Розвиток заставного права

Заставу, як засіб забезпечення виконання зобов’язань, багато народів
застосовувало як спеціальний спосіб забезпечення виконання грошових
зобов’язань, особливо на значні суми. Укладаючи таке акцесорне
(додаткове зобов’язання яке завжди супроводжує основне й
використовуються для його забезпечення) кредитор убезпечує себе на
випадок невиконання боржником взятих на себе зобов’язань майнового
характеру. Цей договір є умовним правочином і право звернення за ним
настає лише в випадку невиконання боржником основного, зазвичай,
грошового зобов’язання. Проте це не перешкоджає його застосуванню для
забезпечення інших зобов’язань з майновим змістом.

З моменту свого виникнення здебільше застава застосовувалась як
додаткова угода спочатку при лихварстві, а потім при кредитуваннi.

В Римі заставне право стало одним з важливих інститутів приватного
права, а застава як спосіб забезпечення різноманітних зобов’язань набула
широкого розповсюдження. Римські юристи вважали заставу разом з
сервітутами, одним з видів прав на чужі речі. Тому й заставне право
було частиною речового права. Даючи визначення застави за римським
правом як засобу забезпечення виконання зобов’язання, який встановлює
речове право заставодержателя на предмет застави, О.А. Підопригора,
зазначає: “Речове право заставодержателя полягало не в користуванні
чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві
розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону”. Закон дозволяв
кредитору користуватися плодами речі, залишити таку річ за собою, або
продати її у встановленому порядку.

Інша точка зору засновується на тому, що заставне право є зобов’язальним
внаслідок того, що йому притаманні такі ознаки: 1) предметом застави
можуть бути не тільки речі але й майнові права; 2) предметом застави
може бути майбутня вимога; 3) при загибелі предмету застави
заставодавець вправі замінити його рівноцінним майном; 4)право застави
може передаватися шляхом поступки вимоги; 5) майно, що є предметом
застави не виключається з конкурсної маси при визнанні заставодавця
баркротом; 6) право застави задовольняється тільки через продаж її
предмету.

Ці відправні положення заставного права використовуються й досі.
Сьогодні ми користуємось й іншими відправними положеннями заставного
права, які були притаманні римському праву:

індивідуальна визначеність предмету застави;

судовий порядок звернення стягнення на заставлене майно;

збереження права кредитора на заставлене майно і в разі зміни його
власника;

пріоритетність права вимоги заставодержателя щодо заставленого майна по
відношенню до інших кредиторів.

В процесі розвитку римської цивілізації змінювалось і заставне право.
Фідуціарна угода, за якої боржник передавав кредиторові в забезпечення
основного зобов’язання річ у володіння, через кабальне становище
боржника (у випадку неповернення боргу річ залишалася власністю
кредитора незалежно від її вартості та суми боргу і у випадку продажу
речі кредитором третій особі боржник втрачав на неї право) змінюється
більш досконалою формою застави – ручним закладом. Він передбачав
передачу боржником речі не у власність кредитора, а лише у володіння. На
захист своїх прав заставодержатель мав володільницький інтердикт. У
випадку виконання зобов’язання річ повинна бути повернена боржнику. За
загальним правилом заставодержатель не мав права користуватися
заставленою річчю і відповідав за її збереження. Але і в випадку ручного
закладу річ вилучалася з обороту, боржник не мав можливості
користуватися нею, отримувати від неї доход.

Отже, застава в римському праві — це засіб забезпечення зобов’язання,
який встановлює речове право заставодержателя на предмет застави.

На території сьогоднішньої України застава появилась з трьох джерел:
запозичення Візантійської правової культури, що базувалась на
кодифікації Юстиніана, власне римська гілка, що проникла через західні
правову культуру у західні землі та східні варварські традиції, що
засновувалась на захопленні та утриманні речі (підданих) боржника. Були
й інші запозичення.

За часів Київської Русі не існувало інших видів забезпечення
зобов’язань, окрім погрози впливу на особистість самого боржника. Це
пояснюється наявністю родоплемінних відносин в Київській Русі. В той час
просто не існувало матеріальної бази для застосування застави, бо все
нерухоме майно належало общині, а рухоме складалося тільки з
найпотрібніших для повсякденного життя речей. Кредитор був вимушений
обирати особисте стягнення (головним чином тимчасове рабство на термін
не менше одного року), боржник повинен був відпрацювати на кредитора у
випадку неповернення боргу.

B

, що вже з XV століття в Литві зустрічаються угоди в яких предмет
застави залишається в руках боржника до моменту сплати боргу. Крім того
в Литовському Статуті передбачалася не лише можливість перезастави, а й
містився механізм задоволення вимог кількох кредиторів в таких випадках.

З входженням України до складу Російської Імперії розвиток застави був
врегульований Зводом прав по яким судиться малоросійський народ, який
був витриманий в дусі Литовського Статуту та звичаєвого українського
права. В ньому передбачалося право заставодержателя відмовитись від
користування заставленою річчю після прострочки виплати боргу. В такому
випадку річ продавалася; кредитор мав право й додаткового стягнення з
майна боржника у випадку недостатності вирученої від продажу суми.

В XVII — XVIII століттях в Росії стали переважати застави без передання
речі (головним чином нерухомості) заставодержцю.

Указ від 1 серпня 1737 року, що регулював заставні відносини заміняв
залишення речі за заставодержцем обов’язковим її продажем. Кредитор мав
право продавати нерухоме майно лише дотримуючись певних правил і після
звернення до суду. В тому випадку коли на торгах, за майно була
запропонована менша сума, ніж сума боргу, він міг залишити майно за
собою. Але враховуючи те, що Російській Імперії розвиненість
господарського обороту була недостатньою, такий порядок задоволення
вимог кредитора з заставленого майна був сприйнятий негативно.
Враховуючи це Закон від 11 травня 1744 року відмінив обов’язковий продаж
заставленого майна.

Подальший розвиток заставного права в Росії був зв’язаний з прийнятим в
1800 році Статутом про банкрутів. Цей статут встановлював 6-ти місячне
право володіння та користування кредитора заставленим нерухомим майном
після настання терміну сплати боргу. В разі коли на публічних торгах
була запропонована нижча ціна ніж сума боргу кредитор залишав майно за
собою. Головним недоліком Статуту про банкрутів було визнання застави
як засобу забезпечення лише кредитних зобов’язань. Крім того статут
містив заперечення переходу права застави від одного кредитора до
іншого, що обмежувало цивільний оборот. Згодом всі подібні недоліки були
виправлені і на початок двадцятого сторіччя Росія мала досконалу систему
норм, які регулювали відносини по заставі.

Аналізуючи розвиток заставного права України в радянський період Ч.Н.
Азімов виділяє два його етапи. Перший етап, був зв’язаний з періодом
НЕПу коли в цивільному обороті активно приймав участь приватний капітал,
що власне й сприяло більш поширеному розвитку заставного права.

Цивільний кодекс Української РСР 1922 р. містив легальне поняття
застави в розділі речових прав і визначав заставу як право кредитора
(заставодержателя) у випадку невиконання боржником забезпеченої заставою
вимоги отримати переважно перед іншими кредиторами задоволення з
вартості заставленого майна. Предметом застави могло бути будь-яке майно
не вилучене з цивільного обороту, в тому числі боргові вимоги та право
забудови. Земля, а також майно державних підприємств, установ та
організацій, що відносилися до засобів виробництва були вилучені з
обороту. Для договорів застави будівель та прав на забудову
передбачалась обов’язкова нотаріальна форма їх посвідчення, а також
реєстрація в державних органах. Лише за таких умов заставодержателю
видавався заставний акт.

Заставодержець не міг користуватися заставленим майном, якщо інше не
передбачалося законом чи договором.

Другий етап розвитку радянського заставного права зв’язаний з тим, що в
процесі безроздільного панування державної власності звужувалася
економічна база застосування застави, а з часом вона майже втрачає своє
значення як засіб забезпечення зобов’язань.

Прийнятий в 1963 р. ЦК УРСР, в якості предмету застави допускав лише
індивідуально-визначені та відокремлені від інших речі. Крім того
встановлювалися заборони на заставу майна державних підприємств, установ
та організацій, колективних сільськогосподарських підприємств,
громадських організацій.

Третій етап розвитку заставного права почався із запровадження приватної
власності та золкрема проявився з кодифікацією цивільного законодавства
України.

Четвертий етап як ми вважаємо буде зумовлений потребою універсалізації
заставного права, спочатку на європейському чи на перших порах
євроазійському економічному просторі.

Література

Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданському праву.

М., 1940., Годэмэ Е. Общая терия обязательств. –М., 1948.

Зобов’язальне право /За ред. проф. О.В.Дзери. К., Юрінком Інтер. 1999.
980с.,

Йоффе О.С. Обязательственное право. М.. Юрид. лит. 1975,

Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах. Минск, 1967,

Кодифікація приватного (цивільного права) України. /За ред. проф.
А.Довгерта. –К.: Юринком Інтер. 2000. –292с.,

Саватье Р. Теория обязательств. М., 1972.

Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К., 1995. — С.
130.

Підопригора О А. Основи римського приватного права. — К., 1995. — С.
133.

Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К., 1995. — С.
130.

Товстоліс М. Розуміння застави в звичаєвому праві України. — К., 1928.
— С. 1.

Звоницкий А. С. О залоге по русскому праву. — К., 1912. — С. 12.

Товстоліс М. Розуміння застави в звичаєвому праві України. — К., 1928.
— С. 1.

Кассо Л. Понятие о залоге в современном праве. — Юрьев, 1898. — С. 306
— 307.

Кассо Л. Понятие о залоге в современном праве. — Юрьев, 1898. — С. 310.

Азимов Ч. Н. Залоговое право. — Х., 1993. — С. 7 — 9.

Похожие записи