Складові елементи інституту державної служби

Змістом інституту державної служби є суспільні відносини, що формуються
в ході реалізації громадянами права доступу до державної служби і
подальшого здійснення державно-службової діяльності. Окремі відносно
самостійні й однорідні групи цих відносин виступають як складові
елементи інституту державної служби. У числі основних таких елементів у
цій главі висвітлюються: проходження державної служби; соціальне
забезпечення державних службовців; дисциплінарна відповідальність
державних службовців.

Проходження державної служби: загальне поняття

Проходження державної служби (далі в цій главі — проходження служби) є
одним з найважливіших елементів інституту державної служби, оскільки
саме завдяки йому практично реалізується основне її призначення.

Для усвідомлення сутності проходження служби досить ґрунтовним слід
вважати тлумачення, запропоноване свого часу російським
адміністративістом В. М. Манохіним: державний службовець працює в
системі розгалуженої державної організації, в державному апараті та
різних державних установах, створених з метою практичного втілення в
життя завдань, що стоять перед державою. Причому діяльність службовця
повністю визначається потребами державної організації, тому службовець
завжди діє за дорученням держави та від імені держави1. Це означає,
зокрема, що державний службовець: по-перше, працює на загальний, тобто
публічний, а не на приватний інтерес; по-друге, може і повинен діяти
лише в межах повноважень, визначених за конкретною посадою.

У сучасній науковій літературі прийнято розглядати проходження служби як
специфічний вид суспільно корисної діяльності, під час якої службовці
різних органів та організацій вступають у специфічні відносини, зміст
яких залежить як від виду служби, так і від виду організації чи органу,
в якій вона здійснюється2.

Метою проходження служби є виконання відповідних завдань та функцій
держави. Це потребує наділення осіб, що проходять службу, спеціальним
правовим статусом — статусом державного службовця.

Важливим є питання, з якого моменту особа набуває цього статусу. Хоча
Закон України «Про державну службу» (далі — Закон) не містить необхідних
роз’яснень щодо цього, але аналіз чинного законодавства про державну
службу дає змогу зробити висновок: статус державного службовця особа
набуває не в момент прийняття на службу (видання наказу про прийняття на
службу), а в момент складення присяги державного службовця України
(тобто підписання тексту присяги). Це стосується насамперед тих осіб,
які поступають на державну службу вперше.

Ті ж особи, які раніше перебували на службі й мали статус державного
службовця, після чого звільнилися та знов повертаються на службу, —
приступають до виконання службових повноважень з моменту призначення на
відповідну посаду.

Втрачається статус державного службовця в день звільнення з державної
служби. Оскільки на службовців поширюється законодавство про працю в
частині звільнення, то втрата статусу державного службовця повинна
відбуватися в момент завершення виконання службових повноважень за
посадою в останній день роботи службовця.

Під час проходження служби застосовуються певні процедури.

Зокрема, можна виділити процедури, що здійснюють у зв’язку з: 0 добором
кадрів (конкурс, тестування, співбесіда); 0 прийняттям на службу
(видання наказу про прийняття на службу на відповідну вакантну посаду та
про присвоєння відповідного рангу, ознайомлення з детальним описом
службових повноважень, прав та обмежень, приведення до присяги
службовця, облаштування службового місця та видача службового
посвідчення); 0 власне здійсненням службової кар’єри (атестація, щорічне
оцінювання, присвоєння чергового або позачергового рангу); 0 реалізацією
інших прав службовця (оформлення відпустки, направлення у службове
відрядження, проведення службового розслідування і т. ін.); 0
переведенням на іншу посаду (в тому ж самому чи в інший орган — конкурс,
співбесіда, видання наказу про звільнення у зв’язку з переведенням та
видання наказу про прийняття на вакантну посаду по переводу); 0
припиненням служби (видання наказу про звільнення зі служби, проведення
остаточного розрахунку, повернення службового посвідчення та видача
трудової книжки). Проходження служби пов’язане і з певними обмеженнями,
встановленими законами України. Зокрема, службовці не мають права
вчиняти дії, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією».
Крім того, службовці не можуть брати участь у страйках та вчиняти інші
дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державних органів та їх
апаратів. Інші обмеження щодо проходження служби можуть встановлюватися
виключно законами України. Отже, поняття проходження державної служби
слід визначити як діяльність державного службовця щодо виконання завдань
та повноважень за посадами, що він обіймає, починаючи з моменту набуття
ним статусу державного службовця і завершуючи його припиненням.

§2. Стадії проходження державної служби

Враховуючи, що проходження державної служби є процесом, який триває,
можна говорити про його стадійний (поетапний) характер.

Як зазначається в адміністративно-правовій літературі, проходження
служби — це процес, який триває і який починається з виникнення
державно-службових відносин, тобто з моменту заміщення особою державної
посади, з подальшим переміщенням працівника по службі, проведенням
оцінки та атестації державних службовців, та завершується припиненням
державно-службових відносин1.

Дослідниками виділяються різні стадії проходження служби. Наприклад, Д.
М. Бахрах основними стадіями проходження служби вважає такі:

1) вступ (прийняття) на службу;

2) атестація та підвищення кваліфікації службовців;

3)  присвоєння чинів, персональних звань, розрядів, дипломатичних рангів
тощо;

4) переведення на іншу посаду в межах служби;

5) заохочення;

6) притягнення до відповідальності;

7) припинення служби2.

Оскільки в процесі проходження служби конкретною особою можуть і не мати
місця деякі з наведених стадій, то доцільно здійснити розмежування:

0 обов’язкових стадій (прийняття на службу, присвоєння рангу службовцю
вперше, приведення до присяги службовця, присвоєння чергових рангів,
припинення служби);

0 факультативних (тобто необов’язкових) стадій (переведення на іншу
посаду, присвоєння рангу службовцю позачергово, заохочення, притягнення
до відповідальності).

Звідси, маючи на увазі обов’язковий перелік стадій проходження служби,
потрібно виділити такі основні стадії:

1) прийняття на службу;

2) просування по службі;

3) припинення служби.

Стадія прийняття на державну службу охоплює такі процедури: — прийняття
відповідним органом чи керівником рішення на підставі здійснення
конкурсної чи позаконкурсної процедури прийняття на службу;

— видання відповідного наказу або розпорядження про прийняття особи на
конкретну вакантну посаду;

— присвоєння особі рангу службовця в межах відповідної категорії посади;

—  ознайомлення особи з наказом про прийняття на посаду та зі службовими
повноваженнями;

— приведення особи до присяги службовця;

—  безпосередньо початок виконання службових повноважень за посадою.

З метою формування дієздатного кадрового корпусу, залучення на державну
службу висококваліфікованих спеціалістів при заміщенні вакантних посад
державної служби проводиться конкурс. Відповідно до Порядку проведення
конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців
(затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 15.02.2003 р.)
конкурсний відбір проводиться для заміщення вакантних посад державної
служби третьої-сьомої категорій, крім випадків, коли законами України
встановлено інший порядок заміщення таких посад. Переведення на
рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також
просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового
резерву чи успішно пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України, може здійснюватися без конкурсного відбору.

При заміщенні вакантних посад державної служби, призначення на які
відповідно до законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів
України здійснюється за іншою процедурою, а також у разі прийняття
керівником рішення про призначення осіб в межах одного державного органу
конкурс не оголошується.

До участі у конкурсі не допускаються особи, які: а) досягли
встановленого законодавством граничного віку перебування на державній
службі; б) визнані в установленому порядку недієздатними; в) мають
судимість, що є несумісною із зайняттям посади державного службовця (не
знята судимість); г) у разі прийняття на державну службу будуть
безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими
родичами чи свояками; д) позбавлені права займати відповідні посади в
установленому законом порядку на визначений термін; є) в інших випадках,
установлених законами.

Конкурс проводиться поетапно у такій послідовності:

0 публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу в
пресі або поширення його через інші засоби масової інформації;

0 прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, та їх
попередній розгляд на відповідність встановленим кваліфікаційним вимогам
до відповідного рівня посади; 0 проведення іспиту та відбір кандидатів.

Іспит проводиться конкурсною комісією державного органу, в якому
оголошено конкурс, з метою об’єктивної оцінки знань і здібностей
кандидатів на відповідні посади державної служби. Під час іспиту
перевіряються знання Конституції України, законів України «Про державну
службу» та «Про боротьбу з корупцією», а також законодавства з
урахуванням специфіки функціональних повноважень відповідного державного
органу та структурного підрозділу. Результатам іспиту приділяється
велике значення: кандидати, які не склали іспит, не можуть бути
рекомендовані конкурсною комісією для призначення на посаду.

Конкурсна комісія на підставі розгляду поданих кандидатами документів,
результатів іспиту та співбесіди з кандидатами, які успішно склали
іспит, на своєму засіданні здійснює відбір осіб для зайняття оголошених
для конкурсу вакантних посад державної служби. Інші кандидати, які
успішно склали іспит, але не були відібрані для призначення на посади, у
разі їх згоди, за рішенням конкурсної комісії можуть бути рекомендовані
для зарахування до кадрового резерву в цьому державному органі. У разі
виникнення відповідних вакансій такі особи протягом року можуть бути
прийняті на рівнозначну або нижчу посаду без повторного проходження
конкурсу.

Якщо за результатами конкурсу не відібрано жодного з кандидатів для
призначення на посаду, конкурсна комісія не може рекомендувати цих
кандидатів до кадрового резерву. В такому випадку оголошується повторний
конкурс.

Рішення про призначення на посаду державного службовця та зарахування до
кадрового резерву приймає керівник державного органу на підставі
пропозиції конкурсної комісії протягом одного місяця з дня прийняття
рішення конкурсною комісією. Це рішення може бути оскаржене керівнику
відповідного державного органу протягом трьох днів після ознайомлення з
цим рішенням, а також у порядку, визначеному законодавством (або в
порядку підлеглості, або безпосередньо в судовому порядку).

Слід розрізняти поняття «проходження служби» і «просування по службі».
Якщо проходження є загальним процесом, що починається з моменту набуття
статусу державного службовця і завершується в момент втрати такого
статусу, то просування означає певне посадове зростання на державній
службі.

Стадія просування по службі здійснюється шляхом зайняття службовцем
більш високої посади або присвоєння йому більш високого рангу. Практично
просування по службі збігається з поняттям службової кар’єри, яка є
індивідуальною для кожного службовця.

У західних країнах проходити службу означає «робити службову кар’єру». І
успіх тут цілком залежить від особистих моральних якостей особи, її
життєвого досвіду, рівня професіоналізму та кваліфікації, а також
ставлення до служби.

За загальним правилом, переважне право на просування по службі мають ті
службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявили
ініціативність у межах повноважень, постійно підвищували свій
професійний рівень, додержуються етики поведінки службовців.

Найбільш суттєво впливають на кар’єру службовців результати атестації.
Порядок та умови проведення атестації визначаються Положенням про
проведення атестації державних службовців (затвердженим Постановою
Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 p.).

Атестація службовців проводиться виключно з метою визначення
відповідності чи невідповідності конкретного службовця займаній посаді.
За результатами атестації атестаційна комісія приймає одне з таких
рішень щодо службовця: а) відповідає займаній посаді повністю; б)
неповною мірою відповідає займаній посаді; в) не відповідає займаній
посаді.

Результати атестації, оформлені відповідним письмовим актом атестаційної
комісії, затверджуються відповідним керівником. Службовець має право
оскаржити результати атестації або в порядку підлеглості з вимогою
переатестації, або безпосередньо до суду та проханням скасувати
результати атестації щодо нього.

Нарешті, стадією припинення служби не тільки завершується кар’єра
службовця, а й відбувається втрата ним статусу державного службовця.

§ 3. Соціальне забезпечення державних службовців

Соціальне забезпечення громадян у загальному розумінні — це передбачена
чинним законодавством система матеріального і соціально-побутового
забезпечення сімей, в яких є діти, громадян у старості, та окремих
категорій громадян у випадку хвороби; повної або часткової втрати
працездатності; втрати роботи чи служби; втрати годувальника та ін.

Під соціальним забезпеченням державних службовців у широкому значенні
слід розуміти систему державного забезпечення та обслуговування
державних службовців. Соціальне забезпечення поширюється на всіх
державних службовців (далі — службовців), які обіймають посади державної
служби і на яких поширюється дія Закону України «Про державну службу»
(далі — Закон). Зокрема, Законом встановлено, що службовці мають право
на соціальний і правовий захист відповідне до їх статусу, а також
захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих державних органах
та у судовому порядку.

Соціальне забезпечення — це задоволення специфічних потреб
непрацездатних і обмежено працездатних службовців та осіб, які припинили
службу (колишні службовці), шляхом надання їм соціальних послуг чи
задоволення їх життєво важливих потреб у випадках та у межах, визначених
Законом. Складовими соціального забезпечення є різні його види:
матеріальне; побутове; пенсійне; реабілітаційне тощо.

Система соціального забезпечення державних службовців в Україні,
зокрема, включає: державні пенсії; допомогу тим, хто перебуває на
державній службі; допомогу жінкам вагітним та по догляду за дитиною;
інші види виплат.

Законом запроваджено особливий вид державних пенсій — пенсія державного
службовця. На одержання такої пенсії мають право особи, які досягли
встановленого законодавством України пенсійного віку, за наявності
загального трудового стажу для чоловіків — не менше 25 років, для жінок
— не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби — не менше 10
років. Зазначеним особам призначаються пенсії в розмірі 80 відсотків їх
посадового (чинного) окладу з урахуванням надбавок, передбачених
Законом, без обмеження граничного розміру пенсії.

За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія
збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків
посадового (чинного) окладу з урахуванням надбавок, передбачених
Законом, без обмеження граничного розміру пенсії.

@ ? O ,

¤

????¤?¤?$???????3?зв’язку із засудженням за умисний злочин, вчинений з
використанням його посадового становища, або вчиненням корупційного
діяння, позбавляється права на одержання пенсії державного службовця. В
таких випадках пенсія службовцю призначається на загальних підставах.

Додатковим видом соціального забезпечення державних службовців є
встановлена Законом грошова виплата. У разі виходу на пенсію за
наявності стажу державної служби не менше 10 років службовцю
виплачується за рахунок державного органу грошова допомога в розмірі 10
місячних посадових окладів.

У цілому державні службовці в Україні мають достатньо високий порівняно
з іншими категоріями працівників рівень державного соціального
забезпечення.

§ 4. Дисциплінарна відповідальність державних службовців

Ефективна діяльність апарату державного управління неможлива без
посилення відповідальності державних службовців за виконання покладених
на них повноважень, дотримання дисципліни та законності. Нині відносини
відповідальності державних службовців регулюються Кодексом законів про
працю України (далі — КЗпП) та Законом України «Про державну службу»,
деякими іншими законодавчими та підзаконними актами. Враховуючи це,
актуальними є проблеми уніфікації визначень таких ключових понять
інституту дисциплінарної відповідальності, як поняття службової
дисципліни та дисциплінарної відповідальності державного службовця,
дисциплінарного проступку, провадження у справах про дисциплінарні
проступки, які сформульовані в різних підзаконних актах.

Правовий інститут дисциплінарної відповідальності державних службовців є
складовою галузі адміністративного права.

Дисциплінарна відповідальність державних службовців — це різновид
юридичної відповідальності. Якщо юридичну відповідальність розглядати як
загальне поняття, то дисциплінарна відповідальність — поняття особливе,
а дисциплінарна відповідальність державних службовців — поняття
спеціальне, оскільки вона встановлюється щодо спеціальних суб’єктів —
державних службовців. Дисциплінарну відповідальність державних
службовців слід визначити як сукупність адміністративно-правових
відносин, що виникають у зв’язку з накладенням на державних службовців
передбачених законодавством дисциплінарних стягнень за порушення ними
службової дисципліни.

Єдиного законодавчого акту або відповідного його розділу, який би
системно врегульовував дисциплінарну відповідальність державних
службовців, на яких поширюється дія Закону України «Про державну
службу», поки що (за винятком кількох норм зазначеного Закону) не існує.
Однак аналіз чинного законодавства дає змогу окреслити характеристику
цієї відповідальності.

Зокрема, підставою для притягнення державного службовця до
дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного
проступку. Дисциплінарним проступком є протиправне порушення службовцем
норм законодавства та покладених на нього повноважень.

Дисциплінарне стягнення має за мету поновлювати порушені
державно-службові відносини та уникати негативних наслідків вчинення
правопорушення, виховання службовця в дусі дотримання законності,
належного виконання службових повноважень, а також запобігання
правопорушенням. У чинному законодавстві дисциплінарні стягнення, які
накладаються на службовців, передбачені в КЗпП та Законі України «Про
державну службу»:

0 догана;

0 попередження про неповну службову відповідальність;

0 затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу або призначенні
на вищу посаду;

0 звільнення.

Дисциплінарно-деліктна практика в органах виконавчої влади побудована на
застосуванні заходів дисциплінарного впливу щодо службовців виключно на
розсуд їх керівників. Причому межі цього розсуду сягають від такого
незначного дисциплінарного стягнення, як зауваження, і до
найсерйознішого — звільнення з посади. Нерідко при накладенні стягнення
керівники органів припускаються необ’єктивності.

З огляду на це доцільно було б законодавчо запровадити такий перелік
стягнень:

0 догана;

0 сувора догана;

0 затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу;

0 виключення з кадрового резерву на заміщення вищої посади;

0 попередження про неповну службову відповідність;

0 звільнення з посади.

Важливою проблемою є законодавче врегулювання провадження в справах про
дисциплінарні проступки державних службовців, тобто дисциплінарного
провадження. Так, відсутній законодавчий акт, що регламентував би цей
вид адміністративних проваджень щодо державних службовців, на яких
поширюється дія Закону України «Про державну службу».

Завданням даного провадження є своєчасне і всебічне з’ясування обставин
вчинення дисциплінарного проступку, виявлення причин та умов, що
призводять до порушень службової дисципліни, незабезпечення належного
виконання державним службовцем своїх повноважень.

Як і інші види проваджень, що утворюють структуру адміністративного
процесу, дисциплінарне провадження має відповідні стадії:

0 порушення дисциплінарної справи;

0 її розслідування;

0 розгляд справи компетентною посадовою особою;

0 винесення рішення по справі та його виконання.

Це — основні стадії. Є ще дві факультативні стадії — перегляд справи в
порядку оскарження та прийняття відповідного рішення по ній.

Чинним законодавством у деяких випадках передбачено проведення
службового розслідування (ст. 11, 22 Закону України «Про державну
службу»):

0 на вимогу самого державного службовця з метою зняття безпідставних, на
його думку, звинувачень або підозри;

0 у випадку невиконання службових обов’язків, що призвело до людських
жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди
громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи
об’єднанню громадян.

Загалом норми, що встановлюють порядок дисциплінарного провадження,
мають за мету максимально захистити державного службовця від сваволі
адміністрації, що має велике значення в боротьбі з можливими у таких
випадках зловживаннями, у тому числі корупцією.

Щодо окремих видів державних службовців, правове становище яких
регулюється спеціальними законами (працівники органів прокуратури, судів
і т. ін.), інститут дисциплінарної відповідальності набуває певних
особливостей. Вони відображені у відповідних нормативних актах
(насамперед у дисциплінарних статутах). З урахуванням цього стислий
розгляд питань дисциплінарної відповідальності щодо зазначених видів
державних службовців наведено у наступному параграфі.

§ 5. Особливості дисциплінарної відповідальності окремих видів державних
службовців

Дисциплінарна відповідальність працівників прокуратури

Відповідно до Дисциплінарного статуту прокуратури України дисциплінарні
стягнення щодо працівників прокуратури застосовуються за невиконання чи
неналежне виконання службових обов’язків або за проступок, що ганьбить
його як працівника прокуратури. До числа дисциплінарних стягнень
належать: догана; зниження в класному чині; зниження в посаді;
позбавлення нагрудного знака «Почесний працівник прокуратури України»;
звільнення; звільнення з позбавленням класного чину.

Дисциплінарне стягнення повинно відповідати характеру вчиненого
проступку. Прокурор, що вирішує питання про накладення дисциплінарного
стягнення, зобов’язаний особисто з’ясувати обставини проступку й
одержати письмове пояснення від особи, що його вчинила. У разі потреби
для з’ясування відповідних обставин може бути призначена службова
перевірка, термін якої не може перевищувати двох місяців.

Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ прокурора. Цей
наказ може бути оскаржений працівником Генеральному прокурору України в
місячний термін з дня ознайомлення з наказом.

Генеральний прокурор України має право скасувати дисциплінарне
стягнення, зробити більш суворим або пом’якшити його. Про прийняте
рішення повідомляється працівник, що звернувся зі скаргою. Оскарження
наказу про накладення дисциплінарного стягнення не припиняє його
виконання.

Дисциплінарна відповідальність працівників органів внутрішніх справ

Відповідно до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України
на осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ можуть
накладатися наступні дисциплінарні стягнення: зауваження; догана; сувора
догана; затримка в присвоєнні чергового спеціального звання на термін до
одного року; попередження про неповну службову відповідність; зниження в
посаді; зниження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з
органів внутрішніх справ.

Дещо специфічні стягнення поряд з вищезгаданими можуть накладатися у
навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ. Це позбавлення
звільнень з розташування навчального закладу чи підрозділу на термін до
одного місяця і позачергове призначення в наряд по службі (за винятком
призначення у варту або черговим по підрозділу) чи на роботу до п’яти
нарядів.

Крім цього, на осіб рядового і начальницького складу, нагороджених
нагрудним знаком органів внутрішніх справ, може бути накладене
дисциплінарне стягнення у виді позбавлення цього знака. Зазначеним
статутом детально регламентуються права начальників щодо накладення
дисциплінарних стягнень.

При визначенні дисциплінарного стягнення беруться до уваги характер
проступку і його наслідки, обставини вчинення, попередня поведінка
винного, його ставлення до служби, стаж служби і рівень кваліфікації.
Перед накладенням стягнення від винного береться письмове або усне
пояснення. Згаданим статутом передбачається ряд особливостей накладення
дисциплінарних стягнень. Зокрема, накладення дисциплінарного стягнення
на винного, який перебуває в нетверезому стані, а також одержання від
нього пояснення відкладаються до його витверезіння.

Такі дисциплінарні стягнення, як зауваження, догана, позачергове
призначення в наряд, позбавлення звільнень з розташування на-

вчального закладу чи підрозділу, можуть оголошуватись як наказом, так і
усно. Інші стягнення оголошуються в наказі. Про накладення
дисциплінарного стягнення оголошується працівнику особисто, перед строєм
або на зборах.

Дисциплінарна відповідальність суддів

Дуже докладна регламентація притягнення до дисциплінарної
відповідальності пов’язана з тією роллю, яку відіграють суди, значенням,
що надається державою дотриманню дисципліни в органах правосуддя.
Дисциплінарна відповідальність суддів закріплена в Законі України «Про
кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну
відповідальність суддів судів України».

Справи про дисциплінарні проступки суддів розглядаються кваліфікаційною
комісією, склад якої визначається законом. Виділяються наступні стадії
дисциплінарного провадження: перевірка даних про дисциплінарний
проступок судді; порушення дисциплінарного провадження; розгляд
дисциплінарної справи.

При вирішенні питання про дисциплінарний проступок судді голова
кваліфікаційної комісії, його заступник або один із членів комісії в
місячний термін із дня надходження даних про дисциплінарний проступок
судді перевіряють їх шляхом отримання письмового пояснення від судді й
інших осіб, витребування й ознайомлення з матеріалами судових справ,
отримання іншої інформації від певних органів, підприємств, установ,
організацій, а також громадян. У випадку, якщо перевірка проводиться
щодо голови чи членів кваліфікаційної комісії, її здійснюють за
дорученням комісії три її члени.

За результатами перевірки готується довідка, яка повинна містити виклад
обставин, встановлених при перевірці, висновки і пропозиції перевіряючих
та їхні підписи. Суддя, щодо якого проводиться перевірка, має бути
ознайомлений з довідкою і матеріалами перевірки. При цьому він може
давати додаткові пояснення, заявляти клопотання про додаткову перевірку
окремих обставин. У випадку відмови судді від ознайомлення з довідкою і
матеріалами перевірки про це складається протокол, що підписується
особами, що здійснювали перевірку.

Всі матеріали перевірки передаються до відповідної кваліфікаційної
комісії, що вирішує питання про порушення дисциплінарного провадження.

Підставами порушення дисциплінарного провадження щодо судді є: подання
Міністерства юстиції України і його органів за результатами перевірки
заяв чи повідомлень громадян, подання голови відповідного або
вищестоящого суду, народних депутатів України, керівників або
заступників керівників державних органів, органів місцевого
самоврядування, а також повідомлення в засобах масової інформації. За
наявності зазначених обставин дисциплінарне провадження може
порушуватися постановою голови відповідної кваліфікаційної комісії,
головами Верховного Суду і Вищого арбітражного суду України, їхніх
заступників, Головою Верховного Суду Автономної Республіки Крим,
головами обласних, Київського і Севастопольського міських судів,
головами апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст
Києва і Севастополя, головами військових судів регіонів і
Військово-Морських Сил України або рішенням кваліфікаційної комісії.

Дисциплінарне провадження щодо голови або члена кваліфікаційної комісії
порушується рішенням відповідної комісії. Законом передбачено, що
дисциплінарне провадження порушується у десятиденний строк з дня
отримання даних про дисциплінарний проступок, а в разі потреби
проведення перевірки — у строк не більше десяти днів з дня закінчення
перевірки.

Кваліфікаційна комісія розглядає справу в десятиденний строк з дня
порушення провадження. При розгляді справи комісія зобов’язана заслухати
пояснення судді, а також може заслухати інших осіб, запрошених по
клопотанню як судді, так і комісії. У ході засідання оголошуються
документи і розглядаються матеріали, що маються в справі. Неявка судді
на засідання комісії без поважних причин не перешкоджає розгляду справи.

Рішення в справі приймається більшістю голосів членів комісії, присутніх
на засіданні. У ньому необхідно вказати назву комісії, прізвище, ім’я,
по батькові і посаду судді, що притягується до дисциплінарної
відповідальності, обставини дисциплінарного проступку, пояснення судді
та дані, що характеризують його особу, мотиви прийнятого рішення,
вказуючи на докази, конкретне дисциплінарне стягнення, застосоване в
даному випадку, або підстави припинення справи, а також порядок і строки
оскарження рішення. Дисциплінарне стягнення до судці застосовується не
пізніше шести місяців після виявлення проступку. При цьому не
враховується строк тимчасової непрацездатності судді або перебування
його у відпустці.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. —
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. — М., 2003. — 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. — 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. — К., 2003. — 600 с

Похожие записи