Реферат на тему:

Принципи співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права щодо
прав людини

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права щодо
прав людини охоплює питання впливу міжнародного права на формування норм
національного права, співвідношення міжнародних договорів та
внутрішнього законодавства держави, а також “роль міжнародного права у
прийнятті конкретного рішення, що грунтується на існуючих державних
законах, ефективність контролю та можливість санкцій міжнародного права,
внутрішньої юрисдикції держави” [2, с. 52].

Існує три концепції співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного
права: моністична, що виходить з примату (верховенства)
внутрішньодержавного права; моністична, що грунтується на верховенстві
міжнародного права; та дуалістична, що розглядає міжнародне та
внутрідержане право як дві різні правові системи [8, с. 212].

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин є визначальною
моністична теорія верховенства міжнародного права, хоча вона й зазнала
ґрунтовних змін. Саме тому, при визначенні співвідношення міжнародного
та внутрідержаного права слід зважати передусім на принципи міжнародного
права. Вихідною точкою при цьому, беззаперечно, буде принцип суверенної
рівності держав, оскільки підтримка міжнародного правопорядку можлива
лише за умови повної поваги юридичної рівності учасників.

Суверенна рівність держав є основою сучасних міжнародних відносин, що
відображено в п. 1 ст. 2 Статуту ООН, який проголошує, що “організація
заснована на принципі суверенної рівності всіх її учасників”. Схоже
формулювання містить і Декларація про принципи міжнародного права
(1970). Це означає, що кожна держава зобов’язана “поважати суверенітет
інших учасників системи, тобто їх право в межах власної території
здійснювати законодавчу, виконавчу, адміністративну та судову владу без
будь-якого втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити
свою зовнішню політику” [17, с. 28].

В Заключному акті НБСЄ (1975) держави взяли на себе зобов’язання не лише
дотримуватися принципу суверенітету, але й “поважати права, притаманні
суверенітету”. Тобто у взаємовідносинах держави повинні брати до уваги
“різницю в історичному та соціально-політичному розвитку,
різноманітність позицій і поглядів, внутрішні закони та адміністративні
правила, право визначати і здійснювати на свій розсуд і згідно з
міжнародним правом відносини з іншими державами” [17, с. 30]. До
елементів принципу суверенної рівності відноситься право держав належати
до міжнародних організацій, бути чи не бути учасниками двосторонніх чи
багатосторонніх договорів.

Звідси робимо висновок щодо необхідності застосування принципу співпраці
між державами. Цей принцип знайшов відображення у Статуті ООН, де
закріплено, що держави зобов’язані “здійснювати міжнародну співпрацю у
розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного
та гуманітарного характеру”, а також “зобов’язані підтримувати
міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні
колективні заходи”.

Реалізація зазначених принципів можлива лише за умови дотримання
принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань. Відповідно до
п. 2 ст. 2 Статуту ООН “всі члени Організації Об’єднаних Націй
добросовісно виконують взяті на себе зобов’язання, щоб забезпечити їм
всім в сукупності права і переваги, що витікають з належності до складу
Членів Організації”. Згідно з Віденською конвенцією про право
міжнародних договорів “кожний діючий договір є обов’язковим для його
учасників і повинен ними добросовісно виконуватися”.

Сфера дії цього принципу була суттєво розширена в Декларації про
принципи міжнародного права (1970 р.), згідно з якою кожна держава
зобов’язана добросовісно виконувати зобов’язання, взяті нею відповідно
до Статуту ООН, зобов’язання, що витікають із загальновизнаних норм та
принципів міжнародного права, а також зобов’язання, що витікають з
міжнародних договорів, дійсних згідно загальновизнаних принципів і норм
міжнародного права. У Декларації принципів Заключного акту НБСЄ
(1975 р.) держави погодились “добросовісно виконувати свої зобов’язання
за міжнародним правом, як ті зобов’язання, що витікають із
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті
зобов’язання, що витікають із відповідних міжнародному праву договорів
чи інших угод, учасниками яких вони є”.

Особливо підкреслено зв’язок між обов’язком добросовісного виконання
договорів і внутрішньою нормотворчістю держав. Зокрема, Заключному акті
НБСЄ (1989 р.) держави погодились “забезпечувати, щоб їх закони,
адміністративні правила, практика та політика узгоджувались з їх
зобов’язаннями за міжнародним правом і були гармонізованими з
положеннями Декларації принципів та іншими зобов’язаннями по НБСЄ”.

На нашу думку, вирішення питання про співвідношення міжнароного та
внутрішньодержавного права повинно базуватися, перш за все, на цих трьох
принципах. При правильному розумінні і дотриманні їх змісту, з
необхідністю виплає принцип про пріорітет норм міжнародного права, як
вияв добровільної згоди держав-учасниць міжнародної співпраці.

Принцип пріоритету норм міжнародного права закріплений у Статуті ООН та
Віденській конвенції про право міжнародних договорів. Зокрема у ст. 27
цієї конвенції зазначено: “держава-учасниця не може посилатися на
положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання нею
договору”. Згідно із ст. 46 конвенції “держава не в праві посилатись на
ту обставину, що її згода на обов’язковість для неї договору була
виражена в порушення того чи іншого положення її внутрішнього права, що
стосується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її
згоди, якщо тільки дане порушення не було явним і не стосувалось норми
її внутрішнього права особливо важливого значення. Порушення є явним,
якщо воно буде об’єктивно очевидним для будь-якої держави, що діє в
цьому питання добросовісно і згідно із звичаєвою практикою”
[4, с. 69-99].

При вирішенні проблеми співвідношення міжнародного і
внутрішньодержавного права не можна відкидати і те, що “сфера відносин
між цими юридичними системами є складною соціальною реальністю”
[3, с. 4]. Вчені виділяють декілька етапів чи рівнів такого
співвідношення:

міжнародне та національне правотворення;

структурно-функціональні зв’язки норм міжнародного та
внутрішньодержавного права;

зв’язки міжнародних та внутрішньодержавних правовідносин;

взаємодія механізмів правового регулювання на стадії реалізації прав та
обов’язків;

узгодження міжнародного та внутрішньодержавного права на різних етапах
правотворення та реалізації норм права [1, с. 265].

Якщо йдеться про стадію міжнародного та національного правотворення, то
навіть противники моністичної концепції визнають, що “на стадії
правотворення можна говорити про примат принципів і норм міжнародного
права в розумінні їх випереджаючого розвитку і впливу на демократичні
процеси в національному нормотворенні” [8, с. 217].

Не заглиблюючись у проміжні етапи співвідношення цих двох правових
систем, зазначимо, що узгодження норм міжнародного та
внутрішньодержавного права практично може відбуватися як на стадії
правотворення, так і на стадії правозастосування. На думку
проф. В.Г. Буткевича, узгодження міжнародного та внутрішньодержавного
права полягає в організаційно-правовій політичній діяльності держав та
інших суб’єктів права, що слугує виробленню подібних або загальних форм
нормативних приписів та їх реалізації відповідно до норм обох правових
систем. Таке узгодження може бути одностороннім або двостороннім.
Односторонє узгодження застосовують у випадку приведення у відповідність
норм внутрішньодержавного права до норм міжнародного права. Здебільшого
узгодення міжнародного та внутрішньодержавного права є двостороннім
[3, с. 210].

У сучасній правовій літературі обґрунтовується потреба співпраці та
поглиблення інтеграції між державами, що має відбуватися на основі саме
принципу приорітету міжнародного права. Професор А.Х. Саідов вважає, що
дотримання такого принципу значно впливає на національні правові
системи. Це виявляється, зокрема:

У введенні в національну правову систему загальновизнаних принципів і
норм міжнародного права. Цим конституції держав втілюють досягнення
цивілізації, в тому числі систему загальнолюдських цінностей,
загальновизнані принципи права, фундаментальні права і свободи людини.
Отож, держава, що вважає себе невід’ємною частиною світового
співтовариства, не лише сприймає, але й розвиває високі ідеали людства.

У включенні у національну правову систему міжнародних договорів. Це
означає, що у випадку суперечностей між міжнародним договором та
національним законодавством, правозастосовчі органи мають керуватись
нормами міжнародного договору.

У визнанні прямої дії міжнародно-правових принципів і норм в галузі прав
людини [19, с. 83].

Можна стверджувати, сьогодні питання співвідношеня міжнародного та
внутрішньодержавного права щодо прав людини має тенденцію вирішуватися
шляхом гармонізації правових систем. На думку проф. Н. Малишевої
“гармонізація, заявлена як цільова настанова правотворчого процесу,
повинна «вмикати» певні механізми отримання найбільш високого ступеня
узгодженості та сумісності, систем, які гармонізуються” [11, с. 27].
Тому однією з найважливіших функцій національних правотворчих органів є
приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними
стандартами; ратифікація найважливіших для держави договорів; розробка і
прийняття законів, що визначають умови та способи імплементації норм
міжнародного права у національну систему правопорядку [20, с. 490].

Втім, треба погодитись з проф. В. Опришко, котрий вважає, що розглядаючи
проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом,
важливо методологічно правильно підійти до з’ясування їх причин і шляхів
розв’язання, а саме “до механізму останнього, який би уособлював методи
вирішення даного завдання” [11, с. 25]. Найоптимальнішим варіантом, має
бути приведення норм національного законодавства до міжнародних
стандартів. Отож, є всі підстави розглядати норми та принципи
міжнародного права і як правотворчий чинник розвитку
внутрішньодержавного законодавства.

2ввідношення міжнародного і внутрішньодержавного права в Україні
регулюється Законом України “Про міжнародні договори України” від 22
грудня 1993 р. Згідно ст. 17 цього Закону укладені і належним чином
ратифіковані міжнародні договори України становлять невід’ємну частину
національного законодавства України і застосовуються у порядку,
передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним
договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено
інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то
застосовуються правила міжнародного договору України. Стаття 7 вказує,
що у випадку, коли міжнародний договір України містить положення, що
суперечать Конституції України, його ратифікація можлива після внесення
відповідних змін до Конституції України.

Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України”
зазначає: виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей,
загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити
непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових
відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету
і демократичних засад міжнародного співробітництва, Верховна Рада
України постановила, що укладені і належним чином ратифіковані Україною
міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного
законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм
національного законодавства [10, с. 137].

Схоже положення містить Декларація про державний суверенітет України, що
проголошує визнання “переваги загальнолюдських цінностей над класовими,
пріорітет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами
внутрішньодержавного права” [5].

Конституція України у ст. 9 містить норму, згідно з якою “чинні
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України. Укладення
міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише
після внесення відповідних змін до Конституції України” [14].

Проте особливої уваги заслуговує Закон України “Про виконання рішень та
застосування практики Європейського суд з прав людини” від 23.02.2006 р.
Цей закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави
виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти
України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про
захист прав людини і основних свобод і протоколів до неї; з
впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику
європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для
зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.
У ст. 17 закону зазначено, що суди застосовують при розгдяді справ
Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та практику
Європейського суду з прав людини як джерело права. Тобто ця норма вперше
в Україні визнала верховенство міжнародного договору над законодавством
України. Про це чітко вказано у ст. 13 закону, яка зазначає, що з метою
забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких
встановлене Рішенням Суду, забезпечення усунення недоліків системного
характеру, які лежать в основі виявленого Судом порушення, а також
усунення підстави для надходження до Суду заяв проти України,
спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в Суді
застосовуються заходи загального характеру, зокрема: внесення змін до
чинного законодавства та практики його застосування; внесення змін до
адміністративної практики; забезпечення юридичної експертизи
законопроектів; забезпечення професійної підготовки з питань вивчення
Конвенції та практики Суду працівників, професійна діяльність яких
пов’язана з правозастосуванням; інші заходи, що визначаються
державою-відповідачем відповідно до Рішення Суду з метою забезпечення
усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими
недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального
відшкодування наслідків цих порушень.

Якщо ж звернутись до доктринального розуміння проблеми примату
міжнародного права в Україні, то серед вчених домінує думка, що
“Конституція України визнає принцип пріорітету міжнародного права над
національним” [7, с. 604; 21, с. 13; 6, с. 32]. Крім того зазначено, що
положення ст. 9 Конституції України “мають надзвичайно важливе
зовнішньополітичне і правове значення особливо в умовах активного
входження України в світове співтовариство. По-перше, вони свідчать про
вірність України своїм міжнародно-правовим зобов’язанням, які
проголошуються обов’язковими для виконання поряд із національним
законодавством, та про повагу до норм міжнародного права. По-друге, вони
певною мірою дають відповіді на питання практичного застосування
положень міжнародних договорів в Україні та їх співвідношення з чинним
законодавством” [13, с. 31]. Зазначено також, що “міжнародний договір,
учасником якого є Україна, має такий самий юридичний статус, як і її
національний закон” [18, с. 60].

Має місце протилежне твердеження відповідно до якого, хоча ст. 9
Конституції і визначає чинні міжнародні договори частиною національного
законодавства України, проте “не визначає їхнього місця в ієрархії
законодавчих актів. Насамперед це стосується положення про примат норм
міжнародного права” [16, с. 214]. Деякі автори зазначають, що з приводу
конституційного закріплення співвідношення міжнародних договорів з
національним законодавством в Україні не зроблено прямих законодавчих
вказівок [15, с. 262]. Уповноважений Верховної Ради України з прав
людини Н. Карпачова теж вважає, що відсутність цього важливого
міжнародного принципу в Конституції України ускладнює реальне дотримання
міжнародних стандартів прав людини у нашій державі, а це негативно
впливає на правозастосовчу практику [12, с. 37].

На думку проф. В. Євінтова, система застосування міжнародного права у
внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах:

норми міжнародних договорів, що запроваджені в право України
ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і
підлягають відповідному застосуванню. Пряме застосування таких норм
договорів не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальної
трансформації цих норм у внутрішнє законодавство;

у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права
перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному
застосуванню;

забороняється запроваджувати в право України і, відповідно,
застосовувати договори, які суперечать Конституції України.
Презюмується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори
відповідають Конституції [9, с. 26].

Підсумовуючи короткий огляд принципів співвідношення міжнародного та
внутрішньодержавного права щодо прав людини, можна зробити висновок про
необхідність визнання і широкого застосування приципу верховенства
міжнародного права в цій сфері. Засосування цього принципу сприятиме
формуванню міжнародного права прав людини як певної універсальної
конструкції, що сприяє уніфікації у розумінні змісту та обсягу прав
людини, виробленню певних еталонів, принципів чи стандартів, що
закріплюють особливе місце і значення людини в суспільстві, а отже
повсюдне визнання та захист людської гідності, прав і свобод людини.

Література

Алексеев С.С. Проблемы теории. – Свердловск, 1972.

Антонович М. Міжнародне публічне право. – Київ: Видавництво “Алерта”,
2003. – 307 с.

Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права.
К., 1981.

Венская конвенция о праве международных договоров. // Международное
право в документах. М.: Юрид. лит., 1982.

Декларація про державний северенітет України, прийнята Верховною Радою
УРСР 16.07.1990 р.

Денисов В.Н. Статус міжнародних договорів в Конституції України. //
Вісник АПрН України. – 1997. – № 1. – с. 29-34.

Державотворення і правотворення в Україні: досвід,проблеми, перспективи.
– К., 2001. – Розд. 21.

Дмітрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. – Київ: Юрінком
Інтер, 2001. – 638 с.

Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини
(коментар до статті 9 Конституції України) // Українське право. – 1998.
– № 1.

Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від
10 грудня 1991 року // Відомості Верховного Ради України. – 1992. –
№ 10.

Імплементація норм міжнародного права у вітчизняному законодавстві –
важливий аспект правової реформи / Підготував А. Полешко за результатами
міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми гармонізації
законодавства України з міжнародним правом» (29–30 жовтня 1998 р., Київ)
// Право України, 1998, № 12. – с. 24-28.

Карпачова Н.І. Стан дотримання і захисту прав людини в Україні: Перша
щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. –
К., 2000.

Коментар до Конституції України. – К.: Інститут законодавства Верховної
Ради України. – 413 с.

Конституція України 28 червня 1996 р.

Лисенкова О.С. До питання про співвідношення міжнародного права і
національного законодавства України // Законодавство України та
міжнародне право (проблеми гармонізації). Збірник наукових праць.
Вип. 4. – Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1998. –
С. 260-269.

Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції
з ними правової системи України (теоретичні аспекти): Монографія. – К.:
Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – 304 с.

Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. –
М.: Международные отношения, 1995. – 608 с.

Потапенко В.П., Пушкар П.В. Запровадження й застосування в Україні
Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Вісник Верховного
Суду України. – 2002. – № 2. – С. 60-64.

Саидов А.Х. Международное право прав человека. – М.: Академический
правовой университет, 2002. – 198 с.

Цись Н.І. Імплементація міжнародних норм та стандартів як безумовна
підстава розвитку кримінального законодавства Україна // Концепція
розвитку законодавства України. Матеріали науково-практичної
конференції. Травень 1996 року, Київ: Інститут законодавства Верховної
Ради України. – С. 488-490.

Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України, 2001
– № 8.

Похожие записи