Реферат на тему:

Права української мови у кримінальному судочинстві другої речі
посполитої 1918-1939 рр.

Беззаперечною є істина, що мова є засобом порозуміння між людьми.
Правовий статус мови у державі значною мірою свідчить про рівень
національної самосвідомості народу, про ступінь розвитку культури,
політичну згуртованість. Право нації на використання рідної мови у
повсякденному житті є природним правом, проте це зовсім не означає, що
це право завжди і всюди всім суспільством держави сприймається однаково.
Не одне покоління українців виборювало це право у жорстокій і кривавій
боротьбі зі своїми поневолювачами. Тому в історичні епохи загострення
боротьби за права рідної мови також свідчив про рівень консолідації
нації. Як влучно зазначив відомий державний і політичний діяч ЗУНР
адвокат Кость Левицький, право рідної мови «це перше право людини,
народу і нації, що бореться за свої права. Воно виховує своє
громадянство на членів новочасної нації, що мусить мати глибоке і
непорушне відчуття свого етнічного походження, значить права: рідної
мови, бо ж цим знанням воно презентує свій характер національного
існування і самосвідомости, чести й поваги. І чим більше сама нація
поважає свою мову у живому слові й письмі, тим більше поваги і респекту
здобуває вона у других націй, сусідських держав і чужих» [6, c. 12].

Історія боротьби українського народу за права національної мови на
землях Східної Галичини бере свій початок головно з кінця ХІХ ст., з
часу, коли в українському суспільстві розпочався процес духовного
національного відродження.

Австро-Угорська монархія попри те, що була окупантом на землях Східної
Галичини, давала широкі можливості народам своєї імперії для розвитку
національних культур та рідних мов.

Конституція Австро-Угорщини від 21 грудня 1867 року в ст. 19 записала:
«Всі народи держави рівноправні й кожен народ має непорушне право
берегти й розвивати свою національність і мову. Держава признає
рівноправність усіх вживаних у краї мов у школі, уряді та приватному
житті.

В краях, де живе кілька народів, мають бути прилюдні установи, навчання
так уладжені, щоби кожний з тих народів одержав потрібні засоби для
науки в своїй мові без силування до вивчення другої краєвої мови» [цит.
за 1, c. 178].

У всіх судових і прокурорських органах українці могли вільно
користуватися в усіх випадках як усно, так і письмово українською мовою.
Всі слідчі, прокурорські і судові допити українців проводили українською
мовою. Законодавство Австрії, надаючи право користування українською
мовою, виходило не з національної належності особи, а з факту, що
українська мова була рідною мовою особи.

Важливо також наголосити про досить високу гарантію дотримання права в
Австро-Угорщині на національну мову. Коли Галицьке намісництво,
листуючись з своїми мешканцями вжило латинського алфавіту, то, за
скаргою українців, Державний Трибунал у Відні 25 квітня 1882 року
водночас висловився, що дії намісництва грубо порушують ст. 19
Конституції від 21 грудня 1867 року [1, c. 181].

На превеликий жаль, українці Східної Галичини, на противагу полякам, не
спромоглися скористатися широкими можливостями для розвитку національної
мови та культури.

Відроджена у 1918 р. Друга Річ Посполита Польська, на відміну від
Австро-Угорської імперії, виявляла свій окупаційний та шовіністичний
характер влади і в тому, що стосувалося мовного законодавства.

Польське законодавство, яке регулювало право національних меншин на
вживання рідної мови, умовно можна поділити на міжнородно-правові норми
і суто внутрішні законодавчі акти.

Вже у так званому «Трактаті про охорону національних меншин» від
28 червня 1919 року, підписаного у Версалі між Польщею і державами
Антанти, польська держава брала на себе низку зобов’язань щодо
національних меншин.

Зокрема, вона давала обіцянку, що жодний закон, розпорядження польської
влади не буде суперечити правовим нормам цього трактату.

Стаття 7 вимагала від Польщі, аби всі мешканці держави незалежно від
раси, мови або релігії, були рівні перед законом і мали право
користуватися всіма цивільними і політичними правами, у тому числі
доступу до професій і посад. І що найголовніше, польський уряд мав вжити
заходів до покращення застосування й використання рідної мови в судах.
Трактат не розшифровував, що він мав на увазі під термінами «покращити,
поліпшити» використання рідної мови.

Таке розпливчасте формулювання норми трактату щодо вживання рідної мови
в судах національними меншинами викликало велику дискусію серед
польських правників [19, c. 81, 211-215, 495-497; 20, c. 673-677], серед
яких були й такі, що почали звинувачувати польську делегацію на мирній
конференції в Парижі у зраді національних інтересів, а офіційні урядові
кола постійно говорили про те, що трактат про меншини Польщі нав’язано
державами Антанти. Тим часом недосконалість правових форм трактату
стосовно прав національних меншин, по суті, мало що давала представникам
непольської національності.

Другим за чергою правовим документом, який проголошував права мови
національних меншин у польській державі, була Конституція від 17 березня
1921 р. [14]. Вона увійшла в історію як Березнева Конституція і
констатувала, що Друга Річ Посполита є державою багатонаціональною.

Стаття 109 Конституції проголошує: «Кожен житель має право на збереження
своєї національності і на розвиток своєї мови та національних
особливостей.

Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний і
вільний розвиток їх національних особливостей за допомогою автономних
союзів меншин публічно-правового характеру в рамках загального союзу
самоуправління.

Держава матиме право контролю щодо їхньої діяльності та допомоги в разі
потреби фінансовими коштами».

Стаття 110 надавала право національним меншинам створювати за власний
кошт доброчинні, релігійні, освітні та громадські організації.

Розвиваючи Березневу Конституцію, у 1924 р. розпочали розролятиі мовне
законодавство.

Навесні 1924 р. голова Ради Міністрів Польщі, Владислав Грабський
створив «комісію чотирьох» [20, c. 606], до складу якої увійшли
Станіслав Грабський, Льовенгерц, Старчевський та Станіслав Тгугутт.
Невдовзі з’явилося три проекти закону про права національних меншин на
використання рідної мови у державному, громадському житті та
судочинстві. Після обговорення проектів у сеймі та сенаті було прийнято
три закони про мови від 31 липня 1924 року.

Закон про права української мови у судочинстві мав назву «Про мову
урядування судів, урядів прокурорських і нотаріатів» [16].

З метою одноманітного і правильного тлумачення та застосування закону
Міністерство юстиції Польщі видало спеціальний циркуляр від 30 вересня
1924 р. із подальшими змінами від 14 квітня 1925 р. [17], а Президент
держави – своє розпорядження від 6 лютого 1929 р. [18].

Закон підтвердив, що «мовою внутрішнього і зовнішнього урядування судів
і нотаріату є польська мова як мова державна».

Дія циркуляру була поширена на території апеляційних судів Любліна та
Вільна, а також Луцького та Рівненського окружних судів. Щодо території
Східної Галичини, то Міністерство юстиції так і не видало подібного
циркуляру. Лише Президія Львівського апеляційного суду видала декілька
своїх циркулярів до судів свого округу, в яких давалося роз’яснення
мовного закону. В цілому апеляційний суд займав позицію, що застосовуючи
закон про мови, судовим працівникам слід тлумачити його стисло, бо
«українська адвокатура й громадянство будуть старатися пояснювати їх
поширено» [1, c. 218].

Право національних менших на користування рідною мовою у судочинстві
було надане польським громадянам української (в тексті «руської»),
білоруської та литовської національностей. Не кожний українець міг
скористатися цим законом, а лише той, що був громадянином Польщі і
проживав на визначеній законом території, «в судах і урядах
прокурорських, що розташовані на території округу Львівського
апеляційного суду та Волинського і Поліського воєводств» (ст. 3).
Оскільки для волинських земель апеляційний суд був у Любліні, то, отже,
українці цих земель могли користуватися рідною мовою і у Люблінському
апеляційному суді.

Мовні права національних меншин у судочинстві не були однаковими.
Найширші права тут мали українці Східної Галичини, дещо вужчі – українці
волинських земель та білоруси, і ще вужчі – литовці. Наприклад,
український адвокат, що захищав у кримінальному судочинстві українця,
наділявся правом вживати рідну мову нарівні із своїм підзахисним. Цей же
адвокат, беручи участь у кримінальній справі на Волині і Поліссі, таких
прав уже не мав.

Сторони в широкому розумінні цього поняття, а також свідки української
національності на всіх стадіях кримінального процесу могли користуватися
українською мовою. Виняток становили справи, документи попереднього
слідства, які вели органи поліції.

Циркуляр Міністерства юстиції роз’яснював, що протоколи українською
мовою мали б записуватися, по можливості, наближено до діалекту.
Спочатку у кримінальній справі мів бути підшитий протокол допиту
польською мовою, а потім уже – українською. Протоколи українською мовою
записувалися лише на вимогу сторони, свідка.

Після завершення дізнання і попереднього слідства обвинувальний висновок
виготовлявся на державній польській мові, проте якщо була вимога
обвинуваченого, то цей висновок перекладався українською (ст. 2).
Статті 523-525, 556-564 кримінально-процесуального кодексу Польщі
зобов’язували прокурора у справах про обвинувачення українців
підготовлювати обвинувальний висновок двома мовами. Переклад виконували
прокурорські й судові працівники примітивно, лише наближено до головного
змісту.

Щодо судового засідання, то, на відміну від попереднього слідства,
ситуація тут була іншою. Підсудний і свідки мали право давати свідчення
українською мовою. Суд уже не зобов’язувався записувати протокол
українською мовою, а мав право на власний розсуд, з огляду на важливість
певної частини свідчень, записати їх українською мовою (ст. 2).

Головуючий провадив процес винятково державною польською мовою. Всі
постанови й ухвали також оголошувалися польською мовою. Навіть тоді,
коли підсудним українцем чи його адвокатом подавалися клопотання
по-українськи, рішення оголошувалося по-польськи – так як роз’яснював
циркуляр міністра юстиції.

Усі судові рішення на вимогу підсудного мали перекладатися на українську
мову (ст. 2). Українці Східної Галичини мали право також вимагати і від
Найвищого Суду, аби його рішення було підготоване українською мовою,
коли Найвищий Суд був судовою інстанцією для рішень судів, розташованих
на території округу Львівського апеляційного суду. Щодо всіх звернень, у
тому числі й касаційних скарг на адресу Найвищого Суду, з боку українців
Західної України, то всі документи мали бути написані польською мовою.
Засуджений українець та його адвокат могли подати касацію по-українськи,
проте водночас треба було подавати і переклад польською мовою, інакше
така касація не розглядалася [19, c. 495].

Дещо складнішою була регламентація порядку звернення і отримання
відповіді від судів і прокуратур.

???????¤?$????ue?органів. Проте, якщо інша сторона процесу протягом
14 днів з часу вручення їй копії такого документа вимагатиме перекладу
на польську мову, то українська сторона змушена це зробити негайно,
інакше такий лист українською мовою залишався без розгляду.

Для всіх судових інстанцій щодо всіх судових рішень діє правило:
українською мовою виготовляється рішення лише тоді, якщо про це є
відповідна заява.

Як уже зазначалося, формулювання норм мовного закону бажало кращого.
Упродовж тривалого часу судова практика не могла дійти єдиної думки щодо
застосування низки його норм. Зокрема, окремі суди округу Львівського
апеляційного суду дію мовного закону не поширювали на українські
юридичні особи. 28 травня 1931 р. Львівський апеляційний суд залишив без
розгляду апеляцію греко-католицької церкви в Жужелі, яку представляв
адвокат Іван Волошин зі Львова. Ось як обґрунтовував свою думку
апеляційний суд: «… Громадянином з природи речі може бути тільки особа
фізична, отже приписи покликаного закону не відносяться до осіб
юридичних. А якби прийняти, що поняття громадянства можна поширити на
юридичні особи, то і в такому разі покликані приписи не можуть
стосуватися юридичних осіб, бо юридичні особи з природи речі не
посідають народности руської, яка мала б право вносити письма в язиці
руськім…» [5, c. 37]. Лише Найвищий Суд своєю постановою від
17 листопада 1931 року, скасувавши оскаржену ухвалу апеляційного суду,
зазначив, що за змістом ст. 2 Закону «з духа закону, із загального
вислову «сторони» (ст. 2 і 4 Закону) слідує, без сумніву, в льогічній
послідовности покликаних приписів правних, що цей закон надає не тільки
поодиноким громадянам право уживати також їх матірного язика, але дає
таке саме право також особі правній як збірній, що складається з также
громадян» [5, c. 37].

Викликають лише здивування такі «помилки» апеляційного суду, коли у
згаданому циркулярі міністерства юстиції чітко було роз’яснено, що
українські юридичні особи користуються всіма правами фізичної особи щодо
мовного законодавства. Тут, швидше, йшлося про бажання надто вузько
тлумачити мовний закон, аби обмежити і так не надто широкі права
української мови. Це ж саме можна сказати стосовно судової практики
участі в судовому засіданні так званих кураторів, коли призначена судом
особа нібито заступала в суді відсутню сторону процесу – українця. Такий
куратор усі свої листи, клопотання писав лише по-польськи, хоча сам міг
бути українцем. Найвищий Суд визнав таку судову практику у своїй
постанові від 2 жовтня 1930 р. правильною [1, c. 218-219]. Або,
наприклад, таке.

Свідок-українець мав право давати свідчення в судовому засіданні рідною,
українською мовою, але текст присяги про те, що він зобов’язується
говорити правду, мусив виголосити обов’язково по-польськи. З цього
приводу міністерство юстиції звернулося до Найвищого Суду, який своєю
постановою від 8 лютого 1926 р. висловив думку, що така присяга може
бути виголошена рідною, українською, мовою. Тому Найвищий Суд
рекомендував направити в кожен суд текст такої присяги по-українськи,
аби полегшити суддям заприсягання свідків [19, c. 496-497]. Нарешті, ще
один приклад непослідовності застосування цього закону на практиці. Як
уже відзначалося, підсудний міг у судовому засіданні давати всі
свідчення по-українськи, але після проголошеного вироку його зголошення
щодо наміру оскаржити вирок мало бути неодмінно польською мовою.
Українські адвокати гостро критикували таку практику судів, але змінити
ситуацію так і не вдалося. Найвищий Суд своєю постановою від 24 квітня
1930 р. остаточно визначився, що таке зголошення має бути лише
державною, польською мовою [9, c. 55].

Дивною видавалася норма закону, за яким лише адвокат-українець міг
певною мірою скористатися мовним законодавством щодо захисту свого
клієнта-українця. В історії відомо багато прикладів, коли адвокати інших
національностей почували себе українцями. Зокрема, у Станіславі жив і
працював відомий адвокат Макс Зайнфельд [11, c. 55], за національністю
єврей. Ще навчаючись у гімназії, він відвідував так звану
«надообов’язкову науку української мови». З часом Зайнфельд став
«українським адвокатом». У 1919 р., після захоплення поляками Східної
Галичини за українські симпатії Зайнфельда було ув’язнено. Повернувшись
до адвокатської практики, він активно прилучився до захисту в
українських політичних судових процесах. Зайнфельд не є поодиноким
прикладом. Можна також назвати хоча б Анзельма Люзнера з Монастирськ
[11, c. 56].

Польські закони не вимагали від суддів, прокурорів і слідчих знання мов
національних меншин. Складалася дивна ситуація. Сторони, свідки
української національності в судовому засіданні мали право говорити
по-українськи. Але коли інша сторона, присяжний суддя не знали
української, то головуючий перекладав основний, приблизний зміст
сказаного на польську мову. Відтак, головуючий брав на себе невластиві
для судді функції перекладача. Не варто й говорити про те, що рідко хто
з польських суддів добре знав українську мову з її тонкощами та нюансами
діалектів. Хоча з логічного тлумачення ст. 2 Закону можна дійти
висновку, що кожен фаховий суддя повинен знати і вільно володіти
українською мовою такою мірою, аби без труднощів перекладати сказане на
польську мову для всіх учасників процесу, які не знали української.

Говорячи про права української мови в польському судочинстві, професор
кримінального права й адвокат Володимир Старосольський з болем зазначає:
«Стан фактичний страшний. Закони неясні… Зрештою, що помагає закон, коли
приміром судді не вміють навіть читати по-українськи. З молодих суддів
може, один процент знає (українську мову. – І.Г.)» [3, c. 55]. А відомий
галицький адвокат Маріян Глушкевич наводить приклад, як суддя
запротоколював зізнання свідка-українця, що його сусід «худобний
чоловік» – «сонсяд єст богати чловєк, бо ма худобе, чилі бидло». В
іншому випадку, заміжня жінка протестувала проти запису в протоколі
судового засідання, що «вона вишла замонж», бо в її місцевості це
означає піти з чоловіком на його ґрунт, а в її прикладі було навпаки [3,
c. 54].

Польський уряд не приділяв уваги добору професійних судових працівників
для земель Західної України. Переслідуючи головну мету полонізації й
асиміляції українського населення, суддів підбирали для цих земель із
Познанщини, Шльонська тощо, які практично не знали української мови [3,
c. 53]. Це, безумовно, створювало сприятливий ґрунт, аби такі судді
намагалися уражати мовні права українців, щоразу переконуючи залежно від
ситуації, щоб підсудні чи свідки української національності давали
показання польською мовою. Факти свідчать, що такі наміри суддів та
прокурорів часто вдавалися. Навіть серед українських адвокатів
траплялися такі особи, які спокушалися подібними пропозиціями,
розраховуючи на певні полегшення чи пом’якшення присуду [3, c. 53-54].
Як відзначав адвокат Роман Домбчевський, «навіть наші націоналістичні
екстремісти підписують в судах протоколи польською мовою. Треба визнати,
що комуністи – не входжу в їх мотиви – обстоюють тут права української
мови. Тим часом, трапляються випадки, що наші люди перед судом
викликають українських адвокатів, щоб говорили по-польськи, бо хибно
думають, що це поможе їм «виграти справу» [3, c. 54].

Разом з тим значна частина національно свідомих українських адвокатів,
об’єднавшись у СУА (Союз Українських Адвокатів) [1, c. 228], проводила
велику роботу у боротьбі за права української мови у кримінальному
судочинстві.

«Факт, що національна адвокатура має по закону привілей бути речником
прав національної мови, створює положення того суспільного стану серед
нації й накладає на нього особливі обов’язки», –зазначає адвокат
Р. Домбчевський.

Починаючи з 1918 р., галицькі адвокати цілком виправдовували слова
француза Карре: «Адвокат – це голос нації». Особливо велику роль
покладали на адвокатів у здійсненні функцій боротьби за «права нації,
права мови» [12, c. 23].

Роль і значення українського речника прав нації зросла у політичних
судових процесах, починаючи із судів над членами УГА, воїнами війська
УНР, комсомольцями, комуністами і кінчаючи членами УВО та ОУН.
Українські адвокати були безкомпромісними у політичних процесах, «де
справа національної мови мусить бути обов’язковою складовою частиною
процесової акції, а кожен, хто сповнює політичні вчинки, за які могли
відповісти перед судом, мусить заздалегідь числитися з тим, що йому не
вільно нехтувати права своєї мови» [1, c. 229]. Українські адвокати у
боротьбі за права рідної мови бачили свій подвійний обов’язок: «Як
звичайного громадянина і як експонента нації по закону в боротьбі зa її
мовне право» [1, c 229].

Історія діяльності українських адвокатів Західної України свідчить, що
питання рідної мови стояло постійно на порядку денному. Український
правничий часопис «Життя і право» постійно публікував статті, інформації
з проблем користування українськими адвокатами рідною мовою. Так у
статті «За права мови» часопис за 1929 рік наголошував: ще «сьогодні
трапляються часті випадки непошанування прав своєї рідної мови
українськими адвокатами, які часто без найменшої потреби вносять судові
письма в мові польській» [4, c. 18-23; 9. c. 59].

Наголошувалося, що прагнення самостійності і незалежності нерозривно
пов’язане з питаннями національної мови, інакше кажучи, – годі вимагати
самостійності, «якщо нація не цінить, не береже в щоденному життю свого
найбільшого скарбу, своєї мови, тої першої одежі, в якій виступає перед
людьми, та яка у великій мірі характеризує її саму» [4, c. 18].

Практично на всіх своїх зібраннях українські адвокати виявляли
занепокоєння тим, що мало хто з українських адвокатів користується
рідною мовою у наданні правової допомоги українським громадянам [9,
c. 59; 8, c. 17; 10, c. 30; 7, c. 22; 6, c. 13].

Занепокоєний справою боротьби українських адвокатів за права рідної
мови, незадовго до вересня 1939 року Кость Левицький прозорливо говорив:
«Супроти великих подій, що перед нашими очима грядуть у боротьбі за
життя народів, може декому здаватися, що боротьба за права мови нації –
це справа менше важна і нею в сучасних відносинах ніхто не
інтересується, а проте воно так не є, бо право рідної мови має у кожному
часі велике значення – для життя і будучності нації. Право рідної мови
нації: у школі, уряді і загалом у публічному житті, це перше право
людини, народу і нації, що борються за свої права» [6, c. 12].

Попри все викладене, в цілому треба відзначити, що значна частина
галицьких українських адвокатів зробили свій неоціненний внесок у
боротьбу за права рідної української мови в умовах жорстоких
переслідувань з боку польської влади.

Література

Домбчевський Р. За право мови. – Львів, 1935.

За права української мови // Життя і право. – 1932. – Ч. 2.

За права мови // Життя і право. – 1929. – Ч. 3.

З стрийської делєгатури // Життя і право. – 1929. – Ч. 3.

Левицький К. В боротьбі за права рідної мови // Життя і право. – 1932. –
Ч. 2.

Левицький К. Наша станова організація і її завдання (1923 – 1933) //
Життя і право. – 1934. – Ч. 4.

Левицький К. За права української мови // Життя і право. – 1939. – Ч. 2.

Сходини адвокатів делегатури С.У.А. в Коломиї в дні 4 квітня 1931 //
Життя і право – 1931. – Ч. 2.

Сходини делєгатури С.У.А. в Самборі // Життя і право. – 1932 – Ч. 1.

Сходини Стрийської делєгатури // Життя і право. – 1934. – Ч. 2.

Федір Б. Д-р Макс Зайнфельд // Життя і право. – 1932. – Ч. 1.

Blumenfeld Bruno. Zadania adwokatury. – Lwow, 1926.

Dz. URP. – 1920. – Nr 110. – p. 728.

Dz. URP. – 1921. – Nr 44. – p. 267.

Dz. URP. – 1921. – Nr 49. – p. 300.

Dz. URP. – 1924. – Nr 78. – p. 757.

Dz. Urz. spr. – 1924. – p. 19.

Dz. Urz. – 1928. – Nr 12. – p. 93.

Kierski K. Ochrona praw mniejszo?ci. – Pozna?, 1933.

Niedzia?kowski M. Ustawy t.zw. kresowe // Palestra. – 1925. – Nr 2.

Ustawodawstwo j?zykowe. – W., 1930.

Похожие записи