Правове регулювання генно-інженерної діяльності: деякі аспекти проблеми
В останні десятиліття минулого століття мали місце значні
науково-технічні досягнення. Вони обумовили виникнення та розвиток
якісно нових напрямів у науці та техніці – так званих новітніх
технологій, які отримали назву “високі технології”1. Серед них особливу
роль відіграють новітні біотехнології, зокрема генно-інженерна галузь.
Проведення дослідницьких робіт у сфері генної інженерії, отримання
генетично-модифікованих організмів, подальше їх застосування як у
наукових, так і прикладних цілях вимагало відповідного реагування з боку
законодавців. Зокрема необхідним було створення відповідної
нормативно-правової бази з метою здійснення правового регулювання
генно-інженерної діяльності. Саме тому протягом другої половини 80-х
років початку 90-х років в цілому ряді країн (наприклад, у США, Канаді,
багатьох країнах Західної Європи тощо) мав місце процес становлення та
вдосконалення законодавства у галузі забезпечення екологічної безпеки (в
тому числі біобезпеки) при вивченні, виробництві та використанні
трансгенних організмів.
Розвиток законодавства у досліджуваній сфері відбувається у кількох
напрямках. Перша група складається із міжнародних документів, прийнятих
в рамках ООН. Серед них можна виділити нормативні акти загального
характеру (Декларація Стокгольмської конференції ООН по оточуючому
людину середовищу (1972 p.); Всесвітня хартія природи (1988 p.);
Декларації по оточуючому середовищу та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992
p.); Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі
прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються
навколишнього середовища (Оргус, Данія, 1998 р.) та спеціальні документи
(Конвенція про охорону біологічного різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992
р.); Картагенський Протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне
різноманіття (Монреаль, 2000). Другу групу становлять нормативно-правові
акти Європейського Союзу (Директива 90/219/ЕЕС від 23 квітня 1990 року
про стале використання генетично-модифікованих організмів (ГМО),
Директива 90/220/ЕЕС від 23 квітня 1990 року про умисне вивільнення у
довкілля ГМО, Директива 98/81/ЕЕС, яка доповнила Директиву 90/219/ЕЕС,
Директива 2001/18/ЕЕС про умисне вивільнення ГМО у довкілля, яка
фактично є новою редакцією Директиви 90/220/ЕЕС, Постанови Ради
Європейського Союзу про маркування харчових додатків та ароматизаторів
2000/49/ЕС і 2000/50/ЕС, а також деякі інші). І, нарешті, третя група
складається із законів і підзаконних актів окремих держав, тобто
національного законодавства конкретної країни.
Закономірно виникає питання про стан правового регулювання даної сфери
суспільних відносин в Україні. На жаль, доводиться констатувати той
факт, що на сьогодні єдиним нормативним актом, який безпосередньо
стосується цієї галузі, є постанова Кабінету Міністрів України від 17
серпня 1998 року № 1304, якою затверджено Тимчасовий порядок ввезення,
державного випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів
рослин в Україні2. Цим Тимчасовим порядком встановлюється вимога, за
якою ввезення в Україну трансгенних сортів рослин здійснюється тільки на
підставі дозволу, що видається Міністерством аграрної політики України.
У постанові згадується і ряд інших органів, наділених експертними
повноваженнями з сільськогосподарських, санітарно-гігієнічних та
екологічних аспектів досліджуваної нами проблеми. Проте викликає
занепокоєння те, що в цьому документі, однією з цілей прийняття якого є
дотримання заходів біобезпеки, жодного разу не згадується такий орган як
Міністерство екології та природних ресурсів України.
$
&
h2
h2
h2
h2
h2
h2
h2
h2
h2
&
нізмів і речовин за відсутності таких висновків забороняється. Також про
трансгенні організми згадується і у ст.63, яка виділяє різні підстави
застосування заходів юридичної відповідальності за порушення
законодавства про охорони та використання тваринного світу. Так, абзац 9
вказаної статті передбачає відповідальність осіб, винних у самовільному
або з порушенням установленого законодавством порядку переселенні,
акліматизації та схрещуванні тварин, а також виведенні і використанні
генетично змінених організмів.
Згадана стаття 51 Закону України “Про тваринний світ” відповідає також
положенням, які закріплені в інших Законах України, зокрема “Про охорону
навколишнього природного середовища” (ст. 53, 57) та “Про екологічну
експертизу” (ст.13, 14). В них вказується, що державній екологічній
експертизі підлягає серед інших об’єктів і документація по впровадженню
нової техніки, технологій, матеріалів та речовин (в тому числі тих, що
закуповуються за кордоном), які можуть створити потенційну загрозу
навколишньому природному середовищу та здоров’ю людей. При цьому
біохімічне та біотехнічне виробництво входить до переліку об’єктів, що
являють собою підвищену екологічну небезпеку.
Але, звичайно, зазначені вище нормативно-правові акти ні в якій мірі не
можуть розв’язати існуючу проблему, пов’язану із відсутністю базового
закону, який би відповідав потребам сьогодення, вимогам
міжнародно-правових документів та належним чином гарантував захист прав
(в тому числі і екологічних) громадян, захищав інтереси держави. На
сьогодні на розгляд Верховної Ради України було запропоновано вже
декілька проектів відповідного закону: “Про державну політику
регулювання в галузі генетично-інженерної діяльності”, “Про державну
систему біобезпеки під час здійснення генетично-інженерної діяльності”
тощо. Але всі вони знаходяться ще на етапі обговорення в комітетах та
комісіях Верховної Ради і невідомо коли вони будуть прийняті. Таким
чином в Україні досліджувана нами сфера суспільних відносин практично
залишається без належного правового регулювання і значно відстає від
рівня країн – членів ЄЕС.
Дана проблема набуває особливої гостроти у зв’язку з тим, що національне
законодавство ще не підготовлене до вторгнення транснаціональних
компаній, які здійснюють свою діяльність у генно-інженерній галузі, а
українська громадськість недостатньо інформована про
генетично-модифіковані продукти та можливі наслідки їх використання.
Ситуація, яка складається в даній галузі українського законодавства,
потребує активізації діяльності законодавців і розширення їх співпраці з
науковцями та громадськістю. Враховуючи складність законодавчого
забезпечення здійснення генетично-інженерної діяльності, Україна повинна
більш ефективно використовувати досвід, накопичений західноєвропейськими
країнами, враховувати динаміку процесів пов’язаних з розвитком генної
інженерії в світі.
Література
1 Попова Т.Е., Попова Е.В. Биотехнология и социум. – М.: Наука, 2000. –
С.7-17
2 Про затвердження Тимчасового порядку ввезення, державного
випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в
Україні: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. №
1304 // Урядовий кур’єр. – 1998. – 10 вересня.
3 Про тваринний світ: Закон України від 13 грудня 2001 року. // Голос
України. – 2002. – 16 січня.
4 Про перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену
екологічну небезпеку: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня
1995 року № 554 // Збірник нормативних актів України про охорону
навколишнього природного середовища. – Чернівці: Зелена Буковина, 1996.
– Т.2. – С.173-174.
5 Про державну політику регулювання в галузі генетично-інженерної
діяльності: Проект Закону України // Громадська протидія поширенню в
Україні генетично-модифікованихорганізмів. -Харків: Центр громадської
екологічної адвокатури “ЕкоПраво-Харків”, 2001.-С.203-214.
6 Про державну Систему безпеки під час здійснення генетично-інженерної
діяльності: Проект Закону України // Там само. – С.217-233.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
