ПРАВО ВЛАСНОСТІ

1. Загальні питання права власності у відносинах з «іноземним
елементом» за законодавством України

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів
цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності
значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це,
зокрема, Хартія економічних прав і обов’язків держав, прийнята 1974 p.
Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція «Про захист іноземної власності»,
схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12
жовтня 1967 p. Норми про власність містять міжнародні акти, які
регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу серед договорів про
іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний
захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританією,
Вірменією, В’єтнамом, Ізраїлем, Казахстаном, Киргизстаном, КНР, Литвою,
Монголією, Польщею, США, Францією, ФРН, Чехією і іншими державами.

Питання власності регулюють й інші міжнародні договори. Наприклад, 11
серпня 1994 p. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом
Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин
власності. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1999 р.
«Про підписання Протоколу між Кабінетом Міністрів України і Урядом
Республіки Молдова про взаємне визнання прав та регулювання відносин
власності від 11 серпня 1994 року» схвалено зміни до Угоди від 11 серпня
1994 p.

Питання власності врегульоване у консульських конвенціях. Відповідно до
Конвенції ООН з морського права визнається повний імунітет у відкритому
морі суден, які перебувають лише на некомерційній державній службі (ст.
96). Проблеми, пов’язані з власністю, вирішуються й іншими договорами.

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо питань
власності важливе місце займають Конституція України, Закон України «Про
власність» від 7 лютого 1991 p.1 та Цивільний кодекс України (розділ
II).

За законодавством України право власності — це врегульовані законом
суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном
(ст. 2 Закону «Про власність», ст. 86 Цивільного кодексу). Здійснювати
відносини щодо володіння, користування та розпорядження власністю,
незалежно від її форм, можуть не тільки народ України, громадяни,
юридичні особи України та держава Україна, а й інші держави, їхні
юридичні особи, СП, міжнародні організації, громадяни іноземних держав
та особи без громадянства. Майно може належати на праві спільної
(часткової або сумісної) власності цих суб’єктів права. Законодавством
України допускається об’єднання майна, що є власністю громадян,
юридичних осіб та/чи держави і створення на цих засадах змішаних форм
власності, в т. ч. власності спільних підприємств за участю громадян та
юридичних осіб інших держав (ст. З Закону України «Про власність»). Тому
такі спільні підприємства можуть мати на території України у власності
майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими
документами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на
території України у власності будинки, споруди, інше майно
соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення знаходить
відображення і в численних міжнародних договорах про торговельні
відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно з п. З ст. 5
Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992
p., кожна з держав дозволить комерційним представництвам іншої держави
ввозити на свою територію і використовувати відповідно до звичайної
комерційної практики конторське та інше обладнання, таке як друкарські
машинки, фотокопіювальні апарати, комп’ютери й телефакси для здійснення
їхньої діяльності.

Іноземні держави можуть мати на території України у власності майно,
необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших
міжнародних відносин у випадку й порядку, встановленому міжнародними
договорами та законодавчими актами України. Відповідно до договорів за
участю України на її території можуть розміщуватися й використовуватися
об’єкти власності іноземних держав.

Правовий режим майна, що є об’єктом права власності інших держав,
юридичних осіб, спільних підприємств і міжнародних організацій,
визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено
міжнародними договорами. Окремі майнові об’єкти можуть бути спільними
для кількох держав. Мова йде, зокрема, про природні об’єкти. Режим
використання спільних природних об’єктів, розташованих на території
України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами,
ратифікованими Україною.

У серпні 1998 р. в Галаці (Румунія) ухвалено Угоду про формування
єврорегіону «Нижній Дунай». До нього увійшли: від української сторони —
Одеська область, від молдавської — райони Кагул, Кантемир, Вулканешти,
від румунської — повіти Браїла, Галац і Тульча. Відповідно до
національного законодавства та міжнародних договорів сторони
зобов’язувалися підтримувати місцеві ініціативи, зокрема, стосовно
екології, захисту довкілля. У Румунії схвально сприйняли Указ Президента
України про створення Дунайського біосферного заповідника. Ця єдина
заповідна зона Румунії та України у пониззі Дунаю буде зареєстрована
ЮНЕСКО.

Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства Законом
України «Про власність» установлено, що вони користуються правами та
несуть обов’язки стосовно належного їм на території України майна
нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавством
нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто, на іноземців у питаннях права
власності поширюється національний режим. Зазначене випливає з вимог
Закону України «Про власність», де окремим положенням підкреслюється, що
суб’єктами права на приватну власність, окрім громадян України, можуть
бути також іноземні громадяни та особи без громадянства (ст. 11). У
Законі України «Про правовий статус іноземців» також зазначається, що
іноземці можуть відповідно до законодавства України мати у власності
будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема іноземці мають
право власності на житло відповідно до законодавства України (статті 12,
13).

Набувати право власності на майно іноземці могли через приватизацію.
Наприклад, до 1999 р. в Україні діяв Указ Президента «Про особливості
приватизації об’єктів незавершеного будівництва» у редакції від 2 червня
1995 р., ст. 2 якого надавала право на приватизацію об’єктів
незавершеного будівництва іноземним громадянам та особам без
громадянства. Проте відповідно до ст. 15 Закону України «Про
приватизацію державного майна» (у редакції від 19 лютого 1997 p.)
іноземці не мають права отримати частку державного майна за
приватизаційні папери. Водночас, Державна програма приватизації на 1999
p., затверджена Указом Президента України від ЗО грудня 1998 p.,
передбачала приватизацію окремих об’єктів із залученням іноземних
інвестицій за міжнародними договорами України (п. 4)1. Приватизацію
таких підприємств, що належать до групи Г, запропоновано здійснювати
шляхом продажу пакетів акцій підприємств відповідно до постанови
Кабінету Міністрів України «Про порядок продажу пакетів акцій
підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних
інвестицій за міжнародними договорами України», яку запропоновано
розробити Фонду державного майна. Державній комісії з цінних паперів та
фондового ринку, Антимонопольному комітету, Міністерству юстиції та
Мінекономіки України.

Деякі об’єкти в Україні не можуть належати на праві власності іноземним
громадянам та особам без громадянства. Це випливає зі змісту
законодавства України чи безпосередньо встановлюється його нормами. Так,
ст. 9 Закону України «Про власність» зазначає, що виключно народові
України на праві власності належать: земля, її надра, повітряний та
водний простір, інші природні ресурси її континентального шельфу та
виключної (морської) економічної зони. У цьому ж Законі вказано, що
іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у
власність не передаються (ч. З ст. 11). Інші нормативні акти також
містять це положення, наприклад, ст. 6 Земельного кодексу України2.
Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996
p., дозволяючи іноземним інвесторам придбання прямо не забороненого
законами України нерухомого чи рухомого майна, в т. ч. будинків,
квартир, приміщень, обладнання, транспортних засобів та інших об’єктів
власності способом прямого одержання майна та майнових комплексів або у
формі акцій, облігацій та інших цінних паперів, виключає з цього
переліку земельні ділянки (п. З ст. 4).

Проте окремими підзаконними актами, а саме Указом Президента України
«Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні
матеріали виключно населенню» від 29 грудня 1993 р.1 допускалося, що
іноземні громадяни та особи без громадянства мають право на приватизацію
автозаправних станцій та земельних ділянок. Інший акт — Указ Президента
України «Про приватизацію об’єктів незавершеного будівництва» від 14
жовтня 1993 р.2 (втратив чинність на підставі Указу Президента № 591/99
від 28 травня 1999 р.) також передбачав можливість приватизації
земельних ділянок іноземними громадянами та особами без громадянства.
Норми цих актів суперечили, а діючі сьогодні суперечать законодавству
України, зокрема Указу Президента України «Про продаж земельних ділянок
несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р. Згідно з його
нормами покупцями земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти
нерухомого майна, в т. ч. об’єкти незавершеного будівництва та
законсервовані об’єкти, приватизовані (відчужені) відповідно до
законодавства України, можуть бути тільки громадяни України — суб’єкти
підприємницької діяльності чи юридичні особи України3.

Законодавством України встановлено, що земля може надаватися іноземним
суб’єктам права у користування. Так, у постійне користування (без
заздалегідь установленого строку) земля надається радами народних
депутатів із земель, що перебувають у державній власності, спільним
підприємствам, міжнародним об’єднанням і організаціям за участю
українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що
повністю належать іноземним інвесторам.

Відповідно до Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.
орендарями землі в Україні, тобто суб’єктами строкового, платного
володіння і користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення
підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об’єднання
та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи,
особи без громадянства. Орендарі набувають права на оренду земельної
ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом
України, вказаним Законом України «Про оренду землі» та іншими законами
України за договором оренди землі. Строк дії цього договору не повинен
перевищувати п’ятдесяти років. Його істотні умови визначені в Законі
«Про оренду землі». У зазначених нормативно-правових актах врегульовані
питання, пов’язані з порядком та умовами укладення й дії договору
оренди, орендної плати, права та обов’язки орендодавців та орендарів,
захист їх прав. Договори про оренду землі реєструються відповідно до
Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України 25 грудня 1998 p.1

Виключна користування землею іноземним суб’єктам дозволяється в
більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Україна та
ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає можливість володіння
землею іноземними суб’єктами права.

Відповідно до Кодексу України «Про надра» не передаються у власність
іноземним суб’єктам права й надра України. Проте вони можуть надаватися
у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад, для
геологічного вивчення, в т. ч. для дослідно-промислового розроблення
родовищ корисних копалин загальнодержавного значення; видобування
корисних копалин і т. ін.

Згідно зі ст. 68 Кодексу 8 червня 1998 р. Кабінет Міністрів України
затвердив Положення про порядок організації та проведення міжнародних
конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користування надрами.
Іноземним юридичним та фізичним особам надра в користування надаються на
конкурсній основі на підставі угод (контрактів) з урахуванням вимог
законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, Кодексу України «Про
надра», інших актів законодавства. Правовою підставою користування
надрами є ліцензія, видана на підставі контракту. У Положенні вказано,
що об’єктами тендерів на укладання контрактів на користування надрами
можуть бути, по-перше, окремі ділянки надр, у т. ч. континентального
шельфу і виключної (морської) економічної зони України; по-друге,
конкретні родовища, окремі їх поклади або частини родовища корисних
копалин; по-третє, техногенні родовища корисних копалин; по-четверте,
об’єкти будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов’язаних з
видобуванням корисних копалин, у т. ч. споруд для підземного зберігання
нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин
і відходів виробництва, скидання стічних вод.

У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у т. ч.
континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України,
родовища корисних копалин або їх частини як загальнодержавного, так і
місцевого значення, зокрема й техногенні родовища. Порядок надання
частини надр користувачам на території України визначається Положенням
про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 27 січня 1995 p.1

Загалом питання, пов’язані з наданням природних ресурсів у користування,
є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резолюції Генеральної
Асамблеї ООН від 14 грудня 1962 р. «Про постійний суверенітет над
національними природними багатствами», де закріплено право народів
вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з
національними інтересами. На цих засадах грунтується й законодавча
практика України, скажімо, Закон України «Про виключну (морську)
економічну зону» від 16 травня 1995 p. Оскільки користування природними
ресурсами тісно пов’язане з концесіями, то компетенція України як
приймаючої сторони визначається й Положенням про Комісію з питань
акціонування стратегічно важливих промислових підприємств, затвердженим
Указом Президента України від 16 липня 1996 p.2 Відповідно до його норм
зазначена Комісія займається питаннями надання іноземним інвесторам прав
на розроблення та освоєння відновлюваних і не відновлюваних природних
ресурсів під час укладення в установленому порядку концесійних
договорів.

У процесі концесійної діяльності сторони беруть на себе певні
зобов’язання. Наприклад, відповідно до Указу Президента України від 4
липня 1998 р. «Про концесію на будівництво та експлуатацію нової
автомобільної дороги Львів— Краковець та постанови Кабінету Міністрів
України «Про заходи щодо виконання Указу Президента України від 4 липня
1998 p. № 739» від 12 жовтня 1998 p.3 концесіонер повинен дотримуватися
правил охорони рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря у
процесі концесійної діяльності.

До об’єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, громадських
об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на
території України, належать такі, що затверджені постановою Верховної
Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня
1992 р.* Так, у власності зазначених суб’єктів права не можуть бути:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї, зазначеної
в Додатку № 2 до вказаної постанови, а також спортивної зброї та
боєприпасів до неї, що купуються громадськими об’єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини й засоби вибуху; всі види ракетного палива, а також
спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (ці засоби
не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм
власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Цією ж постановою затверджено Спеціальний порядок набуття права
власності на окремі види майна (Додаток № 2) зазначеними суб’єктами
правовідносин.

На виконання Розпорядження Президента України «Про спеціальні засоби
самооборони, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії» від 19
лютого 1993 p., постановою Кабінету Міністрів України 7 вересня 1993 p.
затверджено Положення про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку
і застосування спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами
сльозоточивої та дратівної дії2. Пі нормативні акти також визначають
статус суб’єктів права стосовно зазначених видів майна.

Перелік об’єктів, які не можуть перебувати у власності іноземних
громадян, осіб без громадянства та інших іноземних суб’єктів, викладено
в ч. 2 ст. 5 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про
приватизацію майна державних підприємств» від 19 лютого 1997 p.

Іноземці можуть мати вклади в установах Ощадбанку України чи бути
застрахованими в нашій державі. Відповідно до Закону України «Про
державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21
листопада 1996 p.1 із змінами від 17 січня 1997 p.2 іноземні громадяни
та особи без громадянства мають право на компенсацію грошових
заощаджень, поміщених в установах Ощадного банку України та колишнього
Укрдержстраху до 2 січня 1992 p., а також протягом 1992—1994 pp., і які
знаходились на рахунках Ощадбанку України не менше одного повного
календарного року в період 1992-1995 pp.

Але відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок
обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсація втрат
від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та
колишнього Держстраху» від 7 лютого 1996 p.3 вони не мають права на
сертифікат, який видається на суму індексації вкладів чи знецінення
коштів в установах колишнього Держстраху та який може бути використаний
для приватизації державного майна. І зазначений Закон України «Про
державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» не вирішує
питання про право іноземців на компенсаційні сертифікати, що могли б
бути використані для приватизації державного майна.

Певне майно може використовуватися іноземцями тільки на території
України. Його вивезення за межі митної території нашої держави
заборонене. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 11
вересня 1996 p. затверджено Перелік предметів промислового призначення,
що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких
громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі
митної території України забороняється4.

Майно, необхідне для виконання контрактів іноземними юридичними особами
та громадянами, надається їм на умовах, передбачених законодавством
України. Передача третім особам державного майна, яке надається в
користування відповідно до контракту іноземним юридичним особам та
громадянам, не допускається. Після закінчення терміну дії контракту
майно (у т. ч. нерухоме), придбане (споруджене, створене) за рахунок
іноземної юридичної особи (громадянина), залишається у її (його)
власності, якщо інше не передбачено контрактом.

Іноді іноземні особи можуть бути власниками майна (чи майнових прав),
якщо це дозволяється не тільки національним законодавством України, а й
визначається у договірному чи іншому порядку. Так, відповідно до п. 6
постанови Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону
України «Про страхування» від 7 березня 1996 p.1 іноземний страховик
може купляти страхові поліси у страховиків-резидентів України, які
здійснюють посередницьку діяльність на території України, з обов’язкових
видів страхування, але лише в разі, якщо вони передбачені законодавством
інших держав, до моменту приєднання до міжнародних угод стосовно
визнання полісів страховиків України на території цих держав.

Питання про користування майном, яке не є у власності іноземних
суб’єктів, регулюється й законодавством про іноземні інвестиції. В
Україні, зокрема, передбачається користування з присвоєнням користувачем
плодів. Певною мірою вже вказувалося, що користування майном може
оформлятися договором майнового найму (оренди). Іноземні суб’єкти права
можуть бути орендарями будь-якої форми власності майна. Це передбачає,
зокрема, Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України
«Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 14 березня
1995 p. , де вказано, що орендарями можуть бути фізичні та юридичні
особи іноземних держав, міжнародні організації. Особливості такої оренди
визначаються законодавством України (ст. 6).

Отже, суб’єкти іноземного права можуть бути власниками, володільцями та
користувачами майна в Україні, якщо це прямо та у виключній формі не
заборонене законом України. Своєю чергою, громадяни, юридичні особи
України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що
належить їм та знаходиться за кордоном у повному обсязі та відповідно до
вимог місцевого законодавства. Так, відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету
Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного
контролю» від 19 лютого 1993 p. громадяни України — резиденти можуть
відкривати рахунки в іноземній валюті під час їх перебування за
кордоном. Індивідуальної ліцензії Національного банку України в такому
випадку не потрібно.

2. Колізійні питання права власності у міжнародному приватному праві

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права
власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та
нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма та
умови переходу права власності на це майно. Цивільне законодавство
багатьох держав проводить досить чітке розмежування між рухомим та
нерухомим майном. Так, відповідно до норм Цивільного кодексу Франції до
нерухомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай;
предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для
обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для обробітку землі,
рільничі знаряддя); речі, з’єднані з землею назавжди; узуфрукт на
нерухомі речі; сервітути чи земельні повинності; позови, які мають своїм
предметом повернення нерухомості. Рухомими за нормами того ж Кодексу
вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо,
рухаються самі); зобов’язання та позови, що мають своїм предметом сплату
грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових,
торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти,
сплачувані державою чи приватними особами (статті 516—529 Цивільного
кодексу Франції).

Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать
міські й сільські будівлі та споруди; води;

дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов’язані з землею;
спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд;
усяка рухома річ, з’єднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються
рухомими (статті 204—205). Приблизно таким же за змістом є поділ речей
на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах. Ці речі можуть
обліковуватись у спеціальних реєстрах (ст. 205 Цивільного кодексу
Португалії).

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до
нерухомості є фізичний зв’язок об’єкта з землею. Тому нерухомістю
вважають землі, насадження та будівлі. До рухомого майна належать,
зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування.
У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме
досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування,
речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо).
Кодекс про нерухоме майно містить положення стосовно зазначених
об’єктів.

Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина
багатьох держав, у т. ч. «сім’ї континентального права», свідчить, що
право власності регулюється законом місцезнаходження речі Таким
вважається, зазвичай, закон держави, на території якої знаходиться річ
на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки (ст. 21(2)
Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р., ст. 24 Закону з
міжнародного приватного права Польщі 1965 р. та ін.). Цей принцип завжди
застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони
здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому
вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що
вони можуть бути суб’єктами права власності у державі їх громадянства чи
постійного місця проживання (тобто у «власній» державі), є
безпідставними.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права
вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У
таких випадках часто застосовують прив’язку до закону місцезнаходження
речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу,
укладеного між Україною та Болгарією, передача чи переказ речей,
грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється
відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться
ці речі чи суми. Прив’язка до закону місцезнаходження речі стосовно
права власності на рухоме й нерухоме майно, а також стосовно речових
прав, передбачена у Законі з міжнародного приватного права Австрії 1978
р„ Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законі про
регулювання у сфері міжнародного приватного права ФРН 1986 p. Окрім
зазначеної колізійної прив’язки, можуть застосовуватися й інші,
наприклад, особистий закон власника. Але переважно цей принцип
застосовується як виняток або тільки в окремих державах (Аргентина,
Бразилія).

Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у
власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни
місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її
власником. У такий спосіб визнається право власності на річ, набуту за
кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона
знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у
правових системах, вирішується по-різному. В одних застосовують закон
місцезнаходження речі, в інших — особистий закон власника. Обсяг прав
власника визначається за законом місцезнаходження речі. Тобто,
переміщенням речі з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав
власника. Водночас не має значення, які права належали власникові речі
до її переміщення в іншу державу. Отже, право власності на річ, набуту
іноземцем на своїй батьківщині, визнається за ним, але зміст цього права
визначатиметься не законом його громадянства, а законом місцезнаходження
речі.

Держави «сім’ї загального права», використовуючи тривалий час принцип
особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині
також переходять до принципу закону місцезнаходження речі.

Отож, вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон
її місцезнаходження.

У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності
пов’язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому,
що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але
добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим
майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності
на це майно (ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації;

статті 2262—2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 німецького
Цивільного зводу; ст. 728 швейцарського Цивільного кодексу).

В результаті набувальної давності у власність може набува-тись будь-яке
майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав
встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та спеціальні
(для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної
давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно
встановлено: у Франції — 3 p., Російській Федерації — 5 p., Швейцарії —
10 p. He визначено таких строків у Великобританії та США. Строки,
передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно
більшими: у Франції — від 10 до 30 p., Російській Федерації — 15 p.,
ФРН, Швейцарії — 30 p., Великобританії — 12 р., США — від 5 до 20 р.
(залежно від вимог законодавства певного штату). Спеціальні строки,
визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худоби, є
найкоротшими. Наприклад, 6 місяців (статті 228, 231 Цивільного кодексу
Російської Федерації, ст. 240 Цивільного кодексу Японії).

За загальним правилом, закріплення прав на річ за правом набувальної
давності регулюється законом місцезнаходження ре^і в момент початку
строку набувальної давності з допущенням посилання на правопорядок
держави, на території якої закріплення речі за правом набувальної
давності було виконане, чи за законодавством держави, на території якої
річ знаходилася на момент закінчення строку набувальної давності (ст.
22(1) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979р.).

Низка спеціальних колізійних прив’язок застосовується до особливих
випадків. Наприклад, щодо речей, які передаються за
зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так,
Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності
в міжнародній торгівлі товарами 1958 p. вирішуються питання, пов’язані з
переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з
огляду на зобов’язальний статут, себто право, застосовуване до
зовніш-ньотороговельної угоди сторін.

Для визначення права власності на рухоме майно, що знаходиться в дорозі,
може застосовуватися закон країни, з якої річ відправлено (законодавство
Словаччини), або закон місця призначення речі (ст. 23(2) Закону з
міжнародного приватного права Угорщини 1979 p.).

3. Колізійні питання права власності за законодавством України

Цивільний кодекс України не поділяє речі на рухомі та нерухомі, хоча в
окремих нормативно-правових актах використовується поняття «нерухоме
майно», як, скажімо, в Законі «Про внесення змін і доповнень до Закону
України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» від 14
березня 1995 р. За його нормами нерухомим майном вважаються будівлі,
споруди, приміщення (п. 1 ст. 4). Поняття «нерухомого майна» використане
і в постанові Кабінету Міністрів України «Про передачу об’єктів права
державної та комунальної власності» від 21 вересня 1998 p..

Законодавець України здебільшого виходить з однакових позицій щодо
застосування колізійних норм стосовно питань права власності на рухоме
та нерухоме майно. Мова йде про норми статей 569, 569 Цивільного кодексу
України та міжнародних угод за її участю. Все ж основною в законодавстві
України щодо визначення права власності є колізійна прив’язка до закону
місцезнаходження речі.

На відміну від чинного Цивільного кодексу України, проект Цивільного
кодексу містить вказівку на поділ майна на рухоме та нерухоме.
Відповідно до зазначеного законопроекту право власності та інші речеві
права на рухоме й нерухоме майно визначаються за правом країни, в якій
це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна
до рухомих або нерухомих речей, а також іншу юридичну кваліфікацію майна
пропонується визначати за правом країни, в якій це майно знаходиться
(ст. 1581).

Виникнення та припинення права власності на річ визначається за законом
країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша
обставина, яка виявилася підставою для виникнення або припинення права
власності, якщо інше не передбачено законом України (ст. 5693 Цивільного
кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України
виникнення та припинення речевих прав на рухоме майно пропонується
визначати за правом країни, де це майно перебувало в момент, коли мала
місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або
припинення речевих прав, якщо інше не передбачено законом.

Що ж до спеціальних випадків визначення права власності, то виникнення й
припинення цього права на річ за зовнішньоторговельною угодою
визначається за законом місця її укладення, якщо інше не встановлено
погодженням сторін (ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України). Місце
укладення угоди визначається за законами України (ч. 4 ст. 569
Цивільного кодексу України; ст. 6 Закону України «Про
зовнішньоекономічну діяльність»). Відповідно до ч. 2 ст. 1582 проекту
Цивільного кодексу України виникнення й припинення речевих прав на
рухоме майно, що є предметом правочину, пропонується визначати за правом
країни, котрій цей правочин підпорядкований, якщо інше не встановлено
погодженням сторін. Тут же

зазначається, що вибір права країни сторонами правочину не зачіпає прав
третіх осіб.

Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною
угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо
інше не встановлено погодженням сторін (ч. З ст. 569 Цивільного кодексу
України). Аналогічно пропонується вирішити колізійні питання щодо
речевих прав на рухоме майно, що перебуває в дорозі, і в ст. 1584
проекту Цивільного кодексу України. До того ж, у ст. 1583 цього проекту
пропонується визначати речеві права на транспортні засоби та інше майно,
що підлягає занесенню до державних реєстрів, за правом країни, в якій ці
транспортні засоби або майно зареєстровані.

Проект Цивільного кодексу має й деякі інші новели. Зокрема, у ч. З ст.
1582 зазначається, що виникнення права власності на майно внаслідок
набувальної давності визначається правом країни, в якій майно
знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Використання зазначених колізійних прив’язок стосовно права власності на
річ допомагає вирішити ряд практичних питань, наприклад, тих, що
стосуються переходу права власності. Адже цей момент є вихідним для
цілей оподаткування за реалізації продукції (робіт, послуг), коли
беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з
Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів у редакції
1990 p.), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснення оплати
за договором.

Похожие записи