Шпаргалка

1. Теорії походження держави.

Теологічна – в її основі лежить визнання того, що вся влада від бога і
правитель держави (цар ,фараон, князь тощо) являються намісниками Бога
на землі. З цього ви-пливає, що держава створюється Богом, або за його
зго-дою, а правителем країни може бути особа, що отримала на те
повноваження. Патріахальна – її суть полягає в тому, що держава виникла
від сім’ї та є наслідком її іс-торичного розвитку і розростання в рід (
плем’я ( со-юз племен ( народність. Державна влада розростається від
влади батька ( старійшини ( влади князя чи мона-рха. Тобто ця теорія
передбачає, що правитель – батько, а його піддані –діти. Договірна –
суть теорії зводиться до того, що держава та право виникли з людських
угод (договорів). Мета цих договорів – захист життя, власно-сті,
свободи. Насильства – держава і право виникли внаслідок завоювання
сильним народом слабшого наро-ду, племен і народностей.
Соціально-економічна (класо-ва) – суть в тому, що шляхом історичного
розвитку сус-пільство поділилось на класи: з’явились бідні та багаті, як
наслідок – з’явились антагонізми між ними. Психоло-гічна – за нею
держава виникла внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди
(договору) про те, що одні будуть управляти, а інші – виконувати їхні
уп-равлінські рішення. Органічна – обгрунтував англ. філо-соф Спенсер.
Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку
автора теорії, держа-ва, подібно до біологічного організму,
народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм,
держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують
відповідні ф-ії. Серед інших теорій похо-дження держави заслуговують на
увагу космічна і тех-нократична. Прихильники космічної теорії пояснюють
виникнення держави завезенням на землю політичної організації
суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної
теорії полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами
та знаряд-дями праці.

2. Поняття та ознаки держави, її ф-ії.

Держава – це особлива політична організація публічної влади, яка виражає
інтереси окремої соц. групи, має свою територію, суверенітет, видає
закони, стягує пода-тки з метою нормального функціонування суспільства і
виступає як суб’єкт міжнародних відносин. Ознаки дер-жави: 1) наявність
апарату публічної влади (апарат при-мусу та управління); 2) територія –
це та частина суші, внутрішні моря, озера, які знаходяться в межах
держко-рдону. До держтериторії відносять морські, космічні, повітряні
апарати, а також земельні ділянки, які держава купила на території інших
країн і розмістила там дипло-матичні представництва і консульства; 3)
суверенітет – одна з головних ознак, бо хоча б часткова втрата
сувере-нітету веде до зникнення держави. Суверенітет передба-чає
незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовн. політики; 4)
законодавство: лише держвладі належить право приймати закони, які є
обов’язковими для викона-ння усіма суб’єктами суспільних відносин.
Закони забе-печується держ. примусом та гарантією. Норми права, які
містяться в законі діять в межах території держави і розповсюджуються на
всіх суб’єктів: громадян, осіб без громадянства, іноземців,
представників держвлади, пре-дставників іноземних організацій; 5)
податкова система: держава стягує податки з усіх громадян, підприємств,
якф є на її території. Використовуються податки на ут-римання
держапарату, розвитку і реалізації загальнонац. програм, утримання і
захисту верств населення, які пот-ребують соц. захисту. (до другорядних
ознак держави можна віднести назву, мову, грошову одиницю, держ.
символіку, географічне положення). Ф-ії держави: зов-нішні
(співробітництво держави з іншими країнами з пи-тань охорони,
економічних відносин, культурних відно-син, екології тощо) та внутрішні
(регулятивна, соціаль-на, культурно-виховна, охоронна тощо).

3. Форми держави.

Форма держави – це спосіб організації і здійснення дер-жавної влади.
Скл. з 3-ох елементів: 1) форма держ. пра-вління — структура і правове
становище вищих органів держвлади та встановлений порядок взаємовідносин
між ними. Визначальною ознакою форми правління є право-вий статус глави
держави. Види форми правління: пре-зидентська, парламентська республіка,
змішана президе-нтсько-парламентська республіка, монархія,
парламент-ська монархія, дуалістична монархія; 2) форма держ. ус-трою —
порядок територіального поділу держави, взаємо-відносин її складників
між собою й державою в цілому та відповідної організації державних
органів; 3) форма політичного режиму — сукупність засобів і способів
реа-лізації держ. влади, що відображають її характер і зміст, зогляду на
співвідношення демократичних і недемокра-тичних засад.

4. Історичні типи держави.

Історичні типи держави: рабовласницькі; феодальні; бу-ржуазні;
капіталістичні; соціалістичні. Відрізняються за об’єктом майнових
правовідносин (у першому об’єкт – раб, у другому – кріпак і т.д.)

5. Поняття, ознаки та принципи права, його ф-ії.

Право (об’єктивне юридичне) – система загальнообов’я-зкових правил
фізичної поведінки – соц. норм, встанов-лених або санкціонованих
державою, які виражають во-лю певної частини соціально неоднорідного
с-ва і спря-мовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до
цієї волі; забезпечуються державою. Ознаки права: 1) право
встановлюється і санкціонується (офіційно схва-люється) державою; 2)
право є системою норм; 3) право є загальнообов’язковим; 4) формальна
визначеність пра-ва; 5) право має загальний характер; 6) право
охороняє-ться державою. Функції права – це основні напрямки йо-го впливу
на суспільні відносини. Вони визначають ак-тивну й багатогранну роль
права в громад. с-ві з позиції його впливу на суспільні відносини між
людьми. Поді-ляються на загальносоціальні (гуманістичну,
організато-рсько-управлінську, інформаційну (комунікативну),
оці-нно-орієнтувальну, ідеологічно-виховну, гнесеологічну
(пізнавальну)), спеціальні юридичні (регулятивна (ста-тистична і
динамічна), охоронна). Принципи права – зак-ріплені у праві вихідні
нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи,
зазначені в ньо-му закономірності суспільного життя. У суч. л-рі
визна-ють принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх
перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо.

6. Поняття та ознаки правової норми.

Норма права – це формально обов’язкові правила фізич-ної поведінки, які
мають загальний характер, встанов-люються або санкціоновуються державою
з метою регу-лювання суспільних відносин і забезпечуються її
органі-заційною, виховною та примусовою діяльністю. До оз-нак правових
норм відносять такі: 1) виникають разом із виникненням держави;
встановлюються чи санкціоную-ться державою; виражають волю керівної
частини с-ва; утворюють внутрішньоузгоджену цілісність, єність (сис-тему
права); існують у с-ві як одна система норм; фор-мулюють правила
поведінки у вигляді прав та обов’яз-ків; правила поведінки формально
визначені за змістом; мають певні форми зовн. виразу і точно визн. межі
дії.

7. Структура норми права.

Елементами норми права є гіпотеза, диспозиція та санк-ція. Гіпотеза —
частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких
можна чи необхідно здійс-нювати правило, що міститься в диспозиції.
Диспозиція — (від лат. розташовую, розмі-щую) – центральна частина
правової норми, яка зазначає право або обов’язки суб’-єктів, передбачає
дозволену, обов’язкову і заборонену поведінку особи. Санкція — (від лат.
непорушна постано-ва) – складова частина норми права, яка в разі
невико-нання норми визначає заходи державного впливу, голов-ним чином –
у формі примусу.

8. Поняття та структура правовідносин.

Правовідносини – врегульовані нормами права суспільні відносини,
учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Виникають при
настанні передбачених зако-ном юридичних фактів. Правові відносини скл.:
1) суб’-єта (учасники правовідносин, які мають суб’єктивні пра-ва та
виконують юридичні обов’зки); 2) об’єкта (особис-те або соц. благо для
здобуття і використання якого вс-тановлюються взаємні права і
обов’язки); 3) зміст (взає-мні права і обов’язки учасників
правовідносин).

9. Джерела (форми) права.

Джерела права – форми закріплення (зовнішнього вира-ження) правових
норм. Основними видами Д.п. є норма-тивно-правові акти і правові звичаї,
судові прецеденти, а також міжнародні договори та внутрішньодержавні
до-говори (договори нормативного змісту).

10. Галузі права та інститути права.

Галузь права – це сукупність правових норм (приписів) інститутів права,
що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного
предмета й методу пра-вового регулювання з урахуванням принципів і
завдань такого регулювання. Інститут права – узагальнена гру-па
юридичних норм, які регулюють однорідні суспільні відносини і входять у
відповідну галузь права. На відмі-ну від галузі права І.п. об’єднують
норми, що регулю-ють лише частину відносин відповідного (певного) ви-ду.
В деяких випадках І.п. можуть утворювати норми двох і більше галузей
(конфіскація, представництво).

11. Реалізація правових норм.

Реалізація правових норм – процес втілення правових норм суб’єктами
права. До форм реалізації П.н. віднося-ть: дотримання норм права;
використання норм права; виконання норм права; застосування норм права.
Дотри-мання норм – це така форма їх реалізації, яка заключає-ться у
утриманні суб’єкта права від заборонених правом дій. Виконання норм
потребує активних дій суб’єкта права по втіленні покладених на нього
обов’язків. При використанні норм учасники правовідносин самі
реалі-зують належні їм права. Застосування норм реалізується державою в
лиці своїх органів (винесення вироку судом)

12. Поняття, підстави та види юридичної відповіда-льності. Юридична
відповідальність – встановлений за-конодавством і забезпечений державою
юридичний обо-в’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ,
належних йому цінностей (позбавлення волі, поз-бавлення права займати
певну посаду, позбавлення май-на шляхом його конфіскації, стягнення
штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на
пору-шників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на
соціальні інтереси сус-ва, права особи. Юридична відповідальність може
бути кримінальною, адміністративною, дисциплінарною, цивільно-правовою
та іншою.

13. Система права.

Система права – система усіх чинних юридичних норм певної держави.
Структура системи права дістає вияв у єдності всіх юридичних норм та їх
розподілі за галузями та інститутами права. Суть її в тому, що галузі
поділя-ються на інститути. Наприклад, галузь цивільного права
поділяється на інститути права власності, зобов’язуваль-ного права,
авторського права тощо.

14. Поняття та склад правопорушення.

Правопорушення – це винне протиправне діяння делік-тоздатного суб’єкта,
яке є особисто або суспільно шкід-ливим чи небезпечним (деліктоздатність
– закріплена в законі і забезпечена державою здатність суб’єкта
відпо-відати за власні дії, нести юридичну відповідальність за вчинене
правопорушення). Для того, щоб визнати діян-ня за правопорушення,
потрібно мати склад правопору-шення. Склад правопорушення становлять: 1)
суб’єкт (деліктоздатна фіз. особа або деліктоздатне об’єднання, які
вчинили правопорушення); 2) об’єкт (певні блага, на пошкодження,
знищення чи позбавлення яких спрямова-но винне протиправне діння);
3)об’єктивна сторона (пр-отиправне діяння; його шкідливі або небезпечні
наслід-ки; необхідний причнний зв’язок між ними. Факульта-тивні елементи
об’єктивної сторони – місце, час, обста-вини); 4) суб’єктивна сторона
(певне психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її
результа-тів. Таке ставлення відображається поняттям вина).

15. Правова держава та її ознаки.

Правова держава – офіційний представник громадянсь-кого с-ва, правова
форма організації й діяльності публіч-но-політичної влади і її взаємодії
з індивідами як суб’єк-тами права. Аксіологічний аспект П.д. пролягає у
розбу-дові такої системи соц. цінностей, яка створює необхідні умови для
панування права в с-ві, повновладдя народу, рівності особи та держави,
та створює всебічні матеріа-льні, правові та духовні засади їх
існування. П.д. базує-ться на основоположних ознаках, в яких
розкриваються її соціальне призначення, роль і ф-ії: 1) панування права
як особливої соц. цінності; 2) непорушність закону, під-порядкованість
самої держави, її органів, службових осіб і громадян законам, які діють
в країні; 3) непоруш-ність прав і своб, їх охорона і гарантованість; 4)
взаємна відповідальність держави і особи; 5) наявність механіз-му
реалізації прийнятих законів та інших правових ак-тів; 6) розподіл влади
на законодавчу, виконавчу та су-дову.

16. Поняття, система та джерела конституційного права. Конституційне
право – провідна галузь нац. права, яка закріплює повновладдя
українського народу і складається з норм, які ругулюють основи
суспільного і державного устрою країни, основи взаємовідносин особи і
держави, національно-державний і адміністрати-вно-територіальнй устрій,
систему і принципи діяльнос-ті державних органів. Джерела
конституційного права – це форми вираження державно-правових норм, за
до-помогою яких воля народу втілюється в конкретних пра-вових актах:
Конституції, актах Верховної Ради народ-них депутатів, Президента
України, органів державного управління, всенародних голосувань
(референдумів), мі-сцевих Рад народних депутатів.

17. Загальні засади конституційного ладу України.

Розділ І Конституції України має назву “Загальні заса-ди” і скл. з 20
ст. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої
держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших
суспіль-них відносин. Ст.1 проголошує Україну суверенною, не-залежною,
демократичною, соціальною, правовою дер-жавою. Ст.2 проголошує Укр.
унітарною державою, то-бто такою, в межах якої немає інших утворень, що
мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з
іншими державами, а також право виходу зі складу України. В Україні
встановлено республікансь-ку форму правління. Столцею держави, тобто
адміністр-ативно-політичним центром і місцеперебуванням
зага-льнодержавних законодавчих, виконавчих і судових ор-ганів, є місто
Київ. Відповідно до ст.6 “державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодав-чу, виконавчу і судову”. У ст. 8,9,19
закріплено основні принципи побудови та функціонування нац. правової
системи (верховенство права, найвища юридична сила Конституції, визнання
положень Конституції нормами прямої дії. Норми, визначені ст. 10 –12
Конституції пок-ликані врегулювати основи нац. розвитку та
міжнаціо-нальних відносин. Основні засади екон. відносин закріп-лено у
ст. 13,14,16. Ст. 15 гарантує побудову суспільно-го життя “на засадах
політичної, економічної та ідеоло-гічної багатоманітності”. У роділі І
Конституції закріп-лено засади нац. безпеки та зовнішньоекономічної
дія-льності нашої держави. З метою забезпечення належно-го рівня
захищеності цих інтересів у ст. 17 визначено вихідні положення захисту
суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної
безпеки Укр.

18. Конституційні права, свободи та обов’язки люди-ни і громадянина.
Питання прав і свобод людини і гро-мадянина нині є найважливішою
проблемою внутріш-ньої та зовнішньої політики всіх держав світової
співдружності. Теорія права розрізняє поняття “права людини” і “права
громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самою
людською істо-тою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і
свобод) тут виступає перважно як фізична особа. За Конституцією України,
до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до
гідності лю-дини (ст. 28), право на свободу і особисту недоторкані-сть
(ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.
Права ж громадянина зумовлені сферою відносин держави з суспільством,
державою, їх-німи інституціями. Основу цього виду прав становить
належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини
порівняно з правами громадянина прі-оритетні. Адже права людини
поширюються на всіх лю-дей, які проживають у певній державі, а права
громадя-нина – лише на тих осіб, які є громадянами певної краї-ни. До
прав громадянина, закріплених Конституцією, ві-дносять право на свободу
об’єднання в політ. партії та громадські організації; право брати участь
в управлінні державними справами; право на проведення зборів, мі-тингів,
походів, демонстрацій; право на соц. захист то-що. У Конституції
України (перважно у розділі ІІ) визначено такі групи основних прав:
громадянські (мо-жливості людей, що характеризують їхнє фізичне та
біо-логічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких
інших потреб); політичні (можливості людини і громадянина брати участь у
громадському та держ. жи-тті, вносити пропозиції про поліпшення роботи
держ. органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати
вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’днаннях громадян);
економічні (можливості людини і громадянина, що характеризують їхню
участь у виробництві матеріальних благ); соціальні (можливост людини і
громадянина із забезпечення належних соц. умов життя); екологічні (права
людини і громадянина на безпечне екологічне середовище); культурні
(можливост доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та
всього людства); сімейні (можливості людини і громадянина вільно
розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах). Основні права громадян
нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Основний обов’язок
гро-мадянина – встановлені Конституцією держави вид і мі-ра його
необхідної обов’язкової поведінки. Конституці-йні права, свободи та
обов’язки разом із конституційни-ми принципами й гарантіями утворюють
основи право-вого становища громадян, або конституційний статус
особистості в Україні. Становище, статус громадян Ук-раїни відзначається
на лише його правами, а й тими обо-в’язками, що їх він несе перед
державою, перд іншими громадянами, перед організаціями. Основні
обов’язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна
кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя – це
обов’язки сплачувати податки й збори, подавати декларації про свій
майновий стан і до-ходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У
ца-рині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони
історичних пам’яток та інших культурних цін-ностей, повинні
відшкодовувати завдані ними збитки. До обов’язків у сфері
суспільно-політичного життя на-лежать обов’язки додержуватися
Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти
зміцнен-ню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у
Збройних Силах України; поважати нац. гід-ність інших громадян. У царині
особистої та індивідуа-льної свободи серед обов’язків громадян –
необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

19. Громадянство України: порядок набуття та підс-тави припинення.
Громадянство – це усталений пра-вовий зв’язок особи з державою, який
виражається в су-купності їхніх взаємних прав, обов’язків і взаємної
від-повідальності. Громадянство України грунтується на та-ких принципах:
єдине громадянство; збереження грома-дянства України в разі одруження чи
розірвання шлюбу; збереження громадянства України особами, які
прожив-ають за межами України; захист державою громадян, які проживають
за кордоном; недопустимість видворення за межі України й видачі іншій
державі. Громадянство на-бувається: 1) за народженням; 2) за
походженням; 3) че-рез прийняття до громадянства України; 4) через
понов-лення в громадянстві України; 5) на інших підставах, передбачених
міжнародними договорами, згода на обо-в’язковість яких надається
Верховною Радою України; 6) на підставах, передбачених міжнародними
договора-ми, згода на обов’язковість яких надається ВРУ. Інозем-ців та
осіб без громадянства може бути прийнято за їх-нім клопотанням в
громадянство України. Умови набут-тя громадянства: визнання і виконання
законів та Конс-титуції України; неперебування в іноземному
громадян-стві; безперервне проживання на законни хпідставах на території
України протягом останніх 5 років (не поши-рюється на осіб, які
народилися чи довели, що хоча б один з батьків дід чи баба народилися на
території Укр); володіння українською мовою в обсязі, достатньому для
спілкування; наявність законних джерел існування. Гро-мадянство України
припиняється: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати
громадянства України; на підставах, передбачених міжнародними
до-говорами, згоду на обов’язковість яких надано ВРУ. Громадянство
України регулюється Конститкцією, ЗУ “Про громадянство України” та
ухваленими до них ін-шими нормативно-правовими актами.

20. Форми народовладдя в Україні. Референдум: по-няття і види.
Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через
інститути безпосередньої (пря-мої) чи представницької (виборної)
демократії (засіб ре-алізації волі народу через обраних ним
представників в органи влади – насамперед, нардепів, Президента,
нар-депів ВР АРК, депутатів органів місцевого самоврядува-ння). До
інститутів безпосередньої демократії, які забез-печують ухвалення
державного рішення прямим волеви-явленням народу, відносять: референдум;
обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів держ.
влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депу-татів і виконавчих
органів перед населенням. Референ-дум – голосування населення всієї
держави (загально-державний референдум) або певної частини її населення
(місцевий референдум) з метою вирішення найважливі-ших питань державного
і суспільного життя. Залежно від тих чи інших ознак референдуми
поділяються на пе-вні види. Розрізняють такі видиреферендумів: за
юри-дичними наслідками – імперативний (має загальнообо-в’язкове значення
і не потребує ніякого затверження), консультативний (його результати
юрид. сили не мають. Призначення полягає в установленні думки голосуючих
щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є
обов’язковою для вирішення державними орга-нами відповідної проблем); є
конституційний референ-дум (унаслідок якого змінюється, приймається або
від-хиляється конституція) та законодавчий (щодо зміни, прийняття або
відхилення певного закону); обов’язко-вий (це референдум, проведення
якого є обов’язковим для вирішення визначених Конституцією пролем) й
фа-культативний (коли референдум визначається як один із можливих, але
необов’язкових способів вирішення пев-них питань).

21. Виборче право та виборча система України.

Виборче право має два значення: 1) сукупність юридич-них норм, які
регламентують участь громадян України у виборах представницьких органів
влади, організацію і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями,
депутатами і представницькими установами; 2) право громадян обирати
(активне виборче право) і право бути обраним (пасивне виборче право).
Виборче право – один із найваливіших інститутів конст. права. Це
сукупність конституційно-правових норм, які регламентують поря-док
організації і проведення виборів, умови участі гро-мадян у виборах
представницьких органів влади, взає-мовідносини між депутатами і
виборцями, порядок від-кликання депутата виборцями. Таким чином, виборча
система це сукупність норм, що закріплюють виборчі права громадян
України, основні принципи виборчого права, порядок організації і
проведення виборів до пред-ставницьких органів республіки,
взаємовідносини ви-борців з депутатами. Основними принципами виборчої
системи і виборчого права України є: загальне, рівне і пряме виборче
право при таємному голосуванні, участь виборців в організації і
проведені виборів, різноманіт-ність форм і методів висування канддатів у
депутати, накази виборців депутатам. Виборчий поцес в Україні
здійснюється на таких засадах: 1) вільне і рівноправне висунення
претендентів і кандидатів; 2) гласність; 3) бе-зпристрасність до
кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів
місцевого і регіонального самоврядування; 4) рівність можливостей для
всіх кан-дидатів; 5) свобода агітації; 6) контроль за джерелами
фінансування та виборами на виборчу кампанію. Вибор-че право є одним із
основних конституційних прав гро-мадян і відноситься до групи так званих
політичних прав. Виборча система – неодмінний елемент будь-якої
демократії, яка взагалі не може існувати без повноваж-ного
представництва, яке забезпечує реальну участь населення в управлінні
справами суспільства і держави. В.с. є найважливішою формою прямої
демократії, голов-на ф-ія якої – формування повноважного народного
пре-дставництва. Характер виборчої системи безпосередньо зумовл.є
основні характеристики представницької сис-теми. Вибори – не тільки
важлива форма безпосередньої участі населення у здійсненні державної
влади, не тіль-ки акт обрання представників народу до органів держ.
влади. Це також засіб його виховання і самоорганізації; практична
реалізація виборчого права громадян, ефекти-вний засіб перебудови
сучасного суспільства. В.с. – су-купність юридичних, організаційних та
інших засобів формування представницьких органів державної влади та
здійснення громадянами своїх виборчих прав. В.с. ба-зується на таких
конституційних принципах, як загаль-не, рівне і пряме виборче право, при
таємному голосува-нні, висунення кандидатів громадськими організаціями,
трудовими колективами, зборами військовослужбовців; вільне і всенародне
обговорення якостей кандидата в де-путати; передвиборча агітація;
проведення виборів на кошти держави; забезпечення виборів по округах
вибор-чими комісіями; накази виборців; відповідальність за порушення
законодавства про вибори. В Україні ісує змішана мажоритарно(система
більшості)-пропорційна (представництво політичних партій) виборча
система.

22. Правовий статус народних депутатів України.

Народний депутат – представник від народу, який оби-рається до
законодавчого органу України – ВРУ – на ос-нові загального, прямого і
рівного виборчого права шля-хом таємного голосування. Згідно ст. 76
Конституції склад ВРУ – 450 народних обранців. Народним депута-том
України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21
року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років.
Не може бути обра-ним до ВРУ громадянин, який має судимість за вчинен-ня
умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у
встановленому законом порядку. Повноваже-ння нардепів визначаються
Конституцією та ЗУ. Згідно ст.78 Конституції нардепи здійснюють свої
повноважен-ня на постійній основі. Нардепи не можуть мати іншого
представницього мандата чи бути на державній службі. Згідно ст.79. перед
вступом на посаду нардепи склада-ють перед ВРУ присягу. Відмова скласти
присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження
нардепів починаються з моменту складення присяги. Ст. 80 Консттуції
гласить, що нардепам гарантується депу-татська недоторканість. Нардепи
не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або
вислов-лювання у парламенті та його органах, за винятком
від-повідальності за образу чи наклеп. Нардепи не можуть без згоди ВРУ
бути притягнутими до кримінальної від-повідальності, затримані чи
заарештовані. Згідно ст. 81 повноваження народних депутатівприпиняються
одно-часно з припиненням повноважень ВРУ. Повноваження нардепа України
припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його
особистою заявою; 2) набранням законної сили обвинувального вироку щодо
нього; 3) визнання судом недієздатним або безвісно від-сутнім; 4)
припиненням його громадянства або виїзду на постійне місце проживання за
межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень
наро-дного депутата приймається більшістю від конституцій-ного складу
ВРУ. У разі невиконання вимог щодо несу-містності депутатського мандата
з іншими видами дія-льності повноваження нардепа припиняються
достроко-во на підставі закону та за рішенням суду. Повноважен-ня
народних депутатів України визначаються Конститу-цією (зокрема розділом
4) та законами України.

23. Система державних органів України.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним ор-ганом законодавчої влади в
Україні є ВРУ. Президент України є главою держав і виступає від її
імені. Вищим органом у системі виконавчої влади є КМУ. Судочинст-во в
Україні здійснюється Конституційним Судом Укра-їни та судами загальної
юрисдикції. Система суддів за-гальної юрисдикції в Україні будується за
принципом територіальності й спеціалізації. ВРУ розглядає та вирі-шує
питання державного і суспільного життя, що пот-ребують урегулювання ЗУ,
а також здійснює установчі та контрольні ф-ії, передбачені Конституцією.
Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її
конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.
Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом державного суве-ренітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни-на. КМУ
– вищий орган у системі органів виконавчої влади – відповідальний перед
Президентом України, пі-дконтрольний і підзвітний ВРУ. КМУ у своїй
діяльності керується Конституцією та ЗУ. Міністерства та інші центральні
органи державної виконавчої влади (коміте-ти, управління) України
здійснюють керівництво дору-ченими сферами суспільного життя, несуть
відповідаль-ність за їх розвиток і в межах своїх повноважень вида-ють
акти, організовують і контролюють їх виконання. Основу судової влади в
Україні складають судові орга-ни, які різняться за компетенцією та
юрисдикцією, але всі мають одне призначення – захист прав і свобод
гро-мадян, конституційного ладу, національної безпеки, те-риторіальної
цілісності, дотримання законів й справед-ливості в суспільстві.

24. Конституційний статус Верховної Ради України.

Верховна Рада України – у відповідності з ст 75 Консти-туції України –
єдиний орган законодавчої влади Украї-ни. Вона правомочна розглядати і
вирішувати будь-яке питання, що не входить згідно з Конституцією до
ком-петенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не
є таким, що вирішується виключно всеук-раїнським референдумом. У своєму
соц. призначенні, ф-ях та структурі ВРУ втілює представницькі засади
пов-новладдя українського народу, яке, як відомо, реалізує-ться у формі
як представницької, так і безпосередньої демократії. До повноважень ВРУ
належить: внесення змін до Конституції України в межах і порядку,
перед-баченим розділом ХІІІ Конституції; призначення всеук-раїнського
референдуму з питань, визначених ст. 73 Ко-нституції; прийняття законів;
визначення засад внутрі-шньої та зовнішньої політики; призначеня виборів
Пре-зидента України у строки, передбачені Конституцією; заслуховування
щорічних і позачергових послань Пре-зидента про внутрішнє і зовнішнє
становище України; усунення Президента з поста в порядку особливої
про-цедури (імпічменту); надання згоди про призначення Президентом
Прем’єр-міністра України; здійснення ко-нтролю за діяльністю КМУ тощо.
Конституційний склад ВРУ – 450 нардепів, які обираються на основі
загально-го, рівного і прямого виборчого права таємним голосу-ванням
строком на 4 роки. Нардепи здійснюють свої по-вноваження на постійній
основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший
представницький мандат. Їм гарантується депутатська недоторканість. ВРУ
працює сесійно. Вона є повноваженою за умови обрання не менш як 2/3 від
її конст. складу. ВРУ збирає-ться на першу сесію не пізніше ніж на 30-й
день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засі-дання
ВРУ відкриває найстарший за віком депутат. Чер-гові сесії ВРУ
починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного
року. Позачергові сесії ВРУ, із зазначенням порядку денного, скликаються
Головою ВРУ на вимогу не менш як 1/3 нардепів від ко-нституційного
складу ВРУ або на вимогу Президента. Засідання ВРУ проводяться відкрито.
Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конст. складу
ВРУ. ВРУ обирає зі свого складу Голову ВРУ, Першого заступника і
заступника Голови ВРУ та може відклика-ти їх. ВРУ затверджує перелік
комітетів ВРУ, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють
законопроект-ну роботу, готуюють і попередньо розглядають питання
віднесені до повноваження ВРУ. Для підготовлення і попереднього розгляду
питань ВРУ може створювати тимчасові спеціальні комісії. ВРУ для
проведення розс-лідувань із питань, що становлять суспільний інтерес,
може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не
менш як 1/3 від конст. складу ВРУ. Процес законотворчої діяльності ВРУ
х-ся правом зако-нодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням.
Закони ВРУ приймає більшістю від її конституційного складу. Закони, що
вносять зміни до Конституції та сама Конституція приймається не менше як
2/3 від конст. складу ВРУ. Закони підписує Голова ВРУ і невідкладно
надсилаються Президентові України.

25. Конституційний статус Президента України.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є
гарантом державного суверенітету, терито-ріальної цілісності України,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Новоо-браний Президент вступає на пост не пізніше як через 30 днів після
офіційного оголошення результатів вибо-рів, із моменту складення присяги
народові на урочисто-му засіданні ВРУ. Президент має такі повноваження:
за-безпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави; звертається з посланням до народу та із
щорічними й позачерговими посланнями до ВРУ про внутрішнє і зовнішнє
становище України; приймає рішення про визнання іноземних держав;
приз-начає позачергові вибори до ВРУ у строки, встановлені Конституцією;
припиняє повноваження ВРУ, якщо про-тягом 30 днів однієї чергової сесії
пленарні засідання не можуть розпочатися; призначає, за згодою ВРУ,
Прем’-єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра
України, приймає указ про його відставку та ін. Президент користується
правом недоторканості на час виконання повноважень. Він очолює Раду нац.
безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із пи-тань
забезпечення безпеки та оборони в Україні. Прези-дент виконує свої
повноваження до вступу на пост ново-обраного Президента, але Конституція
встановлює, що повноваження Президента припиняються достроково в разі
його відставки, неможливості виконувати свої пов-новаження за станом
здоров’я, усунення з поста в поря-дку імпічмента та смерті. При
Президентові функціонує Адміністрація Президента, яка є допоміжним
органом, що складається з кваліфікованих наукових консультан-тів,
політиків, правознавців, економістів. Їхнє завдання полягає в тому, щоб
надавати виважені поради Президе-нтові для винесення рішень, готувати
попередньо прое-кти документів, проводити експертні оцінювання
отри-маних даних щодо соціально-економічного стану суспі-льства,
аналізувати й давати рекомендації для ефектив-ного вирішення існуючих
проблем.

26. Конституційний статус Кабінету Міністрів Украї-ни. Основними
напрямками діяльності органів держав-ної виконавчої владм в Україні є
реалізація двох основ-них ф-ій: виконавчої та розпорядчої. Виконавча
ф-ія х-ся тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи
та інші акти законодавчої влади. Розпорядча ф-ія х-ся тим, що для
виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого
імені видають управ-лінські акти, дають відповідні розпорядження. КМУ –
вищий орган у системі органів виконавчої влади – від-повідальний перед
Президентом України, підконтроль-ний і підзвітний ВРУ. КМУ у своїй
діяльності керується Конституцією та ЗУ. До складу КМУ входять
Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри,
міністри. Персональний склад КМУ признача-ється президентом України за
поданням Прем’єр-мі-ністра. Прем’єр-міністр керує роботою КМУ. КМУ:
за-безпечує державний суверенітет та економічну самос-тійність України,
здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання
Конституції та ЗУ, актів Президента; вживає заходи щодо забезпечення
прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової,
цінової, інвестиційної та податкової політи-ки, політики у сферах праці
й зайнятості населення, соц. захисту, освіти, науки і культури, охорони
природи, еко-логічної безпеки і природокористування; розробляє та
здійснює загальнодержавні програми економічного, нау-ково-технічного,
соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови
розвитку всіх форм вла-сності; здійснює управління об’єктами державної
влас-ності відповідно до закону; організовує та забезпечує здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи та ін. КМУ у
межах своєї компетенції ви-дає постанови й розпорядження, що є
обов’язковими до виконання. Акти КМУ підписує Прем’єр-міністр Укр.

27. Місцеве самоврядування в Україні.

Місцеве самоврядування є правом територіальної грома-ди – жителів села
чи добровільного об’єднання в сільсь-ку громаду жителів кількох сіл,
селища та міста – самос-тійно вирішувати питання місцевого значення в
межах Конституції та ЗУ. Органами місцевого самоврядування, які
репрезентують спільні інтереси територіальних гро-мад сіл, селищ і міст,
є районі та обласні ради. Сільські, селищні, міські ради можуть
дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні,
квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх
час-тиною власної компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад
входять депутати, що їх обирають жителі села, селища, міста.
Територіальні громади обирають строком на чотири роки відповідно
сільського, селищного та мі-ського голову, який очолює виконавчий орган
ради та головує на її засіданнях. Голови районної та обласної рад
обираються відповідною радою та очолюють її ви-конавчий орган. Усі
передбачені Конституцією та зако-нодавством України органи
самоврядування й самоор-ганізації мають власну матеріальну та фінансову
основу, на яку поширюється їхня компетенція. Обласні й район-ні ради
мають приблизно аналогічну компетенцію, що поширюється на їхні
території. Оргам місцевого самов-рядування закон може надавати окремі
повноваження органів виконавчої влади, а тому з цих питань вони
під-порядковані відповідним органам виконавчої влади. ЗУ “Про місцеве
самоврядування” від 21 травня 1997 р. скл. з преамбули та 5 розділів.
Цим законом проголошено, що місцеве самоврядування – це гарантоване
державою право та реальна здатність територіальної громади само-стійно
або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого
самоврядування вирішувати питання місце-вого значення в межах
Конституції та ЗУ. Місцеве само-врядування в Україні здійснюється на
засадах: народов-ладдя, законності, гласності; колегіальності; поєднання
місцевих і державних інтересів; виборності; правової; організаційної та
матеріально-фінансової самостійності в межах власних повноважень та ін.
до системи місцево-го самоврядування вкл: територіальну громаду;
сільсь-ку, селищну, міську ради; сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні
ради, що репрезенту-ють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст; органи самоорганізації населення. Сільські, селищ-ні,
міські ради мають виключну компетенцію, під якою розуміють питання, що
вирішуються тільки на їхніх пле-нарних засіданнях. До неї відносять:
затвердження рег-ламенту ради; утворення й ліквідацію постійних та
ін-ших комісій ради, затвердження персонального складу; внесення змін до
складу виконавчого комітету та його розпуск; винесення рішення щодо
випуску місцевих по-зик; винесення рішення про проведення місцевого
ре-ферендуму; затвердження статусу територіальної гро-мади і т.ін.
виконавчі органи сільських, селищних, місь-ких рад мають повноваження у
сферех і галузях: соціа-льно-економічного і культурного розвитку,
планування та обліку, бюджетів, фінансів і цін, управління комуна-льною
власністю, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного
обслуговування, громадсь-кого харчування, транспорту і зв’язку,
будівництва, ос-віти, охорони здоров”я, культури, фізкультури і спорту,
земельних відносин та охорони навколишнього природ-ного середовища, соц.
захисту населення, зовнішньоек-ономічної діяльності, оборонної роботи,
адміністратив-но-територіального устрою, забезпечення законності,
правопорядку, охорони прав, свобод і законних інте-ресів громадян,
відзначення державними нагородами, відзнаками Президента України та
присвоєння почесних звань України. Ради скл. з депутатів, яких обирає
насе-лення відповідної території на основі загального, рівно-го і
прямого виборчого права таємним голосуванням. Строк повноважень рад –
чотири роки. Усі ради працю-ють сесійно. Сесії скл. з пленарних засідань
ради, а та-кож засідань постійних коміісй ради. У радах створю-ються
постійні й тимчасові контрольні комісії. Постійні комісії ради є
органами ради, що обираються з-поміж її депутатів для вивчення,
попереднього розгляду і підго-товки питань, які належать до її відання,
здійснення контрлю за виконанням рішення ради її виконавчого ко-мітету.
Тимчасові комісії ради є органами ради, що оби-раються з-поміж її
депутатів для здійснення контролю з конкретно визначених радою питань.
Рада в межах її повноважень приймає нормативні та інші акти у формі
рішень. Територіальним громадам належить право ко-мунальної власності на
рухоме й нерухоме майно, до-ходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю,
природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі
банки, страхові товариства, а також на пенсійні фонди, частку в майні
підприємств, житловий фонд, не-жилі приміщення, заклади культури,
освіти, спорту. Охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування, на
інше майно і майнові права, рухомі і нерухомі об’єк-ти, визначені як
об’єкти комунальної власності, а також кошти, отримані від їх
відчуження. Ради від імені тери-торіальних громад здійснюють управління
об’єктами їх-ньої спільної власності, що задовільняють спільні потре-би
територіальних громад. держава гарантує та спрямо-вує свої зусилля на
розвиток місцевого самоврядування.

28. Судова система України.

Судова система України – це сукупність усіх судів, що діють на
території, мають загальні завдання, організова-ні і функціонують на
єдиних демократичних принципах, пов’язаних між собою відносинами із
здійснення право-суддя. Відповідно до ст. 124 Конституції правосуддя
зді-йснюється виключно судами. Делегування ф-ій судів, також
привласнення цих ф-ій іншими органами або по-садовими особами не
допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які
виникли у дер-жаві. Судочинство в Україні здійснюється Конституцій-ним
Судом і судами загальної юрисдикції. Організація, порядок діяльності і
компетенція судів загальної юрис-дикції визначається Конституцією і ЗУ.
Система судів загальної юрисдикції будується за принципами
терито-ріальності і спеціалізації. Найвищим судом цієї системи є
Верховний Суд України, який здійснює нагляд за су-довою діяльністю судів
республіки в порядку, визначе-ному законодавством України. Верховний Суд
АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, які є другою
ланкою судової системи, розглядають у межах своєї компетенції справи як
суд першої інстанції, в каса-ційному порядку, в порядку нагляду і за
обставинами, що знову відкрилися; здійснюють нагляд і за обставина-ми,
що знову відкрилися; здійснюють нагляд за судовою діяльністю районних
(міських), міжрайонних (окруж-них) судів, також вивчають і узагальнюють
судову прак-тику, аналізують судову статистику, здійснюють інші
повноваження, надані їм законодавством. Прирівняні до них міжобласні
суди є лише судами першої інстанції і в межах своїх повноважень
розглядають на режимних об’єктах, розташованих на території України, всі
кримі-нальні і цивільні справи, а також справи про адміністра-тивні
правопорушення. Районні (міські), міжрайонні (окружні) суди є першою
ланкою суової системи Украї-ни. Районні (міські) суди утворюються в
кожному райо-ні або місті без районного розподілу. Вони є основною
ланкою судової системи, оскільки розглядають переваж-ну к-сть
кримінальних і цивільних справ, становлять кількісну більшість у
системі, максимально наближені до населення. Міжрайонні (окружні) суди
створюються для забезпечення колегіального розгляду судових справ
районними судами, до яких обрано недостатню к-сть суддів. У системі
судів загальної юрисдикції входять також спеціалізовані суди – військові
й арбітражні. Вій-ськові суди здійснюють правосуддя в Збройних Силах
України й інших військових формуваннях, передбаче-них законодавством.
Арбітражні суди, що діють на те-риторії України в теперішній час,
прийшли на зміну органам державного і відомчого арбітражів. Арбітраж-ний
суд є незалежним органом у вирішенні всіх госпо-дарських спорів, що
виникають між юридичними особа-ми, державними й іншими організаціями. До
системи арбітражних судів України належать: Вищий арбітраж-ний суд
України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київ-ський і Севастопольський
міські арбітражні суди.

29. Прокуратура України: конституційно-правовий статус та повноваження.

Прокуратура – єдина цент-ралізована система державних органів, які від
імені Ук-раїни здійснюють нагляд за точним виконанням та єди-ним
застосуванням законів через своєчасне виявлення правопорушень, вжиття
заходів щодо їх усунення і при-тягнення винних до відповідальності.
Діяльність органів прокуратури спрямована на утвердження верховенства
закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від
неправомірних посягань на: закріплені Конс-титуцією України незалежність
держави, суспільний і державний лад, політичну та економічну систему.
Права національних груп і територіальних утворень; гаранто-вані
Конституцією, іншими ЗУ та міжнародними право-вими актами
соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини й
громадянина; основи демок-ратичного устрою державної влади, правовий
статус місцевих рад народних депутатів, органів територіаль-ного
громадського самоврядування. На органи прокура-тури покладено такі ф-ії:
підтримання держ. обвинува-чення в суді; представництво інтересів
громадян або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за
додержанням законів органами, які проводять опера-тивно-розшукову
діяльність, дізнання, досудове слідст-во; нагляд за додержанням законів
під час виконання су-дових рішень у кримінальних справах, а також у разі
вживання інших заходів примусового характеру, пов’я-заних з обмеженням
особистої свободи громадян. Відпо-відно до п.9 Перехідних положень
Конституції прокура-тура продовжує виконувати ф-ію нагляду за
додержан-ням і застосуванням законів та ф-ію попереднього слідс-тва – до
набрання чинності законів, що будуть регулю-вати ці положення. Основні
принципи організації та дія-льності прокуратури полягають в тому, що
вони: станов-лять єдину централізовану систему, яку очолює Генера-льний
прокурор України, з підпорядкуванням прокуро-рів за ієрархією;
здійснюють їхні повноваження на під-ставі додержання Конституції та
чинних на території ре-спубліки законів, незалежно від будь-яких органів
держ. влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’-єднань чи
їхніх органів; захищають у межах їхньої ком-петенції права і свободи
громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від
національного чи соц. по-ходження, мови, освіти, ставлення до релігії,
політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;
вживають заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони
виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому
законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення;
ді-ють гласно, інформують державні органи влади, громад-скість про стан
законності та заходи щодо її зміцнення. Працівники прокуратури не можуть
належати до будь-яких політичних партій чи рухів. Втручання інших
орга-нів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації,
громадсько-політичних організацій (рухів) та їхніх представників у
діяльність прокуратури з нагля-ду за додержанням законів або з
розслідування діянь, що містять ознаки злочину, забороняється. Вимоги
про-курора, які відповідають чинному законодавству, є обо-в’язковими для
всіх органів, підприємств, установ, орга-нізацій, посадових осіб і
громадян та виконуються неві-дкладно або в передбачені законом чи
визначені проку-рором строки.

30. Поняття, система та джерела адміністративного права. Адміністративне
право яв-ляє собою окрему галузь права України, що покликана регулювати
особливу групу суспільних відносин. Голов-ною їх особливістю є те, що
вони виникають, розвиваю-ться і припиняють своє існування у сфері
державного управління у зв’язку з організацією та функціонуванням
системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. Предмет
регулювання адміністративного права охоплює коло однорідних суспільних
відносин, до яких необхідно віднести: управлінські відносини, в межах
яких безпосередньо реалізується завдання, функції та повноваження
виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного
характеру, що склались у процесі діяльності інших органів державної
влади; упра-влінські відносини, що виникають за участі суб’єктів
місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного
характеру, що виникають усередині си-стеми громадських організацій.
Отже, адміністративне право є окремою галуззю права, що складає систему
правових норм, покликаних регулювати суспільні від-носини управлінського
характеру в сфері державно-уп-равлінської діяльності органів виконавчої
влади. Дже-рела адміністративного права – це зовнішні форми
ві-дображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції
України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних
адміністрацій та інших нормативних актах державних органів.
Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає і різні
дже-рела адміністративного права України. За певними кри-теріями їх
можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, а також
затверджені зазначеними органами положення, устави, нормативно-правові
доку-менти, що регулюють управлінську діяльність. Необ-хідно зазначити,
що джерела адміністративного права мають свої особливості, що
обумовлюються спрямова-ністю норм, їхнім змістом, а також юридичною
силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела права
поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні
є обов’язковими для вико-нання всіма органами управління незалежно від
їх під-порядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно
визначені підвідомчі органи. Залежно від територіального устрою держави
джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні. Джерела
адміні-стративного права, що базуються на нормах Конститу-ції України та
законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів,
прийнятих нижчим за іє-рархією органами виконавчої влади. З огляду на
чисель-ність джерел адміністративного права доцільно роз-ділити їх на
такі види: (Конституція України. Вона ве-де перед у системі джерел
адміністративного права, є Основним Законом України. Закріплені в ній
норми ма-ють пряму адміністративно-правову спрямованість. Во-ни
визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади,
розмежовують повноваження між це-нтральними й місцевими органами влади,
закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними держа-вного
управління, участь громадських організацій в уп-равлінні державними та
громадськими справами тощо.

(Адміністративно-правові норми закріплюються в за-конодавчих актах, що
їх приймає Верховна Рада Украї-ни. До найбільш актуальних законодавчих
актів необхі-дно віднести Закони України “Про об’єднання грома-дян”,
“Про державну службу”, “Про місцеве самовряду-вання” та ін. (Постанови
Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми
організацій-ного характеру. (Укази й розпорядження Президента у сфері
державного управління. (Нормативні постанови й розпорядження КМУ, а
також затверджені ним поло-ження, устави, правила, інструкції та інші
кодифіковані акти. Нормативні постанови прийняті КМУ спільно з
профспілковими організаціями. (Джерелами адмініст-ративного права в
міжгалузевому й галузевому масшта-бах виступають нормативні акти, що їх
приймають міні-стерства, державні комітети і служби України.
(Норма-тивні накази керівників міністерств, державних комісій і служб.
До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти, затверджені
керівниками згаданих вище ін-ституцій. (Нормативні накази керівників
державних підприємств, об’єднань та організацій (чи акти їхніх
ко-лективних органів). Дії норм зазначених актів обмежено конкретним
формуванням. (Джерелами адміністратив-ного права можуть бути також
нормативні акти предста-вницьких і виконавчих органів місцевого
самоврядуван-ня. (Акти органів громадських організацій, якщо вони
затверджені чи санкціоновані державними органами і містять правила, що
регулюють будь-які аспекти адміні-стративного управління (скажімо,
положення про ради громадськості мікрорайону). Адміністративне право
на-лежить до найменш систематизованих галузей правової системи України.
З одного боку, такий стан речей пояс-нюється багатомагнітністю предмета
регулювання сус-пільних відносин адміністративним правом, а з іншого –
відсутністю належного впорядкування наявних адміні-стративно-правових
норм. Тому зараз однією з актуаль-них є проблема прискорення роботи з
систематизації та кодифікації наявних адміністративно-правових
матеріа-лів. В Україні було проведено клопітку роботу з коди-фікації
адміністративно-правових актів; наслідком її стало прийняття 7 грудня
1984 року Кодексу про адмі-ністративні правопорушення (набрав чинності з
1 чер-вня 1985р). Він складається з 5 розділів (33 глави).

31. Адміністративно-правові відносини.

Адміністративно-правові відносини – відносини, що ви-никають,
розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у
зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на
всіх рів-нях управління в державі. Треба відмітити, що свій
регу-лятивний вплив на ці відносини здійснює адмін. право через
управління і цим упорядковує відповідні відноси-ни в державі та
суспільстві. Основна увага приділяється тим відносинам, які виникають із
виконанням завдань і ф-ій державно-управлінської діяльності, тобто
передба-чається необхідність наявності відповідного суб”єкта виконавчої
влади. Говорячи про адмін-правові відноси-ни мусимо говорити і про
предмет регулювання адмін. права, адже він охоплює коло відносин, до
яких необхід-но віднести: управлінські відносини, в межах яких
без-посередньо реалізуються завдання , ф-ії та повноважен-ня виконавчої
влади; відносини внутрішнього організа-ційного характеру, що склались у
процесі діяльності ін-ших органів держ. влади; відносини, що виникають
за участі суб’єктів місцевого самоврядування; відносини організаційного
характеру, що виникають усередині системи громадських організацій.

32. Державна служба в Україні. Статус державного службовця. Державна
служба в Україні – професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних орга-нах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і
ф-ій держави та одержують зарплату за рахунок держ. коштів. Державна
служба – спеціально організована професійна діяльність громадян з
реалізації конституці-йних цілей і ф-ій держави. Д.с. – один з
центральних ін-ститутів адмін. права. Д.с. необхідно розглядати в
аспек-ті виконання службовцями їхніх обов’язків у держ. орга-нізаціях
(органах держ. влади, підприємствах, організа-ціях, установах). Д.с.
здійснюється на професійній осно-ві. Правовий інститут Д.с. скл. норми
конст., трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Із
при-йняттям на держ. службу службовцеві присво.ється ранг у межах
відповідної категорії посад. Держ. службовець може бути позбавлений
рангу лише за вироком суду. До найсуттєвіших обов’язків держ. службовця
відносться: додержання Конституції та інших актів законодавства;
забезпечення ефективної роботи і виконання завдання держ. органів
відповідно до їхньої компетенції; недопу-щення порушення прав і свобод
людини і громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових
обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень держ. органів чи
посадових осіб, розпоряджень і вказівок керівників; забезпечення держ.
таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання
обов’яз-ків держ. служби, а також іншої інформації, яка згідно з
законодавством не підлягає розголошенню, тощо. Держ. службовець має
право: користуватися правами й свобод-ами, що гарантуються Конституцією
та ЗУ; брати участь у розгляді питань і винесенні в межах іхніх
повноважень рішень; одержувати від держ. органів, підприємств, ус-танов
та організацій, органів місцевого й регіонального самоврядування
необхідну інформацію з питань, що на-лежать до їхньої компетенції; на
повагу особитої гіднос-ті, справедливе й шанобливе ставлення до себе з
боку керівників, співробітників й громадян; вимагати керів-ником чітко
визначеного обсягу службових повнова-жень за посадою службовця; на
оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, що йому
присвоюєть-ся, якості, досвіду і стажу роботи; безперешкодно
озна-йомлюватися з матеріалами, що стосуються проходжен-ня ним державної
служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування
службовими щабля-ми з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного
виконання службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад
вищої категорії; вимагати службового розслідування з метою знаття
безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові,
безпеч-ні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на
соціальний і правовий захист відповідно до йо-го статусу; захищати свої
законні права та інтереси у ви-щих за ієрархією держ. органах та в
судовому порядку. Конкретні обов’язки і права держ. службовців
визнача-ються на основі типових кваліфікаційних характеристик і
відображаються в посадових положеннях та інструкці-ях, що затверджуються
керівниками відповідних дер-жавних органів у межах закону та їхньої
компетенції. Необхідно відмітити, що адмін. право обслуговує пере-довсім
держ. управління. Воно визначає адміністратив-но-правовий статус
державних службовців системи дер-жавного управління відповідно до ЗУ
“Про держ. служ-бу” від 16 грудня 1993 року.

33. Види органів державного управління в Україні.

Органи державного управління – центральні та місцеві органи державної
виконавчої влади, представницькі ор-гани та органи місцевого
самаврядування, органи управ-ління громадських організацій, а також
асоціації, конце-рни, міжгалузеві, регіональні та інші об’єднання
підпри-ємств при виконанні ними ф-ій управління в межах де-легованих ним
повноважень. Управлінська форма здій-снення ф-ій держави –
характеризується діяльністю дер-жави та її органів з оперативного
застосоування, викона-ння, використання й дотримання правових норм у
про-цесі організації здійснення держ. ф-ій. Управлінські ме-тоди –
засоби і способи здійснення виконавчо-розпоря-дчої діяльності у сфері
реалізації ф-ій держави.

34. Поняття та склад адміністративного правопору-шення. У законодавстві
поняття “адміністративне пра-вопорушення” сформульовано в Кодексі про
адміністра-тивні правопорушення. Згідно з цим Кодексом адмініст-ративним
правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або
необережна) дія чи без-діяльність, що посягає на державний чи
громадський по-рядок, суспільну власність, права і свободи громадян, на
встановлений порядок управління і за яку законодавс-твом передбачено
адміністративну відповідальність. Адміністративне правопорушення має
притаманні тіль-ки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести:
протиправність, винність і відповідальність (адміністра-тивне
стягнення). Склад адміністративного правопо-рушення – це передбачена
нормами права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності
яких те чи інше діяння можна класифікувати як адміністративне
правопорушення. Він криє в собі: об’єкт; об’єктивну сторону; суб’єкт;
суб’єктивну сторону. Об’єкт адмініс-тративного правопорушення – це
сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом,
а також регулюються нормами трудового, цивільного, зе-мельного,
фінансового права, за порушення яких накла-даються адміністративні
стягнення. Об’єктивна сторо-на адміністративного правопорушення
знаходить прояв у дії чи бездіяльності, що заборонені адміністративним
правом. Суб’єктами адміністративних правопорушень виступають громадяни
чи посадові особи. Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення
охоплює вину, мотив і мету поведінки правопорушника. Держав-неуправління
– одна з головних форм діяльності держа-ви, особливий вид соц.
управління в сус-ві. Йому харак-терні риси: свідоме, цілеспрямоване
здійснення впливу на всі сфери сус-ва в інтересах людей. Основними
еле-ментами структури управління вирізняється складністю. Її основними
елементами виступають керівні й керовані системи, їхні суб’єкти та
об’єкти. Це – виконавчі й розпорядчі органи, їхній аппарат, сфери й
галузі управ-ління, підприємства, установи, організації тощо.

35. Адміністративна відповідальність: поняття та пі-дстави.Під
адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування
уповноваженим органом чи по-садовою особою адміністративного стягнення
до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не тягне за
собою відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.
Адміністративна відпо-відальність – вид відповідальності, який
передбачає на-дання в уставленому нормами адміністративного права
порядку й уповноваженими на те органами та посадо-вими особами
адміністративних стягнень на винних у скоєнні адміністративних
проступків з метою покаран-ня, виправлення та перевиховання
правопорушників. Адміністративна відповідальність є визначальною мі-рою
держ. примусу; настає за порушення винними своїх правових обов’язків;
супроводжується доганою і держа-вним та суспідбним засудженням
протиправного діяння й особи правопорушника.

36. Адміністративне стягнення: поняття тпа види.

Адміністративне стягнення – попередження, штраф, адміністративний арешт,
позбавлення спеціальних прав, виправні роботи, оплатне вилучення
предмета, який став знаряддям скоєння правопорушення, конфіскація, що
накладається у разі скоєння вчинку, що має ознаки адміністративного
проступку на винну особу (правопо-рушника). Адміністративне стягнення –
захід відпові-дальності, що застосовується з метою виховання особи, яка
скоїла адміністративний проступок, а також попере-дження скоєння нових
правопорушень як самим право-порушником, так й іншими особами. Види
адміністра-тивних стягнень закріплено в Кодексі про адміністра-тивні
правопорушення (статті 23 – 32). До них законо-давець відносить такі
види: попередження; штраф; оп-латне вилучення чи конфіскація предмета,
що став зна-ряддям учинення чи безпосереднім об’єктом адміністра-тивного
правопорушення; конфіскацію грошей, одержа-них завдяки вчиненню
адміністративного правопору-шення; позбавлення спеціального права,
наданого гро-мадянинові (права керувати транспортним засобом,
по-лювати); виправні роботи; адміністративний арешт; ад-міністративне
висилання за межі України іноземних громадян та осіб без громадянства за
вчинки, що грубо порушують громадський порядок.

37. Загальна характеристика Кодексу про адмініст-ративні правопорушення.
В Україні було проведено копітку роботу з кодифікації
адміністративно-прпавових актів; наслідком її стало прийняття 7 грудня
1984 р. Ко-дексу про адміністративні правопорушення (набрав чи-нності з
1 червня 1985 року – сьогодні діє з понад 100 змінами та доповненнями).
Він скл. з 5 розділів (33 гла-ви). Розділ 1. Загальні положення. –
Розділ містить од-нойменну гл.1. Розділ 2. Адміністративні
правопоруше-ння і адміністративна відповідальність (Загальна та
Осо-блива частини). Загальна частина охоплює глави 2-4;
2.Адміністративне правопорушення та адміністративна відповідальність;
3.Адміністративне стягнення. 4.Накла-дення адміністративного стягнення.
Особлива частина охоплює глави 5 – 15: 5.Адміністративне правопорушен-ня
в галузі охорони праці та здоров’я населення; 6.Ад-мін. правопорушення,
що посягають на власність; 7.Ад-мін. правопорушення в галузі охорони
природи, викори-стання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та
культури; 8.Адмін. правопорушення в пром., будівницт-ві та в галузі
використання електричної й теплової енер-гії; 9.Адмін. правопорушення у
с/г. Порушення ветери-нарно-санітарних правил; 10.Адмін. правопорушення
на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку; 11.Адмін.
правопорушення (далі – А.п.) в галузі житло-вих прав громадян,
житлово-комунального господарства та благоустрою; 12.А.п. в галузі
торгівлі, фінансів і кус-тарно-ремісничих промислів; 13.А.п. в галузі
стандарти-зації, якості продукції та метрології; 14.А.п., що посяга-ють
на громадський порядок і громадську безпеку; 15.А. п., що посягають на
встановлений порядок управління. Розділ 3. Органи, які уповноважені
розглядати справи про адміністративні правопорушення. – розділ містить
глави: 16.Основні положення; 17.Підвідомчість справ про А.п. Розділ 4.
Провадження у справах про А.п. – Ро-зділ охоплює глави 18 – 24:
18.Основні положення; 19.Протокол про А.п.; 20.Адміністративне
затримання. Особистий огляд. Огляд речей і вилучення речей та
до-кументів; 21.Особи, які беруть участь у провадженні в справі про
А.п.; 22.Розгляд справ про А.п.; 23.Постанова по справі про А.п.;
24.Оскарження і опротестування пос-танови по справі про А.п. Розділ 5.
Виконання постанов про накладення адмін. стягнень. – Розділ охоплює
глави 25 –33: 25.Основні положення; 26.Провадження по ви-конанню
постанови про винесення попередження; 27.Провадження по виконанню
постанови про накладен-ня штрафу; 28.Провадження по виконанню постанови
про оплатне вилучення предмета; 29.Провадження по виконанню постанови
про конфіскацію предмета, гро-шей. 30.Провадження по виконанню постанови
про поз-бавлення спеціального права; 31.-//-//- про застосування
адміністративного арешту; 32.-//-//-про застосуванню виправних робіт;
33.-//-//- в частині відшкодування майнової шкоди.

38. Органи, що розглядають справи про адміністра-тивні правопорушення.
Систему органів, що розгля-дають справи про адміністративні
правопорушення, виз-начено Кодексом про адміністративні правопорушення.

До них належать: адміністративні комісії при виконав-чих комітетах
районних, міських, районних у містах, се-лищних, сільських рад;
виконавчі комітети селищних, сільських рад; районні (міські) суди
(судді); органи вну-трішніх справ, органи державних інспекцій та інші
орга-ни (посадові особи), уповноважені на те Кодексом. Ад-міністративні
комісії при виконавчих комітетах район-них, міських, районних у містах,
сільських, селищних рад вирішують усі справи про адміністративні
правопо-рушення, за винятком тих, що віднесені до відання ін-ших органів
(посадових осіб). Виконавчі комітети сіль-ських, селищних рад депутатів,
судді районних (місь-ких) судів, органи внутрішніх справ, органи
державних інспекцій та інші уповноважені органи розглядають справи про
адміністративні правопорушення, віднесені згідно з Кодексом про
адміністративні правопорушення до їх відання. Адміністративні комісії
утворюються від-повідними радами депутатів у складі голови, заступника
голови, відповідального секретаря, а також членів ко-місії. В
адміністративних комісіях при виконавчих ко-мітетах районних, міських,
районних у містах рад депу-татів є посада звільненого відповідального
секретаря ко-місії. Порядок діяльності адміністративних комісій
регу-люється законодавчими актами України. Порядок утво-рення інших
колегіальних органів, уповноважених роз-глядати справи про
адміністративні правопорушення, а також порядок розгляду справ у цих
органах визнача-ється законодавчими актами України. Посадові особи,
уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення,
можуть накладати адміністративні стягнення, передбачені Кодексом про
адміністративні правопорушення, у межах наданих їм повноважень і ли-ше
під час виконання службових обов’язків.

39. Система органів управління економікою.

Органи державної виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері
економіки скл. певну систему. До таких органів належать: міністерства й
відомства, що здійснюють галузеве та міжгалузеве управління (Мін.
економіки, Мін. фінансів, Антимонопольний комітет України тощо); головні
управління, управління, коміте-ти, департаменти у складі місцевих рад
нардепів і місце-вих держ. адміністрацій, що здійснюють управління
еко-номікою на місцевому рівні; органи управління держ. господарськими
об’єднаннями, які діють у певній сфері промисловості, транспорту,
зв’язку тощо.

40. Організаційно-правові форми підприємництва, суб’єкти підприємнцької
діяльності. Суб’єкти підпри-ємницької діяльнсоті – громадяни України,
інших дер-жав, не обмежені Законом правоздатності або дієздатно-сті.
Юридичні особи всіх форм власності, встановлених ЗУ “Про власність”.
Підприємництво – самостійна ініці-атива, систематична, на власний ризик
діяльність по в-ву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та
заня-ття торгівлею з метою отримання прибутку. Суб’єктами
підприємницької діяльності є: приватні, акціонерні п-ва, п-ва з
обмеженою відповідальністю, колективні п-ва, а також їх підрозділи
(філіали, представництва, відділен-ня тощо), об’єднання п-в (асоціації,
корпорації,консор-ціуми, концерни), промислово-фінансові групи, банки,
інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, страхові
компанії, довірчі товариства, біржі то-що – тобто юридичні особи та
фізичні особи (не обме-жені в своїй дієздатності громадяни України,
іноземні громадяни, а також особи без громадянства). Для
під-приємницької діяльності законом передбачається вибір
організаційно-правових форм. Залежно від видів і форм власності в
Україні можуть утворюватись такі види під-приємств: індивідуальне
підприємство; сімейне підпри-ємство; приватне підприємство; колективне
підпри-ємство; державне комунальне підприємство; державне підприємство,
засноване на загальнодержавній власно-сті; спільне підприємство;
підприємство засноване на власності юридичних осіб і громадян країн СНД
та ін-ших держав; малі підприємства. Своєрідною організа-ційно-правовою
формою підприємницької діяльності є орендні підприємства. Зараз набуває
поширення така ор-ганізаційно-правова форма підприємницької діяльності,
як інноваційні підприємства. Підприємства можуть об’єднуватися в
асоціації, корпорації, консорціуми, концерни. За законом України “Про
підприємництво” від 7 лютого 1991 р., із змінами і доповненнями на 16
грудня 1993р. суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:
громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та
дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, встановлених законом
України “Про власність”.

41. Підстави припинення підприємницької діяльнос-ті. За законом України
“Про підприємництво” від 7 лю-того 1991 р., із змінами і доповненнями на
16 грудня 1993 р. діяльність підприємця припиняється: з власної
ініціативи підприємця; на підставі рішення суду або ар-бітражу; у разі
закінчення строку дії ліцензії; при бан-крутстві; на інших підставах
передбачених законо-давчими актами ВРУ. Підставою про порушення справи
про банкрутство є письмова заява будь-кого з креди-торів або боржника до
арбітражного суду. Кредитори у місячний строк з дня опублікування в
офіційному друкованому органі ВРУ чи КМУ оголошення про пору-шення
справи про банкрутство подають до арбітражного суду письмові заяви з
майновими вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.
Громадяни і юридичні особи, які бажають взяти участь у санації боржника
у той самий строк повинні подати до арбітражного суду заяви з письмовим
зобов’язанням про переведення на них боргу. Якщо порушено справу про
банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право
вимагати передачі підприємства йому в аренду або перетворення його в
інше підприєм-ство, засноване на колективній власності за умови
прий-няття на себе боргів підприємства-боржника. Арбіт-ражний суд визнає
боржника банкрутом у разі відсут-ності пропозиції щодо проведення
санації або незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника.

42. Поняття та предмет фінансового права України.

Фінансове право – сукупність правових норм, що регу-люють суспільні
відносини у сфері збирання, розподілу та використання органами державної
влади та місцевого самоврядування коштів із метою забезпечення
виконан-ня покладених на ці органи завдань і функцій. Що ж до предмета
регулювання фінансового права, то його скла-дають відносини, що
виникають у процесі становлення: бюджетної системи України, порядку
розподілу доходів і видатків між її ланками; порядку готування,
прийняття й виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів;
визначення системи оподаткування, видів і розмірів податків, зборів та
інших обов’язкових плате-жів до бюджету. Предмет регулювання фінансового
пра-ва становлять: бюджетна система України, порядок роз-поділу доходів
і видатків між її ланками; порядок готу-вання, прийняття й виконання
Державного бюджету Ук-раїни та місцевих бюджетів; система оподаткування,
ви-ди, розміри і строки сплати податків, зборів та інших об-ов’язкових
платежів до бюджету; засади створення фі-нансового, грошового,
кредитного та інвестиційного ри-нків; порядок державного фінансування та
кредитуван-ня, утворення й погашення державного внутрішнього і
зовнішнього боргу; статус національної валюти, а також статус іноземних
валют на території України; порядок випуску та обігу цінних паперів, їх
види і типи.

43. Бюджетна система України.

Усі бюджети – це ланки єдиної бюджетної системи нашої держави. Законом
“Про бюджетну систему Укра-їни” визначено її структуру. До складу
бюджетної систе-ми входять Державний бюджет України, республікан-ський
бюджет АРКрим та місцеві бюджети. До місцевих бюджетів належать обласні,
міські, районні, районні в містах, селищні та сільські бюджети. Бюджет
району об-’єднує районний бюджет, бюджети міст районного значення,
селищні та сільські бюджети. Бюджет міста, що має районний поділ,
об’єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу.
Бюджет області об’єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст
обласного підпорядкування. Бюджет АРК об’єднує республіканський бюджет
та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування АРК. Згідно
зі стру-ктурою органів місцевого самоврядування, визначеною Конституцією
України та ЗУ від 21 травня 1997 р. “Про місцеве самоврядування в
Україні”, сільські, селищні та міські ради є органами місцевого
самоврядування, які представляють і захищають інтереси територіальної
гро-мади певного села, селища та міста. Сільські, селищні та міські
бюджети створюються для використання на пот-реби цих територіальних
громад. Районні й обласні бюд-жети теж належать до місцевих бюджетів.
Вони ство-рюються для виконання соціально-економічних та ін-ших програм
району, області. Сукупність усіх бюджетів, які входять до складу
бюджетної системи України, нази-вається зведеним бюджетом України. Його
показники використовуються для визначення фінансової політики держави,
для розробки планів економічного та соц. роз-витку України.

44. ЗУ “Про державний бюджет України”.

Закон України про державний бюджет України скл з 6 розділів: 1 –
загальні положення; 2 – доходи державного бюджету; 3 – фінансування та
кредитування державного бюджету України; 4 – видатки державного бюджету
України; 5 – формування бюджету АРК, місцевих бюд-жетів та міжбюджетні
взаємовідносини; 6 – прикінцеві положення. Також до нього входять
декілька додатків. Зокрема: доходи державного бюджету України; розпо-діл
видатків державного бюджету України; показники взаємовідносин державного
бюджету України з бюд-жетами АРК, областей, міст Києва і Севастополя;
обсяги видатків загального фонду державного бюджету на утримання
бюджетних установ і організацій та прове-дення заходів, які передаються
у поточному році на фінансування з бюджету АРК та місцевих бюджетів;
об-сяг видатків на реалізацію статті 57 ЗУ “Про освіту” з бюджетів АРК,
областей, міст Києва і Севастополя.

45. Система оподаткування в Україні.

Система оподаткування – сукупність податків, що сплачуються до бюджетів
і державних цільових фондів у встановленому законом порядку, а також
права, обов’-язки й відповідальність платників. Кожна держава
вста-новлює власну систему оподаткування, тобто визначає платників
податків, об’єкти оподаткування, види пода-тків і порядок їх сплати. Тип
системи оподаткування ви-значається співвідношенням 4 секторів
формування по-датків і зборів (обов’язкових платежів): державний;
ко-мерційний; фінансовий; населення. Ці питання регулю-ються ЗУ “Про
систему оподаткування” від 18 лютого 1997 р. Згідно з цим законом
установлення і скасування податків до бюджетів і до державних цільових
фондів здійснюється ВРУ, а також – у межах, установлених цим законом,
іншими ЗУ про оподаткування, — ВР АРК, сіль-ськими, селищними, міським
радами. ВР АРК, сільські, селищні, міські ради мають право встановлювати
додат-кові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх
бюджетів. Ставки, механізм справляння подат-ків і пільги з оподаткування
визначаються тільки зако-нодавчими актами про оподаткування. Податкова
систе-ма України базується на принципах: стимулювання під-приємницької
виробничої діяльності та інвестиційної активності; обов’язковості;
рівнозначності й пропорцій-ності; рівності, недопущення будь-яких
проявів подат-кової дискримінації; соціальної справедливості;
стабіль-ності; економічної обгрунтованості; рівномірності спла-ти;
компетенції; єдиного підходу й доступності.

46. Поняття податку та обов’язкового платежу, їх ви-ди. Податок –
обов’язковий внесок до бюджету відпові-дного рівня або державного
цільового фонду, здійснюв-аний платниками в порядку й на умовах,
визначуваних законодавчими актами про оподаткування. Податки
сп-лачуються в певному розмірі та в чітко визначені стро-ки. Обов’язкові
платежі – це податки і збори. Усі подат-ки можна розділити на види за
різними ознаками. Зале-жно від характеру платника розрізняють: податки з
юри-дичних осіб (податок на прибуток, ПДВ тощо); податки з фіз. осіб
(прибутковий податок, податок на промисел тощо). За формою обкладення
податки поділяються на: прямі (або прибутково-майнові, належать податки,
що сплачуються в процесі придбання та накопичення мате-ріальних
ресурсів; визначаються розміром об’єкта опо-даткування, включаються до
ціни товару і сплачуються виробником або власником; своєю чергою
поділяються на особисті податки (податок на прибуток п-в, податок на
доходи фіз. осіб, податок на промисел; збір за спец. Використання
природних ресурсів; плата за торговий патент тощо); реальні (подаок на
нерухоме майно, плата за землю, податок із власників транспортних
засобів тощо)) та непрямі (податки на споживання, стягуються в процесі
реалізації товарів чи послуг, включається у виг-ляді надбавки до їхньої
ціни та сплачується споживачем; до них належать акцизний збір, ПДВ,
мито, держ. мито). Всі податки поділяються на загальнодержавні і
місцеві. До загальнодержавних обов’якових платежів належать: податок на
додану вартість; акцизний збір; податок на прибуток підприємств; податок
на доходи фіз. осіб; ми-то; держ. мито; податок на нерухомість; податок
за зем-лю; рентні платежі; податок із власників транспортних засобів та
інших самохідних машин і механізмів; пода-ток на промисел; збір на
обов’язкове соц. страхування; збір за спеціальне використання природних
ресурсів; збір до Державного інноваційного фонду тощо). До міс-цевих
обов’язкових платежів віднесено: готельний збір; збір за припаркування
автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру;
курортний збір; збір за участь (виграш) у бігах на іподроиі; збір за
право вик-ористання місцевої символіки; збір за право проведення кіно- і
телезнімань; збір за проведення місцевого аукціо-ну, конкурсного
розпродажу й лотерей; збір за проїзд територією прикордонних областей
автотранспорту, що прямує за кордон; збір із власників собак тощо.
Залежно від характеру використання податки поділяються на за-гального
призначення (використовуються на загально-державні потреби без
конкретизації заходів чи видатків) та спеціальні (цільові) податки
(зараховуються до держ. цільових фондів і використовуються виключно на
фі-нансування конкретних видатків – збір на обов’язкове державне
пенсійне страхування). За періодичністю стяг-нення податки поділяються
на6 разові, систематичні (ре-гулярні).

47. Об’єкт та суб’єкт оподаткування.

До суб’єктів оподаткування відносять юридичні та фізи-чні особи(за
статусом); національні платники (резиден-ти) та нерезеденти (іноземні
платники) – за стосунком до держави. Об’єктами оподаткування – є доходи
(при-бутки), додана вартість продукції (робіт, послуг), варті-сть
продукції (робіт, послуг), у тому числі митна або її натуральні
показники, спеціальне використання природ-них ресурсів, майно юридичних
і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законодавчими актами України.

48. Права та обов’язки платника податку.

?

?

?

AE

E

> @ B X Z \ »

4

?

?

?

?

1На платників податку покладаються такі обов’язки: вес-ти бухгалтерський
облік; подавати декларації, бухгал-терську звітність та інші документи й
відомості, пов’я-зані з обчисленням і сплатою податків; сплачувати
нал-ежні суми податків у встановлені законами терміни; допускати
посадових осіб державних податкових орга-нів до обстеження приміщень, що
використовуються для одержання доходів чи пов’язані з утриманням
об’єк-тів оподаткування, а також для перевірок із питань об-числення і
сплати податків. Платники податків мають такі права: подавати документи,
що підтверджують пра-во на пільги з оподаткування; одержувати та
ознайом-люватися з актами перевірок, проведених державними податковими
органами; оскаржувати рішення держав-них податкових органів та дії
посадових осіб.

49. Відповідальністьза порушення податкового зако-нодавства.
Відповідальність за правильність обчислен-ня, своєчасність сплати
податків і додержання законів про оподаткування несуть платники податків
відповідно до законів України. Суми податків, не внесені у визна-чений
термін, а також суми штрафів та інших фінансо-вих санкцій стягуються за
весь час ухилення від сплати податків з юридичних осіб незалежно від
форм власнос-ті та результатів фінансово-господарської діяльності у
беззаперечному порядку, а фізичних осіб – у судовому порядку або через
нотаріальні контори за виконавчими листами. Умисне ухилення від сплати
податків, зборів, інших обов’язкових платежів, вчинене посадовою осо-бою
підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, або
фізичною особою, якщо ці діяння призвели до ненадходження до бюджетів чи
державних цільових фондів коштів у значних розмірах, тягне кри-мінальну
відповідальність. Ухилення від подання декла-рації про доходи від
заняття кустарно-ремісничим про-мислом, іншою індивідуальною трудовою
діяльністю чи про інші доходи, що оподатковуються прибутковим по-датком,
та в інших випадках, коли подання декларації передбачено законодавством,
або несвоєчасне подання декларації, чи включення до неї явно
перекручених да-них, становить адміністративне правопорушення. До
ад-міністративної відповідальності притягуються також по-садові особи
органів державної влади та місцевого само-врядування за незаконне
надання підприємцям подат-кових пільг, які ставлять їх у привілейоване
становище щодо інших підприємців. Керівники та інші посадові особи
банків та інших фінансово-кредитних установ за невиконання вимог,
передбачених законодавчими акта-ми про оподаткування, а також за
неподання держ. пода-ковим органам відомостей про відкриття рахунків
суб’єктам підприємницької діяльності притягуються до відповідальності
згідно з законами України.

50. Банківська система України.

Банк – це установи, ф-єю яких є кредитування суб’єктів господарської
діяльності та громадян за рахунок залуче-ння коштів підприємств,
установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове й
розрахункове об-слуговування народного господарства, виконання валю-тних
та інших банківських операцій, передбачених чин-ним законодавством.
Банківська система є дворівневою і скл. з Нацбанку та комерційних
банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку України, Ощадного
бан-ку україни, республіканських та інших комерційних ба-нків різних
видів і форм власності. Нацбанк є централь-ним банком держави, її
емісійним центром. Він прово-дить єдину державну політику в царині
грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує
міжба-нківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в
цілому, визначає курс грошової одиниці від-носно валют інших країн.
Нацбанк створює Держ. скар-бницю республіки та організовує її
діяльність. Нацбанк репрезентує інтереси України у відносинах із
централь-ними банками інших країн. Нацбанк згідно з законодав-ством
України нагромаджує золотовалютні резерви, що зараховуються на його
баланс, здійснює операції з їх ро-зміщення. Комерційні банки різних
видів і форм власно-сті створюються на акціонерних або пайових засадах.
Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків можуть бути
юридичні та фізичні особи, за виня-тком рад народних депутатів усіх
рівнів, їхніх виконав-чих органів, політичних і профспілкових
організацій, спілок і партій, громадських фондів. Частка будь-якого з
засновників, акціонерів не повинна перевищувати 35% статутного фонду
банку. Комерційний банк діє відповід-но статуту. Комерційні банки можуть
відкривати на території України та за її межами філіали та
представ-ництва за погодженням із Нацбанком України.

51. Правове положення Рахункової палати України.

Згідно ст. 98 Конституції України контроль за викорис-танням коштів
Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює
Рахункова палата Ук-раїни. Сфера її повноваень поширюється передовсім на
уряд, фінансово-економічні органи виконавчої влади, Національний банк
України та інші органи, визначені в законі. Контрольний орган парламенту
організовує свою діяльність на засадах законності, плановості,
об’єктив-ності та гласності. Незалежність Рахункової палати оз-начає, що
в межах своєї компетенції вона самостійно ви-рішує питання, пов’язані зі
здійсненням контролю, про-веденням перевірок та ревізій, діє незалежно
від будь-яких інших органів держави, політичних партій і гро-мадських
об’єднань.

52. Поняття кредитних відносин та види банківсько-го кредиту.

53. Кредитний договір.

54. Правове положення комерційних банків.

Банк – це установи, ф-єю яких є кредитування суб’єктів господарської
діяльності та громадян за рахунок залуче-ння коштів підприємств,
установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове й
розрахункове об-слуговування народного господарства, виконання валю-тних
та інших банківських операцій, передбачених чин-ним законодавством.
Правовий статус банків і порядок здійснення банківської діяльності в
Україні визначають-ся статтями 99, 100 Конституції України та ЗУ “Про
банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 року.

Банки є юридичними особами, економічно самостійни-ми і повністю
незалежними від виконачих і розпорядчих органів державної влади в
рішеннях, пов’язаних з їх-ньою оперативною діяльністю, а також щодо
вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству. Банки не
відповідають за зобов’язаннями банків, окрім випадків, коли сторони
беруть на себе таку відповідаль-ність. Комерційні банки різних видів і
форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах.Суб’є-кти
підприємницької діяльності без реєстрації їх у НБУ відповідно до
законодавства не мають права використо-вувати у своїх назвах термін
“банк” і похідні від нього словосполучення. Засновниками, акціонерами
(учасни-ками) комерційних банків можуть бути юридичні та фі-зичні особи,
за винятком рад народних депутатів усіх рівнів, їхніх виконавчих
органів, політичних і профспіл-кових організацій, спілок і партій,
громадських фондів. Частка будь-якого з засновників, акціонерів не
повинна перевищувати 35% статутного фонду банку. Комерцій-ний банк діє
відповідно статуту, в якому визначаються: повна та скорочена назва
банку, його місцезнаходження (поштова адреса); перелік операцій, що
здійснюються банком; положення про те, що банк є юридичною осо-бою;
положення про органи управління банку, їхню структуру, порядок утворення
та ф-ії; порядок ліквідації банку; інші дані, які не суперечать
законодавству Украї-ни. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах
кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обс-луговування
підприємств, установ, організацій і грома-дян через виконання операцій і
надання послуг, перед-бачених законодавством. Комерційні банки можуть
від-кривати на території України та за її межами філіали та
представництва за погодженням із Нацбанком України.

55. Правовий статус Націоанального банку України.

Правовий статус банків і порядок здійснення банківсь-кої діяльності в
Україні визначаються статтями 99, 100 Конституції України та ЗУ “Про
банки і банківську дія-льність” від 20 березня 1991 року. НБУ є
центральним банком держави, її емісійним центром. Він проводить єдину
державну політику в царині грошового обігу, кре-диту, зміцнення грошової
одиниці, організує міжбан-ківські розрахунки, координує діяльність
банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці від-носно
валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в
обіг, а також випуск нац. гро-шових знаків за рішенням ВРУ. Основною
ф-єю НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. НБУ
створює Держ. скарбницю республіки та організо-вує її діяльність,
зберігає резервні фонди грошових зна-ків, дорогоцінні метали та
золотовалютні запаси. НБУ репрезентує інтереси України у відносинах із
централь-ними банками інших країн, у міжнародних банках та ін-ших
фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво
передбачене на рівні центральних бан-ків. НБУ згідно з законодавством
України нагромаджує золотовалютні резерви, що зараховуються на його
ба-ланс, здійснює операції з їх розміщення (у тому числі і в іноземних
банках) самостійно або через банки, уповно-важені ним на виконання
зовнішньоекономічних опера-цій. Рада НБУ розробляє основні засади
грошово-креди-тної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Правовий статус Ради НБУ визначається законом. Кері-вним органом НБУ є
Правління. Правління НБУ: розг-лядає стан грошового обігу і розробляє
пропозиції щодо основних напрямків державної грошово-кредитної
полі-тики; ухвалює рішення про рівень резервних вимог і нормативів,
процентних ставок на кредити, що надаєть-ся комерційними банками; веде
економічні розробки в царині грошового обігу та банківської справи,
методики бухобліку і звітності; проводить іншу діяльність із вико-нання
його ф-ій згідно зі Статутом НБУ. Правління НБУ скл. з голови Правління,
його заступників і членів Прав-ління.

56. Поняття та система цивільного права України.

Цивільне право – одна з провідних галузей нац. права України, яка
регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних
осіб та держави в цілому. Предмет правового регулювання Ц.п. скл.
правові відно-сини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це,
зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові
відносини.Систему Ц.п. України ви-значає розміщення його складових у
певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів – юридичних норм
та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за-гальну та особливу.
Загальну частину Ц.п. скл. правові норми та інститути, що стосуються
всіх цивільно-право-вих відносин, а саме: положення про суб’’ктів та
об’єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна
давність. Особливу частину Ц.п. скл. норми права, які регулюють окремі
групи спеціальних цивіль-но-правових відносин. Вона криє в собі такі
інститути: право власності; зобов’язальне право; авторське право; право
на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак
для товарів і послуг, раціона-лізаторську пропозицію; спадкове право;
правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування
цивільних законів іноземних держав і міжнародних до-говорів. Як частина
юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивльно-правового
регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розви-тку, а
також розробляє способи його подальшого вдос-коналення.

57. Джерела цивільного права.

Джерелами цивільного права України є Конституція України (28.06.1996),
Цивільний кодекс України (прий-нятий ЗУ РСР від 18.07.1963 і введений в
дію 1.01.1964), Житловий кодекс України (від 30.06.1983 року), ЗУ “Про
власність” (від 7 лютого 1991), “Про підприємства в Україні” (від 27
березня 1991), “Про підприємництво” (від 7 лютого 1991), “Про
господарські товариства”, “Про захист прав споживачів”, “Про об’єднання
грома-дян”,“Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про
приватизацію майна державних підприємств”, “Про малу приватизацію”, “Про
заставу”, “Про цінні папери та фондову біржу” (від 18 червня 1991) та
ін. Серед інших нормативних актів, що є джерелами циві-льного права, а
отже й містять цивільно-правові норми, можна відмітити укази Президента
(наприклад, “Про тимчасові Положення про правову охорону об’єктів
промислової власності та раціоналізаторських пропози-цій в Україні” від
18 вересня 1992), постанови й розпо-рядження КМУ (скажімо, постанова КМУ
“Про мініма-льні ставки авторської винагороди за використання тво-рів
л-ри й мистецтва” від 18 лбтого 1994), а також поло-ження, інструкції,
накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та
особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами й
відомства-ми України.

58. Поняття, структура та види цивільних правовід-носин.
Цивільно-правові відносини – врегульовані нор-мами цивільного права
майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають
юридично рівх-ними носіями прав та обов’язків. Цивільно-правові
від-носини скл. з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єк-тів і
змісту. Суб’єктами цивільно-правових відносин мо-жуть бути фізичні та
юридичні особи. Об’єктами цивіль-но-правових відносин можуть бути: речі,
дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом
цивільно-правових відносин є цивільні права та обов’яз-ки суб’єктів
таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види:
1)за змістом: майнові циві-льно-правові відносини, спрямовані на
задоволення майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, немай-нові
цивільно-правові відносини щодо задоволення осо-бистих немайнових
інтересів учасників цих відносин; 2)за зв’язком учасників відносин:
абсолютні, тобто циві-льно-правові відносини, за яких уповноваженому
суб’є-ктові протистоїть як зобов’язаний суб’єкт невизначене коло осіб,
відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб’єктові
протистоїть конкретно виз-начена особа, яка повинна виконати для
упов-новаженого суб’єкта певні дії; 3)залежно від об’єкта пра-вових
відносин: речові цивільно-правові відносини, об’-єктом яких є речі,
зобов’язальні, тобто правовідносини, об’єктом яких є виконання
відповідних зобов’язань; 4)залежно від структури: прості
цивільно-правові від-носини, за яких одній стороні належить тільки
право, а іншій – тільки обов’язок, складні цивільно-правові відносини,
за яких дві сторони мають як права, так і обов’язки; 5)за характером
нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини,
охоронні цивільно-правові відносини. Юридичні факти в цивіль-ному праві
поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії – це такі
юридичні факти, спричи-нення яких залежить від волі людей та породжує
певні правові наслідки. Юридичні події – це юридичні факти, що настають
незалежно від волі людини.

59. Цивільна правоздатність та дієздатність грома-дян України. Цивільною
правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести
цивільні обов’язки. Правоздатність у громадянина України вини-кає від
дня народження і припиняється з його смертю. Цивільна дієздатність – це
здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати
для себе цивільні обов’язки, тобто його здатність розпоряджатися
власними правами і нести відповідальність за свої дії. Цивільна
дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність настає з
досягненням повноліття – 18 років; часткова дієздатність фізичні особи у
віці від 15 до 18 років; мінімальна дієздатність характерна для осіб
віком до 15 років; обмежена дієздатність може бути визначена судом
громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство не здатний розуміти
значення своїх дій чи керувати ними, може бути виз-наний судом
недієздатним.

60. Поняття юридичної особи та її правосуб`єктність

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлена майно,
можуть набувати майнових та осо-бистих немайнових прав і нести
обов’язки, бути пози-вачем і відповідачем у судових органах. Правовими
оз-наками юридичної особи є: організаційна єдність; наявність
відокремленого майна; можливість виступати в цивільному обороті від
власного імені; здатність са-мостійно нести майнову відповідальність.
Юридичні особи наділено цивільною правосуб`єктністю, тобто цивільною
правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із
моменту їх державної реєст-рації. Цивільна правоздатність юридичної
особи визна-чається характером і змістом діяльності юридичної осо-би, що
передбачена статутом організації. Цивільна дієз-датність здійснюється
відповідними органами юридич-ної особи, які можуть бути як
єдиноначальними, так і колегіальними. Для юридичної особи
правосуб`єктність виникає: з моменту затвердження статуту або
положен-ня; з моменту видання компетентним органом постано-ви про
утворення організації; з моменту реєстрації ста-туту, якщо він підлягає
реєстрації. Залежно від харак-теру власності розрізняють такі види
юридичних осіб: державні; колективні; орендні; акціонерні; спільні, за
участю закордонних суб’єктів; приватні; сімейні; релі-гійні та ін. За
характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що
виробляють про-дукцію; установи, котрі надають послуги населенню;
колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства;
комерційні та інші організації. Правосуб`-єктність юридичної особи
припиняється: з моменту її ліквідації; з моменту реорганізації.

61. Підстави виникнення, зміни та припинення циві-льних прав та
обов’язків. Захист цивільних прав

Право на захист являє собою суб’єктивне цивільне право певної особи,
тобто вид і міру її можливої(дозволеної) поведінки із захисту своїх
прав. Способи захисту циві-льних прав особи: визнання права; відновлення
стано-вища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій,
що порушували права; присудження до виконання обов’язку в натурі;
припинення або зміну правовідношення; компенсацію моральної шкоди;
стяг-нення з правопорушника збитків, а у випадках, перед-бачених законом
чи договором, — неустойки(штрафу, пені); інші способи. Крім спеціальних
засобів захисту прав особи, цивільне право допускає виняткові засоби, до
яких належать необхідна оборона і крайня необ-хідність. Необхідна
охорона є вчиненням певних дій з метою захисту інтересів чи прав особи,
яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від
суспільно-небезпечного посягання способом завдання шкоди тому, хто
посягає, якщо такі дії зумовлені пот-ребою негайного відвернення та
припинення посягання. Крайня необхідність – збіг обставин, що змушує
особу вчинити одне правопорушення з метою запобігання більшому
правопорушенню.

62. Представництво та довіреність: форми та види

Представництво, себто такі відносини, за яких угоду ук-ладено
представником від імені іншої особи, яку він ре-презентує, створює для
останньої відповідні права та обовязки. Воно виникає з огляду на
відсутність юри-дичної здатності або фізичної можливості в особи, яку
репезентують, вчиняти юридичні дії. Буває обовязковим і
доовірним(добровільним). Обовязкове представництво встановлюється
законом. Добровільне представництво залежить від бажання конкретної
особи, яку репрезен-тують, і визначає повноваження представника видачею
довіреності чи у формі договору. При цьому пред-ставник повинен діяти
тільки в межах наданих йому повноважень. Письмовим документом, що його
видає одна особа іншій для представництва перед третіми осо-бами, є
довіреність, може бути разовою, спеціальною чи генеральною. Укладається
тільки у письмовій формі. Не може перевищувати 3 років.

63. Поняття, види та форми угод у цивільному праві

Угоди – це вольові правомірні дії громадян і органі-зацій, спрямовані на
досягнення певного юридичного результату: встановлення, зміну або
припинення циві-льних прав та обов’язків. Їх можна класифікувати за
різ-ними критеріями: 1)залежно від повноважень к-сті суб’-єктів, які їх
укладають, вони можуть бути односторон-німи, двосторонніми,
багатосторонніми; 2)залежно від способу укладання угоди вони можуть бути
консенсу-альні і реальні. Консенсуальні угоди вважаються укла-деними з
моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Реальні –
поряд із домовленістю сторін необхідно передати майно, вчинити інші дії;
3)за-лежно від інтересів і мети угоди можуть бути платними і
безоплатними, казуальними і абстрактними; 4)угоди можуть бути плановими
і неплановими; 5)угоди можуть бути законними і незаконними або дійсними
і недійс-ними. Угоди можуть укладатись в усній або письмовій формі –
простій чи нотаріальній. Іноді вони можуть ук-ладатися в конклюдентній
формі, коли суб’єкт мовчить, і це визнається виявом його волі укласти
угоду, перед-бачену законодавством. Цивільним кодексом України
передбачені такі види конкретних договорів: договір ку-півлі-продажу,
договір оренди, договори міни, даруван-ня, поставки, майнового найму,
найму жилого примі-щення, підряду, перевезення, позики, доручення,
комісії, схову, довічного утримання, сумісної діяльності, конт-рактації
сільськогосподарської продукції та ін.

64. Умови дійсності угод та підстави визнання їх недійсними

Всі угоди, які укладаються, повинні бути укладені і офо-рмлені
відповідно до вимог закону: 1)всі особи, які ук-ладають угоду, повинні
бути правоздатними і дієздат-ними у повному об’ємі, що дає їм право на
здійснення угод; 2)всі угоди повинні відповідати за своїм змістом закону
або не протирічити йому; 3)угода повинен бути укладений в тій формі, як
це вимагає закон(згідно ст. 44 ЦК України в письмовій формі укладаються:
угоди державних, кооперативних та інших громадських орга-нізацій між
собою і з громадянами; угоди громадян між собою на суму понад сто
карбованців; інші угоди грома-дян між собою, відносно яких закон вимагає
додер-жання письмової форми), всі письмові угоди повинні бути підписані;
4)повинні укладатися при вільному во-левиявленні сторін договору.
Дотримання цих чотирьох умов є достатнім для визначення угод законними і
дій-сними і навпаки – недотримання їх веде до недійсно-сті(незаконності)
угод.

65. Види, порядок укладання та припинення договорів

Договір можна визначати як угоду двох або декількох сторін, спрямовану
на встановлення, зміну чи припи-нення цивільних правовідносин. Предметом
договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки пра-вомірною.
Змістом будь-якого договору є права і обов’-язки сторін, установлені
ним. Прийнято розрізняти іс-тотні, звичайні та випадкові умови договору.
Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або
необхідні для договорів цього виду. До звичайних умов відносять ті, які
самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання договору.
Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах
такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою
сторін. Договори, що базуються на волевиявлен-ні однієї особи,
називаються односторонніми. Договори, в яких виявлено волю двох сторін,
називаються двосто-ронніми. Договори, в яких беруть участь більш ніж дві
особи, називаються багатосторонніми. Розрізняють до-говори реальні й
консенсуальні. Реальні договори вва-жаються укладеними, тобто набувають
юридичного зна-чення лише з моменту фактичного здійснення певних дій.
Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного
значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору. За формою
договори можуть бути усними або письмовими. Письмові, своєю чергою,
поділяються на прості й нотаріально засвідчені. У процесі укладення
договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір(оферту) і
прийняття про-позиції(акцепт). Часто сторони самі визначають момент
набрання договором юридичної сили. В інших випадках момент укладення
договору визначає закон.

66. Поняття зобов’язань, принципи виконання зобов’язань

Виконання зобов’язань можливе в таких формах: у пов-ному обсязі,
частинами, покладання виконання зобов-‘язань на третю особу.
Зобов’язання повинні викону-ватися належним чином і в установлений строк
відпо-відно до вимог чинного законодавства, акта планування, договору, а
за відсутності таких указівок – відповідно до вимог, що звичайно
ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов’язання та
одностороння зміна умов договору не допускається , крім випадків,
передбачених законом. Кредитор має права не приймати виконання
зобов’язання частинами, якщо інше не передбачене зако-ном, актом
планування, договором або не випливає з сутності зобов’язання. Виконання
зобов’язання, що ви-никло з договору, може бути покладено вцілому або в
частині на третю особу в разі, коли це передбачено встановленими
правилами, а так само якщо третя особа пов’язана з однією із сторін
адміністративною підлег-листю або відповідним договором. Зобов’язання
мають виконуватися якісно і в установлений строк. Місцем виконання
зобов’язання повинно бути місце, зазначене в законі, договорі, акті
планування, на підставі якого ви-никло зобов’язання, або передбачене в
сутності зобов’-язання. На випадок альтернативного зобов’язання борж-ник
має право вибору щодо виконання однієї з двох або кількох дій, якщо
іншого не передбачено законом, дого-вором або змістом зобов’язання. Коли
в зобов’язання бе-руть участь кілька кредиторів або кілька боржників, то
кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників
повинен виконати зобов’язання в рівній частці з іншими, якщо інше не
випливає з закону чи договору.

67. Підстави припинення зобов’язань за цивільним законодавством

Згідно з Цивільним кодексом України зобовязвння при-пиняються:
виконанням; зарахуванням; якщо боржник і кредитор – одна особа; за
угодою сторін; унаслідок зміни плану; за неможливістю виконання; зі
смертю гро-мадянина або з ліквідацією юридичної особи. Виконан-ня: якщо
боржник видав кредиторові в посвідчення зо-бовязання борговий документ,
то кредитор, приймаючи виконання, мусить повернути цей документ або
зазна-чити про це в розписці. Зобовязання припиняється зара-хуванням
зустрічної однорідної вимоги, строк якої нас-тав або строк якої не
зазначений чи визначений момен-том витребування. Для зарахування досить
заяви однієї сторони. Зобовязання припиняється, якщо боржник і кредитор
– одна особа. Якщо згодом цей збіг при-пиняється, зобовязання виникає
знову. Зобовязання при-пиняється за угодою сторін, зокрема за угодою про
за-міну одного зобовязання іншим між тими самими осо-бами. Зобовязання
між організаціями підлягає при-пиненню або зміні сторонами в
установленому порядку, якщо підстави, на яких зобовязання основане,
змінені розпорядженням, обовязковим для обох сторін. Зобовя-зання
припиняється за неможливістю виконання, якщо вона спричинена
обставинами, за якими боржник не від-повідає. Зобовязання припиняється
зі смертю боржника, якщо виконання не може бути проведено без особистої
участі боржника. Зобовязання припиняється зі смертю кредитора, якщо
виконання провадиться особисто для кредитора. Зобовязання припиняється з
ліквідацією юридичної особи(боржника або кредитора). Може бути покладено
на іншу юридичну особу.

68. Способи забезпечення виконання зобов’язань

Виконання зобов’язань може забезпечуватися такими способами: згідно з
законом чи договором:неустойкою (штрафом, пенею), заставою і
поручництвом; за зобов’я-заннями між громадянами або з їхньою
участю-завдат-ком; за зобов’язаннями між державними організаціями за
гарантією. Неустойкою(штрафом, пенею) визнається визначена законом або
договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі
невико-нання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі
прострочення виконання. На випадок застави кре-дитор має право в разі
невиконання боржником забез-печеного заставою зобов’язання одержати
задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими
кредиторами. За договором поруки поручник зобов’язу-ється перед
кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в
повному обсязі або в частині. Завдатком визнається грошова сума, що
вида-ється однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за
договором платежів іншій стороні на підтвер-дження укладення договору і
забезпечення його вико-нання. Коли зобов’язання виникають щодо погашення
заборгованості між організаціями, способом забезпе-чення виконання
зобов’язання може виступати гарантія. Що видається іншими організаціями
стосовно його ви-конання.

69. Поняття, підстави та види цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність – установлена зако-ном негативна
реакція держави на цивільне правопо-рушення, що виявляється в
позбавленні особи певних цивільних прав чи накладення на неї обов’язків
майно-вого характеру. Підставами для цивільно-правової від-повідальності
є: наявність майнової шкоди; протип-равність поведінки; вина; причинний
зв’язок між збит-ком і протиправною поведінкою. Під майновою шкодою слід
розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Якщо
дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є
протип-равними або забороненими законом, настає відпові-дальність.
Принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача
шкоди. Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність
причинного зв’язку між протиправною дією боржника і тим негатив-ним
наслідком, що настав через цю протиправну дію. Різновидностями
цивільно-правової відповідальності є: договірна та позадоговірна;
часткова і солідарна; основна і субсидіарна(додаткова); повна та
обмежена. За деякі дії цивільно-правова відповідальність може
нак-ладатися без вини, якщо вона обумовлена законом чи угодою: за
невиконання грошового зобов’язання; збері-гача за втрату, недостачу чи
пошкодження майна; за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.

70. Поняття та види строків у цивільному праві. Строки позовної давності

Позовна давність – це встановлений законом строк для захисту прав за
позовом особи, право якої порушене. Незалежно від закінчення строку
позовної давності осо-ба має право звертатися в судові органи для
захисту своїх прав. Строк позовної давності є юридичний факт, який
відноситься до дій і подій. Строк позовної давності обмежує дію
суб’єктивних прав і обов’язків у часі. В ок-ремих випадках арбітражний
чи третейський суд, за наявності поважних причин пропуску строку
позовної давності, може відновити цей строк і захистити пору-шене право.
Іноді строк позовної давності може бути зу-пинений або перерваний.
Позовна заява повинна міс-тити в собі: точну назву позивача,
відповідача, їх місце проживання, викладення фактичних обставин, які
скла-дають основу позову, аналіз доказів, які підтверджують позов, суть
вимог позивача до відповідача, ціну позову. Вона повинна бути оплачена
державним митом. Зміна строків позовної давності і порядок їх обчислення
уго-дою сторін не допускаються. Позовна давність застосо-вується судом
не залежно від заяви сторін. Позовна дав-ність поширюється на всі
цивільні правовідносини, в то-му числі на ті, суб’єктом яких є держава.
В ст. 83 ЦК України закріплені винятки з цього правила: 1)позовна
давність не поширюється на вимоги вкладників про видачу вкладів,
внесених в ощадний банк; 2)вона не поширюється і на вимоги, які
випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками,
передбаче-ними законом. Немайнові права можуть захищатися в будь-який
строк, оскільки їх захист не обмежений в часі. Разом із тим для захисту
честі і гідності особи і юри-дичних осіб строк позовної давності
встановлений в один рік; 3)не встановлений строк позовної давності на
вимоги про відшкодування шкоди, яка заподіяна життю і здоров`ю громадян.
Два види строків позовної давно-сті: загальні; скорочені або спеціальні.
Загальний строк встановлюється в три роки. Скорочені строки позовної
давності тривалістю в один рік, встановлені для захисту честі і гідності
особи. Строки позовної давності вста-новлені законодавством в шість
місяців: для стягнення неустойки(штрафу, пені);про недоліки проданих
речей; при поставці продукції неналежної якості тощо можуть
встановлюватись менші строки позовної давності (2 мі-сяці) по договорах
перевезення.

71. Поняття, форми, суб’єкти та захист права власності в Україні

В ст. 41 Конституції закріплено, що кожен громадянин має право володіти.
Користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. Власність – це конкретні, історично
обумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з
приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них
інших осіб. В еконо-мічному значенні – це привласнення матеріальних благ
окремими суб’єктами, в юридичному – це розмежування “мого” і “чужого”,
це панування власника над річчю і можливість користуватися і
розпоряджатися нею, незалежно від інших осіб. Зміст права власності
склада-ється із трьох елементів: права володіння, права корис-тування і
права розпорядження матеріальними блага-ми.Суб’єктами права приватної
власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без
гро-мадянства. Іноземні громадяни і особи без громадян-ства, згідно
Конституції України, мають такіж права і обов’язки, як і громадяни
України, за винятком права власності на землю. Захист права власності
закріплений в Конституції України, в Кримінальному, Цивільному кодексі,
в Кодексі про адміністративні правопорушення і інших галузях права.
Власність є основою економічно-го розвитку суспільства, тому держава і
її правоохо-ронні органи захищають різні форми власності різними
правовими засобами. Найважливішим цивільно-право-вим засобом захисту
права власності є віндикація – віндикаційний позов, другий засіб –
негаторний позов, третій засіб – відшкодування шкоди. Віндикація,
віндикаіцйний позов – це позов власника про витребу-вання майна з чужого
незаконного володіння. Негато-рний позов – це такий позов, який
направлений на усу-нення перешкоди законному власнику в користуванні або
розпорядженні майном. Відшкодування заподіяної шкоди – збитки
відшкодовуються в повному обсязі від-повідно до реальної вартості майна
на момент припи-нення права власності, включаючи і неодержані доходи.

72. Спадкування власності за законом в Україні

Спадкування – це перехід майна померлого грома-дянина до його
спадкоємців. Майно, яке після смерті спадкодавця переходить до
спадкоємців, називається спадщиною. Перехід спадщини є загальним або
універ-сальним правонаступництвом. Спадкоємництво здійс-нюється за
законом і заповітом. Спадкоємство за зако-ном має місце, коли і оскільки
воно не змінено запо-вітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за
запо-вітом або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини чи всі
спадкоємці позбавленні заповідачем спадщини, то майно померлого за
правом спадкоємства переходить до держави. Згідно ст. 549 ЦК визнається,
що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління
або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній
конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Для
прийняття спадщини встановлено шестимісячний строк. Не мають права бути
спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно
позбавили життя спад-кодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили
за-мах на їх життя. Не мають права стати спадкоємцями за законом батьки
після дітей, у відношення яких вони позбавлені батьківських прав і не
були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини, а також батьки
і повнолітні діти, які злісно ухилялися від покладених на них в силу
закону обов’язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини
підтвердженні в судовому порядку. При спадкуванні за законом,
спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти(у тому числі
усиновлені), дружина і батьки(усиновителі) померлого. Також дити-на
померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки
спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини
немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. Брати і сестри
померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька так і з боку
матері -–друга черга. До числа спадкоємців за зако-ном належать
непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше
одного року до його смерті. Предмети звичайної домашньої обстановки і
вжитку переходять до спадкоємців за законом, які проживали спільно з
спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони
проживали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

73. Спадкування власності за заповітом в Україні

Заповіт — це розпорядження спадкування стосовно свого майна на випадок
смерті, яке зроблено у встановленій законом формі. Неповнолітні особи і
особи, які визнані судом недієздатними, не можуть вчиняти заповіт.
За-повіт повинен бути оформлений в письмовій формі, під-писаний і
нотаріально завірений. Види заповітів, які прирівнюються до нотаріально
засвідчених: заповіти громадян, які перебувають на стаціонарному
лікуванні, в будинках престарілих і інвалідів; заповіти громадян, які
перебувають у плаванні; заповіти громадян, які пере-бувають у різних
експедиціях; заповіти військовослуж-бовців у пунктах, де немає
нотаріальних контор; запо-віти осіб, які перебувають в місцях
позбавлення волі. Незалежно від змісту заповіту, неповнолітні або
непра-цездатні діти спадкоємця(в тому числі усиновлені), а також
непрацездатні дружина, батьки(усиновителі) і ут-риманці померлого
успадковують не менше двох третин частки, яка б належала кожному з них
при спадкоємстві за законом(обов’язкова частка). 6-ти місячний строк з
дня відкриття спадщини для пред’явлення претензій кре-дитора спадкодавця
до спадкоємців продовженню не підлягає. Частина майна, що залишилася
незаповіданою, розподіляється між спадкоємцями за законом, заклика-ними
до спадкоємства в порядку ст. 529-533 ЦК.

74. Поняття та види цінних паперів, порядок їх випуску

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують пра-во володіння або
відносини позики, визначають взаємо-відносини між особою, яка їх
випустила, та їх власни-ком і передбачають, як правило, виплату доходу у
виг-ляді дивідендів або процентів, а також можливість пере-дачі грошових
та їнших прав, що випливають з цих до-кументів, іншим особам. Можуть
бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери, якщо інше не
перед-бачено законом або в них спеціально не вказано, що во-ни не
підлягають передачі, передаються шляхом пов-ного
індосаменту(передавальним записом, який засвід-чує перехід прав за
цінним папером до іншої особи). Цінні папери на пред’явника обертаються
вільно. Поня-ття, особливі умови випуску, використання та обігу
при-ватизаційних паперів визначаються спеціальним законо-давством
України. Види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх та зовнішніх
державних позик; облігації міс-цевих позик; облігації підприємств;
казначейські зобов’-язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні
се-ртифікати; векселі; приватизаційні папери. Емітент має право на
випуск акцій, облігацій підприємств з моменту реєстрації цього випуску
Державній комісії цінних папе-рів та фондового ринку. Порядок реєстрації
випуску облігацій підприємств і акцій, а також інформації про їх випуск
визначається Державною комісією з цінних па-перів та фондового ринку.
Реєстрація випуску цінних паперів повинна бути проведена не пізніше як
за 30 днів з моменту подачі заяви доданням необхідних
докумен-тів.Загальний реєстр випуску цінних паперів ведеться Державною
комісією з цінних паперів та фондового ри-нку. Торговці цінними паперами
вправі здійснювати та-кі види діяльності по випуску та обігу цінних
паперів: діяльність по випуску цінних паперів; комісійну діяль-ність по
цінних паперах; комерційну діяльність по цін-них паперах.

75. Поняття та зміст договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець зобов’язується
передати у власність покупцеві, а поку-пець зобов’язується прийняти
майно і сплатити за нього певну грошову суму. Сторонами в договору
купівлі-про-дажу виступають продавець і покупець. Істотними умо-вами
цього договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди
щодо цих умов, договір не мо-же вважатися укладеним. Інші умови також
можуть на-бути значення істотних, якщо стосовно до них за заявою однієї
із сторін належить досягти згоди. Предметом до-говору купівлі-продажу
можуть бути окремі речі або їх сукупність, а також певні зобов’язальні
права, пов’язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень
на можливе отримання майнових вигод. Предметом цьо-го договору не можуть
бути боргові зобов’язання, автор-ські права. Форма договору
купівлі-продажу визначаєть-ся характером і вартістю товару, а також
часом виконан-ня договору. Договори, що виконуються в момент укла-дення,
можуть бути укладені в усній формі. Якщо дого-вір виконується після його
укладення, то його належить укласти в письмовій формі, а окремі договори
потребу-ють нотаріального посвідчення. Продавець зобов’язаний попередити
покупця про всі права третіх осіб на прода-вану річ.

77. Договір оренди, порядок його укладання, зміни і припинення

За договором майнового найму(оренди) наймодавець зо-бов’язується надати
наймачеві майно у тимчасове кори-стування за плату. Договір майнового
найму між гро-мадянами на строк більше одного року, найму майна
державних та інших громадських організацій повинен бути укладений у
письмовій формі. Строк договору май-нового найму визначається за
погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли
до-говір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається
укладеним на невизначений строк, і кож-на із сторін вправі відмовитися
від договору в будь-який час, попередивши про це другу сторону в
письмовій формі за три місяці. По договору майнового найму най-мач
зобов’язаний: своєчасно вносити плату за корис-тування майном;
користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;
підтримувати орендне майно у справному стані; провадити за свій рахунок
по-точний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором; при
припиненні договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його
одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовле-ному
договором. Наймодавець має право достроково розірвати договір найму в
судових органах, якщо най-мач: користується майном не відповідно до
договору або призначення майна; навмисно або з неостережності погіршує
стан майна; не вніс плати протягом трьох міся-ців з дня закінчення
строку платежу, а за договором по-бутового прокату — протягом одного
місяця, якщо більш короткі строки не встановлені типовим договором; не
робить капітального ремонту в тих випадках, коли за за-коном або
договором капітальний ремонт лежить на обов’язку наймача. Наймач може
достроково розірвати договір найму: якщо наймодавець не робить
капіталь-ного ремонту, який зобов’язаний робити; якщо майно, в силу
обставин, за які наймач не відповідає, виявиться в непридатному для
користування стані.

80. Поняття, предмет трудового права в Україні

Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове є,
насамперед, трудові відносини, тобто сус-пільні відносини, що виникають
у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної
трудової функції. Предметом правового регулювання норм тру-дового права
є також відносини, що тісно пов’язані з трудовими. Трудове право —
окрема галузь права Украї-ни, яка регулює відносини, що виникають у
процесі реа-лізації особою права на працю. Трудове право являє собою
внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов’-язкових правил
поведінки, що регулюють трудові, а та-кож деякі інші, тісно зв’язані з
трудовими, відносини на-йманих працівників.

81. Джерела трудового права України.

Трудове право є стабільною, давно сформованою галуз-зю права зі своєю
величезною нормативною базою, яка й визначає основне джерело трудового
права – норма-тивно-правові акти. До них відносять Конституцію України,
Закони України «Про зайнятість населення», «Про колективні договори і
угоди», «Про охорону пра-ці», «Про основні засади соціального захисту
ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», Ко-декс
законів про працю, «Про відпустки», «Про вста-новлення величини вартості
межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати», «Про
порядок вирішення колективних трудових спорів(конфлікті)» та інші,
постанови ВРУ, Укази й розпорядження Пре-зидента України, Постанови й
розпорядження КМУ, інс-трукції, правила, положення, накази міністерств,
держа-вних комітетів, відомств, міжгалузеві, міжнародні й та-рифні
угоди. Особливим джерелом трудового права є міжнародні договори,
ратифіковані ВРУ. Ратифіковано близько 50 конвенцій спеціалізованого
органу ООН з питань праці — Міжнародної організації праці. У трудо-вих
колективах також здійснюється нормотворча робота — прийняття локальних
норм, до яких можна віднести Правила внутрішнього трудового розпорядку,
Поло-ження про преміювання, колективні договори, накази тощо.

82. Поняття та порядок укладення колективного договору

Колективний договір як договір, тобто локальний нор-мативний акт, що
регулює виробничі, трудові й соціа-льно-економічні відносини на
підприємстві, в устано-вах, організаціях. Колективна угода являє собою
норма-тивний акт, який регулює такі самі відносини, що й колективний
договір, але на державному, регіональному та галузевому рівнях.
Колективна угода має декілька видів: генеральна угода, галузева,
регіональна. Порядок укладання колективних договорів(угод) визначається
Законом України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. та
КЗпП. Сторонами генеральної угоди виступають: професійні спілки, які
об’єдналися для ве-дення колективних переговорів та укладення
генера-льної угоди; власники чи уповноважені ними органи, які
об’єдналися для ведення колективних переговорів та укладення генеральної
угоди, на чиїх підприємствах зайнято більшість найманих працівників
держави. Сто-ронами угоди на галузевому рівні є власники, об’єд-нання
власників чи уповноважені ними органи і проф-спілки, об’єднання
профспілок або інших представни-цьких організацій трудящих, які мають
відповідні пов-новаження, достатні для ведення переговорів, укладення
угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу
їхніх дій. Угода на регіональному рівні укладається між місцевими
органами державної влади або регіональними об’єднаннями підприємців,
якщо во-ни мають відповідні повноваження, і об’єднаннями про-фспілок чи
іншими органами, якщо їх уповноважили трудові колективи.

83. Поняття та порядок укладення трудового договору

Трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою,
за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією
уго-дою, з підляганням внутрішньому трудовому розпо-рядкові, а власник
підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи
фізична особа, яка наймає працівників, зобов’язується виплачувати
праців-никові заробітну платню і забезпечувати умови праці, необхідні
для виконання роботи, передбачені законо-давством про працю, колективним
договором і угодою сторін. Укладати трудовий договір працівник може на
одному або водночас на декількох підприємствах, в установах,
організаціях. Стороною трудових правовід-носин є передовсім фізичні
особи. Іншою стороною вис-тупає власник підприємства, установи,
організації, упов-новажений ним орган чи фізична особа. Права та
обо-в’язки сторін поділяються на: безпосередні, що визна-чаються
сторонами; похідні, що передбачені законо-давством, котрі своєю чергою
поділяються на необхідні умови, та додаткові умови.

84. Випробування при прийнятті на роботу

Однією з додаткових умов трудового договору є визна-чення строку
випробування під час прийняття на робо-ту. Строк випробування не може
перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках — шести
місяців(державні службовці, керівники). Для робітників — один місяць.
Окремим категоріям працівників строк випробування не встановлюється: які
не досягли 18 річного віку; молоді спеціалісти, що закінчили вищі
навчальні заклади і в установленому порядку направлені на роботу; осіб,
переведених з іншого місця роботи та інших категорій парцівників.

85. Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника

Законодавством передбачено обов’язкове письмове по-передження
працівником власника про звільнення за два тижні до припинення трудових
відносин. Коли заява працівника про звільнення з роботи за власним
бажан-ням зумовлена неможливістю продовжувати роботу власник або
уповноважений ним орган повинен розі-рвати трудовий договір у строк,
запропонований праців-ником. Для деякої категорії працівників
законодавством уведено обмеження щодо припинення трудового дого-вору в
певний період за власним бажанням: молоді спе-ціалісти протягом терміну,
визначеного в направленні на роботу або за договором, а також для осіб,
засуд-жених до виправних робіт без позбавлення волі. Розір-вання молодим
спеціалістом угоди до закінчення трьох років після її укладення можливе
з поважних причин: установлення інвалідності 1 або 2 групи; установлення
інвалідності 1 або 2 групи у дружини(чоловіка) випуск-ника, одного з
батьків(осіб які їх заступають) випускни-ка; якщо молодий спеціаліст —
вагітна жінка; мати чи батько, які мають дитину у віці до трьох років;
одинока мати чи батько, які мають дитину до 14 років або
ди-тину-інваліда; проходження чоловіком(дружиною) вій-ськової служби;
вступу до вищих навчальних закладів 3 — 4 рівнів акредитації. Строкові
трудові договори не мо-жуть бути розірвані за ініціативою працівника.
Стро-ковий трудовий договір з ініціативи працівника може бути розірвано
достроково в разі хвороби або інвалід-ності, які перешкоджають виконанню
роботи за догово-ром, порушення власником чи уповноваженим ним ор-ганом
законодавства про працю, колективного або тру-дового договору.

86. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу

Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним
органом лише на загальних або спеціальних підставах. Загальні: зміни в
організації в-ва чи праці; виявлення невідповідності працівника
зай-маній посаді; систематичного невиконання працівником без поважних
причин обов’язків; прогулу без поважних причин; нез’явлення на роботу
протягом більш як 4 місяців поспіль внаслідок тимчасової
непрацездатності; поновлення на роботі працівника, який раніше
вико-нував цю роботу; появи на роботі в нетверезому стані, у стані
наркотичного або токсичного оп’яніння; вчинення за місцем роботи
розкрадання. Спеціальні підстави: од-норазове грубе порушення трудових
обов’язків керів-ником підприємства, заступника, главного бухгалтера;
скоєння винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або
товарні цінності; вчинення пра-цівником, який виконує виховні функції,
аморального проступку; якщо працівника визнано таким, що не витримував
випробування; коли працівника зараховано з порушенням спеціальних правил
прийняття на роботу. Державна служба припиняєтьс у разі: порушення умов
реалізації права на державну службу; недотримання пов’язаних з
проходженням державної служби вимог; досягнення державним службовцем
граничного віку проходження державної служби; відставки держ.
служ-бовців які обіймають посади 1-ї або 2-ї категорії; вия-влення чи
виникнення обставин, які перешкоджають пе-ребуванню держ. службовця на
державній службі; від-мови держ. службовця від прийняття присяги або її
по-рушення; неподання або подання державним службов-цем неправдивих
відомостей щодо його доходів. Для звільнення працівника з ініціативи
власника в більшості випадків профспілкового комітету чи органу,
уповнова-женого репрезентувати інтереси трудового колективу. Винятком з
цього правила є звільнення: у зв’язку лік-відації підприємства,
установи, організації; працівника через незадовільний результат
випробування; із су-міщуваної роботи у зв’язку з прийняттям на роботу
іншого працівника, який не є сумісником; у зв’язку з по-новленням на
роботі працівника, який раніше виконував цю роботу; працівника який не є
членом професійної спілки; з підприємства, установи, організації де
немає профспілкової організації; керівника підприємства, ус-танови,
організації, його заступників, головного бух-галтера, його заступників,
а також службових осіб мит-них органів, державних податкових інспекцій,
яким при-своєно персональні звання, службових осіб державної
контрольно-ревізійної служби та органів державного ко-нтролю за цінами;
працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання.

87. Поняття робочого часу та його види за трудовим законодавством

Види робочого часу: нормальна і скорочена тривалість робочого часу;
неповний робочий час, ненормований робочий день. Тривалість робочого
часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Деякі
категорії працівників мають скорочені обсяги робочого часу: працівники
віком 16 — 18 років — 36 годин на тиждень; од 15 до 16(учні 14 — 15
років, які працюють на канікулах) — 24 години на тиждень; працівників,
зайня-тих на роботах зі шкідливими умовами праці — не більше 36 годин на
тиждень; учителям у середньому вста-новлено шести годинний робочий день;
лікарям — 5,5 го-динний; лікарям стаціонарних лікарських закладів,
спеціалізованих санаторіїв — 6,5 годинний робочий день. Для вирішення
питань про встановлення неповного ро-бочого часу працівникові зазвичай
необхідно отримати згоду власника, за скороченого робочого часу це не
пот-рібно. Оплата праці за неповного робочого часу здій-снюється
пропорційно до відпрацьованого часу або за-лежно від виробітку, а за
скороченого — в повному роз-мірі ставки. За неповного робочого часу
можливе змен-шення тривалості як робочого дня так і днів робочого тижня.
Законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну
тривалість робочого часу. Списки професій, посад і робіт, за якими
дозволяється застосування ненормованого робочого дня включаються в
колективний договір.

88. Поняття та види часу відпочинку за трудовим законодавством.

Час відпочинку — час, вільний од виконання трудових обов’язків,
використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час. Час
відпочинку має декілька видів. Це — перерви в робочому дні для
відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотиж-неві
дні відпочинку, святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.
Перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку
роботи і три-вають від 30 хвилин до 2 годин. Не включається в робо-чий
час. Додаткові перерви надавані через короткий від-тинок часу, як-от:
під час роботи на вільному повітрі в холодний період року; на
вантажно-розвантажувальних роботах; секретарям-машиністкам, операторам
ЕОМ — після кожних 45-50 хвилин 10-15 хвилин відпочинку… Святкові дні: 1
січня — Новий рік; 7 січня — різдво христове; 8 березня — Міжнародний
жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9
травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня
— День незалежності України; 7 і 8 листопада — річниця Великої Жовтневої
соціалістичної революції. До неробочих днів належать дні релігійних
свят: 7 січня — Різдво Христове; один день(неділя) — Пасха(Великдень);
один день(неділя) — Трійця. Відпус-тка має декілька видів: щорічна;
додаткова; творча; соціальна; відпустка без збереження заробітної
платні.

89. Порядок надання та види щорічних відпусток

Щорічна основна відпустка не повинна бути меншою ніж 24 календарні ні за
відпрацьований робочий рік. Щорічна додаткова відпустка надається
тривалістю до: 35 календарних днів працівникам, зайнятим на роботах, що
пов’язані з негативним впливом на здоров`я шкі-дливих виробничих
чинників; 7 календарних днів праці-вникам із ненормованим робочим днем.
Загальна три-валість щорічних основної і додаткової відпусток не мо-же
перевищувати 59 календарних днів, а для праців-ників, зайнятих на
підземних гірничих роботах, — 60 календарних днів. Право на щорічну
відпустку повної тривалості настає після закінчення шести місяців
непе-рервної роботи на цьому підприємстві. До закінчення шестимісячного
терміну роботи в перший рік роботи на підприємстві, а також у наступні
роки за бажанням працівника у зручний для нього час відпустка надається:
неповнолітнім; інвалідам; жінкам перед відпусткою у зв’язку з вагітністю
та пологами або після них; жінкам, які мають двох та більше дітей віком
до 15 років або ди-тину-інваліда; іншим працівникам. Права на відпустку
позбавлено: осіб засуджених до виправних робіт без по-збавлення волі з
їх відбуванням за місцем роботи на весь строк покарання; осіб, яких
звільняють за пору-шення трудової дисципліни.

90. Оплата праці, гарантійні та компенсаційні виплати

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому
виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за
виконану ним робо-ту за трудовим договором. Питання державного і
дого-вірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці
та їх захист визначаються КЗпП, Законом України “Про оплату праці” та
іншими нормативно-пра-вовими актами. За своєю структурою заробітна плата
поділяється на основну, додаткову, інші заохочувальні і компенсаційні
виплати. Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу
відповідно до вста-новлених норм праці. Додаткова заробітна плата – це
винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та
винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати,
надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним
законо-давством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і
функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать
виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за
спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші гро-шові і
матеріальні виплати, які не передбачені чинним законодавством або
встановлюються понад встановлені норми. Держава здійснює регулювання
оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом
встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних
норм і гарантій. Мінімальна заробітна плата – це законодавчо
встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю,
нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну,
погодинну норму праці.

91. Дисциплінарна відповідальність працівників. Ди-сциплінарні
стягнення: види та порядок застосуван-ня Дисциплінарна відповідальність
є одним із видів юридичної відповідальності й застосовується до
поруш-ників трудової дисципліни. Підставою для її застосу-вання є
порушення трудової дисципліни. Може бути накладено одне з дисциплінарних
стягнень: догана або звільнення. До державних службовців, окрім
загальних видів дисциплінарної відповідальності, застосовуються:
попередження про неповну службову відповідальність; затримка до одного
року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.
Дисциплінарне стягнення застосовується власником безпосередньо за
виявленням проступку, але не пізніше одного місяця від дня його
виявлення. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене після того, як
проминуть шість місяців од дня вчинення дисциплінарного проступку. Для
зас-тосування дисциплінарного стягнення власник зобов’я-заний зажадати
письмового пояснення порушника. За одне порушення трудової дисципліни
може бути засто-совано лише одне дисциплінарне стягнення. Стягнення
оголошується наказом і повідомляється працівникові під розписку протягом
трьох робочих днів. Якщо протягом року від дня накладення
дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому
дисциплінарному стягненню, то він уважається таким, що не мав
дисци-плінарного стягнення.

92. Матеріальна відповідальність та умови її застосування за трудовим
законодавством

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шко-ду, заподіяну
підприємству, установі, організації внас-лідок порушення покладених на
них трудових обов’яз-ків. Ця відповідальність, як правило, обмежується
пев-ною частиною заробітку працівника і не повинна пере-вищувати повного
розміру заподіяної шкоди, за винят-ком випадків, передбачених
законодавством України. Ознаки шкоди, заподіяної підприємству, установі,
організації: пряма дійсна шкода; протиправність пове-дінки працівника;
причинний зв’язок між протип-равними діями та заподіяною шкодою; вина
працівника. У відповідності з законодавством України обмежену
матеріальну відповідальність несуть: працівники – за зіпсування або
знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів, у тому
числі при їх вигото-вленні, за псування або знищення через недбалість
інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших
предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в
користування; керівники підприємств, установ, організацій та їх
зас-тупники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах,
в установах, організаціях та їх заступ-ники, шкода підприємству,
установі, організації запо-діяна зайвими грошовими виплатами,
неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи гро-шових
цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям,
випускові недоброякісної продук-ції, розкраданню, знищенню і зіпсуванню
матеріальних чи грошових цінностей. Працівники несуть матеріальну
відповідальність у повному розмірі шкоди у випадках, коли: між
працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий
договір про взяття на себе працівником повної матеріальної
відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей,
переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші
цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або
за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівників, які
мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоди
завдано працівником, який був у нетве-резому стані; шкоди завдано
недостачею, умисним зни-щенням або умисним зіпсуванням матеріалів,
напівфаб-рикатів, виробів, у тому числі при їх виготовленні, а також
інструментів, вимірювальних приладів, спеціаль-ного одягу та інших
предметів, виданих підприємством працівникові в користування; відповідно
до законодав-ства України на працівника покладено повну
відпо-відальність за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні
трудових обов’язків; шкоди задано не при виконанні трудових обов’язків;
службова особа винна в незаконному звільненні або переведені працівника
на іншу роботу.

93. Порядок вирішення індивідуальних трудових спорів Трудові спори
розглядають: комісії по трудовим спорам; районними(міськими) народними
судами. Ко-місія по трудових спорах обирається загальними збо-рами
трудового колективу підприємства з числом пра-цюючих не менше 15
чоловік. Працівник може звер-нутися до комісії по трудових спорах у
тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про
порушення свого права. Комісія по трудових спорах зобов’язана розглянути
трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. У
районних(міських) народ-них судах розглядаються трудові спори за
заявами: пра-цівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли
вони не погоджуються з рішенням комісії по трудових спорах підприємства;
прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах
супере-чить чинному законодавству. Безпосередньо в район-них(міських)
судах розглядаються трудові спори за зая-вами: працівників підприємств і
організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; працівників
про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового
договору; керівника підприємства, організа-ції, його заступників,
службових осіб, керівних праців-ників державних органів; власника або
уповноваженого ним органу про відшкодування працівником матеріа-льної
шкоди, заподіяної організації; спорів, які були роз-глянуті власником
або профспілковим комітетом в межах наданих їм прав чинним
законодавством про працю; в судах розглядаються також спори про відмову
в прийнятті на роботу працівників, які мають право по-воротного
прийняття на роботу або з якими власник зо-бов’язаний укласти трудовий
договір відповідно до чин-ного законодавства.

94. Колективні трудові спори та порядок їх вирішен-ня Колективні спори –
це спори між найманими працівниками, трудовим колективом і власником чи
уповноваженим ним органом із питань: установлення нових або змін чинних
соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; виконання
колективного договору або його окремих положень; укладення або зміни
колективного договору; невиконання вимог зако-нодавства про працю.
Колективні спори вирішуються веденням переговорів із використанням
спеціальних процедур і засобів. Формується спеціальна комісія, яка має
назву примирювальної. Залежно від рівня спо-ру(виробничий,
територіальний, національний) комісія розглядає спір протягом,
відповідно, 5, 10 або 15 днів. У разі несхвалення комісією рішення зі
спору, яке задово-льнило б сторони конфлікту, створюється трудовий
арбітраж. Трудовий арбітраж ухвалює рішення протягом 10 днів од дня його
утворення. Для вирішення колек-тивного спору, одержання підтримки своїх
вимог трудо-вий колектив має право організовувати і проводити страйк,
збори, мітинги, пікетування, демонстрації в по-рядку і формах,
передбачених чинним законодавством.

95. Види матеріальної відповідальності. Порядок відшкодування заподіяних
збитків

Працівник, який завдав матеріальної шкоди підприє-мству, організації,
установі, несе матеріальну відпо-відальність незалежно від того, чи був
він притягнутий до дисциплінарної відповідальності за діяння, що ними
спричинено цю шкоду. Чинне законодавство встанов-лює два види
матеріальної відповідальності: обмежену, яка не перевищує середнього
заробітку працівника, і повну. Шкода, розмір якої перевищує середній
заро-біток працівника, може бути відшкодована працівником добровільно, а
в разі відмови відшкодувати заподіяну шкоду питання відшкодування
вирішується судом, який, до речі, також розглядає трудові спори.

98. Види і зміст оренди в сільському господарстві

На умовах оренди земля надається: громадянам Ук-раїни; підприємствам,
установам, організаціям; грома-дським об`єднанням і релігійним
організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об`єднанням та
органі-заціям; іноземнм державам; іноземним юридичним осо-бам та особам
без громадянства. Земля може надаватися в оренду в короткострокове
користування до 3 років та довгострокове – до 50 років. Умови
використання землі, строки її використання, плата за оренду землі
визна-чаються угодою сторін. Громадяни мають право нада-вати земельні
ділянки в оренду без зміни цільового при-значення на строк до трьох
років.

99. Порядок надання і припинення права землекористування

Користування землею може бути постійним або тимча-совим. Постійним
визнається землекористування без заздалегіть установленого строку.
Тимчасове користува-ння може бути короткостроковим – до 3 років і
дов-гостроковим – від 3 до 25 років. Користування землею на умовах
оренди для сільськогосподарських цілей має бути довгостроковим. У
постійне користування земля може надаватися радам народних депутатів із
земель, що знаходяться в державній власності, а в тимчасове
ко-ристування – із земель, що знаходяться в колективній і приватній
власності, відповідним власником.

100. Поняття екологічного права. Екологічні права та інтереси громадян

Екологічне право – система правових норм, якими регу-люються суспільні
відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального
використання природних ресурсів. До складу системи входять земе-льне,
водне, лісове, гірниче право, інші галузі права, якими регулюються
відносини з охорони й раціона-льного використання певних видів природних
ресурсів. Екологічні права і обов’язки громадян України – сис-тема
юридично закріплених за громадянами повнова-жень і зобов’язань в
екологічній сфері. Вони закріплені в ЗУ “Про охорону навколишнього
природного середови-ща”. Громадянин України має право на: безпечне для
життя і здоров`я навколишнє природне середовище; об’єднання в громадські
природоохоронні формування; одержання в установленому порядку повної та
дос-товірної екологічної інформації тощо. В Конституції України
записано: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та
на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному
гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про
якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її
поширення”. Громадяни зобов’язані: берегти, охороняти й раціонально
використовувати при-родні багатства; не порушувати екологічних прав
інших суб’єктів; компенсувати завдану ними шкоду тощо.

101. Правовий механізм забезпечення екологічної безпеки в Україні

Охорона навколишнього природного середовища – ск-ладова раціонального
природокористування. У правових формах захищаються переважно всі
компоненти, що складають природне середовище. Головними
норматив-но-правовими актами, що регулюють основи організації охорони
навколишнього природного середовища, є ЗУ: “Про охорону навколишнього
природного середовища”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про
природно-заповідний фонд України”, “Про тваринний світ”, “Про карантин
рослин”, кодексами – земельним, лісовим, вод-ним, про надра, “Про
ветеринарну медицину”, “Про пла-ту за землю”.

102. Поняття, джерела кримінального права

Кримінальне право – одна з галузей права України, що охоплює два основні
інститути: злочин і покарання. По-няття “кримінальне право” прийнято
розглядати у двох його значеннях:по-перше, позитивне(об’єктивне)
кримі-нальне право – це самостійна галузь законодавства, репрезентована
самодостатнім законодавчим актом – Кримінальним кодексом; по-друге,
кримінальне право – це галузь юридичної науки про чинний кримінальний
закон і судову практику його застосування, про його історію й теорію,
про кримінальні закони інших держав. Позитивне(об’єктивне) кримінальне
право України – су-купність юридичних норм, установлених вищим
законодавчим органом державної влади – ВРУ, що виз-начають, які
суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить
застосовувати до осіб, що їх скоїли. Кримінальне право україни
поділяється на дві частини – Загальну та Особливу. Кримінальне
законо-давство – система законів, уведених у дію вищими зако-нодавчими
органами державної влади, які визначають основи і принципи кримінальної
відповідальності, ус-тановлюють, які суспільно небезпечні дії є злочином
і яке покарання може бути застосоване до особи, котра його вчинила.

103. Поняття, ознаки та види злочинів

Злочином за КК визнається суспільно небезпечне діян-ня(дія чи
бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та
економічну системи, влас-ність, особу, політичні, трудові, майнові та
інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене
кри-мінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке по-сягає на
правопорядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, кримінальна
протиправність, винність і кара-ність діяння. Суспільна небезпека –
оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю,
зав-дає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, що
охороняються кримінальним законом. Кримінальна протиправність – указує,
що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може
вважатися злочином. Винність – указує, що діяння вважається злочинним,
якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Караність, як ознака
злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і
термін покарання. Злочини бувають: злочини проти держави, злочини роти
життя, здоров`я, волі та гідності особи, майнові злочини, хуліганство,
знищення і зруйнування пам’яток історії та культури, втягнення
неповнолітніх у злочинну діяльність.

104. Поняття складу злочину, його характеристика та ознаки

Під складом злочину мають на увазі сукупність передба-чених кримінальним
законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що кваліфікують суспільно
небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину:
об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Об’єктом
злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та
економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та
інші права і свободи громадян. Об’єктивна сторона – це зовнішній вираз
злочину, що його складає діяння(дія чи бездіяльність), спричинені ним
суспільно-небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням
та його наслідками. Дія – це активна, суспільно небезпечна, передбачена
кримі-нальним законом поведінка суб’єкта; бездіяльність – па-сивна
поведінка яка проявилась у невиконання особою тих дій, що їх вона
повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину
називають зби-ток, шкоду, якої завдає діяння об’єктові злочину. Суб’єкт
злочину – це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є
осудною. Суб’єктивна сторона – внутрішня, психічна діяльність особи, яка
вчинила злочин. Ознаками суб’єктивної сторони є провина, мотив і мета
злочину. Під провиною слід розуміти психічне ставлен-ня особи до
скоєного нею суспільно небезпечного діян-ня і суспільно-небезпечних
наслідків у формі наміру чи необережності. Намір як форма провини
характеризу-ється тим, що особа усвідомлює суспільно-небезпечний
характер своєї дії(бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні її
наслідки та бажає, або свідомо допускає їх настання. Необережність у
вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає
суспільно-небезпечні наслі-дки свого діяння і легковажно розраховує на
запобіган-ня їм або не передбачає можливості настання таких нас-лідків,
хоча повинна була і могла їх передбачити. Розріз-няють злочинну
самовпевненість і злочинну недбалість. У теорії права розрізняють і
змішану провину, себто та-ку, коли особа стосовно до
суспільно-небезпечного ді-яння має намір,м а щодо суспільно небезпечних
наслі-дків – необережність. Мотив – це внутрішні процеси, що
відображаються у свідомості особи і спонукають її вчи-нити злочин. Мета
– це уява особи про бажаний резу-льтат, до якого вона прагне, скоюючи
злочин. Мотив і мета – обов’язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли
вони передбачені в конкретній статті закону.

105. Злочини проти приватной власності(крадіжка, розбій, грабіж,
шахрайство, вимогательство)

Злочини проти власності, або майнові злочини, безпо-середньо посягають
на суспільні відносини щодо права власності між державою та колективом
чи окремою осо-бою, колективом і окремою особою. Майнові злочини
поділяються на такі види: корисливі посягання на вла-сність; корисливі
посягання на державне чи колективне майно за відсутністю ознак
розкрадання; некорисливі посягання на державне, колективне чи
індивідуальне майно. Об`єктом злочинів проти власності є суспільні
відносини, які виникають під час володіння, користу-вання, розпорядження
майном. Об`єктивною стороною є дії чи бездіяльність. Суб`єктом злочинів
проти власності є фізична особа. Суб`єктивна сторона може
характери-зуватися умисною та необережною виною.

106. Злочинами проти державної та колективної власності(розкрадання
державного та колективного майна шляхом крадіжки, привласнення, розтрати
та зловживання службовим положенням, обману, розбою)

Злочинами проти державної та колективної власності є: суспільно
небезпечні, протиправні, винні(умисні чи нео-бережні) діяння(дії чи
бездіяльність), що посягають на державну чи колективну власність, за які
передбачено кримінальне покарання. Об`єктом злочинів проти влас-ності є
суспільні відносини, які виникають під час воло-діння, користування,
розпорядження майном. Об`єктив-ною стороною злочинів проти державної та
колективної власності є дії чи бездіяльність. Суб`єктом злочинів про-ти
власності є фізична особа. Суб`єктивна сторона зло-чинів, що посягають
на державну та колективну влас-ність, може характеризуватися умисною та
необереж-ною виною.

109. Поняття та підстави кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальнасть – вид єридичної відпові-дальності, що
встановлюється державою в криміналь-ному законі, накладається судом на
осіб, які винні у вчи-ненні злочину, та мають нести зобовязання
особистого, майнового чи організаційного характеру. Кримінальну
відповідальність несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто
особа, яка умисно чи необережно вчи-нила діяння, що передбачене
кримінальним законом як суспільно небезпечне. Часто стверджують, що
єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу
злочину.

110. Обставини, які виключають протиправність діяння особи

До них належать: необхідна оборона, крайня необхід-ність, затримання
злочинця. Необхідною обороною є дії, вчинені з метою захисту інтересів
чи прав особи, яка захищається, або захисту іншої особи, інтересів с-ва
чи держави від суспільно небезпечного посягання. Пере-вищення меж
необхідної оборони тягне за собою відпо-відальність лише у випадках,
спеціально передбачених кримінальним законом. Затриманні нападника є
право-мірним за таких умов: особа вчинила діяння, що має ознаки злочину;
особа, яка вчинила напад, ухиляється від затримання; заподіяння шкоди
може мати місце лише з метою затримання особи та передачі її органам
влади; шкода, завдана особі, яка вчинила напад, має бу-ти вимушеною; дії
з затримання, включно із заподіян-ням шкоди, відповідали небезпечності
посягання та обставинам затримання злочинця. Крайня необхадність –
правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує
державним, громадським чи особистим ін-тересам, що охороняються законом,
здійснене за обста-вин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими
засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвер-нена.

111. Поняття, ціль та види покарань

Кримінальне покарання – засіб державного примусу, що застосовується
судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Метою
покарання є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання
засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і
іншими особами. Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3
місяців до 10 років; виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2
місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади або на
якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська догана.
Додаткові покарання: конфіскація майна; позбевлення військового або
спеціального звання; позбавлення батьківських прав. Виняткова міра
покарання – застосування смертної кари.

112. Звільнення від покарання

Суд може звільнити від кримінальної відповідальності винну особу, якщо
діяння втратило суспільно-небезпечний характер або ця особа перестала
бути суспільно небезпечною. Звільнення засудженого від покарання, а
також пом`якшення призначеного покарання може застосовуватись тільки
судом у випадках і в порядку, зазначених в законі; звільнення від
покарання або пом`якшення покарання в порядку амністії та помилування
може бути вирішено окремими правовими актами Президента і ВР України.

115. Поняття судоустрою і судової системи України

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що є у державі. Народ України бере
участь у здійсненні правосуддя через запровадження інститутів народних
засідателів і присяжних. Судочинство здійснюється Конституційним Судом
України та судами загальної компетенції. Система останніх будується за
принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у
системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими
судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. В
Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Основними
засадами судочинства в Україні є: законність; рівність усіх учасників
судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини;
змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості та ін. В Україні діє Вища рада
юстиції, до відома якої належить вирішення організаційних питань
здійснення правосуддя.

118. Порядок судового вирішення господарських спорів

Правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражним судом.
Арбітражний суд порушує спарви за позовними заявами: підприємств та
організацій за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;
державних та інших органів; прокурорів та їх заступників в інтересах
держави. Арбітражним судам підвідомчі справи: у спорах, що виникають під
час укладання, зміни, розірвання та виконання господарських договорів;
про банкрутство; за заявами органів Антимонопольного комітету України.
Судочинство в господарських справах здійснюється в порядку,
передбаченому Арбітражним процесуальним кодексом України.

119. Судовий розгляд цивільних справ

Цивільне судочинство – порядок розгляду справ і спорів, що виникають із
цивільних, сімейних, трудових правовідносин, справ, що виникають з
адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи
окремого провадження пов`язані з захистом не субєктивних прав, а
інтересів, що охороняються законом. Цивільне судочинство здійснюється в
порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

120. Розгляд судами кримінальних справ

Кримінальне судочинство – це діяльність органів дізнання, слідчого,
прокурора, судді й суду з порушення, розслідування і судового розгляду
кримінальних справ, а також із вирішення суддею питань, повязаних із
виконанням вироку. Має такі стадії: порушення кримінальної справи;
попереднє розслідування; віддання обвинуваченого до суду; судовий
розгляд; касаційне провадження; виконання вироку; провдження в порядку
нагляду; відновлення справи за нововиявленими обставинами. Порядок
здійснення кримінальноо судочинства визначається
Кримінально-процесуальним кодексом України.

Похожие записи