Поняття цивільного правовідношення

Характерними ознаками правовідносин є такі:

1) Правові відношення виникають, змінюються та припиняються лише на
підставі правових норм, які безпосередньо породжують правові відношення
і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв’язок.

2) Саме у правових відношеннях досягається мета правових норм,
проявляється їх реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини
опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не
потребують правового втручання.

3) Суб’єкти правових відносин взаємно пов’язані між собою юридичними
(суб’єктивними) правами та обов’язками. Цей зв’язок по суті і є правовим
відношенням, у межах якого праву однієї сторони кореспондує обов’язок
іншої і навпаки.

4) Правове відношення — це завжди двосторонній зв’язок, тому що сама
норма права має характер надання права та покладення зобов’язання, вона
завжди когось уповноважує, а когось зобов’язує.

5) Правові відношення мають вольовий характер. По-перше, тому, що через
норми права у них відображується державна воля. По-друге, в силу того,
що навіть за наявності правової норми правове відношення не з’являється
автоматично і потім функціонувати без волевиявлення його учасників, у
всякому разі хоча б одного з них, не може. Необхідний вольовий акт, який
породжує це правове явище. Правові відношення, перш ніж з’явитися,
проходять через свідомість та волю людей. Лише в окремих випадках
суб’єкт може не знати, що став учасником правового відношення.

6) Правові відношення охороняються державою. Інші суспільні відносини
такого захисту не мають. Звичайно, не в усіх правових відношеннях
держава зацікавлена (наприклад, у правових відношеннях, що виникають з
правопорушень), але її інтерес полягає у такому разі в тому, щоб ці
соціальні ексцеси належним чином розв’язувались, винні особи зазнавали
покарання тощо. Тому захист правопорядку та законності означає також
охорону правових відносин.

7) Правовідносини відрізняються індивідуалізацією суб’єктів,
персоніфікацією прав та обов’язків. Правове відношення є не безособовим
абстрактним зв’язком, це — завжди конкретне відношення конкретної особи
до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими,
а їх дії скоординовано. Цього немає в інших суспільних відносинах, не
настільки формалізованих та впорядкованих.

8) Правовідносинами можна вважати ті суспільні відносини, що
передбачені гіпотезою правової норми, а, крім того, належать до сфери
ідеологічних відносин.

З врахуванням зазначених вище ознак правове відношення може бути
визначене як врегульоване нормами права вольове суспільне відношення, що
виражається в конкретному зв’язку між уповноваженим та зобов’язаним
суб’єктами — носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків,
повноважень і відповідальності — і забезпечується державою1. Можливе
також визначення правовідносин як таких специфічних вольових суспільних
відносин, які виникають на основі відповідних норм права, учасники яких
взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками2.

Спираючись на таке розуміння сутності і загальне визначення поняття
правовідносин, у найпростішому варіанті цивільні правовідносини можуть
бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами цивільного
права.

Водночас можливе і точніше визначення. Наприклад, таке.

Цивільне правовідношення — це правовий зв’язок, що ґрунтується на нормах
цивільного права, між юридичне рівними суб’єктами, які є носіями
цивільних прав і обов’язків.

З’ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить
до найскладніших питань теорії цивільного права.

Водночас значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація
правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення
співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення
можливості впливу права на суспільні відносини тощо) не тільки належить
до сфери приватного (цивільного) права, а й має загальнотеоретичний
характер.

Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, а
обмежитися відсиланням до спеціальних праць (О.С. Йоффе, Р.Й. Халфіна) і
характеристикою лише специфічних ознак та особливостей цивільних
правовідносин.

Головні ознаки цивільного правовідношення можуть бути виведені вже з
самого його визначення.

До них, зокрема, належать:

1) Особливості суб’єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у
цих відносинах виступають як юридичне рівні суб’єкти, що в
організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного.

2) Цивільні правовідносини — це правовий зв’язок, що виникає з приводу
нематеріальних і матеріальних благ, які становлять інтерес для окремої
(приватної) особи.

3) Відносини сторін врегульовані на засадах ініціативи учасників, на їх
вільний розсуд, що грунтується на уповноважувальному характері норм
цивільного законодавства. Це знаходить відображення у тому, що головною
підставою виникнення правового зв’язку між суб’єктами цивільних відносин
є їх договір, який до того ж може виступати як норма цивільного
законодавства.

4) Учасники цього виду правовідносин виступають як носії цивільних прав
і обов’язків.

5) Захист суб’єктивних прав і спонукання до виконання суб’єктивних
обов’язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у
спеціальному (як правило, позовному) порядку.

6) Підстави виникнення, припинення і трансформацій цивільних
правовідносин грунтовно відрізняються від юридичних фактів в інших
галузях права за видами, змістом І характером правових наслідків.
Зокрема, цивільні права і обов’язки виникають (припиняються,
змінюються тощо) не тільки з підстав, передбачених актами цивільного
законодавства, а й внаслідок дій суб’єктів цивільних відносин, які на
підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства) породжують
відповідні цивільні права і обов’язки.

Цивільне правове відношення є складною правовою категорією, що
складається з трьох обов’язкових елементів: 1) суб’єктів, 2) об’єктів;
3) змісту.

Загальна характеристика суб’єктів і об’єктів цивільних правовідносин

Суб’єкти цивільних правовідносин

Суб’єктами цивільного правовідношення є його учасники, які також
іменуються особами.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше двох суб’єктів. У
іншому разі цивільні відносини як стосунки між особами, відсутні, а
отже, не може бути і правовідношення.

Учасники правовідношення можуть мати права. Тоді вони називаються
уповноваженими (іноді — управомоченими) особами (у зобов’язаннях їх
Іменують також кредиторами). Наприклад, власник майна є уповноваженою
особою, оскільки вже саме право власності як юридична категорія може
бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння,
користування, розпоряджання, управління тощо цим майном.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов’язки, називаються
зобов’язаними особами (у зобов’язаннях вони іменуються «боржники» або
«дебітори»). Наприклад, той, хто заподіяв шкоду, завжди є зобов’язаною
особою, оскільки зміст зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння
шкоди, складають право потерпілого на її відшкодування і обов’язок
порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і
права, і обов’язки, тобто виступають і як зобов’язані, і як уповноважені
особи. Наприклад, у договорі купівлі-прода-жу продавець зобов’язаний
передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець,
у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але
зобов’язаний сплатити її ціну.

Як уповноваженою, так і зобов’язаною стороною може бути одна особа або
декілька осіб.

Стаття 2 ЦК визначає коло суб’єктів цивільних відносин та дає їх
законодавчу характеристику (аналогічної норми ЦК 1963 р. не містив).

Учасниками цивільних відносин (а, отже, і цивільних правовідносин)
можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна
Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші
суб’єкти публічного права. Таким чином, у ЦК розрізняються два види
суб’єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного
права. У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від
фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються особами,
хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов’язано з тим, що
вони є суб’єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь
у цивільних відносинах не є для них головним призначенням, вона
зумовлена лише певною ситуацією.

Отже, суб’єктами приватного (цивільного) права — учасниками Цивільних
правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи — громадяни України, а також
іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з
громадянами України майновими та особистими немайновими правами за
винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи — вітчизняні,
іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними Інвестиціями тощо; 3)
суб’єкти публічного права — Держава Україна, Автономна Республіка Крим,
територіальні громади, іноземні держави та інші.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у
неї цивільної правосуб’єктності, тобто соціально-правової можливості
(здатності) бути учасником цивільних відносин

Цивільну правосуб’єктність зазвичай визначають як соціально-правову
можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового
відношення.

Правосуб’єктність є природним правом особи. Тому, з точки зору
приватного (цивільного) права, вона є правовою можливістю Але, з іншого
боку, вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому
визнається соціальною можливістю.

Отже, природною передумовою правосуб’єктності є природне право; її
соціальна передумова — Існування суспільства; юридична — норми
цивільного права; формально-юридична — норми, закріплені в актах
цивільного законодавства.

Елементами правосуб’єктності є: правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність особи мати цивільні права і
обов’язки.

У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі
визначення правоздатності фізичних (ст.25) і юридичних (ст.91) осіб, які
фактично тотожні.

Цивільна дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати для
себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки.

Дієздатність у ЦК визначена лише стосовно фізичних осіб. Такий підхід
тут є виправданим, оскільки щодо юридичних осіб ці два поняття завжди
існують нерозривно. Тому наявність правоздатності у організації означає,
що вона володіє і дієздатністю. У зв’язку з цим Іноді вживається термін
«праводієздатність юридичної особи».

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати
широке коло дій з юридичними наслідками. Тому в складі дієздатності
фізичної особи доцільно розрізняти: 1) правочиноздатність — здатність
здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та
обов’язків; 2) деліктоздатність — здатність особи нести відповідальність
за вчинене цивільне правопорушення; 3) трансдієздатність — здатність
особи бути представником і тим, кого представляють, тобто її здатність
своїми діями створювати для інших суб’єктів права і обов’язки та
здатність брати на себе права І обов’язки, що виникають внаслідок дій
інших осіб; 4) бізнесдієздатність — здатність займатися підприємницькою
діяльністю; 5) тестаментоздатність — здатність особи залишати заповіт і
бути спадкоємцем; 6) сімейна дієздатність — здатність виступати як
самостійний учасник сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з
правовими наслідками.

Щодо юридичної особи, то оскільки її правосуб’єктність охоплює і
правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні
види правосуб’єктності (диференціацію правосуб’єктності). Щоб не
вдаватися до надто складних словесних конструкцій, правосуб’єктність у
таких випадках доцільно позначати скорочено — «здатність», маючи на
увазі, що йдеться про здатність юридичної особи бути суб’єктом певних
цивільних відносин.

Відповідно можна розрізняти такі види правосуб’єктності юридичної особи:
1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) транс-дієздатність; 4)
бізнесдієздатність.

Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб’єктності юридичних
осіб, спостерігаємо у відмінностях між ними прояв різниці між загальним
цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло
відображення у ст.91 ЦК. Юридична особа може мати такі ж права і
обов’язки, як і особа фізична, за винятком тих, які за своєю природою
можуть належати лише людині Проявом таких природних властивостей людини
є здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин.

Стосовно суб’єктів публічного права, також недоцільно розрізняти їх
правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як
єдине ціле, а, отже, йдеться про цивільну правосуб’єкт-ність вказаних
суб’єктів.

Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є
незмінним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.

Об’єкти цивільних правовідносин

Визначення об’єкта як одного з елементів структури правовідносин є
дискусійним питанням.

Так, В.Г Вердніков об’єктом правового відношення визначає те благо, на
яке спрямовані суб’єктивне право та відповідний йому обов’язок з метою
задоволення інтересу уповноваженої особи1. Ю.К. Толстой зазначає, що
об’єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке впливає правове
відношення2. Р.О Халфіна вважає, що Існує багато правових відносин, які
не мають визначеного об’єкта. На цій підставі вона робить висновок, що
об’єкт не є обов’язковим елементом структури правового відношення, хоча
й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та
їх структури3.

Найдоцільніше об’єктом правового відношення вважати все те, з приводу
чого ці відносини виникають. Тобто це ті матеріальні і нематеріальні
блага — явища та предмети оточуючого світу, що мають здатність
задовольняти Інтереси учасників правових відносин. Саме завдяки об’єкту
правових відносин вони пов’язуються із системою реальних, життєвих
відносин, матеріальних та духовних цінностей суспільства.

Питання про об’єкт має неоднакове значення у різних правовідносинах. У
тих правовідносинах, де головним є юридичний обов’язок активного
характеру (правовідносини активного типу), питання про об’єкт у багатьох
випадках не має самостійного значення. Наприклад, у цивільно-правових
зобов’язаннях об’єктом є результат дій зобов’язаної особи, який є
невід’ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об’єкт
поєднується з питанням про матеріальний зміст правових відносин — з
характеристикою тієї фактичної поведінки, що формується шляхом виконання
юридичного обов’язку.

Особливого значення це питання набуває у тих правовідносинах, де об’єкт
виступає у вигляді такого матеріального або нематеріального блага, яке
можна відокремити від поведінки. Загалом це — зв’язки пасивного типу,
тобто такі, в яких суб’єктивне право (право на «свої» активні дії) має
головне значення. У цих випадках визначення об’єкта правовідносин має
велике значення, тому що від цього залежить встановлення законом
правового режиму зазначених прав, визначення особливостей їх захисту
тощо.

З наведених міркувань об’єкт цивільного правового відношення не можна
трактувати лише як поведінку його учасників. Такий підхід звужує
характеристику цього елемента правовідношення, загострює увагу лише на
предметі впливу правових норм. Тому правильнішим видається визначення
об’єкта через вказівку на ті блага, що становлять Інтерес для суб’єктів
цивільного права, які вступають заради цих благ у певні цивільні
відносини.

Отже, об’єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або
нематеріальне благо, щодо якого це правовідношення виникає.

Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі
послуги), результати дій, інтелектуальної, творчої діяльності,
інформація, особисті немайнові блага.

Речі, в тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в
сукупності називають інакше майном. Продукти творчої діяльності в
сукупності з особистими немайновими правами іноді іменують «ідеальними
благами»1.

Детальніше мова про суб’єкти та об’єкти цивільних правовідносин піде у
спеціальних главах підручника.

Похожие записи