Реферат на тему:

Особливості досудового розслідування кримінальних справ за участю
іноземців

Розслідування кримінальних справ за участю іноземних громадян має ряд
особливостей, обумовлених, головним чином, наявністю чи відсутністю у
іноземних громадян дипломатичного чи іншого імунітету.

Актуальність статті обумовлена проблемою створення методик розслідування
злочинів, ускладнених наявністю „іноземного елемента”, а також
ефективної системи захисту їхніх прав і законних інтересів. Ця проблема
довго недооцінювалася через переконання, що злочини даної категорії не
дуже поширені. У дійсності досить давно в практиці працівників
правоохоронних органів і в статистиці МВС України існували поняття:
„злочин проти іноземних громадян” і „злочини, вчинені іноземними
громадянами”.

Глибокого дослідження даної проблеми взагалі не проводилося. Ученими
Ф.О. Агаєвим, В.М. Галузо, Є.А. Нагаєвим, А.Г. Волеводзом, В.М.
Волженкиною дослідження проводилося лише по суміжних темах або по інших
галузях права: правовому регулюванню нових напрямів міжнародного
співробітництва в сфері кримінального процесу, наданню правової допомоги
по кримінальних справах у сфері міжнародного співробітництва тощо.

Метою статті є формулювання й обгрунтування основних аспектів діяльності
органів і посадових осіб, які здійснюють провадження у кримінальних
справах за участю іноземних громадян, а також самого механізму
правозастосування, пов’язаного з особливостями провадження в
кримінальних справах за участю іноземних громадян у стадії досудового
слідства.

До завдань дослідження віднесено аналіз норм кримінально-процесуального
та міжнародного права в частині, яка регулює участь іноземних громадян у
кримінальному процесі України; виявлення особливостей застосування даних
норм до іноземних громадян на стадії досудового слідства.

При розслідуванні кримінальних справ за участю іноземних громадян
виникає безліч питань і ускладнень тому, що діючим КПК, на жаль,
нормативно не урегульовані питання провадження у кримінальних справах за
участю іноземних громадян. На практиці нерідко виникає питання про
розмежування компетенції між слідчими різних правоохоронних відомств.

Більшість норм і принципів права дипломатичного імунітету містяться у
Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Особливостями розслідування кримінальних справ за участю іноземних
громадян, які володіють дипломатичним імунітетом (дипломатичною
недоторканністю), є те, що всі процесуальні дії за участю таких осіб
проводяться лише з їхнім проханням чи з їхньої згоди. Такі особи не
зобов’язані давати показання як свідки, а у випадку їхньої згоди дати
показання не зобов’язані для цього бути присутніми в суді чи в слідчих
органах.

У кримінально-процесуальному законі не встановлена форма звернення осіб,
які мають дипломатичний імунітет, із проханням допустити їх до участі в
слідчій чи іншій процесуаль-ній дії, яка проводиться по кримінальній
справі, порушеній у зв’язку з виявленням ознак злочину, вчиненого
особою, яка наділена дипломатичним імунітетом або щодо даної особи.

Очевидно, що неможливість примусового залучення даної категорії осіб до
проведення необхідних слідчих дій значно ускладнює ведення кримінальної
справи, негативно впливає на терміни порушення кримінальних справ і
їхнього розслідування. А отже, результатом того, що витрачено час на
переговори і повідомлення центральних органів, є можлива втрата слідів і
речових доказів. У зв’язку з цим від слідчих потрібно особливе почуття
такту, уміння встановлювати необхідний психологічний контакт з
іноземними громадянами, щоб вони самі побажали взяти участь у слідчих
діях для встановлення істини в справі. Адже від того, наскільки швидко і
повно будуть розкриті розглянуті злочини і дотримані права й законні
інтереси іноземних громадян, багато в чому залежить міжнародний престиж
правоохоронних органів України та її авторитет на міжнародній арені.

Іншою особливістю розслідування кримінальних справ за участю іноземних
громадян є також те, що відповідно до норм міжнародного права приміщення
дипломатичного представництва та приватна резиденція дипломата є
недоторканими. Представники держави перебування без дозволу держави, що
посилає, не мають права заходити до цих місць. Доступ у них можливий
лише за згодою глави дипломатичного представництва.

Недоторканими є архіви, документи та інше майно, що належить
дипломатичному представництву або дипломату. Недоторканою є офіційна
кореспонденція представництва, а дипломатичну валізу не можна розкривати
або заарештовувати.

Згідно зі статтею 29 Віденської конвенції, дипломати не підлягають
будь-якій формі арешту або затримання [5, с.186].

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року значною мірою
наближає консулів за статусом до дипломатів. Особи, які діють як
дипломати і як консули, користуються дипломатичним імунітетом [5,
с.188].

Досудове слідство має деякі особливості і тоді, коли в ньому беруть
участь іноземні громадяни, що не користуються дипломатичним чи іншим
імунітетом. При цьому особливості можуть бути обумовлені як
процесуальним положенням іноземних громадян, так і місцем їхнього
перебування під час досудового слідства.

Іноземні громадяни, що перебувають під час провадження у кримінальній
справі на території України, викликаються в органи досудового слідства
України за правилами, встановленими в КПК України.

Іноземні громадяни, що перебувають під час провадження в кримінальній
справі на території держав-учасниць Європейської конвенції про взаємну
допомогу в кримінальних справах від 20 квітня 1959 року, можуть бути
викликані в органи досудового слідства України як свідки, експерти і
обвинувачувані у порядку, встановленому ст.ст. 7–12, 14–15 названої
Конвенції.

Громадяни, які перебувають на території інших держав, можуть бути
викликані в органи досудового слідства України в тому випадку, якщо між
Україною і відповідною державою укладено договір про надання правової
допомоги, у тому числі і в кримінальних справах.

Процесуальною формою виклику іноземних громадян є прохання про взаємну
допомогу чи доручення про надання правової допомоги, що направляються
органам кримінальної юстиції відповідних держав.

Згідно зі ст.14 Європейської конвенції від 20 квітня 1959 року прохання
про взаємну допомогу повинно мати такі дані:

а) найменування органу, який направляє прохання;

б) предмет і причина прохання;

в) по можливості, зведення про особистість і громадянство відповідної
особи і, якщо необхідно, прізвище і місцеперебування адресата.

Крім того, у дорученнях, що стосуються кримінальних справ і направлених
з метою одержання показань свідків чи передачі речових доказів,
матеріалів і документів, зазначається визначення злочину і міститься
короткий виклад фактів.

До прохання про взаємну допомогу чи до доручення про надання правової
допомоги додається повістка чи судова постанова (за термінологією
Європейської конвенції від 20 квітня 1959 р.) чи виклик (за
термінологією Мінської конвенції від 22 січня 1993 р. і ряду
двосторонніх договорів про надання правової допомоги) обвинувачуваному,
свідку, потерпі-лому, експерту й іншим. При цьому виклик чи повістка, що
направляються відповідно до Мінської конвенції (п. 4 ст. 9) і окремих
договорів про правову допомогу не повинні містити погрози застосування
засобів примусу у випадку неявки. У ст. 8 Європейської конвенції від 20
квітня 1959 року це питання вирішується так: „свідок чи експерт, що не
відповів на повістку, про вручення якої просила Договірна Сторона, не
може, навіть якщо вона містить попередження про санкції, бути підданим
якому-небудь покаранню чи застосуванню запобіжного заходу, якщо тільки
згодом він добровільно не з’явиться на території запитуючої Сторони і
знову не буде там належним чином викликаний повісткою” [2, с. 7].

Прохання про взаємну допомогу (доручення про надання правової допомоги)
разом з повісткою (судовою постановою, викликом) направляється в
юридичні органи відповідної держави в порядку, встановленому нормами
міжнародного права.

Доручення про надання правової допомоги повинне бути підписано і
скріплено гербовою печаткою органу досудового слідства України.

Направляючи прохання (доручення) про вручення повістки, варто
враховувати те, що в міжнародно-правових актах, на підставі яких
направляються прохання (доручення), можуть бути встановлені терміни
передачі прохання (доручення). Зокрема, у п. 3 ст. 7 Європейської
конвенції від 20 квітня 1959 року сформульована норма такого змісту:
„Будь-яка Договірна Сторона може під час підписання даної Конвенції чи
при здачі на збереження ратифікаційної грамоти чи документа про
приєднання, шляхом заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи,
просити про те, щоб повістка для виклику обвинувачуваного, що
знаходиться на її території, передавалася компетентним органам за
визначений час до встановленої дати явки. Час вказується у вищезгаданій
заяві і не може перевищувати 50 днів. Цей час врахо-вується при
визначенні дати явки і при передачі повістки” [2, с. 7].

У двосторонніх договорах про правову допомогу може бути встановлено
інший термін передачі доручення про виклик особи, причому не тільки
обвинувачуваного, але і свідка, потерпілого й інших осіб.

У Мінській конвенції і деяких договорах встановлено право іноземних
громадян, що викликаються у юридичні органи України, на відшкодування
витрат, пов’язаних з проїздом і перебуванням на її території, а також на
відшкодування неодержаної заробітної плати за дні відволікання від
роботи, а експерти, крім того, мають право на винагороду за проведення
експертизи. Відповідно у виклику повинно бути зазначено, на які види
виплат мають право викликані особи; за їхнім клопотанням органи
досудового слідства, від яких надходить виклик, виплачують аванс на
покриття відповідних витрат. Відповідно до ст. 9 Європейської конвенції
від 20 квітня 1959 року „грошові виплати, включаючи добові і транспортні
витрати, що відшкодовуються свідку експерту чи запитуючою Стороною,
обчислюються від місця його проживання за нормами, принаймні рівними
нормам, передбаченим тарифами і правилами, що діють у країні, де повинен
відбутися розгляд справи”. За змістом ст. 10 даної Конвенції приблизні
розміри грошових виплат, а також транспортних витрат, що
відшкодовуються, і добових вказуються в повістці тоді, коли запитуюча
Сторона вважає особисту явку свідка чи експерта особливо необхідною і
вказує це у своєму проханні про вручення повістки. Згідно з п. 3 цієї
статті запитувана на прохання запитуючої Сторони може видати свідку чи
експерту аванс. Сума авансу вказується в повістці і відшкодовується
запитуючою Стороною.

У деяких міжнародно-правових актах установлене правило, відповідно до
якого документи, що підлягають врученню у зв’язку з викликом особи в
юридичні органи запитуючої Сторони повинні направлятися в юридичні
органи запитуваної Договірної Сторони в двох екземплярах.

Допит за повісткою (виклик) іноземного громадянина здійснюється за
правилами, встановленими КПК України, за деякими винятками. Зокрема,
свідки, потерпілі й експерти, викликані в порядку, передбаченому ст. 9
Мінської конвенції, не попереджуються про кримінальну відповідальність
за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань або
за дачу завідомо неправдивого висновку. Це обумовлено тим, що відповідно
до п. 3 даної статті такі особи не можуть бути притягнуті до
кримінальної чи адміністративної відповідальності, взяті під варту чи
піддані покаранню в зв’язку з їхніми показаннями чи висновками як
експертів або у зв’язку з діянням, що є предметом розгляду. Аналогічне
правило закріплене в більшості двосторонніх договорів про надання
правової допомоги.

Однієї з особливостей провадження в кримінальних справах за участю
іноземних грома-дян є те, що у випадку взяття під варту іноземного
громадянина про це сповіщається дипло-матичне чи консульське
представництво держави, громадянином якого є затриманий чи арештований.

Відповідно до ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини
консульська установа держави, що представляється, повинна бути
невідкладно сповіщена про те, що громадянин його держави заарештований,
поміщений у в’язницю, затриманий у якому-небудь іншому порядку, якщо
громадянин цього зажадає.

Консульські посадові особи, співробітники дипломатичних представництв із
дозволу прокуратури мають право відвідувати затриманого, арештованого чи
особу, яка відбуває покарання у вигляді позбавлення волі громадянина
держави, що представляється ними (якщо інше не передбачено міжнародним
договором), письмово спілкуватися з ним.

Якщо ж іноземний громадянин після вчинення злочину залишив територію
України, то для українських правоохоронних органів він, як правило,
виявляється недосяжним. Про видачу громадянина питання і не ставиться,
тому що всі держави, як правило, не видають своїх громадян, що вчинили
злочини в інших державах.

У той же час на цей випадок у Мінській конвенції і договорах України з
іншими держава-ми про правову допомогу передбачений взаємний обов’язок
здійснення кримінального переслідування за дорученням (проханням)
запитуючої Сторони.

Відповідно до норм, закріплених у Мінській конвенції і договорах про
правову допомогу, у даній ситуації органи досудового слідства України
направляють компетентним (юридич-ним) органам відповідної держави
доручення (прохання) про здійснення кримінального переслідування.
Доручення (прохання) про здійснення кримінального переслідування повинно
містити:

– найменування запитуючої установи;

– опис діяння, у зв’язку з яким направлене доручення про кримінальне
переслідування;

– по можливості, більш точна вказівка часу і місця здійснення діяння;

– текст положення закону запитуючої Сторони, на підставі якого діяння
визнається злочином, а також тексти інших законодавчих норм, що мають
істотне значення для провадження в справі;

– прізвище та ім’я підозрюваної особи, її громадянство, а також інші
відомості про її особистість;

– заява потерпілого у кримінальній справі, за якою порушена кримінальна
справа і заява про відшкодування шкоди;

– зазначення розміру збитку, заподіяного злочином.

До доручення додаються наявні в розпорядженні правоохоронних органів
матеріали кримінального переслідування, а також докази. Кожний із
документів, що знаходиться в справі, повинен бути засвідчений гербовою
печаткою органу досудового слідства.

При направленні порушеної кримінальної справи компетентним (юридичним)
органам відповідної держави, розслідування у цій справі продовжується
цими органами запитуваної держави відповідно до їхнього законодавства.

У діючому КПК України не закріплено процесуальні підстави для винесення
постанови про закриття кримінальної справи, припинення кримінального
переслідування щодо іноземного громадянина, що користується імунітетом
від кримінальної юрисдикції українського законодавства.
Матеріально-правовою підставою звільнення від кримінальної
відповідальності в таких випадках є наявність імунітету від кримінальної
юрисдикції, а процесуальною підставою – відсутність згоди акредитуючої
держави на притягнення особи, яка користується імунітетом від
кримінальної юрисдикції, до кримінальної відповідальності. Конкретизація
матеріально-правової і процесуальної основ ухвалення зазначеного рішення
стосовно визначених категорій іноземних громадян міститься в Положенні
про дипломатич-ні і консульські представництва іноземних держав.

Таким чином, у постанові про закриття кримінальної справи, припинення
кримінального переслідування як правову підставу такого рішення доцільно
посилатися на внутрішнє законодавство країни, визначену норму Положення
про дипломатичні і консульські пред-ставництва та інші міжнародні
договари. У випадку позбавлення акредитуючою державою імунітету від
кримінальної юрисдикції іноземний громадянин підлягає кримінальній
відповідальності на загальних підставах.

На підставі зазначеного можна зробити наступні висновки, пов’язані з
основними особливостями розслідування у кримінальних справах за участю
іноземних громадян.

Іноземні громадяни, які вчинили злочини на території України і залишили
її межі, за дорученням правоохоронних органів України можуть бути
піддані кримінальному переслідуванню в тій державі, де вони перебувають,
за умови, що між Україною і цією державою укладено договір про правову
допомогу й у ньому передбачено можливість здійснення такого
переслідування.

Необхідно мати згоду особи, яка володіє імунітетом, на провадження з її
участю ряду процесуальних дій. При одержанні згоди іноземного
громадянина, який володіє імунітетом, на проведення слідчої дії
необхідно роз’яснити наслідки такої згоди. А саме, у цьому випадку дана
особа здобуває такий же правовий статус, як і іноземний громадянин, що
не володіє імунітетом, тобто наділяється правами й обов’язками,
передбаченими кримінально-проце-суальним законом, для даного учасника
процесу, але з деякими винятками, визначеними в міжнародно-правових
актах.

Відповідно до норм міжнародного права приміщення дипломатичних
представництв недоторканні. Доступ у них можливий лише за згодою глави
дипломатичного представництва.

На офіційну кореспонденцію й архіви дипломатичних і консульських
представництв, а також представництв міжнародних організацій на
території України не може бути накладено арешт, вона не може бути
вилучена, а в архівах не можуть проводитись обшук і виїмка.

Громадяни, що перебувають на території інших держав, можуть бути
викликані в органи досудового слідства України у тому випадку, якщо між
Україною і відповідною державою укладений договір про надання правової
допомоги, у тому числі і по кримінальних справах. Процесуальною формою
виклику іноземних громадян в органи юстиції є прохання про взаємну
допомогу чи доручення про надання правової допомоги, що направляються
органам юстиції відповідних держав.

Керівник органу досудового слідства зобов’язаний негайно повідомити про
затримку іноземного громадянина до його дипломатичного або консульського
представництва.

Література:

1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. //
Відомості Верховної Ради СРСР. – 1964. – № 18. – С. 22.

2. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від
20 квітня 1959 року. – К., 1992. – С. 7.

3. Інструкція про порядок сповіщення іноземних дипломатичних і
консульських представництв на території СРСР про затримання і арешти
громадян держави, що представ-ляється ними, а також про порядок відвідин
консульськими посадовцями і співробітниками посольств затриманих,
арештованих і осуджених до позбавлення волі громадян (затв. Прокуратурою
СРСР, Верховним Судом СРСР, МВС СРСР, МЗС СРСР і КДБ СРСР 5 червня 1987
р. № 39/17/144/35/107/35).

4. Положення про дипломатичні і консульські представництва на території
СРСР // СЗ. – 1995. – № 18. – С. 314.

5. Маланчук Пітер. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом: Пер. з
англ. – Харків: Консул, 2000. – С. 186, 188.

Похожие записи