Курсова робота

Поняття правопорядку та суспільного порядку та їх співвідношення ЗМІСТ

ВСТУП

1.Поняття і принципи законності 4

2. Поняття правопорядку та суспільного порядку та їх співвідношення.
12

3. Співвідношення законності правопорядку та демократії 21

4. Висновок 23

5. Список використаної літератури
26

Вступ

Стаття 1 Конституції України проголошує «України – унітарна демократична
соціальна правова держава.

Республіка Україна має верховенство і повнотою влади на своїй
території, самостійно здійснює внутрішню і зовнішню політику.

Республіка Україна захищає свою незалежність і територіальну цілісність,
конституційний лад, забезпечує законність і правопорядок».

Проблема зміцнення законності і правопорядку – це не абстрактне
поняття. Вона дійсно існує і є однієї із самих злободенних. Причини
існування цієї проблеми я бачу в багатьох складових. Це і недосконалість
законодавства, і економічна криза, і загальна невпорядкованість. Цей
список можна продовжувати ще довго, але я зупинюся на самих істотним з
них. Однієї з них є злочинність. Не так називана «побутова» злочинність,
а організована. Корупція, хабарництво, вимагання і безліч інших реалій
сьогоднішнього часу – явне цьому свідчення. Дотримуючи тези Экклезиаста
про те, що немає нічого нового під сонцем, я думаю доцільним випередити
дослідження групової злочинності невеликим історичним розслідуванням.

Зведення про групову злочинність ідуть своїми коренями в глибоку
стародавність. Відомий єгиптолог П. Монте повідомляє, що організовані
злочинні групи відомі вже Древньому Єгиптові періоду правління династії
Рамсесов (близько 1320 р. д.н.е.).

“Гробниці фараонів і приватних осіб на початку залучали тільке
працівників каменоломень, каменотесів і ремісників Некрополя. Але
незабаром до їхніх зграй приєдналися дрібні чиновники західних храмів і
самого Некрополя, а так само нижчі жреці. Бандити зграї, у якій був
Пенунхеб і його 4 священнослужителя, Хапиур і його син Пайсан, Семди і
Панхар, ухитрилися зняти намисто зі статуї Нефертума, присвяченої
великому богу-фараону Усермаатра-Сетепенра.

Інша зграя, у якій були жреці, переписувачі і погоничі волів ограбувала
“будинок золота” фараона Усермаатра-Сетепенра. Жрець Кер і четверо його
побратимів навідувалися сюди не раз і несли золото, що обмінювали в
місті на зерно. Один раз один зі співучасників, пастух, затіяв з ними
сварку: “Чому ви мені даєте так мало?” Купити золотого бика вони віддали
його пастуху. Але переписувач царських документів почув лайку між ними і
сказав їм: ”Я піду і докладу верховному жрецю Амона!” Жреці зрозуміли з
півслова.

За двох вилазок у гробницю вони винесли 4 з половиною киту золота і цим
купили мовчання переписувача царських документів”.

Резюмуючи приклади з кримінальної хроніки древнього Єгипту, Монте пише:
«Приклад був поданий зверху і маленькі люди з маленькими коштами пішли
йому, тим більше, що в ці неясні часи життя неимоверно подорожчало.
Продуктів не вистачало, і змінювали їх тільки на золото і срібло”.

Я думаю, що аналіз ілюстрацій, якими П. Монте постачили характеристику
Єгипту періоду Рамсесов, приводить до висновку про наявність
організованих груп, що займалися злочинною діяльністю. Ці групи
відрізнялися згуртованістю, що виражалася в тривалості злочинних
зв’язків, плануванні злочинної діяльності, попередній змові. Вони
складалися як зі злиденних станів громадян держави, так і з вищих
(наприклад, жреців), яких у сучасному світі прийнято називати
“корумповані чиновники”.

В історії України також мається чимало прикладів, що стосуються групової
злочинності. Так, Земським Собором 1619 р., скликаним при особистій
участі молодого тоді ще царя Михайла Федоровича Романова, серед іншого
був розглянутий і питання про зловживання місцевої адміністрації. Такі
зловживання не були рідкістю для Української держави, але саме в цей
період розкрився глобальний характер адміністративних зловживань. У
зв’язку з цим соборним вироком був утворений розшукний наказ, якому
ставилося в обов’язок доносити царю про всі зловживання з боку царських
чиновників. Але не стільки царські чиновники, скільки родичі пануючи,
організувавши злочинні групи, займалися зловживаннями. Так Ілля
Данилович Милославський, видатний діяч Росії першої половини 17
століття, що ледь став царським тестем, відразу почав використовувати
своє положення для наживи. Особливо наживалися родичі його-окольничі,
суддя Земського наказу Леонтій Плещеєв і що завідував пушкарским наказом
Траханиотов. У результаті нахабних зловживань царських чиновників у
народі піднялося ремство, що дійшло до розправи з Плещеєвим, якого народ
вирвав з рук ката й убив. Милославський знав про зловживання своїх
родичів, що поділялися з ним багатствами, за що він і захищав їх перед
царем.

Ще один приклад з української історії. Я думаю, заслуги і подвиги
Олександра Даниловича Меньшикова добре відомі. Але мало хто знає про
його злочинні махінації. Але ж князь Меньшиков створив злочинну групу і
керував їй протягом декількох років. Це було відома в ту пору справа про
підрядні махінації, у яких крім Меньшикова брали участь адмирал
Ф.М.Апраксин, канцлер Г.И.Головкин, А.В.Кикин, Ульян Синявин. Царські
чиновники, користаючись необмеженою довірою пануючи Петра, за допомогою
інших служивих людей протягом 4 років укладали підряди на постачання
провіанту за завищеними цінами. А для того, щоб замаскувати свою
причетність вони укладали їхній не на власне ім’я, а на підставних осіб.
За деякими відомостями нарахування князя Меньшикова склав 1581519 руб.

Ці приклади свідчать про те, що корені в такого антисоціального явища,
як групова злочинність ведуть у далеке минуле. Вони говорять нам про те,
що завжди знаходилися люди, що використовували свою владу з метою
корисливих спонукань.

У наш час, коли сторінки газет так і блищуть повідомленнями про
убивства, “розбираннях” і т.п., можливо вже не залишилося людей
організованих злочинних груп, що сумніваються в існуванні. Але зате
приналежність до цього співтовариства (особливо серед підлітків)
вважається престижною. Корумпованість проникнула в усі сфери нашого
сьогоднішнього життя. Можна з упевненістю сказати, що скрізь, де існує
можливість незаконних доходів (аж до вищих ешелонів влади), працюють
люди, зв’язані з організованою злочинністю.

У цій роботі я спробую розкрити причини безпорадності влади в підтримці
законності і зміцненні правопорядку, а так само спробую проаналізувати
помилки в законодавстві, які поривели нас до настільки пагубної
ситуації. Адже з явищем можна бороти лише тільки, коли зрозуміла його
суть, а зміцнення правопорядку і, отже, законності прямо залежить від
існування злочинності.

I.Поняття і принципи законності.

Я вважаю, що законність це основа нормальної життєдіяльності
цивілізованого суспільства, усіх ланок його політичної системи.
Охоплюючи своєю дією найбільш важливі сфери людського гуртожитку,
законність вносить у нього відповідну гармонію, забезпечує
справедливим диференціацію інтересів людей.

Відомо, що, як стійке явище громадського життя, законність виникає і
формується в умовах цивілізованого суспільства, здатного забезпечити
реальна рівність громадян перед законом. Такі умови значною мірою
створюються ринковими економічними відносинами, при яких воля частої
власності ставиться рівною можливістю для усіх. Забезпечити рівність у
сфері виробництва матеріальних благ, поставити виробників в однаково
вигідні умови — головна задача закону правової держави.

Майнова ж нерівність створюється не юридичними законами, а природними
можливостями кожної людини. Тому доти, поки в суспільстві існують
нерівне положення людей у сфері виробництва матеріальних і духовних
цінностей, не можна говорити про їхню рівність перед законом, а, отже,
і про законність.

Я думаю, законність, як необхідна умова гармонічного функціонування
людського суспільства, стає реальною силою в більш пізніше час, коли
суспільні відносини здобувають нову якість, тобто коли з відносин
залежності, придушення і гноблення вони поступово перетворюються у
відносини незалежних і вільних продуктивних матеріальних благ. Цим
створюється необхідна база для дії справедливих, правових, законів,
однаковою мірою захищаючих інтереси всіх членів суспільства, що беруть
участь у його відтворенні.

У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально
існують чіткий поділ і гармонічна взаємодія законодавчої, виконавчої і
судової влади.

Що таке законність?

ЗАКОННІСТЬ Є СТРОГЕ І ПОВНЕ ЗДІЙСНЕННЯ РОЗПОРЯДЖЕНЬ ПРАВОВИХ
ЗАКОНІВ І ЗАСНОВАНИХ НА НИХ ЮРИДИЧНИХ АКТІВ УСІМА СУБ’ЄКТАМИ ПРАВА.

Законність характеризується наступними основними ознаками:

По-перше, найважливішою рисою законності є її усі спільність. Вимога
дотримувати юридичні норми відноситься до усім, хто знаходиться в межах
дії права. Ніхто не може ухилятися від виконання встановлень, що
виходять від держави, точно так само, як і держава не може ухилитися
від забезпечення і захисту законних прав особистості. Пріоритетним
суб’єктом правового регулювання є громадяни держави. Держава
зобов’язана створювати найбільше сприятливий режим для задоволення
різноманітних інтересів своїх громадян.

Природно, що загальність, як необхідна риса законності, однаковою
мірою відноситься і до держави, і до його громадян. Держава
відповідальна перед громадянином, а громадянин перед державою.

Якщо в законах держави виражаються дійсні інтереси його громадян, то
правові розпорядження реалізуються без примусових заходів державного
впливу. Зрозуміло, що держава не може врахувати всю гаму індивідуальних
інтересів, та й не повинно.

Однак за допомогою законодавчої діяльності воно може і повинне надавати
своїм громадянам можливість самостійно розпоряджатися власними благами і
вільної діяльності.

Я думаю забезпечення загальності дотримання правових розпоряджень —
одна з основних задач держави і його органів. Володіючи необхідними
організаційними, матеріальними і примусовими коштами, воно покликано
надійно охороняти законні права й інтереси громадян. Самі громадяни і
недержавно — правові структури не можуть установити режим законності в
суспільному житті.

По-друге, законність нерозривно зв’язана з правом, юридичними нормами.
Однак оцінити стан режиму законності в країні можна тільки на підставі
того, якою мірою закони держави відображають об’єктивні потреби
суспільного розвитку. Якщо видавані державою правові норми закріплюють і
охороняють інтереси тільки окремих осіб і визначених соціальних
груп, не з огляду на загальних і індивідуальних інтересів усього
населення країни – законність відсутня. Якщо правові норми лише
формально відбивають інтереси різних шарів населення, але не гарантують
їх, то і тут не може йти мови про законність.

Таким чином, режим законності в правовій державі припускає наявність
двох взаємозалежних факторів:

зробленого, чітко відпрацьованого законодавства, що відповідає потребами
суспільного прогресу;

— повною і безумовною реалізацією розпоряджень законів і підзаконних
правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і
різними об’єднаннями.

Що стосується “зробленого, чітко відпрацьованого законодавства”, тут
наша молода суверенна держава, стикнулося з великими труднощами. Деякі з
них я можу продемонструвати на прикладі взаємодії карного, кримінально —
процесуального і кримінально — виконавчого законодавства.

Відомо, що вище названі законодавства утворять єдиний комплекс галузей
законодавства в боротьбі зі злочинністю. Безумовно, кожна з цих галузей
виконує загальну задачу специфічними коштами і має свій самостійний
предмет правового регулювання. Однак головним, визначальним моментом у
їхньому співвідношенні є взаємозалежність цих галузей законодавства і
їхня взаємодія.

На жаль, при підготовці нових законів у сфері боротьби зі злочинністю в
рамках проведеної правової реформи необхідність взаємної “ув’язування”
галузей законодавства нерідко просто ігнорується. У свій час проекти
Основ карного, кримінально — процесуального і кримінально — виконавчого
законодавств, а зараз і проекти відповідних кодексів Республіки Україна
розроблялися і розробляються різними творчими колективами, що працюють у
різний час і практично між собою не контактуючими.

Я думаю, що саме це ігнорування системно-научних зв’язків між родинними
галузями законодавства по боротьбі зі злочинністю, з одного боку, і
недостатньо чітке розмежування предметів галузевого регулювання — з
іншого, нерідко приводять до виникнення міжгалузевих колізій, а це
створює значні складності в процесі правозастосувальної діяльності.

Загальне між карним і кримінально-виконавчим законодавствами полягає в
тому, що обидві галузі регулюють таке соціальне і правове явище, як
покарання. Однак регулюють вони різні суспільні відносини, що виникають
із приводу призначення, виконання покарання і звільнення від нього.

Поняття покарання, його мети, система і види, зміст окремих видів
покарання, підстави і порядок призначення покарання і звільнення від
нього є предметом матеріального карного права. Предметом регулювання
кримінально-виконавчого права, повинні бути, на мою думку, суспільні
відносини, що виникають у процесі і з приводу виконання карних покарань.

Діюче карне і кримінально-виконавче законодавства дають безліч прикладів
колізій, що виникають у процесі і з приводу виконання покарань між
нормами цих галузей через не досить чітке розмежування предметів їхнього
правового регулювання. Так, ВТК України найчастіше містить положення, що
є фактично інститутами карного права. У кращому випадку ці норми
дублюють аналогічні положення в КК України. Нерідко в нормах
виправно-трудового закону містяться кримінально-правові по своєму змісті
інститути, що узагалі не мають аналога в нормах карного права. Аналіз
діючого і кримінально-виконавчого законодавств приводить до висновку про
те, що поняття й основні ознаки деяких видів покарання більш докладно
розкриваються в нормах виконавчого, ніж карного права.

Я вважаю, що для усунення цих елементів непогодженості досить того, що
зміст усіх видів карного покарання, перелік основних каральних елементів
(правообмежень) того чи іншого виду покарання повинні бути закріплені в
нормах карного законодавства; кримінально – виконавче законодавство
повинне регулювати лише порядок, процедуру виконання карних покарань,
суть і зміст яких регулюються нормами матеріального права.

По-різному зважуються в карному і кримінально-виконавчому законодавствах
питання дії законів у просторі.

У проектах кримінально-виконавчого законодавства нашої країни
передбачено, що особи, засуджені до позбавлення волі, повинні, як
правило, відбувати покарання в тій місцевості, де вони проживали до
арешту. З погляду ефективності виправного впливу, а також подальшої
ресоціалізації, реадаптації засуджених таке рішення є, можливо, найбільш
правильним.

Сьогодні ж закладений у проектах кримінально-виконавчого кодексу
територіальний принцип покарання не відповідає політичної ситуації в
країні. Замість СРСР з’явилося нове утворення, що не є ні державним, ні
наддержавним інститутом — Співдружність незалежних держав. Суверенітет
держави містить у собі поряд із іншим повноту влади при рішенні всіх
питань державного і громадського життя, а так само верховенство законів
держави на всій його території. Повнота влади поширюється на карну
юрисдикцію, у тому числі й в області виконання покарань. Незалежні
суверенні держави самі будуть притягати до карній відповідальності і
карати всіх осіб, що зробила злочини на їхні території, що заподіяли
збиток громадянам цієї держави або інтересам суспільства, незалежно від
того, де проживали раніше особи, що зробили злочини. Реалізація
виконання покарань по місцеві проживання особи стає неможливою.

Відомі нам проекти кримінально-виконавчого законодавства взагалі ніяк не
регулюють питання про чинність закону в просторі з урахуванням
громадянства особи, що відбуває покарання.

Я вважаю, що це питання стає більш ніж актуальним. Усі колишні союзні
і багато колишніх автономних утворень установили власне громадянство. Чи
значить це, що Україна негайно повинна всіх “чужих” громадян видати їх
державам для подальшого відбування покарання? Чи повинно при цьому
враховуватися місце здійснення злочину, за яке вони засуджені і
відбувають покарання? Чи враховувати чи бажання небажання цих держав
прийняти до себе осіб, засуджених до позбавлення волі?

Я думаю, що всі ці питання можуть бути дозволені тільки на основі
розробки міжнародно-правових норм і взаємодії правових структур.

Неправильне трактування того чи іншого типу зв’язані і з принципом
презумпції невинності. Наприклад, у ст.11 Декларації й у параграфі 14
Міжнародного пакту про цивільні і політичні права затверджується, що
особа, обвинувачувана в здійсненні злочину, варто вважати невинним аж до
того моменту, поки його винність не буде встановлена в законному
порядку. У багатьох країнах законною підставою для визнання провини
людини є судовий вирок, що вступив у законну силу. Ця, на мій погляд,
вузьке трактування породжує протиріччя. Зокрема, якщо набирає сили
виправдувальний вирок, винесений судом другої інстанції, то тоді
виходить, що суд першої інстанції оголосив злочинцем людину, що є
невинною ( з погляду права невинного ) і призначив йому покарання.
Подібний підхід до принципу презумпції невинності, а також зв’язана з
ним теза про те, що правосуддя є монополією професійних державних судів,
споконвічно виключають можливість альтернативного розгляду кримінальних
справ, ведення процесів медіації, здійснення судочинства громадськістю.
Відомо: право встановлення провини — компетенція лише державних судів.
У той же час у країнах Європи, у число яких ми так прагнемо ввійти, ми
зустрічаємося з застосуванням альтернативного процесу (виведення за
рамки карної юстиції) і т.п. Однак не залежно від цього вірніше було б
замінити формулу «вважати невинним» вираженням «не можна вважати
злочинцем», тому що останнє може відноситися як до підозрюваного, так і
до обвинувачуваного. Вираження ж «вважати невинним» логічно суперечить
поняттям «підозрюваний», «обвинувачуваний», «знаходячийся під
попередньому слідством». Адже тут мова йде про тих осіб, яких ми не
вважаємо невинними. Більш того, ми саме піддаємо їхню невинність сумніву
і маємо для цього достатні підстави.

Існування такої розбіжності у питаннях, зв’язаних із груповою
злочинністю. Питання, зв’язані з нею, є сьогодні, мабуть, найбільш
лиховісною темою обговорення правознавців. Я вважаю, що актуальність
теми обумовлена не стільки підвищеною небезпекою діянь, зроблених
групою, а можливістю їхнього законодавчого регулювання з урахуванням
такого різновиду, як організована злочинність. Законодавці справедливо
думають, що сучасна дефініція співучасті недостатня для відображення
існуючих реалій на ниві групової злочинності і тому має потребу в
законодавчому закріпленні різновидів злочинної групи.

Законодавча інтерпретація різновидів співучасті тим більше актуальна,
що в статтях Особливої частини нині діючого КК кваліфікуюча ознака
“група осіб” представлена дуже широко і виступає під різними
найменуваннями, що вимагають визначень: (банда, організація і т.п.).

Крім того я вважаю одним із важливих недоглядів те, що дотепер не
установлено відповідальність осіб, що створили злочинну групу, але ні в
якій якості не брали участь у вчинених нею діяннях.

Соціальна база організованої злочинності це спектр її можливостей – це
політичні, соціально – економічні й організаційно-правові умови. У
период застою росли незадоволені державою звичайні потреби народу в
харчуванні, одязі, інших товарах, житлі; росла кількість неотоварених
грошей. В ці роки дрімаюча організована злочинність узяла на себе
обов’язок незадоволених потреб людини кримінальними шляхами з великою
вигодою для себе. Організована злочинність займалася розкраданнями,
зловживаннями, шантажем, підкупом, насильством. Розростання тіньової
економіки являло собою основну тенденцію становлення радянської
номенклатурної корумпованої організованої злочинності. Рекет, грабіж,
розбій, крадіжка й інші злочини проти особистої власності при будь-якому
ступені організованості їхнього здійснення були дуже небезпечними, але
швидше за усе вторинними. Становлення нашої мафії криється в надрах
тіньової економіки, розподільних відносин, неповороткої державний
«нічийної» власності.

По характері, формам і злочинній діяльності вітчизняну організовану
злочинність можна умовно розділити на карну, чи «гангстерську», що
промишляє головним чином шляхом здійснення крадіжок, грабежів і розбоїв,
вимагання, шахрайства, бандитизму, убивств і інших аналогічних діянь; і
економічну, чи «біловоротнічкову», що паразитувала на розкраданнях
державної і суспільної власності, зловживаннях службовим становищем. З
переходом до ринкових відносин, приватизації державної і суспільної
власності і капіталу, добутому шляхом шахрайства, кримінальні можливості
економічної організованої злочинності зросли.

На мій погляд, економічна форма організованої злочинності в нашій
країні є ведучої. Вона існує усередині державних чи утворень паралельно
з ними і використовує у своїх цілях державні фонди, канали збуту,
фінансову систему, апарат: господарський, контролюючий,
адміністративний, правоохоронний. Саме вона гальмувала перебудовані
процеси і безкарно перекачувала державні ресурси в тіньову економіку.

У кожнім різновиді організованої злочинності (карної, економічної,
бюрократичної, ринкової, «раціональної», «ірраціональної») є своя
сукупність причин і умов. Однак в основному їхню суть схожа.
Організована злочинність у всіх своїх проявах (в одних більше, в інші
менше) – насамперед явище економічне. У самому загальному виді ці
причини зводилися до протиріч між законами економіки і волюнтаристичних
адміністративних методів господарювання в соціалістичному суспільстві.
Організована злочинність була кримінальним коштом дозволу цих протиріч,
без якого тотальна бюрократична система вже не могла б існувати.

Організована злочинність, у відмінності від неповороткої соціалістичної
бюрократії, мобільна й економічно грамотна так що бороти з нею можна
тільки маючи зроблене законодавство.

Я вважаю, що карне, кримінально — процесуальне і кримінально —
виконавче законодавства повинні утворювати єдиний комплекс галузей
законодавства про боротьбу зі злочинністю, що має єдину задачу охорони
особистості, її прав і воль, власності, природної середовища, суспільних
і державних інтересів і всього правопорядку від злочинних посягань.
Безумовно кожна з цих галузей виконує загальну задачу специфічними
коштами, має свій самостійний предмет правового регулювання. Однак
головним, визначальним моментом у їхньому співвідношенні є
взаємозалежність цих галузей законодавства і їхня взаємодія.

Соціально — політична пропагандистська атака, що створила ауру такого
оригінальних для нашого суспільства явища, як організована злочинність,
змусила правознавців пропонувати, чи, вірніше говорячи винаходити різні
варіанти її розуміння і законодавчого закріплення, хоча в цій сфері по
суті справи винаходити те чогось.

Відомо, що кризові періоди в житті суспільства чреваті переоцінкою
колишніх і бурхливим розквітом нових ідей, часом недовговічних, але
захопливих слухачів. Кризи особливо хворобливі для тих областей знань,
що вивчають стабільні, стійкі явища і процеси. Я думаю до них і
відноситься юриспруденція. Адже форми права – острівці стабільності в
мінливому світі, правові системи в принципі малорухомі; вони міняються
стрибками, часом випереджаючи події, але здебільшого відстаючи від
поточної життя. Міняються і представлення про право, причому саме
кризові ситуації здатні виявити, часом у несподіваному ракурсі, усе
позитивне і негативне в теоретичних побудовах і постулатах, що до цього
здавалися безперечними. Кризові ситуації змушують задуматися над
багатьма відомими поняттями і визначеннями, у тому числі над
фундаментальними ідеями правознавства, зв’язаними з праворозумінням,
співвідношенням права і держави, із проблемою легітимності і законності.

У наш час серед юристів теоретиків і практиків склалися вже досить
стійкі демократичні представлення по ряду питань державного і правового
будівництва, що помітно відрізняються від представлень минулих років. Це
– переконаність у самостійній цінності права, у верховенстві закону і
Конституції, як вищої ланки в юридичній ієрархії, в обов’язковості права
для усіх, у тому числі і для держави, його органів і посадових осіб, у
важливості твердження і захисту прав людини, неприпустимості порушень
закону, чим би вони не мотивувалися й ін. Усі ці представлення й ідеї
одержали широке поширення в правовій літературі і користалися загальним
визнанням як невід’ємні елементи концепції правової держави. Теоретичною
передумовою багатьох з цих ідей з’явилася послідовна критика
догматично-комуністичного трактування права, як зведеної в закон волі
пануючого класу; критика ця активно розвивалася ще в 70-і роки.

Тоді були піддані сумніву всі 4 елементи згаданого визначення: панування
одного класу над іншими в сучасному суспільстві; чисто державне
походження права, у тому числі прав людини; повний збіг права і закону;
верховенство держави над правом.

Критика ця не була випадковою; вона виражала демократичні настрої
гуманітарної інтелігенції, у тому числі юристів, спрямовані проти
беззаконь і сваволі, що власне кажучи улаштовувалися приведеною вище
формулою. У 70-і роки уже формувалися ідеї правової держави і потрібно
було знайти нове визначення права, що затверджувало би законність і
права людини, змінювало звичне для багатьох співвідношення права і
держави на користь першого. На цій основі виникли й одержали розвиток
представлення про так називане широке розуміння права, а також про
розходження права і закону.

У широке розуміння права були включені, як відомо, не тільки юридичні
норми але і правові відносини, а також правова ідеологія і
правосвідомість. Цим переборювався юридичний формалізм; демократична
мета даного підходу полягала в тому , щоб законність не тільки
проголошувалася на папері, у тексті правового акта, але і втілювалася в
житті – у практичній діяльності державних органів і в правовій
свідомості громадян.

Звичайно, наше законодавство далеке від досконалості, але я вважаю, що
основні напрямки його реформування повинні бути спрямовані на
виправлення зазначених вище і подібних їм двозначностей законодавства і
на підвищення рівня правової бази ( до її відповідності реаліям
сьогоднішнього дня ), що дозволило б досягти дійсної, а не “паперової
законності”.

Які ж основні вимоги законності?

1. Верховенство закону стосовно всіх інших правових актів. У правовій
державі закон володіє вищою юридичною чинністю. Він виступає головним,
основним регулятором суспільних відносин. Ті відносини, що у силу
об’єктивних умов повинні знаходитися в сфері правового впливу,
регулюються, як правило, законом. Підзаконні акти діють лише в тім
випадки, коли які-небудь відносини законодавчо не урегульовані. При
цьому вони повинні видаватися в строгій відповідності з законом і на
основі закону.

2. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їхньої
дії. Закони представляють абсолютно однакові вимоги до всіх суб’єктів,
що знаходиться в сфері тимчасової і просторової дії. Закони
федеративної держави мають однакову силу на території всі державні
утворення, що входять до складу федерації. Єдине розуміння сутності і
конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосувальної
діяльності компетентних органів і посадових осіб. Вона відповідає
дійсному змісту законів і проводить у життя закладені в ньому
регулятивні функції.

3. Рівна можливість усіх громадян користатися захистом закону і їхній
рівний обов’язок випливати їх розпорядженням (рівність усіх перед
законом і судом). Інший ефективний режим законності в суспільстві
можливий тільки в умовах рівності всіх людей перед законом і судом. З
одного боку, суб’єкти права повинні в повному обсязі виконувати
покладені на них обов’язку, підкорятися вимогам закону. З іншого боку,
держава повинна створювати всі необхідні умови для здійснення їхніх
законних прав і інтересів.

4. Здійснення прав і воль людиною не повинне порушувати права і волі
інших осіб. В умовах правової державності ця вимога має принципове
значення, оскільки воля однієї людини не може бути реалізована на шкоду
волі іншого. Закон не допускає обмеження прав одних за рахунок прав
інших громадян держави.

5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Чому не
можна протиставляти законність і доцільність? Насамперед, тому, що
правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. У них
максимально відображаються як суспільні, так і індивідуальні інтереси
людей. Доцільність закону не може ігноруватися доцільністю життєвої.
Порушуючи вимогу закону, деякі посадові особи і громадяни виправдують
свої протиправні дії місцевою й індивідуальною доцільністю. Вони
затверджують, що в даних конкретних умовах дотримання закону
недоцільно, і підмінюють його суб’єктивними протизаконними діями, з
їхнього погляду більш корисними і потрібними для даного випадку.

6. Запобігання й ефективна боротьба з правопорушеннями — важлива
вимога законності. Правова держава створює необхідні матеріальні,
політичні, соціальні й інші передумови для запобігання і припинення
правопорушень. Сприятливі матеріальні умови життя, соціальна
захищеність населення, політична стабільність у країні, наявність
справедливих правоохоронних законів складають реальну основу режиму
законності.

Безпосередній захист інтересів суб’єктів права, будь-якого громадянина,
що проживає на території держави, здійснюється спеціальними
правоохоронними органами: судом, прокуратурою, арбітражем, міліцією.
Забезпечуючи законне функціонування суспільних відносин, ці органи в
необхідних випадках застосовують до правопорушників різні примусові
заходи.

Рішення конституційного суду є остаточними, опротестуванню й
оскарженню не підлягають.

Я вважаю ці вимоги цілком справедливими і не суперечною Конституцією
Республіки України, і, думаю, їхнє виконання здатне забезпечити і
законність і правопорядок.

Таким чином, вимоги законності в єдності і взаємодії забезпечують
стабільність і гармонійність громадського життя, сприяють розвитку
цивільного суспільства відповідно до об’єктивних законів історичного
процесу.

Законність являє собою процес здійснення законів. Режим законності
означає такий стан громадського життя, при якому учасники правовідносин
вільно реалізують приналежні їм юридичні права й обов’язки. Законність
є передумова такого порядку в суспільному житті, що відповідає
розпорядження правових норм. Іншими словами, у результаті дії
законності в суспільстві складається правовий порядок, що є метою
правового регулювання суспільних відносин.

ПРАВОПОРЯДОК — ЦЕ СИСТЕМА СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН, ЩО ВСТАНОВЛЮЄТЬСЯ В
РЕЗУЛЬТАТІ ТОЧНОГО І ПОВНОГО ЗДІЙСНЕННЯ ВИКОНАННЯ ПРАВОВИХ НОРМ
УСІМА СУБ’ЄКТАМИ ПРАВА.

Я вважаю, що правопорядок складає реальну основу сучасного
цивілізованого життя суспільства. Якість і ступінь правопорядку
громадського життя багато в чому визначає загальне «здоров’я» усього
суспільного організму і його індивідів. В умовах стабільного
правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в
діях законодавчої, виконавчої і судової влади, активно здійснюється
діяльність різних суспільних і часток організацій, реально
гарантується вільний розвиток людини, максимально задовольняється його
матеріальні і духовні потреби.

У формуванні правового порядку бере участь всі елементи механізму
правового регулювання суспільних відносин. Їх причинно — слідчий
зв’язок складає основу правового життя суспільства, що і приводить, у
кінцевому рахунку, до встановлення правового порядку.

Норми права — це нормативна передумова правопорядка, первинна ланка
механізму правового регулювання, що моделює «ідеальний» правопорядок.

2. Правовідносини — елемент механізму правового регулювання, що
забезпечує перехід від ідеальним, передбачуваним законодавцем
правопорядка до встановлення конкретного можливого чи належного
поводження учасників суспільних відносин, передбаченого правовими
нормами. На цьому етапі до механізму правового регулювання підключається
законність, покликана гарантувати можливе і належне поводження суб’єктів
правовідносин.

3. Акти реалізації юридичних прав і обов’язків є завершальною
передумовою правопорядка. В умовах режиму законності права й
обов’язковості учасників правовідносин реально втілюються в їхньому
поводженні, досягають своєї мети і, таким чином, переходять у таку
систему суспільних відносин, що і утворить правовий порядок. Зміст
правопорядка складає правомірне поводження суб’єктів, тобто таке
поводження, що урегульоване нормами права і досягло мети правового
регулювання.

СТРУКТУРА ПРАВОПОРЯДКА — це єдність і одночасний поділ урегульованої
правової системи суспільних відносин відповідно до особливостей
їхнього галузевого змісту.

Правопорядок є реалізована система права. Він включає
конституційні, адміністративні, фінансові, земельні, сімейні й інші
види суспільних відносин, урегульовані з нормами відповідних галузей
права. У цьому зв’язку в структурі правопорядка виділяються не
тільки галузеві, але і більш дробові групи відносин, що урегульовані
підотраслями й інститутами права.

ОСОБЛИВІСТЬ ПРАВОПОРЯДКА як специфічної системи суспільних відносин
виражається в тім, що складається він тільки на основі правових норм
і в силу цього охороняється державою. Тому правопорядком охоплюються
далеко не усі відносини, що мають місце в суспільстві. Визначена
частина громадського життя не має потребу в правовій регламентації.
Вона знаходиться в сфері дії норм моралі, норм різних громадських
організацій і інших неправових нормативних регуляторів. У цьому змісті
правопорядок є лишь елементом загальної системи суспільних відносин, що
складається під впливом нормативного регулювання. Це частина
суспільного порядку.

СУСПІЛЬНИЙ ПОРЯДОК являє собою всю сукупну систему суспільних відносин,
що складається в результаті реалізації соціальних норм: норм права, норм
моралі, норм громадських організацій, норм неправових звичаїв, традицій
і ритуалів.

У правовій державі всі елементи суспільного порядку взаємодіють між
собою і знаходяться під його захистом. Однак тільки порядок
охороняється спеціальними державно-правовими мірами. Інші елементи
суспільного порядку забезпечуються своїми коштами впливу: моральними,
власне-суспільними, природними навичками і звичками, силою традиції.

Під суспільним порядком у вузькому змісті звичайно розуміється охорона
особистості і прав громадян, моральності і суспільного спокою,
забезпечення дисципліни громадян у громадських місцях і в побуті.

Правопорядок — одна з основних складових частин суспільного порядку, що
складається в результаті здійснення різних видів соціальних норм, що
регулюють різноманітні сфери громадського життя і, що розрізняються між
собою характером і незбіжним способом впливу на поводження людей.

Правопорядок регламентується правовими нормами, прийнятими у
встановленому в даній державі порядку.

Як визначений стан регульованих правом суспільних відносин, правопорядок
характеризується реальним рівнем дотримання законності, забезпечення і
реалізації суб’єктивних прав, дотримання юридичних обов’язків усіма
громадянами, органами й організаціями.

Правопорядок припускає також рішучу боротьбу з будь-якими порушеннями
правових норм, застосування примусових заходів до правопорушників,
відновлення порушених суб’єктивних прав.

Правопорядок — утілення законності в конкретних суспільних відносинах,
урегульованих правом, у системі прав і обов’язків їхніх учасників,
результат неухильного виконання юридичних розпоряджень.

Правопорядок припускає стійкість юридичних зв’язків і відносин у
суспільному житті.

Як майбутній юрист я вважаю, що моя основна мета — зміцнення і підтримка
правопорядка. Але в нашому суспільстві існує багато причин, що
перешкоджають цьому. Одна з них – хабарництво. Спонукувані спрагою
наживи, збагачення, посадові особи – яка отримала хабаря прибігають
найчастіше до найрізноманітнішим і витонченої (від завуальованих,
замаскованих до відкрито нахабних, організованих) способам і формам
впливу на громадян з метою примусити їх дати хабар. Корупція і
хабарництво паралізують нормальне функціонування органів влади і
керування, формують у громадян переконання в тім, що без хабара
неможливо реалізувати і захистити свої права, домогтися правди і
справедливості. Тим часом в існуючому законодавстві є значні недоробки.
Вони стосуються такого поняття як «вимагання хабара». Вимагання значне
підвищує суспільну небезпеку одержання хабара й особистості винного, і
тому є кваліфікуючою ознакою складу даного злочину і волоче за законом
більш строгу кримінальну відповідальність. Вимагання в законі названо в
числі таких кваліфікуючих ознак, як одержання хабара по попередній чи
змові організованої групи осіб, неодноразово, у великому розмірі. Разом
з тим у законі встановлено, що особу, що дала хабар, звільняється від
кримінальної відповідальності, якщо мало місце вимагання хабара.
Очевидно, що всі ці норми спрямовані на посилення боротьби з
хабарництвом. Правильне розуміння і застосування закону повинне
відповідати цієї мети. Тим часом вивчення судової практики показує, що
ще не рідко випадки, коли здирники хабарів необґрунтовано не залучаються
до строгої відповідальності, а обличчя, що дали хабар у результаті
вимагання, не звільняються від кримінальної відповідальності. Усе це
відбувається внаслідок суперечливого розуміння в судовій практиці і
науковій юридичній літературі сутності вимагання хабара і його
наслідків. Відомі значні труднощі в розслідуванні справ про хабарництво,
у викритті осіб які отримали хабая, у подоланні кругової поруки, змови
між ними і хабародавцями. Тому необхідно рішуче застосувати
заохочувальну норму про звільнення хабародавця про кримінальну
відповідальність у випадку дачі їм хабара в результаті вимагання. Це
допоможе значно полегшити подолання названих труднощів.

Я вважаю, що найбільш сильно підтримку правопорядка утруднено в містах,
у яких, на відміну від сільської місцевості рівень злочинності в кілька
разів вище. Значно вище в містах частота здійснення крах з житлових
будівель, кишенькових крадіжок, крадіжок автотранспорту. Висока
інтенсивність здійснення в містах грабежів і розбійних нападів,
зв’язаних із заволодінням особистим майном. Вони тут відбуваються
відповідно в 3 рази частіше, ніж у сільській місцевості. Вивчивши
статистику зроблених злочинів і деякі матеріали справ, я зробив
висновок, що значна частина злочинів роблять непрацюючі, раніше суджені
громадяни. Як правило, викрадаються дефіцитні і дорогі речі, імпортна
аудио- і відеоапаратура, хутряні, золоті й ін. Останнім часом (я вважаю,
що це через фінансову кризу) усі частіше стали викрадатися спиртні
напої, продукти харчування.

Численними соціологічними дослідженнями встановлено, що більш половини
населення країни знаходиться нижче риси бідності, а після фінансової
кризи 1998 року процес зубожіння мас ще більше підсилився.

Я вважаю, що з погляду впливу на злочинність урбанізація — явище
суперечливе. З однієї сторони вона породжує чималий антикриміногенний
потенціал (про що я розповім нижче), з іншого боку — їй можуть
супроводжувати такі процеси, що стають факторами злочинності.

До числа криміногенних можна віднести наступні типові для міста явища:
підвищену щільність населення, що приводить до часткового погіршення
умов життя (з нею зв’язаний дефіцит коштів життєзабезпечення,
транспортна, житлова проблеми й ін.); міграцію населення (з нею
зв’язана проблема адаптації новоселів, можливості соціального контролю
за ними); маятникову міграцію (з нею зв’язана так називана транспортна
утома, що тягне підвищені психологічні навантаження); плинність кадрів
(з нею зв’язана побутова напруженість, соціальний паразитизм і ін.);
зростання нервових навантажень на людину, що волочуть збільшення
стресових, конфліктних ситуацій; промисловий і транспортний травматизм;
ослаблення родинних і сусідських зв’язків (так називана анонімність
способу життя).

У міських умовах менш ефективними є традиційні форми соціального
контролю.

Деякі негативні явища міського життя безпосередньо впливають на розвиток
тих чи інших форм злочинної діяльності. Так, висока щільність населення
сприяє здійсненню, наприклад, квартирних і кишенькових крадіжок,
прихованню слідів злочину, дозволяє злочинцям “розчинятися

” у людській масі, вести
антигромадський спосіб життя.який масі, вести антигромадський спосіб
життя.

Житлова проблема, дефіцит коштів життєзабезпечення безпосередньо
впливають на рівень побутової злочинності. Установлено, що приблизно 70%
так називаного квартирного хуліганства відбувається в комунальних житлах
і гуртожитках.

Анонімність способу життя породжує в окремих осіб психологічну установку
на безкарність, безвідповідальність за протиправне поводження.

Я вважаю, що радикальне і часом хворобливе реформування практично всіх
сфер життя в даний час породило в містах ряд явищ, що стають серйозними
криміногенними факторами. Це економічна нестабільність; поява і
збільшення рівня безробіття; посилення розшарування населення за рівнем
доходів; зміна на рівні державної політики ідеологічних установок у
відношенні власності, засобів виробництва і психологічна неготовність
багатьох людей сприймати ці зміни; дефіцит влади; прояв бюрократизму і
поширення корупції в державному апараті й ін.

Іншої не менш гострою криміногенною проблемою, я вважаю проблему
біженців. На сьогоднішній день їх стає усе більше і більше, і ці люди
зустрічаються з великими складностями житлового і майнового характеру,
із проблемами пристрою на роботу, у визначенні дітей у школу і дитячі
установи, у добуванні засобів існування, установленні нормальних
зв’язків з новими людьми. Багато хто з них, не справившись із
труднощями, починають добувати кошту на життя протиправним шляхом,
займаються злодійством, грабежами, розбоями і нерідко організують у цих
цілях злочинні співтовариства. У місцевого населення все це, природно,
викликає роздратування і протест: виникають сутички, бійки, що іноді
переростають у масові побоїща.

Найбільш розповсюджений вид злочинності – квартирні крадіжки. Умов, що
сприяють їхньому здійсненню, безліч.

Зокрема, багато городян позбавлені можливості (особливо в нових районах,
де міліція часто відсутня) звістки належний нагляд за схоронністю свого
майна. Цей вид крадіжок стимулює зайва довірливість, безтурботність,
легковажність, що виявляються з боку окремих мешканців стосовно охорони
власного майна. До числа факторів, що сприяють правопорушенням
відноситься слабка технічна осначеність квартир. Крадіжкам державного і
суспільного майна сприяє безгосподарність, утрати від який у багато
разів перевищують утрати від злочинних зазіхань. Виправити подібне
положення повинне був перехід до ринкових відносин, при яких
передбачалося твердження нових виробничих відносин, зв’язаних з
особистою зацікавленістю працівника в розвитку і зміцненні власності.
Однак зараз ще в більшому ступені, чим у застійний період,
спостерігається розкрадання державного і суспільного майна.

Багато людей одержали зараз можливість задовольняти свої потреби шляхом
індивідуальної трудової діяльності. Однак недостатнє забезпечення їхньою
сировиною; напівфабрикатами, паливом і іншими матеріалами служить однією
з умов здійснення злочинів, зокрема сприяє корупції, розкраданням,
скупці дефіцитних товарів.

З розвитком країни зростає рівень соціальних домагань людей. Це
природно і нормально. Але часто ці домагання не підкріплюються
необхідними в таких випадках трудовими зусиллями, а забезпечуються
злочинним шляхом. Я думаю, що саме розширення кола престижних речей і
послуг для частини хитливих осіб з’являється як численні спокуси,
викликає прагнення володіти ними будь-якими шляхами.

Росту злочинності протистоїть діяльність правоохоронних органів. Однак у
сучасних умовах, на жаль, спостерігається зниження їхньої активності, а
часом бездіяльність і навіть розгубленість. Справа в тім, що в умовах
демократії, економічних реформ, супроводжуваних розгулом стихійних
ринкових відносин і правовим нігілізмом, їм часом важко перешикуватися,
визначити свою позицію стосовно того чи іншого явища, розпізнати, які
дії є правомірними, а які кримінальними.

Крім того, часиіше стали проводити мітинги, демонстрації, ходи вимагають
посилених убрань міліції для забезпечення порядку, що відволікає міліцію
від безпосередньої боротьби зі злочинністю.

Ніж ширше і глибше цивілізовані форми урбанізації охоплюють явища
соціального життя, тим помітніше її позитивний вплив на кримінологічну
обстановку. Це ключовий висновок у рішенні проблем міської злочинності.
Можна сказати, що урбанізація в цілому володіє антикриміногенним,
профілактичної властивостями.

З ростом міст змінюється структура населення. У ній збільшується
прошарок, що має високий культурно-освітній рівень. По соціальному
статусі це в основному службовці, творча інтелігенція, фахівці в різних
областях діяльності – сама законослухняна частина населення.

Я думаю, що концентрація в містах найбільш прогресивних груп населення,
виробничого потенціалу, матеріальних ресурсів дозволяє успішніше
вирішувати проблеми, зв’язані з загальсоціальним рівнем профілактики,
формувати нові зразки соціальних відносин у виробництві й у побуті.
Нарешті, для більш успішного рішення профілактичних задач має значення і
зосередженість у містах основних сил і коштів правоохоронних органів,
здатних ефективно впливати на боротьбу зі злочинністю.

Ще мені хотілося б розглянути деякі приватні проблеми, наприклад
попередження квартирних крадіжок, особливо розповсюджених у містах. Його
ефективність багато в чому залежить від віктимологічної профілактики,
тобто від активного залучення населення до охорони власного майна. На
жаль, дане напрямок у попереджувальній роботі міліції поки що
знаходиться в зародковому стані, серйозних розробок не проводиться.

Я вважаю, що варто сказати про технічну сторону зміцнення житлових
приміщень. Досвід блокування квартир у цілому себе виправдує, але, на
жаль, через недостатню телефонізацію квартир він не має широкого
поширення.

Рішення проблем профілактики крадіжок багато в чому досягається шляхом
підвищення професійного рівня співробітників.

У 80-і роки широко проводилися такі профілактичні заходи щодо
попередження розкрадань державного майна, як створення на великих
підприємствах заводських пунктів централізованої охорони, паспортизація
торгових об’єктів, устаткування їх хімловушками і спецковріками. Згодом
увага до цих форм профілактики ослабнуло, але я думаю, прийшов час
повернутися до них.

Негативні соціальні процеси в суспільстві сприяли росту злочинності
неповнолітніх. Зараз спостерігається тяга визначеної частини молоді до
комерційних структур, у тому числі і мафіозним. Ділки від цих структур,
використовуючи конформізм, утрату багатьма з них моральних орієнтирів, а
також соціальну незахищеність неповнолітніх, утягують їх у діяльність
кримінального характеру. От чому в попереджувальній роботі з
неповнолітніми потрібно намагатися виявляти підлітків, утягнених у сферу
організованої злочинності, рекету, кримінального бізнесу, проституції,
наркобізнесу, і переключати їхні інтереси на корисні справи, у тому
числі і комерційні.

Але все-таки основним фактором, що дестабілізує правопорядок, є
корупція. Більш широке поняття корупції я розгляну на прикладі роботи
доцента Київської академії МВС, кандидата юридичних наук Л.В.Астафьева.

«ДО ПИТАННЯ ПРО ПОНЯТТЯ КОРУПЦІЇ»

… Дотепер не вироблене саме поняття корупції. Це порозумівається
труднощами його визначення. Навіть рекомендації міжнародних організацій
по цьому питанню навряд чи можуть бути однозначно прийняті в нашій
країні. Так, у результаті проведення Генеральної Асамблеї ООН 1979 року,
міжрегіонального семінару з проблем корупції (Гавана, 1990 рік) у
кодексі поводження посадових осіб по підтримці правопорядку корупція
була визначена як зловживання службовим становищем для досягнення
особистої чи групової вигоди, а також незаконне одержання державними
службовцями вигоди в зв’язку з займаним службовим становищем.
Зловживання службовим становищем і одержання вигоди, а точніше
хабарництво, передбачені в нині діючому Кримінальному кодексі, але явно
не досить повно відображають ознаки корупції.

На першій сесії Дисциплінарної Групи Ради Європи з проблем корупції
(Страсбург, 22-24 лютого 1995 року) корупція була визначена як «підкуп
(хабар), а дорівнює будь-яке інше поводження у відношенні осіб,
наділених повноваженнями в державному чи приватному секторі, що порушує
обов’язку, що випливають з цього статусу посадової особи, особи, що
працює в приватному секторі, незалежного агента, або інших відносин
такого роду, і маючого мету одержання яких би те ні було неналежних
переваг для себе чи інших осіб». Позитивним тут є те, що в сферу
корупції попадає й особу, що схиляє до здійснення таких дій. Однак
невиправдане розширення кола суб’єктів корупції, обмеження їхнього
протиправного поводження одним лише хабарництвом, а також аморфність
формулювання навряд чи можуть дозволити спиратися на це визначення при
виробленні поняття корупції.

У проекті Федерального Закону «Про боротьбу з корупцією» під цим
соціальним злом розуміється використання особами, уповноваженими на
виконання державних чи функцій прирівняними до них, свого статусу і
зв’язаних з ним можливостей для непередбаченого законами одержання
матеріальних, інших благ і переваг, а також протиправне надання їм цих
благ і переваг фізичними і юридичними особами. Причому під прирівняним
до осіб, уповноваженим на виконання державних функцій, розуміються що
служать, чи постійно тимчасово працюючі в органах місцевого
самоврядування, посадові особи муніципальних суб’єктів, що хазяюють,
особи, що беруть участь у виконанні функцій місцевого самоврядування на
суспільних початках або в порядку приватної діяльності, кандидати на
заняття виборних державних чи посад посад в органах місцевого
самоврядування.

У зв’язку з цим виникає ряд питань. Пропонований склад суб’єктів
корупції (особи, що працюють у державних органах і органах місцевого
самоврядування, посадові особи державних і муніципальних підприємств, що
хазяюють,) визначений досить повно. Але він не погодиться з нині діючим
визначенням посадової особи як займає посаду, зв’язану з виконанням
організаційно-розпорядницьких чи адміністративно-господарських функцій у
державних чи суспільних підприємствах, установах, організаціях. Причому
під суспільними підприємствами, установами й організаціями відповідно до
Закону України «Про об’єднання громодян» розуміються тільки ті, котрі
не мають своєю метою одержання прибутку. Виходить, що, з одного боку,
проект розширює коло суб’єктів корупції, включаючи в нього посадових
осіб державних і муніципальних суб’єктів, що хазяюють, а, з іншого боку,
звужує його за рахунок виключення з цього кола осіб, що виконують
відповідні функції в суспільних підприємствах, установах, і
організаціях.

Звертає на себе увага і те, що використання статусу і можливостей, що
випливають з його, зв’язується з непередбаченим законами одержанням благ
і переваг. Однак дуже багато благ і переваги передбачаються в
підзаконних нормативних актах: наставляннях, інструкціях, положеннях і
т.д. Крім цього. корупційне порушення може бути не зв’язане з одержанням
благ і переваг. Наприклад, переслідуючи мету врятувати від залучення до
відповідальності родичів, друзів і т.д.

Аналіз міжнародного і вітчизняного досвіду, а також чинного
законодавства дозволяє зробити висновок про те, що визначення поняття
«корупція» здійснюється по двох основних напрямках:

-установлення кола суб’єктів корупції:

-поняття особистої зацікавленості.

На мій погляд, що нині існує в карному законі визначення посадового липа
повинна бути кардинально змінено. Повинний бути створений реєстр
державних посад, і якщо віднести до посадових осіб усіх, хто займає
державні посади і виконує організаційно-розпорядницькі й
адміністративно-господарські функції в громадських організаціях, то ми
одержимо досить повний перелік посадових осіб. З них суб’єктами
корупції, на наш погляд, можуть бути тільки ті, хто займає державні
посади.

Складніше обстоїть справа з корисливою зацікавленістю. З одного боку,
вона може бути корисливої, а, з іншого боку, відступ від правильного
виконання функціональних обов’язків посадової особи іноді викликано
особистою зацікавленістю (виручити родича, прохання іншого чи керівника
авторитетної людини). Тобто головне укладається в тім, що відбувається
порушення службового боргу. Я вважаю, що подібного роду порушення
існують у наступних формах:

1) посадова особа незначна відхиляється від існуючих правил, діючи в
інтересах своєї групи (родини, друзів) і не одержуючи за це винагороди;

2) посадова особа віддає перевагу членам своєї групи (родини, друзів,
клану) при прийнятті рішень, зв’язаних із призначенням на посаду,
висновком контрактів і т.д., при цьому не одержуючи матеріальної
винагороди;

3) посадова особа одержує підношення (гроші, подарунки) як умову
належного виконання своїх обов’язків (наприклад, оформлення документів у
встановлений термін, без зайвої тяганини і дріб’язкових причіпок);

4) посадова особа одержує винагороду в обмін на порушення діючої
процедури розгляду чи питання ухвалення рішення, на базі порушення
законних основ прийняття самого рішення. У цьому випадку за допомогою
хабара «купується» прискорена чи полегшена процедура при наявності
законних основ для того рішення, яку потрібно хабародавцю (наприклад,
ухвалення одноособового рішення там, де потрібно комісійний розгляд);

5) посадова особа одержує винагороду як умову надлежачого розгляду
справи. Така ситуація може склався, якщо воно наділено широкими владними
повноваженнями і не зобов’язане звітувати в їхньому використанні.
Наприклад, суддя оцінює факти, що характеризують особистість підсудного
на підставі внутрішньного переконання і відповідно до цієї оцінки робить
висновок про суспільну небезпеку особи й індивідуалізує міру покарання.
Але подібний розгляд питання може бути поставлено несумлінним суддею в
пряму залежність від одержання хабарів, у противному випадку
пом’якшувальні обставини, перелік яких у законі не є вичерпним і
залежить від розсуду суду, не будуть належним образом враховані і буде
призначене більш суворе покарання;

6) посадова особа одержує винагорода за ухвалення незаконного рішення в
інтересах хабародавця;

7) посадова особа одержує винагорода за неналежне виконання своїх прямих
обов’язків (наприклад, за потурання, за терпиме відношення до
яких-небудь порушень);

8) посадова особа створює такі умови результати голосування, що
забезпечують, сприятливі для проведення вигідного для себе рішення;

9) посадова особа навмисна використовує своє службове становище всупереч
інтересам державної служби з метою одержання особистої вигоди.

Таким чином, у визначенні корупції необхідно врахувати два основних
моменти:

особа повинна бути посадовим і використовувати або свій статус посадової
особи, або можливості, що випливають з його, для додання пріоритетного
характеру відносинам з окремою чи особою особами в противагу іншим
особам. У зв’язку з цим я вважаю, що під корупцією варто розуміти
незаконне використання посадовою особою свого чи статусу можливостей, що
випливають з його, впливати на інших осіб з метою одержання особистої
вигоди. У цьому визначенні фіксується пріоритет інтересів одних осіб
перед іншими. Поява такого нічим не обґрунтованої переваги і є
споконвічний показник корупційного поводження посадової особи, що це
допустило. На мій погляд, таке розуміння корупції дозволить точніше
визначити границі правового регулювання цього небезпечного явища.

На основі розглянутого матеріалу я роблю висновок, що правопорядок
можливий тільки в такій державі, у якому всі органи діють на основі
законності, забезпечуючи охорону правопорядку, інтересів суспільства,
прав і воль громадян. Такі явища, як корупція, хабарництво і т.д.
суперечать статті 22 Конституції Республіки Бєларус, що говорить: «Усі
рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний
захист прав і законних інтересів». Адже правопорядок припускає наявність
діючих гарантій охорони прав громадян і забезпечення виконання юридичних
обов’язків; він заснований на добровільному і свідомому дотриманні
правових норм більшістю громадян. Розвиток демократії, удосконалювання
законодавства, зміцнення законності — основні фактори сприятливі
постійному зміцненню правопорядку.

Співвідношення прав і обов’язків людини і проблеми злочинності.

На сучасному етапі розвитку для всіх частин земної кулі в однаковій
мірі характерний: ріст злочинності; енергійне проголошення й
акцентування прав людини; відтискування на другий план обов’язків
людини. Я вважаю, що декларування на міжнародній основі основних прав
людини, а також підготовка і прийняття відповідних конвенцій – важлива
віха в розвитку людського життя і суспільства в цілому. Необхідність
створення нового, більш справедливого світу, а також рішучість бороти з
державним терором і проявами диктатури змусили ООН після другої світової
війни зібрати воєдино основні цивільні й опублікувати «Загальну
декларацію прав людини».

Держава відповідальна перед громадянином за створення умов для вільного
і гідного розвитку особистості. Громадянин відповідальний перед державою
за неухильне виконання обов’язків, покладених на нього Конституцією.»

Останнім часом стало звичайним явищем перелічувати добре відомі всім
праві людини, а також вимагати їхнього дотримання. Ознайомлення громадян
зі своїми правами і спонукання до їхнього дотримання – найважливіша
задача нашого суспільства, один із принципів демократії.

Але в цьому відтискуванні обов’язків людини на другий план є і негативні
фактори. Я вважаю, що відсутність визначення основних обов’язків людини
на тім же рівні, що і його прав, неминуче приводить до переваги убік
вимоги негайного і беззастережного здійснення тільки його прав. Такий
підхід, як своєрідне перекручування особистісної орієнтації, може
привести до здійснення злочину, а акцентування ж прав людини без
відповідного визначення обов’язків може стати криміногенним фактором.
Вплив даного фактора відчувається й у маючим місце в наші дні росту
злочинності.

Той факт, що в даний час обов’язку людини блякнуть у порівнянні з його
правами, однозначно доводять так називані процеси медіації. У ході
примирливого процесу між особою скоівшим злочин і потерпілим часто
з’ясовується, що злочинець не задумується про жертву, про заподіяних нею
стражданнях і збитку, а прагне лише за будь-яку ціну задовольнити свої,
на його думку єдино законні потреби, причому протиправним шляхом. У
такої особи немає почуття боргу, він не розуміє, що зобов’язано
вважатися з наслідками своїх дій для інших людей.

Звідси я роблю висновок, що енергійне ( часто зовсім невиправдане ) чи
надмірне акцентування прав людини при відтискуванні на задній план
обов’язків чи людини зневага до них у багатьох випадках приводить до
загострення бажання людини здійснити свої права негайно й у повному
обсязі. У мотиваційній боротьбі, що передує здійсненню злочину, якщо
така взагалі має місце, розуміння індивідом своїх обов’язків звичайно не
заходить далі слабких імпульсів, і, отже, легко народжуються вольові
установки на злочинне поводження. Відсутність свідомості обов’язку
знаходиться в прямого зв’язку з порушенням норми. Тобто виникає
протиріччя: демократичні явища спричиняють антидемократичні. Я вважаю,
що коли підкреслюються лише права, а обов’язки замовчуються, це, на
жаль, часто приводить до перекрученого трактування вірних по своїй суті
принципів.

Ми живемо в демократичному суспільстві. Демократія (греч. demokratia,
буквальне народовладдя) – форма, різновид суспільної влади, держави,
заснована на визнанні народу як джерело влади. Співвідношення
законності, правопорядку і демократії це складна система суспільних
відносин. Учасники цієї системи одночасно є і взаємозалежному і
суперечними один одному.

Адже демократія це явище, що знаходиться в постійному розвитку. Процес
демократизації громадського життя аж ніяк не є необоротним. На його
шляху розставлена безліч пасток, виявившись у який борці за демократію
прирікають її на поразку. Та й сама демократія не повинна зводитися в
абсолютний принцип. Демократія, як влада народу, виступає скоріше
нормативним ідеалом, чим характеристикою реальних демократичних держав.
Протиріччя, що укладається в демократії, полягає в тому, що влада народу
означає його самоврядування й отже – заперечення політичної держави,
спеціального апарата примуса, інших атрибутів держави. Тобто демократія
заперечує ті основні елементи, на яких базуються законність і
правопорядок. Те ж можна сказати і про законність і про правопорядок.
Але насправді ніколи і ніде демократія не існувала без держави. Ідея
відмирання держави, на думку ряду вчених, є утопічною через те, що в
суспільстві неминуча розбіжність інтересів людей, а також через
необхідність для соціальної системи приймати по визначених питаннях
обов’язкові для всіх рішення. (Основи політології, М., 1992, c. 203).

Я думаю, наша країна ще не готова до встановлення демократії. Адже
розвиток демократії характеризується не кількістю партій, громадських
організацій і інших інститутів, а положенням людини в суспільстві.
Демократія благо лише тоді, коли вона відповідає політичній культурі і
менталітету народу. Аксіоматично, що розвиток демократії визначається
станом культури суспільства. Але ця проблема органічного зв’язку
культури і демократії усвідомлюється не всіма людьми. Поверхневе
захоплення демократією, при якій з’являється право говорити усе, що
завгодно і не робити того, що найбільше важко; неналагодженість
механізмів демократичного керування , неповажне відношення до правових і
моральних норм приводять до упадку культури, розгулу анархії, безладдям,
тобто до таких норм, для усунення яких у державі призначаються
законність і правопорядок. Я думаю, демократія — це спосіб життя, в
основі якого лежать зрілі політичні, соціально — економічні,
психологічні відносини, здатні гарантувати стабільність держави і
високий життєвий рівень народу. Вихід із протиріччя, що виникає в
результаті взаємодії демократії, законності і правопорядка я бачу в
поступовому введенні принципів демократії у взаємодії з принципами
законності і правопорядка.

Можливо до кінця 20-го сторіччя світовому співтовариству удасться
виробити ефективний правовий механізм попередження, чи припинення
призупинення глобальних воєн. Якщо це відбудеться, то найбільшою
небезпекою для його демократичного й економічного розвитку залишиться
інтенсивно зростаюча національна і транснаціональна злочинність,
особливо її організована складова. Боротьба з нею може виявитися
останньої, довгої, позиційної, кровопролитної і руйнівний для людства.
Усвідомлення суспільно небезпечного характеру і реальних масштабів
погрози, створюваних організованою злочинністю, є сьогодні актуальним і,
мабуть, найбільш лиховісним питанням.

Ще в 1990 р. в одному з документів 9 Конгресу ООН по попередженню
злочинності і звертанню з правопорушниками: «Організована злочинність
створює пряму погрозу національної і міжнародної безпеки і стабільності,
і являє собою фронтальну атаку на політичну і законодавчу влади, а також
створює погрозу самої державності. Вона порушує нормальне функціонування
соціальних і економічних інститутів і компрометує їх, що приводить до
втрати довіри до демократичних процесів. Вона підриває процес розвитку і
зводить нанівець досягнуті успіхи. Вона ставить у положення жертви
населення цілих країн і експлуатує людську уразливість, витягаючи при
цьому доходи. Вона охоплює, обплутує і навіть поневолює цілі шари
суспільства, особливо жінок і дітей. Я думаю, що дані висновки цілком
підтверджуються сьогоднішньою реальністю.

Організована злочинність у «соціалістичній формі» у нас існувала давно.
В умовах тотального контролю з мафіозними підприємствами якось
справлялися. Під час перебудови вона стала безконтрольно заповнювати
нові політичні й економічні ніші. У липні 1988 р. у «Літературній
газеті» був опублікований діалог А. Гурова і Ю. Щекотихина «Лев
стрибнув», що голосно сповістив про стрибок організованої злочинності.
Два місяці спустя, у добірці відгуків на нього, один зі знаючих справа
ув’язнених писала: « Леве дійсно стрибнув, але обойма вашого пістолета
цього разу виявилася порожня ». І це було і залишиться гіркою правдою.
Тільки у випадку існування відповідних положень, що дозволяють
розглядати організовану злочинність на основі права, можна бороти з нею.
Тільки в цьому випадку можливо її більш-менш статичне відстеження,
тільки в цьому випадку можна наблизитися до її реального розуміння й
усвідомлення.

З моменту оголошення про «стрибок» організованої злочинності пройшло
багато років. Вітчизняна мафія, «блискуче» використовуючи правовий
вакуум, зміцнилася усередині країни і за її межами. А фахівці карного
права, процесу і кримінології разом із законодавцями і політиками так і
не прийшли до консенсусу про боротьбу з нею. Суперечностей багато, але я
вважаю найбільш важливим з них одне: чи можна не можна бороти з
організованою злочинністю на основі карного і процесуального
законодавства 60-х років?

Деякі вважають, що можна. Спираючи на теорію класичної школи карного
права 18-го століття, симпатії до романтичної демократії й антипатії до
нижчих соціологічних і статичних реалій, вони думають, що організована
злочинність значною мірою є вигадкою безпомічних правоохоронних органів,
що, не вміючи ловити злочинців, вимагають для себе спеціальних законів і
особливих повноважень. Вони вважають, що всі злочини чинені
організованими злочинцями, передбачені в діючому карному законодавстві,
а інститут співучасті дозволяє притягти до карній відповідальності й
організаторів, що криміналізація організаційної діяльності є непотрібної
і небезпечний.

Інші доводять, що не можна, тому що при будь-якій роботі правоохоронних
органів від кримінальної відповідальності ідуть організатори і керівники
злочинних співтовариств, що, «чтя кримінальний кодекс», прагнуть
безпосередньо не робити і не організовувати конкретних злочинів,
зазначених у чинному законодавстві. Правоохоронні органи про багатьох з
них знають, але до кримінальної відповідальності залучити не можуть,
тому що немає складів злочинів за створення злочинних угруповань і
керівництво ними. «Хресні батьки» у такий спосіб випадають з інституту
співучасті, у зв’язку з чим злочинні співтовариства не втрачають
керованості, мають виняткову життєздатність і властивістю швидкого
відновлення втрат «шісток». Число кваліфікованих маргиналов зі збройних
сил, правоохоронних органів і спортивних суспільств росте і деякі з них
змушені йти на роботу до «мафії».

Варто підкреслити, що глибокого аналітичного обговорення протилежних
позицій так і не вийшло, хоча було багато «круглих столів», семінарів і
публікацій. Супротивники криміналізації організаційної діяльності,
найчастіше фахівці карного права, як правило ішли від її серйозного
обговорення, посилаючись на те, що організована злочинність – проблема
нібито кримінологічна, а не кримінально правова.

Західні вчені об’єктивно, а не що міфологічно представляють демократію
і не по газетах знаючі організовану злочинність у своїх країнах, не
розділяють позиції легкого відношення до неї. Американець С. Хендельмах,
наприклад, думає, що крах КПРС і СРСР зруйнував систему соціального
контролю і систему карного правосуддя. Нові умови, для яких характерно
практично повна відсутність законів про боротьбу з організованою
злочинністю і низькою ефективністю економічної системи, стали
сприятливим середовищем, як для розвитку організованої злочинності, так
і злочинності взагалі.

Пошук об’єктивної статистичної і соціологічної інформації, прагматизм і
здоровий глузд важко приживаються в нашій соціальній і юридичній науці.
Поверхневе представлення про діючий соціально-правовий контроль, на
якому тримається демократія розвитих країн, нездатність виконавчої і
судової влади заснувати і підтримувати правовий порядок сприяли
утворенню в нашій країні дійсно безпрецедентної підприємницької
діяльності». У ній інтенсивно формується нова кримінальна еліта, для
якої керівництво і керування злочинним середовищем стало високо
прибуткової й абсолютно безпечної, якщо не вважати внутрішніх розбирань,
сферою додатка інтелектуальних і професійних здібностей.

На основі вітчизняних досліджень і світових зіставлень кримінологи
почали говорити про це практично близько 10 років тому. Але, видимо,
прав був Гегель, коли зробив свій смутний висновок: « Історія учить, що
народи й уряди нічому не навчаються з історії». Я думаю, що нашій
країні, що помилково прийняла знаходження волі за саморегульований
процес, потрібно, видимо, було пройти через власну велику кров і власний
загальнонаціональний страх, щоб почати усвідомлювати всю небезпеку
державної злочинності ( так, як її давно пізнали інші країни ). Поява
політичної і деякої економічної волі вона використовувала негайно у
своїх інтересах.

Відомо, що останнім часом людське життя винищується в таких кількостях і
так безшабашно не тільки в ставших уже «звичними» національних
конфліктах, але й у побуті, бізнесі, політичних колах, що вона перестає
вважатися чимось коштовним. Утрачається її унікальність, її важливе
значення для суспільства. Ми звикли, переглядаючи щодня пресу, читати
жахаючі своєю щоденністю зведення про злочини. Безумовно, багато
злочинів змушують здригнутися від хладнокровности і жорстокості. Але при
глибокому вивченні цієї проблеми з’ясовуються деякі нюанси. Звичайно,
провина за конкретний злочин завжди лежить на людині, що його зробив.
Він мав можливість вибору і він вибрав. Злочинець повинний бути
покараний. Але є й інша провина. Це від частини вина суспільства,
держави, родини, що не зуміли створити атмосферу добропорядності, поваги
до людини, навчити цінувати людське життя. Родина, школа, громадськість,
правоохоронні органи не прищепили цим людям необхідні навички доброти,
людинолюбства, моральні принципи, які б виховали в них почуття поваги до
закону і т.д. звичайно, усе це не може бути, та й не повинно бути
основою для звільнення злочинця від відповідальності.

На основі розглянутого матеріалу я роблю висновок, що благополучне
існування нашої країни ( а дорівнює і всього людства ) можливо тільки
при дозволі проблеми злочинності. Дозвіл цієї проблеми я бачу в такім
реформуванні законодавства, що дозволило б припинити корумпованість,
хабарництво і тому подібні різні негативні явища, завдяки яким існування
організованої злочинності стає можливим. Природним продовженням цих
реформ буде зміцнення і законності і правопорядка.

Список використовуваної літератури:

1) Кручений.И. «Співвідношення прав і обов’язків людини і проблеми
злочинності».//Держава і право, 1995 р., №7.

2) Іванов Н.Г. «Групова злочинність: зміст і питання законодавчого
регулювання».//Держава і право, 1996 р., №9.

3) Кудрявцев В.Н. «Про правопорушення і законність».// Держава і право,
1996 р., №4.

4) Лунев В.В. « Організована злочинність в Украiнi: усвідомлення,
джерела, тенденції.// Держава і право, 1996 р., №4.

5) Медведєв А.М. «Вимагання хабара».// Держава і право, 1996 р., №8.

6) Сувора Л.Б. «Проблема страти в сучасному суспільстві».// Держава і
право, 1996 р., №4.

7) Шабалин В.А «Організована злочинність в Українi: погляд з Америки.//
Держава і право, 1996 р., №1.

8) Кудрявцев В.Н. «Про правопонимании і законність».// Держава і право,
1994 р., №3.

9) Мальцев В.А. «Демократичні основи політичного життя суспільства».//
Соціально політичний журнал, 1993 р., №7.

10) Казаченко И.Я., Миколаєва З.А. «Колізії карного і
кримінально-виконавчого законодавства».// Держава і право, 1993 р., №2.

11) Портнов И.П. «Місто і злочинність».// Держава і право, 1993 р., № 2

12) ) робота доцента Київської Нацiональної Академiї МВС України,
кандидата юридичних наук Л.В.Астафьева. «До питання про поняття
корупції»

Виноски.

1, стор. 3 — Іванов Н.Г. «Групова злочинність: зміст і питання
законодавчого регулювання».//Держава і право, 1996 р., №9.

2, стор. 10 — Казаченко И.Я., Миколаєва З.А. «Колізії карного і
кримінально-виконавчого законодавства».// Держава і право, 1993 р., №2.

3, стор. 15 — Лунев В.В. « Організована злочинність в Українi:
усвідомлення, джерела, тенденції.// Держава і право, 1996 р., №4.

4, стор. 17 — Кудрявцев В.Н. «Про правопонимании і законність».//
Держава і право, 1994 р., №3.

5, стор. 26 — Медведєв А.М. «Вимагання хабара».// Держава і право, 1996
р., №8.

6, стор. 27 – Портнов И.П. «Місто і злочинність».// Держава і право,
1993 р., № 2.

8, стор. 40 — Кручений.И. «Співвідношення прав і обов’язків людини і
проблеми злочинності».//Держава і право, 1995 р., №7.

9, стор. 42 — Мальцев В.А. «Демократичні основи політичного життя
суспільства».// Соціально політичний журнал, 1993 р., №7.

11, стор. 48 — Сувора Л.Б. «Проблема страти в сучасному суспільстві».//
Держава і право, 1996 р., №4.

PAGE

PAGE 3

Поняття правопорядку та суспільного порядку:

їх співвідношення.

Співвідношення законності правопорядку та демократии.

ВИСНОВОК

Похожие записи