Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні
правопорушення. Провадження у справах про адміністративні правопорушення
— особливий різновид адміністративного процесу, який значною мірою
врегульований правовими нормами, що сконцентровані в розділах IV та V
Кодексу про адміністративні правопорушення (глави 18—33).

Застосування під час провадження в справах про адміністративні
правопорушення заходів державного примусу обумовлює високий ступінь
формалізації процесу. Тут чітко визначені завдання провадження (ст.
245); обставини, що виключають провадження (ст. 247); такі принципи, як
рівність перед законом (ст. 249); законність, змагальність тощо; види
доказів (ст. 251); вимоги до найважливіших процесуальних документів,
зокрема до протоколу (статті 254—257), постанови по справі (статті
283—286) тощо; заходи забезпечення провадження (ст. 260: адміністративне
затримання, особистий огляд, вилучення речей та документів); права
учасників провадження (статті 268—275);

строки і порядок розгляду справ (статті 277—279); оскарження і
опротестування постанов по справі (статті 287— 297); виконання постанови
(глави 25—33, статті 298—330).

Усе це до певної міри зближує провадження у справах про адміністративні
правопорушення з кримінальним процесом.

Разом з тим, адміністративному провадженню не властива складна процедура
розслідування справ, спрощено порядок порушення, а нерідко і розгляду
справи. Можливі випадки, коли не складається протокол про
адміністративне правопорушення (наприклад, ст. 258 — порушення правил
користування річковими і маломірними суднами).

Строки розгляду справ про адміністративні правопорушення є короткими:
15, 7, 5, 3, 1 добу (ст. 277). Таке становище пояснюється тим, що
адміністративні правопорушення здебільшого легко встановлюються і, як
правило, не потребують багато часу для розслідування і розгляду
порівняно з кримінальними справами.

Аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження по
справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене.

Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним
законодавством. Воно передбачає складання протоколу: визначає зміст,
запобіжні заходи і порядок їх застосування; права і обов’язки учасників
провадження; порядок розгляду справ; факти, обставини, що є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості
правопорушень, прямо передбачених ст. 258 КпАП. Таке провадження
характеризується мінімумом процесуальних дій та ‘їх оперативністю.
Протокол про правопорушення не складається, посадова особа, що виявила
правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення і стягнення
(штрафу або попередження).

У разі стягнення штрафу порушнику видається квитанція про його сплату.

Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення офіційного
письмового попередження за встановленою формою, або шляхом усного
попередження.

До адміністративних правопорушень, провадження зг якими здійснюється у
спрощеній формі, належать:

• порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках
накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу,
льотчиками-спостерігачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та
іншими особами, які перелічені в п. З ст. 241;

• порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних
правил (ст. 107) у випадках накладення штрафу державною ветеринарною
інспекцією;

• викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, прохід
по залізничних коліях у невстановлених місцях (ч. З ст. 109);

• пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських
поїздах, куріння в вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених
місцях у поїздах місцевого та далекого слідування, а також у
метрополітені (ст. 110);

• пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння в
неустановлених місцях цих суден (ст. 115);

• керування річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими в
установленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду;
перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених
місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил
маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і
знаків(ч. 1, 3, 5 ст. 116);

• викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших
предметів (ст. 116);

• порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на
річкових і маломірних суднах, куріння у нев-станоклених місцях на
річкових суднах (ч. 1,3 ст. 117);

Треба зазначити, що у разі коли порушник перелічених норм заперечує
накладене на нього стягнення, то складається протокол про
адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному
порядку.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення часто
визначають як інститут адміністративного права, що містить норми, які
регулюють діяльність уповноважених органів і осіб по застосуванню
адміністративних стягнень за адміністративні правопорушення або ж як
діяльність уповноважених суб’єктів по застосуванню адміністративних
стягнень і сукупність відносин, що виникають при цьому, врегульованих
нормами адміністративного права.

При цьому враховується, що провадження може закінчитися виправданням
невинного, може бути закрите у зв’язку із закінченням строку давності та
за інших підстав (ст. 247 КпАП). Таким чином, даний вид провадження
далеко не завжди є діяльністю по накладенню і виконанню адміністративних
стягнень.

Чіткі орієнтири для вирішення цього питання містить ст. 245 КпАП. Вона
визначає, що завданнями провадження в справах про адміністративні
правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування
обставин кожної справи; вирішення її в точній відповідності з
законодавством; забезпечення виконання винесеної постанови; виявлення
причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень;
виховання громадян у дусі додержання законів.

Звідси випливає, що розв’язуються два комплексні взаємопов’язані
завдання. По-перше, юрисдикційне (своєчасне, всебічне, повне і
об’єктивне з’ясування обставин кожної справи; вирішення її відповідно до
законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови). По-друге,
профілактичне виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню
адміністративних правопорушень; виховання громадян у дусі додержання
законів.

Отже, провадження в справах про адміністративні правопорушення — це
правовий інститут, у рамках якого регулюються процесуальні
адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення
адміністративних справ, а також попередження адміністративних
правопорушень.

У запропонованому визначенні немає згадки про норми — основний елемент
механізму правового регулювання, однак, поняття правового інституту і
регулювання адміністративно-деліктних відносин нічого крім регулюючої
функції норм не припускає.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження
в справах про адміністративні правопорушення, регулюють порядок
реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування,
процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою
адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регламентують комплекс
адміністративно-деліктних відносин.

Основна частина адміністративно-процесуальних норм, тобто правил
провадження в справах про адміністративні правопорушення міститься в
Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте процесуальні
адміністративно-деліктні відносини регулюються і досить великою
кількістю норм, які в КпАП не включено.

По-перше, це встановлені законами України специфічні правила розгляду
окремих категорій справ, які вносять зміни до загального порядку
провадження в справах про адміністративні правопорушення. До них,
наприклад, належать норми, що регулюють провадження в справах про
порушення митних правил, які містяться у Митному кодексі України (глава
2). Зокрема, в ст. 121 даного Кодексу міститься норма, яка встановлює,
що провадження у справах про порушення митних правил здійснюється у
відповідності з Митним кодексом, а у частині, яка ним не врегульована —
відповідно до законодавства України про адміністративні правопорушення.

По-друге, це норми підзаконних актів, які уточнюють і конкретизують
норми КпАП. Так, у ст. 266 КпАП сказано, що особи, які керують
транспортними засобами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони
перебувають у стані сп’яніння, підлягають відстороненню від керування
ними та оглядові на стан сп’яніння у порядку, визначеному Міністерством
внутрішніх справ. Міністерством охорони здоров’я і Міністерством
юстиції.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення тісно пов’язано
з цивільним судочинством. Особливо чітко цей зв’язок виявляється на
стадії перегляду постанов у зв’язку з оскарженням в суді дій органів і
посадових осіб по накладенню адміністративних стягнень.

Так, якщо громадянин подає в суд скаргу на постанову про притягнення
його до адміністративної відповідальності, то вона розглядається згідно
з нормами статей 236, 237, 244—248 Цивільного процесуального кодексу.
Зрозуміло, що це вже не адміністративний, а цивільний процес
(провадження в справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин). Якщо суд відмовляє у задоволенні скарги або знижує розмір
штрафу, справа знову повертається до адміністративного процесу і
подальша діяльність провадиться на підставі норм адміністративного
права.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення досить тісно
пов’язано з кримінальним процесом і може стати продовженням
кримінально-процесуальної діяльності. Це відбувається у тих випадках,
коли згідно із законом (ст. 7’ КПК) кримінальна справа припиняється, а
правопорушник притягується до адміністративної відповідальності.

Викладене вище свідчить про тісний зв’язок основних процесуальних
галузей — адміністративного, цивільного і кримінального процесів.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення є різновидом
виконавчо-розпорядчої діяльності, і тому в ньому діють загальні принципи
управління, такі, як законність, демократизм, гласність, широка участь
громадськості тощо. Водночас тут діють і специфічні, зумовлені
завданнями даної діяльності принципи. Перш за все це принцип об’єктивної
істини і принцип забезпечення права на захист.

З’ясування об’єктивної істини в справах — основне завдання
адміністративного провадження. Даний принцип зобов’язує посадових осіб,
що розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх
взаємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій
підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення.

Право на захист реалізується наданням особі, що притягається до
відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї
невинності або приведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа
особа користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно
зі ст. 268 КпАП особа, що притягається до адміністративної
відповідальності, може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати
пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови,
при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.

Коли йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа,
яка притягається до відповідальності, проте, в процесі може брати участь
й інший громадянин, безпосередньо заінтересований у справедливому
вирішенні справи, — потерпілий. Згідно зі ст. 269 КпАП, потерпілим є
особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну
або майнову шкоду. Якщо в протоколі про адміністративне правопорушення
вказано потерпілого, то з моменту складання протоколу ця особа набуває
процесуальних прав, передбачених у цій статті. Як і особа, що
притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право
знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявляти клопотання
про витребування доказів, призначення експертизи, а також подавати
скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до
адміністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права
на захист. Воно регламентоване цілим рядом статей КпАП (7, 267, 268,
281, 283, 287—289, 291-293 та ін.).

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне
правопорушення — одна з найбільш важливих гарантій захисту прав особи,
як тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і
потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для
перевірки обгрунтованості прийнятих у справі рішень і, нарешті,
постанови. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених
помилок, виявлення недоліків у роботі органів, які розглядають справи
про адміністративні правопорушення.

КпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Закон України «Про
звернення громадян» від 12 жовтня 1996 p. також не містить норм, що
регламентують даний вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи
оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопорушення.

Суб’єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністративної
відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники;
г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності
громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості. Вона
полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної
відповідальності, вважається невинною доти, поки інше не буде доведено і
зафіксовано в установленому законом порядку. Звідси випливає також, що
обов’язок доказу покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою
невинуватість, хоча і має на це право. З презумпції невинуватості
випливає і таке важливе положення:

будь-який сумнів тлумачиться на користь особи, що притягається до
відповідальності. Воно належить до випадків, коли сумніви не були
усунені у ході вирішення справи. Ця обставина є однією з підстав
винесення виправдних постанов.

Звідси випливає, що вирішення завдань адміністративного провадження
здійснюється за допомогою доведення, яке включає в себе виявлення,
процесуальне оформлення і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КпАП) є
будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку
орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність
адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні
та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення,
поясненнями особи, що притягається до адміністративної відповідальності,
потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, протоколом
про вилучення речей та документів, а також іншими документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані в установленому
законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили.
Йдеться про передбачений КпАП порядок провадження у справі про
адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, яким фіксується
вчинення правопорушення, повинен бути складений за певною формою
уповноваженою на те посадовою особою або представником громадськості
(ст. 255 КпАП).

Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необхідних доказів
здійснюється компетентним органом або посадовою особою, правомочними
вирішити дану справу (ст. 252 КпАП).

Правом надавати докази користуються особи, що беруть участь у
провадженні у справі (особа, що притягується до відповідальності,
потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть
бути витребувані органом або посадовою особою, що розглядає справу, від
підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за
клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою.

Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною
гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього
процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в
обгрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що являють
собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомогою
яких вона залучається до сфери провадження у справах про адміністративні
правопорушення. У той же час слід зазначити, що у правовій науці і на
практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело
відомостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше,
якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного
правопорушення, винності особи в його скоєнні та інших обставинах, що
мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона
одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похідні,
прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та виправдні.
Проте, для вирішення завдань адміністративного провадження найбільш
значущим є їх групування залежно від джерела відповідних відомостей.

По-перше, це дані, що одержуються від різних осіб, здебільшого учасників
провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто інформація, що
передається людьми, які безпосередньо брали участь у досліджуваному
діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості про нього. Не
завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді пояснень, вони
можуть сприйматися, репродукуватися і в усній формі.

Другим різновидом даних, що одержуються від людей у формі слів, цифр,
графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційного
впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про
провадження експертизи приймається суб’єктом, що вирішує адміністративну
справу. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не
регламентуються. Тому на практиці рішення про провадження експертизи
оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки експертів,
свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприклад, для
визначення стану сп’яніння, належності речовини до наркотичних речовин,
розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру
забруднень природного середовища.

По-друге це: речові докази, документи, які є матеріальними носіями
інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матеріальних
доказів — догляд, вилучення, надання заінтересованими особами. Формами,
якими вони представлені у процесі доведення, є протокол про
адміністративне порушення, протокол вилучення речей, довідка про
вартість речі тощо.

Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди
правопорушення (пом’ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які
своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини,
зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять
інформацію у чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна
віднести і показання технічних засобів. Вони досить широко
використовуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху
автомобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп’яніння
водія.

У документах інформація міститься у перетвореному вигляді, вона
передається словами, цифрами, кресленнями, схемами місць подій тощо.

По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати
адміністративні провини. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення
правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень
використовує як докази в розслідуванні, яке сам і проводить.

У кримінальному процесі такий вид доказів не допускається: якщо особа
була очевидцем злочину, вона стає свідком.

В адміністративному юрисдикційному процесі використання таких доказів
забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ,
держмисливнагляду та ряду інших інспекцій було б набагато складніше
виконувати свої правоохоронні функції, своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спрощеного
провадження, фіксуються безпосередньо в протоколі про адміністративне
правопорушення.

Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власними
переконаннями, що грунтується на всебічному, повному і об’єктивному
дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він керується
законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів треба розуміти висновок органу або посадової особи,
що розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних
фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів
вони приймають відповідне рішення.

Оцінка повинна бути дана не тільки кожному окремо доказу, але й усім
зібраним доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання
про те, чи дозволяє сукупність зібраних доказів зробити достовірний
висновок про наявність або відсутність адміністративного правопорушення,
про винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають
значення для розв’язання справи. Тільки оцінка доказів у ‘їх сукупності
дає підстави дійти достовірних, таких що не викликають сумнівів,
висновків з цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, перш за все,
неприпустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність
будь-яких переваг доказів одного виду над іншими або заздалегідь
встановленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під
час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє
переконання — це і результат доведення, оцінки доказів, що виражає
переконаність у відповідності або невідповідності дійсності тих або
інших обставин, важливих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов’язана із з’ясуванням питання про
додержання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів
(складання протоколу про правопорушення, провадження особистого огляду,
огляду речей тощо).

Докази оцінюють також особи, що беруть участь у провадженні у справі
(особа, що притягається до відповідальності, потерпілий та ін.). Це
знаходить вияв у їх клопотаннях, поясненнях тощо. Висловлені ними думки
допомагають органу або посадовій особі, що розглядають справу, всебічно
повно та об’єктивно дати оцінку доказам.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складаються з
дій ряду органів та осіб, які беруть участь у провадженні.

Важливу роль у цій діяльності відіграють державні і громадські органи,
їх посадові особи, які уповноважені вживати передбачених законом заходів
по виявленню і попередженню адміністративних провин, застосуванню
виконання стягнень. У провадженні діють й інші учасники:

одні захищають свої інтереси, інші притягаються лише при провадженні
окремих процесуальних дій, сприяють провадженню.

Роль і призначення, зміст і обсяг повноважень, форми і методи участі
органів (посадових осіб) і громадян у справі різні, їх можна поділити на
кілька груп:

1. Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні
акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.

2. Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, яка
притягається до відповідальності, потерпілий та його законні
представники (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати). На
відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з представників даної групи не
користується владними повноваженнями.

3. Особи і органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти,
спеціалісти, перекладачі, поняті. Одні з них (свідки, експерти)
повідомляють дані повноважному органу або посадовій особі. Інші
(перекладачі, поняті) — потрібні для закріплення доказів або
забезпечення необхідних умов адміністративного провадження.

4. Особлива група учасників провадження — громадські організації,
товариські суди, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи,
навчання або проживання правопорушників. Вони співробітничають з
державними органами, допомагаючи їм у здійсненні виховної роботи. У ряді
випадків такі учасники провадження мають бути поінформовані про заходи
адміністративного впливу, вжиті до винних. Вони можуть подавати
клопотання про скорочення строку позбавлення права. Особа, що вчинила
правопорушення, може бути звільнена від адміністративної
відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду,
громадської організації, трудового колективу.

Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Діяльність учасників провадження у справах про адміністративні
правопорушення розвивається у часі як послідовний ряд пов’язаних між
особою процесуальних дій щодо реалізації прав та взаємних обов’язків.
Весь процес складається з кількох фаз розвитку, що змінюють одна одну.
їх прийнято називати стадіями.

Під стадією треба розуміти таку порівняно самостійну частину
провадження, яка поряд з його загальними завданнями має властиві тільки
їй завдання й особливості. Стадії відрізняються одна від одної і колом
учасників провадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною
роллю.

Розв’язання завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним
документом, який ніби підсумовує діяльність. Після прийняття такого акта
розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов’язані між собою;
наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена
попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення за своєю
структурою схоже на кримінальний процес, проте, воно значно простіше і
містить менше процесуальних дій. Таке провадження має чотири стадії:
адміністративне розслідування; розгляд справи; перегляд постанови;
виконання постанови.

На першій стадії з’ясовується факт вчинення та обставини правопорушення;
дані про винуватця; складається протокол. На другій — компетентний орган
розглядає матеріали і приймає постанову. На третій (це факультативна,
необов’язкова стадія, її може і не бути) постанова може бути оскаржена
громадянином, опротестована прокурором, переглянута за ініціативою
вищестоящого органу. Ця стадія закінчується прийняттям рішення про
скасування, зміну, або залишення постанови в силі. Четверта — виконання
постанови — розпочинається відразу після її прийняття або після розгляду
скарги, протесту.

Зазначимо, що не в усіх провадженнях вони досить чітко виражені. Так,
при стягненні штрафу на місці всі стадії (розслідування, розгляд справи
і навіть виконання постанови) нібито поєднуються, ущільнюються,
вміщуються у рамки доволі нечисленних і досить простих дій компетентного
представника органа державного управління.

Кожна стадія, у свою чергу, складається з окремих етапів, що являють
собою групи взаємопов’язаних дій. Система стадій і етапів провадження
може бути представлена таким чином:

1. Адміністративне розслідування: а) порушення справи;

б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення
результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за
підвідомчістю;

2. Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду і заслуховування; б)
заслуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до
відома;

3. Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б)
перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація
рішення;

4. Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання; б)
безпосереднє виконання.

Кожний етап, у свою чергу, складається з ряду послідовно здійснюваних
конкретних дій. Згідно з цим структура провадження у справах про
адміністративні правопорушення є чотирирівневою:
дії—етап—стадія—провадження у цілому.

1. Адміністративне розслідування. Дана стадія провадження у справах про
адміністративні правопорушення є початковою і являє собою комплекс
процесуальних дій, спрямованих на встановлення обставин провини, їх
фіксування і кваліфікацію. У цій стадії створюється передумова для
об’єктивного і швидкого розгляду справи, застосування до винного
передбачених законом заходів впливу.

Стадія розслідування починається з етапу порушення адміністративної
справи. Підставою порушення адміністративної справи і провадження
розслідування є вчинен н я особою діяння, що має ознаки адміністративної
провини.

Порушенню справи передує одержання інформації про діяння, що має ознаки
провини. Така інформація, одержана у будь-якій формі, є приводом до
порушення адміністративної справи. Правове значення приводу до порушення
і розслідування справи полягає у тому, що він викликає громадську
публічну діяльність повноважних органів, тобто вимагає від цих органів
відповідної реакції на сигнал про скоєння діяння. Приводами до порушення
і розслідування адміністративних справ можуть бути заяви громадян,
повідомлення представників громадськості, установ, підприємств і
організацій, преси та інших засобів масової інформації, а також
безпосереднє виявлення провини уповноваженою особою.

Останній привід відрізняється від інших перш за все тим, що питання про
порушення адміністративної справи вирішується за власною ініціативою
осіб, що здійснюють адміністративний нагляд. Тут немає зовнішнього
спонукаючого початку, поштовху до того, щоб ці особи зайнялися
вирішенням питання. Даний привід має такі характерні особливості: а)
безпосередній розсуд ніде не фіксується, а тому не завжди піддається
контролю; б) припущення про провину виникає лише у свідомості
уповноваженої особи, і у разі підтвердження такого припущення немає
потреби офіційно спростувати його винесенням будь-якого спеціального
документа; в) безпосереднє виявлення уповноваженою особою
адміністративного правопорушення не є перешкодою для подальшого його
розслідування цим суб’єктом.

Наступний етап — встановлення фактичних обставин у справі. Його сутність
полягає у провадженні дій, спрямованих на збирання доказів, які
підтверджують або спростовують винуватість у вчиненні правопорушення.

Фактичні обставини вчиненої провини можна поділити на дві групи: а)
обставини, що мають безпосереднє значення для вирішення питання про
наявність або відсутність складу провини; б) обставини, що перебувають
за рамками складу правопорушення, але мають значення для
індивідуалізації відповідальності.

Вони можуть бути встановлені різними способами: опитуванням осіб, що
володіють інформацією, яка має значення для справи (правопорушники,
потерпілі, свідки, експерти); проведенням експертизи; освідчуванням;
вилученням, наприклад, документів; знаходженням речових доказів на місці
вчинення правопорушення; огляду тощо. Всі встановлені обставини
фіксуються у відповідних процесуальних документах. Такими документами є
пояснення, висновки, акти, протоколи. На цьому завершується етап
установлення фактичних обставин.

Етап процесуального оформлення результатів розслідування починається з
аналізу зафіксованих у перелічених документах всіх обставин у справі і
завершується складанням протоколу про адміністративне правопорушення.
Саме протокол є процесуальним документом, що фіксує закінчення
розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків,
прямо передбачених законодавством (ст. 258).

Протокол про адміністративне правопорушення не належить до документів
відносно вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон
(ст. 256) встановлює обов’язковий перелік відомостей та атрибутів, які
повинні в ньому міститися. Вони поділяються на три групи.

По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчинення
адміністративного правопорушення. В протоколі вказується місце, дата і
суть вчиненої провини. В обов’язковому порядку точно вказується стаття
КпАП, що передбачає адміністративну відповідальність за дане
правопорушення. У випадку вилучення у порушника предметів або документів
до протоколу вноситься відповідний запис.

По-друге, це відомості про особу правопорушника: поізвише. ім’я, по
батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце проживання і
роботи, документ, що посвідчує особу (паспорт або інший документ).

По-третє, це відомості, що стосуються форми протоколу. Тут вказуються
дата і місце його складення, прізвище і посада укладача (відсутність
відомостей про укладача протоколу робить його дефектним, оскільки
невідомо, чи складений він повноважною на те особою чи ні); прізвище і
адреса свідків і потерпілих, якщо вони є.

Протокол скріплюється рядом підписів. Насамперед він має бути підписаний
особою, що його склала, і правопорушником. При наявності свідків і
потерпілого протокол підписується також цими особами. Особі, що
притягається до відповідальності, треба роз’яснити її права і обов’язки,
передбачені ст. 268 КпАП, про що робиться відмітка в протоколі. Вона має
право ознайомитися із змістом протоколу, внести в нього власні
пояснення, підписати його або відмовитися від підпису і вказати мотиви
відмови, надати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до
нього додаються. Відмова правопорушника підписати протокол не зупиняє
подальшого руху справи, але він має бути зафіксований спеціальним
записом.

У разі вчинення провини групою осіб протокол складається на кожного
порушника окремо. Складення одного протоколу на всіх правопорушників не
дає змоги конкретизувати звинувачення, що ставиться кожному з них, і
позбавляє можливості прямо в протоколі дати свої пояснення щодо суті
провини. Цим обмежується право особи на захист у разі притягнення її до
адміністративної відповідальності.

Завершальним етапом першої стадії провадження у справах про
адміністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів
розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого
розглядати відповідну категорію справ про адміністративні правопорушення
(ст. 257).

2. Розгляд справ. Згідно зі ст. 213 КпАП справи про адміністративні
правопорушення розглядаються: 1) адміністративними комісіями при
виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних та
сільських Рад; 2) виконавчими комітетами селищних, сільських Рад; 3)
районними, (міськими) судами (суддями);

4) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими
органами (посадовими особами), уповноваженими на те КпАП.

Конкретні повноваження суб’єктів адміністративної юрисдикції зафіксовані
у статтях 218—2447 КпАП (глава 17 «Підвідомчість справ про
адміністративні правопорушення»).

Значення стадії розгляду справ про адміністративні правопорушення
визначається тим, що саме тут приймається акт, в якому компетентний
орган офіційно визнає громадянина винним або невинним і визначає міру
його відповідальності. Відповідно і всі етапи даної стадії набувають
важливого юридичного значення і регламентовані статтями 278—286 КпАП.

На етапі підготовки справи до розгляду орган (посадова особа)
зобов’язаний вирішити такі питання: 1) чи належить до його компетенції
розгляд даної справи; 2) чи правильно складені протокол та інші
матеріали справи про адміністративне правопорушення; 3) чи оповіщені
особи, що беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду;

4) чи затребувані необхідні додаткові матеріали; 5) чи підлягають
задоволенню клопотання особи, що притягається до адміністративної
відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Етап слухання справи починається з оголошення складу колегіального
органу і представлення посадової особи, що його розглядає. Головуючий на
засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу,
оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до
адміністративної відповідальності, роз’яснює особам, що беруть участь у
розгляді справи, їх права і обов’язки. Після цього оголошується протокол
про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи,
що беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і дозволяються
клопотання. У випадку участі у розгляді справи прокурора заслуховується
його висновок.

У процесі заслуховування орган (посадова особа), зобов’язаний з’ясувати:
чи було вчинене адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в
його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є
обставини, що пом’якшують відповідальність, чи завдана майнова шкода, чи
є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на
розгляд громадськості, а також з’ясувати інші обставини, які мають
значення для правильного вирішення справи.

За результатами заслуховування виноситься одна з таких постанов: 1) про
накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів
впливу, передбачених ст. 24’ КпАП (заходи впливу, що застосовуються до
неповнолітніх); 3) про припинення справи.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна містити:
найменування органу (посадової особи), що винесла постанову; дату
розгляду справи, відомості про особу, щодо якої розглядається справа;
викладення обставин, встановлених під час розгляду справи; посилання на
нормативний акт, що передбачає відповідальність за дане адміністративне
правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення одночасно
вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в
постанові у справі вказується розмір шкоди, що підлягає стягненню,
порядок і строк її відшкодування.

Постанова у справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі
та документи, а також вказівки про порядок і строк її оскарження.
Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів
членів колегіального органу, присутніх на засіданні.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення підписується
посадовою особою, що розглядала справу, а постанова колегіального органу
— головуючим на засіданні і секретарем цього органу.

Постанова виконавчого комітету селищної, сільської ради по справі про
адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

На заключному етапі стадії розгляду справи здійснюються такі дії:
постанова (оголошується одразу після закінчення розгляду справи)
доводиться до відома суб’єктів провадження, що мають особистий інтерес у
справі, а також до відома осіб або організацій, яким вона адресована.
Про прийняте рішення повідомляється адміністрації або громадській
організації за місцем роботи, навчання або проживання винуватця,
вносяться пропозиції щодо ліквідації причин та умов правопорушень.

Копія постанови протягом трьох днів вручається або надсилається особі, у
справі якої вона винесена. За проханням потерпілому йому теж має бути
видана така копія.

3. Перегляд постанови. Важливою гарантією законності і обгрунтованості
застосування адміністративних стягнень є наявність стадії перегляду
постанов. Під переглядом розуміють розгляд справ, на які покладено
контроль за законністю постанов у справах про адміністративні
правопорушення.

Перегляд — це новий розгляд справи суб’єктом, наділеним правом
скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін. Перегляд
треба відрізняти від повторного розгляду справи, який провадиться у тих
випадках, коли прийняту раніше постанову відмінено і справу направлено
на новий розгляд. У першому випадку діє постанова у справі, законність
та обгрунтованість якої перевіряється. У другому — стару постанову
скасовано і у справі необхідно прийняти нову постанову.

Стадія перегляду є факультативною, необов’язковою. Лише невелика
кількість справ розглядається у порядку контролю, але вже сам факт
існування такої можливості має велике превентивне значення, дисциплінує
тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення.

4. Виконання постанов. Виконання постанов — завершальна стадія
провадження по адміністративних правопорушеннях. її суть полягає в
практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного
правопорушнику юрисдикційним органом (посадовою особою). У процесі
виконання постанови особа, що вчинила адміністративне правопорушення
зазнає відповідних нестатків та обмеження особистого, морального або
матеріального характеру.

5. Відповідно до ст. 299 КпАП постанова підлягає виконанню з моменту її
винесення. На відміну від вироків судів, які за загальними правилами
підлягають виконанню лише після закінчення строку касаційного
оскарження, постанови про накладення стягнень є актами управління і
набирають чинності негайно.

Виконанням постанов зайняті два види органів. По-перше, це органи, які
звертають постанову до виконання. Згідно зі ст. 299 КпАП постанова про
накладення адміністративного стягнення звертається до виконання органом
(посадовою особою), що винесла постанову, тобто це органи
адміністративної юрисдикції. Зміст діяльності по зверненню постанови до
виконання становлять: своєчасне направлення постанови органу-виконавцю,
здійснення контролю за правильним виконанням постанови, вирішення всіх
питань, які пов’язані з виконанням постанови, припинення виконання
постанови з підстав, передбачених ст. 302 КпАП.

По-друге, це органи, які безпосередньо виконують постанови про
накладення адміністративних стягнень. Діяльність державних органів з
приведення до виконання направлених їм постанов має на меті реалізацію
адміністративних стягнень. Вона здійснюється діями, які завдають
покараному відповідні втрати і правообмеження в установлених постановою
межах.

Згідно зі ст. 300 КпАП це спеціально уповноважені органи держави. Так,
постанови про конфіскацію грошей, речей уповноважені виконувати судові
виконавці, а також відповідні особи фінансових органів, органів
рибоохорони, мисливського господарства тощо.

З деяких справ про адміністративні правопорушення безпосереднє виконання
постанов про стягнення покладено на орган, що виніс постанову. Так,
постанова про відшкодоване вилучення предмета, що є знаряддям
адміністративної провини, виконується органом (посадовою особою), що
виніс постанову.

Діяльність як органів, що звертають постанови до виконання, так і
органів, що безпосередньо їх виконують, утворюють єдину стадію виконання
постанов, що складається з різних етапів.

Похожие записи

Провадження у справах про адміністративні правопорушення

Суб’єкти, уповноважені розглядати справи про адміністративні
правопорушення

Однією з важливих ланок у правоохоронній діяльності органів виконавчої
влади є розгляд справ про адміністративні правопорушення, що і є
сутністю адміністративної юрисдикції.

Нагадаємо, що юрисдикція — це наділення певного кола державних органів
компетенцією щодо розгляду справ, які виникають з правового спору чи
порушення правової норми. В основі юрисдикційної діяльності лежить
розгляд і вирішення спорів щодо застосування матеріальних норм, правової
оцінки поведінки тих чи інших осіб, застосування у випадку необхідності
при негативній оцінці їх поведінки передбачених чинним законодавством
заходів державного примусу.

Правозастосування — це засновані на державно-владних повноваженнях дії
державних органів із запровадження юридичних норм у життя. Органи
правосуддя (суди) також діють на підставі закону, однак їх діяльність не
обмежується лише застосуванням норм у точній відповідності із законом.
Поряд з цим вони мають керуватися загальними принципами права, що
набувають вираження в чинному законодавстві (особливо в колізійних
ситуаціях)1.

З огляду на це адміністративна юрисдикція — це законодавчо закріплена
сукупність прав та обов’язків органів виконавчої влади та правосуддя
щодо розгляду та вирішення справ, які випливають із адміністративних
правопорушень.

Статтею 213 КпАП передбачено, що справи про адміністративні
правопорушення уповноважені розглядати наступні органи (посадові особи):

0 адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних,
міських рад;

0 виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад; 0 районні
(міські), районні в містах комісії у справах неповнолітніх;

0 районні (міські) суди (судді);

0 органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи
(посадові особи), уповноважені цим Кодексом. Наведений перелік не є
вичерпним, оскільки і сам Кодекс, й інші законодавчі акти передбачають
досить широке коло органів, уповноважених розглядати справи про
адміністративні правопорушення.

Майже для всіх цих органів характерно, що кожен з них вирішує тільки
конкретно визначене коло питань:

0 Прикордонні війська України розглядають справи про адміністративні
правопорушення, пов’язані з порушенням прикордонного режиму або режиму в
пунктах пропуску через державний кордон України;

0 органи державного пожежного нагляду наділені
адміністра-тивно-юрисдикційними повноваженнями щодо правопорушень,
пов’язаних з порушенням встановлених законодавством вимог пожежної
безпеки, невиконанням приписів та постанов посадових осіб органів
державного пожежного нагляду; 0 органи залізничного транспорту
розглядають справи про порушення правил користування засобами цього
транспорту, правил щодо охорони порядку та безпеки руху, правил,
спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на залізничному
транспорті, правил пожежної безпеки на залізничному транспорті і т. ін.
Загалом адміністративно-юрисдикційними повноваженнями наділено значно
більшу кількість органів виконавчої влади. Так, накладати
адміністративні стягнення за певні адміністративні правопорушення на
транспорті можуть: органи морського транспорту, органи річкового
транспорту; органи автомобільного транспорту та електротранспорту (щодо
порушень правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту,
правил користування автомобільним транспортом та електротранспортом).

До іншої групи належать органи, що контролюють дотримання правових норм
у сфері фінансових відносин: органи державної контрольно-ревізійної
служби, які розглядають справи щодо порушень законодавства з фінансових
питань (ст. 1642 КпАП), порушень порядку подання фінансової звітності та
ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи (ст. 1666
КпАП); органи державної податкової служби щодо порушень порядку
проведення розрахунків із споживачами та щодо ухиляння від подання
декларації про доходи (ст. 155і, 164і КпАП), порушень порядку подання
фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку; органи
Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування України щодо
недотримання правових норм, які регулюють відносини в цій сфері.

Адміністративно-юрисдикційними повноваженнями також наділені:

— Національний банк України — щодо порушень банківського законодавства
та нормативно-правових актів НБУ;

— військові комісаріати;

— органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної
служби;

— органи державного ветеринарного контролю;

— органи державної служби з карантину рослин України;

— органи державного контролю у насінництві;

— органи рибоохорони;

— органи лісового господарства;

— органи мисливського господарства;

— органи державної статистики;

— органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів;

— органи Міністерства праці та соціальної політики України. Одним із
видів суб’єктів, наділених правом розгляду справ про адміністративні
правопорушення, є місцеві суди (раніше суди районної або міської ланки).
Судді є найбільш кваліфікованими у професійному відношенні порівняно з
уповноваженими особами інших органів державної влади. Тож не дивно, що
до їх компетенції віднесені найсерйозніші справи. Так, оплатне вилучення
предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом
адміністративного правопорушення, конфіскація предмета, виправні роботи
та адміністративний арешт можуть бути застосовані до особи, винної у
вчиненні адміністративного правопорушення, лише за рішенням суду.

Отже, сукупність органів, наділених адміністративно-юрис-дикційними
повноваженнями відповідно до чинного законодавства України, включає
суб’єктів різних видів, основними серед яких є органи виконавчої влади,
їх посадові особи та місцеві суди (судді) загальної юрисдикції.

§ 2. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення

Аналіз чинного законодавства дає змогу говорити про існування двох видів
проваджень у справах про адміністративні правопорушення:

по-перше, застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб за
правилами КпАП;

по-друге, застосування адміністративних стягнень до юридичних осіб, яке
КпАП не врегульоване.

Якщо застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб, незважаючи
на існування певних правових прогалин, все ж таки детально
регламентовано у КпАП, то застосування стягнень до юридичних осіб має
несистематизований характер.

Більше того, застосування стягнень за порушення різних правових норм
відповідно має деякі відмінності у порядку накладення стягнень. Однак
для згаданих груп суб’єктів адміністративного правопорушення (проступку)
провадженням у справах про такі правопорушення властиві й певні спільні
риси.

Традиційно виділяють наступні стадії провадження у справах про
адміністративні правопорушення (адміністративно-юрисдикційного
провадження):

1) порушення справи про адміністративне правопорушення;

2)  розгляд справи про адміністративне правопорушення та прийняття
рішення;

3)   оскарження і опротестування постанови по справі про адміністративне
правопорушення;

4) виконання рішення, застосування адміністративного стягнення.

Справа про адміністративне правопорушення, як правило, розглядається за
місцем його вчинення (ст. 276 КпАП). Але у випадку, коли правопорушення
вчинено водієм, можуть також розглядатися за місцем обліку транспортних
засобів або за місцем проживання порушників. Справи про адміністративні
правопорушення, передбачені статтями 177 і 178 КпАП, розглядаються за
місцем їх вчинення або за місцем проживання порушника.

1. Адміністративно-юрисдикційне провадження починається з виявлення
факту вчинення адміністративного проступку, його фіксації у відповідному
процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким документом виступає
протокол про адміністративне правопорушення.

Протокол є первинним процесуальним документом, в якому мають бути
відображені всі обставини справи. Законодавство України містить перелік
реквізитів, які мають бути обов’язково зазначені в протоколі (ст. 256
КпАП), а саме: дата, місце складання, дані посадової особи, яка склала
протокол; дані щодо особи правопорушника, місце та час вчинення
адміністративного правопорушення, класифікація відповідно до закону, що
передбачає відповідальність за його вчинення (при цьому має бути чітко
зазначено, яка саме правова норма порушена); дані щодо свідків,
потерпілих; пояснення правопорушника та інші відомості, що мають
значення для справи (докази та будь-які інші фактичні дані, ^які
встановлюють наявність або відсутність адміністративного
правопорушення). При складанні протоколу особі має бути пояснено її
процесуальні права та обов’язки, передбачені ст. 268 КпАП.

Зазначений документ має бути підписаний особою, що його склала, та
правопорушником. При наявності свідків та потерпілих протокол може бути
підписаний і ними. Правопорушник може відмовитися від підписання
протоколу, про що робиться відповідний запис. Правопорушник, за
бажанням, може дати зауваження та пояснення до протоколу, викласти
причини відмови від підписання документу. Особливої уваги заслуговує
дата складання протоколу про адміністративне правопорушення, оскільки
саме з цієї дати розпочинається перебіг строку давності притягнення до
адміністративної відповідальності, передбаченого ст. 38 КпАП.

Щодо юридичної особи при виявленні вчиненого правопорушення, як і у
випадку з фізичними особами, може бути складено протокол. Так, Законом
України «Про відповідальність за повітряні перевезення пасажирів через
державний кордон України без належних документів для в’їзду в Україну»
передбачено, що посадовою особою відповідного органу охорони державного
кордону України, яка виконує функції із здійснення прикордонного
контролю, про вчинення правопорушення складається протокол. Зміст цього
протоколу та вимоги форми майже ідентичні тим, які закріплені КпАП, за
винятком того, що в ньому зазначаються назва повітряного перевізника,
його юридична адреса, розрахунковий рахунок, ідентифікаційний код, дата
і місце реєстрації. Підписується він уповноваженою особою повітряного
перевізника.

Щодо інших форм документів, які фіксують правопорушення, то можна
виділити також акт та розпорядження.

Найпоширенішою формою документального викладення обставин справи є акт.
Як правило, він складається представником уповноваженого органу щодо
правопорушення, виявленого в ході перевірки.

Акти перевірок, зокрема, використовують органи Державної податкової
служби, в них можуть викладатися як позитивні, так і негативні
результати перевірок бухгалтерської та фінансової документації
господарюючого суб’єкта. Відповідними документами користуються й органи
з питань електроенергетики (Національна комісія з питань регулювання
електроенергетики, державні інспектори з експлуатації електричних
станцій і мереж, державні інспектори з енергетичного нагляду за режимами
споживання електричної та теплової енергії). Так, п. 7 Положення «Про
накладення на суб’єктів господарської діяльності штрафів за порушення
законодавства про електроенергетику» (затвердженого Постановою Кабінету
Міністрів України від 21.07.1999 р.) передбачено, що рішення про
накладення штрафу приймається на підставі акту перевірки.

Крім актів перевірок, уповноважені органи при виявленні порушення
суб’єктами господарської діяльності правових норм видають відповідне
розпорядження. В частині першій ст. 35 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» зазначено: «Розгляд справ про порушення
законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняття
розпорядження про початок розгляду справи і закінчується прийняттям
рішення по справі».

Розгляд справи може бути розпочатий: за заявами суб’єктів
господарювання, громадян, права яких були порушені; за поданням органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю за порушення
законодавства про захист економічної конкуренції; за власною ініціативою
органів Антимонопольного комітету України.

Фактично складання протоколу (акту, розпорядження) є порушенням справи
про адміністративне правопорушення (за винятком тих випадків, коли
законодавець передбачає можливість не складати протокол). Одночасно
законодавством передбачено обставини, за наявності яких провадження в
справі про адміністративне правопорушення виключається.

Ст. 247 КпАП передбачає такі обставини щодо фізичних осіб:

— відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

—  недосягнення особою на момент вчинення адміністративного
правопорушення шістнадцятирічного віку;

—   неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;

—  вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної
оборони;

— видання акту амністії, якщо він усуває застосування адміністративного
стягнення;

—  скасування акту, який встановлює адміністративну відповідальність;

— закінчення на момент розгляду справи про адміністративне
правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу;

— наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до
адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу
(посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або не
скасованої постанови про закриття справи про адміністративне
правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи

— смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Оскільки положення КпАП не поширюються на господарюючих суб’єктів і
відсутній єдиний законодавчий акт, який би регулював хоча б загальні
питання притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності,
треба в кожному окремому випадку звертатися до відповідного закону чи
іншого нормативного акту, що регулює відносини в тій чи іншій сфері.
Більшість з них не містять положень, аналогічних тим, що закріплені КпАП
щодо притягнення до адміністративної відповідальності фізичних осіб.

Однак є і винятки. Стаття 4 Закону України «Про відповідальність за
повітряні перевезення пасажирів через державний кордон України без
належних документів для в’їзду в Україну» передбачає наявність трьох
обставин, за яких провадження у справі про правопорушення щодо юридичної
особи не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю. Це 1)
відсутність події правопорушення; 2) скасування встановленої цим законом
відповідальності; 3) ліквідація повітряного перевізника.

Важливою умовою припинення провадження щодо притягнення до
адміністративної відповідальності є сплив строку, передбаченого ст. 38
КпАП. Щодо фізичних осіб цей строк визначається наступним чином:
«Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два
місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні —
два місяці з дня його виявлення».

Дещо відмінним є положення юридичних осіб. Правова розрізненість та
теоретична невизначеність не створює певної системи процесу
адміністративного провадження щодо юридичних осіб. Зокрема, законодавчо
не визначено загальні строки, в межах яких до них може бути застосовано
адміністративне стягнення. Лише деякі законодавчі акти закріплюють
відповідні положення, однак навіть закріплені не мають єдності у
визначенні та значно відрізняються від строків притягнення до
адміністративної відповідальності фізичних осіб.

Так, ст. 42 Закону України «Про захист економічної конкуренції»
встановлює два види строків давності притягнення до відповідальності: 1)
за порушення законодавства про захист економічної конкуренції — п’ять
років з дня вчинення правопорушення, а в разі триваючого порушення — з
дня закінчення вчинення правопорушення; 2) за правопорушення,
передбачені пунктами 13—16 ст. 50 Закону, — три роки з дня вчинення або
закінчення правопорушення.

Нині фактично відсутнє не тільки теоретичне обґрунтування процесуальних
строків притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб,
а й законодавчо не узагальнено критерії визначення цих строків. У
більшості законодавчих актів ці строки взагалі не передбачені. Водночас
вони потребують приведення їх до єдиного критерію, визначення та
усунення положень, якими встановлюється безстрокова відповідальність.

2. Центральною стадією провадження є розгляд справи про адміністративне
правопорушення. Це зумовлено тим, що саме на цій стадії фактично
вирішується справа.

Виходячи з приписів КпАП дана стадія включає наступні процесуальні дії:

0 підготовка справи до розгляду;

0 слухання справи;

0 прийняття рішення по справі та доведення його до відома.

Не всі органи, яким надано право фіксації правопорушення, мають
повноваження щодо подальшого розгляду справи. Це стосується і органів
Державної автомобільної інспекції, і посадових осіб органів охорони
державного кордону, і Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку. Певною мірою це стосується і державних інспекторів з
електроенергетики. Однак треба зауважити, що накладати адміністративні
стягнення на фізичних осіб вони не уповноважені відповідно до положень
КпАП. Водночас Положення «Про накладення на суб’єктів господарської
діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику»
(затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.1999 р.)
наділяє їх повноваженнями щодо застосування штрафів до суб’єктів
господарювання.

Беручи до уваги, що не всі органи, які складають протоколи, акти та інші
документи про адміністративні правопорушення, мають право на подальший
розгляд справи, вони зобов’язані передати всі матеріали по справі до
уповноваженого органу.

На стадії підготовки справи до розгляду орган, що розглядає справу про
адміністративне правопорушення, має ретельно вивчити всі обставини
справи, заслухати пояснення особи, щодо якої порушено адміністративне
провадження, потерпілих, законних представників.

?

i

????¤?¤?$?????????Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від
16.12.2000 р. по справі № 1-17/2000 представляти інтереси в
адміністративному провадженні можуть як адвокати, так і інші
уповноважені особи, що мають відповідну юридичну підготовку. Згідно з
цим Рішенням положення частини першої ст. 59 Конституції України про те,
що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як
конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при
захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної
відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати
захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом
має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням
юридичної особи. Положення ж частини другої ст. 59 Конституції України
про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення в Україні
діє адвокатура, треба розуміти як одну з конституційних гарантій.

З урахуванням такого тлумачення Конституції України та відповідно до
норм, закріплених у КпАП, особа має право на власний розсуд обрати собі
захисника серед адвокатів чи інших спеціалістів-правознавців.

Для повного і своєчасного розгляду справи уповноважений орган чи особа
зобов’язані ретельно підготувати справу до розгляду. Справа про
адміністративне правопорушення має бути розглянута за загальним правилом
у 15-денний строк з дня одержання органом (посадовою особою),
правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне
правопорушення та інших матеріалів справи (ст. 277 КпАП).

Водночас законодавець передбачив і скорочені строки розгляду окремих
категорій справ. Так, справи про адміністративні правопорушення,
передбачені статтею 422, частиною першою статті 44, статтями 44і, 106і,
1062, 162, 173, 173і, 178, 185 і частиною першою статті 1853, статтями
1857, 18510, 204і, розглядаються протягом доби, статтями 146, 157, 160,
1602, 185і, 1862 і 1864 — у триденний строк, статтями 461, 51 і 176 — у
п’ятиденний строк, а статтями 101—103 КпАП — у семиденний строк.
Законами України можуть бути передбачені й інші строки розгляду справ
про адміністративні правопорушення.

Статтею 278 КпАП визначено, які саме питання мають бути з’ясовані при
підготовці справи до розгляду:

0 чи належить до компетенції уповноваженого органу розгляд даної справи;

0 чи правильно складені протокол та інші матеріали справи про
адміністративне правопорушення;

0 чи оповіщені особи, що беруть участь у розгляді справи, про час і
місце розгляду;

0 чи затребувані необхідні додаткові матеріали;

0 чи підлягають задоволенню клопотання особи, що притягується до
адміністративної відповідальності, потерпілих, їх законних представників
чи адвоката.

Слухання справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу
або представлення уповноваженої особи, що її розглядає. Головуючий на
засіданні колегіального органу або уповноважена особа оголошує, яка
справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної
відповідальності, роз’яснює особам, що беруть участь у справі, їх права
та обов’язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне
правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у
справі, досліджуються докази, якщо у справі бере участь прокурор,
заслуховується його висновок.

Під час слухання справи має бути з’ясовано:

0 чи було вчинене адміністративне правопорушення;

0 чи винна дана особа в його вчиненні;

0 чи підлягає вона адміністративній відповідальності;

0 чи є обставини, що пом’якшують адміністративну відповідальність;

0 чи завдано матеріальну шкоду;

0 інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

До розгляду справи за необхідності можуть бути залучені експерти,
перекладачі, свідки.

З’ясувавши всі обставини справи, врахувавши пом’якшуючі та обтяжуючі
обставини щодо фізичних осіб, уповноважений орган виносить постанову по
справі, в якій приймає одне з таких рішень:

1) про накладення адміністративного стягнення;

2) про застосування заходів впливу, передбачених ст.241 КпАП;

3) про закриття справи.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення повинна містити:
назву органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду
справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення
обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного
акту, який передбачає відповідальність за дане адміністративне
правопорушення; прийняте по справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне
правопорушення органами (посадовими особами) вирішується питання про
відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі
зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її
відшкодування. Постанова по справі повинна містити вирішення питання про
вилучені речі й документи, а також вказівку про порядок і строк її
оскарження.

Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів
членів, присутніх на засіданні. Постанова по справі про адміністративне
правопорушення підписується посадовою особою, яка розглянула справу, а
постанова колегіального органу — головуючим на засіданні й секретарем
цього органу. У випадках, передбачених законодавством України, про захід
адміністративного стягнення робиться відповідний запис на протоколі про
адміністративне правопорушення або постанова оформляється іншим
установленим способом.

На заключному етапі розгляду справи постанова оголошується та доводиться
до відома осіб або організацій, зацікавлених у справі. Копія постанови
протягом трьох днів вручається або надсилається особі, щодо якої вона
винесена. На прохання потерпілого йому також видається копія постанови.

Провадження в справі про правопорушення щодо юридичних осіб завершується
прийняттям рішення або постанови, причому їх зміст дещо відрізняється
від постанов по справі фізичних осіб. Окрім вказаних раніше видів, вони
можуть містити певні вимоги до правопорушників, а саме: припинити
порушення законодавства, зобов’язати відповідні органи відмінити
прийняте рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями (як
це передбачено Законом України «Про захист економічної конкуренції»).

3. Наступною стадією провадження є оскарження і опротестування постанови
у справі про адміністративне правопорушення. Статтею 288 КпАП
регулюється порядок такого оскарження. Постанова, винесена будь-яким
органом виконавчої влади, може бути оскаржена протягом десяти днів з
моменту її винесення до вищестоящого органу або у місцевому суді.
Натомість постанова суду є остаточною і оскарженню в порядку провадження
в справах про адміністративне правопорушення не підлягає.

Зміна або скасування відповідної постанови суду можуть бути здійснені
суддею, що виніс постанову, за протестом прокурора, а також головою
вищестоящого суду незалежно від протесту прокурора.

Однак це не правило, а скоріше виняток, оскільки зазначена правова норма
може бути застосована за наявності таких умов:

а) якщо адміністративне стягнення застосоване за адміністративне
правопорушення, кваліфіковане за статтею, що вказана у вичерпному
переліку статей (ст. 294 КпАП), а їх близько тридцяти;

б) якщо постанова винесена щодо особи віком від 16 до 18 років.

Тож постанови суду по справах про адміністративні правопорушення,
кваліфіковані за статтями інших законодавчих актів, окрім ст. 294 КпАП,
не можуть бути переглянуті. Це значною мірою звужує обсяг права громадян
на гарантований Конституцією України судовий захист порушених прав і
свобод. Адже в даному випадку особа, щодо якої суд прийняв постанову про
застосування адміністративних стягнень, не має реальних прав щодо її
оскарження. Ця суперечливість має бути подолана в новому Кодексі України
про адміністративні проступки.

Відповідно до ст. 290 КпАП передбачено, що постанову по справі про
адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором.
Причому опротестування зупиняє виконання постанови про накладення
адміністративного стягнення до розгляду протесту. Державна митна служба
України також має право перевіряти у порядку контролю додержання
службовими особами митних органів законності при провадженні у справах
про порушення митних правил (ст. 144 Митного кодексу України).

Скарга або протест на постанову по справі про адміністративне
правопорушення розглядаються правомочними органами (посадовими особами)
в десятиденний строк з дня їх надходження, якщо інше не встановлено
законами України. Орган (посадова особа) при розгляді скарги або
протесту на постанову по справі про адміністративне правопорушення
перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає
одне з таких рішень:

1) залишає постанову без змін, а скаргу або протест без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про
відповідальність за адміністративне правопорушення, однак за умови, щоб
стягнення не було посилено.

Якщо встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою),
неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і
справа надсилається на розгляд компетентного органу (посадової особи).

Відповідно до ст. 296 КпАП скасування постанови із закриттям справи про
адміністративне правопорушення тягне за собою повернення стягнених
грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також
скасування інших обмежень, зв’язаних з цією постановою. У разі
неможливості повернення предмета повертається його вартість. Передбачена
також можливість відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові
незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді
адміністративного арешту або виправних робіт.

Дещо інший порядок оскарження передбачено щодо рішень органів Державної
податкової служби України. Відповідно до законодавства України
невід’ємним правом платника податків є право оскарження рішень
податкових органів. З цією метою в структурі податкової служби були
утворені (1996 р.) спеціальні підрозділи — апеляційні. До функцій цих
підрозділів належав аналіз надходження та розгляду скарг платників
податків. Наказом Державної податкової адміністрації України (ДПА) від
11.12.1996 р. було затверджено Положення «Про порядок подання та
розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби»,
яким регламентувався порядок розгляду податковими органами скарг
платників податків. Цей порядок був суттєво змінений у зв’язку з
прийняттям Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платниками
податків перед бюджетами та бюджетними цільовими фондами».

Фактично відповідно до нововведень, закріплених цим Законом і
відображених у згаданому Положенні, передбачено систему оскарження, яку
можна представити таким чином.

Загалом органи Державної податкової служби розглядають скарги платників
податків, щодо:

—  податкових повідомлень щодо сум податкових зобов’язань, окрім
ввізного та вивізного мита, акцизного збору, ПДВ та інших податків, які
відповідно до законодавства стягуються при ввезенні (пересиланні)
товарів та предметів через митний кордон України або при вивезенні з
митної території, внесків до Пенсійного фонду, Фонду соціального
страхування України;

— постанов про накладення адміністративних стягнень;

— рішень про визначення сум податкових зобов’язань;

— рішень про застосування фінансових санкцій тощо.

Якщо платник податків вважає, що орган державної податкової служби
прийняв рішення, що суперечить законодавству з питань оподаткування або
виходить за межі його компетенції, встановленої законом, він має право
звернутися до органу державної податкової служби, рішення якого
оскаржується, зі скаргою про перегляд цього рішення. Строк оскарження
становить десять днів з моменту отримання платником податків
відповідного рішення (раніше відлік розпочинався з дати прийняття
рішення уповноваженим органом). Зауважимо, що така зміна відліку строків
має позитивний характер. Вона відбулася тільки щодо оскарження дій
органів державної податкової служби.

Протягом двадцяти календарних днів з дня отримання скарги відповідний
орган приймає рішення. У випадку, якщо орган податкової служби надсилає
рішення про повне або часткове незадоволення його скарги, такий платник
податків протягом десяти днів має звернутися зі скаргою до органу
державної податкової служби вищого рівня. Для вищестоящого органу також
встановлено двадцятиденний строк розгляду поданої скарги. Цей термін
може бути подовжений до 60 днів за рішенням керівника державного
податкового органу або його заступника.

Поряд з чисельними позитивними новелами Положення «Про порядок подання
та розгляду скарг платників податків органами державної податкової
служби» (у редакції наказу ДПА від 02.03.2001 р.) містить також і певні
суперечності, неузгодженості з чинними правовими нормами. Так, п. 9
цього Положення зазначає, що рішення, прийняте за розглядом скарги, може
бути менш сприятливе для платника податків, ніж рішення, яке
оскаржувалося. Натомість норми КпАП визначають, що орган або посадова
особа при розгляді скарги або протесту на постанову по справі про
адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість
винесеної постанови і може прийняти рішення щодо зміни заходу стягнення
в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за
адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було
посилено.

І, нарешті, якщо рішення вищого органу державної податкової служби не
задовольнить заявника, він має звернутися до господарського суду
відповідного рівня із заявою про визнання рішення органу Державної
податкової служби недійсним. Треба зауважити: якщо дослідити
запропоновану законодавцем схему, враховуючи й можливість апеляційного
та касаційного оскарження рішення господарського суду, стає зрозумілим,
що отримання остаточного рішення по справі розтягнеться на місяці.

У будь-якому випадку особа, щодо якої прийнято рішення про застосування
адміністративного стягнення чи фінансової санкції, по-

винна мати право відразу звернутися з позовом до судового органу.
Відзначимо у зв’язку з цим, що п. З Положення передбачено, що у випадку
оскарження рішення державного податкового органу в суді (господарському
суді) дане рішення не може бути оскаржено в адміністративному порядку.

Процедура оскарження рішення податкового органу свідчить, що, крім
правил, встановлених КпАП, галузеві норми містять і свої, які певною
мірою відрізняються. Але в будь-якому разі вони мають відповідати
загальній нормі. Тож вкрай необхідна розробка єдиного законодавчого
акту, який би містив єдині правила оскарження рішень у справах про
адміністративне правопорушення.

4. Винесене по справі рішення, якщо воно не оскаржене або залишено без
змін, підлягає виконанню, що є заключною і обов’язковою стадією розгляду
справи про адміністративне правопорушення.

Відповідно до статті 299 КпАП постанова про накладення адміністративного
стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. При оскарженні або
опротестуванні постанови про накладення адміністративного стягнення ця
постанова підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без
задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у
вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що
стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення. Постанова
про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу підлягає
примусовому виконанню після закінчення строку, встановленого частиною
першою ст. 307 КпАП.

У випадку невиконання рішення особою самостійно відповідні документи
передаються на виконання Державній виконавчій службі, яка відкриває
виконавче провадження та примусово виконує постановлене рішення. Питання
виконання постанови по справі про адміністративні правопорушення
регламентовані главою 25 КпАП.

Отже, застосування заходів адміністративної відповідальності щодо
фізичних та юридичних осіб, незважаючи на наявні відмінності, має певні
спільні риси. Зокрема, адміністративно-юрисдикційні правовідносини з
участю як фізичних, так і юридичних осіб здійснюються за однаковими
стадіями провадження, які містять схожі процесуальні дії.

Література

АВЕР’ЯНОВ В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.
АВЕР’ЯНОВ В. Б., АНДРІЙКО О. Ф. Виконавча влада і державний контроль. —
К., 1999. — 48 с Административное право зарубежных стран: Учебник / Под
ред.

Н. Козырина, М. А. Штатиной. — М., 2003. — 464 с. Административное
право: Учебник / Под общ. ред. Г. В. Атаманчу-ка. — М., 2003. — 392 с.
Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова.
— Одеса, 2003. — 896 с. Адміністративне право України: Підручник для
юрид. вузів і фак. /

За ред. Ю. П. Битяка. — X., 2000. — 520 с. Адміністративна реформа для
людини (науково-практичний нарис) /

За заг. ред. І. Б. Коліушка. — К., 2001. — 72 с. Адміністративна
відповідальність в Україні: Навчальний посібник.

2-е видання / За заг. ред. А. Т. Комзюка. — X., 2001. — 112 с.
Адміністративна реформа — історія, очікування та перспективи /

Упорядник В. П. Тимощук. — К., 2002. — 100 с АЛЕКСЕЕВ С. С. Право:
азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.
— 712 с. • АНДРІЙКО О. Ф. Державний контроль у сфері виконавчої влади. —

К., 1999. — 45 с. Антологія української юридичної думки. Том 5:
Поліцейське та адміністративне право / Відп. ред. Ю. І. Римаренко,

Б. Авер’янов. — К., 2003. — 600 с

Похожие записи