Реферат на тему:

ОСОБИСТІСТЬ В СФЕРІ ПРАВОЗАХИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ПЛАН

1. Поняття особистості в психології та правовій науці.

2. Структура та зміст особистості.

3. Психологічна структура особистості.

4. Свідомість, відповідальність та правосвідомість.

5. Система психічних процесів та їх роль в правовій науці.

а) Відчуття та сприймання. Врахування їх особливостей в практиці
правових наук;

б) Пам’ять. Врахування юристом закономірностей пам’яті в учасників
процесу;

в) Мислення та мова. Їх роль в діяльності юриста;

г) Уява.

 

 

1. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ ТА ПРАВОВІЙ НАУЦІ

 

Особистість — фундаментальне поняття, одна із головних проблем в
психології. В психологічній науці до сьогодні не створено єдиної
загальновизнаної теорії особистості. Все це створює певні труднощі не
тільки для психологів але і для правознавців, юристів для яких поняття:
особистість суб’єкта правовідносин, особистість учасників кримінального,
цивільного процесу, особистість винуватого, потерпілого є наповнені
цілком конкретним, у тому числі і психолого-правовим змістом.

Варто розглянути декілька законодавчих актів щоб переконатись у цьому.
Наприклад, в кримінальному судочинстві опираються на принцип
„недоторканості особистості”; призначаючи вид і розмір покарання судам
пропонується враховувати не тільки характер, важкість, наслідки злочину
але і „особистість порушника”. Багато розділів Кримінального кодексу
присвячено „злочинам проти особистості”.

З моменту появи людини на світ про неї можна говорити лише як про
індивіда — представника виду Homo sapiens (істоти розумної), який має
зумовлені природою особливості або наявний йому генотип. Поступово
включаючись в систему відносин, які існують в суспільстві (спочатку в
сім’ї, потім у школі), людина піддається впливу навколишнього
середовища, в тій чи іншій мірі адаптовується до нього, до соціальних
умов свого буття. Тобто відбувається поступовий процес її соціалізації,
формування її особистості. Тому і вважається, що людина особистістю не
народжується, а нею стає. З цієї точки зору в порівнянні з поняттям
„індивід”, поняття „особистість” — якісно більш новим утворенням, яке
появляється значно пізніше народження людини, яка вступає в стосунки з
навколишніми людьми. Якщо поняття „індивід” вказує на зв’язок людини з
природою, тоді поняття „особистість” — на зв’язок людини з суспільством,
соціальним середовищем. Тому існує таке визначення: „особистість — це
зовнішні прояви індивідуальності — як людина сприймається навколишніми
і, як вона на них впливає”.

Визначень особистості американський психолог Г. Олпорт в психології,
філософії, соціології, теології, юриспруденції нарахував біля
п’ятдесяти.

При описі особистості представниками різних наукових шкіл та напрямків
використовуються такі теоретичні підходи:

— біологічний — окремі риси, властивості особистості передаються людині
за спадковістю, тобто окремі елементи, що входять до змісту особистості
мають вроджений, спадково зумовлений характер;

— експериментальний — вивчення особистості йде від дослідження
перцептивних, пізнавальних процесів, вищої нервової діяльності людини,
їх ролі у поведінці в різних ситуаціях;

— соціальний — вивчається соціальне середовище, соціальні ролі,
суспільно-історичні, культурні умови, що впливають на формування
особистості людини, яка розглядається і описується як складова частина
суспільства, як продукт суспільного розвитку,

— гуманістичний — в його основі є намагання бачити в кожній людині
особистість, а в самій особистості — її духовний початок; з цих позицій
досліджуються головні ознаки, які відображають її основні властивості,
внутрішню структуру, які порівнюються з поведінковими, соціальними
характеристиками індивіда.

В основі розуміння особистості як єдиного цілого (біологічного,
психічного та соціального) є положення С.Л. Рубінштейна, згідно якого
зовнішні причини, соціальний досвід людини діють заломлюючись через
внутрішні умови, її психіку, свідомість. „При поясненні будь-яких
психічних явищ, — писав він, — особистість виступає як єдина сукупність
внутрішніх умов через які заломлюються всі зовнішні впливи”.

Дана формула – „зовнішнє діє через внутрішнє”, що розкриває характер
впливу на психіку зовнішніх, соціальних причин, перетворюючий вплив
особистості на соціальні процеси, доповнюється формулою, яку
запропонував О.М. Леонтьєв; „внутрішнє… діє через зовнішнє і цим саме
себе змінює”.

Коли ведуть мову про особистість того чи іншого суб’єкта, завжди
розуміють її унікальність, своєрідність, відмінність від інших. Саме в
індивідуальних відмінностях більшість знаходить ключ до розуміння
проблеми особистості. „Індивідуальність — пише А.В. Петровський, —
проявляється в рисах темпераменту, характеру, звичках, інтересах, в
якостях пізнавальних процесів (сприйманні, пам’яті, мисленні, уяві), в
здібностях, індивідуальному стилі діяльності тощо. Немає двох людей з
однаковим поєднанням вказаних психологічних особливостей — особистість
людини неповторна в своїй індивідуальності”.

Отже особистість — це людина зі своїми поглядами та переконаннями, яка
проявляє свою унікальну цілісність, єдність соціально-психологічних
якостей в міжособистісних, суспільних стосунках, яка свідомо бере участь
у тій чи іншій діяльності, яка розуміє свої дії і здатна керувати ними.
Саме в такому змісті поняття особистість використовується в юридичній
літературі.

2. СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ОСОБИСТОСТІ

В експериментальній психології найбільш розповсюдженими є такі підходи
до змістовного опису особистості:

• опис особистості за її рисами, якостями, які об’єднано в окремі
фактори (факторний аналіз особистості);

• опис особистості в залежності від її типу (типологічний опис
особистості).

РИСИ, ЯКОСТІ, ФАКТОРИ ОСОБИСТОСТІ.

В поняття якість особистості включають визначену, довго існуючу, окремо
взяту, стабільну характеристику конкретної людини, яка постійно
проявляється в її поведінці, незалежно від ситуацій. Як правило та чи
інша якість, риса бувають виражені в більшій чи меншій мірі або вони
можуть взагалі не проявлятись.

Якісні характеристики у людей є найрізноманітніші. Вони можуть бути
пов’язані з їх інтелектом, темпераментом, здібностями, інтересами,
соціальними стосунками, особливостями характеру тощо. Тому для зручності
користування ними при описі особистості тієї чи іншої людини найбільш
загальні, близько розміщені одні до одних якості зводяться в один,
якийсь загальний для них фактор.

За допомогою факторного аналізу значно спрощується опис великої
кількості однорідних рис особистості суб’єкта, який нас цікавить. Такий
опис властивостей особистості за допомогою факторного аналізу,
наприклад. мав місце при складанні словника термінів на англійській
мові, які використовують при описі особистості. З цією метою було
проаналізовано біля 18000 слів. З яких відібрали біля 4500 слів, що
позначають риси особистості, а також найбільш важливі, стійкі
характеристики поведінки людини, які було об’єднано в синонімічні групи.

Дещо пізніше ця робота стала основою, що широко використовується ще й
сьогодні, створеного у 1946 році Р.Б. Кеттелом, 16 факторного
особистісного питальника.

ТИПИ ОСОБИСТОСТІ

Існує велика кількість різноманітних типологій особистості.

Слід пам’ятати, що будь-яка типологія дає лише деякі загальні межі, в
які можна помістити індивіда, дещо узагальнений психологічний профіль
особистості.

До однієї з найбільш ранніх типологій відноситься відома типологія
старогрецького лікаря Гіпократа (ІV ст. до н.е.), який поділяв усіх
людей за темпераментом (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік) — в
залежності від поєднання рідин людського організму.

Наступна спроба створити типологію зроблена на початку 20-х років XX
століття німецьким лікарем-психіатром, психологом Е. Кречмером
(1888-1964). У книзі „Будова тіла та характер” (1921 р.) він стверджує,
що два найбільш розповсюджених психічних захворювання — шизофренія та
маніакально-депресивннй психоз, частіше спостерігаються у людей з певним
типом тілобудови. Пізніше він переніс цю, з його точки зору,
закономірність і на психічно здорових людей.

В осіб, які хворіють на шизофренію, стверджував Е. Кречмер, частіше
спостерігається астенічна (або лептосомна — буквально вузькотіла)
тілобудова. Вони худорляві, вузькоплечі. У них довга, вузька, плоска
грудна клітка, нерозвинена м’язова і жирова тканина з помітним
відставанням ваги від довжини тіла. Таких людей Е.Кречмер назвав
шизоїдами за їх зовнішню схожість з хворими шизофренією і за яскраво
виражені риси „шизоїдного” характеру. Рисами характеру шизоїдів є:
замкненість, емоційна холодність, стриманість у прояві емоцій,
незважаючи на те, що у них натура, яка тонко відчуває. Вони повністю
занурені у світ власних переживань, сором’язливі, внутрішньо
відгороджені від навколишніх

Ті хто хворіє маніакально-депресивним психозом мають пікникову
тілобудову . У них середній зріст, міцна статура, велика голова,
виділяється живіт. Такі люди мають „циклоїдний” характер. Вони
добросердечні, люблять спілкуватись, веселі та дотепні, люблять життя,
прагматики. У них часто змінюється настрій. Їх почуття відкриті і
зрозумілі навколишнім. З ними легко спілкуватись.

До цих двох головних типів Е.Кречмер додав ще атлетичний тип (людина з
розвиненою мускулатурою, міцною будовою тіла, широкими плечима й
вузькими стегнами) та диошастика (будова тіла деформована,
диспропорційна, наприклад, занадто великий зріст).

Серед інших відомих типологій особистості слід назвати класифікацію, яку
запропонував К.Г. Юнг (1875-1961), який поділяв людей на інтровертів та
екстравертів. К.Г. Юнг зазначає, що кожен індивід, у тій чи іншій мірі,
володіє „механізмами” як інтроверсії, так і екстраверсії.

Додатково до цих двох установок К.Г. Юнгом були виділені ще чотири
психологічні функції, а саме: мислення, емоції, відчуття, інтуїція. Як
писав К. Г. Юнг… „якщо за звичай переважає одна з цих функцій, тоді
появляється відповідний тип. Тому я розрізняю мислительний, емоційний,
сенсорний та інтуїтивний типи. Кожен з цих типів, крім того, може бути
інтровертованим або екстравертованим. Отже, К.Г. Юнг виділив вісім
особистісних типів.

Г.Ю. Айзенк, (народився в 1916 році) англійський психолог, створив дещо
інакшу модель особистості, яка базується також на факторі
„екстраверсія-інтроверсія” але доповнену ним таким важливим елементом як
„особистісна адаптація” у вигляді емоційно-вольової
„стабільності-нестабільності”. Пізніше дана характеристика одержала
назву фактора невротизму. За Г.Ю. Айзенком можна виділити 4 типологічні
моделі особистості;

а) інтровертований-стабільний;

б) інтровертованнй-нестабільннй;

в) екстравертованнй-стабільний;

г) екстравертований-нестабільний.

В 1915 році О.Ф. Лазурський запропонував першу в Росії класифікацію
особистості. Він поділяв людей за їх проявами або стосунками, які назвав
ендопсихічними та екзопсихічними.

На нижчому рівні психічного розвитку особистості в залежності від
переважання інтелектуальних, емоційних або вольових процесів О.Ф.
Лазурський виділяє такі особистісні типи:

• розсудливі — схильні до резонерства, детально обговорюють вчинки та
мотиви їх скоєння, наслідки, з переважанням форми над змістом.

• афективні — рухливі, чутливі, з переважанням органічних потягів та
потреб, мрійники.

• активні — енергійні вищого порядку, які характеризуються
імпульсивністю і невпорядкованістю своїх дій, покірливо-діяльні, вперті,
жорстокі, насильники.

На середньому рівні психічного розвитку О.Ф. Лазурський виділяє;

• непрактичні — це теоретики-ідеалісти, вчені, люди творчих професій,
релігійні діячі та ін.

• практики-реалісти — громадські діячі, особи, що прагнуть до влади,
господарники тощо.

Вищий рівень психічного розвитку особистості, при якому повністю домінує
її „екзопсихічна сторона”, а „ендопсихіка” є лише природним її
підґрунтям. Необхідною ознакою представників даного вищого рівня є
усвідомлена творча спрямованість їх буття.

Добре відома типологічна модель в основу якої покладено вчення І.П.
Павлова (1849-1936) про співвідношення властивостей нервової системи,
які врівноважують стан організму, психіки у взаємостосунках з
навколишнім середовищем.

Сьогодні розповсюдження одержала типологія особистісних типів в
залежності від головних, найбільш яскраво виражених (акцентуйованих)
властивостей характеру (К. Леонгард, А.Е. Личко та ін.).

 

3. ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

 

Першим до розробки структури особистості підійшов С.Л. Рубінштейн
(1889-1960). Потім в теорію особистості свій вклад внесли радянські
психологи Ананьєв Б.Г., Ковальов О.Г., Леонтьєв О.М., Мясищев В.М.,
Платонов К.К та ін. Не зважаючи на дещо різні підходи до цього питання
всі вони підкреслювали вирішальний вплив на становлення особистості її
структури соціальних факторів, її зв’язків з суспільством, включення
суб’єкта в міжособистісні, суспільні взаємостосунки.

Як писав Б.Г. Ананьєв (1907-1972), структура особистості формується
поступово в процесі соціального розвитку індивіда будучи своєрідним
продуктом його розвитку.

О.Г. Ковальов вважав, що розвиток структури особистості йде від
розрізнених властивостей до складних інтегральних утворень:
спрямованості, здібностей, характеру. До цих складних структурних
елементів О.Г. Ковальов відносить і темперамент, який він називає
„структурою природних властивостей”. Всі вони, на його думку, складають
своєрідний психічний образ і характер людини.

Платонов К.К. виділив концепцію, яка називається динамічна структура
особистості. Згідно цієї концепції структура особистості включає такі
основні підструктури.

1. підструктура спрямованості (світогляд, інтереси, ідеали);

2. підструктура досвіду (знання, уміння, навички, звички);

3. підструктура психічних форм відображення (відчуття, сприймання,
пам’ять, мислення, емоції, почуття);

4. підструктура темпераменту та інших біологічно зумовлених властивостей
(характер, здібності).

Всі вище названі підструктури тісно пов’язані між собою і проявляються в
єдності, яка виражає таке складне інтеґративне поняття як особистість.

 

4. Свідомість, відповідальність та правосвідомість

Правослухняна поведінка є результатом соціалізації, в результаті якої
відбувається засвоєння суб’єктом моральних та правових заборон,
соціальних стереотипів поведінки, що у свою чергу визначається груповою
та індивідуальною правосвідомістю, почуттям соціальної відповідальності,
соціальної справедливості, правової інтуїції тощо.

Процес соціалізації особистості включає і виховання активної соціальної
відповідальності, усвідомлення особистістю свого обов’язку перед
суспільством, розуміння необхідності дотримання соціальних норм, що в
результаті забезпечує нормативну поведінку, високий рівень соціальної
вихованості людини, попередження антисоціальних проявів з її боку.

Повага до права міститься у самій суті громадського (цивільного)
виховання. Але повага до закону — це таке ставлення до правових
приписів, коли людина практично у своїй діяльності та мотивації визнає
особистісну цінність закону.

При формуванні особистості в нормальних умовах соціалізації правові
заборони беруться до уваги і стають звичними рамками поведінки;
поступово утворюється соціальний стереотип поведінки особистості. В
основі цього стереотипу міститься індивідуальна правосвідомість, яка
базується на громадській правосвідомості. У людини формується механізм
соціального саморегулювання, тобто звична готовність діяти у даній
обстановці певним чином.

Свідомість або свідомі процеси як і всі психічні процеси, виконують
функції регуляції людської діяльності і в якості її регуляторів включені
у процес життя та діяльності людини, її взаємодію зі світом.

Свідомість, відповідно, покращує пристосованість людини до зовнішнього
світу. Свідомість формує внутрішній план діяльності, її програму. Саме в
свідомості синтезуються динамічні моделі реальності, за допомогою яких
людина орієнтується у навколишньому фізичному та соціальному середовищі.

Свідомість визначає попередньо осмислену модель дій, передбачаючи їх
наслідки; контроль та управління поведінкою людини; її здатність давати
собі звіт у тому, що відбувається в її внутрішньому та зовнішньому
світі.

Результатом успішного засвоєння норм поведінки є „етичний” контроль,
коли людина так глибоко засвоїла існуючі норми моралі, поведінки, що не
задумуючись, поводиться так як цього вимагає суспільство. Людина, яка
нормально соціалізована, при скоєнні вчинку, який не відповідає її
внутрішнім критеріям, відчуває незадоволення собою.

Особистісне ставлення до прав та обов’язків — це прояв рівня засвоєння
соціального, що виражається в характері прийнятих рішень, мотивах,
способах та засобах реалізації юридичних норм.

Повнота і ступінь реалізації прав та свобод здебільшого залежать від
самої особистості, від її соціальних установок, ціннісних орієнтацій та
психологічних властивостей і якостей.

Під правосвідомістю, в широкому аспекті слова, розуміється весь правовий
досвід поведінки особистості, групи, суспільства. В першу чергу сюди
відноситься психологічний механізм правослухняної поведінки та
залежність між різними дефектами індивідуальної правосвідомості та
протиправної поведінки.

Правосвідомість — це одна з форм суспільної свідомості. Зміст і розвиток
її є детермінованими матеріальними умовами існування суспільства. Вона
відображає суспільні стосунки, які регулюються або повинні бути
врегульовані нормами права.

Правосвідомість як одна з форм суспільної свідомості має такі ознаки:

— вона не тільки відображає соціальну дійсність, але й активно на неї
впливає, є вищим рівнем відображення соціально-економічних відносин
людей, які виражені в законах їх суспільства;

— завжди проявляється через другу сигнальну систему; мовно-мислительна
діяльність людей виступає в якості механізму правосвідомості
відображаючи систему правових знань та понять, яка регулює суспільні
стосунки;

— не може існувати без свого конкретного носія — конкретної

особистості, груп, колективів. На підставі спільності свідомості,

своїх правових норм, в суспільстві відбувається об’єднання людей в
групи, виникає групова правосвідомість, яка є характерною для соціальних
спільнот та історичних епох.

Дослідження осіб, які скоїли злочини, дозволили виявити такі

закономірності:

— правосвідомість особи, яка скоїла злочин, як правило, з різних
аспектів не співпадає з існуючою суспільною правосвідомістю тобто є
протирічить правовим нормам;

— злочинець заперечує конкретну правову норму або групу норм, які
захищають суспільні стосунки на які він заприсягнувся;

— злочинець погоджується з правильною і справедливо діючою правовою
нормою, у відповідності з якою він був засуджений, в її абстрактному
розумінні, проте вважає вирок несправедливим (як правило надто суворим)
стосовно до себе.

Отже при перевихованні засуджених потрібно працювати над відновленням не
правосвідомості взагалі, а саме тих її аспектів, які втрачено або
заперечуються даною особистістю.

Правосвідомість є функцією віку. Вона формується на протязі всього життя
індивіда. Новонароджена дитина правосвідомістю не володіє. Особистість
формує правосвідомість через свою соціалізацію. Розвиток індивідуальної
правосвідомості тісно пов’язаний з дієздатністю особистості.

Для ефективності правової норми потрібно дотримуватись таких умов:

— особистість повинна визнавати ті соціальні цінності, які закріпляє та
оберігає правова норма;

— правова норма повинна розвиватись та змінюватись з врахуванням змін,
які відбуваються у суспільній правосвідомості;

— норми права повинні враховувати розвитком суспільних потреб,
матеріальних та духовних інтересів суспільства й не відставати від них.

 

5. СИСТЕМА ПСИХІЧНИХ ПРОЦЕСІВ ТА ЇХ РОЛЬ В ПРАВОВІЙ НАУЦІ

а) ВІДЧУТТЯ ТА СПРИЙМАННЯ

 

Щоб правильно оцінити покази свідків кримінального чи цивільного процесу
потрібно знати про основні закономірності, властивості відчуттів, які
впливають на формування показів.

Слід пам’ятати, що у людей пороги чутливості (нижній, верхній,
різнісний) індивідуальні. В залежності від віку та інших обставин вони
змінюються. Гострота чутливості зростає з віком, досягаючи максимуму до
20-30 років. На тимчасові відхилення чутливості від звичайної норми
впливають такі фактори як період дня, сторонні подразники, психічні
стани, втома, хвороба, вагітність у жінок тощо. Оцінюючи якість
відчуттів свідка, звинувачуваного потрібно також з’ясувати чи не
піддавався суб’єкт впливу інших подразників (алкоголю, наркотиків,
фармакологічних речовин), які підвищують або різко притуплюють
чутливість аналізатора.

Наприклад, досліджуючи вібраційну чутливість у підозрюваного на
симуляцію глухоти, можна досить просто розкрити його в брехні. Достатньо
за спиною „хворого” кинути на підлогу невеликий предмет щоб перевірити
його симулятивну поведінку. Справді хвора людина з пошкодженим слухом з
нормальною вібраційною чутливістю відповість на цей подразник. Симулянт,
якщо він не знає про розвинене вібраційне відчуття глухих, не зреагує на
цей подразник. Зрозуміло, після такої попередньої проби підозрюваний
повинен бути відправлений на судово-психологічну або комплексну
медико-психологічну експертизу. Чутливість аналізатора під впливом
слабких подразників підвищується, а під дією сильних — понижується. Цю
закономірність потрібно враховувати у слідчій (судовій) практиці при
оцінюванні показів свідків, коли наприклад, суб’єкт, який намагається
ввести слідчого (суд) в оману, неправдиво стверджує, що він не бачив
деякі об’єкти, оскільки „було темно”. Насправді, з врахуванням
тривалості його перебування в умовах відносної темноти і появи у нього
темнової адаптації це може бути інакше. Відомо, що людина, яка потрапила
в затемнену кімнату, через 3-5 хвилин починає розрізняти світло, яке
потрапляє туди, бачити предмети. Через 20-30 хвилин вона вже досить
добре орієнтується в темноті. Перебування в абсолютній темноті підвищує
чутливість зорового аналізатора до світла за 40 хвилин в двісті тисяч
разів.

Також змінюється сприймання тривалості часу в залежності від віку. Цей
вплив, як вважають деякі автори, проявляється при сприйманні тривалості
більше одного дня. Для людей похилого віку час протікає швидше ніж для
дитини. Тому при допиті свідків можна зустрітись з розходженнями в їх
показах. Таке спостерігається наприклад, при допиті звинувачуваного,
який в момент скоєння злочину був у стані афекту, В таких ситуаціях під
час слідчого експерименту звинувачуваному (потерпілому, свідкові)
пропонується відтворити ті дії, якими він був зайнятий в період, що нас
цікавить, Одночасно проводиться хронометраж. Оцінюючи даний метод слід
сказати, що він хоч і є точнішим за звичайну кількісну оцінку суб’єктом
тривалості подій, але все ж не виключає помилок, які можуть коливатись в
межах 12-28%.

Іноді при розслідуванні злочинів, що пов’язані із застосуванням
вогнепальної зброї виникає необхідність оцінити інтервали між
пострілами, які почули. Короткі інтервали, які не перевищують
0,5секунди, практично не сприймаються. При інтервалі в 0,5-1 секунда
межі пострілів і інтервал утворюють єдність. І лише при інтервалах понад
1 секунду переважаючими буде сприймання інтервалу. Отже, короткі
інтервали — переоцінюються, а тривалі -недооцінюються. Перш ніж питати
про тривалість інтервалу слід запропонувати свідкові постукуванням
позначити межі інтервалу з одночасною фіксацією його в одиницях часу.

Під час слідчого експерименту водієві пропонується їхати визначену
відстань спочатку зі швидкістю 10, потім 20, 30, 40 і т.д. км/ год.
Порівнюючи ці швидкості руху, свідок може визначити в який момент
швидкість автомобіля наближено відповідає тій швидкості з якою він
рухався раніше.

б) ПАМ’ЯТЬ. ВРАХУВАННЯ ЮРИСТОМ ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ ПАМ’ЯТІ В УЧАСНИКІВ
ПРОЦЕСУ.

 

Без пам’яті ми б були істотами миттєвості. Наше минуле було б мертвим
для майбутнього. Пам’ять пов’язана із сприйманням, мисленням, з
орієнтуванням людини у часі та середовищі. Вона відіграє вирішальну роль
у розвитку самосвідомості особистості, забезпечуючи її цілісність і
єдність, Пам’ять юристів повинна відрізнятись достатнім об’ємом,
міцністю запам’ятовування, точністю відтворювання важливих для нього
обставин, високої мобілізаційної готовності пригадати необхідні дані та
факти в потрібний момент.

Уміння добувати із пам’яті свідків, потерпілих, звинувачуваних
інформацію, користуючись знаннями про закономірності запам’ятовування,
збереження і відтворення є професійно важливою якістю слідчого,
прокурора, судді, адвоката.

Для слідчої, судової практики можуть складати інтерес наочні (ейдетичні)
образи. Деякі люди мають здатність мимовільно запам’ятовувати деякі
об’єкти так добре, що для них не складає труднощів відтворити їх потім у
найменших деталях, ніби вони їх продовжують бачити перед собою.
„Відмінність ейдетичних образів від послідовних образів полягає у тому,
що вони зберігаються без будь-яких змін чіткості, не виявляють ніяких
явищ розпливчастості і флуктуації, можуть довільно викликатись в
будь-який момент, а також і через дуже великі проміжки часу, після того
як вони були зафіксовані” (О.Р. Лурія). І якщо такою здібністю володіє
свідок, у слідчого, який незнайомий з цим явищем, можуть виникнути
сумніви щодо правдивості його показів тільки на тій підставі, що вони
відрізняються значно більшою деталізацією ніж покази інших осіб. Частіше
ейдетичні образи виникають в дитячому та юнацькому віці.

Запам’ятовування може відбуватись у вигляді образів-уяви. У кожної
людини в пам’яті є велика кількість найрізноманітніших уяв. І коли,
наприклад, слідчий запитує свідка чи не бачив він ножа у підозрюваного,
у допитуваного в свідомості виникає певний образ ножа. Якщо він справді
бачив ножа, тоді образ, що виник буде наділений деякими ознаками, які
відрізняють його від усіх інших предметів (не ножів) або, які виділяють
його серед різних ножів. Як вважав відомий вчений О.Р. Лурія,
образи-уявлення складаються із слідів різних сприймань (зорових,
дотикових та ін.).

Образи-уявлення можуть виникати не тільки у свідка, але і у слідчого,
наприклад під час огляду місця пригоди. Перекручено трансформуючись в
результаті інтелектуального опрацювання слідчим такі уявлення іноді
можуть спрямувати його в інший бік від істини.

Встановлено цікаве явище, яке також має значення для психології показів
свідків, яке одержало назву „ефект Зейгарник”, яка (Зейгарник Б.В.)
вивчала залежність запам’ятовування від емоційно-мотиваційної сфери.
Висновок до якого вона прийшла полягав у тому, що незакінчені, перервані
дії запам’ятовуються майже в два рази частіше ніж закінчені. Дана
закономірність пов’язана з тим, що емоційно забарвлені враження, які
супроводжують незакінчені дії, викликають більш стійкі джерела збудження
в корі головного мозку. Тому опитуючи свідка, який затрудняється щось
пригадати, слід запитати чим він займався в період, який цікавить
слідчого, допомогти йому пригадати важливі для справи обставини,
відштовхуючись від його занять, особистих справ.

У випадках коли потрібно допитати свідків про факти, які розміщені в
певному часовому ряді можна зустрітись з так званим фактором краю. Як
показали досліди, перші і останні елементи, які в ряді, утримуються в
пам’яті краще ніж елементи, які розміщені посередині. Гірше
запам’ятовуються елементи, які дещо зміщені від центра до кінця ряду. Це
пов’язано з гальмівним впливом, який мають елементи один на одного.

Гальмівний вплив попередніх елементів на наступні називається
проактивним („таким, що діє наперед”) гальмуванням. Гальмівний вплив
наступних елементів на попередні — ретроактивним („таким, що діє назад”)
гальмуванням. Під впливом цих двох видів гальмування, середні елементи
гірше зберігаються в пам’яті, Щоб їх все ж відновити потрібно
активізувати вербально-логічну пам’ять свідка, постаратись знайти
зв’язки між елементами, що випали з пам’яті і тими з них, які збереглись
в свідомості.

Якщо при аналізі показів свідків ми частіше маємо справу з мимовільною
пам’яттю, тоді в роботі самого юриста більше місця займає довільна,
довготривала і оперативна пам’ять. Характер професійної діяльності
юриста диктує необхідність утримування в пам’яті тривалий час (який
визначається хоча б термінами розслідування, розгляду справи в суді)
різних факторів, подій. Тому, потрібно користуватись певними прийомами,
які покращують запам’ятовування.

ВІДТВОРЕННЯ — впізнавання (мимовільне та довільне);

— власне відтворення (пригадування та спогади).

Особливе криміналістичне значення має така особливість відтворення як
ремінісценція — це посилення в пам’яті нових змістовних зв’язків при
відстроченому відтворенні. Проведені дослідження психологом
Красильщіковим виявили ремінісценцію в 40,5% дослідів. Це явище
пояснюється процесами гальмування в корі головного мозку, які
появляються одразу ж після події під впливом сильного подразника, яким
може бути акт злочинної поведінки. І лише після згасання цих процесів
загальмовані сліди починають відновлюватись в свідомості. Тому повторні
допити свідків, потерпілих з інтервалом в декілька днів або більше часто
дають позитивні результати.

Англійський психолог Ф.Ч. Бартлетт встановив закономірності, які
впливають на перекручення сприйнятих образів при передачі перцептивної
інформації людьми один одному в процесі їх спілкування між собою. Кожен
дослід з певною постійністю підтверджував тенденцію пропускати
обстежуваними деякі значні деталі. В процесі добросовісного відтворення
виявилась велика кількість неточностей відносно розміщення предметів,
відбувалось їх зміщення до центру, Спостерігалась велика плутанина і
забування якісної характеристики предметів, особливостей їх кольору,
розміру і форми. При відтворенні фраз помічались перекручення
формулювань. Звідси висновок – запам’ятовування з відтворенням є
здебільшого реконструкцією ніж точним відтворенням. Ця закономірність
відтворення е однією з причин появи чуток, формування помилкових думок,
добросовісних помилок!!!!! свідків.

У деяких осіб в процесі відтворення може проявлятись така якість як
схильність до фантазування, тобто прагнення свідомо і несвідомо
доповнити образи, що запам’ятались елементами видумки. Це явище частіше
спостерігається в неповнолітніх, особливо у малолітніх свідків.
Негативно впливає на процес відтворення навіюваність, піддатливість
суб’єкта чужому впливу без достатньо критичного ставлення до фактів і
подій.

На якість відтворення мають також вплив і об’єктивні фактори: обстановка
в якій відбувається допит, формулювання запитань слідчим тощо.

Під час розслідування злочинів слідчому потрібно допитувати людей з
порушенням пам’яті (амнезія). Частіше спостерігаються порушення пам’яті
на поточні події у людей похилого віку. Проте, це не є абсолютним
правилом. Серед них є люди, що ведуть активне, творче життя, які
зберігають добру професійну пам’ять,

Серйозний, руйнівний вплив на пам’ять мають травми головного мозку
наприклад, при автомобільних аваріях. Внаслідок цього події, які
передували травмі і були за нею, в пам’яті повністю або частково
втрачаються. Як правило травма черепа з втратою свідомості викликає
повне забування того, що їй передувало (ретроградна амнезія і тих подій,
які були за нею (антероградна амнезія).

0.Р. Лурія описав випадок з мотоциклістом, який потрапив в аварію на 78
кілометрі шляху. В результаті травми з його пам’яті випали всі спогади
починаючи з 64 кілометра шляху якщо врахувати, що швидкість його руху
була 60 км/год., тоді виходить, що травма призвела до втрати слідів в
пам’яті за 10-15 хвилин до аварії. На цій підставі вчений прийшов до
важливого для слідчої практики висновку: людині потрібно 10-15 хвилин
щоб сліди пам’яті міцно закріпились, або „консолідувались”.

 

в) МИСЛЕННЯ ТА МОВА. ЇХ РОЛЬ В ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА.

 

Завдяки мисленню ми думаємо про предмети, явища за їх зовнішніми
проявами. Наприклад, не знаючи ще про те хто скоїв злочин, слідчий при
огляді місця пригоди за результатом злочинної діяльності опосередковано
складає думку про можливі властивості злочинця, визначає коло осіб, які
можливо причетні до злочину.

Мислення появляється тоді коли в створеній проблемній ситуації виникає
задача, яка не має готового рішення. Така задача може виступати як ціль
діяльності, наприклад, задача — розкрити злочин, встановити істину за
справою. Щоб мислення активізувати, потрібна відповідна мотивація
мислительної діяльності. І чим вона сильніша, тим більш продуктивним є
мислення.

Багато питань в розв’язанні яких беруть участь юристи мають
гостроконфліктний характер. Все це безумовно не може не мати певного
впливу на характер мислення юриста. Назвемо основні якості якими воно
повинно характеризуватись.

— пізнавальна активність, легкість генерування ідей;

(Слідчий намагається знайти докази, висуває ідеї. Уміння і бажання
глянути на подію, яку розглядають під різним кутом зору, проаналізувати
різні варіанти пояснення цього явища).

— глибина, ширина мислення;

(якщо юрист не звик глибоко вникати в справу, яку досліджує у нього
виробляється поверхове ставлення до справи. При відсутності широти
мислення, затративши багато часу і сил на вивчення окремих, не головних
питань, можна пропустити головне),

— прогностичність, рефлексивність мислення;

(юрист завжди передбачає наслідки своїх дій, прогнозує можливу
поведінку учасників процесу, інших осіб, які зацікавлені в результатах
розгляду справи, готує контрдоведення, аргументи, передбачивши
заздалегідь додаткові, компромісні варіанти).

— гнучкість, рухливість мислительних процесів;

(якщо юрист володіє гнучкістю, критичністю може своєчасно помітити
допущені помилки і швидко перебудуватись у своїй пошуковій діяльності
відмовившись від попередніх стереотипів мислення).

—         самостійність мислення;

(здатність помічати недосліджені питання, по-новому глянути на
встановлені факт, давши їм відповідну правову оцінку).

 

г) УЯВА

Уява спрямована на розкриття злочину коли відсутність вичерпної
інформації, невизначеність ситуації спонукають її до мисленної
реконструкції механізму скоєного злочину, образу розшукуваного злочинця.
За допомогою уяви, яка може компенсувати недостатність даних, слідчому
вдається активізувати мислення, знаходити правильні рішення, прогнозуючи
кінцеві результати своїх дій.

Уява є:

1- активна (творча);

2 — пасивна (відтворююча).

У свідків під час допиту функціонує, як правило, активна уява, яка
спрямована на створення образів, уявлень тих осіб, фактів, явищ, які
вони спостерігали в минулому. Якщо ці образи відповідають сприйнятим
об’єктам, покази свідків мають велику цінність для встановлення істини і
є доказом у справі,

Іноді уява буває настільки активною, що у свідків починає проявлятись
схильність до фантазування, В юридичній психології це поняття розуміють
як непереднамірене (ненавмисне) відтворення свідком образів, які не
відповідають тим об’єктам, які вони сприймали. Таке фантазування
проявляється частіше у дітей через особливості розвитку їх психіки. У
дорослих це спостерігається у свідків, які намагаються надати допомогу
слідству, суду.

Найбільш розповсюдженою формою неправильної уяви у потерпілих та осіб,
які пережили страх, афект тощо, є гіперболізація сприйнятого, яка
виражається в перебільшенні, зміні розмірів, форми та інших якостей
об’єкта. Наприклад, люди на яких скоєно напад, часто перебільшують
зріст, силу злочинця та інші особливості.

Активна, творча уява — це професійно важлива якість особистості юриста.
Наприклад, оглядаючи місце пригоди слідчий повинен уявити собі, що тут
могло відбутись, як поводились учасники злочинної події. Якщо невідомим
є той хто винуватий, тоді за окремими слідами слідчий намагається
створити собі його образ, щоб потім більш цілеспрямовано вести його
розшук.

Також активно проявляє себе уява при підготовці до обшуку та під час
його проведення, коли слідчий намагається створити загальну картину
приміщення, яке обшукує тощо.

Похожие записи