Пошукова робота

Поняття правоутворення Вступ

Становлення Украіни як суверенноі правовоі держави потребує
вивчення широкого кола правових проблем з урахуванням
вітчизняноі право-творчості і зарубіжного досвіду . Ось чому в
теоріі права велике значеннямають праваутворення і правотворчість
,адже вони є всіма формами і засобами розвитку і зміни права.
Причому право не в загальносоціальному,

а саме в юридичному значенні. Юридичне “законодавче” право — це
штучно

створене право , яке виходить від держави і суспільства ,
виражене в писаних

нормах , міститься в нормативно- паравових документах : законах,
судових

прецедентах ,актах влади.

Оскільки правова, демократична держава засноваується на
верховенстві

права , закону,та дуже важливо знати, розуміти і уявляти як
виникає розви-

вається, змі нюється право, як воно формуеться, систематизуется,
санкціонується.

Майбутнім юристам, з яких, можливо, багато хто буде безпосередньо

Займатися правотворчістю, необхідно закріпити, поглибити,
узагальнити знання з даного питання, виробити навички самостійноі
роботи.

Термін правоутворення має широке значення, що охоплую своїм змістом
процеси виникнення і функціонування права, його існування і фіксованих і
нефіксованих (не інституційних) формах. На цій підставі можна визначити,
що правоутворення включає:

1. формування стійких соціальних зв’язків між членами суспільства та їх
об’єднанями на підставі об’єктивних можливостей співіснування, в
результаті чого між ними розподіляються зваємні права та обов’язки (не
юридичного походження).

2. ретрансляція моделей цього зв’язку в сферу правової регламентації
шляхом перекладу їх мовою юридичних нормативів та надання їх
загальнообов’язкового державно-владного характеру.

3. втілення правових принципів, правил поведінки у взаємовідносини
індивідів, що надає цім зв”язкам більшої стабільності, впорядкованості і
захищеності.

Поняття правоутворення і правотворчості багато в чому являються
тотожними, але правотворчість є частиною правоутворенняя і є
більш вузьким

поняттям. Якщо правотворчість є правовою формою діяльності держави
з

участю громадянського суспільства по по встановленню, зміні чи
відміні юри-

дичних норм, то правоутворення є всіма формами і засобами
виникненняя,

розвитку і зміни права, в тому числі і правотворчість. Якщо
правотворчість

є перш за все формою владно-вольовоі діяльності держави, то
правоутворення

є формою виникненняя і буття права, і воно відбуваєтся і поза
правотворчості

держави, в рамках громадянського суспільства. Правоутворення також
розкриває притаманні правотворчості закономірності, тенденції
розвитку державно-правових процесів.

Держава є безпосереднім фактором створення правових настанов і головною
силою їх здійснення. Найбільш значний вплив держави на право
проявляється в сфері правотворчества, право формується при безпосередній
участі держави. Однак держава нестільки формує право скільки завершує
правоутвоутворюючий процес, придаючи праву певні юридичні форми
(нормативниий акт, судовий чи адмінистративний прецендент). В цьому
розумінні держава не є його (права) початковою, глубиною причиною.
Держава створює право на ітституціональному рівні. Причини ж виникнення
права знаходяться в матеріальному способі виробництва, характері
економічного розвитку суспільства, його культурі, історичних традиціях
народу. Недооцінка цього дуже важливого положення веде до того, що
єдиним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому була
помилка юридичного позитивізму. Держава визнавалась встановником
права, в буквальному розумінні рахувалося, що воно творить право.

Держава, за допомогою правотворчості забезпечує розвиток всієї системи
витоків права.

Процес правоутворення включає в себе не тільки правотворчий процес, але
і весь підготовчий процес формування права. Необхідність існування
останього зумовлена постійно виникаючою необхідністью підвищення рівня
виданих актів. Воно залежить не тільки від рівня правотворчої
діяльності, але й в більшій мірі від рівня проведених до приняття того
чи іншого правого акту підготовчих робіт1.

Для того щоб приймаємий акт в максимальній мірі відповідав вимогам
життя суспільство та був ефективним, досить важливо вирішити коло питань
стосовно його характеру, форми, внутрішньої структури, місця та роль в
системі нормативно-правових актів. Важливо також визначити коло факторів
які сприяють, і навпаки заважають, підготовці та прийняттю того чи
іншого нормативно-правового акту. Необхідно чітко спрогнозувати
позитивні і, можливо, негативні (побічні) наслідки реалізації вимог і
установок, розміщених в різних нормативно-правових актах.

Серед факторів які мають вагомий вплив на процес формування права
(правоутворюючі фактори), слід виділити, в першу чергу, матеріальні
(економічні), політичні, соціальні та інші фактори. Рівень якості, а
разом з тим і ефективність нормативно-правових актів в великому значенні
залежить від того, наскільки точно і всебічно враховується при їх
підготовці та виданні всі існуючі, на даний момент, фактори, наскільки
адекватно відображаються в них об’єктивна дійсність.

Кожний, особливо фундаментальний нормативно-правовий акт, повинен в
максимальній мірі відображати і враховувати поряд з матеріальними
умовами життя всього суспільства, рівним розвитку економіки
різноманітних форм власності та рівнем життя людей, також відносини
різних соціальних і політичних сил, ступінь політичної активності
різноманітних політичних партій і рухів, стан відносин між різними
носіями і народностями, характер відносин з іншими країнами і народами,
місце і роль держави в навколищньому міжнародно-правовому середовищі.

Метою даної роботи є визначення і характеристика
правоутворення, правотворчості, джерел (форм) права. В умовах
становлення в Україні права на основі загальнолюдських
цінностей особливим питанням є аналіз сутності, принципів,
функцій правоутворення і правотворчості, їх роль у демократизації
суспільних відносин, у формуванні правової держави і
громадянського суспільства.

Завданням наукового осмислення понять правоутворення і
правотворчості є проникнення в сутність цих понять, їх
призначення, розкриття їх основоположних принципів, тенденцій
розвитку.

Предметом даної роботи є об`єктивні якості понять правоутворення
та правотворчостів їх понятійно-юридичному осмислені.

Об’єктом дослідження є правоутворення, правотворчість, джерела
(форми) права.

Вивчення окремих питань, як в цілому і вивчення окремих
галузей чи інститутів права, вимагає користування певними
джерелами. Літературних джерел по вказаній темі багато, і
опрацювати їх в помному об’ємі для цього рівня роботи
неможливо. Тому тут використовується база досліджень досить
обмежена – Конституція України; Скакун О.Ф. “Теорія держави та
права”; Храпанюк В. Н. “Теория Государства и права” та інші. В
цілому вказана тематика потребує глибшого дослідження.

І. ПОНЯТТЯ ПРАВОУТВОРЕННЯ.

Правоутворення- це всі форми і засоби виникнення , розвитку і зміни
права , в тому числі і правотворчість.1 Правотворення є соціальним
регулюванням- процесом упорядкування поведінки соціальних суб’єктів
шляхом надання їм прав на певні дії , накладення обов’язків,
встановлення заборон , застосування заохочення та кари. Соціальне
регулювання існує з моменту виникнення суспільства практично у всіх
сферах його життєдіяльності, здійснюється за допомогою соціальної влади.
Розрізняються два види соціального регулювання- державне та
недержавне. Державним регулюванням є правотворчість.

Правотворчість – поняття більш вузьке ніж правоутворення, воно –
частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія(віщий
рівень). Ініціативу, предложення про необхідність прийняття того чи
іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може
початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням –
це не правотворчість,але може привести до неї.

Головною відмінністю правотворчості від правоутворення є те, що
творчість права здійснюється державними органами чи їх санкціонуванням,
дозволу.

Правоутворення – форма виникнення і буття права в широкому правовому
полі: до правотворчості, поряд з ним, у вигляді правотворчості, в
процесі реалізації права. Правоутворення відбувається і поза
правотворчості держави, в рамках громадянського суспільства — у
правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, у
правових теоріях, судових прецедентах тощо. Правоутворення живить
правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними
рішеннями, угодами,які досліджуються, узагальнюються, истематизуються
державогю, а потім оформлюються в нормах права, зовні виражених у
нормативно-правових актах.

Можна видалити такі рівні правоутворення:2

Гносеологічний – відображає процес виникнення і розвитку права у формі
правосвідомості.

Матеріальний – виражає формування права у вигляді конкретних
правовідносин, правомірної поведінки.

3. Інституціальний- відображає існування права як системи правових норм.

Інституціальний рівень правоутворення являється рівнем правотворчості.

Розглянемо перші два рівні правоутворення.

А) Правосвідомість.

Існують різні форми суспільної свідомості, через які люди пізнають
оточуючий світ. Це політична,моральна, національна, естетична, релігійна
свідомість. До форм суспільної свідомості відноситься і правосвідомість.

Правосвідомість – це форма суспільної свідомості, щовбирає поняття,
умови, емоції з приводу чинного або бажаного права, а також
діяльності, пов’язаної з правом .1

Особливістю правосвідомості як специфічної форми суспільної свідомості
полягає у слідуючому:

1.У правосвідомості відображаються лише ті явища,які складають правову
сторону життя суспільства. Вона охоплює процес створення правових
норм, реалізацію їх вимог в суспільному житті.

2.Особливості правосвідомості виражається також в способі відображення
явищ суспільного життя. Усвідомлення правових явищ життя суспільства
здійснюється через спеціальні юридичні поняття і категорії, такі,
наприклад, як правомірність, неправомірність, правовідношення, юридична
відповідальність, законність.

Ключовим пунктом правосвідомості є усвідомлення людьми цінностей
природного права, прав і свобод людини і оцінка діючого права з точки
зору

його відповідності загальнолюдським цінностям. Правосвідомість не
тільки виражає відношення індивіду до правової дійсності, але й
спрямовує його на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і
модулює їх.

У структурному відношенні правосвідомість складається з таких елементів:

1.правова ідеологія.

2.правова психологія.

3.правова поведінка.1

Правова ідеологія – система правових принципів, ідей, теорій, концепції,
які відображають теоретичне (наукове) осмислення правової
дійсності,усвідомлене проникнення в сутність правових явищ. Це
консцептуально оформлена, логйчно систематизована, теоретично і науково
осмислена правосвідомість. Ведучим елементом правової ідеології є
інтелект. Сучасна правова ідеологія засновується на системі теорії,
ідей та принципів: теорія соціальної правової держави, принцип поділу
влад, теорія народног суверенітету, визнання приорітету
загальнолюдських цінностей над класовими, принцип верховенства прав
тощо.

Правова психологія- сукупність почуттів і емоцій, що виражають
відношення індивіда,групи, суспільства до права, правових явищ. Це
неусвідомлене, або не до кінця продумане відношення до права,
правовим явищам. Це правосвідомість, яка виходить від побутової
практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а
тому формується в більшості випадків стихійно, спородично,
безсистемно,тобто правова психологія не осмислена теоретично, не
впорядкована логічно. В ній ведучим елементом є емоції, а не
понятійнй форми відображення правової дійсності.

Правова поведінка – є вольовою стороною правосвідомості , що являє
собою процес переводу правових норм в реальну правову поведінку.
Вона складається з елементів, що визначають її напрям(характер),-
мотивів правової поведінки, правових установок.

Мотиви правової поведінки-всебічне осмислення ситуації, невидимий
процес розщеплення свідомості на правомірне і неправомірне. Правові
установки- відібражають готовність до певної правової поведінки в
результаті оцінки правових явищ, впоивають на всі рсновні функції
правосвідомості.

По суб’єктам (носіям) правосвідомості розрізняють:

1.Індивідуальну правосвідомість–сукупність правових поглядів,
почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіду;

2.Групову правосвідомість — виражає відношення до права, правовим
явищам, їх оцінку зі сторони соціальних груп, формативних і
неформативних колективів, відібражає їх загальні інтереси і потреби,
співвідношення їх з інтересами всього суспільства;

3.Суспільну правосвідомість — виражає відношення до права всього
суспільства, відібражає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомості проявляються не інакше як через
індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить
через призму особистих інтересів.

По глибині відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1.Побутова, непрофесійна – являє собою життєві, часто поверхневі
судження про право людини, які взаємодіють з правом в
повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя.
Вона складається, перш за все, як результат того юридичног
виховання, яке людина отримує, являючись членом впорядкованого
суспільства;

2.Професійна- спеціалізовані правові знання, які використовуються в
роботі професіоналами юристами. Вона включає:

а) наукова (теоретична) правосвідомість вчених викладачів вузів:

б) практична правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів,
прокурорів та ін. Правосвідомість юристів передбачає високий рівень
правового мислення.

Правосвідомість відіграє важливу роль в удосконаленні і розвитку
правового життя суспільства.

По-перше, правосвідомість є необхідним фактором при створенні норм
права. Адже правові норми формуюються в процесі свідомої, вольової
діяльності правотворчих органів. Перш ніж отримати вираження в
юридичних нормах, певні інтереси і потреби людей проходять через
волю і свідомість індивідів, які створюють правові норми. Тому
якість правових норм, їх відповідність потребам суспільного
розвитку нерозривно зв”язано з правовими уявленнями, рівнем
правосвідомості тих,хто створює правові норми.

По-друге, правосвідомість являється важливою і необхідною умовою
точної і повної реалізації правових норм. Вимоги нором права
звернені безпосередньо до людей. Ці вимоги також виконуються
шляхом їх свідомої вольової діяльності. І чим вищий рівень
правосвідомості держави, тим точніше виконуються приписи правових
норм. Розвинута правосвідомість забезпечує добровільне, глибоко
усвідомлене здійснення правових вимог, розуміння їх правильності
і розумності. Вона забезпечує у людей почуття нетерпимості до
порушень правопорядку.

Таким чином, правосвідомість є важливим фактором розвитку
законодавства, стабільності правопорядку, реальності прав і свобод
громадян. Удосконалена правосвідомість свідчить також про високу
загальну і правову культуру особи, робить її повноцінним учасником
різноманітних правовідносин.

б) Правомірна поведінка.

Правомірна поведінка складає основну, найбільш значну частину дій і
вчинків громадян правової держави.

Правомірна поведінка- це така поведінка людей, яка відповідає
приписам правових норм.1 В ній реалізується свобода людського
спілкування, задоволення різнобічних інтересів особи. Дії всіх
суб’єктів права будуть правомірними тоді, коли вони відповідають
встановленим у нормах права дозволам чи зобов’язанням (суб’єктивним
правам і обов’язкам).

Правомірна поведінка являє собою суспільно необхідне і суспільно
корисне явище, вважається об’єктивною передумовою нормального
функціонування громадського суспільства, сприяє його розвитку і
процвітанню. Поведінка, узгоджена з правовими приписами, забезпечує
не тільки свободу, але й відповідну їй організованість
суспільних відносин , їх підпорядкованість передбаченому правом
порядку.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння людьми справед-ливості
і корисності правових настанов , їх відповідальність перед
суспільством і державою за свої вчинки , що засновано на
соціальній зрілості і юридичній грамостності особи.

Правова поведінка має такі ознаки:

1. Є суспільно корисною соціальною поведінкою, забезпечує
організованість і гармонійність суспільного життя, стійкий
правопорядок, є важливим фактором вирішення завдань і функцій
держави і суспільства, задоволення інтересів суб”єктів права.

2. Оформлено в юридичну форму- відповідає нормам і принципам права.

3. Має свідомо-вольовий характер, який виражається зовні у вигляді
дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм
права- дотримання, виконання, використання (громадянами),
правопримінення (посадовими особами), несе юридичні наслідки- юридичні
акти, юридичні вчинки.

4. Гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка складається з елементів- правомірних вчинків,
тобто правових вчинків, що мають суспільно корисний характер.

З допомогою правомірної поведінки право діє , поза нею воно
мертве. Вид і міра правомірної поведінки встановлюється
диспозиціями норм права. Правомірна поведінка виступає в якості
загальної форми реалізації суб’єктивних юридичних обов’язків.

Сама правомірна поведінка складає суть правопорядку. Хляхом
правомірної поведінки відбувається управління суспільством,
здійснюється його життєдіяльність. Основна маса правовідносин, які
виникають і діють у суспільстві мають у своїй основі правомірну
поведінку .

Правова держава у своїй діяльності йде до того , щоб розширити і
стабілізувати коло правомірних суспільних відносин шляхом
підвищення якості правового регулювання, витіснення із життя
суспільства поведінки, яка не узгоджується з правом.

В ході розгляду даного питання можна встановити, що правоутворення є
найбільш широкою формою виникнення буття права. Воно існує як в
державних рамках так і в рамках громадянського суспільства – в усьому
його об’ємі, що стосується правових понять.

ІІ. ПРАВОТВОРЧІСТЬ.

Правотворчість- це правова форма діяльності держави з участю
громадського суспільства (в передбачених законом випадках) по
установленню (санкціонуванню), зміні, відміні юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті і
обнародуванні нормативно-правових актів.1

Головне призначення правотворчості-встановлення нових правових
норм. Зміна і відміна застарілих правових норм сприяє утвердженню
нових і вони входять в його склад як допоміжні прояви
правотворчості.

Ознаки правотворчості:2

1.Здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього
дозволу, а також громадянським суспільством ( народом) і його
суб’єктами.

2.Полягає у створенні нових норм або у зміні чи відміні діючих
норм.

3.Отримує завершення у письмовому акті-документі,який називається
нормативно-правовим актом.

4.Відбувається у відповідності з правовим регламентом, тобто з
процедурою, яка встановлюється правовими нормами.

5.Має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих
органів держави ( в Україні- Верховної Ради) або народу (
громадського суспільства) в передбачених законом випадках.

Законотворчість- важлива складова частина правотворчості, яка
закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості- всі
нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рйшення тощо.
Вони з’являються на світ внаслідок складної діяльності вищих
державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої
державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій,
трудових колективів.

Правотворчість- одне із важливих напрямків функціонування
громадського суспільства і держави , одна із правових форм їх
діяльності.Вона є частиною правоутворення , його самостійною і
вирішальною стадією.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про
підготовку проекту нормативно- правового акту,наприклад закону.

Головною відміною правотворчості від правоутворення є те , що
творчість права здійснюється державними органами або з їх
санкціонуванням , дозволу.

Правотворчість- це перш за все форма владно-вольової діяльності
держави,формально нормативного закріплення міри свободи і
справедливості, що включає в себе дослідження , узагальнення і
систематизацію типових конкретних правовідносин, що виникають у
громадському суспільстві, і направлена на створення нормативно-
правового акту.

А) Принципи і функціїї правотворчості.

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і
спеціальні.1 Загальні принципи правотворчості- цебеззаперечні
основополагаючі вимоги, які виражають його сутність:

1.Гуманізм, тобто формування нормативно- правових актів на основі
загально-людських цінностей ,міжнародних стандартів прав людини ,
створення умов і механізмів їх втілення в життя суспільства
держави.

2.Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня
або через представників участь народу в розробці і прийнятті
нормативно-правових актів .

3.Гласність- відкрите для громадськості, вільне і ділове
обговорення проектів нормативно- правових актів, інформування про
них населення .

4.Законність-прийняття нормативно-правових актів законним шляхом, у
відповідності з конституцією закріпленим процесом правотворчості.

5.Науковість – ефективне використання досягненя юридичної та інших
наук при складанні проектівнормативних актів.проведення їх
незалежної наукової експертизи.

6.Системність — суворий облік системи права, системи законодавства,
узгодженої зіншими нормативоно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести :

— оперативність- це затягування проектів підготовки нормативних
актів.

— поєднання динамізму і стабільності- створення стабільного
нормативного акту і одночасно можливість вносити до нього
доповнення і зміни.

— плановість – по функціональному назначенню актів і срокам їх
прийняття.

— скрупульозність підготовки нормативних актів- відсутність
непродуманих проектів.

— професіоналізм- залучення до розробки нормативних актів
кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки,
вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необхідні знання і
досвід.

— техніко-юридична досконалість- складання нормативно-правових актів
з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які
являються обов”язковимим для правотворчих органів.

— урахування місцевого досвіду- особливо в процесі прийняття
нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості — це напрями діяльності по встановленню,
зміні чи відміні правових норм, створенню і розвитку
законодавства.1

Основні функції правотворчості:

1.Функція первинного регулювання суспільних відносин

( розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках,
коли суспільні відносини раніше не регулювались, і вперше виникла
необхідність у їх регулюванні.

2.Функція оновлення и правового матеріалу(відміна ,зміна чи
доповнення діючих норм) передбачає заміну тих законів, які
застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому
важливо не займатися оновленням заради оновлення, оскільки
стабільність краще змін. Коли ж суспільні потреби змінюються,
суспільство потребує таке законодавство, яке адекватно відібражало
б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових
кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення в відповідні
законодавчі акти.

3.Функція ліквідаціїпрогалин у праві, тобто усунення повної чи
часткової відсутності в діючих нормативних актах необхідних
юридичних норм.

4.Функція удосконалення нормативно-правових матеріалів (кодифікаційна
чи систематизаційна правотворчість) організаційною формою цієї
функції є кодифікація законодавства, яка передбачає його суттєве
оновлення.

Б) Стадії правотворчого процесу.

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процес.

Законодавчий процес- важлива складова частина правотворчого
процесу.

Правотворчий процес- система взаємнопов’язаних процедур(стадій) по
прийняттю, зміні як законів, так і підзаконних актів.1 В свою чергу
стадії правотворчого процесу можуть бути розкладені на ряд
стадій.

Кожний вид нормативно- правових актів зв’язаний з компетенцією
державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і
прийняття кожного виду актів у ієрархії актів володіють
специфічними ознаками. Ступінь складності правотворчого процесу
визначаються тим, які нормативно-правові акти приймаються – закони
Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету
Міністрів,рішення органів місцевого самоврядування тощо.

Класифікація стадії правотворчості може подаватися на фоні процесу
правоутворення. Стадії правотворчості можуть співпадати зі стадіями
правоутворення,однак прроцес правоутворення не вичерпується процесом
правотворчості.

Стадії правоутворення і правотворчого процесу:2

1.Передпроектна стадія.

а) формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін в
діючу систему норм права- проходить на рівні правосвідомості в
результаті виявлення волі народу(колективу), об”єктивно обумовленої
потребами його соціального життя.

б) правотворчість ініціативна- обгрунтування юридичної значимості
правової регламентації- видання нормативно- правового акту.

Це –етап правоутворення. Він характеризується дією об’єктивних
факторів і представляє собою підготовчу стадію правотворчості.

2.Проектна стадія.

а) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно- правового
акту.

б) розробка концепції проекту нормативно-правового акту і підготовка
його тексту( або доробка проекту,внесеного в порядку правотворчої
ініціативи),тобто юридичне формулювання волі народу(колективу) у виді
норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду звичайно готуються
відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плана
попередніх робіт , або по разовому дорученню Президента,
керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в
апараті президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане створення проекту, передбачається
участь спеціалістів у відповідності з відомчим ( галузевим)
принципом, згідно якому створення початкових проектів здійснюється
тими організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно- правових актів залучаються
партії, профспілки та інші громадські об”єднання.

в) попередній розгляд проекту нормативно- правового акту
правотворчим органом. Для розгляду проекту звичайно залучаються
зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми
обговорення різні: парламенські читання, наради з участю наукової
громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування
науково-дослідницькими інститутами тощо. Після врахування
предложень і зауважень проект остаточно розробляється і редактується.

3.Обговорення проекту нормативно-правового акту і узгодження його
тексту із зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть
бути винесені на всенародне обговорення .

Цей етап правоутворення являє собою початкову стадію
правотворчості.

4.Стадія прийняття проекту нормативно-правового акту.

Ця стадія характерна для колегіального правотворчого органу-
офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні
правотворчі органи(уряд, державні комітети та інше) приймають
нормативні акти більшістю голосів. Президент держави , міністри
та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (
укази, накази, інструкціїї тощо) в персональному порядку.

Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в
дію суб”єктивний фактор і здійснюється власно “творчість права”.

5.Забезпечувальна стадія:

а) підписання нормативно-правового документу.

б) присвоєння йому регістраційного коду після включення в Єдиний
реєстр нормативних актів України.

6.Информаційна стадія:

офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акту в
засобах масової інформациї, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правоутворення, який також має активний
характер, являється заключною стадією правотворчості.

Важливою складовою частиною правотворчого процесу є законодавчий
процес, тому необхідно зупинитись на характеристиці його в
Україні.

Законодавчий процес- це система взаємопов”язаних і
взаємообумовлених дій по створенню законів, які здійснюються в
чітко вихзнаній послідовності.1

Він складається з наступних дій :

1.Офіційне внесення законопроекту у Верховну Раду- законодавча
ініціатива.

2.Розгляд і обговорення законопроекту в комітетах і на сесії
парламенту.

3.Прийняття закону.

4.Оприлюднення закону шляхом його опубліковання.

Найбільш важливі положення законодавчого процесу визначені у
ст.ст.93, 94 Конституції України , більш докладно — в Регламенті
Верховної Ради.

Стаття 93 Конституції визначає, що право законодавчої ініціативи у
Верховній Раді України належить Президентові України, народним
депутатам України, Кабінету міністрів України, Національному банку
України.1

Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні ,
розглядаються Верховною Радою позачергово.

Законопроекти розглядаються у пленарному засіданні після
попереднього обговорення їх відповідними комітетами Верховної Ради.

Парламент розглядає законопроект у порядку обговорення: заслуховує
доповідь та співдоповідь про законопроект, виступи депутатів.
Регламент Верховної Ради передбачає декілька читань законопроекту
у пленарному засіданні. У першому читанні обговорюється загальна
концепція законопроекту, після його доопрацювання у комітетах
Верховної Ради законопроект обговорюється у другому читанні і
приймається шляхом голосування по статтям,главам (розділам) і в
цілому. Можливо і третє читання, коли не досягнута згода і
потребують доробки окремі статті.2

Закон приймається більшістю від конституційного складу парламенту
України, крім випадків, передбачених Конституцією України ( ст. 91).
Закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно напрвляє його
Президентові України. Президент протягом 15-ти днів після
отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно
оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими
пропозиціями до парламенту для повторного розгляду. У разі, якщо
президент протягом встановленого сроку не повернув закон для
повторного розгляду , закон вважається схваленим Президентом
України і має бути підписаним та офіційно оприлюдненим. Якщо під
час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною
Радою не менш як двома третинами від її конституційного складу,
Президент України зобов’яваний його підписати та офіційно
оприлюднити протягом 10- ти днів.1

Закон набуває чинності через 10 днів з дня його офіційного
оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але раніше
дня його опубліковання. Офіційне оприлюднення – це оголошення від
імені Верховної Ради заради загального відома і користування
повного і точного тексту прийнятого Верховною Радою України шляхом
його публікації в офіційному виданні “Відомостях Верховної Ради
України”.

В разі термінової необхідності такі акти публікуються в газеті
“Голос України”, інших виданнях, обнародується по телебаченню, радіо
чи передаються телеграфом, розсилаються відповідним органам,
установам, громадським організаціям.

В) Види і форми правотворчості держави.

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

— державою в особі державних органів і їх посадових осіб.

— громадським суспільством і його окремими суб”єктами.

Основним видом правотворчості є правотворчість державних органів
і їх посадових осіб.

По юридичній силі актів існують такі види правотворчості
держави:

1.Законодавча діяльність , тобто діяльність по підготовці і
прийняттю законодавчих актів(законотворчість). У правотворчості
України головну роль відіграє законодавчий орган держави- Верховна
Рада. Вона володіє монопольною законотворчою компетенцыэю, тобто
виключним правом на прийняття законів і колом повноважень по їх
прийняттю, передбачених конституцією та іншими законами. Її
правотворчість – ведуча частина правотворчості і основна
конституційно-правова форма прийняття законів державою.

2.Підзаконна правотворча діяльність , тобто діяльність по
підготовці і прийняттю підзаконних актів ( підзаконна
правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю
займаються практично всі державні органи)здійснюється на основі і
у відповідності з діючими законами.

Юридична сила прийнятих державними органами нормативно-правових
актів залежить від рівня і об”єму їх повноважень, які
визначаються місцем, займаємим у системі органів держави (Президент,
Кабінет Міністрів, Міністерства, відомства, голови державних
адміністрацій на місцях та ін.).

Існують такі форми участі держави у правотворчості:1

— безпосередня правотворчість держави- полягає у розробці і прийнятті
нових правових актів. Інші прояви правотворчості

держави ( зміна чи доповнення,відміна, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

— санкціонована правотворчість полягає в утвердженні актів, прийнятих
організаціями громадського суспільства – недержавними об’єднаннями:
громадськими( партіями, профспілками) і комерційними ( акціонерними
товариствами і ін.), або з поперднім дозволом їх видання.

— спільна правотворчість(нормативні угоди) заключається на
галузевому, професійному і місцевому, теріторіальному рівнях. Наприклад,
спільні акти органів держави і недержавних об’єднань.Нормативні
угоди між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими
робітниками, представницькими органами, органами виконавчої влади
та ін. Нормативні угоди все ширше використовуються в правовій
практиці України.

— делегована правотворчість- видання нормативно- правового акту
по уповноваженню, що виходить із закону,або по прямому дорученню
одного (вищестоящого) органу держави другому (нижчестоящому) при
забезпеченні певної системи контролю зі сторони вищестоящого
органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження
громадським об’єднанням ( наприклад, передати профспілкам функції
соціального страхування). При цьому норми, які створюються
громадськими об”єднаннями, набувають якості і риси правових норм,
які охороняються державою.

Ознаки делегованої правотворчості:1

1.Воно полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу
(або організації) видавати нормативно-правові акти по регулюванню
відносин , які входять у предмет відання першого.

2.Делегуються тільки окремі повноваження, в результаті чого
відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони
делегуються.

3.Делегування повноважень можливо на визначений час або без
вказівки сроків. При делегуванні повноважень на визначений час
не вимагається видання правового акту, який відкликає
повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без
вказівки сроків повноваження можуть бути відкликані у будь-який
час по рішенню делегуючого органу.

4.Делегувати повноваження може тільки вищестоящий орган
нижчестоящому.

5.Повноваження можуть делегувтись органом в межах його компетенції(
не може передавати більше повноважень , ніж сам володіє, і не може
передавати ті повноваження , якими не володіє).

6.Делегування повноважень відбувається у формі письмового
компетенційного акту.

7.Делегуючий орган обов”язково зберігає контроль над здійсненням
делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншими гілками
влади Конституцією України не передбачено.

По функціональному призначенню розрізняють :

— поточну правотворчість зв’язано з первинним правоврегулюванням
суспільних відносин, оновленням правових норм і поповненням прогалин.

— правотворчість по систематизації нормативних актів- систематизаційно,
головним чином, кодифікаційна правотворчість.

Г) Види правотворчості громадського суспільства.

Існують такі види правотворчості громадського суспільства по
суб”єктам:

1.Законотворчість громадського суспільства (народу)- референдум. Це
основна конституційно-правова форма прийняття законів громадським
суспільством.

2.Підзаконна правотворчість:

а)органів місцевого самоврядування.

б)громадських організацій.

в)комерційних організацій.

г)трудових колективів( колективні договори і угоди).

Визнання безпосередньої правотворчості громадського суспільства
(народу) в якості самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки
референдум (народне голосування)- лише заключний етап
правотворчості, на якому відбувається утвердження нормативно- правового
акту. Процес його прийняття здійснюється, як правило , в
представницькому державному органі. Громадянам на референдумі
пропонується сказати : так чи ні. Разом з тим завдяки референдуму
громадське суспільство виступає самостійним суб’єктом
правотворчості, придає законопроекту силу закону, який по своїй
юридичній силі не поступається законам держави. Таким чином у
правотворчості виражається державна воля народу. Факт участі
громадян у референдумі являється підставою для розгляду останнього
в якості особливого демократичного виду правотворчості громадянського
суспільства.

Рішення, прийняті всеукраїнським референдумом (конституційним і
законодавчим), мають вищу юридичну силу і не потребують будь-якого
утвердження. Вони служать правовою базою правотворчості і
правопримінюючої діяльності державних органів.

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до
правотворчості державних органів і разом з тим утворює
особливий, відмінний від держави, вид правотворчої діяльності. Право
створювати і приймати нормативно- правові акти (рішення) надається
представницьким органам місцевого самоврядування і посадовим
особам муніципальних утворень міста, селища, села. Органи місцевого
самоврядування утворюються населенням для вирішення завдань
місцевого значення. Їх рішення діють у суворо визначених
теріторіальних рамках.

Нормотворчість громадських об’єднань ( організацій) виражається у
розробці і прийнятті статутів, в яких визначаються права і
обов’язки об’єднання чи організації, порядок їх діяльності,
реорганізації і ліквідації. Нормативні акти видаються також їх
керівникам. Такі нормативні рішення мають силу оскільки,
відповідають діючим нормативно-правовим актам, виданим державою, і
приймаються в межах повноважень засновників і керівництва об’єднання.
На відміну від правотворчих функцій державних органів,
нормотворча діяльність громадських організацій, як правило, виключає
самостійне прийняття ними норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних
норм, спрямованих на регулювання питань колективу ( як використати
отриманий підприємством прибуток, в якому порядку вести розрахунки
з контрагентами тощо) і на деталізацію, конкретизацію законодавчих
приписів. Нормотворчість корпорації виражається у статутах
підприємства, які являються актами установчого характеру, а також у
положеннях, правилах, посадових інструкціях.

Нормотворчість трудових колективів(державних і комерційних підприємств,
установ, організацій) спрямована на розвиток норм трудового права,
які розповсюджують свою дію на відносини одного підприємства,
установи, організації, де вони прийняті. Правотворчість трудових
колективів виступає , як правило, у вигляді нормативних угод, що
містять обов”язкові для виконання правові принципи. Такою
нормативною угодою є колективний договір- консолідований акт у
галузі праці.

Колективний договір- правовий акт, що регулює трудові,
соціально-економічні і виробничі відносини між работодавцем і
трудовим колективом на підприємстві, установі,організації. Він
заключається:

— з однієї сторони – трудовим колективом в особі однієї чи
декількох профспілок, інших уповноважених колективом представницьких
органів.

— з іншої сторони- безпосередньо работодавцем чи уповноваженими їм
представниками.

Колективний договір заключається на підприємствах, в їх структурних
одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми
власності, відомчої належності і кількості працівників,
розповсюджується на всіх працівників незалежно від того чи являються
вони членами профспілки, і є обов”язковими для керівництва(
власника), так і для працівників. Він підлягає обов’язковому
обговоренню і одобренню трудовим колективом на загальних зборах(
конференціях) працівників даного підприємства, установи , організації.

В колективному договорі можна передбачити додаткові порівняно з діючим
законодавством і угодами гарантії, соціально- побутові пільги, як
то: форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона
праці робітників, добровільне і обов’язкове медичне і соціальне
страхування, робочий час і час відпочинку тощо.

Завдяки колективним договорам і угодам надається можливість членам
громадського суспільства, роботодавцям і робітникам самостійно
встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у
сферу, яка представляє приватнй інтерес.Однак держава не
усувається повністю із цієї сфери і вправі приміняти примусові
міри до осіб, які не своїх зобов”язань по колективним договорам
і угодам.

В ході розгляду цього питання встановлено, що самостійною стадією
правоутворення є правотворчисть, яка здійснюється тільки державними
органами чи з їх санкціонування. Отже, правотворчисть поняття більш
вузьке ніж правоутворення і воно є перш за все формою владно-вольовою
діяльністью держави. І саме інституціональний рівень правоутворення

ІІІ. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ФОРМ (ДЖЕРЕЛ) ПРАВА, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ.

Право — це своєрідне задоволення потреби у регулюванні суспільних
відносин, які визначаються суспільством і потребує обов”язкове
втручання зі сторони держави. Обумовлене, таким чином, суспільством
право виражається на практиці в певному вигляді, який прийнято
називати формою( джерелом) права.

Як і всяка форма, форма права може розглядатися з внутрішньої і
зовнішньої сторони. Зовнішню форму права часто називають джерелом
права, оскільки вона являє собою вираження не тільки державної
волі. По суті поняття “джерело права” вказує на те, чим
конкретно керуються у вирішенні юридичних справ.1 Внутрішні
форма права являє собою складну систему побудови права, тобто,
систему права-коли суспільні відносини поділяються на групи по
схожим ознакам і тим самим формують певну сукупність
частин(елементів) права ( норми права, правові інститути, підгалузі,
галузі права).

Юридичні джерела( форми) права – це джерело – офіційні способи
закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх
загальнообов’язковий характер.2

Джерела права можуть бути загальносоціальними і юридичними.

Загальносоціологічні джерела права — це економічні, соціальні,
політичні, культурні та інші – вони породжують чи об’єктивно
обумовлюють виникнення правових норм.3

Юридичні( спеціально-соціальні) джерела права виступають як офіційна
форма вираження і закріпоення правових норм.4

Юридичні джерела права бувають такі:

1.Нормативно-правовий акт – офіційний акт – документ компетентних
органів , що містять норми права, які забезпечуються державою
(конституції, закони, укази президента тощо). Вони являються основним
юридичним джерелом права більшості країн, в тому числі і на
Україні.

2.Правовий прецедент – акт документ, який містить нові норми
права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим
чи адміністративним органом, і якому надається загальнообов’язкове
значення при вирішенні подібних справ у майбутньому . Прецедент є
одним із ведучих джерел права англо-американського типу правових
систем- Англія, США,Індія та ін.

3.Нормативно- правовий договір – спільний акт-документ, що містить
нові норми права, які встановлюються по взаємній домовленості між
правотворчими суб’єктами ( результат двосторонньої чи
багатосторонньої угоди) з метою урегулювання якої –небудь життєвої
ситуації, і забезпечується державою. На відміну від договорів, які
мають індивідуально-одноразовий характер, нормативно- правовий
договір розрахований на неодноразове примінення: його зміст
складають норми-правила поведінки загального характеру(
колективний, трудовий договір, типовий договір тощо). Він має
суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту.
Може мати місце між суб”єктами федерациї( наприклад,
федеративний договір Російської федерації 1992р.)

Особливим видом нормативно- правового договору є міжнародно- правовий
акт, який можна розглядати як самостійне джерело права (на
відміну від внутрішньодержавного договору).

4.Правовий звичай — акт-документ, що містить норми-звичаї (правила
поведінки, що склалися в результаті багатократного повторення
людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються
нею. Держава визнає не всі звичаї, які склалися в суспільстві, а
тільки ті, які мають найбільше значення для суспільства,
відповідають його інтересам та історичному етапу його розвитку.
Правовий звичай є найбільш давнім джерелом права, він історично і
фактично передував закону. Він зберіг значення у середньовіччя, не
втратив популярності у сучасних правових системах
традиційно-общинного типу.

5.Правова доктрина — акт-документ, що містить концептуально
оформлені правові ідеї, принципи, які розроблені вченими з метою
удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані
державою як обов”язкові.

Правова доктрина є джерелом права не в усіх країнах, хоча
значення наукових праць юристів для формування моделі правоввого
регулювання визнається законодавцями багатьох країн. В наші
дні роль доктрини важлива для правотворчості: вона сприяє
удосконаленню нормативно- правових актів, створенню нових правових
понять і категорій, розвитку методології трактування законів.

Правова доктрина служить безпосереднім джерелом права в англо-
американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилались на праці вчених, а також також у
релігійно-філософській правовій системі: іслам,індуїзм, іудаїзм мають
свої основні правила загальнообов’язкової поведінки, взяті із
праць видатних юристів.

6.Релігійно- правова норма — акт-документ, який містить церковний
канон чи іншу релігійну норму , яка санкціонується державою для
надання їй загальнообов”язкового значення і забезпечується нею.
Релігійно-правова норма розповсюджена в традиційно-релігійних
правових системах (наприклад, у мусульманських країнах). В деяких
країнах Релігійно-правова норма тісно пов”язана з правовим звичаєм,
традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинської Америки).

7.Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох чи декількох
держав, що містить норми права про встановлення чи припинення прав і
обов’язків в різноманітних відношеннях між ними. З санкції держави такий
акт розповсюджується на її територію, стає частиною внутрішньодержавного
законодавства. На внутрішньодержавне право впливають джерела
міжнародного права і загальновизнані принципи міжнародного права,
міжнародні договори (пакти, конвенції).

Основним джерелом права України є нормативно- правовий акт, тому
доцільно буде зупинитися на його характеристиці:

а) види нормативно-правових актів;

Нормативно-правовий акт – офіційний акт – волеутворення (рішення)
уповноважених суб”єктів права, що встановлює (змінює, відміняє) правові
норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт
правотворчості, що містить юридичні норми.

Отже, нормативно-правовий акт являє собою рішення правотворчого органу,
спрямоване на встановлення, зміну чи відмінення дії норм права.

Нормативно-правовий акт виконує дві функції:

— функцію юридичного джерела права;

— функцію форми права.

Ознаки нормативно-правового акту:1

1.Приймається чи санкціонується уповноваженими органами держави
(правотворчими органами) або народом (референдумом);

2.Завжди містить нові норми права або змінює (відміняє) діючі, чітко
формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

3.Приймається з дотриманням певної процедури;

4.Має форму письмового акту-документу і суворо визначені реквізити:

а) вид акту (закон, указ, постанова);

б) найменування органу, який прийняв акт (парламент, президент, уряд,
місцевий орган влади);

в) заголовок;

г) дата прийняття акту;

д) номер акту;

е) відомості про посадову особу, яка підписала акт.

5.Публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою
відповідністю аутентичності тексту офіційного зразка (в Україні закон
публікується у “Відомостях Верховної Ради України, газетах “Голос
України”, “Юридичний вісник України”, постанови Кабінету Міністрів – в
“Збірнику постанов уряду України” і газеті “Урядовий кур”єр”; закони і
підзаконні акти – в журналі “Офіційний вісник України”).

Структура нормативно-правового акту залежить від його специфіки і виду,
передбачає розподіл нормативного матеріалу по підрозділам.

Основні структурні елементи нормативно-правового акту такі:1

1.Преамбула – вступна частина, безстатейне загальне введення, в якому
дається обгрунтування закону, визначаються цілі, завдання. Зараз
преамбули в законах зустрічаються рідко.

2.Пункти, статті – містять вихідні одиниці нормативно-правового акту –
нормативні приписи. Через нормативні приписи стаття співвідноситься з
нормами права. Статті можуть поділятися на частини, а пункти – на абзаци
і підпункти.

3.Глави – маються в більших по об”єму нормативно-правових актах.

4.Розділи – об’єднують глави в більших по об”єму нормативно-правових
актах.

5.Частини – найбільші підрозділи закону; містяться, як правило, в
кодексах.

Розміщення норм права в статтях нормативно-правовго акту:

— звичайно правова норма заключена в одній статті, чим полегшується її
сприймання;

— в ряді випадків для вираження складної норми права треба декілька
статей;

— іноді в одній статті містяться декілька норм права.

Нормативні акти відрізняються від інших правових актів (наприклад,

тлумачення норм права, чи актів примінення норм права).

1.Нормативно-правовий акт містить в собі правові норми, встановлює нові
права і обов’язки, або змінює (відміняє) їх. Інші юридичні акти не
встановлюють нових норм права. Наприклад, акт тлумачення норм права дає
тільки пояснення діючих норм.

2.Нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, тоді
як індивідуальний акт (акт примінення норм права) має індивідуальну
спрямованість. Він відноситься до конкретної особи або до вирішення
конкретної юридичної справи.

Існує різна класифікація нормативно-правових актів:1

а) види нормативно-правових актів по юридичній силі:

— закони;

— підзаконні акти.

Юридична сила нормативно-правовго акту – це його специфічна властивість
мати суворо визначене місце в ієрархії інших правових актів і залежить
по формальній обов”язковості від того, який орган видав акт, тобто хто
являється суб’єктом нормотворчості.2

б) види нормативно-правових актів по сфері дії:

— загальні;

— спеціальні;

— локальні.

в) види нормативно-правових актів по характеру волевиявлення:

— акти встановлення норм права;

— акти заміни норм права;

— акти відміни норм права.

г) види нормативно-правових актів по галузям законодавства:

— цивільні;

— кримінальні;

— адміністративні;

— кримінально-процесуальні;

— адміністративно-процесуальні.

Основні нормативно-правові акти по галузям законодавства іменуються
галузевими кодексами (цивільний кодекс, кримінальний кодекс,
Адміністративний кодекс, кримінально-процесуальний кодекс тощо).

д) види нормативно-правових актів по суб”єктам нормотворчості в Україні:

— Верховна Рада України – закони і постанови;

— Верховна Рада Автономної республіки Крим – постанови (по питанням, що
носять нормативно-правовий характер) і рішення (по питанням
організаційно-розпорядчого характеру);

— Президент України – укази (нормативні і ненормативні) і розпорядження;

— Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження;

— Керівники Міністерств і відомств – нормативні накази, інструкції,
розпорядження, положення, вказівки Міністра;

— Рада Міністрів Автономної республіки Крим – постанови, рішення,
розпорядження;

— голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій –
розпорядження;

— місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети – рішення і
нормативні постанови; керівники їх управлінь і відділів – нормативні
накази;

— адміністрація державних підприємств, установ, організацій – нормативні
накази, статути, пложення, інструкції.

е) види нормативно-правових актів по основним суб”єктам державної
правотворчості:

— акти законодавчої влади (закони);

— акти виконавчої влади (підзаконні акти);

— акти судової влади (юрисдикційні акти загального характеру).

є) види нормативно-правових актів по змісту:

— акти однорідного змісту – містяться норми тільки однієї галузі права
(наприклад, трудове, сімейне, кримінальне законодавство);

— акти, що мають комплексний характер – включають норми різних галузей
права, які обслуговують певну сферу суспільного життя (наприклад,
господарське, воєнне, торгове, морське законодавство).

Закон в системі нормативно-правових актів.

Підзаконні нормативно-правові акти.

Закон у широкому розумінні – це всі встановлені державою
загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон –
нормативно-правовий акт, прийнятий вищими представницькими органами
державної влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення населення
(референдуму), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має
найвищу юридичну силу в системі законодавства країни.1

Отже, закони – це правові документи вищої юридичної сили, а це означає,
що:

— закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його відмінити чи змінити;

— всі інші нормативні акти знаходяться “під” законом, є підзаконними.
Вони основані на законах і не протирічать їм.

Як юридичні документи закони мають певні юридичні властивості:

1.Вони є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або
самого народу. В Україні право приймати закони мають Верховна Рада
України, народ шляхом референдуму;

2.Закони встановлюються для регулювання найважливіших питань державного
і суспільного життя;

3.Вони мають найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів.
Акти всіх інших органів держави повинні відповідати закону і не
суперечити йому, крім того, закон може бути скасований або заменений
лише тим суб’єктом, який його встановлював;

4.Для законів встановлюється особливий порядок їх прийняття і введення в
дію, який закріплюється в Конституції та інших спеціальних законах. Цей
порядок дій називається законодавчим процесом.

Всі закони мають певну класифікацію. По значенню і місцю в системі
законодавства закони поділяються на:

1.Конституції.

2.Конституційні закони.

3.Звичайні (поточні) закони.

4.Забезпечувальні (оперативні) закони.

Конституції – основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і обов”язки
громадян.1

Конституційні закони:

а) закони, на які посилається конституція або необхідність прийняття
яких прямо передбачене конституцією. Як правило, ці закони конкретизують
окремі положення конституції або містять посилання до Конституції;

б) закони, якими вносяться зміни, доповнення в діючу Конституцію;

Конституцйний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

— юридичною силою;

— предметом регулювання – особлива сфера;

— порядком прийняття – особлива процедура.

Звичайні закони – регламентують визначені і обмежені сфери суспільного
життя у відповідності з Конституцією. Вони приймаються простою більшістю
голосів. Можуть бути:

а) кодифіковані ( кримінальний кодекс, тощо);

б) поточні (закон “Про пенсійне забезпечення”).

Забезпечувальні (оперативні) закони – ними вводяться в дію окремі
закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. Ці закони можуть
існувати поза інших законів, тобто тих, які ними вводяться в дію і
міжнародних договорів, що вимагають ратифікації.

Підзаконні акти – це правотворчі акти компетентних органів, які основані
на законі і не протирічать йому. Підзаконні акти мають меншу юридичну
силу, ніж закони, вони базуються на юридичній силі закону і не можуть
протистояти їм. Ефективне регулювання суспільних відносин має місце
тоді, коли загальні інтереси узгоджуються з індивідуальними інтересами.
Підзаконні акти якраз покликані конкретизувати основні принципові
положення законів стосовно своєрідності різних індивідуальних інтересів.

Залежно від юридичної сили підзаконні акти класифікуються на:

— загальні, що поширюються на всю територію та населення держави
(постанови Верховної Ради, укази Президента, акти Кабінету Міністрів);

— відомчі, що поширюються на певну сферу суспільних відносин (акти
міністерств, відомств, державних комітетів);

— місцеві, які мають чинність на території певної адміністративної
одиниці (акти місцевих органів виконавчої влади);

— локальні акти, що регламентують діяльність конкретних підприємств,
установ, організацій і поширюються на їх працівників.

Підсумовуючи результати можна конститувати, що в якості офіційної форми
вираження і закріплення правових норм виступають юридичні джерела
(форми) права. Вони важливи для правотворчесті, так як сприяють
вдосконаленню законодавства, створенню нових правових понять і
категорій.

Висновок

В процесі виконання даної роботи перед нею стояло завдання визначити
поняття, зміст і ознаки правоутворення, правотворчості, джерел (форм)
права. Підсумовуючи результати дослідження можна константувати:

1. Правоутворення є найбільш широкою формою виникнення і буття права.
Воно існує як в державних рамках так і врамках громадянського
суспільства – в усьому об’ємі, що стосується правових понять.
Правоутворення включає в себе не тільки правотворчий, але й увесь
попередній йому процес формування права. Необхідність існування якого є
постійно виникаючою необхідністю підвищення якості створених актів. Воно
залежить не стільки, а в основному — не тільки від рівня самої
правотворчої діяльності, скільки від рівня проведених до прийняття того
чи іншого правового акта підготовчих робіт.

Виділяють декілька рівнів правоутворення:

1. Гносеологічний;

2. Матеріальний;

3. Інституціональний.

Останній є рівнем правотворчості.

Правосвідомість відіграє важливу роль в досконаленні і розвитку
правового життя в суспільстві. Вона є дуже важливим фактором. Адже
правові норми формуються в процесі свідомої, вольової діяльності
правотворчих органів. Перш ніж отримати вираження в юридичних нормах
певні інтереси і потреби людей проходять через волю і свідомість
індивідів які створюють правові норми.

Правосвідомість являється важливою і необхідною умовою точної і повної
реалізації правових норм.

Вдосконалена правосвідомість свідчить також про високу загальну і
правову культуру особи. Правомірна поведінка є також необхідним фактором
існування права вважається обєктивною передумовою нормального
функціонування громадянського суспільства, сприяє його розвитку і
процвітанню.

За допомогою правомірної поведінки право діє, поза нею — воно мертве.
Вид і міра правомірної поведінки встановлюється диспозицією норм права.
Правомірна поведінка виступає в якості загальної форми реалізації
суб”єктивних юридичних обов”язків і єктивних юридичних прав. Сама
правомірна поведінка складає суть правопорядку і також впливає на
фактори які в свою чергу впливають на правоутворення.

2. Правотворчисть є особливим видом правоутворення і головною його
стадією. Правотворчисть являє собою одну з важливих сторін діяльності
держави. В різновидній і динамічній правовій сфері суспільства
правотворчисть займає основне місце. Це пояснюється тим, що саме
правотворчисть дає життя праву, породжує, формує, оформляє його і
відкриває “двері” в суспільство. Правотворчисть є початковим етапом
життя права і вбирає в себе імпульси, які впливають на рух права,
правові так і політичні, економічні, спеціальні. Тому це і пояснює
досить високий суспільний інтерес до правотворчості яка дозволяє
створювати правові акти, які виражають політичний курс партій, держави,
суспільства.

Правотворчисть є процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і
держави , формування і прийняття правових актів уповноваженими
суб’єктами в рамках відповідних процедур.

В такому визначені виділяють декілька елементів. По-перше, пізнання,
вивчення і аналіз явищ і процесів, які потребують правової
регламентації, по-друге, визначення органа чи іншого суб”екта
уповноваженого прийняти той чи інший правовий акт, по-третє, вибір форм
правового акта.

Всі названі елеементи перебуавють між собою в органічному зв”язку.
Вибуття яких небуть елементів чи їх відсутність, послаблення їх
внутрішних зв”язків і залежності робить дефектним правотворчість
вцілому.

Правотворчість відмічається своїм творчо-процесуальним характером, коли
в ньому, як в котлі з високою суспільною температурою, перебувають такі
елементи буття, як суспільні інтереси, потреби, вольові настанови,
варіанти вирішення причому в ньому не повино бути механічності чи
автоматизму, оскільки саме творчий характер діяльності відповідає задачі
пошуку серед багатьох варіантів, норм поведінки ті які практикуються
соціально-корисними і будут потім відмічені в юридично строгу форму.1

Імпульсом який є началом правотворчості є соціальні інтереси тих осіб,
груп, партій які знаходяться у “керма” держави, а також тих які
знаходяться в опозиції до неї чи складає “правослухняну” більшість.

Право як міра виразу суспільної згоди існує і розвивається під впливом
різних факторів.

Розглянемо поняття “фактори” як сили впливу, як причини яка визначає
зв”язок між переміними величинами. В сучасних наукових працях
приділяється увага в основному факторам, які визначають формування
права. До них відносяться економічні фактори, а також політичні,
соціальні, національні, ідеологічні, зовнішньо-політичні. Не меньше
значення має інформаційно-пізнавальний аспект, який дозволяє вивчати,
знаходити і відображати об”єкти майбутнього законодавчого регулювання.2

Дуже важливо виявити радіус дії різноманітних факторів. Нажаль, зараз
це не вдається зробити. Виявлені суспільні потреби не рідко отримують
неадекватне правове вираження, іноді досить різко відкидаються попередні
акти, іноді навпаки, зміна обмежується частковими змінами правового
статусу окремих суб”єктів.

Окрім об”єктивних факторів діючих з зовні правової системи, слід
приймати до уваги фактори внутрішнього розвитку права. Ігнорування чи
слабе їх використання, вважаючи об”єктивні фактори приорітетнішими,
робить щаконодавство внутрішньо суперечливим і структурно
невпорядкованим. Так з порушенням внутрішньої логики затримується
прийняття ряду базових актів, поспішно приймаються десятки законів по
індивідуальним питанням. Розривається зв”язок актів що порушує багато
юридичних протирічь.3

До внутрішніх факторів законодавство можна віднести і ті з них, які
мають процесуальну дію. До них відносяться вибір тих чи інших заходів
правового забезпечення здійснювальних реформ, тиск суспільної думки,
вплив різноманітних політичних сил, наслідування правових стандартів
заходу і т.д.

Важливо звернути увагу на проявлення суб”єктивного фактору
правотворчості. Це діяльніть всіх суб”єктів законодавчої ініціативи,
зауваження громадян і їх “правові надії“, лоббізм, діяльність політичних
партій, фракцій, участь консультантів, експертів і т.д.

Не важко зрозуміти, що в даному виді правотворчисть концентрує в собі
не майбутні “прямі зв”язки” від права до дійсності, але і “зворотні
зв”язки” від дійсності, від реального правопримінення – до майбутнього
права. Без цього правотворчисть може звестися до “створення правових
актів”, налагодженому з машиною точністю, без урахування і аналізу
всього спектру соціальних інтересів, мотивів, потреб, позицій і реальних
дій. В такому разі воно втратить можливість бути ефективним
соціально-правовим регулятором.1

Правотворчисть характеризується циклічністю – її внутрішні елементи
завжди виступають як етапи зародження правового акту. Відповідно етапам
процесу, правотворчисть дозволяє дотримуватись зовнішніх рамок руху
правового акту – від зародження до прийняття. Практика правотворчої
діяльності бачить серьозні труднощі: протиріччя які визивають багато
правотворчих помилок. Їх примірна типологія може бути досить важливою.
Маються на увазі наступні помилки:

а) пізнавальні – породження невірної оцінки предмета майбутнього
правового регулювання;

б) творчої – вважається в недоїмці засобів і методів правового впливу;

в) формаційні – означає невірний вибір форми акта;

г) процесуальні – пов”язані з порушенням процедур підготовки і прийняття
актів;

д) соціальні – означає ігнорування суспільної думки і можливе громадське
сприйняття;

Отже, схожість подібних помилок має як позитивне так і превентивне
значення. 1

Як відмічалося вище правотворчість – це особливий вид діяльності. Її
здійснення повино забезпечуватись різноманітними засобами і методами. В
супротивному значенні процес прийняття правових актів перетвориться,
скоріше всього, в формальну справу, позбавленої реальних способів
вироблення правових впливів і їх ефективність. Тому правотворчисть
спирається на систему засобів забезпечення, сприяючих його організації і
функціонування. В цю систему входять: правила інформаційного
забезпечення, планування правотворчої діяльності, демократична
підтримка, юридично- організаційне забезпечення.2

3. В ході здійснення правотворчої діяльності державними органами
створюються акти які називаються джерела (форми) права. Останні бувають
таких видів: загально-соціальні та юридичні (спеціально-соціальні).
Юридичні джерела бувають такі як нормативно-правовий акт, правовий
прецедент, нормативно-правовий договір, правовий звичай, правова
доктрина, релігійно-правова норма, міжнародно-правовий акт.

Основним джерелом права в Україні є нормативно правовий акт, який
виконує такі функції, як функцію юридичного джерела права і функцію
форми права. Він приймається чи санкціонується державними органами
(правотворчий орган) або народом (референдум), має
загально-обов”язковий, формально-визначений характер. Нормативно-правові
акти поділяються на закони і підзаконі акти. Закони – це правові
документи вищої юридичної сили які приймаються вищими органами державної
влади. Підзаконі акти – це правотворці акти компетентних органів які
основані на законі і непротирічать йому.

1 Див. Марченко М.Н. Теория государства и права – М.: Зерцало с.475

1 Див. Скакун О. Ф. Теорія держави та права -Харьків,Консум 2000 с.318

2 Див. Копейчиков В. В, Теорія держави та права – К.:Юрінком 1995 с
118

1Див. Основи правознавства,за редакцією Усенка І, Б., Київ-Ірпінь,Перун
1997 , с.

1Див. Капейчиков В, В. Теорія держави та права –К.: Юринком 2000 с.137

1Див. Хропонюк В. Н. Теорія государства и права ,М.ДДТ, 1995,с. 329

1Див. Скакун О. Ф.Теорія государства и права, Харьков, Консум 2000 с.
317

2Див. Капейчиков В. В. Теорія держави та права К.: Юринком 1995 с. 161

1 Див.Скакун О.Ф. Теория держави та права – Харків, 2001- с. 319

1Див. Скакун О . Ф. Теорія держави та права – Харків ,2001-с. 321

1Див. Скакун О . Ф. Т еорія держави та права , Харків ,2001- с. 321

2Див. Там же

1Див. Тодіка Ю. М. , Клименко Г. Б.Основи конституційного праа України,
Харків,Консул 1998, с. 89

1Див. Конституція України . К.Преса України , 1997 с. 41

2Див. Погорілко В . Ф. Конституційне право Украіни К . : Наукова думка
– с. 451-453

1 Див. Погорілко В.Ф. Конституційне право України – К.:Наукова думка
с.453-457

1Див. Скакун О. Ф Теорія держави та права Харків Консул 2001 с. 326

1Див. Скакун О . Ф. Теорія дкржави та права – Харків Консл ,2001 с. 326

1Див. Власов В. Н. , Нізовцев В. В. Основи правоведения, Ростов на Дону
, Фенікс, 1997, с. 35

2Див. Гусарев С Д, Олійник А . Ю. Слюсаренко О. Л. Тематичний словник
термінів та визначень з курсу теорій держави та права ., к.,1996 с. 51

3

4

1Див. Скакун О .Ф. Теорія державита права – Харкив,Консум,2001,с.339

1

1Див. Скокун О. Ф. Теорія держави та права –Харків , Консул ,2001 с.341

2Див. Там же.

1Див Молдаван В .В. , Мелащенко В . Ф. Конституційне право, К. Юмана
1996 с. 193

1Див. Погорілко В. Ф. Конституційне право України К . : Наукова думка .
с. 102

Див. Марченко В.Ф. Теория государства и права – М.:Зерцало 1998 с.157

1 Див. Марченко В.Ф. Теория государства и права – М.:Зерцало 1998 с.158

2 Див. Общая теория права. М.: 1993 с.217-218

3 Див. Юридический конфликт: Сферы и механизмы. М.,1994

1 Див. Марченко В.Ф. Теория государства и права – М.:Зерцало 1998 с.161

1 Див. Марченко В.Ф. Теория государства и права – М.:Зерцало 1998 с.163

2 Див. Марченко В.Ф. Теория государства и права – М.:Зерцало 1998 с.168

— PAGE 7 —

Похожие записи