Реферат на тему:

Предмет доказування (обставини, які підлягають доказуванню)

При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді
доказуванню підлягають:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення
злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви

злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину а також
обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та
обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а такожрозміри витрат
закладу охорони здоров’я на стаціонарнелікування потерпілого від
злочинного діяння;

5) причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 64КПК України).

Не потребують доказування обставини, що є загальновідомими та щодо яких
є офіційні відомості.

Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди. Наприклад, Г.
М. Міньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет
доказування — це система обставин, які виражають якості і зв’язки
досліджуваного об’єкта чи події, істотні для правильного вирішення
кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань
судочинства» . А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим,
оскільки воно не розкриває суті поняття. Предмет доказування, на його
думку, — це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути
встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в 1нтересах її
правильного вирішення2. В. О. Банін зазначає, Що « законодавча схема
предмета доказування — це інформаційна система, що складається з набору
значень норма-ивного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що
еДУть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і
встановлення у злочинних подіях обставин, по. трібних для вирішення
завдань кримінального судочинства1. Останнє визначення є складним і, так
би мовити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидще з
позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у
визначенні предмета доказування тільки про «злочинні події», оскільки не
тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі2.

В. О. Попелюшко під предметом кримінально-процесуального доказування
розуміє систему (сукупність фактів і обставин об’єктивної дійсності, які
мають матеріально-правове (кримінально- та цивільно-правове) і
процесуальне (кримінально- та цивільно-процесуальне) значення і є
необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення
кримінальних справ остаточно і по суті3. З цього визначення не
зрозуміло, якими нормами цивільно-процесуального закону дізнавач, особа,
яка провадить дізнання, слідчий, прокурор чи суддя (суд) будуть
встановлювати обставини, які підлягають доказуванню по кримінальній
справі. Прикладів із слідчої і судової практики по цьому питанню автор
теж не наводить. Посилання В. О. Попелюшка на те, що в літературі існує
думка, що в процесі кримінального судочинства, крім норм матеріального
(кримінального і цивільного) і процесуального права, застосовуються
також норми трудового, адміністративного, шлюбно-сімейного та інших
галузей права (Ю. В. Манаєв)4 не знайшла підтримки у слідчій і судовій
практиці, а також у кримінально-процесуальній літературі.

Для обґрунтування цього погляду Ю. В. Манаєв, по-перше, посилається на
ч. 2 ст. 214 КПК, де сказано, що коли при розслідуванні справ, при
закритті їх слідчим були вставлені факти, які вимагають застосування
заходів громадського або дисциплінарного впливу чи адміністративного
стягнення щодо особи, яка притягалась як обвинувачений або щодо інших
осіб, слідчий, закриваючи кримінальну справу, доводить ці факти до
відома відповідних організацій і органів для прийняття до цих осіб
відповідних заходів впливу. По-яруге, вважає він, оскільки диспозиції
норм кримінального права містять у своїй основі норми інших галузей
права, застосування останніх має важливе значення для винесення
законного і обгрунтованого рішення.

Коментуючи цей погляд (посилання на ч. 2 ст. 214 КПК), В. О. Попелюшко
його теж не повністю підтримує, оскільки в цій нормі прямо вказано, що
повідомлення про факти доводяться «до відома громадської організації,
трудового колективу, адміністрації підприємства … для вжиття
відповідних заходів впливу, або надсилає матеріали справи до суду для
застосування заходів адміністративного стягнення». Таким чином, норми
матеріального права на основі встановлених слідчим фактів застосовує не
він сам, а вказані в статті органи і організації. Таке правозастосування
знаходиться за межами кримінального судочинства і не дає достатніх
підстав для твердження про застосування даних норм у кримінальному
процесі1.

У 1993 р. М. М. Михеєнко відмічав, що в чинному КПК (ст. 64) обставини,
що охоплюються предметом доказування, сформульовані в однобічному,
обвинувальному плані і до того ж неповно. Він, на нашу думку, правильно
пропонував доповнити до обставин, що підлягають доказуванню при
досудовому розслідуванні і розгляді кримінальної справи в СУДІ,
вирішення питань про: а) наявність чи відсутність передбачених
кримінальним законом дії чи бездіяльності, часу, місця, способу та
обстановки їх вчинення; б) вид, розмір і тяжкість шкоди, яку було чи
могло бути заподіяно безпосередньо злочином; в) винність чи невинність
підозрю-в&ного, обвинуваченого, підсудного у вчиненні злочину, мотив і
мету вчинення злочину; г) обставини, які обтяжують, пом’якшують чи
виключають кримінальну відповідальність, а також виключають чи зупиняють
провадження в кримінальній справі; д) обставини, які характеризують
особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (демографічні дані,
соціально-побутова і виробнича характеристика, психологічні якості, стан
здоров’я; є) безпосередні причини злочину та умови, які сприяли його
вчиненню (несприятливі умови формування особистості підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного, які призвели до виникнення у нього
антигромадських поглядів, навичок, звичок; обставин життя, в яких він
перебував перед вчиненням злочину, під впливом яких у нього виникла
рішучість вчинити злочин; конкретні недоліки в діяльності підприємств,
установ, організацій, посадових осіб і громадян, які полегшили вчинення
злочину і настання злочинної шкоди.

На жаль, не всі вказані пропозиції М. М. Михеєнка законодавець закріпив
у нормі закону.

Питання про предмет доказування — це питання про те, що підлягає
доказуванню у кримінальному судочинстві, інакше кажучи, питання про
сукупність явищ зовнішнього світу, пізнання яких необхідно для
досягнення завдань кримінального судочинства.

Правильне визначення предмета доказування уявляється дуже важливим. Його
навмисне розширення може спричинити невиправдане затягування в
розслідуванні і розгляді кримінальної справи в суді, захаращення справи
фактами й обставинами, які не мають істотного значення для її законного
й обґрунтованого вирішення, а також відвернути увагу осіб, які
здійснюють дізнання, досудове розслідування і судовий розгляд, від
фактів і обставин, що мають дійсно істотне значення в справі.
Недозволене обмеження предмета доказування обов’язково тягне за собою
неповноту і навіть однобічність розслідування і розгляду справи в суді,
її наступне повернення на додаткове розслідування або на новий судовий
розгляд. Як свідчить практика, неповнота й однобічність досудового
розслідування і судового розгляду — найбільш поширена підстава для
скасування вироку при перевірці його законності й обґрунтованості в
апеляційному або касаційному порядку.

Згідно зі ст. 368 КПК України однобічним або неповно проведеним
визнається дізнання, досудове і судове слідство, коли залишилися
недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне
значення для правильного вирішення справи.

Дізнання, досудове чи судове слідство в усякому разі визнається
однобічним і неповним:

1) коли не були допитані певні особи, не були витребу-рані і досліджені
документи, речові та інші докази дляпідтвердження чи спростування
обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;

2) коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалісуду, який
повернув справу на додаткове розслідування, нановий судовий розгляд, за
винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо;

3) коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з
нових даних, встановлених при розгляді справи в апеляційному суді;

4) коли не були з’ясовані з достатньою повнотою дані проособу
засудженого чи виправданого.

Перелік обставин, що визначають неповноту й однобічність дізнання,
досудового і судового слідства зазначений у законі і розширеному
тлумаченню не підлягає.

Отже, як розширення, так і обмеження предмета доказування по
кримінальній справі суперечить основам принципу законності у
кримінальному судочинстві.

Виходить, доказуванню повинні підлягати тільки такі факти і
зобов’язання, що мають дійсно істотне значення для правильного —
законного й обґрунтованого — вирішення кримінальної справи.

У кримінально-процесуальній літературі висловлене судження, що
обґрунтовує неправомірність розмежування зазначених понять (фактів і
обставин), оскільки обидва вони є образами визначених явищ дійсності.

Разом з тим загальне не виключає й істотних розходжень «Факт — дійсна,
не вигадана подія, дійсне явище; те, щ0 сталося, відбулося насправді»1;
«обставина — явище, подія факт і т. ін., що пов’язані з чим-небудь,
супроводять або викликають що-небудь, впливають на щось»2.

З огляду на це, низка авторів справедливо відзначає необхідність
розглядати предмет доказування як єдність фактів і обставин3.
Підтвердженням тому є чинне законодавство. Зокрема, ст. 64 КПК України
прямо зазначено, що при провадженні дізнання, досудового слідства і
розгляді справи в суді особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор
та суддя (суд) повинні доказувати не тільки подію злочину, а й
обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини,
що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують
покарання.

Аналіз цих обставин, по суті, дозволяє дійти висновку, що законодавець
має тут на увазі і факти (наприклад, які мали місце у минулому часі і
місце вчинення злочину та ін.).

Те саме відноситься і до багатьох інших положень чинного законодавства.
Статті 4, 22 КПК України зобов’язують особу, яка проводить дізнання,
слідчого, прокурора, суд, суддю і слідчого суддю в межах своєї
компетенції всебічно, повно і об’єктивно з’ясувати всі обставини, що
підлягають доказуванню у справі, дати їм правильну правову оцінку і
забезпечити правильне вирішення справи. Згідно зі ст. 296 КПК України
суд не вправі відмовити учасникам судового розгляду у витребуванні і
дослідженні в стадії головного судового розгляду доказів для з’ясування
обставин вчинення злочину, якщо вони є належними і допустимими і можуть
мати значення для правильного вирішення кримінальної справи.

Виходить, що в цих, як і в багатьох інших випадках, використовуючи
термін «обставини», законодавець має на увазі і факти, і обставини.

Проти такої позиції кримінально-процесуального законодавства можна
навести наступне заперечення: доти, поки відповідні обставини не
встановлені, не доведені сукупністю зібраних у справі доказів, вони не
можуть розглядатися як факти, тобто як явища реальної дійсності.

Насправді це не так. Реальною дійсністю факт є незалежно від того,
пізнаний він або не пізнаний людиною. Надалі уявлення про факти можуть
мінятися, але сам факт залишається незмінним. Подія злочину, якщо вона
дійсно мало місце, заподіяний злочином збиток, якщо такий дійсно
завданий злочином, та інше — акти реальної дійсності. Вони є такими і
тоді, коли ще не пізнані, але повинні бути пізнані правозастосовчими
органами; вони залишаються такими і після їх встановлення1.

Отже, по будь-якій кримінальній справі органу дізнання, особі, яка
проводить дізнання, слідчому, прокуророві, судді і суду необхідно
насамперед встановити наявність або відсутність події злочину (час,
місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину (ч. 1 ст. 64 КПК
України), тобто неправомірного діяння, що має кримінально-правові
наслідки. Значить, мова йде не про подію взагалі, не про подію у
загальноприйнятому сенсі слова, а подію злочину, що не завжди те саме.
Наприклад, у справі про виявлення трупа з ознаками насильницької смерті
може бути в подальшому встановлено, що смерть — результат не вбивства, а
самогубства; У справі про пожежу може бути встановлено, що пожежа —
результат не підпалу, а стихійного лиха; нестача матеріальних цінностей
у завідувача складу відбулася в результаті не крадіжки, а природного
збитку, або внаслідок недбалого збереження і т. ін. В усіх таких
випадках подія, із приводу якої порушено кримінальну справу, є в
наявності, але подія злочину відсутня. Правові наслідки тут принципово
інші, ніж при встановленні події злочину. Відповідно, встановлюючи подію
злочину, необхідно керуватися не тільки даною статтею
кримінально-процесуального закону, але і нормою матеріального закону, що
передбачає відповідальність за здійснення конкретного злочину.

Причому в деяких випадках, наприклад при сукупності діянь, або коли
підозрюваний (обвинувачений) вдається до інсценізації, зміст, характер
події будуть визначатися не однією, а декількома системами фактів, що
можуть взаємодоповнюватися, бути нейтральними стосовно один одного,
взаємно суперечити. Відповідно, при визначенні предмета доказування
приходиться керуватися не однією, а кількома нормами кримінального
кодексу.

Встановлення змісту, характеру події злочину, його учасників припускає
встановлення обставин, що вказують на об’єкт злочину і предмет
посягання, тому що справжній характер розслідуваного діяння без цього не
може бути розкритий. Встановлення безпосереднього об’єкта і предмета
посягання — одна з необхідних умов правильної кваліфікації вчиненого
злочину.

При доказуванні обставин вчиненого злочину, позначених в КПК як подія
злочину, завжди необхідно встановлювати діяння, наслідки і наявність
причинного зв’язку між першим і другим1.

Що стосується місця і часу події вчиненого злочину, то встановлення цих
обставин може також мати значення в доказуванні не тільки для розкриття
злочину, але і для правильної його кваліфікації. Точне встановлення часу
і місця здійснення злочину дуже важливо, коли виникає, наприклад,
питання про алібі, виявлення предметів, що згодом можуть стати речовими
доказами в справі.

Важливе значення для відновлення події злочину має встановлення способу
його здійснення, що має важливе кваліфікуюче значення для оцінки дій і
наступної відповідальності обвинуваченого, підсудного (наприклад, за
способом Н° еяня, ПрЄдметом злочину, іншими об’єктивними, а та-в
суб’єктивними ознаками). Злочини проти власності можна поділити на три
групи:

1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на
свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму
шкоду власникові іздійснюється, як правило, проти волі власника:
крадіжка(ст. 185 КК України — таємне викрадення чужого майна;грабіж (ст.
186 КК України) — відкрите викрадення чужогомайна та ін.;

2) діяння, які характеризуються протиправним, як правило, корисливим
заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь
інших осіб чужого майна(без заподіяння прямих збитків власникові) або з
оберненням на свою користь майна (без заподіяння прямих
збитківвласникові) або з оберненням на свою користь майна, яке неє чужим
(є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхомобману або зловживання
довірою (ст. 192 КК України); привласнення особою знайденого або чужого
майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193 КК України); придбання,
отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаногозлочинним шляхом
(ст. 198 КК України);

3) некорисливі посягання на власність, пов’язані із заподіянням майнової
шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (статті
194, 196 КК України);погроза знищення майна (ст. 195 КК України);
порушенняобов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК України)1.

У зазначених випадках спосіб здійснення злочину повинен бути
встановлений достовірно.

Перелік елементів «події злочину, зазначенийул. 1 ст. 64 КПК України не
є вичерпним. Залежно від конкретного складу злочину цей перелік може
бути доповнений іншими елементами події злочину.

Крім того, закон зазначає, що при встановленні «події злочину», крім
часу, місця, способу, необхідно з’ясувати й «інші обставини здійснення
злочину», якщо такі є. До інших обставин здійснення злочину можна
включити зміст дій потерпілого, попередніх або здійснених одночасно зі
злочинними (наприклад, характер поводження потерпілої в справі про
зґвалтування, встановлення наміру здійснення суспільно небезпечного
діяння, оскільки вина у здійсненні конкретної дії відсутня, якщо вона
відповідно до статті Особливої частини КК сконструйована як така, що
може бути здійснена тільки з прямим наміром та ін.).

Пункт 2 ст. 64 КПК вказує на таку обставину, що підлягає доказуванню по
кримінальній справі, як винність обвинуваченого у здійсненні злочину і
мотиви злочину. Термін «винність» використовується у кримінальному
процесі і походить від кримінально-правового поняття «вина». Згідно зі
ст. 23 КК України виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи
бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу
або необережності.

Зміст вини обумовлений співвідношенням її інтелектуального і вольового
моментів. У зв’язку з цим по кожній кримінальній справі доказуванню
підлягає ступінь усвідомлення особою особливостей об’єкта посягання,
характеру вчинених нею діянь, наслідків інших об’єктивних ознак складу
злочину і юридично значущих обставин, а також вольове ставлення до
наслідків (бажання або небажання їх настання). При цьому органи
досудового слідства і суд повинні конкретно довести тому, кого
обвинувачують, підсудному та іншим суб’єктам кримінального процесу, у
чому саме виявився навмисний мотив, як був реалізований злочинний намір,
яка була мета злочину і форма вини. Якщо діяння кваліфікується як
необережне (необережність поділяється на злочинну самовпевненість та
злочинну недбалість п. 1 ст. 25 КК України), необхідно доказувати, як
воно вчинено: в об’єктивному прояві в результаті злочинної недбалості
або самовпевненості, у характеристиці причин-но-наслідкових зв’язків.
Фактично в цьому аспекті доказується, що особа може бути суб’єктом
даного злочину.

Під мотивом злочину розуміється спонукання до дії, Щ° виникає на основі
потреби. Будь-яке поводження особистості мотивоване. Однак справжній
мотив не завжди усвідомлюється особою і тоді вона намагається пояснити
для себе причини своїх вчинків іншими обставинами. З цього погля-v
злочинів без мотивів не буває. Невідповідність приводу іянню або
відсутність приводу не свідчить про безмотиво-ДаНІСТЬ злочину. У кожному
конкретному випадку варто становити, в чому полягає той або інший мотив
(наприклад, хуліганські спонукання).

У деяких випадках мотив є обов’язковою ознакою складу злочину, що
дозволяє відмежовувати його від суміжних складів (наприклад, хуліганство
і заподіяння шкоди здоров’ю), або свідчити про відсутність суспільної
небезпеки діяння.

У ряді випадків мотив є обставиною, що обтяжує або пом’якшує покарання.
Правильне його встановлення необхідне також для характеристики особи.

По кожній кримінальній справі необхідно також доказувати обставини, що
впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що
характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання
(п. З ст. 64 КПК України).

Відповідно до ст. 12 КК України критерієм класифікації злочинів є
ступінь їх тяжкості (злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості,
тяжкі та особливо тяжкі), який характеризує обсяг (кількість) суспільної
небезпеки злочинів, що посягають на один і той самий об’єкт і заподіюють
йому шкоду одного і того самого виду — фізичну, майнову, організаційну,
психологічну тощо.

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції
статей Особливої частини КК, а точніше — розмір санкцій у вигляді
позбавлення волі, що обумовлює необхідність і значно підвищує
актуальність їх наукового обгрунтування.

Характер суспільної небезпеки — її якісна властивість — при цій
класифікації злочинів до уваги не береться. Водночас він слугує
критерієм рубрикації злочинів в Особливій частині КК за розділами.

Так само має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо
тяжкими, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості
можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід
законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими
статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, а
також зі складною виною.

Ступінь тяжкості злочину у КК застосовується і як оціночна ознака, яка
визначає межі судової дискреції. Так вона є обставиною, що має
враховуватися судом при: 1) призначенні покарання як один із елементів
загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК, статті 367, 372, 374
КПК), а також при призначенні покарання за незакінчений злочин (ст. 68
КК), призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.
69 КК), при визначенні розміру штрафу (ст. 53 КК) і, зокрема, штрафу,
який застосовується до неповнолітніх (ст. 99 КК); 2) звільненні від
відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК) і звільненні від
покарання за хворобою (ст. 84 КК); 3) застосуванні конкретного виду
примусових заходів медичного характер у (ст. 94 КК). Ступінь тяжкості
злочинів певним чином обумовлює також поділ складів злочинів на прості,
привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані.

Обставини, що характеризують особистість підозрюваного, обвинуваченого і
підсудного доводяться шляхом проведення тих або інших слідчих і
процесуальних дій, наприклад допитів свідків, потерпілого,
обвинуваченого; витребуванням характеристик за місцем роботи, навчання,
служби та ін. З метою індивідуалізації кримінальної відповідальності
доказуванню підлягають особисті якості обвинуваченого (його поводження
до і після здійснення злочину, наявність колишніх судимостей), стан
здоров’я, сімейне положення, наявність неповнолітніх дітей, державних
нагород та інші обставини, які всебічно і повно характеризують кожного
обвинуваченого, підсудного. їх правильне встановлення є неодмінною
умовою законного й обґрунтованого застосування до обвинуваченого того
або іншого примусового заходу з урахуванням реальної його особистості.

Обставини, що впливають на ступінь і характер відпові-лальності
обвинуваченого, відіграють важливу роль при вирішенні судом питань: чи
підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин, яке саме покарання
повинне бути призначене підсудному і чи підлягає він звільненню після
вступу вироку в законну силу або його можливо звільнити від покарання.

Обставини, що пом’якшують покарання, містяться в окремих частинах
відповідних статей Особливої частини КК. Наприклад, ст. 115 КК
передбачає відповідальність за умисне вбивство, а статті 116 та 117 КК —
за таке саме вбивство, але вчинене за обставин, що пом’якшують
відповідальність, у нормі про привілейований склад злочину
передбачається більш м’яке покарання, ніж в нормі про основний склад
відповідного злочину.

Орган дізнання, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд
вправі навести й інші не вказані в окремих частинах відповідних статей
кримінального закону пом’якшуючі обставини, які, на їх думку,
індивідуалізують відповідальність того чи іншого обвинуваченого.

Склад злочину з обтяжуючими обставинами включає в себе всі ознаки
основного складу злочину і, крім того, вказівку на певні обставини, які
законодавець вважає такими, що обтяжують відповідальність за вчинення
цього злочину.

Згідно з п. 4 ст. 64 КПК України при провадженні дізнання, досудового
слідства і розгляді справи в суді підлягають також доказуванню характер
і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу
охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного
діяння.

Характер вчиненої шкоди є її якісним показником. Шкода може бути
матеріальною (пошкодження або знищення різного майна, крадіжка,
викрадення майна), фізичною (заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого
шляхом нанесення побоїв і мордування, катування тощо), моральною
(приниження честі та гідності), політичною (насильницька зміна чи
повалення конституційного ладу або захоплення держав-Н01 влади,
посягання на територіальну цілісність і недоторканність України тощо).

Порядок визнання істотною шкоди, яка заподіяна чи мог-а бути заподіяна
тим чи іншим діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність
матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається
безпосередньо в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв
(кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість
тілесних ущ. коджень тощо), то визнання чи невизнання істотною
нематеріальної шкоди (політичної, моральної, організаційної,
психологічної тощо), як правило, здійснюється у межах судової дискреції
без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому випадку при
визначенні істотної шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна,
враховуються такі додаткові об’єктивні ознаки, як спосіб, місце, час,
засоби, обстановка вчинення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути
включені до складу конкретного злочину як його обов’язкові ознаки.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли
йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями,
за якими визначається сама матеріальна шкода. Що ж до створення реальної
загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така
загроза сама по собі є істотною шкодою — моральною, психологічною,
політичною, організаційною тощо1.

Щодо розміру витрат закладів охорони здоров’я на стаціонарне лікування
потерпілого від злочинного діяння, то такі витрати необхідно
відшкодовувати на основі документа, виданого медичною установою.
Невиконання судом цієї обставини може викликати скасування вироку в
частині стягнення із засуджених коштів, витрачених на стаціонарне
лікування потерпілого, з передачею справи на новий розгляд у порядку
цивільного судочинства.

Розмір коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого,
визначається, виходячи з вартості добового перебування потерпілого в
стаціонарній лікувальній установі не на момент оголошення вироку, а на
момент лікування в стаціонарних умовах відповідно до порядку обчислення
розміру фактичних витрат установи охорони здоров’я, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів від 16 липня 1993 р № 545. Питання про те,
у яких випадках підлягають відшко-vBaHHio зазначені витрати, вирішується
на підставі ст. 1206 ПК України.

Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на
лікування потерпілого відшкодовуються особами, зазначеними в статтях
1178 і 1179 ЦК України.

Характер і розмір збитку повинні бути встановлені по кожній кримінальній
справі, незалежно від того, чи впливає такий збиток на кваліфікацію
вчиненого або невчинено-го діяння.

Окрім зазначеного кола обставин, які необхідно встановлювати по кожній
кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд
зобов’язані проводити роботу по виявленню й усуненню причин і умов, що
сприяли вчиненню злочинів.

Під причинами злочину розуміються ті діючі обставини навколишньої
дійсності, що викликали в особи інтерес і мотив для здійснення даного
злочину. Причина злочину буде встановлена правильно тільки тоді, коли
буде виявлений причинно-наслідковий зв’язок між зазначеними обставинами
дійсності і вчиненим особою злочином як наслідком даних обставин.

Як правило, при вчиненні злочину діє причинний комплекс, що містить у
собі не тільки соціально-економічні або політичні фактори, але і
соціально-психологічні. І провідними є соціально-психологічні
детермінанти, що охоплюють елементи економічної, політичної, правової,
буденної психології особи, тому що різні особи, що перебувають в
об’єктивно рівних матеріальних умовах, можуть обрати різні шляхи
власного поводження як кримінального, так і некри-мінального характеру.
У зв’язку з цим важливе місце при визначенні причин злочину займає
правильне встановлення мотивації здійсненого діяння.

До умов, що сприяли вчиненню злочину, відносяться об-авини дійсності,
наявність яких уможливила здійснити очин або полегшити його здійснення1.
Наприклад, відсутність належної охорони на підприємстві сприяло
викраденню і розкраданню автомобіля, водій якого потрапив у
дорожньо-транспортну пригоду з тяжкими ушкодженнями У процесі проведення
дізнання, досудового і судового слідства дуже часто виникає ряд питань
по профілактиці злочинів, вирішення яких неможливе без залучення до
розслідування осіб, що володіють тими або іншими спеціальними знаннями,
зокрема експертними знаннями. Такі види судових експертиз, як
судово-бухгалтерська, судово-економічна, судово-товарознавча1 і багато
інших допомагають слідчому і суду встановлювати причини й умови, що
сприяють вчиненню злочинів і розробляти заходи для їх запобігання.

В сучасній кримінально-процесуальній літературі дискутуються питання про
спрощений порядок визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню
при судовому розгляді кримінальних справ.

Згідно з частинами 3—4 ст. 299 КПК України суд вправі, якщо проти цього
не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним
дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру
цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд з’ясовує, чи
правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст
цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх
позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть
позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір
цивільного позову в апеляційному порядку.

Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які будуть
досліджуватися, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після
допиту підсудного.

Критикуючи застосування ст. 299 КПК України (спрощеної процедури
розгляду кримінальних справ), В. О. Попелюшко наводить такі аргументи:

— межі доказування

— обов’язкові предмети дослідження — законність та
обгрунтованістьпритягнення особи до кримінальної відповідальності,
законність дізнання та досудового слідства в ілому — за спрощеного
порядку судового слідства залишається поза увагою;

— спрощений порядок здійснення правосуддя практично виключає такий його
компонент, як доказування дійсних фактичних обставин справи, оскільки
вирок тоді грунтується лише на визнанні підсудним своєї вини. Суд при
цьому виявляє нео-б’єктивність І упередженість та відступає від такого
принципу демократичного правосуддя, як презумпція невинуватості, коли
«особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доказано в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» (ст. 62 Конституції
України);

— волевиявлення підсудного та інших учасників судового розгляду щодо
обсягу досліджуваних під час спрощеного судового слідства доказів навряд
чи можна вважати істотним елементом диспозитивності, тобто компонентом
свободи у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості
перед судом (ст. 16і КПК України). Річ у тім, що дис-позитивність
передбачає обов’язковість волевиявлення сторін для суду1.

Однак з такою думкою важко погодитися. Як правильно відмічає Т. М.
Марітчак, насправді при визнанні недоцільним досліджувати докази
стосовно тих фактичних обставин справи, що визнаються всіма учасниками
процесу, принципи демократичного правосуддя — гласність, змагальність і
диспо-зитивність, всебічне, повне та об’єктивне дослідження обставин
справи не порушуються. Відмова всіх учасників процесу від Дослідження в
судовому засіданні фактичних обставин справи свідчить про те, що серед
них немає спору щодо зазначених обставин, досудове слідство проведено
всебічно, повно и об єктивно та його результати не оспорюються.

Для правильного розуміння суті змін, які були запроваджені в КПК України
Законом від 21 червня 2001р. №2533-III «Про внесення змін до
Кримінально-процесуального кодексу України щодо визначення обсягу
доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру вимог
цивільного позову, які ніким не оспорюються, доцільно проаналізувати
досвід кримінально-процесуального законодавства деяких зарубіжних країн,
який став спонукою для запровадження його у кримінально-процесуальному
законодавстві України.

В епоху формування новітнього англійського кримінального процесу єдиною
формою здійснення правосуддя був судовий розгляд з участю присяжних
засідателів, який в Англії й досі називається «класичним провадженням.
Суди присяжних збиралися на засідання періодично, а це створювало певні
труднощі: затримувався розгляд багатьох, часто нескладних кримінальних
справ. Тому наприкінці XIV ст. мировим суддям (сучасна назва —
магістрати), котрі тільки готували справи для розгляду в суді присяжних,
було надано право самостійно розглядати окремі категорії справ по суті.
Так виникло «сумарне провадження», тобто спрощена процедура судового
розгляду кримінальних справ, яка є альтернативою складному «класичному
провадженню».

В сучасному кримінально-процесуальному законодавстві Великобританії
також передбачено, що магістратські суди можуть розглядати кримінальні
справи за спрощеним порядком. Спочатку це було особливе провадження — як
виняток із загального правила, тому законодавець обмежив коло справ, що
були підсудні магістратам і розглядалися за спрощеним порядком: як
правило, стосовно діянь, за які призначалося покарання не суворіше, ніж,
наприклад, громадські роботи на певний строк, умовне засудження із
встановленням нагляду, штраф до 5 тис. фунтів або позбавлення волі до б
місяців (за сукупністю злочинів — до 12 місяців)2. Таке положення чинне
й донині, і за спрощеним порядком в цій країні розглядається більша
частина кримінальних справ.

Крім того, в англійському кримінальному процесі, на яідміну від
українського, факт визнання обвинуваченим своєї вини (за класичної
процедури) виключає можливість позгляду справи з участю присяжних. У
цьому випадку суд визнає обвинуваченого винним без перевірки й оцінки
зібраних обвинувальних доказів.

Винятком є ситуація, коли у судді виникають обґрунтовані сумніви щодо
свідомого і добровільного визнання обвинуваченим своєї вини.

Якщо підсудний визнає себе винним, то подальше провадження пов’язане
лише з призначенням покарання, що займає 15—ЗО хвилин (судове слідство
не проводиться, оскільки немає спору стосовно обвинувачення). Підсудні
визнають свою вину у 80—90% кримінальних справ, які розглядають
магістрати, що істотно полегшує завдання останніх. Якщо ж підсудний
заперечує свою вину у вчиненні злочину, то судовий розгляд провадиться у
повному обсязі і, як правило, триває протягом трьох судових засідань1.

Така процедура передбачена і в кримінально-процесуальному законодавстві
США. Вона закріплена у 1980 р. в Правилах судового провадження
федеральними магістратами справ про менш небезпечні злочини. Умови
передання цих справ на розгляд магістратів регламентуються правилами,
визначеними федеральними районними судами. Однак у будь-якому випадку
необхідна письмова згода обвинуваченого на спрощений порядок розгляду
справи щодо нього. У ході такого розгляду приймається рішення про
винність особи і міру покарання. Підстави прийняття рішення не
мотивуються і дуже стисло фіксуються у протоколі. На практиці Розгляд
справи зводиться лише до уточнення прізвища й імені обвинуваченого та
визначення йому міри покарання. Особа, котра визнала себе винною у
вчиненні злочину, таким чином позбавляється права на оскарження
фактичних обставин справи і може оскаржувати лише неправильне
застосування щодо неї кримінального та кримінально-процесуального
закону.

Тому вважаємо, що спрощений порядок визначення обсягу доказів, що
підлягають дослідженню (спрощений порядок розгляду кримінальних справ)
доцільно застосовувати і в українському кримінально-процесуальному
законодавстві. Про це свідчить такий факт: місцеві суди розглядають по
першій інстанції приблизно 100 кримінальних справ на рік, а це в
середньому становить по 8—10 таких справ на одного суддю щомісяця, тобто
на 50% більше, ніж розглядалося 10—15 років тому. Тож застосовуючи такий
порядок розгляду доказів стосовно тих фактичних обставин, що не
заперечуються всіма учасниками судового процесу, судді не тільки
скоротять витрати свого робочого часу (дослідження доказів у справі;
оголошення вироку з обгрунтуванням фактичних обставин справи доказами,
дослідженими в судовому засіданні), а й зменшать навантаження на суддів
апеляційної та касаційної інстанцій. Якщо ж врахувати, щоу 80—90%
кримінальних справ йдеться про інкримінування статей, санкцією яких
передбачено покарання, стає очевидною ефективність застосування
положення ст. 299 КПК України1.

З урахуванням викладеного, під предметом доказування слід розуміти
будь-які фактичні дані, з допомогою яких особа, яка провадить дізнання,
орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють: подію
злочину; винність і невинність обвинуваченого у вчиненні злочину; мотиви
злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину; обставини,
які пом’якшують та обтяжують покарання; обставини, що характеризують
особу обвинуваченого; характер і розмір шкоди, завданої злочином;
розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування
потерпілого від злочинного діяння; причини і умови, які сприяли вчиненню
злочину та інші обставини (докази), які мають значення для правильного
вирішення кримінальної справи.

Похожие записи