Курсова робота

Поняття та форми співучасті Зміст

Вступ

Розділ І. Поняття та форми
співучасті……………………………….8

1.1. Поняття
співучасті……………………………………………………..
……8

1.2. Форми
співучасті……………………………………………………..
…….10

Розділ ІІ. Ознаки
співучасті……………………………………………….14

2.1. Об’єктивні ознаки
співучасті………………………………………..14

2.2. Суб’єктивні ознаки
співучасті………………………………………..18

Розділ ІІІ. Нормативне визначення організованої злочинної діяльності:
теоретичне та практичне значення……………………….24

Розділ ІV. Кваліфікація групових злочинів……………………….32

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Криміногенна ситуація в Україні характеризується тенденціями до
посилення організованості вчинюваних злочинів. Більше злочинів
вчинюється не одноособове, а групами осіб та організованими злочинними
групами. Так, у 1997 році правоохоронними органами виявлено 945
організованих злочинних угруповань. Боротьба з організованою злочинністю
і контроль за її розвитком та особами, які є осередком організованої
злочинності (керівники та організатори злочинів), визнана пріоритетним
напрямом боротьби зі злочинністю, про що йдеться, зокрема, у Комплексній
цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки,
затвердженій Указом Президента України від 17.09.1996 (№ 837/96). Проте
замовчування цієї проблеми протягом десятиліть, відсутність ефективної
законодавчої бази для боротьби з організованою злочинною діяльністю, а
також чіткого, придатного для роботи правоохоронних органів, визначення
організованої злочинності та групових утворень, що входять в її
структуру, зумовили низький рівень протистояння даному виду злочинності.

Великого поширення набула зараз організована злочинність. У цілому від
ЗО до 40% злочинів вчиняються організованими групами злочинців, а в
деяких особливо тяжких злочинах їх питома вага досягає 60%. За перше
півріччя 2000 p., наприклад, виявлено більше 600 організованих груп, що
вчинили близько 5 000 злочинів. Найчастіше організованими групами
вчиняються такі тяжкі й особливо тяжкі злочини, як крадіжки і
привласнення у великих і особливо великих розмірах, розбої, злочинне
заволодіння зброєю, рекет (вимагання), контрабанда, незаконні дії з
наркотичними засобами. Мають місце і вчинення такими злочинними
об’єднаннями терористичних актів, тяжких тілесних ушкоджень,
зґвалтувань, захоплення заручників та інших особливо небезпечних
посягань. За допомогою інституту співучасті можна визначити
відповідальність будь-якої особи, що бере участь в організованій групі.

Для правильного розуміння теми нашої роботи потрібно визначити, що
злочин може бути скоєно як однією особою, так і декількома, що діють в
співучасті. Інститут співучасті дає можливість вирішити питання: кола
осіб, які можуть і повинні нести відповідальність за спільно скоєний
злочин, а також встановлення підстав і меж відповідальності цих осіб;
співставлення суспільної небезпеки винних з врахуванням характеру і
ступеня участі в злочині, а також індивідуальних особливостей окремих
злочинців.

Співучасть в злочині розглядається як особлива форма скоєння злочину, що
характеризується в ряді випадків більш високим ступенем суспільної
небезпеки. Поєднання зусиль декількох осіб для скоєння одного і того ж
злочину, взаємна підтримка співучасниками один одного, особливо при
попередній змові про злочинну діяльність, не тільки можуть полегшити
скоєння злочину, але й дозволяють нерідко спричинити більшу шкоду
суспільний підноси нам, забезпечити більшу латентність (скритність)
злочину і містять небезпеку для злочинця бути відкритим і покараним.

Для правильного застосування норм КК про співучасть слід, передусім,
засвоїти його поняття.

У статті 26 говориться, що співучастю у злочині визнається умисна
спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.
Це формулювання вироблене в результаті довголітніх теоретичних
досліджень і є розвитком поняття співучасті, що містилося у ст. 19 КК
1960 р. Таким чином, співучасть — це об’єднання, коли кілька осіб
вчиняють злочин спільно і умисно.

У першому розділі „Поняття та форми співучасті” ми плануємо висвітлити
поняття співучасті, та по мірі можливого розкрити питання форми
співучасті.

У другому розділі „Ознаки співучасті” ми розкрили такі поняття як
об’єктивні ознаки співучасті, так і суб’єктивні ознаки співучасті, дали
детальне визначення цих понять та розкрили їх зміст.

У третьому розділі „Нормативне визначення організованої злочинної
діяльності: теоретичне та практичне значення” ми намагалися висвітлити
поняття організованої злочинної організації, як однієї із форм
співучасті.

У четвертому розділі „Кваліфікація групових злочинів” ми розкрили
відповідальність сторін за скоєння злочину групою осіб, групою осіб за
попередньою змовою, організованою групою та злочинною організацією.

У кримінально-правовій науці питання ознаки співучасті розглядали:
М.І.Бажанов, В.М.Биков, Ф.Г.Бурчак, Р.Р.Галіакбаров, П.І.Грішаєв,
У.С.Джекебаєв, А.Ф.Зелінський, М.Г.Іванов, М.І.Ковальов,
М.Й.Коржанський, Г.А.Кригер, О.О.Піонтковський, В.С.Прохоров,
В.Г.Смірнов, Н.С.Таганцев, П.Ф.Тельнов, А.Н.Трайнін, О.В.Ушаков,
О.М.Царегородцев, М.Д.Шаргородський, М.А.Шнейдер та ін.

Метою даної роботи є теоретична розробка кримінально-правових аспектів
організованої злочинної діяльності та аналіз об’єктивних та суб’єктивних
ознак співучасті.

Відповідно до поставленої мети курсової роботи зроблена спроба вирішити
такі основні задачі:

визначити зміст поняття співучасті та розкрити зміст форми співучасті;

дати аналіз об’єктивним і суб’єктивним ознакам співучасті;

проаналізувати стан організованої злочинної діяльності;

виявити специфіку організованої злочинності для з’ясування особливостей
об’єктивних аспектів діяльності організатора у структурі даного виду
злочинності;

розкрити кваліфікацію групових злочинів, окреслити підстави та межі
кримінальної відповідальності співучасників у залежності від форми
співучасті і тієї ролі, яку вони виконували у спільно вчиненому злочині;

І. Поняття та форми співучасті

1.1. Поняття співучасті

Умисна спільна участь у виконанні злочину кількох осіб, як правило,
становить більшу суспільну небезпеку, ніж вчинення злочину однією
особою. В Особливій частині КК України конкретні склади злочинів
описані, виходячи, як правило, з припущення їх вчинення однією особою —
виконавцем злочину. Проте навмисні злочини можуть бути вчинені не лише
однією особою, а й у співучасті кількома особами. Як зазначається у ст.
26 КК, співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів
злочину у вчиненні умисного злочину.

Зміст цього визначення дає змогу стверджувати, що обов’язковими умовами
(ознаками) співучасті у злочині є: 1) наявність двох або більше осіб
(співучасників); 2) спільність дій співучасників у вчиненні одного й
того самого злочину; 3) наявність умислу всіх співучасників на вчинення
такого злочину; 4) наявність причинного зв’язку між діями кожного
співучасника і єдиним злочинним результатом. За сукупності цих умов
настає кримінальна відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, за
правилами про співучасть і за статтею Особливої частини Кодексу, яка
передбачає відповідальність за конкретний злочин. [9 ст. 122]

Коло осіб, які піддягають кримінальній відповідальності за навмисне
вчинення одного й того самого злочину спільними зусиллями кількох осіб
при виконанні ними різних ролей (виконавець, організатор, підбурювач,
пособник), та умови, що визначають їх відповідальність, описані у ст. 27
Загальної частини Кримінального кодексу України.

У ч. 1 ст. 27 КК виписано, що „співучасниками злочину, поряд із
виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник”. У наступних частинах
цієї статті дано визначення кожного із співучасників злочину. Зазначимо,
що виконавець злочину є головною постаттю, оскільки дії всіх інших
співучасників підпорядковуються його діяльності. Виконавець злочину
завжди підлягає відповідальності безпосередньо за статтею (частиною
статті) Особливої частини КК. Норми Загальної частини про співучасть
охоплюють однотипну для всіх злочинів діяльність організатора,
підбурювача і пособника. Тому ці співучасники злочину підлягають
відповідальності за відповідною частиною ст. 27 КК і тією статтею
(частиною статті) Особливої частини, яка передбачає злочин, вчинений
виконавцем. Виняток з цього правила складає своєрідна співучасть (sui
generis), за якою відповідальність співучасників злочину передбачена
безпосередньо у певній статті Особливої частини Кримінального кодексу.
Інакше кажучи, деякі види спільної злочинної діяльності описані в
Особливій частині КК як окремі конкретні злочини (різновиди таких
злочинів). Це означає, що при кваліфікації такої спільної злочинної
діяльності положення Загальної частини про співучасть не застосовується.
Так, загальні норми закону про співучасть не поширюються на осіб, що
вчинили дії організаційного, а за певних умов і пособницького характеру,
відповідальність за які передбачена, зокрема, ст. 255 (створення
злочинної організації); ст. 257 (бандитизм); ст. 260 (створення не
передбачених законом воєнізованих або збройних формувань); ст. 304
(втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність). Норми про співучасть не
застосовуються при кваліфікації злочину і у тих випадках, коли спільна
участь (співвиконавство) кількох осіб у вчиненні злочину, передбаченого
Особливою частиною КК, надає такому злочинові кваліфікованого виду.
Наприклад, викрадення чужого майна за попередньою змовою групою осіб
кваліфікується за відповідними статтями Особливої частини (ч. 2 ст.
185-189) без застосування ст. 27 КК.

Слід мати на увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих,
інших підстав відповідальності — підставою відповідальності тут є той же
склад злочину, але вчинюваний у співучасті.[5 ст. 190] Те, що норма про
співучасть вміщена в Загальній частині КК, означає лише одне — вона (ця
норма) має застосовуватися до будь-якого випадку вчинення злочину,
зазначеного в Особливій частині КК, але вчиненого у співучасті. Так,
положення ст. 26 застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв,
зґвалтувань, викрадення наркотиків, як і будь-якого іншого злочину.

1.2. Форми співучасті

Форми співучасті — це об’єднання співучасників, які розрізняються між
собою за характером виконуваних ролей і за стійкістю суб’єктивних
зв’язків між ними.

Насамперед, у ч. 1 ст. 27 говориться, що співучасниками є виконавці,
організатори, підбурювачі та пособники, а в ч. 2 цієї ж статті сказано
про співвиконавців. Отже, можлива співучасть, коли всі співучасники
злочину будуть його виконавцями, але можлива і співучасть з розподілом
ролей, коли співучасники виконують у злочині різні функції: один —
виконавець, другий — пособник, третій — підбурювач і т.п. Таким чином, у
ст. 27 закріплена співучасть у формі співвиконавства і співучасть з
розподілом ролей. Це поділ співучасті на дві форми, виходячи з тієї
ролі, що виконують співучасники у злочині, тобто за об’єктивними
ознаками.

У такому разі говорять про просту і про складну співучасть:

1) проста співучасть (співвиконавство, співвинність) має місце там, де
всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують
однорідну роль. Звичайно, їх дії можуть мати різний характер. Наприклад,
один з виконавців загрожує жертві ножем, інший б’є її, а третій обчищує
кишені. Але з погляду форми співучасті їх ролі однорідні — всі вони
безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої
частини КК як ознаки об’єктивної сторони конкретного складу злочину, в
даному випадку розбою;

2) складна співучасть (співучасть з розподілом ролей) виявляється в
тому, що співучасники виконують різнорідні ролі, тут має місце розподіл
ролей — один або кілька з них — виконавці, інші — підбурювачі, пособники
і т.п. Інакше кажучи, при цій формі співучасті не всі співучасники є
виконавцями злочину. [15 ст. 274]

Складна форма співучасті передбачає наявність поряд із виконавцем
організатора, пособника або підбурювача (співучасть у вузькому розумінні
цього слова), їх дії можуть бути як обумовлені попередньою змовою, так і
не обумов лені нею. Для наявності цієї форми співучасті необхідно
усвідомлення кожним учасником того, що він бере участь у спільній
злочинній діяльності.

Складною формою співучасті є злочинне угруповання (співтовариство) у
вигляді організованої групи та злочинної організації (частини 3 і 4 ст.
28 КК). Такі угруповання створюються за взаємною згодою його учасників і
об’єднуються на основі спільного плану їхньої діяльності, спрямованої на
вчинення, як правило, ряду злочинів. Злочинне угруповання має, крім
кількісних (наявність від трьох і більше осіб), і якісні ознаки. Якісною
ознакою злочинного угруповання є його попередня зорганізованість у
стійке об’єднання за єдиним планом з розподілом зобов’язань учасників
групи щодо вчинення, як правило, неодноразових злочинних дій. Кожен із
учасників злочинного угруповання (співтовариства) усвідомлює, що він
разом з іншими особами бере участь у здійсненні злочинної мети (плану),
для досягнення якої воно створено, і бажає зробити свій внесок у цю
діяльність.

Щодо організованої групи, то її визначення дано в законі. У ч. З ст. 28
говориться, що злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в
його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше),
які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та
інших (іншого) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій
учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім
учасникам групи.

Однією із складних і найбільш небезпечних форм співучасті є злочинна
організація, якою за ч. 4 ст. 28 КК визнається стійке, ієрархічне
об’єднання декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні
частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної
діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких
злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації
злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як
самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Оскільки між членами злочинної організації існує попередня змова та
зорганізованість для спільного вчинення тяжкого або особливо тяжкого
злочину, то за вчинення такого злочину (злочинів) її членом (членами) в
інтересах злочинної організації слід вважати вчиненим злочинною
організацією.

Характерними ознаками злочинної організації є: 1) зорганізованість
(об’єднаність за попередньою змовою) членів такого угруповання (трьох і
більше) або його окремих груп; 2) стійкість (тривалість) зазначеного
угруповання; 3) наявність мети — вчинення тяжких або особливо тяжких
злочинів.

Зорганізованість передбачає: а) наявність певної кількості (від трьох і
більше) осіб на чолі з незаперечним й авторитетним їхнім керівником
(координатором); б) жорсткої дисципліни і додержання правил конспірації;
в) наявність погодженого плану щодо вчинення тяжких або особливо тяжких
злочинів;

Стійкість злочинної організації означає: а) наявність постійного
осередку (членів) такого угруповання; б) наявність сталих зв’язків між
її членами та взаємодій між її групами;

в) наявність певного ступеня ієрархічного підпорядкування;

г) здатність і готовність кожного члена угруповання виконати будь-яке
завдання, що входить до спільної діяльності злочинної організації, щодо
вчинення нею тяжкого або особливо тяжкого злочину (злочинів). Для більш
надійного здійснення злочинною організацією злочину та швидкого
досягнення його мети нерідко здійснюється розподіл обов’язків між
учасниками угруповання.

Система злочинної організації може мати підсистеми у вигляді кількох
організованих груп (технічного забезпечення, зв’язку, розвідки,
особистої охорони тощо). [14 ст. 203]

Всі учасники злочинного угруповання через узгодженість дій щодо
досягнення певних цілей підлягають відповідальності незалежно від
конкретних дій, що кожен із них вчинив як виконавець злочину, вчиненого
відповідним угрупованням. Однак кожному учасникові злочинного
угруповання можуть бути інкриміновані лише ті дії, які він вчинив, і ті
злочини, в яких він брав участь.

Форми співучасті у злочині

Розділ ІІ. Ознаки співучасті

2.1. Об’єктивні ознаки співучасті

При розкритті змісту співучасті слід встановлювати його об’єктивну і
суб’єктивну сторони, інакше кажучи, об’єктивні і суб’єктивні ознаки цієї
форми злочину.

Об’єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:

1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча
б дві особи), законодавець називає мінімальну кількість учасників
злочину, хоча їх може бути і більше. Причому кожна з цих осіб повинна
мати ознаки суб’єкта злочину — тобто бути фізичною особою осудною і
досягти віку кримінальної відповідальності;

2) співучасть — це діяльність спільна. Спільність як об’єктивна ознака
співучасті містить такі три моменти:

а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль,
функції кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому
злочин — це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників,
кожний з них вніс у вчинення злочину свій внесок. Іноді співучасть
образно порівнюють з грою в оркестрі, де кожен інструмент, кожен
музикант веде свою партію, а в цілому виходить єдина мелодія;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті
вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх
співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники,
незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині. Якщо три
особи вчинили вбивство, то кожний з них повинен нести відповідальність
за вбивство, а не за 1/3 вбивства, хоча він сам безпосередньо і не
вбивав жертви. Тому особа, що підкупила вбивцю, як і особа, що дала для
цього зброю, несуть відповідальність за вбивство, вчинене виконавцем.
Обсяг відповідальності кожного співучасника і визначається в принципі
тим, що вчинив виконавець злочину;

в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим
злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв’язок. [13 ст.37]
Причому опосередкований причинний зв’язок, тому що загальний результат
досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність
кожного співучасника повинна за часом передувати тому злочину, що вчиняє
виконавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити даний
злочин. Виконавець же перетворює цю можливість в дійсність, спричиняючи
необхідний наслідок. Дійсно, ті, хто підмовив особу вбити потерпілого і
хто дав для цього зброю, тим самим створили реальну можливість для
вбивці реалізувати задумане. Однак перетворення цієї можливості на
дійсність залежить від діяння виконавця. Саме тому причинний зв’язок тут
має опосередкований характер. Якщо причинний зв’язок відсутній, то немає
такої об’єктивної ознаки співучасті, як спільність, а отже немає і
співучасті. Візьмемо простий приклад. А. до вчинення розбою обіцяє Б.
сховати викрадене майно. Тут дії А. — заздалегідь дана обіцянка Б.
сховати викрадене — перебуває у причинному зв’язку з розбоєм, що вчинив
Б. Тому А. — співучасник, а саме пособник розбою. Але досить уявити
собі, що Б. вчинив розбій і, бажаючи сховати викрадене, прийшов до свого
знайомого А. і попросив його сховати викрадене, що А. і вчинив. Тут
співучасті немає, тому що дії по приховуванню викраденого заздалегідь не
обіцяні Б., не перебувають з ними в причинному зв’язку, а тому не є
співучастю.

Співучасть може мати місце як на стадії попередньої злочинної
діяльності, так і в процесі вчинення закінченого злочину виконавцем.
Якщо ж злочин вже закінчено, будь-які подальші дії осіб, заздалегідь не
обіцяні ними, співучастю у цьому злочині за кримінальним правом України
визнаватися не можуть. Це положення закріплено у ч. 6 ст. 27, згідно з
якою заздалегідь не обіцяне переховування злочинця, знарядь і засобів
вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним
шляхом, або придбання чи збування таких предметів, не є співучастю, а
належить до злочинів особливого роду (ст. 198 та ст. 396 КК). На
підставі цього можна не тільки обмежити коло дій, які утворюють
співучасть, а й визначити різницю між співучастю у злочині, з одного
боку, і так званою причетністю до злочину у формі переховування та
потурання, — з іншого. [8 ст. 97]

Отже, для наявності об’єктивної сторони, співучасті необхідні:
1)спільність дій кількох співучасників, тобто вчинення злочину спільними
або такими, що взаємно доповнюються, зусиллями його учасників;
2)спричинення одного й того самого, єдиного для всіх співучасників
злочинного результату; 3)причинний зв’язок між діянням кожного
співучасника та єдиним злочинним результатом.

2.2. Суб’єктивні ознаки співучасті

Суб’єктивні ознаки співучасті — умисна спільна участь у вчиненні
умисного злочину. У законі суб’єктивна сторона співучасті у злочині
(суб’єктивні ознаки співучасті) виражена словами — злочин вчиняється
умисно і спільно. З цього формулювання закону випливає, що:

співучасть можлива лише в умисних злочинах;

всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

Ці ознаки потребують певної конкретизації.

Перш за все, із закону випливає однозначний висновок — співучасть у
злочинах, вчинених з необережності, неможлива. Питання про співучасть у
необережних злочинах порушувалася в науці досить давно. Так, ще у XIX
сторіччі деякі криміналісти відстоювали можливість співучасті в
необережних злочинах. Вже в радянський період вчений А.Н.Трайнін доводив
наявність співучасті в необережних злочинах. Таку точку зору висловлюють
вчені України. Пожвавлення дискусії з цього питання викликано значним
зростанням необережної злочинності, особливо в сфері «людина — машина»,
наприклад, на автомототранспорті. Все частіше доводиться стикатися з
випадками спільного заподіяння декількома особами з необережності
злочинного наслідку. Це так зване необережне співзаподіяння. Наприклад,
два тесляри, що працюють на будівництві житлового будинку, скидають з
висоти колоду, не переконавшись в тому, що внизу нікого немає, внаслідок
чого смертельно травмовано людину, яка там проходила. Або водії
автомашин, що їдуть по шосе, з порушенням правил дорожнього руху,
обганяючи один одного, внаслідок чого на одному з обгонів відбувається
зіткнення машин і травми одержують пасажири, що їхали в них. І в
першому, і в другому випадку винні діють з необережності, спільно
заподіюючи суспільно небезпечні наслідки. Однак такі спільні дії не
можна визнати співучастю через те, що тут відсутнє об’єднання злочинної
волі діючих осіб. У таких випадках кожний із співзаподіювачів несе
відповідальність за свої дії самостійно. [14 ст. 193]

При співучасті не тільки дія повинна бути умисною, але і всі
співучасники повинні діяти також умисно. Звідси випливає: якщо одна
особа діє з необережності, а інша, використовуючи це, діє умисно, —
співучасть відсутня (наприклад, працівник міліції залишає через
недбайливість у неналежному місці пістолет, а хтось, використовуючи це,
заволодіває зброєю і вчиняє з його використанням умисне вбивство). У
цьому випадку працівник міліції буде нести відповідальність за злочинно
недбале зберігання зброї — за ст. 264, а особа, що використала пістолет,
— за умисне вбивство — за ч. 1 ст. 115.

Що ж означає діяти умисно при співучасті?

Це означає, що всі співучасники мають спільний умисел. Таким чином,
спільність характеризує не тільки об’єктивну, але й суб’єктивну сторону
співучасті в злочині. Спільність умислу означає, що між співучасниками
завжди має місце згода (змова) на вчинення конкретного злочину. Саме
спільний умисел і знаходить своє об’єктивне вираження в спільності дій
співучасників. Причому змова (узгодженість) — це обов’язкова ознака
будь-якої співучасті. Зрозуміло, сама змова (узгодженість) може мати
різний характер, виражатися різним способом, інакше кажучи, форми обміну
інформацією можуть бути різними. У більшості випадків така змова є
усною, коли співучасники узгоджують свої дії словесно. Однак можлива й
письмова змова — шляхом обміну записками, накресленням плану дій, чи
іншою знаковою інформацією. Можлива змова і за допомогою технічних
систем (телефону, Інтернету і т.п.). Рідше зустрічається змова, що
виражається в конклюдентних діях. Конклюдентними вважаються мовчазні
дії, з яких можна зробити, висновок про дійсні умисли особи (від
латинського conclusio — висновок). Це, наприклад, обмін жестами,
мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників стають
узгодженими. У будь-якому разі змова, взаємна узгодженість — це
обов’язкова ознака співучасті.

Який же умисел повинен бути у співучасників, який його зміст?

Умисел при співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою,
містить у собі інтелектуальні і вольові моменти. Однак оскільки злочин
вчиняється в співучасті, і той і інший моменти умислу мають свою
специфіку.

Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співучасник
усвідомлює суспільну небезпечність не лише вчиненого ним особисто
діяння, але й суспільну небезпечність діяння, яке вчиняє виконавець.
Співучасник також передбачає, що в результаті цих дій виконавця настане
суспільно небезпечний наслідок. Тобто співучасник передбачає, що в
результаті його дії розвиток причинного зв’язку призведе до того, що
виконавець вчинить задуманий співучасниками злочин.

Іншими словами, співучасник повинен бути поінформований про злочинні
наміри, злочинні дії виконавця. Вимога такої поінформованості —
найважливіша ознака співучасті. Так, якщо особа, що вирішила вбити
жертву, просить у сусіда рушницю для полювання і сусід цю рушницю дає, а
внаслідок цього відбувається вбивство, то співучасть відсутня, тому що,
даючи рушницю, особа не була поінформована, не знала про дійсний намір
вбивці. Якщо ж така рушниця дана майбутньому виконавцю для вчинення
вбивства, то має місце співучасть, тому що той, хто дав рушницю, діє
узгоджено з виконавцем, обізнаний про його злочинні наміри. [9 ст. 127]

Вольовий момент умислу при співучасті виявляється насамперед у бажанні
настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки,
яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах з
формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману
ними злочинну дію.

Говорячи про умисел при співучасті, варто мати на увазі, що всі фахівці
визнають можливість прямого умислу при співучасті, але не всі згодні, що
тут можливий і умисел непрямий. Ця остання точка зору викликає сумнів,
тому що необґрунтовано звужує поняття співучасті.

Передусім слід зазначити, що сам закон (ст. 26), говорячи про умисел при
співучасті, не вказує види такого умислу, допускаючи тим самим, що він
може бути як прямим, так і непрямим.

Далі, якщо стати на позицію, що критикується, то в деяких випадках дії
співвиконавців не будуть вважатися співучістю в злочині. Наприклад, три
чоловіки звалили на землю потерпілого, завдаючи йому вдарів ногами,
руками по різних частинах тіла, не бажаючи спричинення смерті, але
свідомо допускаючи і такий наслідок побоїв. Внаслідок побоїв потерпілий
помер. Очевидно, що особи, які вчинили злочин, будучи виконавцями
(співвиконавцями), діють з непрямим умислом, не бажаючи смерті жертви,
але свідомо її допускаючи, їх у повній відповідності з ст. 27 слід
визнати співучасниками. Кілька років тому у Київській області мав місце
такий випадок. Машина швидкої допомоги, прибувши за викликом, забрала
хворого, що перебував у непритомному стані. По дорозі, внаслідок
закінчення зміни (а доставлення хворого до лікарні вимагало багато
часу), лікар, санітар та водій, які його супроводжували, вирішили
вивантажити хворого у лісопосадці, що вони і зробили. Громадянин, який
перебував поблизу, намагався їх присоромити, на що вони відповіли:
«Нічого, як-небудь оклигається» і поїхали з місця події. Викликана цим
громадянином інша машина швидкої допомоги вже знайшла потерпілого
мертвим. Цілком очевидно, що винні, а вони всі є співвиконавцями
злочину, передбачали, що в результаті їх дій хворий може вмерти, цього,
звичайно, не бажали, але свідомо допускали, тобто діяли з непрямим
умислом. [13 ст. 39]

Непрямий умисел можливий також і в поведінці пособника. Так, у справі,
що мала місце в одному з міст, слідчий-жінка, потрапивши під вплив
підслідного, передала останньому пістолет для вчинення ним втечі з
в’язниці, однак просила не використовувати його. Винний же, вчиняючи
втечу, вбив охоронця. Даючи пістолет, жінка розуміла, що зброя може бути
використана і, хоча і не бажала цього, але свідомо допускала і наслідок
у виді смерті осіб, які спробують завадити втечі. У цій справі має місце
пособництво у вбивстві з непрямим умислом.

Таким чином, співучасть у злочині можлива не лише з прямим, але і з
непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці співвиконавця або
пособника.

Що стосується мотивів дій співучасників, то вони можуть бути як
однаковими, так і різними. Наприклад, при вчиненні вбивства всі
співучасники можуть мати один мотив — помсту потерпілому. Але можуть
бути і ситуації, коли одні із співучасників діють з помсти, а інші — з
корисливих мотивів. Так, при «замовленому» вбивстві вбивця, підкуплений
підбурювачем, діє з корисливих мотивів, а сам підбурювач може керуватися
мотивом помсти, ворожнечі, заздрощів до потерпілого. Несхожість мотивів
не виключає співучасті у злочині. Вона може впливати в деяких випадках
на кваліфікацію злочину, про що мова буде йти далі, і враховуватися при
призначенні покарання співучасника.

Вже з прикладів, що наводилися, видно, що співучасники можуть виконувати
в злочині різні ролі.

Розділ ІІІ. Нормативне визначення організованої злочинної діяльності:
теоретичне та практичне значення

Актуальність проблеми посилення боротьби з організованою злочинністю
є загальновідомою для теорії і практики роботи правоохоронних органів
України. Відомо, що розв’язання цієї проблеми часто турбує насамперед
практиків залежно від визначення суті та поняття організованої
злочинності, які повинні знати, які злочини, з якими ознаками відносять
до організованої злочинності.

Панівною є думка, що поняття організованої злочинності, як і злочинності
загалом, є не кримінально-правовим, а кримінологічним, з чим варто
погодитися. Проте слід нагадати, що кримінологічне поняття злочинності,
як і багато інших кримінологічних категорій, ґрунтується на
кримінально-правовому понятті злочину. Тобто, до сукупного тлумачення
злочинності кримінологи відносять лише ті діяння, які мають
кримінально-правові ознаки злочину. Виникає питання, чи слід у розумінні
поняття “організована злочинність” виходити з того, що воно охоплює такі
самі злочини, що й категорія “злочинність” загалом, чи злочинам, що
відносимо до розряду “організована злочинність”, притаманні специфічні
ознаки, що відрізняють їх від інших злочинів.[13 ст. 146]

В Україні, як і в Росії, поширилося уявлення, згідно з яким злочини, що
відносяться до сукупності “організована злочинність”, відрізняються від
інших злочинів організаційними формами їх вчинення. Згідно з цією точкою
зору злочини організованої злочинності ідентифікуються через визначення
нових форм співучасті, що відрізняються більшим ступенем
організованості. Ця позиція знайшла відображення і в новому
Кримінальному кодексі України, у ст. 28 якого визначено наступні чотири
форми співучасті: група осіб; група осіб за попередньою змовою;
організована група та злочинна організація, де також визначено ознаки
цих форм, які є переважно організаційними, і лише стосовно злочинної
організації, крім останніх, названо деякі змістовні ознаки вчинених
злочинів: тяжкі або особливо тяжкі; керівництво чи координація злочинної
діяльності інших осіб; забезпечення функціонування як самої злочинної
організації, так й інших злочинних груп. У статті 27 поняття
“організатор злочину” значно розширено функціональними ознаками
діяльності організатора: утворення організованої групи чи злочинної
організації або керівництво нею, або забезпечення фінансування чи
організація приховування злочинної діяльності згаданих організованих
угруповань. Крім того, до Особливої частини Кодексу включено окремий
склад злочину “Створення злочинної організації” (ст. 255), в якому, крім
згаданих дій, передбачено відповідальність за організацію, керівництво
чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або
організованих груп для розроблення заходів організаційного,
матеріального забезпечення чи координації злочинної діяльності
організованих об’єднань. Залишаючи поза розглядом підставність названих
трансформацій інституту співучасті, можна дійти до висновку, що новий
Кримінальний кодекс України стосовно злочинів, що відносяться до
сукупності “організована злочинність”, визначив особливі організаційні
форми вчинення останніх, відніс до їх кваліфікації функціональні
(організаційні, координаційні, забезпечуючі) дії відносно діяльності
злочинних угруповань, а змістовні ознаки вчинюваних ними злочинів (крім
деяких, що вчиняються злочинною організацією) не назвав.

Слід зазначити, що організаційні особливості організованих злочинних
угруповань, безсумнівно, існують, мають значення для запобігання,
виявлення, розкриття, розслідування вчинюваних цими угрупованнями
злочинів. Разом з тим, обумовлення цими ознаками кримінально-правової
характеристики злочинів, вчинюваних організованими угрупованнями, що
було реалізовано у Кримінальному кодексі Російської Федерації, викликало
критичні зауваження. Зокрема зазначалося, що через таку конструкцію
допускається певним чином дублювання норм про співучасть у злочині,
порушується загальне правило встановлення у Кодексі відповідальності за
діяння, а не за те, як і в якому складі воно вчиняється [17 ст. 241].

Потрібно визнати, що деякі з цих зауважень, насамперед останнє, на
сьогодні стосуються й нового Кримінального кодексу України.
Суб’єктивно-оціночний підхід потрібно буде застосовувати для
розмежування як організованих груп та груп, що вчинили злочини за
попередньою змовою та нібито не мають ознак “організованості”, так
і різних форм організованих угрупувань: груп і організацій.

Так, на відміну від злочину, вчиненого групою за попередньою змовою, за
Кодексом злочин визнається вчиненим організованою групою, крім наявності
трьох і більше його учасників, якщо група попередньо зорганізувалася. Чи
можна нормативно визначити обсяг та межі попередньої змови і чи не
охоплює вона певною мірою елементи організації? Ознаками організованої
групі крім того визначені об’єднання єдиним планом, розподіл функцій
учасників групи. А хіба група, що вчиняє злочин за попередньою змовою,
діє при цьому зовсім безпланово, без жодної домовленості щодо змісту,
часу та послідовності дій, без елементарного розподілу обов’язків
(функцій)? Як бачимо, розмежування організованих та нібито
“неорганізованих” злочинних груп проводиться за ознаками, що належать
обом категоріям груп та відрізняються лише мірою, ступенем, оцінкою
вияву, тобто термінологічною відмінністю, що залишає місце для
суб’єктивної оцінки. У такий же спосіб визначаються організаційні ознаки
організованих груп і злочинних організацій: і перші й другі — стійкі
об’єднання, які попередньо зорганізувалися: перші — для вчинення
злочинів, об’єднаних єдиним планом, а другі — для спільної, тобто
об’єднаної, зкоординованої діяльності; перші мають розподіл функцій,
другі — ієрархічну структуру, яка є різновидом розподілу функцій.
Зрозуміло, що ці ознаки визначено ненормативно і за бажанням їх можна
по-різному тлумачити. Відмінність злочинної організації простежується
лише із наведенням змістовних ознак вчинюваних нею злочинів.

Існуюча практика кваліфікації проявів організованої злочинності створює
викривлене уявлення про розміри останньої в Україні, перешкоджає
розумінню її справжньої принципової відмінності. Застосування в новому
Кримінальному Кодексі при регламентації згаданих питань оціночних ознак
навряд чи сприятиме зміні такого становища. Про це йшлося на конференції
з проблем реалізації нового Кримінального кодексу, яка пройшла
25–26 жовтня 2001 р. у Національній юридичній академії України ім.
Я. Мудрого. Характерно, що вже після прийняття Кодексу МВС та СБУ
звернулися до Міністерства юстиції з пропозиціями щодо внесення
доповнень до Кодексу або Закону “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” щодо нормативних визначень.

Відомо, що в деяких країнах по-іншому вирішується проблема
кримінально-правового визначення злочинів, що відносяться до категорії
“організована злочинність”. У США, наприклад, з 1970 р. діє Закон про
контроль над організованою злочинністю, який містить перелік злочинів,
що визнаються проявами організованої злочинності. У Швейцарії визначення
організованої злочинної групи ґрунтується не стільки на організаційних
(об’єднання на тривалий або невизначений час), скільки на змістовних
ознаках їх діяльності: отримання у незаконний спосіб доходів або інших
економічних вигод, приховування протиправної діяльності від
кримінального переслідування, вчинення або планування з цією метою актів
насильства, залякування, впливу на політичні, громадські,
адміністративні органи чи організації, юстицію, профспілки, підприємців
і т.ін. [17 ст. 251]. Кримінальний Кодекс Італії (ст. 416, 416?) за
змістовні ознаки злочинів об’єднань організованої злочинності кваліфікує
витягування прибутку у сфері виробництва, обмін та споживання різних
товарів і благ, активне використання державних та інших
соціально-політичних структур, рекет, складні фінансові операції.

Поряд з цим, останніми роками у західних країнах все частіше
констатується, що найбільш небезпечні злочинні угруповання не мають
сталої чітко визначеної організаційної будови. Вони часто швидко
змінюють її так само, як і напрями та організаційні форми діяльності
заради більш раціонального та оптимального досягнення визначеної мети.
Як свідчать практика та дослідження, саме кінцева мета справжньої
організованої злочинності залишається незмінною — отримання високих та
надвисоких прибутків у самий раціональний спосіб та бажано у короткий
строк.

Відомий багатьом фахівцям в Україні американський професор Д. Албанезе
визначає організовану злочинність як “постійно діюче злочинне
підприємство, що працює раціонально для отримання прибутку через
незаконну діяльність у тих сферах, на які існує найбільший суспільний
попит” [4 ст. 18].

Ця важлива ознака організованої злочинності зберігається і за умов
набуття нею транснаціонального характеру. За визначенням Інтерполу, під
організованою злочинністю слід розуміти “будь-яку організацію або групу
осіб, що займаються постійно міжнародною злочинною діяльністю, мета
якої — отримання прибутку”. Ще у 1990 році в документі Секретаріату ООН,
підготовленому до проведення VІІІ Конгресу ООН із запобігання
злочинності та ставлення до правопорушників, відмічалося, що
організовані злочинні угрупування одержують фінансові прибутки та
отримують владу через створення та експлуатацію ринків незаконних
товарів та послуг [6 ст. 8]. Сьогодні в одній з рекомендацій
Міжнародного семінару ООН щодо визначення організованої злочинності
зазначається, що остання — це масове об’єднання стійких і керованих
угруповань, для яких злочинна діяльність є промислом і які створюють
систему захисту від соціального контролю з використанням таких
протизаконних засобів як насильство, залякування, корупція
і великомасштабні розкрадання [21 ст. 133]. У цьому визначенні органічно
поєднано організаційні, змістовні, цільові та забезпечуючі ознаки.

В одному з останніх документів ООН — Конвенції проти транснаціональної
організованої злочинності, що підписана й Україною наприкінці 2000 р.
(Палермо, Італія), — діяльність організованої злочинної групи вбачається
у вчиненні одного або декількох серйозних злочинів (карається
позбавленням волі на максимальний термін не менше чотирьох років або
більш суворою мірою покарання — або злочинів, які визнаються такими
у Конвенції, а її кінцева мета — у тому, щоб отримати прямо або
опосередковано фінансову або іншу матеріальну вигоду (ст. 2 п. “а”) [11
ст. 1].

Аналіз наведених сучасних визначень організованої злочинності дозволяє
виділити дві її змістовні ознаки: організована злочинна діяльність
і спрямування останньої на отримання прибутків та надприбутків.

Розглянемо, чи існує можливість нормативного визначення зазначеного
поняття.

У кримінальному праві категорія “злочинна діяльність” згадувалася ще
у дореволюційні часи [25 ст. 17]. Іноді припускалося її ототожнення із
злочинним діянням.

Кримінально-правова характеристика категорії “злочинна діяльність”
принципово не змінилася у кримінальному праві і за часів незалежної
України. Науково-практичні коментарі Кримінального кодексу 1960 р.,
підручники із Загальної частини кримінального права обмежувалися у цьому
питанні визнанням стадій вчинення злочину за етапи підготовки
і здійснення злочинної діяльності [5 ст. 243], віднесенням до попередніх
етапів останньої готування до вчинення злочину і замаху на вчинення
злочину. Значно розширив застосування категорії “злочинна діяльність”
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України 2001 р.
(власне, як і сам Кодекс). Проте у питанні співвідношення понять
“злочинна діяльність” та “стадії вчинення злочину” Коментар далі
повторення згаданих положень не пішов [19 ст. 57]. У деяких роботах
цього періоду, присвячених стадіям вчинення злочину, категорія “злочинна
діяльність” зовсім не згадується.

Наведене уможливлює дійти до певних висновків. Фахівці з кримінального
права в Україні (як і в колишньому СРСР) використовують категорію
“злочинна діяльність” при розгляді стадій вчинення злочину; наводять
деякі її ознаки, проте визначення поняття “злочинна діяльність” не
дають. Залишаються нез’ясованими, по-перше, достатність підстав для
фактичного ототожнення злочину і злочинної діяльності, у тому числі
розглядання злочину за діяльність; по-друге, обґрунтованість
характеристики стадій вчинення злочину за злочинну діяльність та
можливість зведення злочинної діяльності до стадій вчинення злочину
і використання поняття “стадії” за замінник поняття “злочинна
діяльність”.

Для відповіді на ці питання звернемося передусім до поняття
“діяльність”, різновидом якої є злочинна діяльність.

У психології, якій первинно належить категорія “діяльність”,
відмічається, що у самих загальних рисах — це усвідомлене (чим
відрізняється від поведінки тварин) виявлення людської активності. На
відміну від одноразового вияву останньої (вчинок), діяльність — це
система пов’язаних між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій,
вчинків, операцій, менш об’ємних діяльностей. Кожна з них має свій
предмет, мотив та ціль. Але у сукупності їх спрямовано на реалізацію
єдиної потреби та кінцевої мети. Проте діяльність — це не сума навіть
системно пов’язаних дієвих проявів. Актуалізація механізму свідомості
програмує, спрямовує діяльність, контролює її здійснення. Суттєва риса
діяльності — її специфічне послідовне цілеутворення, що раціонально
розгортається залежно від її поступу, умов здійснення, містить
пристосування до них, а за потребою і можливістю — зміну останніх аж до
досягнення кінцевої мети, яка полягає у зміні суспільних відносин
в інтересах суб’єкту діяльності.

Розрізняють діяльність внутрішню (розумова, пізнавальна) та зовнішню
(поведінка у суспільному оточенні); індивідуальну, колективну (спільну,
групову) і масову; передуючу одному вчинку або багатьом діям;
короткочасну, тривалу, постійну. Зовнішня діяльність, що має характер
суспільного спілкування, підпорядкована нормам людського буття,
у частині — правовим нормам. Звідси йдеться про правомірну та
протиправну, у тому числі злочинну діяльність.

У сучасній українській психології реалізується спроба визначення
злочинної діяльності. Стверджується, що це система діянь, визначених
кримінальним законом як суспільно небезпечні, вчинених з прямим умислом,
психологічно зумовлених загальним мотивом, реалізацію яких суб’єкт
планує постановкою і досягненням окремих проміжних цілей. Злочинна
діяльність відображає антисоціальну спрямованість особистості у даній
сфері. У цьому визначенні злочинна діяльність необґрунтовано
ототожнюється з системою злочинів, обумовлених загальним мотивом. Не
враховується, що дії, які передують вчиненню злочину і становлять
злочинну діяльність, необов’язково мають бути суспільно небезпечними.
Вони стають такими, коли скоюються з метою забезпечити вчинення злочину
(злочинів). Більше того, мотив передуючої дії може бути зовсім не
пов’язаний із “загальним мотивом”. Злочинна мотивація виникає знову
тоді, коли дія або її результат мають бути використані для досягнення
кінцевої мети злочинної діяльності. Головне для визначення дії елементом
злочинної діяльності і для визнання останньої саме за злочинну — це те,
що вона підкорена меті забезпечення вчинення злочину. Саме ця обставина
підвищує суспільну небезпечність злочинної діяльності порівняно
з одномоментним злочином.

Проте нас цікавить кримінально-правова характеристика злочинної
діяльності. Слід запозичити з психології загальне визначення поняття
діяльності, а, відповідно, й злочинної діяльності за систему пов’язаних
між собою єдиною потребою, метою і послідовністю дій, необхідно
визначити такі її ознаки, як неодночасність складових дій та їх
усвідомленість. Остання — у межах стадій вчинення злочину свідчить про
наявність у цих діях прямого умислу.

Можна запропонувати кримінально-правове визначення поняття “злочинна
діяльність”, яка є системою цілеспрямованих неодночасних злочинних,
інших протиправних і непротиправних дій суб’єкта злочину, вчинених
з прямим умислом, підкорених єдиній меті забезпечення умов та
безпосереднього вчинення злочину (злочинів), підтримки і розвитку самої
злочинної діяльності.

Набуття злочинною діяльністю характеру організованої пов’язано з тим, що
її основні елементи — загальна мета та система забезпечення — набувають
нових якостей, що свідчать про підвищену суспільну небезпечність цього
виду злочинної діяльності. На відміну від звичайної злочинності, що
приховується від влади, організована злочинність спирається на владу та
суспільство, що дозволяє їй та державним і господарським структурам, за
якими вона стоїть, отримувати значні прибутки і через незлочинну
діяльність, у “тіньовій” сфері і, навіть, легальними засобами: податкові
пільги, преференції, гарантії, кредити, бюджетні кошти. Проте майже за
кожним таким “благодіянням” криються корисливі інтереси можновладців,
лоббістів, високих чиновників, що охоплюється поняттям “масштабна
корупція”, яка супроводжує справжню організовану злочинність.

Використовуючи вищенаведене можна визначити кримінально-правову
характеристику, яка є тривалою злочинною діяльністю колективного
угруповання або його членів, підпорядкованого загальній меті отримання
та подальшій легалізації (“відмивання”) значних коштів, що
супроводжується створенням спеціально організованої системи забезпечення
внутрішнього зміцнення та зовнішньої підтримки і захисту від соціального
контролю, проникнення до легальної економіки та політичної влади.
Організаційні форми такого угруповання визначаються у вигляді
організованої злочинної групи та злочинної організації.

Нормативне визначення організованої злочинної діяльності сприятиме
розв’язанню проблеми боротьби з організованою злочинністю не лише на
теоретичному та нормативно-правовому рівнях, а й у сфері організації та
спрямування практичної діяльності правоохоронних органів у боротьбі
з злочинністю, у тому числі організованою.

Згідно з переліченим практична діяльність має організовуватися та
здійснюватися за двома рівнями:

реагування на повідомлення про всі злочини та прояви злочинної
діяльності, у тому числі групової, незалежно від організаційної форми
вчинення, їх розкриття, виявлення та притягнення до кримінальної
відповідальності винних мають здійснювати в усіх суспільних сферах, крім
економіки, підрозділи кримінального розшуку та ті підрозділи, які з ними
безпосередньо у цьому взаємодіють (дільничні інспектори міліції,
патрульно-постова служба, експертно-криміналістичні підрозділи та інші),
а в економіці — підрозділи захисту економіки від злочинних посягань
(БЕЗ). В разі встановлення у виявлених злочинах ознак організованої
злочинної діяльності, тобто мети отримання значних коштів з наступним їх
“відмиванням” або без такого, а також елементів спеціальної організації
системи забезпечення злочинної діяльності (названі вище), підрозділи
кримінального розшуку та БЕЗ мають передавати матеріали, включаючи
оперативні, та заведені кримінальні справи про цю діяльність спеціальним
підрозділам по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією;

перевірки спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою
злочинністю і корупцією наявності в злочинній діяльності угруповання
ознак її організованого здійснення (мета отримання значних коштів та
спеціально організована система забезпечення).

Розділ ІV. Кваліфікація групових злочинів

Груповим називається злочин, у спільному вчиненні якого безпосередньо
брали участь двоє чи більше осіб.

Кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за різні
види групових злочинів. Тут ми розглянемо лише деякі загальні питання
кваліфікації групових злочинів. Докладніше кваліфікація групових
злочинів розглядатиметься при аналізі конкретних видів групових злочинів
—зґвалтування, хабарництва та всіх інших. Першим і найпоширенішим
груповим злочином визнається співучасть у вчиненні навмисного злочину
(ст. 26 KK).

Другим різновидом групового злочину є вчинення злочину групою осіб, або
за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 67, ч. 2 ст. 110, ч. 2 ст.
115, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 127, ч. 5 ст. 143, ч. 3 ст. 144, ч. 2 ст.
149, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 2 ст. 157, ч. 3 ст. 161, ч. 2 ст.
177, ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 207, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 310, ч. 2 ст.
318, ч. 2 ст. 393, ч. 2 ст. 402, ч. 2 ст. 404 КК та ін.).

Попередній зговір означає, що двоє чи більше осіб заздалегідь, або
напередодні домовились про спільне вчинення злочину. Ця домовленість
може бути укладена за досить тривалий час — за кілька днів, тижнів чи
місяців до вчинення злочину. Вона може бути досягнута і за кілька годин
чи хвилин до початку вчинення злочину. Слова закону «за попереднім
зговором групою осіб» вказують лише на те, що ця ознака має місце в діях
осіб, які до початку вчинення злочину домовилися про спільні дії. Цю
підвищену суспільну небезпечність вчинення злочину за попереднім
зговором групою осіб відзначив Пленум Верховного Суду України в
постанові «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти
приватної власності». В ній вказано, що викрадення належить
кваліфікувати як вчинене за попереднім зговором групою осіб тоді, коли у
вчиненні відповідного злочину брали участь за домовленістю як
співвиконавці дві і більше особи. З цього роз’яснення Пленуму випливає,
що діяння може кваліфікуватися як вчинене за попереднім зговором групою
осіб, якщо:

1) у вчиненні злочину брали участь кілька осіб (дві чи більше особи),
які діяли як співвиконавці злочину; в діях двох осіб, один з яких був
підмовником (чи пособником), а другий — виконавцем.

2) зговір про вчинення злочину спільно, загальними зусиллями був
складений до початку вчинення злочину. Якщо зговір про спільне вчинення
злочину виник вже в процесі вчинення злочину, під час вчинення діяння,
то воно не може кваліфікуватися як вчинене за попередньою змовою групою
осіб, оскільки у цьому випадку не було попередньої змови.[7 ст. 126]

Головним змістом цієї кваліфікуючої ознаки «вчинення злочину за
попередньою змовою групою осіб» є змова, тобто домовленість двох чи
більше осіб вчинити злочин спільно, загальними поєднаними зусиллями.
Спільність вчинення злочину включає загальну усвідомленість кожного
співвиконавця про те, що у вчиненні злочину беруть участь кілька осіб,
що вони діють спільно, взаємопоєднано, допомагають один одному і кожен з
них розраховує на таку взаємодопомогу. Спільність вчинення злочину — це
не тільки вчинення подібних дій в один і той же час, в одному й тому ж
місці. [3 ст. 61]

Спільність вчинення злочину — це головним чином усвідомленість
згуртованості, єдності всіх учасників злочину, розуміння того, що злочин
чиниться гуртом (що надає сили, впевненості), і кожен співучасник,
розуміючи спільність вчинення злочину, розраховує на підтримку, на
взаємодопомогу, на сприяння з боку інших співучасників.

Деякі злочини можуть кваліфікуватися як вчинені групою осіб і без їх
попереднього зговору про вчинення цього злочину (ч. 3 ст. 152 і ч. 2 ст.
153 КК). Як зазначив Пленум Верховного Суду, для визнання зґвалтування
вчиненим групою осіб не вимагається попереднього зговору між учасниками
злочину. Тобто зговір про вчинення таких злочинів може виникнути і під
час вчинення посягання.

Третім видом групового злочину є вчинення злочину організованою групою
(ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 149, ч. З ст. 161, ч. 5 ст. 185, ч. 4 ст. 187,
ч. 4 ст. 188, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 199, ч. 3 ст. 209, ч.
2 ст. 234, ч. 3 ст. 303, ч. 3 ст. 313, ч. 4 ст. 345 КК та ін.).

Деякі злочини за своєю юридичною сутністю можуть бути вчинені лише
групою осіб: зговір про насильницьку зміну чи повалення конституційного
ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК), бандитизм (ст. 257
КК), масові заворушення (ст. 294 КК), організація або активна участь у
групових діях, що порушують громадський порядок, створення не
передбачених законом воєнізованих або збройних формувань, а так само і
участь у цих формуваннях (ст. 260 КК).

Вчинення деяких злочинів групою осіб значно підвищує їх суспільну
небезпечність, але закон не передбачає посилення покарання за них у разі
вчинення їх за попереднім зговором групою осіб чи організованою групою.
До таких злочинів належать: посягання на життя державного чи
громадського діяча (ст. 112 КК) або на життя представника іноземної
держави (ст. 443 КК), умисне вбивство (ст. 115), заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень (ст. 124 КК), Опір представникові влади, працівникові
правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони
громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст.
342 КК), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного,
морського чи річкового судна (ст. 278 КК), незаконне введення в організм
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ст. 314 КК)
та ін. [10 ст. 34]

Пленум Верховного Суду України роз’яснив судам, що крадіжка, грабіж,
розбій, шахрайство і вимагання чужого майна кваліфікуються як вчинені за
попереднім зговором групою осіб лише тоді, коли у вчиненні відповідного
злочину брали участь за домовленістю як співвиконавці дві і більше
особи. З цього безперечно треба зробити висновок — якщо інші
співучасники викрадення були підмовниками або пособниками, то немає
підстав кваліфікувати таке викрадення як вчинене за попереднім зговором
групою осіб.

Так само і зґвалтування кваліфікується як вчинене групою осіб за ч. 3
ст. 152 КК лише тоді, коли група осіб діяла погоджено з метою вчинення
насильницького статевого акту з потерпілою. Якщо винні особи діяли
погоджено відносно кількох потерпілих, хоч кожен з них мав на меті і
зґвалтував одну потерпілу, дії кожного кваліфікуються як зґвалтування,
вчинене групою осіб.

Зґвалтування також визнається як вчинене групою осіб (ч. 3 ст. 152 КК)
лише тоді, коли всі співучасники були співвиконавцями злочину.
Співвиконавством визнаються і дії особи, яка не вчинила і не мала наміру
вчинити статевий акт, але безпосередньо застосувала фізичне насильство,
погрозу чи довела потерпілу до безпорадного стану з метою зґвалтування
її іншою особою. Дії такої особи визнаються співвиконавством
зґвалтування, вчиненого групою осіб, і кваліфікуються за ч. 3 ст. 152
КК. Дії учасника групового зґвалтування кваліфікуються за ч. 3 ст. 152
КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність,
недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з
інших підстав, передбачених законом, не були притягнуті до кримінальної
відповідальності.

Це роз’яснення Пленуму Верховного Суду України має певну обмеженість.
Дії виконавця злочину можна кваліфікувати за ч. 3 ст. 152 КК лише за
сукупністю умов:

1) неосудний чи малолітній був учасником злочину, брав якусь
участь у його вчиненні, якимось чином допомагав виконавцеві у його
вчиненні, а не був лише спостерігачем події;

2) малолітній, який не досяг віку кримінальної відповідальності, але має
вік 12—13 років і може надати певну фізичну чи психічну допомогу
виконавцеві злочину. Здатність надати виконавцеві злочину суттєву
допомогу у вчиненні зґвалтування повинна бути критерієм для визнання
певної особи учасником злочину, а дії виконавця мають кваліфікуватися
як зґвалтування, вчинене групою осіб за ч. 3 ст. 157 КК.

Дії особи, яка сприяла вчиненню групового зґвалтування, але сама
особисто статевого акту з потерпілою не вчинила і не застосовувала щодо
неї насильства під час її зґвалтування іншими особами, кваліфікуються як
пособництво.

Одержання хабара кваліфікується за ознакою вчинення злочину за
попереднім зговором групою осіб (ч. 2 ст. 368 КК), якщо у вчиненні
злочину як співвиконавці брали участь дві і більше посадові особи, які
домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після надходження
пропозиції про дачу хабара, але до його одержання. Співвиконавцями
вважаються посадові особи, які одержують хабар за виконання чи
невиконання дій, які кожен з них міг чи повинен був виконати,
використовуючи посадові повноваження: Для кваліфікації одержання хабара,
як вчиненого групою осіб за попереднім зговором, не має значення, як
були розподілені ролі між співвиконавцями, чи всі вони повинні були
виконувати або не виконувати обумовлені дії, чи усвідомлював той, хто
дав хабар, що в одержанні хабара беруть участь кілька посадових осіб.
[16 ст. 46]

Найнебезпечнішими є злочини, що вчинюються організованою групою. Пленум
Верховного Суду України зазначив, що організованою групою слід вважати
стійке об’єднання двох і більше осіб, які спеціально зорганізувалися для
спільної злочинної діяльності. За наявність цієї кваліфікуючої ознаки
можуть, зокрема, вказувати: розроблений (хоч би у загальних рисах) і
схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення
конкретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника),
прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх
осіб (у тому числі і шляхом дачі хабарів службовим особам), вербування
нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.

У цьому визначенні поняття організованої групи Пленум Верховного Суду
України назвав її мінімальні характерні ознаки. По-перше, навряд чи може
бути організованою злочинна група, що складається з двох осіб, та й
взагалі чи можна таке об’єднання назвати організацією. По-друге, не
виділив Пленум таку обов’язкову рису організації як її структура —
наявність певних підрозділів та організаційні зв’язки між ними,
запровадження та додержання певної дисципліни. До речі, як свідчить
досвід, організовані злочинні групи характеризуються суворим додержанням
дисципліни, а її порушення жорстоко караються. По-третє, не позначив
Пленум і такої ознаки організованої злочинної групи як мета її
створення. Будь-яка організація починається з мети свого створення (для
вчинення не взагалі злочинів, а конкретних, певних злочинів —
контрабанди, викрадень транспортних засобів, вимагання грошей, цінностей
(рекет), вчинення нападів тощо). По-четверте, не вказав Пленум і на таку
обов’язкову ознаку організованої злочинної групи як наявність
матеріальної бази — приміщень, транспорту, зв’язку, коштів, друку,
охорони тощо. Без будь-якої матеріальної бази ніяка організація існувати
не може.

Отже, організована група — це стійке об’єднання кількох осіб, які
спеціально зорганізувалися для більш-менш тривалої злочинної діяльності.
Узагальнивши наведене, можна виділити такі ознаки організованої
злочинної групи:

1) наявність статуту — розробленого (хоч би в загальних рисах) і
схваленого учасниками групи плану злочинної діяльності і визначеної мети
діяльності групи;

2) створення організаційної структури — підрозділи, їх керівники,
підпорядкованість, підзвітність і їх конкретні завдання;

3) наявність організатора (керівника);

4) конспірація — прикриття своєї діяльності, налагодження корупційних
зв’язків з органами влади;

5) вербування нових членів;

6) наявність загальних правил поведінки, ієрархія стосунків між
учасникам організації;

наявність матеріальної бази — приміщень, транспорту, сховищ, коштів
тощо.

Пленум Верховного Суду зазначив, що організована група від групи осіб
відрізняється головним чином ступенем зорганізованості. Звичайно, що
організована група має вищий ступінь стійкості, зорганізованості, ніж
випадкова група, що вчинила злочин за попереднім зговором. Але ступінь
зорганізованості організованої групи не повинен впливати на кваліфікацію
діяння, нею вчиненого. Діяння належить кваліфікувати як вчинене
організованою групою незалежно від ступеня стійкості, зорганізованості
цієї групи.

Інше рішення могло призвести до того, що ступінь стійкості,
зорганізованості групи став би предметом доведення, для чого потрібно
було б враховувати кількість членів організації, термін її існування,
діяльності, наявність у неї організаційних структур, матеріальної бази і
т.ін.

Визначення стійкості, згуртованості, зорганізованості групи має значення
лише для відмежування організованої групи від інших випадків вчинення
злочину за попереднім зговором групою осіб. У постанові Пленуму
Верховного Суду «Про судову практику в справах про бандитизм» від 7
липня 1995 р. (п. 2) роз’яснюється, що групу слід вважати стійкою за
умови, якщо вона є стабільною і згуртованою, а особи, які до неї
входять, мають єдині наміри щодо вчинення злочинів. Від інших злочинів,
вчинених групою осіб, за попереднім зговором групою осіб чи
організованою групою, бандитизм відрізняється найбільш високим ступенем
внутрішньої організації, стійкості, згуртованості та озброєності. Якщо
організована група являє собою банду, то діяння, скоєні її членами,
кваліфікуються за сукупністю злочинів бандитизму і того більш тяжкого
злочину, що вчинила банда. [23 ст. 148]

У чинному Кримінальному кодексі обставина вчинення злочину організованою
групою досить широко застосовується як кваліфікуюча або особливо
кваліфікуюча ознака багатьох складів злочинів. Та все ж законодавець
врахував її не у всіх необхідних випадках. Як видається, ця обставина
могла б бути використана як така, що посилює відповідальність, стосовно
контрабанди (ст. 201), ухилення від сплати податків, інших обов’язкових
платежів (ст. 212 ) та ряду інших злочинів, для яких характерним є
вчинення їх організованою групою. 

У багатьох статтях вчинення злочину організованою групою як ознака, що
утворює кваліфікований чи особливо кваліфікований склад злочину,
закріплюється «у парі» з іншою подібною за значенням ознакою — «вчинення
злочину за попередньою змовою групою осіб». При цьому вони
розташовуються у різних частинах статей і вчинення злочину організованою
групою тягне більше посилення покарання порівняно з обставиною вчинення
злочину за попередньою змовою групою осіб. Проте у окремих випадках ця
цілком зрозуміла логіка їх застосування у законі порушується. Наприклад,
ст. 109 КК передбачає кваліфікуючу ознаку вчинення злочину організованою
групою і не містить ознаки вчинення злочину за попередньою змовою групою
осіб.

Разом з тим з незрозумілих причин у чинному кодексі не використовується
ні як кваліфікуюча ознака, ні як обставина, що враховується при
призначенні покарання, обставина вчинення злочину злочинною організацією
— єдина з передбачених у ст. 28 КК, мабуть, тому, що у ст. 255 КК
встановлено відповідальність за участь у злочинах, вчинюваних такою
організацією. Проте з таким законодавчим вирішенням проблеми
відповідальності членів злочинних організацій у випадках вчинення ними
конкретних злочинів важко погодитися, насамперед тому, що при цьому
порушується притаманна чинному законодавству і виправдана тенденція
посилення такої відповідальності у зв’язку з груповим вчиненням злочину.
У всіх випадках вчинення злочинною організацією злочинів, за які законом
передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 12
років при одноосібному їх вчиненні, таке ж покарання може бути
призначене її членові у межах санкції ст. 255 КК, котра у таких випадках
і буде застосовуватися. А таких ситуацій за чинним Кримінальним кодексом
може створюватися доволі. Вказане зауваження стосується законодавчого
вирішення питань відповідальності членів й інших організованих злочинних
угруповань, передбачених статей 257, 260 КК.

Ст. 256 КК, як зазначалося, встановлює відповідальність за заздалегідь
не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх
злочинної діяльності. Проте чомусь не криміналізується інша форма участі
в організованій злочинній діяльності — просто сприяння діяльності цих
організацій. Власне, саме про такий характер сприяння злочинній
діяльності треба вести мову і у випадку, коли воно здійснюється щодо
окремого учасника злочинного угруповання і не є заздалегідь обумовленим.
Усвідомлення особою, котра надає сприяння, факту належності іншої до
організованого злочинного угруповання суттєво змінює значення дій, котрі
вона виконує. Об’єктивно з її боку має місце сприяння самому по собі
угрупованню. У таких випадках втрачає сенс розмежування сприяння на
заздалегідь не обіцяне та заздалегідь обіцяне, оскільки таке сприяння
пов’язується не з конкретним злочином та моментом його вчинення, а з
фактом функціонування організованого злочинного угруповання.

Суттєвою вадою законодавчого вирішення проблеми криміналізації
організованої злочинної діяльності є надто ускладнене конструювання
кримінально-правових норм (конкретних складів злочинів), якими
встановлюється злочинність певних її проявів. Зокрема, у статтях 255,
258, 260 КК має місце невиправдана концентрація у диспозиціях норм,
котрі у них закріплюються, ряду діянь, кожне з яких у принципі могло б
становити зміст окремої норми.

Висновки

Підводячи підсумки даної роботи, необхідно зауважити що суттєвих змін у
чинному Кримінальному кодексі зазнав інститут співучасті у злочині, що в
принципі, є цілком зрозумілим, виходячи із змін у структурі злочинності
в умовах зростання її організованого сектору.

Роблячи висновки до своєї роботи, необхідно ще раз відмітити, що
співучасть – це умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у
вчиненні умисного злочину.

В ході розгляду даної теми ми вияснили, що об’єктивні ознаками
співучасті виявляються в тому, що:

1. Співучасть має місце там, де в злочині беруть участь декілька осіб,
які є суб’єктами злочину.

2. Це спільне вчинення злочину, яке містить 3 моменти:

— злочин є проявом спільної діяльності всіх співучасників, яку б роль
вони не виконували;

— наслідок, що спричинює діяльність співучасті для їх усіх незалежно від
того, яку роль кожен з них виконував.

— між діями співучасників і тим, що були вчинені самим виконавцем має
місце причинний зв’язок, який і надає діям усіх учасників вчинення
злочину ознаки спільності.

Ми визначили, що суб’єктивними ознаками співучасті є умисності спільної
участі у вчинені спільного злочину. З цього випливає наступне:

1. Співучасть можлива за нашим кримінальним законодавством лише при
вчинені умисних злочинів.

2. Усі особи, що беруть участь у вчинені злочину діють умисно.

Якщо для вчинення одного злочину учасники діють умисно, то це означає
спільність не лише дій, а й того умислу, які в цих діях реалізуються.
Спільність умислу забезпечується за допомогою змови. Особливістю умислу
у співучасті є те, що:

1. Кожен співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не лише
вчиненого ним особисто діяння, але й суспільно-небезпечне діяння, яке
вчиняється виконавцем.

2. Кожен співучасник бажає настання тих наслідків, яких своїми діями
бажає досягти виконавець.

Співучасть у злочині можлива не лише з прямим умислом, а й з непрямим. З
непрямим умислом можуть діяти співвиконавець або пособник.

В ході досліджень які проводились в нашій роботі ми дійшли висновку, що
форми співучасті – це об’єднання співучасників, що розрізняються за
характером взаємодії співучасників при вчинення ним злочину.

Аналіз ст. 27 КК дає підстави за характером виконуваних ролей розрізняти
2 форми співучасті:

1.    Співвиконавство;

2.    Співучасть з розподілом ролей.

Ці дві форми називають це простою і складною формою співучасті. Проста
форма має місце тоді, коли усі співучасники є виконавцями злочину.
Складна співучасть має місце тоді, коли між співучасниками ролі
розподілені таким чином, що крім виконавців є також і інші співучасники,
які не виконують безпосередньо дії, котрі відносяться до об’єктивної
сторони складу конкретного злочину. А саме організатори, підбурювач,
пособники. За характером зв’язків між співучасниками розрізняють
відповідно до ст.. 28 КК наступні форми злочинних об’єднань:

1.    вчинення злочину групою осіб

2.    вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою

3.    вчинення злочину організованою групою

4.    вчинення злочину злочинною організацією.

Злочини визнаються такими, що вчинені групою осіб, якщо в ньому брали
співучасть 2 або більше співвиконавців без попередньої змови між собою.
Дана форма співучасті передбачається в деяких статтях КК як кваліфікуюча
ознака злочину. Наприклад, при зґвалтуванні  (ст.. 152), хуліганство (
ст.. 296).

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його
спільно вчинили 2 або більше суб’єктів, якщо його заздалегідь домовились
про його вчинення. Ця форма співучасті передбачається як кваліфікуюча
ознака в багатьох статтях КК. Зокрема, ч. 2 ст. 185, п.12 ч. 2 ст. 115.
В інших випадках вчинення злочину за попередньою змовою групи осіб
вважається обтяжуючою обставиною при призначені покарання відповідно.

Злочин визнається вчиненим організованою групою якщо в його готуванні
або вчинені брали участь 3 або більше суб’єктів, які попередньо
зорганізованих у стійке об’єднання для вчинення злочинів, об’єднаних
єдиним планом з розподілу функцій учасників групи спрямованих на
досягнення цього плану відомого усім учасникам групи ( ч. 3 ст. 28 КК).
Вчинення злочину організованою групою може бути кваліфікуючою ознакою
для деяких злочинів. Наприклад, ч. 3 ст. 289.

Крім того, воно може бути обставиною, що обтягує покарання ( п. 2 ч. 1
ст. 67). Відповідно до ч. 4 ст. 28 злочин визнається вчиненими злочинною
організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням трьох або
більше суб’єктів, члени якого або структурні частини кого за попередньою
змовою зорганізували для спільної діяльності з метою безпосереднього
вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації
або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або
забезпечення функціонування як самої злочинної організації так і інших
злочинних груп. Особливістю останньої форми співучасті є те, що у КК
передбачена за відповідальність за саме створення злочинної організації
( ст. 255 КК), що вважається вже закінченим злочином.

Спеціальними видами злочинної організації є:

—         банда (ст.. 257);

—         терористична організація (ст.. 258);

—         воєнізовані або збройні формування ( ст.. 260).

Група, що діє за попередньою змовою організована група і злочинна
організація може мати форму як простої співучасті, коли усі учасники є
виконавцями, так і складні співучасті, коли має розподілені ролі. Група
без попередньої змови може бути лише у формі простої співучасті.

Слід зазначити, що в цілому ці новації не можуть бути визнані як
задовільні і належним чином продумані, такі, що базуються на проведених
наукових дослідженнях. Не можуть бути визнані як сприйнятливі і
нормативно закріплені критерії віднесення злочинних формувань до
відповідних форм співучасті у злочині (чч.3 та 4 ст.28.КК). Практично в
нормах ст. 28 КК відсутня система критеріїв, які б давали можливість
чітко відділити групу, яка вчиняє злочини за попередньою змовою (ч.2)
від організованої групи (ч.3), а її, в свою чергу, від злочинної
організації (ч.4). Теорія кримінального права і кримінологічна наука
давно розробили систему ознак для кожної з цих форм співучасті у
злочині, яка, у принципі, була сприйнята і практикою . Нажаль, це не
було належним чином враховано при конструюванні ст. 28 КК. Різні види
злочинних об’єднань характеризуються тими ж самими об’єктивними (н-д,
чч.3 і 4 ст.28 визначають організовану групу і злочинну організацію як
об’єднання 3 і більше осіб) і суб’єктивними (там же вони визначаються
ознаками стійкості, розподілу функцій та ін.) критеріями. Індивідуальні
ознаки організованої злочинної організації (ієрархічність,
структурність, мета вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів та ін.)
не характеризують у повному обсязі цю форму співучасті і по ряду
моментів викликають заперечення.

Список використаних джерел

Кримінальний кодекс України від 05. 04. 2001р.

Кримінальний кодекс України від 28. 12. 1960р.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 р. — К., 2001. 

Актуальные проблемы теории и практики борьбы с организованной
преступностью в России: Матер. науч. — практ. конф. — М., 1994. — Вып.
14. 

Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К.,
1999. 

Бажанов М., Сташис В. Про застосування ст. 19 КК України// Право
України. – 1994. — № 9.

Блум М. К. Некоторые вопросы квалификации действий соучасников. Рига. –
1978.

Бурчак Ф. Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву. – Киев,
1969.

Гацій В., Сташис В. Новий кримінальний кодекс України // Право України.
— 2001. — № 7.

Кладков А. Квалификация преступлений, совершенный в соучастии//
Законность. – 1998. — № 8.

Конвенция Организации Объединенных Наций против транснациональной
организованной преступности. Предварительный экземпляр: ООН, 2000. 

Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина загальна. Курс
лекцій. — ., 1996.

Красиков Ю. А. Соучастие в преступлений// курс лекцій. – М. Норма. –
1996.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підр. для студентів вищих
навчальних закладів освіти/ За ред. М.І.Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я.
Тація. – К.: Юрінком Інтер( Харків: Право, 2002.

Кримінальне право. Підручник/ Баулін Ю. В. та інші. Відп. ред.
Кондратьев Я. Ю. – К., 2002.

Куринов Б. А. Научные основы квалификации преступлений. – М., 1976.

Ларичев В. Д. Проблемы борьбы с организованной преступностью // Теневая
экономика и организованная преступность. — М.: МИ МВД РФ, 1998. 

Навроцький В. О. Проблеми кваліфікації злочинів. – Львів, 1969.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 р. — К., 2001. — С. 56–58.

Основы борьбы с организованной преступностью / Под ред.
В. С. Овчинского, В. Е. Эминова, Н. П. Яблокова. — М., 1996. 

Сташис В. Деякі аспекти боротьби з організованою злочинністю // Вісник
Академії правових наук України. — 2000. — № 4 (19). — С. 133.

Тарарухін С.А. Кваліфікація злочинів. – Харків, 2000.

Тельков П. Ф. Ответственность за соучастие в преступлений. – М.:
Юридическая література. – 1974.

Тихий В. П. Стадії вчинення злочину. — Х.: НЮАУ. – 1996.

Фойницкий И. Я. Уголовно-правовая доктрина о соучастии // Юридический
вестник. — М., 1891. 

PAGE

PAGE 4

В елементарній формі

Організована група

Злочинна

організація

З попередньою змовою (зговором)

Без попередньої змови (зговору)

Проста співучасть (співвиконавство)

Складна співучасть (з розподілом ролей)

Форми співучасті

бажання або свідоме допущення кожним з учасників злочину настання
єдиного злочинного результату

усвідомлення учасниками злочину спільності своїх дій

поінформованість кожного із учасників злочину про дії інших його
учасників

причинний зв’язок між діянням кожного учасника злочину і єдиним
злочинним результатом

спільність дії учасників злочину; наявність єдиного для співучасників
злочинного результату

участь у злочині двох або більше осіб

Суб’єктивні

Об’єктивні

Ознаки співучасті у злочині

Похожие записи