Реферат на тему:

Проблеми законодавчого закріплення поняття непрацездатності

Термін непрацездатність є не новим як для соціального законодавства,
так і для науки права соціального забезпечення. Свого часу саме
інтенсивне використання цього поняття як у міжнародній, так і в
національній практиці дало змогу сформулювати теорію непрацездатності
визначення сфери соціально-забезпечувальних відносин. Авторами цієї
концепції були В.С. Андрєєв [1, с.21], Я.М. Фогель [2, с.45, 50, 61-64].
Відповідно до теорії непрацездатності, відносини соціального
забезпечення – це відносини щодо надання допомоги за рахунок суспільних
фондів лише непрацездатним громадянам. І хоча сама концепція
непрацездатності є дещо застарілою в сучасних умовах – адже вона не
зовсім повно визначає систему соціально-забезпечувальних відносин, –
проблема законодавчого закріплення поняття непрацездатності залишається
актуальною й сьогодні.

Теоретичне обґрунтування інституту непрацездатності у праві соціального
забезпечення було предметом дослідження багатьох учених. Адже всі
науковці-правознавці (як радянського, так і сучасного періоду), які
формували теорію права соціального забезпечення не могли оминути
юридичний факт, який зумовлював динаміку переважної більшості
соціально-забезпечувальних правовідносин. Зокрема, тією чи іншою мірою
проблеми непрацездатності у своїх працях торкалися К.С. Батигін,
А.Д. Зайкін, А.Н. Єгоров, Н.Б. Болотіна, Я.І. Безугла, В.М. Андріїв,
Б.І Сташків, О.Є. Мачульська, Е.Г. Тучкова, К.С. Гусов. А проте
цілісного наукового дослідження цього інституту немає і сьогодні.

Термін непрацездатність вживається в сучасному законодавстві під час
визначення суб’єктів права на певний вид соціального забезпечення. Однак
застосовуючи саме поняття, законодавець не виявляє послідовності. В
одних випадках – про застосування терміна слід лише здогадуватись.
Наведемо таке положення законодавства: 1) «страховим випадком, який дає
право особі на страхові виплати, відповідно до Закону України «Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку
на виробництві», є нещасний випадок на виробництві або професійне
захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну
чи психічну травму за обставин, передбачених вказаним законом» (ст.13);
2) «нещасним випадком вважається обмежена в часі подія або раптовий
вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що
сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, унаслідок яких
заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть» (ст.14).

Аналізуючи ці положення закону, бачимо, що страхові виплати надаються
застрахованим особам лише якщо такий нещасний випадок чи професійне
захворювання призвели до непрацездатності особи. І вже вид
непрацездатності зумовить вид страхової виплати потерпілому.

В інших випадках, хоч і вживається сам термін, однак він несе абсолютно
неоднакове змістовне навантаження. Так ст.1 Закону України «Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» закріплює визначення
поняття «непрацездатні громадяни»: особи, які досягли встановленого
законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі
діти-інваліди, а також особи, які мають право не пенсію у зв’язку з
втратою годувальника.

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається непрацездатним
членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні (ст.36
Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»).
Такими непрацездатними членами сім’ї вважаються: 1) чоловік (дружина),
батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку;
2) діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня
смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або
старші за цей вік, якщо вони стали інвалідами до досягнення 18 років.
Діти, які навчаються за денною формою навчання у вищих навчальних
закладах I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних
закладах, до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше
ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення ними 23
років незалежно від того, навчаються вони чи ні; 3) чоловік (дружина), а
в разі їхньої відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи
бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо
він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого
годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

До членів сім’ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого
годувальника, відносять перелічених осіб, якщо вони: 1) були на повному
утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого
годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом
засобів до існування. Члени сім’ї померлого годувальника, для яких його
допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але
які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на
пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Дещо інший перелік зазначено в Законі України «Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Відповідно до ч.2 ст.33 вказаного Закону України, непрацездатними
особами, які мають право на щомісячні страхові виплати потерпілого є:
1) діти, які не досягли 16 років; діти з 16 до 18 років, які не
працюють, або старші за цей вік, але через вади фізичного або розумового
розвитку самі не спроможні заробляти; діти, які є учнями, студентами
(курсантами, слухачами, стажистами) денної форми навчання – до
закінчення навчання, але не більш як до досягнення ними 23 років;
2) жінки, які досягли 55 років, і чоловіки, які досягли 60 років, якщо
вони не працюють; 3) інваліди – члени сім’ї потерпілого на час
інвалідності; 4) неповнолітні діти, на утримання яких померлий
виплачував або був зобов’язаний виплачувати аліменти; 5) непрацездатні
особи, які не перебували на утриманні померлого, але мають на це право;
6) дружина (чоловік) або один з батьків померлого чи інший член сім’ї,
якщо він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків
потерпілого, які не досягли 8-річного віку.

Трактуючи поняття непрацездатності, необхідно звернути увагу на два
аспекти, що визначають його зміст та правову природу: медичний та
соціальний.

Медичний аспект характеризує стан здоров’я особи. Непрацездатність з
медичного погляду – це соціально-фізіологічний стан людини, який
визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій
організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи
припиненням трудової діяльності.

Зміст та вид непрацездатності визначається законодавчо закріпленими
обставинами, які зумовлюють її настання. Непрацездатність може бути
наслідком різних за природою юридичних фактів:

загальносоціальних: притаманні кожній людині, оскільки зумовлені її
фізіологічною та соціальною природою (наприклад, старість, вагітність та
пологи, травма, не пов’язана з виробництвом та ін.);

професійних: є наслідком чи пов’язані з трудовою діяльністю, яку
виконувала особа (нещасний випадок на виробництві, професійне
захворювання);

публічних: є наслідком економічних, технічних, соціальних подій у
конкретній державі (техногенні катастрофи, військові конфлікти тощо)

На нашу думку, потрібно розрізняти об’єктивно-фізіологічну
непрацездатність, тобто за станом здоров’я чи в разі неповноліття, та
об’єктивно-юридичну, – коли закон дозволяє вже не працювати незалежно
від того, може чи не може особа виконувати певну трудову діяльність.

Непрацездатність можна класифікувати також на реальну та презюмовану.
Реальна відображається у відсотках втрати працездатності та визначається
МСЕК. Презюмована непрацездатність настає в разі досягнення законодавчо
визначеного віку. Презумпція вікової непрацездатності лежить в основі
пенсії за віком; презумпція втрати професійної працездатності лежить в
основі призначення пенсії за вислугу років, а також пенсії за віком, яка
призначається на пільгових умовах.

За тривалістю непрацездатність можна розділити на: постійну, стійку,
тимчасову.

Юридичним фактом, який презюмує постійну непрацездатність особи, є
старість (пенсійний вік).

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист у разі
старості (ч.2 ст.46). А проте медична наука не знайшла критерію
правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного
стану і біологічної активності людини.

?Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно, рівень здоров’я)
суттєво залежить від соціальних чинників – різниці у рівні і якості
життя міського і сільського населення, належності до певної соціальної
групи, від чого залежить спосіб життя, характер та інтенсивність праці,
ставлення до свого здоров’я, особливості харчування та ін. Характерно,
зокрема, що в західному регіоні України люди старіють повільніше, ніж у
центральному і південному регіонах, що, можливо, зумовлено наявністю
популяції довгожителів, меншим ступенем забруднення навколишнього
середовища, в тому числі і радіаційного [3, с.392-400].

Фізіологічний та медико-біологічний стан визначається індивідуальними
темпами старіння організму, психологічний – самооцінкою особи. Отож
старість – це природний стан організму, який часто не збігається з
календарним віком особи. Саме тому виникнення у особи права на соціальне
забезпечення пов’язують із настанням такого юридичного факту як
пенсійний вік: для чоловіків – 60 р., для жінок – 55 р.

Підготовка пенсійної реформи викликала дискусії щодо можливості
підвищення вікового рівня трудової непрацездатності. Економісти шукають
в цьому протидію тенденції до посилення диспропорції у співвідношенні
працівник-пенсіонер (у 1996 році на 1000 чол. працездатного віку було
405 пенсіонерів, а за прогнозами на 2026 р. буде 561)[4], посилаючись і
на те, що таким шляхом іде більшість зарубіжних держав [5]. Так останнім
часом у деяких державах помітна тенденція до підвищення пенсійного віку:
в Німеччині – до 65 років, незалежно від статі; в Італії – чоловікам до
65 р., жінкам – до 60 р.; у США – до 67 років, у Франції очікується, що
до 2041 р. пенсійний вік підвищиться з 60 років до 61-62 рр. [6].
Програма пенсійної реформи України не передбачає підвищення пенсійного
віку, а ґрунтується на принципі матеріального заохочення виходу на
пенсію у пізнішому віці.

Іншим видом непрацездатності є стійка, яка традиційно в законодавстві
визначається поняттям інвалідність. Виходячи із змісту ст.2 Закону
України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», можна
запропонувати таке визначення інвалідності: це – соціальна
недостатність, зумовлена стійкою (повною чи частковою) непрацездатністю
особи, яка визначає необхідність її (цієї особи) матеріального
соціального забезпечення.

Можна виділити дві ознаки, які характеризують та визначають інвалідність
як вид непрацездатності:

Перша характеризує зміст та ступінь обмеження життєдіяльності людини. До
основних категорій життєдіяльності потрібно віднести:

здатність до самообслуговування: самостійно забезпечувати основні
фізіологічні потреби, виконувати щоденну побутову діяльність та
зберігати навики особистої гігієни;

здатність до самостійного пересування: самостійно пересуватись у
просторі, переборювати перепони, зберігати рівновагу тіла в рамках
виконання побутової, суспільної, професійної діяльності;

здатність до навчання: сприймати та відтворювати знання
(загальноосвітні, професійні та ін.), оволодівати навиками та уміннями
(соціальними, побутовими, культурними);

здатність до орієнтації: визначатись у просторі та часі;

здатність до спілкування: встановлювати контакти з людьми шляхом
сприйняття, переробки та передачі інформації;

здатність контролювати свою поведінку: усвідомлення себе та адекватно
поводитись з урахуванням соціально-правових норм.

Стійкий характер інвалідності підтверджується положеннями законодавства.
Так, особа направляється для огляду у МСЕК лише при наявності стійкого
чи необоротного характеру захворювання, або ж, якщо вона була звільнена
від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасової
непрацездатності чи протягом п’яти місяців у зв’язку з одним і тим самим
захворюванням за останні дванадцять місяців, а при захворюванні на
туберкульоз – протягом десяти місяців з дня настання непрацездатності
[7].

Друга ознака інвалідності характеризує ступінь професійної
працездатності особи. Під професійною працездатністю потрібно розуміти
здатність працівника виконувати трудову діяльність за своєю професією та
кваліфікацією чи за іншою адекватною професією.

Ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу
інвалідності визначає медико-соціальна експертиза, яка проводиться на
підставі порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи
втрати працездатності (затверджено Постановою Кабінету Міністрів України
від 04.04.1994). Залежно від ступеня втрати здоров’я встановлюють три
групи інвалідності.

Причина інвалідності визначає вид соціального забезпечення, умови та
порядок його надання. Причинами інвалідності можуть бути: нещасний
випадок на виробництві; професійне захворювання; загальне захворювання
чи травма, не пов’язана з виробництвом. Законодавством України можуть
бути встановлені інші причини інвалідності.

Під тимчасовою непрацездатністю розуміємо неспроможність особи
здійснювати трудову діяльність унаслідок короткотривалих обставин
об’єктивного характеру.

Юридичні факти, що зумовлюють тимчасову непрацездатність громадянина,
можна розділити на три групи.

Перша група визначає фізичну нездатність особи виконувати трудові
обов’язки. До неї відносяться: хвороба особи (загального або
професійного захворювання); травма як пов’язана, так і не пов’язана з
нещасним випадком на виробництві; вагітність та пологи.

Друга – визначає неможливість виконувати роботу через необхідність
догляду за іншим членом сім’ї, а саме: за хворою дитиною; за хворим
членом сім’ї; за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом
віком до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за
цією дитиною; за дитиною до трьох років.

Третя група визначається обставинами, викликаними певними діями
державних органів. Сюди відносять тимчасову непрацездатність унаслідок
карантину, накладеного органами санітарно-епідеміологічної служби.

Соціальний аспект поняття непрацездатності вказує на нездатність особи
матеріально забезпечити себе та членів своєї сім’ї на рівні, визначеному
достатнім для проживання людини (прожиткового мінімуму) в державі.

Медичний та соціальний аспекти тлумачення поняття непрацездатності
визначають її зміст як соціального ризику. Як соціальний ризик
непрацездатність наділена такими ознаками:

має виключно об’єктивний характер (настає незалежно від волі особи та не
може бути усунена нею самостійно через зовнішні чинники, а не з
будь-яких суб’єктивних причин);

обмежує (чи порушує) життєдіяльність людини та зумовлює її соціальну
незабезпеченість;

закріплена національним законодавством як обставина, внаслідок настання
якої особа може потребувати допомоги держави чи суспільства;

є потенційно закономірною для кожної людини, оскільки обов’язково або,
як правило, трапляється або може трапитись за певних обставин.

Підсумовуючи викладене, можна запропонувати таке визначення
непрацездатності:

Непрацездатність – це соціально-фізіологічний стан людини, який
визначається її об’єктивною втратою чи зменшенням природних функцій
організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи
припиненням трудової діяльності, у разі настання якого особа втрачає
засоби до існування та потребує матеріального соціального забезпечення.

Література

Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – М., 1980. – 312с.

Фогель Я.М. Право на пенсию и его гарантии. – М.: Юрид. лит., 1972.

Григоров Ю.Г., Козловская С.Г., Семесько Г.М., Повороднюк В.В.,
Кузнецова С.М. Особенности старения населения различных регионов
Украины. // Проблемы старения и долголетия. – 1994. – №3-4. – С.392-400.

Максимчук В. Пенсійна реформа України // Профспілкова газета. – 1997. –
№35 (358).

Соловьева Л. Социальное обеспечение в западных странах: проблемы 90-х
годов // Мировая экономика и международные отношений. – 1993. – №12. –
С.114-119.

Трудовое и социальное право зарубежных стран: основные институты // Под
ред. Э.Б. Френкеля. – М.: Юристъ, 2002. – С.580-651.

Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності – затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від
04.04.1994 // Зібрання постанов Уряду України. – 1994. – №8. – Ст.190.

Похожие записи