Реферат на тему:

Предмет і методи дослідження історії правових і політичних учень

Історія правових і політичних учень – історико-теоретична дисципліна,
зміст якої складають вчення про право та державу, найефективніші форми
організації і управління суспільством (або вчення про право та державу і
явища, з ними пов’язані).

Історія правових і політичних учень є науковою і навчальною дисципліною
одночасно теоретичного та історичного профілю, бо, вивчаючи погляди
мислителя, обов’язковим є зважати на історичні обставини, за яких
з’явилося чи дістало розвиток певне вчення, на умови, у яких творив
вчений, на саму особу мислителя та його місце в суспільстві. Це дає
змогу зрозуміти причини появи вчення, його тлумачення з позицій
мислителя, взаємозв’язок між новим вченням і попередніми. Разом з тим
дана дисципліна вивчає теоретичний аспект тих знань, які історично
виникають і розвиваються; теоретичні концепції, ідеї, положення і
конструкції, у яких знаходить своє концентроване логічно-понятійне
втілення історичний процес поглиблення пізнання правових і політичних
явищ.

Політика, влада, право, держава або право, держава та явища, з ними
пов’язані, виступають об’єктами вивчення багатьох наукових дисциплін:
історії, філософії, етики, економіки, політології, юриспруденції і в
тому числі Історії правових і політичних учень. Кожна із цих дисциплін
виділяє свій аспект в аналізі цих явищ. До того ж кожна дисципліна має
власний предмет і методи пізнання їх.

Часто вважають, що об’єкт і предмет пізнання співпадають. Це пов’язано
із буквальним перекладом терміну «об’єкт» (лат. objectum – предмет).
Однак, це різні поняття. Так, об’єкт пізнання існує незалежно від
людини. Об’єкт не є тотожний з об’єктивним світом. Об’єктивний світ
виступає об’єктом лише у зв’язку з тою роллю, яку він починає
відігравати у житті суспільства. Інакше кажучи, об’єктом пізнання стають
лише ті, існуючі незалежно від людини речі, які включаються у людську
діяльність, починають освоюватися суб’єктом предметно-практично і
пізнавально.

Об’єктивний світ виступає як об’єкт для особи, яка пізнає у формах
діяльності, мови, знань (понять, логічних категорій).

Об’єктом історико-правового пізнання є право і держава на різних етапах
розвитку людського суспільства.

Предмет дослідження – зафіксовані у досвіді і включені у процес
теоретичної діяльності дослідника сторони, властивості і відносини
об’єктів, які досліджуються у певних умовах, за певних обставин.
[закономірності і особливості].

Відмінність між об’єктом і предметом історико-правового дослідження
полягає у тому, що об’єкт є один для всіх історико-правових наук –
держава, право, пов’язані з ними явища, в т.ч. політичні погляди,
політико-правові вчення (доктрини), а предмет – інший для кожної із
історико-правових наук. Так, для Історії держави і права зарубіжних
країн предметом виступають закономірності виникнення і розвитку права і
держави у різних народів, особливості їх прояву у різних
суспільно-економічних формаціях.

Історії держави і права України – особливості виникнення і розвитку
права і держави українського народу.

Історія правових і політичних учень – закономірності виникнення і
розвитку вчень, поглядів і уявлень про існуючі і бажані право та
державу.

Тобто, в кожному випадку йде мова про різні ракурси одного і того ж
об’єкта – держави і права, явищ суспільного життя, які з ними пов’язані.

Історія правових і політичних учень як самостійна наукова дисципліна
почала складатися в епоху Просвітництва (XVIII ст.) як спроба пояснити
закономірності походження, природу і соціальне призначення права і
держави, знайти оптимальну модель їх устрою.

Предметом Історії правових і політичних учень є сукупність ідей,
доктрин, теорій (які дають цілісне уявлення про суть і форми влади,
політики, права, держави), закономірності їх виникнення, розвитку та
функціонування, їх місце і роль у житті суспільства та людини (на різних
етапах історичної еволюції і в конкретних країнах).

Предмет науки, наприклад Історії правових і політичних учень, існує лише
для дослідження у формі (вигляді) знання закономірностей розвитку
досліджуваних явищ і процесів, суті цих явищ, їх особливостей на певних
розвитку людського суспільства тощо.

Якщо предметом Історії правових і політичних учень як навчальної
дисципліни є дослідження генези і функцій правових і політичних учень,
то предметом Правових і політичних учень виступають погляди на суть,
шляхи виникнення, організацію та функціонування права, держави та явищ,
з ними пов’язаних; концепції основ співжиття між людьми.

Професор Мамут Л.С. так визначає предмет Історії правових і політичних
учень – історичний процес виникнення і розвитку теоретичних уявлень про
державу, право, політику, законодавство.

Доцент Орач Є.М. предмет науки Історії правових і політичних учень
визначає як історію «виникнення, розвитку і боротьби поглядів, теорій,
ідей різних класів, соціальних груп людей про державу і право, вчень про
виникнення, суть, форми і соціальне призначення держави і права, способи
їх зміцнення, перетворення та вдосконалення».

До предмета Історії правових і політичних учень відносять не лише
правові і політичні доктрини, які існували в минулому, а й
закономірності їх виникнення і розвитку. Такими закономірностями є:

боротьба різних соціальних груп, інтереси яких виражені у вченнях про
право і державу. Ця боротьба приводила до посиленої розробки
політико-правових вчень (доктрин), які виражали ставлення тих чи інших
сил до держави і права.

будь-яке вчення про право і державу, політику конструюється з
урахуванням сучасної йому політико-правової дійсності (існування певних
конкретних політико-правових інституцій (установ); поняття і способи їх
теоретичного пояснення; певні принципи права).

кожне політико-правове вчення базується на попередніх, відтворює їх.
Наприклад, з метою використання старих ідей для вирішення аналогічних
завдань історичного розвитку (ідеї римських юристів використовувалися за
середньовіччя)

політико-правові вчення спрямовані на заперечення політико-правових ідей
відомих соціальних груп. Прогресивні політичні теорії спонукають
ідеологів старого віджилого ладу обґрунтовувати його існування за
допомогою надання старому нової форми. Нові ідеї використовуються для
обґрунтування старих політичних систем, знову ж таки під гаслом
справедливості, прогресу, прагнення до загального блага.

Таким чином Історія правових і політичних учень є наукою, що вивчає
історичний процес виникнення, розвитку правових і політичних учень
(тобто вчень, ідей, поглядів на політику, державу та явища з ними
пов’язані), їх вплив на державні та правові інститути; закономірності і
особливості розвитку певних поглядів, ідей, теорій в окремих країнах, за
різних суспільно-політичних обставин, в окремі періоди розвитку права та
держави: давні часи, середньовіччя, новий час.

Історія правових і політичних учень вивчає погляди, ідеї, теорії,
доктрини (вчення), концепції, теоретичні конструкції окремих мислителів,
філософів, вчених і цілих шкіл та напрямів з питань права, держави, явищ
з ними пов’язаних як от: влада, політика, політичні відносини та
інститути, політичні організації та норми політичного життя, політична
свідомість (тобто політична система), виникнення і суть права.

Ідея (гр. поняття, уявлення) – думка, загальне поняття про предмет або
явище, форма відображення узагальненого досвіду та відношення до
дійсності чи теоретичної проблеми.

Теорія (гр. спостереження, дослідження) – система провідних ідей в тій
чи іншій галузі знання; – наукове пізнання закономірностей розвитку
природи і суспільства.

Вчення (доктрина) – сукупність теоретичних поглядів про певну область
явищ дійсності або сукупність поглядів якогось із мислителів чи вчених.
Ми вживатимемо переважно у значенні: правові і політичні вчення – це
історично зумовлені погляди на суспільні відносини і перш за все, на
право, державу, явища з ними пов’язані.

Концепція (лат. сприйняття) – система поглядів на ті чи інші явища; —
система поглядів або керівна ідея при розгляді та трактуванні предмету
науки чи певного її аспекту (інституту, явища тощо).

Теоретична конструкція мислителя (лат. побудова, устрій) – теоретична
побудова, взаємоузгоджене розміщення окремих ідей у творчості мислителя,
яке сприймається у їх взаємовідношенні.

Інші поняття, які використовуватимемо:

Догма (гр.) – положення, що приймається без врахування конкретних умов
його застосування, визнається незмінним, незважаючи на зміну об’єктивних
умов розвитку.

Доктрина (лат.) – вчення, наукова теорія, політична система, правове і
політичне вчення як форма суспільної свідомості є поглядами на
політико-правовий устрій, який творять люди. Отже, це ідеологічна
категорія.

Ідеологія – система правових, політичних, моральних, релігійних,
естетичних і філософських поглядів та ідей, в яких усвідомлюється та
оцінюється ставлення певної соціальної спільноти до дійсності.
(Політичні ідеології: лібералізм, консерватизм, радикалізм тощо.)

Разом з тим правова і політична ідеологія – одна із найдавніших форм
суспільної свідомості, яка має безпосередній вплив на суспільну
практику. Політика у всі часи прагне знайти своє обґрунтування у
філософії або релігії та виправдання в моралі. Кожна політико-правова
доктрина обґрунтовує свою науковість відповідністю загальним інтересам,
загальному благу, справедливості тощо. Лібералізм, консерватизм
виникають у Новий час. Раніше роль політичного світогляду виконувала
релігія, зокрема християнство.

Правові і політичні вчення це:

основні погляди на тему права і держави протягом розвитку людства від
початків нашої культури аж до найновіших часів.

це концепції окремих мислителів-«класиків», які найбільш адекватно і
разом з тим видатним способом виразили у формі вчення уявлення своєї
епохи; які внесли оригінальний вклад у скарбницю правової і політичної
думки; мислителі, які здійснили видатний вплив на майбутні теорії;
мислителі, творча спадщина яких «актуалізована» у сучасних умовах.

Історико-правові дослідження полягають у пізнанні історико-правових
явищ. Історико-правове явище – це конкретні державно-правові події,
процеси, властивості, які виражають зовнішні сторони об’єктивної
соціальної дійсності, що нерозривно пов’язані із суттю, змістом
соціальної дійсності.

Повніше зрозуміти зміст історико-правових явищ можна, проаналізувавши
об’єкт і предмет окремих історико-правових наук, про які мова йшла вище.

У дослідженні історичного процесу важливе місце посідає
історико-правовий напрямок дослідження.

До історико-правового напряму дослідження історичного процесу належать
Історія права і держави зарубіжних країн, Історія права і держави
України, Історія правових і політичних учень.

Історико-правові дослідження загалом полягають у пізнанні
історико-правових явищ.

Історико-правове явище – це конкретні державно-правові події, процеси,
властивості, які визначають зовнішні сторони об’єктивної соціальної
дійсності, що нерозривно пов’язані із суттю, змістом соціальної
дійсності.

Повніше зрозуміти зміст історико-правових явищ можна проаналізувавши
об’єкт і предмет окремих історико-правових наук, про що мова йшла
раніше.

Для історико-правового пізнання притаманний ретроспективний характер.
Пізнання в багатьох випадках прямує від сучасності до минулого, від
наслідку до причини.

Тому дослідження починають від більш досконалих форм, переходячи через
менш досконалі, таким чином реконструюючи історичний процес. Залежно від
мети і ситуації можливим є і зворотній порядок.

Специфічність пізнання Історії правових і політичних учень, яка
пов’язана з історичними науками, теоретичними та загальноосвітніми
дисциплінами, полягає власне і у методах дослідження.

Методологія (шлях дослідження, пізнання; логос – вчення) – філософське
вчення про методи пізнання.

Суть методології у цій сфері полягає у встановленні правильного підходу
до дослідження конкретного державно-правового явища з метою

класифікації державно-правових явищ, які підлягають дослідженню;

виділенню в них найсуттєвішого;

виділенню і розмежуванню загального, особливого одиничного.

У зв’язку із специфікою даної дисципліни особливе місце займають
історичний та теоретичний підходи у пізнанні, які і демонструють у своїй
сукупності особливості ІППВ порівняно з іншими дисциплінами.

Суть історичного підходу полягає у вивченні і розумінні тієї чи іншої
теорії, концепції в історичному контексті, який і обумовив її появу.

Цей підхід дає можливість зрозуміти суть ідеї чи теорії, оцінити її з
точки зору сучасності (її актуальність чи неприйнятність для практики
державотворення чи ін.). Але треба мати на увазі, що уявлення про право,
законність, справедливість, мораль і т.д. мають багато спільного на
різних історичних етапах навіть у різних народів.

Теоретичний підхід відображає філософські, загальнометодологічні,
пізнавально-гносеологічні сторони вчення, показує як обґрунтовувалися
конкретні політико-правові погляди, в які теоретичні концепції вони
оформлялися, які вихідні принципи покладено в їх основу, які форми,
моделі та конструкції думки відображено у вченні, доктрині, що
розглядається і є провідними та визначальними для того чи іншого
мислителя або вперше вводяться ним у теоретичний оборот.

Ці обидва основні підходи (історичний та теоретичний) лежать в основі
структури політико-правового знання. Єдність і взаємозв’язок їх
(історичного та теоретичного) не заперечує, а навпаки передбачає їх
відносну самостійність, завдяки чому теоретичні категорії, ідеї,
формулювання, конструкції того чи іншого автора минулого вивільняються
зі свого конкретно-історичного контексту і входять у
теоретико-методологічний арсенал людського пізнання.

У зв’язку з тим, що історико-правове дослідження ґрунтується на знанні
минулого, суттєвою його особливістю є часова характеристика, а відтак
хронологічний підхід у дослідженні ІППВ, який належить поєднувати із
проблемним (проблемно-категоріальним, проблемно-концептуальним) способом
дослідження, що дає можливість прослідкувати зародження і розвиток тієї
чи іншої ідеї, теорії від найдавніших часів до сьогодення.

Поєднання хронологічного і проблемного способів (підходів) дозволяє
виявити загальне та особливе у різних правових і політичних вченнях,
співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в ІППВ, взаємодію та
взаємовплив загального (всесвітня історія політичних і правових вчень),
особливого (історій політико-правової думки у певних регіонах і країнах
у той чи інший період часу), одиничного (концепцій певного мислителя).

Принагідно належить згадати різноманітні підходи до вивчення правових і
політичних учень, до розуміння причин їх зміни, місця в реальному житті,
які склалися в процесі їх дослідження. Так, відомий дослідник Історії
правових і політичних учень Г. Зейдлер називає їх кілька:

1) політичні доктрини керують історією суспільства. Ці перебільшення,
вважає Зейдлер, виникли під впливом гегелівського ідеалізму. Таким є
дослідження Ф. Шталя (F.J. Stahl, 1858), який трактує політичні
доктрини, як відображення об’єктивно існуючих ідей. Шталь виходить із
того, що явища суспільного життя є реалізацією абсолютних релігійних
ідей, а філософію права визначає як науку про те, що є справедливим.
Заперечуючи гегелівську діалектику розвитку руху, однак приймає
об’єктивне існування абсолютної ідеї справедливості, а відтак історія
політичних доктрин повинна представляти шляхи і способи пізнання людьми
цієї абсолютної ідеї справедливості. Протягом історії – на думку Шталя –
філософські правові системи змінювалися залежно від того, яким способом
людство реалізовувало і пізнавало, цю об’єктивно існуючу ідею
справедливості.

Так само як і Ф. Шталь, Й. Блюнчлі пояснює історію політичних доктрин з
точки зору ідеалізму. На його думку, у державних установах
відображається дух епохи, який розвивається. Погляди на право і державу,
що змінюються, віддзеркалюють змінні ідеї епохи, які на відміну від
науки про право і державу – формують реальні політично-правові установи
у контексті відображення об’єктивної ідеї.

2) Є й інший підхід – критично-оглядовий – таке дослідження політичної
доктрини, при якому автори здійснюють відбір вчень, класифікуючи їх на
правдиві і фальшиві, добрі чи погані, критикуючи їх з точки зору apriori
(наперед) прийнятої засади. Наприклад, Джанет (P. Janeta Historia
doktryn politycznych) підходить до політичних вчень з точки зору засад
ліберальної етики, а відтак поділяє їх на помилкові та правильні.

Так само В. Дюнінг (A History of Political Theories, 1932) вважає, що
історію політичних доктрин треба досліджувати на фоні існуючих правових
та політичних установ. Правові інститути та установи підлягають
процесові вдосконалення, а політичні вчення є «балансом того поступу».
Для Дюнінга критерієм оцінки вчень є правопорядок та правові інститути,
які повинні бути підставою «розрізнення і відбору доктрин».

& ? 8

a

&

F

&

F

ому певні події, випадки реального життя приймають як причину виникнення
і обґрунтування політичних теорій. Один елемент реального життя
обирається як основна причина. Катлін вважає, що політичні вчення є
відображенням двох постійно існуючих у суспільстві суперечностей, які
виступають з різною гостротою. Тими суперечностями, які характеризують
людське суспільство, є: *конфлікт між розвитком, поступом цивілізації і
щастям людства (а поступ цивілізації залежить від багатьох мотивів, в
тому числі утилітаризму, егоїзму); *конфлікт між інтересами цілого
суспільства і справедливим трактуванням особи.

Л. Гумплович вважає, що теорії держави є відображенням боротьби між
суспільними групами. «Теорії держави висувалися як засоби для партійних
цілей, але ніколи не в інтересах пізнання. У всіх тертях воювали
правовими і політичними теоріями, які були створені для того, щоб їх
можна було використовувати у боротьбі». Але з другого боку Л. Гумплович
стверджує, що «Природні права, які керують суспільством, не зважають на
наші наміри і цілі. Ми прямуємо не туди, куди маємо намір, а туди, куди
веде нас природа».

4) Ще одним способом пояснення історії політичних доктрин є напрям,
представники якого говорять про взаємовплив між вченням і конкретним
устроєм.

Ланде пояснює історію вчень виходячи із прихильності автора теорії до
існуючого політичного устрою. Відтак еволюція суспільства проявляється у
заміні егоїстичних мотивацій на альтруїстичні.

Г. Сабін (A History of Political Theory, 1954) вважає, що політична
теорія є зібранням міркувань, оцінюючих правові і політичні інституції
(установи) і політичні цілі та засоби їх досягнення.

Б. Рассел (History of Western Philosophie, 1947) наголошує на ставленні
мислителів до сучасного їм суспільства. Вони або були в згоді зі своїм
оточенням, або настроєні революційно, або вважали за потрібне
пропагувати зміни на краще, якого можна досягти у найближчий час, або
відкидали існуючий лад, розуміючи, що, незважаючи на необхідність змін,
вони не будуть реалізовані.

Таким чином, загалом підходи до вивчення історії вчень зводяться до
розкриття їх суті; підкреслення вирішальної ролі політичних доктрин при
вдосконаленні існуючого політичного устрою; підходи, які зводяться до
тлумачення значення слів, утримуючись від будь-яких оцінок цінності
досліджуваного вчення (оксфордський метод дослідження).

Методи (methodos – шлях дослідження) – логічні прийоми і засоби, які
дозволяють виявити зміст теоретичних знань про державно-правові явища,
сформульовані у концепціях мислителів минулого.

Виділяють три групи методів, які дають змогу розкрити зміст учень, що їх
використовують в Історії правових і політичних учень:

І) загальнонаукові;

ІІ) загальнологічні;

ІІІ) спеціально-юридичні.

Серед першої групи виділяється історичний метод, пов’язаний із
виявленням місця і значення конкретних теорій і концепцій у системі
політико-правових знань конкретної історичної епохи.

Соціологічний метод виявляє залежність теоретичних концепцій від
соціальних та економічних структур суспільства; розкриває залежність
державно-правових явищ від типу культури, ідеології тощо.

Антропологічний підхід, який пояснює зміст права і держави природою
людини як родової істоти.

Нормативно-ціннісний підхід, завдяки якому державно-правові явища
розглядаються крізь призму їх відповідності (чи невідповідності)
принципам справедливості, загального блага, свободи і т.д. Підхід цей
зародився ще в давнину і передбачає вироблення певного ідеалу –
ідеального правового чи політичного порядку і оцінку з його точки зору
реально існуючих правових чи державних установ. Такий підхід вносить у
теоретичні конструкції моральне начало.

У ХХ ст. ця група доповнюється системним, біхевіористським,
структурно-функціональним, інституційним підходами (методами).

Призначенням методів другої групи є організація пізнавального процесу; у
виборі прийомів міркування. Це відомі вам методи: аналізу і синтезу і
т.д.

Споконвічно мислителі цікавилися питаннями виникнення права і держави.
Залежно від рівня розвитку суспільства, від суспільно-політичних
обставин, навіть від обставин особистого життя, ці люди по-різному
розуміли і висвітлювати ті чи інші питання. Кожен з них шукав відповіді
на питання про виникнення права і держави, про їх суть та ідеал, прагнув
вдосконалити державний устрій, покращити життя людей, обґрунтувати
існуючий лад, встановити справедливість чи знайти істину.

На цих шляхах і виникають різноманітні теорії, школи, течії,
представники яких навіть в різні часи і в різних країнах висловлювали
подібні ідеї, підтримували певні погляди.

Ці теорії часто містили і практичні вказівки для влади, одночасно
базувалися на основних людських цінностях: свободі, справедливості,
загальному благу. Тому, при викладі не оминатимемо і моральних, а
загально кажучи, філософських основ правових і політичних теорій. Ці
засади такі ж важливі для вдосконалення цих теорій як і суспільні умови
та ідеологічний фон правової думки.

Однак, довгий час правові і політичні вчення є частиною релігійних,
етичних, філософських поглядів. Вважається, що у Давніх Греції та Римі
відбулась суттєва раціоналізація та концептуалізація правових і
політичних ідей. Це ставлять у заслугу зокрема роботам Платона,
Аристотеля, Полібія Цицерона, у яких правові і політичні уявлення набули
форми теорій, набули орган цілісності, самостійності та системності.

Хоча більшість дослідників схиляються до думки, що лише Н. Макіавелі,
Ж. Боден, Т. Гобс, Дж. Лок, Ш.Л. Монтеск’є заклали основи науки, чітко
визначивши її предмет, метод та закономірності.

Спеціальні узагальнюючі праці з історії вчень з’являються у кінці XVII –
XVIII ст.ст. Це такі праці: «Історія природничого права» (1695) Буддея;
Людовіці (професора університету в Галлі) «Нарис історії божественного
природничого права і загального позитивного права» (1701). Обидві праці
містять огляд літератури з філософії права до часу видання цих праць.
Шмаус «Історія природничого права» (1754); Хюбнер «Нарис історії
природничого права» (1757) та ін.

Загалом у цих та інших працях систематизовано висловлювання філософів,
правознавців минулого про право, державу, політику, закони,
справедливість, мораль та ін.

Проте лише у ХІХ ст. вивчення Історії правових і політичних учень
переходить на новий – теоретичний рівень. Саме в цей період ця сфера
дослідження конститується у відносно автономну галузь знань і стає
справді науковою дисципліною.

Етапи розвитку науки Історії правових і політичних учень:

І етап – IV тис. до н.е. – XVIII ст. Перші уявлення про право, владу,
державу, політику з’являються ще у IV тис. до н.е. Вони переплітались із
віруваннями, традиціями, звичаями. Основні проблеми того періоду –
ідеальний державний устрій і справедливий правопорядок, Божественний
характер влади.

Формою пізнання права, держави, політики, влади у цей період виступає
релігійно-міфологічна форма пізнання.

Уявлення про право і державу та явища, пов’язані з ними, збагачуються,
потребують систематизації та узагальнення, виявлення закономірностей
еволюції поглядів на право і державу. Так виникає потреба в науці, яка
вивчає історичний процес виникнення правової та політичної думки.

ІІ етап – XVIII-XIX ст.ст. Історія правових і політичних учень починає
формуватися як самостійна юридична наука і юридична дисципліна. В цей
період домінує раціонально-критична форма знання.

Цей період характеризується «забарвленням» учень соціальними факторами
(нерівність, власність, ментальність, соціальна структура тощо).

Не будучи ще самостійною галуззю знань, Історія правових і політичних
учень розвивалася разом з Історією Держави і права, Теорією держави і
права у складі єдиної Енциклопедії права. Зростання кількості концепцій
про право і державу викликало у ХІХ ст. потребу опрацювання історії
правової і політичної думки. Історія правових і політичних учень постає
у ХІХ ст. як окрема наука зі своїм предметом та системою вивчення.
Пізніше Історію правових і політичних учень викладають у вищих
навчальних закладах і мали різні назви: Історія філософії права, Історія
суспільної думки, Історія доктрин.

ІІІ етап – сучасний, ХХ-ХХІ ст.ст. Характеризується помітним впливом на
Історію правових і політичних учень суміжних юридичних дисциплін, що
вивчають теоретичні концепції права і держави, а також соціології,
психології, філософії, політичної науки тощо.

В історії правових і політичних учень виділяють парадигми, які є
основними, відрізняються відповідними відмінностями у поясненні природи
права, держави, явищ, з ними пов’язаних, або крізь призму надприродних,
природних чи соціальних засад.

Парадигма – модель теоретичного тлумачення державно-правових явищ, яка
розглядається як стандарт, зразок постановки і логічного вирішення
пізнавальної проблеми.

Цей термін «парадигма» ввів у науковий обіг американський дослідник
Т. Кун у 20-х роках ХХ ст.

Парадигми не існували ізольовано одна від одної, а були взаємопов’язані,
навіть використовуючи аргументи одна одної.

Дослідник Історії правових і політичних учень Р. Мухаєв виділяти такі
три головні парадигми: теологічну, природничу, юридичну (соціальну).

А. Теологічна парадигма – була історично першою, оскільки релігія –
найбільш рання форма суспільної свідомості. Відтак маємо надприродну
інтерпретацію права, держави, явищ, з ними пов’язаних.

Спочатку теологічна парадигма одержала вираз у міфологічній формі у
країнах Давнього Сходу. Теологічна парадигма як спосіб інтерпретації
правових і політичних явищ має такі ознаки:

панівним є уявлення про Божественне (небесне, надприродне) походження
земних порядків та установ;

Божественне начало існує у космосі, завдяки чому його система є більш
впорядкована, ніж земна;

Божа воля санкціонує відповідні земні порядки та установи і є основою їх
походження, збереження і розвитку. Тобто надприродне начало є і
першоджерелом, і провідним принципом, і основною моделлю земного
суспільного та політичного устрою;

надприродне пояснення влади, держави стає панівною тотальною ідеологією
і не має жодної конкуренції;

оскільки земний порядок, згідно з міфічними уявленнями, є частиною
світового космічного порядку – його дотримання є священним.

Протягом періоду Середньовіччя парадигма змінювалась. Її класичний
варіант, у якому обґрунтовується примат Церкви над державою в силу
гріховності людини, викладений у концепції Аврелія Августина.

Вершиною релігійної політичної думки є томізм – вчення Хоми Аквінського,
який поєднав божественний характер походження влади правителя з людським
аспектом її набуття та використання. Згідно з його доктриною, яка стала
офіційним вченням католицької церкви, форми і способи облаштування та
використання влади можуть бути несправедливими і такими, що суперечать
ідеї Бога; піддані тому мають право скинути такого правителя.

З початком XVI ст. парадигма модифікується в результаті Реформації –
релігійного і політичного руху, спрямованого на перегляд догм
католицької церкви. Так, М, Лютер (1483-1546) – засновник
протестантства, вважав, що людина живе у двох світах – земному та
духовному. У духовному світі панує Бог, а в земному – влада.

Багато світських теоретичних концепцій (як от: теорія природничого
права, концепція прав людини) мали своїм джерелом християнство.

Б. Природнича парадигма. Державно-правові явища обумовлені впливом на
них не соціальних факторів, а вроджених і незмінних властивостей людини,
географічного середовища.

Один із засновників цієї парадигми – Ж. Боден.

Ідею залежності права і держави від характеру географічного середовища
розвивали представники різних шкіл: Ш. Монтеск’є, Г. Макіндер,
А. Тойнбі, теоретики фашизму, багато мислителів сучасності.

В. Юридична парадигма виникла у кількох державах Давнього Сходу (Китаї,
Персії, Палестині), де вплив релігії не був настільки всеохоплюючим. А
розквіту ця парадигма досягла у працях філософів Давньої Греції та
юристів Давнього Риму. Для юридичної парадигми характерний раціоналізм у
підході до аналізу права і держави, що і дало змогу подолати колишні
міфологічні уявлення про них.

Для обґрунтування природи влади мислителі не використовують надприродне
начало. Владу вони пов’язують з ідеєю права і закону. Право і закон у
цій парадигмі не ототожнюються. Їх розглядають як загальний і рівний
масштаб поведінки, дотримання якого і забезпечує правопорядок.

Правом є все, що відповідає природі речей і відносин, все, що існує
об’єктивно і є свого роду об’єктивним розумом.

Закон – юридична форма існування права, закріплена у правових нормах.
Закон – продукт людського волевиявлення.

А відтак Державу один із започаткувальників юридичної парадигми –
Цицерон (106-43 рр. до н.е.) визначає як «об’єднання багатьох людей,
пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів».

Свого розвитку юридична парадигма досягла у Новий час. У той період
релігійне світосприйняття, остаточно замінюється світським юридичним
світоглядом. Згідно з яким зміст права і держави виводиться із природи
людини, її розуму та досвіду, протилежністю до яких є феодальні порядки.

Юридичний світогляд пройшов три етапи у розвитку:

І етап природно-правових теорій (XVII-XVIII)

ІІ етап лібералізму (XVIII-XIX)

ІІІ етап позитивізму (ХІХ)

На першому етапі зміст всіх природничих теорій зводиться до того, що
згідно з вічними та незмінними принципами природничого права феодальний
політичний порядок та установи оголошені нерозумними і такими, що не
відповідають природничому праву, і тому повинні бути відмінені.

Згідно з теорією природничого права автономно існуючий індивід є
першоосновою соціуму – суспільства. Сукупність незалежних індивідів
складає суспільство у його природному стані. Перехід від природного
стану суспільства до державно-організованого здійснюється через
укладення суспільного договору.

Різними є причини, що на думку авторів, примушують індивідів до
укладання договору:

прагнення запобігти «війні всіх проти всіх»;

бажання встановити порядок та справедливість;

потреба підкріпити природну рівність індивідів їх рівністю перед
законом.

Другий етап Ідеологи лібералізму відстоювали самоцінність індивідуальних
прав і свобод, включаючи свободу підприємницької діяльності,
необхідність обмеження державної влади та її невтручання в економічне
життя суспільства.

Третій етап Юридичний світогляд знаходить своє завершення у нормативізмі
австрійського правознавця Г. Кельзена (1881-1973), що визнаний крайньою
формою позитивізму. Право тут розглядається як «специфічний порядок або
організація влади». Характерною рисою права є використання примусу, який
здійснюється державними органами. Держава як централізований
правопорядок існує у нормативних актах, які створює і застосовує.

Соціальна парадигма – об’єднує групу різних концепцій, які пояснюють
природу та зміст політики, права, держави зовнішніми по відношенню до
них соціальними факторами: економікою, культурою, цінностями,
ідеологією, соціальними інтересами класів та груп і т.д. Соціальна
парадигма виникла у Давній Греції. Марксистську концепцію відносять до
соціальних парадигм.

Існує політична інтерпретація права, держави, політики, яка виходить із
того, що право, держава, політика мають власну логіку розвитку і
обумовлені внутрішніми причинами, властивостями, елементами. Її
засновником є італійський мислитель Н. Макіавелі.

Культурологічна концепція права, держави, політики, яку розвинув
німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) право, державу, політику
виводить із культурно закріплених мотивацій і форм поведінки людини.

Правові і політичні вчення можуть розглядати право, державу, політику як
продукт конфлікту інтересів політичних сил (конфліктологічні теорії) чи
консенсусу політичних сил.

Література

Див:.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення
ч.2 ст.55 Конституції України та ст. 248 (2) ЦПК України // Вісник
Конституційного Суду України. – 1998. – №2; Рішення Конституційного Суду
України за конституційним зверненням громадянки Проценко Раїси
Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного
тлумачення ст. 55, 64, 124 Конституції України // Вісник Конституційного
Суду України. – 1998. – №1.

Clapham A. Human Rights in the Private Sphere. – London, 1993.

20 New Encyclopedia Britannica. – Oxford, 1992.

Рабінович С.П.Тора // Права людини і громадянина: проблеми реалізації в
Україні. – К., 1998.

Macdonald R. St.-J., Matscher F., Petzold H. European System for the
Protection of Human Rights and Liberties. – Bordrecht, 1993.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1995.

Гомиен Д. Коментарий к Европейской Конвенции о защите прав человека. –
Совет Европы, 1995.

Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права
України. – Львів, 1996.

Новицкий М. Что такое права человека? // Заметки о правах человека и
мониторинге прав человека. – Варшава, 1997;

Осятинський В. Введение в концепцию прав человека // Заметки о правах
человека и мониторинге прав человека. – Варшава, 1997.

Похожие записи