Реферат на тему:

Поняття, види та призначення референдумів Зміст.

TOC \o «1-3» Вступ. PAGEREF _Toc489165382 \h 3

1. Поняття та види референдумів. PAGEREF _Toc489165383 \h 6

2. Призначення і порядок проведення референдумів. PAGEREF
_Toc489165384 \h 12

3. Предмет всеукраїнського референдуму та його особливості. PAGEREF
_Toc489165385 \h 16

4. Правова регламентація організації референдумів та визначення їх
результатів. PAGEREF _Toc489165386 \h 17

5. Правові наслідки референдуму. PAGEREF _Toc489165387 \h 21

Висновки. PAGEREF _Toc489165388 \h 23

Використана література PAGEREF _Toc489165389 \h 26

Вступ.

У недовгій історії сучасної України майже константою стало У обговорення
питання про проведення конституційного референдуму, про ймовірну
організаційно-правову причетність до нього різних найвищих ланок
державного механізму. Іноді характер такої причетності визначали,
забуваючи про конституційні норми. Аналіз саме останніх, підкріплений
засадовими положеннями теорії конституціоналізму, об’єктивно спрощує
завдання тих, хто шукає відповідь на зазначене питання.

Основним Законом прямо передбачена можливість проведення одного з
різновидів конституційного референдуму — референдуму щодо внесення змін
до Конституції. У такий спосіб, відповідно до статті 156 Конституції,
затверджується законопроект про внесення змін до її розділу І «Загальні
засади», розділу III «Вибори. Референдум», розділу XIII «Внесення змін
до Конституції України». Вказаний референдум призначає Президент
України, причому таке його повноваження має характер обов’язку, а не
права. Це випливає зі змісту розділу XIII і непрямо підтверджується тим,
що акт Президента України щодо призначення референдуму не потребує
скріплення підписами Прем’єр-міністра України і відповідального
міністра.

Призначаючи референдум щодо внесення змін до Конституції, Президент
України, який до того ж уповноважений ініціювати відповідний
законопроект до розгляду у парламенті, нібито констатує прийняття цього
законопроекту у належний спосіб Верховною Радою України. Враховуючи
обов’язкову участь у зазначеному законодавчому процесі Конституційного
Суду України, передбачену статтею 159 Конституції, можна говорити про
існування умовного трикутника, у взаємодії сторін якого
«кристалізується» конкретна конституційна поправка.

Наукове тлумачення різних положень Конституції не виключає можливості
визнання Конституційним Судом України, зокрема за поданням Президента
України, закону про внесення змін до інших, ніж розділи І, III і XIII,
розділів Конституції таким, що їй не відповідає. При цьому
невідповідність такого закону логічним буде встановлювати або за формою
у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду, ухвалення
чи набрання чинності, або за змістом тих розділів Основного Закону, які
сполучені з поняттям конституційного ладу.

З іншого боку, нелогічним було б визнати можливість накладання
Президентом України вето на закон про внесення змін до зазначених
розділів Конституції (не кажучи вже про «вотування» закону, що
затверджується всеукраїнським референдумом). Адже Верховна Рада України,
остаточно прийнявши цей закон так званою кваліфікованою (у дві третини)
більшістю, вже «випередила» вето, заздалегідь подолавши його. До того ж,
згідно з підходами системного тлумачення правових норм, положення про
вето містяться в іншій структурній частині Конституції, аніж положення
щодо внесення до неї змін, і тому вони мають стосуватися тих законів,
які схарактеризовані в одному розділі Основного Закону разом з вето.

Однак викладене вище не вичерпує проблематики конституційного
референдуму. Іншим його різновидом є референдум щодо прийняття
конституції. Саме такий вид конституційного референдуму є первинним,
адже можна змінювати лише те, що вже існує. Референдна (референдарна)
форма прийняття конституції, разом з формою прийняття її спеціально
обраними установчими зборами, вважається класичною. У такі способи
приймалися перші конституції кінця XVIII ст. на теренах Європи і
Північної Америки. З середини XIX ст. з мотивів прагматизму поширилась
форма прийняття конституції парламентом, хоча завжди частина теоретиків
застерігалась щодо відсутності у депутатів парламенту спеціального
мандата (доручення виборців) на прийняття саме конституції.

Проте і сьогодні референдна форма прийняття конституції є широко
визнаною. Зокрема, у такий спосіб були прийняті чинні конституції
Азербайджану, Албанії, Білорусії, Вірменії. Данії, Естонії, Казахстану,
Литви, Росії, Туреччини, Франції тощо. В деяких країнах референдуму
передувало ухвалення конституції парламентом (Іспанія, Польща) або
установчими зборами (Румунія), чим забезпечувалися додаткові умови її
суспільної адаптації.

Прийняття конституції шляхом референдуму є досить поширеним у так званих
пострадянських країнах, що пояснюється певними причинами. Прийняття
нових, «несоціалістичних» конституцій засвідчило принципово інший у
порівняні з попереднім етап у суспільно-політичному і державному
розвитку відповідних країн, відмову від головних здобутків радянського
державного будівництва. «Освячення» кардинальних конституційних змін
народним волевиявленням на референдумі розглядається як додатковий
чинник їх значущості.

Постає запитання: чи передбачений Основним Законом вид референдуму, який
може бути проведений для прийняття нової Конституції? Відповідь може
бути одна: так, і це так званий референдум за народною ініціативою,
уможливлений статтею 72 Конституції. Подібний вид референдуму визначений
й деякими іншими конституціями. Він об’єктивно є чи не
найдемократичнішим, адже, по суті, поєднує два механізми прямої
демократії — народну ініціативу і власне референдум.

1. Поняття та види референдумів.

Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові,
як найбільш органічній і природній формі народовладдя. Поняття
«референдум» походить від латинського «referendum», що означає «те, що
має бути повідомлено»

Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був проведений
у Швейцари ще у 1439 p. Нині інститут референдуму законодавчо
закріплений в конституціях та інших нормативно-правових актах багатьох
країн: Швейцарії, Франції, ФРН, США, Данії, Італії, Іспанії, Швеції,
Норвегії т ін.

В теорії конституційного права (як національного, так і зарубіжного)
визначення референдуму не завжди однакове. Найчастіше референдум
ототожнюють з опитуванням громадської думки, з плебісцитом. Іноді
референдумом називають будь-яке голосування виборців незалежно від його
наслідків.

Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя —
вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і
верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення, тобто
за предметом і методом правового регулювання референдум істотно
відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у
вигляді результатів голосування стверджується або ні винесений на
референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум
як нормотворчу форму народовладдя.

Відповідно до ст. чинного Закону «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми» референдум — це спосіб прийняття громадянами шляхом
голосування законів України, інших рішень з важливих питань
загальнодержавного і місцевого значення.

Роль референдумів в регулюванні суспільних відносин визначається з
огляду на їхні основні соціальні функції.

По-перше, референдум є одним із основних інструментів реалізації права
народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Легітимізація
рішень здійснюється як шляхом прийняття закону або рішення під час
референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з
питань, що належать до виняткової компетенції референдумів через надання
вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням. Певний рівень
легітимізації прийнятих рішень витримується і при проведенні
консультативних референдумів, оскільки, за законом, їхні результати
розглядаються і враховуються державними органами при прийнятті рішень.

По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права
національного суверенітету, оскільки, за умов виконання певної
конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання
вимог закону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники
певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того
чи іншого референдуму з питань, пов’язаних з конституційним чи
законодавчим регулюванням їхніх національних прав і свобод.

По-третє, референдум є одним із способів формування громадської думки.

По-четверте, за умов демократичного суспільства референдум може бути
використаний народом як противага рішенням органів державної влади та
місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною
ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.

Виясненню специфічних особливостей референдумів, а також визначенню їх
ролі при регуляції суспільних відносин сприяє аналіз видів референдумів.

Враховуючи світовий і національний політичний досвід та теоретичні
здобутки науки конституційного права, Конституція, а також Закон «Про
всеукраїнський та

місцеві референдуми», передбачають наступні види референдумів. За
територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1) всеукраїнський;

2) місцевий, причому останній має два підвиди:

а) референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки Крим;

б) референдум, що провадиться у межах інших
адміністративно-територіальних одиниць.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом
відповідно до їх повноважень. Згідно із ст. 73—85 Конституції виключно
Верховна Рада призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну
території України, Президент, згідно з ч. 6 ст. 106 Конституції,
призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції
відповідно до ст. 156 цієї Конституції і проголошує всеукраїнський
референдум за народною ініціативою.

Місцеві референдуми призначають відповідні ради з питань, що належать до
їх компетенції.

Наступна класифікація видів референдумів пов’язана з предметом
референдуму. Теоретично предмет референдуму — це питання, вирішення
якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно
від предмету розрізняють наступні референдуми:

1) обов’язкові;

2) факультативні.

Обов’язкові мають місце у випадках, коли з певних питань рішення не може
бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом
завжди чітко окреслено коло цих питань. 1 грудня 1991 р. в Україні
відбувся перший всеукраїнський референдум, який був обов’язковим в
питанні про проголошення незалежності України, виходячи з положень
Закону про всеукраїнський та місцеві референдуми щодо реалізації права
народу України на самовизначення. Згідно із ст. 73 Конституції, нині
виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну
території України. Після прийняття Конституції предмет обов’язкового
референдуму значно розширений. Відповідно до положень ст. 156
Конституції, обов’язкового затвердження всеукраїнським референдумом
потребує законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади»,
розділу III «Вибори, Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до
Конституції України».

Наведені випадки є прикладом абсолютного обов’язкового референдуму,
проте теорія конституційного права розрізняє ще й відносно обов’язкові
референдуми. Так, за Конституцією Швейцарії, в разі, коли одна із палат
Федеральних Зборів винесе постанову про загальний перегляд Конституції,
а інша палата з цим не погодиться, питання перегляду Конституції
виноситься на референдум. Тут йдеться не про зміст перегляду, а лише про
необхідність його як умовного факту.

Факультативні референдуми — це референдуми, проведення яких можливе,
проте не обов’язкове. Призначення референдуму в такому разі залежить від
рішення органів, що компетентні призначати референдуми, а також від
наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої
законодавством.

У практиці зарубіжних країн є ще й такий різновид факультативного
референдуму, який проводиться після прийняття відповідного закону вищим
представницьким органом країни. Так, у законодавстві Швейцарії
передбачене правило, за яким для проведення референдуму необхідно
протягом 90 днів після прийняття закону парламентом зібрати 30 тис.
підписів громадян, які виступають проти цього закону. Із 1944 по 1963
pp. тут проведено 20 таких референдумів, причому 8 законів було
затверджено, а 12 — відхилено. В середньому через процедуру
факультативного референдуму тут проходить майже З % законопроектів.

Наприклад, в Італії та Австрії проведення референдуму передбачене
регламентами їхніх парламентів як факультативних стадій після прийняття
законів. Можливо, і в нашому законодавстві варто передбачити проведення
референдуму в формі так званого «народного вето», коли народові
надається можливість скасувати повністю або частково вже прийнятий
законодавчий акт. Закон вважатиметься прийнятим, якщо у визначений
термін не будуть подані заперечення від певної кількості виборців. Це
посилить роль референдуму як гарантії прав народу у законотворчості.

В українському законодавстві передбачено спеціальні предмети та переліки
питань, що виносяться на всеукраїнський та місцеві референдуми. Так, ст.
З Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» окреслює предмет
всеукраїнських факультативних референдумів, до якого зараховано:

— затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до
Конституції змін і доповнень, окрім тих, що вимагають обов’язкового
референдуму;

— прийняття, зміна або скасування законів України чи їхніх деяких
положень;

— прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції та інших
правових актів.

З цього переліку видно, що коло питань, які виносяться на всеукраїнський
референдум, обмежене нормотворчою сферою. На всеукраїнський референдум
можуть виноситися лише загальнодержавні питання.

Проте правовий режим проведення референдумів передбачає, що поряд з
питаннями, які складають предмет всеукраїнських, обов’язкових і
факультативних референдумів, є питання, з яких референдум взагалі не
допускається, оскільки для їх вирішення потрібні професійні знання,
досвід та інші передбачені законом підстави. У зв’язку з цим у ст. 74
Конституції зазначено, що референдум не допускається щодо законопроектів
з питань податків, бюджету та амністії.

Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми передбачається, що на
всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені
законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання
амністії і помилування; питання про вжиття державними органами України
надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку,
захисту здоров’я та безпеки громадян; питання, пов’язані з обранням,
призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції
Верховної Ради, Президента та Кабінету Міністрів.

За змістом предмету всеукраїнські референдуми поділяються на:

— конституційні, коли шляхом референдуму вирішується питання прийняття,
затвердження або зміни Конституції;

— законодавчі, коли народним голосуванням вирішуються питання, пов’язані
з прийняттям, затвердженням, зміною законів.

До останніх належать, як правило, також референдуми щодо прийняття,
зміни або скасування інших правових актів.

Якщо референдум проводиться з одного і того самого питання кілька разів,
то за часом треба розрізняти:

1) повторний референдум з означеного питання проводиться у такому разі,
якщо під час проведення всеукраїнського або місцевого референдуму були
допущені грубі порушення законодавства про референдуми, Верховна Рада
України у місячний строк, а відповідний орган місцевого самоврядування —
у 15-денний строк можуть призначити повторний всеукраїнський або
місцевий референдум на всій території республіки, відповідної
адміністративної одиниці або її частини;

2) новий (всеукраїнський) референдум з питань, що раніше виносились на
референдум, може бути проведено не раніше як через 5 років, а місцевий —
не раніше, як через рік від дня попереднього референдуму з цих питань.

2. Призначення і порядок проведення референдумів.

Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів регламентується
Конституцією і Законом про всеукраїнський та місцеві референдуми. З
точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний
процес (іноді його називають референдарним процесом), який складається з
відносно самостійних процедур, що здійснюються у певній послідовності:

— призначення референдуму;

— підготовка і проведення референдуму;

— голосування і визначення підсумків референдуму;

— опублікування і введення у дію законів та інших рішень, прийнятих
референдумом.

Всі стадії референдного процесу підпорядковані загальним принципам,
властивим виборчому процесові.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь
громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18-ти
років і постійно проживають відповідно на території України або області,
району, міста, району в місті, селища, села.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав громадян України на участь у
референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану,
расової чи національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до
релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється.

Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний
громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі
безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням
громадян не допускається.

Підготовка і проведення референдумів здійснюється на демократичних
засадах, відкрито і гласно.

Законом запроваджені гарантії реалізації вказаних демократичних засад.

Підготовка і проведення всеукраїнського референдуму здійснюється за
рахунок Державного бюджету, а місцевих референдумів — за рахунок
відповідних місцевих бюджетів.

Першою стадією проведення референдуму є його призначення. При цьому
зазначимо, що розрізняють ініціативу про проведення референдуму і
прийняття відповідного рішення про призначення референдуму. Законом
детально врегульована процедура реалізації права вимоги проведення
референдуму. Зокрема, громадяни України реалізують своє право на
ініціативу всеукраїнського референдуму шляхом збору підписів. Нагадаємо,
що їх має бути не менше 3 млн. і підписи щодо призначення референдуму
мусять бути зібрані не менш, як у двох третинах областей і не менш, як
по сто тисяч підписів у кожній області.

Збирання підписів організовують і здійснюють ініціативні групи
референдуму, що утворюються й діють відповідно до ст. 16, 17, 18 Закону
про всеукраїнський та місцеві референдуми. Отже, на стадії призначення
референдуму відбувається утворення ініціативних груп референдумів, їх
реєстрація, збирання підписів ініціативними групами. Детальна
регламентація цих процедур проведення референдуму має дуже важливе
значення, оскільки передбачає низку правових гарантій від всіляких
порушень. Зокрема, ці гарантії стосуються вимог щодо форми й змісту
листів для підписів громадян, порядку заповнення і збирання підписів
(ст. 18). Передбачається також можливість оскарження в районний
(міський) суд відмови Центральної комісії із всеукраїнського референдуму
у реєстрації ініціативної групи, або відсутність рішення про реєстрацію
(ст. 17 Закону).

Після завершення збирання підписів ініціативна група у триденний строк
складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість
підписів, дата реєстрації ініціативної групи, дата закінчення збирання
підписів.

Підписні листи по акту передаються на зберігання у встановленому в
законі порядку.

Після підписання цього акту в тижневий строк група всеукраїнського
референдуму передає підсумковий протокол, акт і вимогу про проведення
референдуму до Центральної комісії із всеукраїнського референдуму (як
відомо, її функції покладені на Центральну виборчу комісію по виборах
народних депутатів України).

Центральна комісія забезпечує реєстрацію документів, підбиває загальні
підсумки збору підписів в цілому по Україні, про що складається
протокол.

Після одержання належним чином оформленої пропозиції, органи державної
влади, до повноважень яких входить призначення референдуму в місячний
термін приймають одне з таких рішень:

1) про призначення референдуму;

2) про відхилення пропозиції про проведення референдуму у разі наявності
серйозних порушень законодавства про референдуми;

3) про прийняття рішення, пропонованого у вимозі про призначення
референдуму.

У рішенні про призначення референдуму визначається дата проведення
референдуму, зазначається назва проекту закону, рішення, зміст питання,
що виноситься на референдум.

Дата проведення всеукраїнського референдуму призначається не раніше як
за три й не пізніше як за чотири місяці, а місцевого референдуму — не
раніше як за місяць і не пізніш як два місяці від дня прийняття рішення
про проведення референдуму.

Повідомлення про призначення референдуму та зміст проекту закону,
рішення іншого питання, що виноситься на референдум, оголошуються
відповідно у республіканських та місцевих засобах масової інформації у
10-денний строк після прийняття рішення про його призначення.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія
референтного процесу — підготовка проведення референдуму.

Відповідно до Закону про всеукраїнський та місцевий референдуми
створюються структури і умови, необхідні для проведення референдуму:
дільниці для голосувань, комісії по проведенню референдуму і списки
учасників референдуму.

На відміну від виборів, проведення референдуму не вимагає створення
виборчих округів. Згідно із ст. 23 Закону про всеукраїнський і місцеві
референдуми, для проведення голосування і підрахунку голосів створюються
тільки дільниці для голосування, що об’єднують від 20 до 3000 громадян,
які мають право брати участь у референдумі.

Керівництво всеукраїнським референдумом покладається на Центральну
виборчу комісію, а також спеціально утворені для цього громадські органи
— комісії по проведенню референдуму: дільничні, територіальні, що
створюються в селах, селищах, районах, містах і областях, комісія
Автономної Республіки Крим із всеукраїнського референдуму.

3. Предмет всеукраїнського референдуму та його особливості.

16 квітня 2000 року Україна пережила третій в своїй історії референдум.
Головна його особливість, що проводився він за народною ініціативою
(раніше ініціацію проводили Москва і Верховна Рада УРСР).

В Конституції сказано, що прийняті до її затвердження законодавчі акти
зберігають чинність в частині, яка не суперечить Основному закону. Так
от, законом про референдум передбачається, що прийняті на референдумі
рішення потребують негайного впровадження і не потребують затвердження
якимось державним органом. Але справа в тому, що Конституційний Суд це
питання розтлумачив іншим чином. У 13 розділі Конституції виписана
процедура внесення змін в Основний закон. Лише парламент наділений цим
правом. Конституційний Суд наголосив на запровадженні результатів
референдуму за цією процедурою.

Президент додержується рішення Конституційного Суду. На мою думку, після
референдуму Президент внесе на розгляд Верховної Ради проект закону про
зміни в Конституцію, що відображатиме результати референдуму. Парламент
має виконати волю народу і внести відповідні зміни до Конституції.

Переважна більшість виборців України підтримала всі чотири винесені на
референдум питання.

На перше питання референдуму (про право Президента достроково припиняти
повноваження парламенту у випадку, якщо протягом місяця Верховна Рада не
змогла

сформувати парламентську більшість або протягом трьох місяців не
затвердила проект бюджету України) ствердно відповіли 84,78 відсотка.
«Проти» висловилися 13,79 відсотка, 1,31 відсотка бюлетенів визнано
недійсними.

З другого питання — про скасування депутатського імунітету — «за»
проголосували 89,06 відсотка, «проти» — 9,57 відсотка, недійсні — 1,24
відсотка бюлетенів.

Трете питання — про скорочення кількості депутатів парламенту з 450 до
300 — підтримали 89,97 відсотка громадян. Проти — 8,68 відсотка,
недійсні —1,22 відсотка бюлетенів.

Четвертому питанню — про необхідність формування двопалатного парламенту
— сказали «так» 81,8 відсотка громадян, «ні» — 16,67 відсотка. Недійсні
— 1,39 відсотка бюлетенів.

4. Правова регламентація організації референдумів та визначення їх
результатів.

Законами України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про
Центральну виборчу комісію» детально регламентуються повноваження цих
комісій, організація їх роботи. Вельми важливою з точки зору захисту
прав суб’єктів референдуму є норма, яка передбачає можливість оскаржити
рішення і дії комісії з референдуму у вищестоячу комісію з референдуму,
а у випадках, передбачених Законом, і в суд (ст. 31).

По аналогії із законодавством про вибори у законодавстві про референдуми
вирішено питання про право на оскарження помилок у списку громадян, які
мають брати участь у референдумі (ст. 34 Закону).

На стадії підготовки референдуму відбувається також широка кампанія по
роз’ясненню населенню мети референдуму, змісту питань, що виносяться на
нього, ознайомленню з порядком голосування тощо. Відповідно до ст. 8
Закону про референдум, громадянам, політичним партіям, громадським
організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право вільної
агітації за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на
референдум, а також проти прийняття закону чи рішення.

Всі рішення щодо референдуму, а також проекти законів, інших рішень, які
виносяться на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової
інформації. Останні висвітлюють хід підготовки і проведення референдуму,
їхнім представникам гарантується вільний доступ на всі збори і
засідання, пов’язані з референдумом, і одержання інформації.

Найбільш відповідальну стадію референдуму становить голосування і
визначення підсумків референдуму. Саме на цій стадії виявляється воля
народу і відбувається ухвалення закону чи іншого рішення. Тому суворе і
неухильне дотримання вимог процедури, всіх процесуальних гарантій
набуває тут особливого значення.

Для забезпечення повної свободи волевиявлення на референдумі Законом
передбачена система певних заходів і правових гарантій щодо організації
і проведення голосування, які сприяють дотриманню таємниці голосування,
недопущенню різних порушень законодавства.

У загальному порядку голосування проводиться в день референдуму із 7 до
20 години. Також існує процедура дострокового голосування, голосування у
місцях перебування громадян, коли вони за станом здоров’я або з інших
причин не можуть прибути в приміщення для голосування.

Голосування відбувається у спеціально відведених і обладнаних за законом
належним чином приміщеннях. Кожний громадянин голосує особисто. Бюлетені
для голосування заповнюються голосуючим у кабіні або кімнаті для
таємного голосування.

Законом передбачається низка вимог щодо змісту і форми бюлетенів.

Важлива роль у здійсненні контролю за дотриманням встановленого порядку
голосування належить громадськості.

Третя стадія референдного процесу завершується підбиттям підсумків
голосування на референдумі.

В українському законодавстві про референдуми детально врегульовані
порядок підбивання підсумків голосування, умови дійсності бюлетенів і ті
вимоги, яким мають відповідати протоколи голосувань.

Визначаються недійсними бюлетені для голосування невстановленого зразка,
а також бюлетені, які не містять точно встановленого рішення громадян.
Якщо виникають сумніви щодо дійсності бюлетеня, питання вирішується
дільничою комісією з референдуму шляхом голосування її членів (ст. 40
Закону).

Відповідна комісія з референдуму може визнати результати референдуму
недійсними через допущені в ході голосування або під час підрахунку
голосів порушення Закону про референдум (ст. 41).

Проект Закону, рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього
було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у
референдумі.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь
менше половини громадян, внесених до списків для голосування, а
референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради
та Президента визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло
участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених до
списків для голосування.

Закон, прийнятий шляхом референдуму, не потребує видання спеціального
акту про введення його в дію. Згідно із ст. 44 Закону про всеукраїнський
та місцеві референдуми, закони, інші рішення, прийняті референдумом,
обнародуються у встановленому законодавством порядку опублікування
правових актів Верховної Ради і вводяться в дію з моменту їх
опублікування, якщо у самому законі, рішенні не визначено інший термін.

Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення
референдуму.

На відміну від виборчого законодавства, яке передбачає кілька підстав
для призначення повторних виборів, ст. 43 Закону про всеукраїнський та
місцеві референдуми передбачає єдину умову, яка дає право Верховній Раді
призначити повторний всеукраїнський референдум — якщо під час його
проведення були допущені грубі порушення Закону. Визнання ж референдуму
таким, що не відбувся, не є умовою для призначення повторного
референдуму. Оскільки очевидно, що громадян, які проігнорували
голосування, не цікавить, яке рішення буде прийнято, і вони згодні
підтримати будь-яке з них. З іншого боку, неучасть у референдумі може
свідчити про негативне ставлення громадян до самого законопроекту. Тому
будь-який результат (як позитивний, так і негативний) є рішенням самих
громадян, їхнім волевиявленням.

5. Правові наслідки референдуму.

У Законі про референдум передбачені норми, що мають сприяти дотриманню
законності при проведенні референдуму. Ст. 10 Закону встановлює
можливість притягнення до відповідальності осіб, що перешкоджають шляхом
насильства, обману, погроз або іншим шляхом вільному здійсненню
громадянином права брати участь у референдумі, вести до голосування
агітацію, а також членів комісії з референдуму, посадових осіб, які
вчинили підлог документів референдуму, завідомо неправильний підрахунок
голосів, порушили таємницю голосування або допустили інші порушення
Закону. Ця стаття відсилає до чинного адміністративного та кримінального
законодавства, норми якого визнають конкретні міри покарання за вчинені
правопорушення.

Ст. 186-4 Кодексу України про адміністративні порушення передбачає, що
публічні заклики або агітація за бойкотування референдуму, перешкоджання
членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під вимогою про
проведення референдуму, а так само будь-яка агітація в день проведення
референдуму; видача членом дільничної комісії з референдуму бюлетеня для
голосування за іншу особу; втручання у роботу комісій з референдуму, що
перешкоджає виконанню ними обов’язків, пов’язаних з підрахунком голосів
або визначенням результатів референдумів, — тягнуть адміністративну
відповідальність у вигляді накладення штрафу.

Ст. 129-1 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання
шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному
здійсненню громадянином права брати участь у референдумі, вести агітацію
у день проведення референдуму — карається позбавленням волі на строк до
п’яти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом
до десяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Ті самі дії, вчинені членом комісії з референдуму або іншою службовою
особою, караються позбавленням волі на строк від одного до п’яти років,
або виправними роботами на строк до двох років чи штрафом від семи до
п’ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Підлог документів референдуму, приписка, завідомо неправильний
підрахунок голосів, порушення таємниці голосування, вчинені членом
комісії з референдуму або іншою службовою особою, караються позбавленням
волі на строк від одного до п’яти років, або виправними роботами на
строк до двох років чи штрафом від семи до п’ятнадцяти офіційно
встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Висновки.

Прийняття конституції шляхом референдуму звичайно супроводжується
запровадженням відповідного порядку (єдиного, одного з можливих чи
альтернативного) внесення до неї змін. Іншими словами, референдна форма
прийняття конституції забезпечує останній якість підвищеної
«жорсткості», тобто порівняно ускладнений порядок її змін. Водночас
існує думка, що конституції, прийняті шляхом референдуму, є більш
досконалими у порівняні з тими, які прийняті представницькими органами,
і юридична коректність конституцій залежить від ступеня участі політиків
у процесі їх прийняття. Однак значення цієї тези не треба
перебільшувати. Реалізація конституційних положень залежить не тільки
від їх коректності, а значно більше від якості того
соціально-політичного і економічного тла, на якому конституція має
діяти.

Нерідко також стверджують, що референдна форма прийняття конституції
забезпечує їй найвищий рівень легітимності у зв’язку з тим, що механізми
прямої демократії, до яких віднесений референдум, є первинними і
зверхніми відносно механізмів представницької демократії, уособлених у
першу чергу парламентом. Подібні твердження нерідко дістають
підтвердження в юридичних актах.

За приклад можна навести цитоване положення статті 5 Конституції, за
змістом якого зміна найголовніших положень щодо конституційного ладу не
може бути здійснена шляхом прийняття відповідного акта Верховною Радою
України навіть на основі кваліфікованої більшості від її конституційного
складу і потребує затвердження цього акта всеукраїнським референдумом.
До того ж майже загальним є порядок, за яким рішення, прийняті
референдумом, не потребують затвердження державними органами і можуть
бути змінені або скасовані тільки референдумом. Нерідко закони, прийняті
референдумом, офіційно вважаються такими, що мають відносно вищу
юридичну силу на «підконституційному» рівні правотворчості.

Але навряд чи тезу про найвищу легітимність конституції, прийнятої
шляхом референдуму, треба вважати вихідною. Головним є те, щоб вона була
взагалі легітимною, тобто прийнятою у спосіб, який прямо визначений у
попередній конституції або очевидно випливає з її змісту. Інакше усе
буде зведене до питання політичної доцільності щодо прийняття нової
конституції. Без усяких сумнівів є легітимною чинна Конституція, адже
вона була прийнята у спосіб, який прямо передбачався її попередницею: в
статті 97 Конституції (Основного Закону) 1978 p. із змінами і
доповненням до компетенції Верховної Ради України було віднесено
прийняття Конституції і внесення до неї змін. Саме з відповідних позицій
необхідно розглядати можливість прийняття нової Конституції.

Можливість прийняття нової Конституції, як і можливість внесення змін до
чинної, є питаннями доцільності, які уповноважені ставити і належними
способами вирішувати учасники безпосереднього політичного процесу. Але і
з суто юридичних позицій можна стверджувати, що чинна Конституція, як і
основні закони інших держав, несе у собі своєрідний «ген смерті», адже
вона включає розділ, поіменований «Внесення змін до Конституції
України». Вочевидь, за змістом цього розділу не може бути прийнята нова
Конституція, хоча може бути здійснена ревізія (прийняття нової редакції)
чинної. Характерно, що у вітчизняній юридичній практиці ревізія
звичайних законів здійснюється шляхом прийняття, по суті, нового за
змістом закону, поіменованого «закон про внесення змін» до попереднього.

Уже саме уможливлення конституційних змін спростовує віднесеність тези
про так звану стабільність Основного Закону до інструментарія тих, хто
уповноважений здійснювати його офіційну експертизу. Конституція не може
бути «священною коровою», адже вона покликана забезпечувати суспільний
поступ і зумовлений ним державно-правовий розвиток. Своєчасність тих чи
інших конституційних змін, їх зміст і рівень радикальності залежить
насамперед від політичного вибору, здійснюваного в конкретних умовах. Як
засвідчує світовий досвід, цей вибір і його практична реалізація завжди
супроводжується політичною боротьбою, що є, по суті, складовою
перманентного конституційного процесу.

Використана література

Дуцил Д. Референдум рефренам//Україна молода. — 2000.- 18 січня.

Закон України про Всеукраїнський та місцеві референдуми від 03/07/1991р.

Конституційне право України. — К., 1999.

Конституція України. — К., 1997

Основи конституційного права України. — К., 1997

Шаповал В. Основний Закон України і референдум//Право України. — 2000. —
№2. — с. 3-6

PAGE

PAGE 2

Похожие записи