Поняття, предмет і завдання криміналістики

В умовах формування і становлення нових соціально-економічних відносин,
реформування державних структур законодавчої, виконавчої і судової влади
виникають завдання створення правової основи зміцнення законності і
вдосконалення правоохоронної діяльності. Юридичні науки повинні
розробляти і формувати правові основи державності і законності
правозастосовної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту
конституційних прав і законних інтересів громадян, суспільних формувань
та державних структур України1.

Криміналістика озброює співробітників правоохоронних органів ефективними
методами і засобами розкриття та розслідування злочинів, що сприяє
реалізації принципу невідворотності покарання, об’єктивному використанню
кримінального закону та профілактичному впливу.

Останнім часом в Україні приділяється особлива увага вдосконаленню
діяльності правоохоронних органів та зміцненню науково-технічної бази
протидії злочинності взагалі, і організованій зокрема. Сучасний рівень
науки криміналістики і науково-технічний потенціал природничих і
технічних наук дозволяючи органам прокуратури, внутрішніх справ, служби
безпеки та суду попереджувати, припиняти і розслідувати дуже складні
злочини, тим самим сприяючи розв’язанню одного із головних завдань —
зміцнення законності та правопорядку в Україні.

Криміналістика — це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального
процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних
прийомів, а також способів їх використання для розкриття та
розслідування

злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Але злочин є
предметом пізнання інших галузей знань (соціології і філософії,
кримінального, цивільного і адміністративного права, психології і
статистики, та ін.), які досліджують деякі специфічні сторони,
властивості і особливості злочинної діяльності для боротьби з нею та
розробляють методи і засоби її протидії. У цьому аспекті наука
криміналістика має свій предмет пізнання.

Предмет будь-якої науки — це властивості і відношення оточуючого світу,
що виділені в процесі практики і перетворені в об’єкт дослідження для
розкриття їх спеціальних закономірностей.

Таким чином, предметом будь-якої науки є вивчення закономірностей
об’єктивної дійсності, пов’язаних з її метою і завданнями. Предметом
науки криміналістики виступають закономірності, що лежать у сфері
судового дослідження і вивчаються з метою встановлення істини в
кримінальному судочинстві.

Формування предмета науки криміналістики має певний історичний аспект,
суть якого до цього часу становить дискусійну проблему. Предмет
будь-якої науки розвивається: вдосконалюються його зміст і методи у
відповідності до загального накопичення наукових знань та соціальних
умов розвитку суспільства. Розвиток процесуальної думки наприкінці XIX
ст. та нагальні потреби практики створили умови до відгалуження від
фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали
спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика,
судова психологія та ін.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав Г. Гросс у
фундаментальній праці «Керівництво для судових слідчих як система
криміналістики» (1892). Це — перша робота, в якій систематизовано
накопичені тактичні і методологічні знання про розкриття злочинів,
зібрано технічні засоби, які використовувались для цього. Г. Гросс
назвав сукупність таких знань системою, а галузь знання, що їх вивчає,-
криміналістикою. Предмет криміналістики він визначив так:
^Криміналістика по своїй суті починається там, …де встановлюють,…
яким саме способом вчинено злочини. Як досліджувати ці способи і
розкривати їх, які були мотиви, що спричинили до злочину, яка була мета
— про все це нам не говорить ні кримінальне право, ні процес. Все це
складає предмет криміналістики».

Наступні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних
положень, які були зазначені у Г. Гросса ще понад 100 років тому.

До теперішнього часу вчені-криміналісти не дійшли єдиної думки про
визначення предмета криміналістики, тобто дефініції, з якими ми
зустрічаємось у криміналістичній літературі далеко не адекватні. Але
оскільки основним предметом пізнання криміналістики є правопорушення,
злочин, тому цей аспект проблеми є найбільш актуальним для наукового
дослідження.

Злочин є складним соціальним явищем, яке характеризується своєю
структурою, зв’язками і відношеннями між його елементами. Пізнані та
кількісно відтворені відношення набувають властивостей закономірностей,
що належать саме цій структурі. Тому криміналістика досліджує злочин
передусім як динамічний процес, тобто його діяльнісну сторону.

Злочин у діяльнісному плані — це динамічна система, яка має різні форми
взаємодій об’єктів живої і неживої природи. В структуру її елементів
входять: суб’єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких вчиняється
злочин; спосіб вчинення злочину (способи підготовки, вчинення і
приховування); результат злочину, тобто матеріальні та ідеальні
відображення, а також інші обставини місця, часу, поведінка осіб,
причетних до вчиненого злочину, або які випадково стали його очевидцями.

Елементи динамічної системи в процесі вчинення злочину взаємодіють між
собою, створюють сукупність послідовних процедур, які називаються
механізмом злочину. Останній є однією зі сторін злочину, яку вивчає
криміналістика.

Механізм вчинення злочину, з одного боку, можна подати як низку певних
дій, які відбуваються у часі, прийомів, процедур діяльності суб’єктів
злочину в матеріальному середовищі, а з іншого — як обов’язкову появу
слідової картини, незалежно від наслідків злочинної діяльності, тобто
відображення механізму злочину у вигляді системи матеріальних та
ідеальних слідів-відображень.

Механізм злочину є системою взаємодій реальних об’єктів матеріального
світу і тому він охоплює явища, події і сракти реальної дійсності,
моменти і відрізки часу, людей, ділянки місцевості та простору,
предмети, речі, механізми і комп’ютерні системи, тварин, об’єкти
рослинного світу тоф, які є елементами механізму злочину. Вони причинно
взаємопов’язані, а їх взаємодія відбувається на основі загальних
закономірностей, форм руху матерії — механічного, фізичного, хімічного,
біологічного і психічного.

Усвідомлення механізму злочину в процесі його розкриття є одним із
важливих завдань, тому що не встановивши динаміки події — як, коли і при
яких обставинах, якими засобами і в якій послідовності розгорталася
картина злочину на місці його вчинення, не можна зрозуміти його мотивів
і причин, дати йому кримінально-правову оцінку, і, зрештою, скласти
уявлення про зовнішній вигляд злочинця та сконструювати динамічну модель
його поведінки.

Предмет безпосереднього посягання закономірно пов’язаний з особою
злочинця, його віком, фахом, деякими рисами особистості. Так, з
фотовідділу великого універмагу зникли два фотоапарати «Зеніт — ТТЬ,
кілька пачок фотопаперу і проявника. Відділи, розташовані поряд, в яких
продавались годинники і готовий одяг, злодія не цікавили. Була висунута
версія, що крадіжку вчинив неповнолітній, який цікавиться фотографією і
можливо раніше відвідував фотогурток. Перевірка цієї версії дала такі
результати: на вокзалі затримали школяра, який втік з дому і став
бродяжити. З’ясувалось, що він перед закриттям універмагу залишився в
ньому, вночі взяв два фотоапарати, а вранці, коли відчинили універмаг,
неповнолітній злодій непомітно вийшов. Хлопчик навчався у 8 класі і
відвідував фотогурток.

Спосіб вчинення злочину — це спосіб діяльності суб’єкта, його поведінка
на місці вчинення злочину, а також використання предметів — засобів
діяльності.

Злочинець і спосіб його діяльності пов’язані з місцем вчинення злочину і
особою потерпілого. Відомо, що при вчиненні убивства особою, яка
перебуває з потерпілим у близьких стосунках (родич, близький друг,
знайомий), злочинець найчастіше намагається сховати труп, знищити сліди
на місці події, приховати зникнення убитого, створити неправдиве алібі
тощо. В такому разі за слідами злочину звичайно висувають дві типові
версії «Злочинець — свій», «Злочинець — чужий», тобто незнайомий з
потерпілим.

Закономірності, що вивчає криміналістика, входять в її предмет як
елементи. Подія злочину розкриває діяльність суб’єктів у матеріальному
середовищі, в результаті якої виникають сліди злочину — джерела
доказової інформації. У природі все взаємозв’язане і взаємозумовлене.
Злочинна діяльність — не виняток. Сліди-відображення виникають за
загальними законами діалектики і мають необхідний і повторюваний, тобто
закономірний характер. Давно помічено, що в соціальній діяльності люди
розрізняються за способом дії, предметами і прийомами, їхнім
застосуванням, які при масовому спостереженні набувають закономірного
характеру причини та наслідків.

Виникнення слідів при вчиненні злочину — процес динамічний, і всякий
рух, а також взаємодія супроводжуються відображенням, тобто появою змін
у матеріальному середовищі. Цей процес відбувається у будь-якому
історичному періоді і має загальну закономірність, суть якої точно
відтворена в народній мудрості так: «Немає злочину без слідів», тому, що
немає руху без утворення слідів. На підставах загальної закономірності
Р. С. Бєлкін сформулював часткові закономірності, які зустрічаються в
процесі вчинення злочину і є передумовами утворення слідів. Розглянемо
їх.

Закономірність, тобто відповідність закону — діяльність, яка відповідає
деяким правилам, нормам. Стосовно події злочину, закономірність означає
не тільки відповідність утворення інформації об’єктивним законам руху і
відображення матерії, але і можливість керування і передбачення появи
джерел інформації, цілеспрямованого використання їх у правоохоронній
діяльності. Р. С. Бєлкін визначив п’ять закономірностей утворення слідів
злочинів: 1) повторюваність процесу виникнення слідів; 2) зв’язок між
діями злочинця і отриманням злочинного результату; 3) зв’язок між
способом вчинення злочину і слідами, які виникають як наслідок
використання цього способу; 4) залежність вибору способу від конкретних
обставин; 5) зникнення доказів (тобто слідів злочинів). Доцільно
об’єднати їх у три групи.

До першої групи закономірностей належать:

а) повторюваність. За наявності тих самих причин виникають однакові
наслідки, наприклад, при доторку до гладкої поверхні пальцем щоразу
утворюється потожировий відбиток. Якщо поверхня шорстка, то він
невидимий, а якщо полірована, то ледь видимий;

б) зв’язок між дією і результатом. Суть цієї закономірності полягає в
тому, що наявність злочинного результату свідчить про наявність
протиправної діяльності. Зв’язок між дією та її результатом може бути
представлений математично. Але цей зв’язок опосередкований багатьма
обставинами. Так, недостача матеріальних коштів на складі не завжди є
наслідком крадіжки або розтрати, при торканні пальцем предмета — не
завжди лишається відбиток. Зв’язок носить кореляційний характер і може
бути представлений кількісно,

що використовується для побудови криміналістичних характеристик окремих
видів злочинів;

в) закономірне зникнення слідів-відображень. Суть цієї закономірності
полягає у тому, що будь-який слід-відображення (матеріальний або
ідеальний) після виникнення змінюється у часі і, нарешті, зникає. Таким
чином, сліди злочинів після їх утворення «старіють», кількість
відображеної інформації зменшується, а тому їхнє доказове значення
поступово зменшується. Знання закономірностей зберігання в часі окремих
слідів злочину дозволяє своєчасно їх знаходити і фіксувати.

Друга група закономірностей включає три види зв’язків

1. Зв’язок мис способом 3/7 / слідами злочину полягає в тому, що
однакові взаємодії при інших рівних умовах приводять до однакових
наслідків. Якщо вчинено крадіжку з приміщення закритого складу, то
обов’язково утворюються такі сліди: немає в наявності майна або його
частини, зламані перешкоди, зачиняючі пристрої, виявлення злочинця на
місці події тощо. Якщо труп знаходять висячим у зашморгу, то обов’язково
виникають специфічні сліди (на шиї — странгуляційна борозенка, язик
прикушений, крововилив у капілярних судинах тощо), що дозволяє
відрізнити самоповішення від його інсценування\ Використання
вогнепальної зброї спричинює появу слідів пострілу — утворен-ня
вогнестрільних пошкоджень на перешкоді, на місці події залишаються
гільзи, кулі, кіптява, неспалені порошинки, пижі тощо. Разом з тим
виразність слідів не завжди буває очевидною, відбитки можуть бути
невидимими, погано видимими, а їх знаходження вимагає використання
технічних засобів.

/Хоча спосіб, яким було вчинено злочин, іноді називають «почерком
злочинця», але за ідентифікаційною значущістю його не можна порівнювати
з реальним почерком особи, який дозволяє її ототожнювати. Сам спосіб як
упорядкована сукупність послідовних процедур (прийомів, засобів, що
використовуються) залежить від великої кількості різноманітних чинників,
які не завжди можуть бути точно визначені. Тому цей зв’язок має
ймовірний характер і реально виявляє себе лише при спостереженні масових
явищ. Разом з тим він є однією з ознак, за якою створюються
криміналістичні обліки, автоматизовані банки даних (АБД), що
використовуються для розслідування злочинів.

3. Залежність способу від конкретних умов. Хоча діяльність злочинця і
має відносно стійкий характер, але вона не може щоразу повторюватися в
усіх деталях, оскільки кожен злочин вчиняється за конкретних об’єктивних
обставин. Тому злочинець діє залежно від ситуації, що складається на
місці злочину, Ситуації можуть бути зовсім різними, і врахувати їх під
час дослідження їа огляду місця події дуже важко. Тому цей зв’язок має
різний ступінь кореляції’.М все залежить від характеру конкретних
обставин, а також їхнього впливу на злочинця.

Третя група містить закономірності, що відтворюють виникнення і перебіг
явищ, пов’язаних зі злочином, характеризуються суб’єктивними діями
учасників злочину, насамперед самого злочинця, потерпілого, свідків. До
них належать такі дії суб’єктів:

— таємність підготовки і вибору засобів вчинення злочину. Підготовка до
вчинення злочину досить часто становить собою явище, що міститься в
механізмі злочину. Злочинець обирає об’єкт, час, готує технічні засоби.
У разі групової злочинності ватажок формує злочинну групу, розподіляє
ролі, готує і відпрацьовує план дій. Особлива таємність підготовки
спостерігається при організованій злочинності, боротьба з якою стає все
складнішою та важчою;

— рекогносцировка місця вчинення злочину — це підготовча таємна
діяльність злочинця. Злочинець оглядає входи до приміщення і виходи із
нього, визначає, хто зможе в цей час доби побачити або почути результати
злочинних дій, обирає шляхи відходу, місця, де потрібно розташувати
спостерігачів тощо. Внаслідок того, що злочинець попередньо був на
майбутньому місці злочину, не виключена можливість появи випадкових
свідків, які бачили і запам’ятали злочинця. При розслідуванні за
«свіжими» слідами ці обставини треба мати на увазі;

— раптовий відї’зд, зміна зовнішності і місця проживання, роботи тощо
часто є наслідками вчинення злочину, тому ці факти треба виявляти і
ретельно встановлювати їх причину. Зрозуміло, що раптовий від’їзд або
зміну зачіски не можна вважати прямим наслідком якої-небудь протиправної
дії. Однак слідча і судова практика свідчать, що після вчинення злочину
злочинці нерідко переховуються, змінюють місце проживання (від’їжджають
у гості, будинки відпочинку, вербуються на роботи у віддалені райони
тощо);

— наявність нестандартної поведінки — настороженість, дратівливість,
скритність. Природно, що така закономірність може виявлятися лише за
наявності багатьох фактів. При розслідуванні вона має орієнтовне
значення і її належить перевіряти у кожному конкретному випадку.

Наведені закономірності характеризують механізм злочину і діяльності
злочинця, створення якого становить лише одну частину розслідування.
Інша частина — це діяльність слідчого, яка полягає в збиранні,
дослідженні, оцінюванні та використанні зібраного матеріалу в процесі
доказування.

Процес доказування в інформаційному плані — це рух інформації, який
підпорядковується певним закономірностям інформатики. Останні
відображають суть руху інформації у будь-якій пізнавальній діяльності, в
тому числі і в правоохоронній, зокрема при доказуванні у кримінальних
справах. Цей процес охоплює виникнення, пошук, фіксацію, зберігання,
оброблення та передачу інформації адресату. У кримінальному процесі,
стосовно до процесу доказування, прийнято розрізняти такі етапи:
збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів.

Збирання доказів як діяльність складається з таких процедур:

а) пошук джерела інформації, тобто таких об’єктів, які «були присутні»
на місці події і причинно пов’язані з подією злочину. Джерелами
ідеальних відображень є люди, а матеріальних — усі тверді, сипучі,
рідино- та газоподібні тіла;

б) фіксація джерел інформації, тобто застосування технічних засобів і
тактичних прийомів для отримання відбитка джерела інформації у формі,
доступній для його сприйняття об’єктами доказування;

в) вилучення джерела інформації з матеріального середовища і
процесуальна фіксація в протоколі слідчої дії;

г) зберігання джерела інсрормації, тобто вживання заходів і застосування
технічних засобів для створення штучних умов, за яких усуваються
природні фактори, що здатні руйнувати структуру матеріального джерела.

Дослiдження джерел інформації підпорядковуються певним закономірностям і
охоплюють процедури пізнання їх слідчим, особою, яка провадить дізнання,
судом, прокурором та експертом з метою встановлення наявності
відображеної інсрормації, можливості віднесення її до факту, який
потребує доказування, і того, наскільки вона узгоджується з іншими
доказами.

Оцінювання доказів — це логіко-психологічний процес, у ході якого в
суб’єкта формується уявлення (впевненість) щодо інформаційної значущості
фактичних даних, тобто інформації, що міститься в її матеріальних
носіях, а також щодо причинних зв’язків усіх джерел інформації і
достатності сформованого комплексу доказів для прийняття процесуального
рішення.

Використання доказів слід розуміти як процедуру оперування ними в
доказуванні, тобто надати суб’єктам можливість ознайомитись із джерелом
інформації, оцінити ті фактичні дані, що в ньому містяться, перевірити
законність та обґрунтованість вилучення, фіксації, збирання інформації
та процесуального її закріплення. Все це дає змогу кожному учаснику
процесу на свій розсуд використовувати джерела в доказуванні
(доведенні).

Вивчення криміналістичної закономірності вчинення злочину та його
механізму є лише однією стороною, іншу складають методи та засоби
збирання, дослідження, подання, використання доказової інформації для
розслідування та запобігання злочинам. Розроблені на основі пізнання
закономірностей вчи-нення злочину технічні засоби, тактичні прийоми і
рекомендації для роботи з доказами дістали назву криміналістичних
засобів.

Розрізняють технічні, тактичні та методичні криміналістичні засоби,
кожен з них розглядається у відповідних розділах науки криміналістики.
Криміналістичні засоби та методи можна класифікувати і за іншими
ознаками, наприклад за суб’єктами застосування — засоби слідчого,
дізнавача, судді, експерта, оперативного працівника, але цей поділ
умовний.

Таким чином, розглянуті закономірності вчинення злочину, його механізм,
криміналістичні засоби та методи збирання доказів складають елементи
предмета науки криміналістики, визначення якої можна сформулювати так.

Криміналістика — наука про закономірності механізму вчинення злочину,
виникнення джерел інформації про злочин і його учасників, закономірності
збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів і розроблених
на ґрунті цих закономірностей спеціальних засобів і методів судового
дослідження і запобігання злочинів (за Р. С. Бєлкіним).

Криміналістика є юридичною наукою і виконує соціальну функцію — сприяє
державним структурам і правоохоронним органам в розбудові незалежної
суверенної держави Україна, створенні її правових основ, зміцненні
державності та законності. У цей період нерідко зростає злочинність, про
що свідчить історичний досвід (саме тепер боротьба зі злочинністю
потребує особливих зусиль).

Наука криміналістика не розкриває і не розслідує злочинів. Однак вона
своїми рекомендаціями, специфічними методами та засобами виявлення,
фіксації, дослідження та використання доказів сприяє правоохоронній
діяльності, підвищує її ефективність у боротьбі зі злочинністю, і тим
самим допомагає виконанню загального завдання, що стоїть перед
правоохоронними державними структурами. Це завдання не тільки науки
криміналістики, але й інших галузей права — кримінального, цивільного,
адміністративного, а також суспільних і природничих наук, які так чи
інакше займаються вивченням злочинності.

Завдання криміналістики поділяються на загальні та окремі (спеціальні).

Загальні завдання сформульовані на основі:

а) Конституції України;

б) законів Верховної Ради України;

в) указів Президента України;

г) постанов Уряду України.

Загальне завдання є основою для визначення часткових (спеціальних)
завдань для кожної юридичної науки, у тому числі криміналістики.

Спеціальні завдання характеризують окрему юридичну науку, є орієнтиром і
програмою її розвитку і вдосконалення. До таких завдань належать:

1) подальше вивчення об’єктивних закономірностей дійсності, на яких
ґрунтується механізм вчинення злочину, виникнення джерел доказової
інформації, які є складовими елементами предмета криміналістики;
розвиток теоретичних засад для розробки нових методів і створення
технічних засобів судового дослідження і попередження злочинів;

2) розробка нових і вдосконалення існуючих техніко-криміналістичних
засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій щодо збирання,
дослідження, оцінювання та використання доказів;

3) розробка заходів щодо припинення вже розпочатого злочину та
попередження того, що готується;

4) розробка слідчих, експертних методів та прийомів виявлення причин
злочинності, визначення на їх основі головних напрямів криміналістичної
діяльності;

5) розробка і вдосконалення організаційних, тактичних і методичних основ
попереднього та судового слідства;

6) активне вивчення й узагальнення слідчої та судової практики, а також
розробка автоматизованих інформаційних баз знань для забезпечення
прийняття рішень під час розслідування і попередження злочинів.

Спеціальні завдання криміналістики — динамічні, вони змінюються залежно
від соціальних змін у суспільстві і повинні служити потребам практики
боротьби зі злочинністю, зміцненню законності і правопорядку. Конкретні
завдання, у свою чергу, визначаються стосовно тих напрямків практики, що
спрямовані на боротьбу зі злочинністю.

Наприклад, посилення боротьби з організованою злочинністю внесло до
порядку денного питання про створення нових структурних підрозділів,
розроблення нових технічних засобів, удосконалення кримінального і
криміналь но-процесуального законодавства, зокрема використання як
самостійних доказів оперативних матеріалів відео-, звукозапису,
кінозйомки. Тому розробка спеціальних засобів відеозапису, звукозапису,
нових ідентифікаційних методик ототожнення джерел звукової інформації —
все це є конкретними сучасними завданнями криміналістики.

Боротьба з організованою злочинністю, рекетом, охорона особистих і
майнових прав громадян у ринкових умовах окреслили окреме завдання
-дослідження методів і технічних засобів експлуатації вибухонебезпечних
об’єктів, які все частіше використовуються мафіозними структурами.
Сучасний стан боротьби зі злочинністю вимагає використання нових
нетрадиційних джерел доказової інформації про сліди запаху, звуку,
дослідження відбитків на молекулярному і атомарному рівнях — все це
висуває нові часткові завдання перед наукою криміналістикою, яка,
використовуючи останні досягнення природничих і технічних наук,
пристосовує ці методи та засоби для розв’язання окремих завдань,
трансформує їх у криміналістичну практику.

Література

Андреев Й. С., Грамович Г. Й., Порубов Н. Й. Криминалистика.- Минск,
1997.

БіленчукП. Д., Головач В. В., Салтевський М. В. Криміналістика-
Київ,1997.

Гик С. Криміналістика.- Регенсбург, 1948.

Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування
злочинів За ред. В. Ю. Шепітька.-Харків, 1998.

Советская криминалистика. Методика расследования отдельньїх видов
преступ-лений. /Под ред. В. К. Лисиченка-Киев, 1988.

НапаизеКТасіеизг. КгутіпаІізІуКа-КаІо»ісе, 1993.

Ноіузі Вгипоп. КгутіпаІізІуКа.- Магзгаи/а, 1993.

Аленин Ю. П. ОсновьІ раскрьітия й расследования очагов преступлений.-
Одесса, 1993.

Аленин Ю. П. Вьіявление й расследование очагов преступлений: теория й
практика.-Одесса, 1996.

Аленин Ю. П., ффКолесник С. С. Взаимодействие при раскрьітии й
расследовании корьютно-насильственньїх й половьіх преступлений- Одесса —
Симферополь, 1995.

Биленчук П. Д., Ермаков А. С., Ломако 3. М., Назаров В. С. Справочное
пособие для следователей.- Киев, 1981.

Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і
криміноло-го-криміналістичні аспекти,- Київ, 1994.

Похожие записи