Реферат на тему:

Соціально-правовий захист працівників органів виконавчої служби

Сталість, стабільність, ефективність державної виконавчої служби
досягається насамперед за рахунок формування інтересу до неї працівників
цих підрозділів щодо оцінки її як соціальної корисності, так і
престижності як особливого різновиду службово-трудової діяльності.
„Визнання населенням соціальної користі державної служби слугує
моральною підставою для більш продуктивної праці і створення достойних
соціальних гарантій, що, у свою чергу, є необхідним для притоку на
службу висококваліфікованих і морально надійних кадрових
ресурсів” [1, с. 574]. За умов загальної соціально-економічної кризи у
розвитку державно-організованого суспільства та зниження довіри
населення до державної служби постановка питання про підвищення
соціального статусу працівників виконавчої служби на рівні їх
соціального захисту викликає опір суспільної думки. В основному це
пов’язано з вузьким розумінням соціального захисту як форми матеріальної
(фінансової) прямої або непрямої підтримки громадян. Безперечно, така
підтримка є суттєвим компонентом у системі соціально-правових заходів
щодо низькооплачуваних категорій працівників або осіб непрацездатних.
Однак не завжди вона є єдиним і гарантовано ефективним способом
соціально-правового захисту. Не може бути і загального виміру рівня
соціальної захищеності різних категорій працівників і громадян.
Підтвердженням цього є такі методологічно-теоретичні положення.
По-перше, ґенеза людських відносин у формі соціально-правового захисту
прямо пов’язана з феноменом взаємної підтримки. По-друге, в основі життя
людини лежить задоволення потреб. Реалізація інтересу вимагає певного
способу діяльності. Здатність до дій у людей різна. Ці відмінності
пов’язані з гетерогенністю (неоднорідністю) людської популяції в
генатиповому (унаслідований тип індивіда) та фенотиповому (засвоєний
тип) аспекті. Одні індивіди активні від народження та успішно розвивають
і реалізують цю активність у процесі життя. Інші інертні від природи або
мають певні психологічні відхилення та, відповідно, мають менший успіх в
адаптації до життя. По-третє, ці та інші індивідуальні особливості людей
обумовлюють їх гетерогенність стосовно факторів соціально-природного
середовища. Деякі успішно їх асимілюють і використовують в інтересах
природної організації, інші відстають у цьому процесі. По-четверте,
систематичне незадоволення життєво важливих потреб призводить до
гальмування або зупинки фізичного та загального розвитку людини, що, як
наслідок, понижує її життєві здібності та скорочує тривалість життя.
По-п’яте, суб’єктів, не здатних заробляти собі на повноцінне життя, слід
класифікувати за наступними особливостями: а) непрацездатність,
пов’язана з фізичною незрілістю (дитинство); б) тимчасова
непрацездатність у зв’язку з хворобою або травмою; в) стійка часткова
або повна втрата працездатності (інвалідність); г) вікові обмеження або
втрата здібностей до праці (особи пенсійного віку, похилі). По-шосте,
соціальний захист цих категорій осіб забезпечується гарантіями держави
щодо достатньої для життя матеріальної компенсації, неможливості
самостійного отримання доходів, а також забезпечення побутових послуг.
Це мінімальний рівень соціального захисту. Суспільство, яке не може його
забезпечити, знаходитися у стані глибокої соціально-економічної кризи.
По-сьоме, але якщо навіть держава забезпечує необхідний комплекс
соціально-правових захисних заходів щодо означених категорій населення,
для сталого і постійного розвитку суспільства цих заходів недостатньо. У
широкому розумінні соціально-правовий захист передбачає як її об’єкти
усе населення країни. Це пов’язане з тим, що: не усі індивіди здатні
самостійно захищати свої права, свободи та законні інтереси; за умов
приватної власності на засоби виробництва й високої динаміки конкретного
розвитку економіки зростає ризик безробіття; невідповідність винагороди
за працю та цін на товари й послуги знижує інтерес до продуктивної
праці; низький загальний рівень та незадовільна якість життя стримує
індивідуальний розвиток громадян; слабкий соціальний контроль за
індивідами і організаціями, які реалізують власний інтерес на шкоду
інтересам інших людей та суспільства у цілому, призводить до соціальної
дестабілізації. По-восьме, контроль означених перемінних є основою для
формування системи соціально-правового захисту громадян країни.
По-дев’яте, під таким кутом зору під соціально-правовим захистом слід
розуміти систему контрольованих суспільством і державою економічних,
соціальних, організаційно-правових, психологічних, педагогічних,
моральних заходів і гарантій, які забезпечують учасникам суспільних
відносин реалізацію та здійснення природних прав, свобод і законних
інтересів. Додамо, таке визначення поняття соціально-правового захисту
населення країни найкраще співвідноситься з визначенням у науковій
літературі поняття соціальної роботи. Наприклад, О.М. Бандурка розуміє
останню як професійну діяльність, зорієнтовану на надання допомоги
особистості, сім’ї, різним віковим і соціально-професійним групам у
вирішенні соціально-економічних, соціально-психологічних,
соціально-педагогічних, правових, моральних та інших проблем, що
виникають у житті людини [2, с. 217].

Успішно реалізувати свою соціально-організаційну і соціально-захисну
функцію може лише державно-організоване суспільство. Підставою
організованості держави є її кадровий корпус, який утворюється
службовцями, об’єднаними загальною державною метою і виконуючими
службові обов’язки на постійний, професійний основі. Сталість такого
об’єднання можлива за умови сталої зацікавленості службовців до служби
саме в державних органах. „Визначальними факторами, формуючими цей
інтерес, є прагнення службовців реалізувати себе в управлінській
діяльності, зайняти достойне місце в суспільстві, впевненість у
стабільності службового стану, можливість службового росту, достатня й
регулярна грошова винагорода, деякі пільги в отриманні медичної допомоги
та пенсійному забезпеченні” [3, с. 580]. Означене вказує на певні
особливості організації соціально-правового захисту державних службовців
порівняно з іншими категоріями громадян. Очевидно, соціально-правового
захисту як гарантій задоволення первинних, життєво необхідних потреб
людини для державного службовця недостатньо – він може одержати їх і
поза державною службою. Для реалізації базових інтересів державних
службовців необхідно орієнтуватися на більш високі рівні потреб, без
задоволення яких закріплення кадрів на державній службі та їх службова
активність не будуть забезпечені. Це так звані вторинні потреби:
соціальні – потреба в належності до кого-небудь чи чого-небудь, в
розумінні іншими людьми, в почутті соціальної взаємодії, прив’язаності,
підтримці; потреба у визнанні й повазі оточуючих, в особистих
досягненнях; потреба в самовираженні – самореалізації своїх потенційних
можливостей та в зростанні як особистості [4, с. 366–368]. У широкому
розумінні соціально-правового захисту орієнтація на означені потреби
потрібна для будь-якої категорії громадян. Відмінності полягають у тому,
що в громадській сфері суспільство та його різні соціальні інститути
повинні забезпечити умови для їх задоволення, а будуть вони реалізовані
чи ні – справа самих громадян. На державній службі умови для реалізації
вторинних потреб забезпечуються державою, нею ж регламентуються й
відповідні правові механізми. Підсумовуючи зазначимо, соціально-правовий
захист державних службовців України насамперед передбачає забезпечення
державою можливостей успішного проходження служби, задоволення потреб
службовців та їх інтересів, стимулюючих ефективне виконання посадових
обов’язків і закріплення на державній службі.

Щодо працівників виконавчої служби це означає насамперед створення
необхідних умов для нормальної службово-трудової діяльності, прийняття
заходів до усунення перешкод у реалізації правовідносин посадових прав і
обов’язків. У зв’язку з цим доцільно виділити такі основні різновиди
орієнтації державних службовців виконавчої служби: характер
службово-трудової діяльності, умови виконання функціональних обов’язків,
винагороду за виконання і особливо за високоякісне виконання посадових
повноважень, просування по службовій кар’єрі. Згідно з цими орієнтаціями
повинна визначатися така змістовна основа соціально-правового захисту
працівників підрозділів виконавчої служби. По-перше, підвищення
престижності державної служби в цих органах. По-друге, достатньо високе,
регулярно виплачуване грошове забезпечення, розміри якого повинні
підвищуватися з ростом кваліфікації, збільшенням стажу службово-трудової
діяльності. По-третє, створення нормальних умов служби, забезпечення
приміщенням, транспортом, телефонами, правильна організація розпорядку й
режиму робочого дня. По-четверте, державне страхування, гарантоване
високе пенсійне та медичне забезпечення. По-п’яте, безперервне
забезпечення службової перспективи, стабільність службово-трудових
відносин, підвищення рівня кваліфікації.

Правовою основою регламентації соціально-правового захисту працівників
виконавчої служби є Закон України „Про державну виконавчу службу” [5].
Згідно з розділом V Закону України „Про державну виконавчу службу”
держава гарантує соціальний захист працівників виконавчої служби та
членів їх сімей. Відповідно до нормативних приписів, зазначених у
статтях 14,15, 16 даного Закону: державний виконавець перебуває під
захистом закону; держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності,
житла, майна державних виконавців та членів їхніх сімей від злочинних
посягань та інших протиправних дій; образа державного виконавця, опір,
погроза, насильство, незаконне втручання в діяльність державного
виконавця з виконання рішень та інші дії, які перешкоджають виконанню
покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою кримінальну,
адміністративну чи іншу, встановлену законом, відповідальність; державні
виконавці, які потребують поліпшення житлових умов, протягом одного року
забезпечуються службовим житлом у першочерговому порядку на час
виконання повноважень відповідно до законодавства за кошти державного чи
відповідного місцевого бюджету; державні виконавці мають право на
першочергове встановлення квартирних телефонів; державний виконавець
підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного
заробітку за останньою посадою, яку він займає.

Порядок та умови страхування державних виконавців встановлюються
Кабінетом Міністрів України.

У разі загибелі державного виконавця під час виконання службових
обов’язків, сім’ї загиблого або його утриманцям виплачується одноразова
допомога у розмірі десятирічного заробітку загиблого за останньою
посадою, яку він займав, і призначається пенсія у зв’язку з втратою
годувальника відповідно до Закону України „Про пенсійне забезпечення”.

За сім’єю загиблого державного виконавця зберігається право на одержання
жилої площі.

У разі каліцтва, одержаного державним виконавцем під час виконання
службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період
проходження служби або не пізніш як через три місяці після звільнення зі
служби чи після закінчення цього терміну, але внаслідок захворювання або
нещасного випадку, що сталися при виконанні службових обов’язків, йому
виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до
п’ятирічного заробітку (залежно від ступеня втрати працездатності) і
призначається пенсія по інвалідності.

Збитки, завдані майну державного виконавця чи членів його сім’ї у
зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються у
встановленому законом порядку в повному обсязі за рахунок коштів
Державного бюджету України.

Законодавчо визначена і розгалужена система заходів соціально-правового
захисту працівників виконавчої служби, на думку нормотворця, повинна
надійно гарантувати реалізацію елементів правового статусу останніх.
Однак практика застосування цих норм свідчить про інше. „В умовах
відсутності скоординованої роботи щодо реального забезпечення правового
захисту честі й гідності працівників виконавчої служби, їх адаптації до
змін у соціально-економічній та політично-правовій сфері, реально існує
загроза втрати почуття довіри та поваги до державних інститутів, падіння
авторитету державної служби. А це може спричинити або виникнення у
працівника комплексу неповноцінності, або ж, навпаки, до нехтування
інтересами служби на догоду дрібноегоістичним інтересам. Відсутність
організованої й постійної реабілітаційної та патронажної роботи щодо
пенсіонерів, інвалідів, хворих працівників виконавчої служби та членів
їх родини підриває довіру в потребу їх у суспільстві, в те, що прожиті
роки і державна служба не були марними. Розпорошеність напрямів
соціальної роботи в підрозділах виконавчої служби мимоволі відсунула цю
роботу на другий план, призвела до відсутності систематичних досліджень
умов праці і побуту державних службовців, реальної роботи щодо
вироблення методів ефективного використання службового часу й дозвілля,
формування розумних потреб, запитів, цінностей і мотивів
поведінки” [6, с. 220–221]. Діяльність підрозділів виконавчої служби з
втілення в життя законодавчих настановлень, гарантуючих соціальне
забезпечення працівника виконавчої служби на пенсії, багатоаспектна, а
правові і організаційні механізми їх реалізації на місцях надто
різнорідні. В одних регіонах надані гарантії та пільги реалізуються в
повному обсязі, в інших – поки що не знайдені ефективні підходи до
кожного аспекту проблеми, в третіх – ще мало виявляється ділова
ініціатива, творчість, бажання й наполегливість у вирішенні
вищезазначених питань. Найбільш актуальними для співробітників і
керівників органів виконавчої служби залишаються питання забезпечення
сімей особового складу жилою площею.

З огляду на це сьогодні у галузі соціальної роботи в підрозділах
виконавчої служби стоїть складне завдання – посилити роботу щодо
розробки і впровадження в життя різноаспектних заходів
соціально-правового захисту державних службовців цих органів,
нейтралізувати або принаймні мінімізувати дію руйнівних сил соціального
напруження у суспільстві не допустити, щоб вона могла вилитись у
конфліктні ситуації, сконцентрувати й максимально підтримувати моральні
й матеріальні зусилля соціально активних груп службово-трудових
колективів відповідних підрозділів з виходу із кризової ситуації. На
жаль, поки що відсутні серйозні наукові дослідження з проблемних
напрямів соціально-правового забезпечення й захисту працівників
виконавчої служби. Соціально-правова робота стосовно органів виконавчої
служби охоплює такі напрями: матеріально-фінансове забезпечення,
соціальне забезпечення по старості або з причин тимчасової чи постійної
непрацездатності, правовий захист честі гідності, здоров’я і майна
державних службовців та їх близьких і рідних, надання соціальної
допомоги при їх адаптації на службі, рекреаційна діяльність і патронажна
допомога ветеринарам, одиноким хворим, найменш захищеним групам.
Безперечно, в сферу соціально-правової політики входить також робота з
різними групами населення країни з метою підвищення авторитету
працівника виконавчої служби серед громадськості. Взагалі, система
роботи в сфері соціально-правового захисту працівників виконавчої служби
повинна розглядатись як засіб підвищення ефективності їх діяльності.

Дослідження суті, основних ознак та юридичної природи
соціально-правового захисту працівників органів виконавчої служби
України дозволяє зробити такі висновки, пропозиції та рекомендації щодо
подальшого розвитку теорії і практики функціонування даного явища.

1. Соціально-правовий захист працівників виконавчої служби ставить за
мету залучення на службу до цих органів найбільш здібних до даного виду
діяльності спеціалістів і постійний розвиток цих здібностей. Однак
практика досягнення даної мети стикається з рядом проблем, серед яких
центральною є проблема меж захисту. Стан соціально-правової захищеності
працівників виконавчої служби сьогодні в цілому не забезпечує ні
залучення на службу достойних громадян, ні прагнення працюючих до
розвитку своїх службових здібностей. За цих умов працювати у підрозділах
виконавчої служби йдуть особи, які не знаходять себе в цивільних
структурах і задовольняються мінімумом стабільності теперішнього
службового стану, або ті, хто давно зв’язав своє життя зі службою і не
ризикує змінювати цю прив’язаність, або ті, хто прагне використовувати
службовий стан у корисливих цілях. Це – нижня, кризова межа
соціально-правового захисту особового складу виконавчої служби. Рух від
неї в бік підвищення соціальної захищеності працівників сьогодні
необхідний і актуальний. Цей рух повинен прямо пов’язуватися з відбором
громадян на роботу в підрозділи виконавчої служби, щоб на службу до цієї
складової механізму виконавчої влади держави приходили особи, для яких
важливі не лише заходи соціально-правового захисту самі по собі, але й
соціальна плідність і важливість даної діяльності. Позитивно
відбивається в цьому аспекті і адекватна досліджуваній державній службі
мотивація праці – прагнення реалізувати себе в управління. Поєднання цих
двох базових факторів у формуванні відношення до служби сприяє
переборенню залежності державних службовців в оцінці своєї соціальної
захищеності від концентрації уваги переважно на матеріальному стані.

2. Обов’язковою умовою професійної діяльності державних службовців
виконавчої служби є їх правова захищеність. Правовий захист працівника
виконавчої служби передбачає надання йому можливості відновлення стану,
в якому він перебував до порушення його прав; припинення дій, які
порушують його права чи створюють загрозу їх порушення; визнання
недійсними актів державного органу, органу місцевого самоврядування,
інших організацій, установ відносно державного службовця виконавчої
служби, якщо вони прийняті з порушенням чинного законодавства;
самозахисту, своїх прав у передбачених законом випадках; відшкодування
збитків, компенсації моральної шкоди, завданої працівникові протиправно.
Однак сьогодні умова захищеності підрозділів виконавчої служби
здійснюється на низькому рівні: не реалізується право громадян на рівні
умови прийняття на службу і службового просування залежно від знань,
досвіду й здібностей; існує недосконала практика регламентації посадових
обов’язків; спостерігається низька активність і слабке значення
атестаційної роботи; відсутні довіра службовців до офіційних структур,
покликаних захищати їх права; не спрацьовують повною мірою механізми
захисту працівників і членів їх сімей від насилля, погроз, кривди з боку
громадян у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Одним із факторів,
які забезпечують ефективність і безпеку даної діяльності, є
кримінально-правовий та адміністративно-правовий захист здоров’я, честі,
гідності працівників виконавчої служби. У цілому в Кримінальному кодексі
України [7] і Кодексі України про адміністративні правопорушення [8]
досить широко й детально регламентуються зміст кримінальних і
адміністративних правопорушень проти працівників виконавчої служби, але
внаслідок різних причин останні можливостями кримінально-правового та
адміністративно-правового захисту користуються не повністю, що підриває
принцип соціальної справедливості й негативно впливає на даний вид
діяльності. „Такими причинами є незнання законодавчих актів, що
захищають працівників виконавчої служби від злочинних посягань,
неуважність до цієї проблеми керівників, їх невимогливість до
документального, юридично грамотного оформлення правопорушень щодо
працівників” [9, с. 238]. Звідси, хоча державні службовці органів
виконавчої служби законодавством України наділені достатньо широким
правовим захистом, на практиці такими користується невелика кількість
працівників. У одному випадку тут проявляється такий стереотип
поведінки, коли самому працівнику добиватись справедливості незручно та
й ніколи. Інші працівники свідомо не бажають втягуватись у тривалу
боротьбу за відновлення справедливості, знаючи наперед, з якими
складнощами вони зустрінуться в прокуратурі і в суді, і скільки це
забере у них моральних і фізичних сил. Тому слід покласти обов’язки щодо
захисту особового складу на відповідні підрозділи внутрішньої безпеки
або на підрозділи з виховної і соціально-психологічної роботи виконавчої
служби.

3. Послідовне й систематичне підвищення рівня соціально-правової
захищеності держаних службовців виконавчої служби передбачає постійне
удосконалення їх професійно-психологічної підготовки. Для цього
необхідно в системі професійного навчання працівників, служб та
підрозділів виконавчої служби постійно звертати увагу працівників
оперативно-службової діяльності до професійно-ділових якостей
співробітників, їх професійно-психологічної стійкості. Працівник
виконавчої служби, вирішуючи професійні завдання, часто перебуває в
стані психологічної перевантаженості, а це вимагає від нього високої
професійно-психологічної підготовленості, відсутність або недостатність
якої призводить, як правило, до невпевнених дій, унаслідок чого
виникають соціально-психологічні конфлікти. Удосконалення
професійно-психологічної підготовки працівників виконавчої служби сприяє
формуванню у них впевненості у своїй соціально-правовій захищеності
через розвиток властивостей: психологічної стійкості, професійно-ділових
психологічних якостей, вміння врахувати психологічні фактори при
вирішенні професійних завдань. З огляду на це психологічну стійкість
слід формувати шляхом: постановки цілей і створення мотивів діяльності;
розвитку професійної свідомості; формування впевненості у соціальній
важливості професійної діяльності; морального виховання.
Професійно-ділові психологічні якості необхідно формувати на основі
розвитку: психологічної чуйності; професійної спостережливості;
професійного розуміння; професійної пам’яті; професійного мислення;
вольових ознак і властивостей. Як основні компоненти уміння державних
службовців органів виконавчої служби, враховувати: психологічні фактори
при вирішенні службово-трудових завдань; знання основ професійної
психології; знання психологічних аспектів професійної діяльності; вміння
аналізувати психологічні фактори, що впливають на результати професійної
діяльності; вміння встановлювати психологічні контакти з суб’єктами
відносин.

Література:

1. Государственная служба: теория и организация: Курс лекций / Кол.
авт.: Охотский Е.В., Игнатов В.Г., Латов Б.В. и др. – Ростов-на-Дону:
Феникс, 1998. – 640 с.

2. Лукашева Е.А. Социалистическая законность в современный период //
Советское государство и право. – 1986. – № 3. – С. 10–14.

3. Государственная служба: теория и организация: Курс лекций / Кол.
авт.: Охотский Е.В., Игнатов В.Г., Латов Б.В. и др. – Ростов-на-Дону:
Феникс, 1998. – 640 с.

4. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України:
теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: Основа, 1996. – 398 с.

5. Про державну виконавчу службу: Закон України // Відомості Верховної
Ради України.

6. Лукашева Е.А. Социалистическая законность в современный период //
Советское государство и право. – 1986. – № 3. – С. 10–14.

7. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості
Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131 (з наступними
змінами та доповненнями).

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984
р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до №
51. – Ст. 1122 (з наступними змінами та доповненнями).

9. Лукашева Е.А. Социалистическая законность в современный период //
Советское государство и право. – 1986. – № 3. – С. 10–14.

Похожие записи