Реферат

на тему:

Проблеми реалізації в Україні положень Конвенції про кіберзлочинність у
контексті міжнародної співпраці

Останнім часом невпинно поширюються загрози, пов’язані з
криміналізацією інформаційної сфери, у тому числі – глобальної мережі
Інтернет, відкритість якої спричиняє високу уразливість від злочинних
посягань. Пропорційно розширенню Інтернет зростає кількість, так званих
кіберзлочинів: спам, торгівля людьми, порнографія, електронні
розкрадання стали невід’ємною рисою сучасних інформаційних процесів. Як
свідчить правоохоронна практика, останніми роками у світі
спостерігається значне зростання рівня злочинних актів щодо
інформаційних систем, що утворює загрозу окремим організаціям, установам
і фізичним особам, а також економіці кожної країни та суспільства в
цілому.

Враховуючи фактор глобалізації такого виду злочинності, все більш
очевидним стає той факт, що жодна держава сьогодні вже не спроможна
самостійно протистояти цій небезпеці. У зв’язку з цим невідкладною
проблемою стає необхідність активізації міжнародного співробітництва у
цій сфері [1].

Розглядаючи протидію злочинам у сфері використання комп’ютерних
технологій, з точки зору міжнародного співробітництва, слід зрозуміти
причини їх підвищеної небезпеки для світового співтовариства, що
обумовлено певними особливостями, притаманними саме цьому різновиду
злочинності, а саме:

– транскордонний характер – тобто, у злочинця є можливість
несанкціоновано проникнути в будь-яку комп’ютерну систему, яка з’єднана
зі світовою мережею Інтернет (не зважаючи на державні кордони та
відстань до неї);

– високий рівень латентності, причинами якого є: складність виявлення
злочинів правоохоронними органами; небажання потерпілих повідомляти про
вчинений злочин; помилкове (або умисне) “списання” наслідків
протиправних посягань за рахунок апаратно-програмних проблем
комп’ютерних систем;

– відсутність усталених методик розкриття та розслідування вказаних
злочинів, відпрацьованих механізмів міждержавної допомоги в
розслідуванні, причинами чого є їх відносна новизна;

– значний рівень залежності сучасного суспільства від інформаційних
технологій, які впроваджуються майже у всі сфери життєдіяльності людини
та функціонування держави (банківська, енергетична, транспортна,
оборонна та інші сфери), і можуть розглядатися як потенційні об’єкти
злочинних атак.

Як правильно зазначають В.В. Зимовець та Д.Е. Чувирін, специфікою
кіберзлочинів є географія їх скоєння, яка є досить широкою, але,
враховуючи те, що основна кількість комп’ютерів розташована у великих
населених пунктах, то саме на них і припадає “левова частка”
правопорушень. Однак, ми не можемо погодитись з іншою тезою вказаних
авторів, які серед інших ознак, вказують на “доступність” злочинів у
сфері використання комп’ютерних технологій, пояснюючи це постійним
здешевленням комп’ютерної техніки [2]. На нашу думку, саме необхідність
використання спеціальних технічних і програмних засобів, а також
володіння певними навичками для цього стоїть на шляху масового
розповсюдження комп’ютерних злочинів поміж всіх верств населення.

Головним кроком України на шляху до міждержавної співпраці у зазначеній
сфері є ратифікація 7 вересня 2005 року Конвенції про кіберзлочинність
від 23 листопада 2001 року [3; 4], яка передбачає надання повноважень,
достатніх для ефективної боротьби зі злочинами у сфері
інформаційно-телекомунікаційних технологій як на внутрішньодержавному,
так і міжнародному рівнях, укладення домовленостей щодо дієвого
міжнародного співробітництва.

Відповідно до зазначеної Конвенції сторони співробітничають шляхом
застосування відповідних міжнародних документів щодо міжнародного
співробітництва у кримінальних питаннях, угод, укладених на основі
єдиного чи взаємного законодавства, а також внутрішньодержавного
законодавства з метою розслідування або переслідування кримінальних
правопорушень, пов’язаних з комп’ютерними системами і даними, збиранням
доказів у електронній формі.

Зокрема, Конвенцією про кіберзлочинність передбачено конкретні принципи
міжнародного співробітництва, а саме:

– термінове збереження комп’ютерних даних. Будь-яка сторона може
запитати іншу видати ордер або іншим чином провести термінове збереження
комп’ютерних даних за допомогою комп’ютерної системи, яка знаходиться на
території іншої сторони, до якої сторона, яка запитує, збирається
надіслати запит про взаємну допомогу щодо обшуку, доступу, арешту тощо,
або розголошення таких даних;

– термінове розкриття збережених даних про рух інформації. Якщо в ході
виконання запиту щодо збереження даних про рух інформації, які
стосуються конкретної передачі інформації, стороні, яку запитують, стає
відомо, що постачальник послуг в іншій країні був залучений до передачі
такої інформації, сторона, яку запитують, терміново повідомляє тій, що
запитує, обсяг інформації про рух даних, достатній для ідентифікації
такого постачальника послуг і шляху передачі цієї інформації;

– взаємна допомога щодо доступу до комп’ютерних даних, які зберігаються.
Будь-яка сторона може запитати іншу провести обшук чи подібний доступ,
арешт чи подібні дії або розголошення даних, які зберігаються за
допомогою комп’ютерної системи, яка знаходиться на території сторони,
яку запитують;

– транскордонний доступ до комп’ютерних даних, які зберігаються (за
згодою або у випадку, коли вони є публічно доступними). Будь-яка сторона
може, не отримуючи дозволу іншої, здійснювати доступ до публічно
доступних (відкритих) комп’ютерних даних, які зберігаються, незважаючи
на те, де такі дані знаходяться географічно; здійснювати доступ або
відновлювати за допомогою комп’ютерної системи, яка знаходиться на її
території, комп’ютерні дані, які зберігаються і знаходяться в іншої
сторони, якщо сторона отримує законну і добровільну згоду особи, що має
законні повноваження розкривати дані цій стороні за допомогою такої
комп’ютерної системи;

– взаємна допомога у збиранні даних про рух інформації у реальному
масштабі часу. Сторони надають взаємну допомогу щодо збирання даних про
рух інформації у реальному масштабі часу, пов’язаних із зазначеною
передачею інформації на їх території, яка передається за допомогою
комп’ютерної системи. Допомога регулюється умовами і процедурами, які
передбачені внутрішньодержавним законодавством. Кожна Сторона надає таку
допомогу відносно кримінальних правопорушень, стосовно яких проводиться
збирання даних про рух інформації у реальному масштабі часу у разі
подібної внутрішньодержавної справи;

– взаємна допомога у перехопленні даних (змісту інформації). Сторони
надають взаємну допомогу щодо перехоплення даних у зазначених
комп’ютерних системи у обсягах, які дозволяються відповідними договорами
та внутрішньодержавним законодавством.

Ратифікація даної Конвенції є дуже суттєвим кроком України на шляху
протидії злочинам у сфері використання комп’ютерних технологій.
Використовуючи закладені у ній норми, вітчизняні правоохоронці зможуть
отримувати необхідні їм комп’ютерні дані, що знаходяться на закордонних
серверах, якщо такі дані стосуються порушених в Україні кримінальних
справ. Але що відбуватиметься, коли необхідно буде надати таку допомогу
у зворотному порядку? Саме тут виникає декілька проблемних питань, що
пов’язані, насамперед, з недосконалістю вітчизняного законодавства.

формації, існує велика ймовірність того, що такий запит залишиться
невиконаним. Проблема полягає в тому, що якщо в багатьох закордонних
країнах Інтернет-провайдери зобов’язані деякий час зберігати дані про
трафік1 HYPERLINK «http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/14text/» \l
«_ftn1» \o «» [1] , користувачів, а також певний обсяг трафіку, то в
Україні таких норм не існує. Отже, фірми, що надають послуги доступу до
світової мережі, самостійно визначають термін та обсяг зберігання
вказаних даних. Йдеться не тільки про відсутність нормативно правової
бази, що можна було б частково виправити певними домовленостями між
правоохоронними органами та організаціями-провайдерами, але й про те, що
таке термінове збереження вимагає значних фінансових витрат. Для
зберігання Інтернет-трафіку за місяць кожен провайдер має додатково
встановити серверні станції, які здатні накопичувати десятки террабайт
даних і найняти осіб, які будуть цим займатися. Звичайно, жоден
Інтернет-провайдер добровільно не піде на такі “незаплановані” витрати
заради допомоги державним структурам.

По-друге, – у разі надходження запиту від правоохоронного органу
країни-партнера про рух інформації у реальному масштабі часу вітчизняним
правоохоронцям будуть заважати його виконанню юридичні перепони чинного
законодавства. Вказана дія, що закріплена в ст. 187
Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК України) [5], як
зняття інформації з каналів зв’язку, може проводитись тільки за
наявності порушеної кримінальної справи і на підставі постанови судді
апеляційного суду. Інституту “порушення кримінальної справи” у багатьох
закордонних країнах не існує, тому формальних підстав для винесення
суддею постанови про зняття інформації з каналів зв’язку теж не буде.
Навіть якщо кримінальна справа в країні, яка звертається по допомогу,
порушена, сумнівним виглядає те, що цього факту буде достатньо для
вітчизняного судді для прийняття позитивного рішення. У ст. 187 КПК
України також зазначено, що зняття інформації з каналів зв’язку з метою
запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної
справи. Ця правова норма дає можливість іноземним правоохоронним органам
отримати необхідні дані, але за умови, якщо особа, чия інформація
перехоплюється, ще не вчинила злочин, а тільки здійснює готування до
нього. Аналізуючи практику боротьби зі злочинами у сфері використання
комп’ютерних технологій, можна стверджувати, що такі випадки трапляються
дуже рідко, адже проміжок часу між початком підготовчих дій і самим
вчиненням комп’ютерного злочину в більшості випадків не перевищує
декілька хвилин.

Гостра необхідність подолання зазначених нормативно-правових проблем,
яка відчувається не тільки у сфері міжнародного співробітництва, але й в
діяльності вітчизняних правоохоронних органів, втілилась у проекті
Закону України “Про моніторинг телекомунікацій” [6], що був поданий на
розгляд Верховної Ради України у серпні 2003 року. Цей проект визначає
правові та організаційні заходи моніторингу телекомунікацій під час
провадження оперативно-розшукової, контррозвідувальної та розвідувальної
діяльності з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави
[2]. На жаль, дотепер ні цей Закон, ні аналогічні проекти не були
прийняті.

Проте, деяких рубежів на шляху імплементації українського законодавства
щодо норм, закріплених у Конвенції про кіберзлочинність, все-таки
вдалося досягнути. Зокрема, в останні декілька років Верховною Радою
України прийнято закони України:

– “Про внесення змін до Закону України “Про платіжні системи та переказ
грошей в Україні” від 6 жовтня 2004 року [7];

– “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального
кодексів України” (щодо відповідальності за комп’ютерні злочини) від 23
грудня 2004 року [8];

– “Про внесення змін до Закону України “Про захист інформації в
автоматизованих системах” від 31 травня 2005 року [9].

Підсумовуючи викладене вище, хотілося б зазначити, що хоча в наш час
Україна вже стала суб’єктом міжнародної співпраці по боротьбі зі
злочинами у сфері використання комп’ютерних технологій (кіберзлочинами),
недосконалість внутрішньодержавної законодавчої бази не дозволяє їй
повноцінно виконувати всі взяті на себе зобов’язання. Вирішення цієї
проблеми можливе лише шляхом прийняття Верховною Радою України
нормативно-правових актів щодо перехоплення, збереження та подальшого
використання комп’ютерних даних під час виявлення, попередження,
припинення та розкриття злочинів. Разом з тим, не слід забувати про
розробку механізму реалізації таких нормативних актів із закріпленням
обов’язків співробітників установ, підприємств і організацій, що будуть
безпосередньо виконувати подібні дії, а також – передбачення способів
відшкодування або зменшення витрат на впровадження відповідних
апаратно-програмних комплексів.

 

Список використаних джерел

1. Голубев В.О. Вопросы международного сотрудничества в борьбе с
транснациональной компьютерной преступностью / Компьютерная преступность
и кибертерроризм: Сб. науч. статей / Под ред. В.А. Голубева, Н.Н.
Ахтырской. – Запорожье: Центр исследования компьютерной преступности,
2004. – Вып. 2. – С. 17–20.

2. Зимовець В.В., Чувирін Д.Є. Кіберзлочинність в Україні: перспективи
протидії // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і
практика), 2006. – № 13. – С. 99–112.

3. Конвенція Ради Європи № 185 від 23.11.2001 р. “Про кіберзлочинність”
; Системна інформатизація правоохоронної діяльності:
європейські нормативно-правові акти та підходи до упорядкування
суспільних інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованою обробкою
даних у правоохоронній діяльності: Посіб. Кн. 2 / Упорядники: М. Швець,
В. Брижко, Б. Романюк, В. Цимбалюк; За ред. член-кореспондента АПрН
України М. Швеця та канд. юрид. наук Б. Романюка. – К.: НДЦПІ АПрН
України, 2006. – С. 116–133.

4. Закон України від 7 вересня 2005 року “Про ратифікацію Конвенції про
кіберзлочинність” .

5. Кримінально-процесуальний кодекс України: (Затв. Законом від 28.12.60
р.) // Відомості Верховної Ради, 1961. – № 2.

6. Проект Закону України “Про моніторинг телекомунікацій” № 4042 від
07.08.2003р. // ЛІГА: ЗАКОН.

7. Закон України від 6 жовтня 2004 року № 2056-IV “Про внесення змін до
Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”
.

8. Закон України від 23 грудня 2004 року № 2289-IV “Про внесення змін до
Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України”
.

9. Закон України від 31 травня 2005 року № 2594-IV “Про внесення змін до
Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах”
.

В.Г. Хахановський, Є.М. Ращенко. Проблеми реалізації в Україні положень
Конвенції про кіберзлочинність у контексті міжнародної співпраці.
“Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)”
14’2006.

1 Примітка. Слово походить від англ. traffic – потік повідомлень в
мережі передачі даних.

Похожие записи