Реферат на тему:

Соціальна адаптація звільнених з виправно(трудових установ як чинник
зниження рецидивної злочинності в Україні

Проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, правовою
державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, покладає
певні обов’язки на правоохоронні органи, складовою яких є
виправно-трудові установи. Вони покликані не тільки виконувати
призначене судом покарання з метою виправлення та перевиховання
засуджених, але й забезпечити їх соціальну адаптацію до життя на волі.
Проблема соціальної адаптації осіб, які звільнилися з місць позбавлення
волі, одна з центральних у боротьбі з рецидивною злочинністю.

Рецидивна злочинність була і залишається одним з найнебезпечніших видів
злочинності. Рецидив має переважно пенітенціарну природу. Питома вага
рецидивної злочинності в усьому масиві злочинів утримується в межах від
24 до 35% [7, с.123]. Рецидивна злочинність, як і злочинність загалом, –
соціально-правове явище, яке історично змінюється. Тому необхідно
розуміти її небезпеку і причини поширеності. Рецидивна злочинність являє
собою погрозливу для суспільства небезпеку. Злочини, вчинені
рецидивістами, переважно тяжкі і більш кваліфіковані. Крім того,
рецидивісти негативно впливають на нестійких громадян (особливо молодь),
залучаючи їх у злочинну діяльність.

Рецидив злочину свідчить, що одного разу вже застосоване до винного
кримінальне покарання виявилось неефективним. Рецидивісти становлять
приблизно половину кількості всіх засуджених, які відбувають покарання в
місцях позбавлення волі. Тому посилення боротьби з рецидивною
злочинністю потребує подальшого удосконалення діяльності всіх видів
виправно-трудових установ і, зокрема, установ суворого та особливого
видів режиму, де здебільшого відбувають покарання особи, неодноразово
засуджені до позбавлення волі.

Сучасний стан економічного розвитку України, суспільства в цілому не
сприяє боротьбі держави з рецидивною злочинністю, негативно відбивається
на діяльності держави в питаннях соціальної адаптації засуджених, які
звільнились з місць позбавлення волі. Під соціальною адаптацією слід
розуміти входження особистості в соціальне середовище, здобувши статус,
місце в соціальній структурі суспільства [2, с.173]. Проте держава не
забезпечує колишніх засуджених після відбуття ними покарання реально
ефективного захисту. Громадськість ставиться до осіб, що звільнились з
виправно–трудових установ, з осторогою, а інколи виявляє ворожість.
Суспільство здебільшого відвертається від них. За останні роки
проведення соціально-економічних реформ трудові колективи та їх лідери
зайняли позицію відсторонення від раніше суджених осіб, а тим більше –
рецидивістів. Тому зусиль у боротьбі з рецидивною злочинністю одних
правоохоронних органів явно недостатньо. І саме у цьому, як видається,
криється головна причина зростання рецидивної злочинності. Отож, за
статистичними даними, кожний п’ятий рецидивіст стає на злочинний шлях
уже в перші шість місяців після звільнення, кожний третій – після збігу
року, близько 60% – протягом двох років, а дві третини – протягом трьох
років після звільнення. За останні 10 років більше ніж на 40%
збільшилась кількість осіб, що вчинили повторні злочини, на 95% виросла
кількість кримінальних посягань, учинених особливо небезпечними
рецидивістами. Коефіцієнт рецидивної злочинності виріс більше ніж на 30%
[5, с.233] .

Наслідком багаторічної каральної практики держави з’явилось масове
переконання в необхідності жорстоких репресій у боротьбі із злочинністю.
Люди починають пов’язувати зростання злочинності з процесами
демократизації і в цьому вбачають джерело всіх бід. А проте брак
спеціальних установ, центрів, які повинні займатись адаптацією осіб, що
відбули кримінальне покарання, створює парадоксальну ситуацію – турботу
про їхній добробут покладено на каральні органи. Складність ситуації
полягає ще й у тому, що раніше судимі особи в період позбавлення волі
щоденно підпорядковувались суворим правилам тюремного розпорядку, і тому
більшість з них втратили здатність самостійно справлятися з життєвими
проблемами, турбуватися про себе, у всьому покладаючись на
адміністрацію. І, звільнившись від ув’язнення, вони не завжди готові
виявити достатньо енергії, щоб розпочати самостійну трудову діяльність,
і схильні йти по шляху найменшого опору, що приводить до повторного
злочину. На особу злочинця, який відбув покарання, практично неможливо
діяти ефективно, не вносячи корективи в безпосередньо оточуюче його
соціальне середовище, не змінюючи способи взаємодії з цим середовищем.

Важливо відзначити як одну із серйозних обставин, що затруднює соціальну
адаптацію, – це потужна дія субкультури, яка процвітає в зонах ізоляції
правопорушників і часто прив’язує випадкових людей до злочинного
середовища. Ізоляція засуджених від суспільства приводить до втрати ними
позитивних, соціальних зв’язків на волі, чимало з них залишається без
житла, постійного місця роботи, сімейних та родинних зв’язків. І це ще
один доказ необхідності зведення кримінального покарання у вигляді
позбавлення волі до раціонального мінімуму.

Потрібний пошук не тюремних видів покарань і шляхів пом’якшення
становища засуджених, які не становлять небезпеки для суспільства. Адже
за даними судової практики в Україні понад 70% засуджують до позбавлення
волі за злочини, які не є тяжкими [9, с.75]. Відомо, що не тюремні (не
пов’язані з позбавленням волі) санкції сприятливо впливають на процес
соціальної адаптації осіб після відбування покарання. Зокрема, у країнах
Європи, американського континенту засуджується в межах 8–10% до
покарання у вигляді позбавлення волі. Інших осіб карають заходами, не
пов’язаними з позбавленням волі. Світова практика знає понад 30 санкцій,
не пов’язаних з позбавленням волі, які застосовують до осіб, що вчинили
злочини (наприклад, громадські роботи, спеціальна опіка, системи
пробації та ін). Україна ж займає друге місце в Європі (після Росії) за
кількістю засуджених на душу населення. Чи виграє від суворості
покарання суспільство, якщо 50% звільнених з тюрем і колоній знову
вчиняють злочини? [9, с.76]

Автор не проти застосування покарання у вигляді позбавлення волі як
такого – подібна позиція не в’яжеться, зрозуміло, з вимогами здорового
глузду. Мова йде про інше – як максимально полегшити колишнім засудженим
процес соціальної адаптації в інтересах усього суспільства та їх самих?

:

??±?я. У місцях позбавлення волі продовжують концентруватись лідери і
учасники організованих злочинних формувань, які характеризуються
активним протистоянням адміністрації, серед них – 239 осіб, засуджених
за бандитизм, 2900 – за вимагательство, 14900 – за розбій, 18500 – за
умисні вбивства, в тому числі 5350 – за умисні вбивства за обтяжуючих
обставин [4, с.7]. Щорічно місця позбавлення волі поповнюють 70000
чоловік і близько 50000 з них звільняється. Доля багатьох звільнених
невідома правоохоронним органам. Їм не надається необхідна соціальна
допомога, немає відповідного соціального контролю і нагляду за ними. З
метою трудового і побутового влаштування осіб, які звільнені з місць
позбавлення волі, установами кримінально–виконавчої системи за 6 місяців
1998 року до місць їх майбутнього проживання надіслано 21700 запитів і
повідомлень, а відповіді надійшли лише на 73% звільнених [4, с.8]. Із
21883 осіб, які звільнилися протягом 6 місяців 1998 року, 92,8% взято на
обліки інспекціями виправних робіт органів внутрішніх справ і тільки
8021 (37%) особа працевлаштована [4, с.9]. Ще в рішеннях Лондонського
міжнародного конгресу 1872 року було записано: “Піклування про
звільнюваних з в’язниць (патронаж) необхідне. Держава повинна надавати
організаціям патронату постійну грошову підтримку і надати їх діяльності
урядовий характер” [8, с.193].

Для засуджених, які тривалий час відбували строк покарання, втратили
соціально корисні зв’язки, не мають житла, адаптація до життя на волі в
сучасних умовах є дуже складною. Для успішної їх соціальної адаптації
потрібна допомога з боку державних організацій.

В умовах довготривалої економічної кризи саме ця категорія осіб
виявляється найменш захищеною. На час учинення злочину ніде не працювали
та не вчилися: у 1992 р. – 30,0 тис.; у 1993 р. – 31,9 тис.; у 1994 р. –
34,2 тис.; у 1995 р. – 39,6 тис. [1, с.63].

У 1999 році з місць позбавлення волі звільнилося 80585 осіб із 165000
засуджених, які утримувались у виправно–трудових колоніях [3, с.76]. Чи
готове суспільство прийняти їх? Очевидно, що ні. Так у 1998 році було
працевлаштовано 45% осіб, які звільнились з виправно-трудових установ
[3, с.76, 83]. Більшість осіб, що звільнилась, внутрішньо не прагне
вчиняти злочин. Проведені соціологічні дослідження у виправно–трудових
колоніях суворого режиму показали, що переважна більшість засуджених не
хочуть після виходу на волю повертатися в місця ув’язнення, але 67% не
впевнені в тому, що після відбуття покарання суспільство їх прийме,
допоможе вирішити проблеми, почати нове життя [1, с.64].

Ефективність процесу соціальної адаптації осіб, звільнених з
виправно-трудових установ, як вважають, визначається, головно, такими
чинниками:

1) властивостями особи самого звільненого (його світогляд,
правосвідомість, фах, трудові навички та інше);

2) розвинутістю адаптаційних навичок, набутих у процесі виховного впливу
соціально-психологічної служби виправно-трудової установи;

3) умовами зовнішнього середовища, яке оточує особу звільненого;

4) ефективністю контролю за додержанням правил адміністративного нагляду
особами, звільненими з місць позбавлення волі.

Вищевикладене свідчить про гостроту даної проблеми. Розуміння рецидивної
злочинності, як одного з можливих результатів соціальної дезадаптивності
звільнених з місць позбавлення волі має важливе значення для
удосконалення законодавства у боротьбі із злочинністю. У цьому зв’язку
корисно звернутися до досвіду минулих років, зокрема широко
використовуваної діяльності патронажних служб, до досвіду зарубіжних
країн. Наприклад, направлення звільнених у центри реабілітації, система
яких широко розгалужена у Великобританії. У таких центрах здійснюється
нагляд за звільненими, надається допомога в їх працевлаштуванні і побуті
[6, с.133–136].

На теренах Львівської області у Бродівському районі створено
регіональний центр соціальної адаптації для осіб, що звільнились і
втратили соціально корисні зв’язки з суспільством. Практична діяльність
цього центру підтверджує доцільність широкого впровадження його в інших
регіонах України, незважаючи на наявні фінансові труднощі. Мета таких
центрів – не залишати без всесторонньої суспільної уваги цих осіб,
сприяти їхньому виправленню і поверненню до нормального життя.

Доцільно розробити нову концепцію кримінально–виконавчої політики
держави, яка передбачала б конкретні заходи щодо приведення умов
утримання засуджених до позбавлення волі у відповідність з міжнародними
стандартами, а також щодо трудового і побутового влаштування звільнених
з місць позбавлення волі; створення дійових форм соціального нагляду за
поведінкою таких осіб у побуті і на виробництві. І, головне, така
концепція повинна відображати нові підходи до людини, яка вчинила
злочин, – адже ст.3 Конституції України прямо проголошує, що “людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Водночас важливо розробити закон про постпенітенціарну систему. Доцільно
також впровадити посади спеціалістів–психологів, які безпосередньо
займатимуться проблемами соціальної адаптації осіб, що звільнились з
місць позбавлення волі. Потрібно більше уваги приділяти проблемі
соціальної адаптації і у відповідній навчальній літературі.

Отже, вироблення наукових основ соціальної адаптації осіб, звільнених з
місць позбавлення волі, має важливе значення для боротьби з рецидивною
злочинністю.

Література

В пошуках альтернатив тюремному покаранню // Матеріали міжнародного
симпозіуму 15-16 січня 1997 року. – К., 1997.

Зотова О.И., Кряжева И.К. Методы исследования социально–психологических
аспектов адаптации личности. – М., 1977.

Інформаційний бюлетень №2 ДДУПВП. – К., 1999.

Інформаційний бюлетень №1. Оперативно-службова і виробничо-господарська
діяльність установ кримінально-виконавчої системи України. – К., 1998.

Лихолоб В.Г., Филимонов В.П., Коваленко О.И., Михайлов А.Е.
Криминология: Учебник (для учебных заведений МВД Украины). – К.; Донецк,
1997.

Любченко В.М. Шляхи вирішення проблеми соціальної адаптації звільнених з
місць позбавлення волі // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. №2.
– К., 1997.

Потемкин В.С.Социологический подход к изучению лиц, освобожденных из
мест лишения свободы (Теоретические проблемы изучения территориальных
различий преступности) – Тарту: Изд-во Тартусск. ун-та, 1985.

Радов Г. Пенітерціарна ідея: Думки на тему. – К.: МП “Леся”, 1997.

Трубников В.М. Кримінально-виконавче право України. Загальна частина:
Навч. посібник. – Харків: Рубікон, 1998.

Похожие записи