РЕФЕРАТ

На тему:

Правові форми використання природних ресурсів у сільському господарстві.
Правове регулювання надрокористування в сільському господарстві

Ведення сільського господарства с неможливим без використання ґрунтів
та інших природних ресурсів — у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1
Закону України від 17 жовтня 1990 р. «Про пріоритетність соціального
розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (в
редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що пріоритетність
соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням необхідної
природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб
сільського господарства. Використовувати природні багатства країни
потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим
правом.

Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер аграрного права як
галузі права, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового
права є водночас і інститутами аграрного права. Адже
сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання
природних ресурсів. Суб’єкти аграрного права повинні знати, які вони
мають права та обов’язки щодо природокористування, як належним чином
оформити права на використання природних ресурсів. Правове регулювання в
сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському
природноресурсовому праві діє засада цільового характеру
природокористування, тобто правові режими використання природних
ресурсів різняться залежно від того, для яких цілей вони застосовуються.
Відтак йтиметься про інститути сільськогосподарського використання
природних ресурсів як Інститути аграрного права.

Оскільки правовий інститут використання земель сільськогосподарського
призначення розглянуто в попередньому розділі пропонованого підручника,
в цьому розділі ми обмежимося лише правовими інститутами
сільськогосподарського водокористування, надрокористування,
лісокористування, використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК
ми звертатимемося неодноразово, поза як він має особливе значення для
регулювання природноресурсових відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має
переважну юридичну силу перед іншими актами природноресурсового
законодавства. Інакше кажучи, є своєрідною природноресурсовою
«конституцією» і посідає чільне місце в системі спеціального
природноресурсового законодавства. Якщо якийсь акт природноресурсового
законодавства суперечить ЗК — застосовуються положення останнього. Це
важливо знати для правильного розуміння правових приписів про
використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК.
Оскільки, характеризуючи зазначені інститути сільськогосподарського
використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним
апаратом теорії природноресурсового права, коротко нагадаємо його
ключові категорії.

Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподарського
виробництва можна назвати сільськогосподарським використанням природи.
Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від
25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»,
буває загальним і спеціальним. Загальне використання природних ресурсів,
згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні
природних ресурсів громадянами для задоволення своїх життєвих потреб
(естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні
правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без отримання
будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об’єктів за
певними суб’єктами (без права володіння). Щоправда інколи право
загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками
природних ресурсів.

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 — це
такий вид використання природних ресурсів, який відзначається тим, що:
а) природні об’єкти цілком або частково закріплюються за певними
суб’єктами на різних правових підставах (здійснюється право володіння
ними); б) на його здійснення треба отримати спеціальний дозвіл; в) воно
є платним.

Фактичне розмежування загального і спеціального використання природних
ресурсів провадиться за ступенем екологічного ризику використання
природних ресурсів. Критерії такого розмежування містяться в окремих
актах природноресурсового законодавства.

Правова форма використання природних ресурсів — певний правовий режим
або закріплений у нормативних актах порядок використання природних
ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули)
спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б)
право природокористування (безоплатне і орендне); в) сервітутне право;
г) угода про розподіл продукції; г) право господарського відання; д)
право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. І
ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» і ст. 319 ЦК,
власник природного об’єкта на свій розсуд володіє, користується і
розпоряджається належним йому майном; він може надати його іншій особі
на інших правових підставах, не передбачених законодавством. Таке право
власника передбачене ст., 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.

Право природокористування як форму спеціального використання природних
ресурсів слід відрізняти від права користування як

елемента права власності, поза як право природокористування — це не
повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплювати і
володіння, і користування, і розпорядження природними ресурсами в межах,
визначених власником. Право природокористування відрізняється і від
права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і
користування, і розпорядження; воно завжди є похідним від права
власності — саме власник встановлює межі природокористування, і право
розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності
власника. Природокористування слід відрізняти і від використання
природних ресурсів, поза як воно є лише однією з правових форм
спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності,
сервітутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господарського
відання, оперативного управління та ін.

Правове регулювання водокористування в сільському господарстві

Водні об’єкти широко використовуються в сільському господарстві: для
рибництва, водопою, меліорації, скидання стічних вод та інших
сільськогосподарських потреб. Важливим законодавчим актом, який регулює
порядок використання водних ресурсів, є Водний кодекс (ВК) України.

Стаття 1 ВК визначає водний об’єкт як природний або створений штучно
елемент довкілля, в якому зосереджуються води. Поняття «води» охоплює
всі води (підземні, поверхневі, морські), що входять до складу природних
ланок кругообігу води. Слід мати на увазі, що водний об’єкт як природний
комплекс включає в себе не лише води, але й земельну ділянку, об’єкти
рослинного й тваринного світу, інші природні ресурси у їх взаємодії,
використання яких регулюється відповідними актами природноресурсового
законодавства. Водне законодавство регулює лише використання вод як
природних ресурсів.

Всі водні об’єкти поділяються ст. 5 ВК на 2 види, кожен із яких має
відповідний правовий режим: водні об’єкти загальнодержавного і місцевого
значення. До водних об’єктів загальнодержавного значення належать:
внутрішні морські води та територіальне море; підземні води, які є
джерелом централізованого водопостачання; поверхневі води, що
розташовані на території більш як однієї області, а також їх різні
притоки; водні об’єкти в межах територій природно-заповідного фонду
загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.
Інші водні об’єкти належать до водних об’єктів місцевого значення.

ВК у ст. ст. 47 і 48 визначає фактичні ознаки розмежування загального і
спеціального використання водних ресурсів. Загальне використання водних
ресурсів характеризується незначним навантаженням на екосистему: забір
води здійснюється без спеціальних

технічних пристроїв, а забруднюючі речовини у водні об’єкти не
скидаються. Прикладами загального використання водних ресурсів є
купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство,
водопій сільськогосподарських тварин тощо. До спеціального використання
водних ресурсів належать забір води із застосуванням спеціальних
технічних пристроїв і скидання забруднюючих речовин у водні об’єкти. На
такі види використання водних ресурсів потрібно оформити відповідний
дозвіл. У сільському господарстві часто здійснюють полив полів та
городів із водних об’єктів із застосуванням спеціальних помп та насосів.
При цьому селяни не завжди мають дозвіл на спеціальне використання
водних ресурсів. Це є порушенням водного законодавства і може тягнути за
собою юридичну відповідальність.

Загальне використання водних ресурсів може здійснюватися і на водних
об’єктах приватної власності чи наданих у користування. За ст. 47 ВК,
якщо власник чи користувач водного об’єкта не встановив видимих знаків,
що забороняють чи обмежують загальне використання цього об’єкта, останнє
вважається дозволеним без обмежень. Якщо ж власник чи користувач водного
об’єкту встановив зазначені знаки обмежень, загальне використання водних
ресурсів на таких водних об’єктах обмежується волею власника.

Багато фермерських господарств або інші сільськогосподарські
підприємства бажали б мати у своїй власності водні об’єкти, щоб
провадити сільськогосподарську діяльність, зокрема рибництво. ВК у ст. 6
проголошує виключну державну власність на води (водні об’єкти). Але
відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК право власності на земельну ділянку
поширюється в її межах на водні об’єкти, що на ній розміщені. За ст. 59
ЗК існує право безоплатної приватизації замкнених природних водойм
загальною площею до 3 га. Власникам земельних ділянок дозволяється
створювати у відповідних межах рибогосподарські, протиерозійні та інші
штучні водойми. Купівля-продаж і кількість водних об’єктів, які можуть
перебувати у приватній власності, не обмежується. Отже, оскільки ЗК, як
ми вже зазначали, має переважну юридичну силу перед ВК, тому діють саме
положення ЗК. Це означає, що водні об’єкти можуть перебувати у приватній
власності у будь-яких розмірах, що їх можна купувати й продавати,
укладати інші правочини щодо них. Оскільки право спеціального
використання водного об’єкта приватної власності посвідчується державним
актом про право приватної власності на землю, власник водного об’єкта не
зобов’язаний отримувати будь-які інші дозволи на спеціальне використання
водних ресурсів, навіть якщо він здійснює забір води із використанням
спеціальних технічних пристроїв чи скидає у свій водний об’єкт
забруднюючі речовини.

Стаття 42 ВК поділяє водокористувачів на первинних і вторинних.
Первинними водокористувачами є особи, що мають власні водозабірні
споруди і відповідне обладнання для забору води. Вторинні
водокористувачі (абоненти) — це ті, що не мають власних воповерхневих
вол), з Державною геологічною службою (в разі використання підземних
вод) і МОЗ (у разі використання водних об’єктів, що є лікувальними1).
Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування
затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002
р. № 321. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміт
забору води, ліміт її використання та ліміт скидання забруднюючих
речовин. У разі настання маловоддя ці ліміти можуть бути зменшені
державними органами без коригування дозволу на спеціальне
водокористування.

Спеціальні водокористувачі зобов’язані сплачувати державний збір за
спеціальне використання водних ресурсів. Згідно з Порядком справляння
збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за
користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р.
№ 1494, збір за спеціальне використання водних ресурсів зобов’язані
сплачувати лише юридичні особи та фізичні особи, які є суб’єктами
підприємництва. Селяни, котрі не є суб’єктами підприємництва, звільнені
від сплати цього збору. Це означає, що сільськогосподарським
підприємствам для оптимізації оподаткування вигідніше оформляти дозвіл
на спеціальне використання водних ресурсів на одного зі своїх членів, а
не на саме господарство.

Стаття 51 ВК передбачає можливість здійснення спеціального
водокористування шляхом оформлення договору оренди. Відмінність між
спеціальним використанням водних ресурсів на праві водокористування і на
праві оренди полягає в тому, що за водокористування власник не повинен
сплачувати, крім державного збору за спеціальне використання водних
ресурсів. Права та обов’язки водокористувачів визначені законодавством,
а орендарів — у договорі оренди, в якому встановлюється орендна плата за
домовленістю сторін. ВК забороняє суборенду водних об’єктів, але орендар
може передати водний об’єкт іншому водокористувачеві на праві
спеціального безоплатного водокористування. Це право визначене ст. 51 і
п. 6 ст. 43 ВК.

Правове регулювання надрокористування в сільському господарстві.

Надра дедалі активніше використовують для ведення сільськогосподарської
діяльності. Зокрема, в недіючих шахтах вирощують гриби, квіти, овочі та
інші рослини. Надрами послуговуються для витримування виноматеріалів,
зберігання харчової продукції тощо. Корисні копалини місцевого значення
і прісні підземні води застосовують для ведення сільськогосподарської
діяльності.

Використання надр у веденні сільськогосподарської діяльності регулюється
Кодексом України про надра від 27 липня 1994 р., та іншими актами
законодавства про надра. За ст. 1 Кодексу, надра — це та частина земної
кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається
до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння.
Законодавство не встановлює чіткої межі поверхні землі для розмежування
земель і надр як природних об’єктів і визначення режиму правового
регулювання. Надра від землі відмежовуються за юридичними ознаками, а
саме — за способом використання цих об’єктів. Якщо поверхня землі слугує
просторово-операційним базисом для розміщення різних об’єктів або для
вирощування сільськогосподарської продукції, ми маємо справу з
землекористуванням. Якщо ж видобуваємо корисні копалини, вивчаємо
геологію землі або здійснюємо підземну діяльність — маємо справу з
надрами і повинні керуватися законодавством про надра.

Надра треба відмежовувати і від підземних вод. Згідно з ВК підземні води
належать до державного водного фонду України, а згідно з Кодексом
України про надра, вони є частиною надр. Виходить, що це — природний
ресурс з подвійним правовим режимом і, тому, використовуючи підземні
води для сільського господарства, слід керуватися і водним
законодавством, і законодавством про надра. Труднощі виникають тоді,
коли треба оформити дозвіл на спеціальне використання підземних вод:
яким законодавством керуватися, щоб отримати дозвіл і для сплати збору
за спеціальне використання?

Ретельний аналіз законодавства України показує, що слід розрізняти
правовий режим прісних підземних вод і правовий режим мінеральних,
термальних, промислових вод. Згідно з п. 1.5 Інструкції про порядок
обчислення і справляння плати за користування надрами для видобування
корисних копалин в редакції наказу Мінекоресурсів, Мінфіну, ДПА,
Мінпраці від 13 червня 2000 р. № 51/128/307/128, збір за спеціальне
використання надр не справляється за видобуті прісні підземні води, поза
як при цьому справляється збір за спеціальне використання водних
ресурсів. Отже, під час видобування прісних підземних вод треба
керуватися водним законодавством для отримання дозволу і сплати збору за
спеціальне використання водних ресурсів, а під час видобування
мінеральних, термальних, промислових вод — законодавством про надра, щоб
оформити відповідні правові документи і сплатити збір за спеціальне
використання надр.

Корисні копалини, згідно зі ст. 5 Кодексу про надра — це природні
мінеральні утворення органічного і неорганічного походження в надрах, на
поверхні землі, в джерелах вод і газів, на дні водоймищ, а також
техногенні мінеральні утворення в місцях розміщення відходів виробництва
та лишків продуктів переробки мінеральної сировини, придатні для
промислового використання. За ст. 6 цього Кодексу, корисні копалини за
своїм господарським

значенням поділяються на копалини загальнодержавного й місцевого
значення. Віднесення їх до загальнодержавного та місцевого значення
здійснюється Кабінетом Міністрів України. Разом з тим ЗК у ст. ст. 90,
95 закріплює поділ корисних копалин на загальнопоширені і
незагальнопоширені. Аналіз правового режиму загальнопоширених корисних
копалин і корисних копалин місцевого значення за Кодексом про надра, а
також за ст. 39 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону
навколишнього природного середовища» показує, що правовий режим
загальнопоширених корисних копалин тотожний правовому режиму корисних
копалин місцевого значення.

Переліки корисних копалин загальнодержавного й місцевого значення
затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р.
№ 827. Визначення корисних копалин як загальнодержавного чи місцевого
значення поширює на них відповідний режим правового регулювання.
Суб’єктів аграрного права більше цікавлять корисні копалини місцевого
значення, які вони можуть використовувати на праві загального
використання надр. До них належать, зокрема, сировина для хімічних
меліорантів ґрунтів (вапняк, гіпс, сапропель, га-жа), крейда, граніт,
пісковик, галька, гравій, пісок, ракуша, лес, глина легкоплавка,
суглинок, супісок тощо. Води, в тому числі прісні підземні, належать до
корисних копалин загальнодержавного значення.

Фактичні ознаки розмежування загального і спеціального використання надр
наводяться у ст. 23 Кодексу про надра, яка надає власникам земельних
ділянок і землекористувачам право без отримання спеціальних дозволів
(ліцензій) та без гірничих відводів видобувати для сільськогосподарських
потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною
розробки до 2 м і прісні підземні води — до 20 м та використовувати
надра для господарських і побутових потреб. Однак закон не роз’яснює, що
розуміти під господарськими і побутовими потребами. На нашу думку,
суб’єкти аграрного права мають право використовувати надра для будь-яких
сільськогосподарських потреб на праві загального використання надр, крім
промислового видобування корисних копалин і будівництва підземних
споруд.

Щодо спеціального використання надр на праві власності, то, згідно зі
ст. 4 Кодексу про надра, надра є виключно державною власністю. Але це
положення суперечить ч. З ст. 79 ЗК від 25 жовтня 2001 р., згідно з якою
право власності на земельну ділянку поширюється І на підземний простір,
тобто на надра. Як ми вже зазначали, ЗК має переважну правову силу перед
Кодексом про надра. Отже, всі суб’єкти права приватної власності на
земельні ділянки є водночас суб’єктами права приватної власності на
надра під цими земельними ділянками. Це означає, що всі суб’єкти права
приватної власності на земельні ділянки мають право укладати різні угоди
щодо надр, які перебувають у їхній власності, а також будувати підземні
споруди для здійснення сільськогосподарської діяльності без отримання
гірничих відводів.

Разом з тим аналіз гірничого законодавства показує, що право приватної
власності на надра не дозволяє здійснювати промисловий видобуток
корисних копалин на своїй земельній ділянці. Такий різновид діяльності
потребує дотримуватися вимог до гірничих підприємств, викладених у
Гірничому законі України від 6 жовтня 1999 р. Проте в разі виявлення па
приватній земельній ділянці покладів корисних копалин, її власник може
укласти угоду щодо використання належних йому на праві приватної
власності надр з гірничим підприємством, яке відповідає вимогам
Гірничого закону.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування передбачає,
відповідно до ст. 19 Кодексу про надра, отримання спеціального дозволу
(ліцензії) на використання надр і акту гірничого відводу. Ліцензування
надрокористування регулюється ст. 16 Кодексу. Разом з тим ці положення
суперечать положенням Закону України від 1 червня 2000 р. «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності», ст. 2 якого
визначає, що види господарської діяльності, не передбачені ст. 9 нього
Закону, ліцензуванню не підлягають. А ст. 9 Закону передбачає в царині
надрокористування ліцензування тільки пошуку (розвідки) корисних
копалин, видобутку уранових руд. коштовних металів і каміння.
Видобування інших корисних копалин ліцензування не потребує. За
правилами розв’язання правових колізій, переважну юридичну силу в цьому
разі матиме саме Закон «Про ліцензування певних видів господарської
діяльності» — він містить спеціальну норму щодо ліцензування. Не
випадково у прийнятому 12 липня 2001 р. Законі України «Про нафту і газ»
вже йдеться не про ліцензування видобутку нафти і газу, а лише про
спеціальні дозволи.

Цей правовий припис викликав численні суперечки між надрокористувачами і
державними органами. Але закон в даному разі — на боці скасування
ліцензування видобутку корисних копалин. Отже, єдиним дозволом на
спеціальне використання надр тепер є акт гірничого відводу, за винятком
уранових руд, коштовностей і нафти й газу, щодо яких діють особливі
правила. За ст. 17 Кодексу про надра, гірничим відводом є частина надр,
надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та
з метою, не пов’язаною з видобуванням корисних копалин. Користування
надрами за межами гірничого відводу забороняється. Гірничі відводи
надаються, згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р.
№ 59. На розробку корисних копалин загальнодержавного значення і ведення
сільськогосподарської діяльності в надрах гірничі відводи надаються
Держнаглядохоронпраці. На розробку корисних копалин місцевого значення
гірничі відводи надаються радами обласного рівня і підлягають реєстрації
в органах державного гірничого нагляду.

Стаття 21 Кодексу про надра стверджує, що видобування прісних підземних
вод і розробки родовищ торфу здійснюються без гірничих відводів, але за
умови отримання спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи на скасування
існуючого порядку ліцензування надрокористування, можна говорити про те,
що торф і прісні підземні води можуть добуватися на праві загального
використання надр. При цьому суб’єкти аграрного права вже не зобов’язані
обмежувати глибину свердловини, поза як вони мають право для видобутку
прісних підземних вод копати криниці глибиною й понад 20 м.

Спеціальне використання надр на праві надрокористування може бути
постійним або тимчасовим. Постійне не має заздалегідь встановленого
строку. Тимчасове може бути короткостроковим (до 5 років) І
довгостроковим (від 5 до 20 років). У разі потреби строки тимчасового
надрокористування можуть бути подовжені.

Спеціальне використання надр передбачає необхідність сплати збору.
Базові нормативи плати за користування надрами для видобування корисних
копалин і Порядок справляння плати за користування надрами для
видобування корисних копачин, затверджені постановою Кабінету Міністрів
України від 12 вересня 1997 р. № 1014. Щодо підземної
сільськогосподарської діяльності, зокрема вирощування
сільськогосподарської продукції під землею, збір справляється згідно з
Порядком справляння плати за користування надрами в цілях, не пов’язаних
з видобуванням корисних копалин, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1682.

Зауважимо, що згідно з гірничим законодавством, збір за видобуток
корисних копалин можна справляти тільки з суб’єктів підприємницької
діяльності. Тому селяни, які мають гірничий відвід на видобуток корисних
копалин, але не зареєстровані як суб’єкти підприємництва, звільнені від
сплати збору за спеціальне використання надр. Це правило не поширюється
на ведення сільськогосподарської діяльності під землею, зокрема на
витримування виноматеріалів, вирощування сільськогосподарської
продукції, зберігання продуктів харчування — при здійсненні таких видів
діяльності всі суб’єкти спеціального використання надр зобов’язані
сплачувати збір за спеціальне використання надр.

Відповідно до ст. 55 Кодексу про надра, спеціальне використання надр для
сільськогосподарської діяльності здійснюється за відповідними проектами,
в яких мають передбачатися заходи, що забезпечують знешкодження стічних
вод, шкідливих речовин і відходів сільського господарства або
локалізацію їх у певних межах, а також запобігають їх проникненню в інші
природні об’єкти. Невиконання цих обов’язків може спричинити позбавлення
права надрокористування чи обмеження сільськогосподарської діяльності в
надрах.

Похожие записи