважати лізингодавця
і лізингоодержувача. Продавець (постачальник) є стороною договору
купівлі-продажу (поставки). При цьому в силу принципу свободи договору
між лізингодавпем, лізингоодержувачем і продавцем (постачальником) може
бути укладений один тристоронній договір. У цьому випадку матиме місце
вмішаний договір (ч.2 ст.628 ЦК), у якому поєднані елементи договору
фінансового лізингу та договору купівлі-продажу (поставки). Відповідно
до відносин сторін за таким тристороннім договором будуть
застосовуватися у відповідних час-тннах положення про договори, елементи
яких він містить.

ЛІЗИНГОДАВЕЦЬ -ЮРИДИЧНА ОСОБА

Лізингодавцем. відповідно до ст.4 ЗУ «Про фінансовий лізинг» є юридична
особа, яка передає право володіння і користуванні предметом лізингу
лізингоодержувачу. Тоді як у попередній редакції закону від 16 грудня
1997 р. до кола лізингоодавців були зараховані всі суб’єкти
підприємницької діяльності – юридичні та фізичні особи.

Для визначення кола суб’єктів, які можуть виступати лізингодавцем у
договорі фінансового лізингу, варто також враховувати положення Закону
України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг» від 12 липня 2001 р., ст.4 якого відносить фінансовий лізинг до
фінансових послуг. Відповідно до ст.5 зазначеного закону право на
здійснення операцій з надання фінансових послуг надається фінансовим
установам, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичним особам –
суб’єктам підприємницької діяльності. Далі ця ж стаття закону говорить,
що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними
особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами,
визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів,
шо здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків
фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції. Виходячи із
наведених положень та враховуючи зміст ст.4 Закону України «Про
фінансовий лізинг», лізингодавцями у договорах фінансового лізингу
можуть бути:

1) Фінансові установи. У ст. 1 Закону України «про фінансові поступі та
державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що фінансова
установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи кілька
фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку,
встановленому законом. До фінансових установ ст.1 вказаного закону
зараховує банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі
товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного
забезпечення, інвестиційнні фонди і компанії та інші юридичні особи,
виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Поряд з
цим, варто мати на увазі, шо спеціальне законодавство, яке регулює
діяльність з надання окремих видів фінансових послуг часто визначає ті
чи інші види такої діяльності як виключні. Тому цю обставину потрібно
враховувати при визначенні можливості конкретних видів і фінансових
установ виступати і лізингодавцем за договорами фінансового лізингу.
Крім того розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків
фінансових послуг України віт 8 липня 2004 р. № 1515 затверджено
Положення про встановлення обмежень на суміщення діяльності фінансових
установ з надання певних видів фінансових послуг. Враховуючи наведене
вище, з-поміж фінансових установ лізингодавцями у договорах фінансового
лізингу можуть бути лізингові компанії і банки.

???????$??$???????G?Особливе місце з точки зору здійснення операцій
фінансового лізингу належить лізинговим компаніям.

Відповідно до Класифікації інституційних секторів економіки України,
затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 18
квітня 2005р. №96, лізингова компанія-юридична особа, яка передає право
володіння і користування неспоживною річчю (пердметом лізингу),
визначеною індивідуальними ознаками та віднесену згідно з законодавством
до основних фондів, фізичній або юридичній особі (лізингоодержувачу)
відповідно до договору лізингу. Варто зазначити, що таке визначення є не
зовсім точним, оскільки під нього підпадатиме будь-який лізингодавець,
і не лише лізингова компанія. Водночас, за законодавством України.
лізнгодавцями можуть бути не лише лізингові компанії. Тому лізингова
компанія – це фінансова усіанова, виключним чи основним видом
діяльності якої є здійснення операцій фінансового лізингу

Відповідно до ст.7 Закону України «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг в Україні» юридична особа
набуватиме статусу фінансової установи, зокрема – лізингової компанії, з
моменту внесення запису про неї до державного реєстру фінансових
установ. Документом, який засвідчує факт набуття юридичною особою
статусу фінансової установи та внесення інформації про неї до реєстру, є
свідоцтво про реєстрацію фінансової установи. Розпорядженням Державної
комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня
2003 р. №41 затверджене Положення про Державний реєстр фінансових
установ. Важлива роль у створенні лізингових компаній належить державі.
Так, в Україні діє Національна акціонерна компанія «Украгролізннг», яка
є правонаступником лізингової компанії «Украгромашінвест», створеної
відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1997 р.
№1144. Відповідно до п.1 Порядку використання коштів державного бюджету,
що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки і обладнання для
агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по
операціях фінансового лізингу, лізингодавцями за договорами фінансового
лізингу, спрямованими на забезпечення суб’єктів підприємницької
діяльності агропромислового комплексу вітчизняною технікою і обладнанням
за рахунок коштів державного бюджету є НАК «Украгролізннг», її дочірні
підприємства та філії від імені цієї компанії. Також постановою Кабінету
Міністрів України від 8 червня 1998 р. №840 з метою забезпечення
залізничного транспорту рухомим складом та підтримки вітчизняних
підприємств транспортного машинобудування прийнято рішення про утворення
лізингової компанії «Укртранслізинг» у формі відкритого акціонерного
товариства.

Значну роль у лізинговій діяльності традиційно відіграють банки. Згідно
із ст.2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня
2000 р. банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі
ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі
операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб
та розміщення від свого імені зазначених коштів на власних умовах та на
власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та
юридичних осіб. Серед операцій, які може здійснювати банк ч.2 ст.47
зазначеного закону передбачає, зокрема, лізинг.

Відповідно до ст.48 Закону України «Про банки і банківську діяльність»,
банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва,
торгівлі (за винятком реалізації пам’ятних, ювілейних та інвестиційних
монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника.
Наведене законодавче положення не можна трактувати як таке, що забороняє
банкам набувати у власність майно з мсетою його подальшої передачі в
лізинг. При цьому слід виходити із розмежування таких видів діяльності,
як торгівля і придбання майна для його передачі в користування за
договором фінансового лізингу. Якщо суб’єкт торговельної діяльності
спочатку купує певні товари і потім їх продає іншим суб’єктам, то
лізингодавець придбаває майно і передає його в користування
лізингоодержувачу. Тобто у названих випадках мають місце різні за своєю
природою відносини. Закон України «Про банки і банківську діяльність»
забороняє банкам займатися торгівлею (ст.48) і прямо передбачає право
здійснювати лізингові операції (ст.47). Тому банки вправі набувати у
власність майно для подальшої його передачі в корнстування за договором
фінансового лізингу.

Стосовно участі банків у відносинах фінансового лізингу варто
враховувати положення ст.48 Закону України «Про банки і банківську
діяльність», відповідно до якої банк може мати у власності нерухоме
майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку. Це
обмеження не поширюється на: І) приміщення, яке забезпечує технологічне
здійснення банківських функцій: 2) майно, яке перейшло банку у власність
на підставі реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору
застави: 3) майно набуте з метою запобігання збиткам, за
умови, що таке майно має бути відчужено банком протягом одного року з
моменту набуття права власності на нього. Наведлена норма творює певні
обмеження у здійсненні банками операцій фінансового лізингу стосовно
об’єктів нерухомого майна, оскільки останнє протягом строку лізингу є
власністю банку як лізингодавця.

2) Інші юридичні особи, які не мають статусу фінансових установ.
Виходячи із сутності фінансового лізингу та вриховуючи зміст Закону
України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг», ст.6 якого зазначає що фінансові послуги надаються суб’єктам
підприємницької діяльності на підставі договору, лізингодавцем може
виступати лише юридична особа суб’єкт підприємницької діяльності.
З-поміж юридичних осіб приватного права це можуть бути, зокрема,
підприємницькі тонариства (ст.84 ЦК). серед юридичних осіб публічного
права – державні комерційні підприємства (ст.74 ГК), комунальні
комерційні підприємства (ст.78 ГК).

Водночас, потрібно враховувати, шо розпорядженням Державної комісії з
регулювання ринків фінансових послуг і України від 22січня 2004р. №21
затверджено Положення про надання послуг з фінансового лізингу
юридичними особами-суб’єктами господарювання, які та своїм правовим
статусом не є фінансовими установами. Згідно із п.2.1 вказаного
Положення юридична особа має можливість надавати послугу фінансового
лізингу, якщо у предметі діяльності, визначеному установчими
(засновницькими) документами, передбачене здійснення діяльності з
надання послуг фінансового лізингу, а також за наявності:

1) внутрішніх правил з налання послуги з фінансового лізингу,
затверджених уповноваженим органом юридичної особи, згідно з установчими
документами;

2) кваліфікованих працівників, які безпосередньо здійснюють діяльність з
фінансового лізингу (укладання.супроводження та виконання відповідних
договорів), які мають вищу освіту за фінансовим, економічним або
юридичним напрямами, та не мають непогашеної або незнятої судимості за
корисливі злочини;

3) довідки про взяття на облік юридичної особи, виданої Держфінпослут.
Порядок одержання такої довідки визначений у розділі 3 Положення;

4) керівників (засновників), які не мають непогашеної або незнятої
судимості за корисливі почини.

Загалом, законодавство України не передбачає для юридичних осіб, які
здійснюють лізингову діяльність, особливих вимог, шо стосуються,
зокрема. їх організаційно-правової форми, форми власності, мінімального
розміру статутного капіталу (фонду), мінімальної кількості учасників
(засновників) тощо. Також в Україні не передбачено ліцензування
лізингової діяльності. Так. ст.9 Закону України «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.де вміщено перелік
видів господарськоїдіяльності, які підлягають ліцензуванню, не
передбачає лізингової діяльності. Обов’язковість ліцензування
фінансового лізингу не знаходить закріплення і в ст.4 Закону України
«Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових
послуг».

Другою стороною у договорі фінансового лізингу є лізингоодержувач.
Лізннгоодержувачем визнається фізична чи юридична особа, яка отримує
право володіння та користування предметом лізингу від лізннголавия. На
відміну від попередньої редакції закону у новій його редакції можливість
бути лізингоодержувачем не ставиться у залежність від наявності в
юридичної чи фізичної особи статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
Тобто лізингоодержувачами за Законом України «Про фінансовий лізинг»
може бути досить широке коло учасників цивільних правовідносин –
юридичні особи, в т.ч. непідприємницькі товариства, установи, бюджетні
установи, а також фізичні особи, незалежно від того, чи зареєстровані
вони як суб’єкти підприємницької діяльності. Зокрема, така новела
відкриває можливості для розвитку поширеного за кордоном фінансового
лізингу автомобілів за участю лізингоодержувачів – фізичних осіб, які не
є підприємцями. На відносини фінансового лізингу за участю
лізингоодержувача-фізичної особи, що укладає договір фінансового лізингу
для задоволення особистих побутових потреб, поширюватиметься дія Закон
України «Про захист прав споживачів» у його редакції від 15 грудня 1993
р.;та інших норми тивно-правових актів у сфері захисту прав споживачів.
З іншого боку, зазначена новела робить можливим виступати у ролі
лізингоодержувачів юридичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької
діяльності, чого не допускала попередня редакція закону. Тому,
наприклад, держиний ВНЗ, що належить до бюджетннх установ, може укласти
договір фінансового лізингу, за яким одержати в користування комп’ютери
тощо.

Підсумовуючи сказане вище, можна визначній такі осноані тенденції
законодавчого визначення сторін договору фінансового лізингу:

по-перше, обмеження кола потенційних лізингодавців лише юридичними
особами. Причому

віднесення фінансового лізингу до фінансових послуг і поширення на ці
відносини законодавства в сфері регулювання регулювання фінансових
послуг обумовлює те, що, в основному, лізингодавцями на сьогоднішній
день стають фінансові установи – лізингові компанії і банки. Що
стосуєтьсяюри нічних осіб, які засвоїм правовим статусом не є
фінансовими установами, то можливість здійснення ними операцій
фінансової о лізингу обмежена низкою умов публічно-правового характеру,
що закріплені законодавством у сфері регулювання ринків фінансових
послуг;

по-друге, розширення кола можливих лізингоодержувачів, якими можуть
бути юридичні чи фізичні особи, незалежно від наявності в них статусу
суб’єкта підприємницької діяльності. Тобто фінансовий лізинг перестає
розглядатися як договірний інститут, сфера застосування якого обмежена
лише відносинами підприємництва.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020