Реферат на тему:

Розвиток природного права психоаналітиками та неофрейдистами України

Досліджується формування природного права у психіці людини. Особливу
увагу приділено підсвідомій зоні людини, зв’язку людини з Космосом,
природно-правовій функції людини.

Ключові слова: природне право, позитивне право, психоаналітична теорія,
неофрейдизм.

На початку XX ст. з’явилися філософські проблеми у психології. Адже у
психології сформувалося багато шкіл, які заперечували одна одну.
Найпоширенішими на заході були такі течії: функціоналізм, гормізм,
психологія образу (гештальтпсихологія), біхевіоризм, психоаналіз. Вони
виникали в різних державах, психоаналіз мав європейське походження.
Серед цих психологічних учень були деякі спільні, які підтверджують їхню
природну обґрунтованість.

Дослідженню проблем психології у праві присвячено багато праць, у
результаті чого з’явилася нова наука юридична психологія. Однак
відмежуванню елементів природного права у різних психологічних теоріях)
практично уваги не приділялось. Ці проблеми у філософії починають
розвиватися.

Мета нашого дослідженняполягає в тому, щоб використати фрейдиське і
неофрейдиське вчення у дослідженні природно-правової характеристики
людини як мікороганізму. Тим самим збагатиться наука філософії права,
більш зрозумілим стане поняття природного права.

Поява позитивізму в Європі і розвиток вчення про позитивне право
зменшили актуальність досліджень природного права. Проте теми, пов’язані
з внутрішніми процесами психологічної діяльності людини, її
взаємозв’язку з Космосом не були забуті і поступово відроджувалися.
Оскільки позитивне право захищало інтереси передусім органів влади,
створюючи тим самим поневолення та приниження людини, поява
психологічної та неофрейдиської течій мала своє логічне обґрунтування у
спробі вийти з цього філософського глухого кута, що був зумовлений
позитивізмом. При тому онтологічна проблематика зміщується у площину
психіки, а реальність визнається як така, що має свою власну природу,
підпорядковується особливим закономірностям розвитку і, головне, далеко
не завжди має аналогу у світі фізичних явищ.

Психоаналіз як філософська течія увів, наприклад несподіваний погляд:
психічне життя, окрім свідомих чинників, містить також несвідомі і що
власне вони є найважливішими [5, с.43-344, 363].

Термін психоаналіз є багатозначним, що свідчить як про відмінності у
розумінні цього феномена, так і про його власну змістову
різноплановість. У найширшому сенсі терміном психоаналіз позначають
інтелектуальний рух, який сформувався в західній культурі XX ст.
внаслідок проекцій низки ідей австрійського психолога і психіатра
Зігмунда Фрейда (1856-1939) та його послідовників на різноманітні сфери
соціогуманітарного знання (історію, культурологію, філософію,
літературознавство, естетику та ін.). Під психоаналізом розуміють також
сукупність підходів, принципів, концепцій, у межах яких безсвідоме
розглядається як основна детермінанта всього душевно-духовного життя
людини і людської природи в цілому. Теорії особистості, побудовані на
вказаних вище методологічних основах, набули назву психоаналітичні [2,
с.486]. На основі положень психоаналізу утворилась
філософсько-психологічна течія – фрейдизм.

Психоаналітики вважають, що основу психіки становить підсвідоме та
цензор – психічна інстанція (безпосередня близькість), яка утворилась
під впливом суспільних заборон. Тому головними положеннями фрейдизму є
те, що несвідоме є джерелом як творчих, так і руйнівних тенденцій
психіки, несвідоме виступає центральним компонентом, суттю психіки,
свідоме є наслідком несвідомого, не суть психіки, а лише її якість поряд
з іншими якостями. Серцевиною несвідомого є «лібідо» (потяг, пристрасть,
бажання) – несвідомі прагнення, здатні до витіснення (забування
неприйнятного) і до трансформації (перетворення в інші чуттєві форми).
Чуттєві несвідомі прагнення можуть бути як біологічного, так і
соціального характеру, серед яких домінують «інстинкт життя» (Ерос) та
«інстинкт смерті» (Таната). Оскільки людина не існує ізольовано від
інших людей, то психологія особи є одночасно і соціальною психологією:
механізм психічної взаємодії між інстанціями особи дає аналогію
механізму соціально-культурних процесів суспільства [1, с.213-215].

Отже, психоаналітична теорія грунтується на нормах природного права.
Людина є не тільки біологічною істотою, а й духовною, тому її духовне
(психічне життя) також є відображенням життя Всесвіту. Все, що діється
навколо людини, шляхом своєрідного «відеозапису» відбувається у психіці
людини. Місцем збору такої інформації є підсвідома зона. Людина своїми
аналізаторами (зір, слух, дотик, смак та Ін.) «копіює», «фільмує»
навколишнє життя, утворюючи «мікрокасету», яка постійно поповнюється (за
винятком часу, коли мозок відпочиває – сон, сп’яніння тощо). Ця
«мікрокасета» міститься у підсвідомій зоні і постійно впливає на свідому
зону, на думки, почуття, а згодом на дії людини. Звідси й випливає дія
природного права у власному вимірі, варіанті.

Індивідуальність природно-правових норм пояснюється, по-перше, тим, яку
інформацію отримала людина; по-друге, як вона пройшла «цензора»
(передсвідому зону); по-третє, як часто вдається людина до підсвідомої
зони і куди дівається інформація зі свідомої зони. Розглянемо ці
випадки.

Якість і кількість життєвої інформації залежить від активності життя
людини, її соціального статусу, ступеня освіченості, духовної культури
та ін. Місце перебування, контактування з іншими людьми і Природою,
пошуки знань та інші життєво необхідні чинники є джерелом будь-якої
інформації: правомірної і неправомірної. Тобто людина має можливість на
кожному кроці засвоювати (активно чи пасивно, довільно чи мимовільно) як
позитивну, так і негативну інформацію. Будь-який життєвий факт можна
оцінити принаймні двояко, але на якій саме інформації зосередити свою
увагу, це справа самої людини, її внутрішнього психічного життя.

Тому формування індивідуальних природно-правових норм здійснює «цензор»,
що має назву передсвідомого (передсвідомої зони). У передсвідомій зоні
здійснюється коливання: запам’ятовувати інформацію (поміщати її у
свідому зону) чи ні (поміщати її у підсвідому зону). Тобтоякщо
інформація потрапила у передсвідому зону, то вона опиниться або у
свідомості, або у підсвідомості, що залежить від скерування її
передсвідомістю. Звідси випливає значення передсвідомості. У житті
людини роль передсвідомості відіграє її налаштованість на життя: з
позицій добра, зла, байдужості. Якщо людина дивиться на світ крізь
призму добра, то «цензор» працює на повну силу, внаслідок чого у
свідомості чи підсвідомості буде завжди позитивна інформація. Якщо ж
людина дивиться на світ крізь «окуляри» байдужості – то «цензор» не
працює на повну силу, працює неякісно, неуважно. Тому у підсвідомість й
свідомість поряд з позитивною інформацією потрапляє й негативна
інформація. У випадку сприйняття світу злими «окулярами» «цензор»
зіпсований, деформує інформацію, внаслідок чого інформація у свідомості
та підсвідомості наповнюється негативним змістом, а сама людина стає
злою, незадоволеною, ненависною.

Третє обґрунтування індивідуальності норм природного права полягає в
тому, що та інформація, яка «пройшла» передсвідому зону, безслідно не
зникає. Якщо вона потрапила у свідомість, то шляхом забування вона
опиняється у підсвідомості, а якщо потрапила у підсвідомість, то іншим
шляхом – пригадуванням поміщається у свідомості. Крім того, якщо людина
не вдається до пригадування, то інформація із підсвідомості сама дає про
себе знати (там є духовні і вищі моральні основи людської деонтології).
Тут невпинно діє «лібідо», тобто те, що хвилює людину. «Лібідо» потребує
постійного перегляду, «розшифрування»; виведення негативної інформації,
що відбувається шляхом вибачень і введення якіснішого «цензора» –
любові. У цьому випадку здійснюється сублімація (заміна негативних
бажань, потягів, думок). Сублімація є також творчістю, інтелектуальною
діяльністю, що пов’язується із зайнятістю корисними для Всесвіту
справами.

Отже, сприйняття людиною норм природного права характеризується
культурою підсвідомості. Рівень культури підсвідомості відповідає рівню
природної правомірності людини. Слова і дії, згідно з нормами природного
права, ще зовсім не свідчать про сповідування цих норм. Показником у
такому випадку є культура підсвідомості.

Критичний перегляд основних позицій психоаналізу і
філософсько-антропологічного вчення фрейдизму розпочався у творчості
одного з соратників 3. Фрейда – швейцарського психолога і культуролога
Карла Юнга (1875-1961). На думку Юнга, у пластиці людини, крім
індивідуального несвідомого є глибший пласт – колективне несвідоме, яке
виступає відображенням досвіду попередніх поколінь [1, с.217], охоронцем
слідів колективної пам’яті людства.

???????$??o??$???????¤?¤?$????}???????¤?$????}?почуттів, спогадів,
витіснених ідивідумом зі свого особистого чи колективного досвіду у
сферу без свідомого і сконцентрованих навколо якоїсь теми. Тобто особа є
включеною в духовний досвід попередніх поколінь, який зафіксований у
світовій культурі. Думки і почуття, які зберігаються в цьому шарі душі,
є спільними для всього людства. Колективне безсвідоме складається із
первинних психічних образів – архетипів (вроджені ідеї чи спогади, які
налаштовують сприймати, переживати і реагувати на події певним чином)
[2, с.494-495].

Відтак культуру підсвідомості формує не тільки людина сама для себе, а й
попередні покоління. Це доводить, що людина не є відірваною, ізольованою
від Всесвіту, чи інших поколінь, а є динамічним об’єктом природного
права, накопичувачем його норм. Причини ж неправомірності слід шукати не
тільки в самій людині, а й у деонтології родоводу.

У кінці 1930-х років переважно у США сформувався такий напрям у філософи
і психологи, як неофрейдизм, що являє собою синтез низки ідей
психоаналізу з ідеями культурології, американської соціології і окремими
положеннями марксизму [2,с.496]. Основними представниками неофрейдизму
були німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900-1980),
австрійський психолог і психіатр-практик Альфред Адлер (1870-1937),
німецький психолог і філософ Вільгельм Рейх (1897-1957),
німецько-американський філософ і психолог Карен Хорні (1885-1953),
американський психолог і філософ Гаррі Саллівен (1892-1949),
німецько-американський філософ і соціолог Герберт Маркузе (1898-1979).

Головною темою досліджень неофрейдистів стала проблема особистості в
соціумі. Вони не заперечували біологічної природи людини, проте
критикували фрейдівське розуміння сутності особистості як сукупності
внутріпсихічних процесів. Як наслідок, неофрейдисти відмовились від ідей
лібідо і сублімації. Категорія «безсвідоме», яка ґрунтувалася в рамках
фрейдизму, була або взагалі вилучена ними з теоретичного аналізу, або
трансформована в «соціальне безсвідоме» як спосіб зв’язку людини зі
суспільством. Взявши за основу марксистську тезу про те, що людина є
сукупністю всіх суспільних відносин, неофрейдисти сформулювали свій
вихідний принцип, згідно з якими особа це сукупність усіх міжособових
відносин, передусім психологічних. На їхню думку, економічні, соціальні,
політичні та інші фактори є визначеними настільки, наскільки вони
породжують певні взаємовідносини людей, певну систему психологічної
комунікації. За такого підходу соціальне було «психологізовано», а
психічне «соціалізовано» [2, с.496].

Значний вплив на формування неофрейдизму мали етнопсихологічні
дослідження етнографів. Зокрема, було продемонстровано пластичність
людської природи, яку Фрейд вважав незмінною, і сувору залежність
особливостей психіки від особливостей культури [3,с.208].

Неофрейдистська течія фактично сприяла перенесенню центру ваги
досліджень з філософії права на соціологію права. Тобто з’явилась спроба
акцентувати увагу лише на змінній частині норм природного права, не
заперечуючи в цілому існування його незмінних норм.

Зокрема, Е. Фромм наголошував, що людина (людське) розпочинається там,
де закінчується природа (природне), а тому для людини, яка «завершує
природу» і розпочинає суспільство, тобто перебуває «на стику»
несвідомого і свідомого, найважливішою потребою є встановлення системи
відносин з природою і суспільством. Як носій подвійної суті (природної і
надприродної) індивід приречений до дихотомії («поділ надвоє») людського
існування: історичної (соціальної) дихотомії та екзистенціальної
дихотомії [1, с.219]. Тобто, на думку Е. Фромма, людина в процесі
історичного розвитку втрачає інстинктивні (природні) зв’язки з природою,
що призводить до виникнення екзистенціальних та соціальних дихотомій
(суперечностей). Фромм розвиває вчення про характер як «другу природу»
людини, який замінює їй ті інстинкти, що їх бракує, а її ядром є риси,
детерміновані соціальним середовищем. Він вводить поняття соціального
характеру як сукупності рис, спільної для більшості членів даного
суспільства і сприяючої його функціонуванню; характер задає спосіб
сприйняття ідей і цінностей, ставлення до світу та інших людей [4,
с.72]. Фромм як творець гуманістичної теорії особистості вважає, що
позитивна свобода – це свобода, при якій людина почуває себе частинкою
світу і водночас не залежить від нього, зберігає свою цілісність та
ідентичність. Способи формування позитивної свободи – це любов, праця,
розум [2/<500]. Фактично вчення Фромма завдало удар природному праву в тій його частині, де йдеться про постійні впливи природних і надприродних сил на людину. Не применшуючи ролі духу людини, її думок, ідей у власній поведінці, вона (поведінка) все ж таки залежить від впливу природних законів. Звичайно, "друга природа" існує, але її непомітно підживлює сама природа (справжня, "перша"). Віддавати перевагу одній або іншій "природі" не є правильним. Людина до кінця свого життя виконує природну функцію за певними природними правилами, хоча соціальний фактор (неприродна інтелектуальна діяльність) дуже руйнує природний фактор Така руйнація порушує цілісність Всесвіту, збільшує число природних катаклізмів, негативних соціальних явищ. Дещо інші думки про особистість висловлював Альфред Адлер. Він вважав, що людина – це цілісний самоузгоджуючий організм. Структура такої особистості визначає стиль її життя. Останній є унікальним поєднанням рис, способів поведінки і звичок, які визначають унікальність існування індивідуму. Основою формування стилю житія є почуття неповноцінності і прагнення до його компенсації. Почуття неповноцінності, яке притаманне всім людям, не завжди переростає у комплекс. Оскільки людина живе в єдності з суспільством, розуміє завдання його удосконалення, бачить як свою мету намагання досягти висот – це сприяє вдосконаленню культури суспільства. Дотримуючись феноменологічної традиції, Адлер стверджував, що поведінка людини залежить від її думки про себе і оточуючих, а мета, до якої вона прямує, завжди є особистісно значущою, вибирається нею самою, а не визначається тільки зовнішніми обставинами. Кожна особистість є творцем своєї долі [2, с.492-493]. Теорія особистості Адлера головно скерована на підтримання природного права, проте потребує деякого уточнення. Йдеться, зокрема, про почуття неповноцінності і малоцінності людини та принцип їх компенсації. Чи природно, що людина повинна почувати себе неповноцінною чи малоцінною? Звичайно, приниження себе особисто призводить до приниження частини Всесвіту, до зневаги до нього і втрати почуття віри у справедливість природних законів. Іншою є людина з усвідомленням своїх можливостей, оскільки в цьому випадку вона може виконувати лише те, що їй визначено буттям. Перевищення нею своїх можливостей – це порушення норм природного права. Сюди ж можна віднести й вивищення своїх здібностей, приниження можливостей інших людей, знецінення результатів праці іншого мікровсесвіту. Людина є найціннішою у творінні Природи. Незважаючи на те, що думки та дії є індивідуальними, все ж загальним показником їхньої корисності для Природи є тривалість життя. У випадку перевершення допустимих меж зла у дусі людини вона достроково помирає. Якщо природні закони не знищують людину, то це означає, що вона виконує потрібну функцію для збереження цілісності Всесвіту. Тому людина повинна шукати щастя не у причинах, а у власній меті життя. Бажання бути сильнішим, вищим розумом повинно узгоджуватись з природним правом, з метою деонтологічної діяльності. Принцип компенсації у житті людини не повинен зводитись до примітивізму. Компенсація здійснюється сама по собі, синергетично. Втручання недосконалого інтелекту людини у питання компенсації породжує здебільшого нові проблеми, дисгармонію. Для людини, її інтелектуальної діяльності принцип компенсації повинен полягати в нескінченному пізнанні себе як частини Всесвіту. Намагання зрозуміти природну функцію людини у Всесвіті підносить її. У цьому існує й зв’язок компенсації та вищості, де мотиви, соціальні спонукання правомірно скеровані принести велику частину добра замість піщинки зла. В цілому у психоаналізі і в неофрейдизмі, незважаючи на деякі суперечності, природне право здобуло значну підтримку. Особливо це стосується людини, яка є проекцією всіх природних та суспільних законів і яка повинна розв’язуватись на основі рівнозначного врахування вимог позитивного і природного права. Література Багнюк А. Філософія. Навчальний посібник. – Рівне, 1997. История философии: Учебник / Ч.С. Кирвель, А.А. Бородич, У.Д. Розельфанд и др.; Под. ред. Ч.С. Кирвеяя. – 2-е изд., испр. – Минск: Новое знание, 2001. Краткий философский словарь / Под ред. А.П. Алексеева. – М.: Проспект, 2000. Новая философская знциклопедия: В 4 т. / Ин-т философии РАН, Нац. общ. – науч. фонд; научно-ред. совет: предс. В.С. Степин, заместители предс: А.У. Гусейнов, Г.Ю. Семичин, уч. секр. А.П. Огурцов. – М.: Мисль. – Т.3, 2001. Татаркевич В. Історія філософії – Т.З: філософія XX ст. і новітня / Пер. з пол. О. Гірний. – Львів: Свічадо, 1999.

Похожие записи