Реферат
на тему:
Основний напрям вдосконалення законодавства по боротьбі з організованою
злочинністю
Організована злочинність стала одним із вкрай негативних
дестабілізуючих факторів громадського життя, справжнім соціальним лихом.
Спричинюючи значну шкоду державі, громадським об’єднанням і громадянам,
організована злочинність прагне набути політичного впливу, заволодіти
керівними висотами в різних сферах життя, включаючи і міжнародні зв’язки
тому належна організація боротьби з організованою злочинністю в державі
постає дуже актуальним завданням.
Вивчення стану і тенденцій організованої злочинності в державі, її
аналіз свідчить, що процеси, які сьогодні відбуваються у кримінальному
середовищі, набувають стійкої тенденції до трансформації,
характеризуються різким зростанням небезпечних насильницьких злочинів із
застосуванням зброї і, насамперед, з боку організованих злочинних
угруповань. Розраховуючи на раптовість, залякування погрозами, зброєю,
сучасні гангстери діють майже відкрито, зухвало і жорстоко, нерідко з
використанням вибухових речовин та пристроїв. Але самим небезпечним є
те, що організована злочинність стала більш професійною, виробила
достатньо методів захисту від правоохоронних та контролюючих органів,
діє приховано і під захистом корумпованих можновладців та політиків.
Особливо це стосується таких сфер, як фінанси і приватизація великих
ліквідних об’єктів державної власності. Значних розмірів набуває, так
звана політична корупція. Дослідження свідчить, що функціонування
організованих злочинних угруповань стало можливим завдяки різноманітним
факторам, які відбуваються в Україні і, зокрема, послабленню ролі
держави в суспільстві, втраті нею ряду важливих функцій в економіці,
повільному проведенню реформ державних органів, у тому числі
правоохоронних, відтоку професійних кадрів правоохоронців із-за низького
матеріального забезпечення у комерційні структури. Присутнє також і таке
вкрай негативне явище, як зрощування працівників правоохоронних органів
з кримінальними структурами. Це дає можливість злочинним угрупованням
швидше удосконалювати свою організаційну структуру,
професіоналізуватись, озброюватись, інтернаціоналізуватись та визначати
шляхи збагачення, займатись розподілом сфер впливу і ліквідовувати
конкурентів. Більше того, є факти намагань організованих злочинних
угруповань проникнути і легалізуватися у депутатському корпусі різних
рівнів та вплинути на визначення складу Уряду.
Для успішної боротьби зі злочинністю, особливо з її організованими
проявами, потрібне стабільне, ефективне нормативно-правове регулювання.
Правове регулювання – це явище, необхідність якого виникає з низки
передумов, наприклад таких, як утвердження справедливості, створення
оптимальних умов для домінування дії в суспільстві економічних і
духовних чинників. Відсутність ефективного механізму правового
регулювання викликає свавілля в суспільному житті. В
спеціально-юридичній площині правове регулювання визначається як
результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини,
що здійснюється за допомогою системи правових засобів (юридичних норм,
правовідносин, індивідуальних розпоряджень й ін.) з метою їх
упорядкування, охорони та розвитку відповідно до суспільних потреб.
Удосконалення законодавства у сфері боротьби з організованою злочинністю
є одним із актуальних завдань на сучасному етапі розбудови нашого
суспільства. Важливим моментом у цьому напрямі є вдосконалення правового
регулювання управління у цій сфері.
Держава намагається забезпечити захист законних прав та інтересів
громадян від злочинних посягань, переважно через правоохоронну систему і
систему кримінального правосуддя.
Уряд прагне підвищити ефективність зазначених систем шляхом укріплення
правоохоронних органів і вдосконалення їх роботи, упорядкування системи
судочинства, виведення зі сфери дії системи правопорушників, що вчинили
менш тяжкі діяння та посилення покарання за тяжкі злочини, а також
розширення діапазону каральних заходів по відношенню до рецидивістів.
Правоохоронні (спеціальні) органи (прокуратура, органи внутрішніх справ,
Служба безпеки України та ін.) покликані відповідно до Конституції
України [1] у специфічних формах здійснювати охорону, захист і
гарантування функціонування всієї системи національного права України.
Їх діяльність має будуватися на засадах моральності, справедливості, що
дозволяє гарантувати права і свободи людини.
Важливим напрямом вдосконалення цієї діяльності правоохоронних органів в
сучасних умовах є зосередження зусиль на безумовному забезпеченні прав
та свобод людини і громадянина в Україні. Проте, механізм їх реалізації,
який становить основу правоохоронної діяльності, нажаль, далеко не
досконалий. Він має зумовлювати режим точного і неухильного виконання та
дотримання законів, відповідних підзаконних актів всіма суб’єктами
оперативно-розшукової діяльності. Зміст цієї передумови відображає
послідовне проведення в життя принципово важливого положення про те, що
законність в оперативно-розшуковій діяльності – це окремий випадок
законності як одного з провідних політико-правових інститутів
суспільства і держави.
Боротьба з організованою злочинністю вимагає не тільки чіткого знання
норм чинного законодавства, його неухильного дотримання на практиці, а й
глибокого розуміння сутності правоохоронної діяльності, знання
закономірностей, за якими вона розвивається, завдань, що висуваються
перед суб’єктами задіяними у відповідній справі.
Аналіз стану законодавчого регулювання у сфері боротьби з організованою
злочинністю показує, що до публічно-правових актів, які визначають
державну політику і стратегію, регулюють питання боротьби з
організованою злочинністю та корупцією, входять засновані на
конституційних засадах юридичні норми практично всіх трьох гілок
державної влади (законодавчої, виконавчої та судової): закони та
постанови Верховної Ради України; укази та розпорядження Президента
України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України,
постанови Пленуму Верховного суду України. Їх розвиток знайшов
відображення у нормативних актах місцевих органів самоврядування,
державних адміністрацій, Генеральної прокуратури, центральних
правоохоронних міністерств, відомств та їх територіальних структур.
Пріоритетами у боротьбі зі злочинністю визначені формування досконалої
правової бази боротьби зі злочинністю і корупцією, виявлення і
знешкодження злочинних угруповань, викорінення тінізації економіки та
інше [2].
В сучасному законодавстві України системоутворюючими нормативними актами
щодо прямого регулювання боротьби з організованою злочинністю та
корупцією як інституції публічного права, можна вважати закони України
“Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”
від 30 червня 1993 р. [3] та “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня
1995 р. [4].
У той же час чинне кримінальне законодавство не містить типізації
організованих злочинних угруповань, що ускладнює кваліфікацію злочинів,
вчинених ними.
Тому, враховуючи значну кількість складів злочинів, що можуть бути
скоєні злочинними угрупованнями, таким способом є необхідність виділити
типи організованих злочинних угруповань за наступними критеріями: 1) за
кримінально-правовими ознаками злочинних угруповань; 2) за характером
складу учасників злочинних угруповань; 3) за рівнем наявних корумпованих
зв’язків злочинних угруповань; 4) за видом структурованості злочинних
угруповань; 5) за етнічною структурою злочинних угруповань; 6) за
географією діяльності злочинних угруповань; 7) за характером виникнення
злочинних угруповань; 8) за наявністю легального прикриття діяльності
злочинних угруповань. Діяльність організованих злочинних угруповань
повинна аналізуватися відповідними підрозділами правоохоронних органів з
урахуванням одночасно всіх зазначених критеріїв їх класифікації.
Сучасне кримінальне законодавство дозволяє виділити наступні типи
організованих злочинних угруповань: 1) організована група; 2)
сутенерська організована група, яка забезпечує діяльність з надання
сексуальних послуг особами чоловічої та жіночої статі з метою отримання
прибутків (ч. 4 ст. 303 КК України) [5]; 3) організована група, створена
у виправній установі з метою тероризування засуджених або нападу на
адміністрацію (ст. 392 КК України); 4) банда (ст. 257 КК України); 5) не
передбачене законом воєнізоване або збройне формування (ст. 260 КК
України); 6) група, діяльність якої здійснюється під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і
поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою (ст.
181 КК України); 7) терористична група чи терористична організація (ч. 4
ст. 258 КК України); 8) злочинна організація (ст. 255 КК України); 9)
транснаціональна організація, яка займається порушенням встановленого
законом порядку трансплантації органів або тканин людини, вилученням у
людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх
трансплантації або незаконною торгівлею органами або тканинами людини
(ч. 5 ст. 143 КК України).
Як відомо, норми кримінального законодавства реалізуються в
кримінальному процесі шляхом порушення кримінальної справи, швидкого і
повного розкриття злочину, кримінального переслідування осіб, які скоїли
злочин, обвинувачення їх перед судом, судового розгляду і вирішення
справи з тим, щоб той, хто скоїв злочин, був осуджений і отримав
справедливе покарання, чи, відповідно до кримінального закону,
звільнений від відповідальності чи покарання.
?????¤?¤?$????х груп, їх організаторів та інших членів і має позитивні
наслідки у знешкодженні всієї структури окремо взятого організованого
злочинного угруповання.
На практиці також постають питання, які потребують як наукового
обґрунтування, так і законодавчого врегулювання, а саме: чи можуть
порушувати спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ і Служби
безпеки України як органи дізнання кримінальні справи про злочини, що
вчинені організованими групами, або пов’язані з корупцією, тобто
віднесені ч. 5 ст. 12 Закону України “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” до їх відання, але не підслідні
слідчим цих відомств, а також провадити у таких кримінальних справах
дізнання; які із злочинів, вчинених організованими угрупованнями
відносяться до відання спеціальних підрозділів органів внутрішніх справ,
а які із них – до відання спеціальних підрозділів Служби безпеки
України.
Складнішим є питання щодо визначення компетенції спеціальних підрозділів
по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю як органу дізнання.
У пункті 2 статті 101 КПК України [6] вказано, що вони є органами
дізнання у справах, віднесених Законом до їх відання. Але сам термін
“відання” законодавством не визначено. В частині 5 статті 12 Закону
України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю” йдеться про те, що “… спеціальні підрозділи по боротьбі з
організованою злочинністю можуть порушувати й розслідувати… кримінальні
справи про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями…”.
Виходячи зі змісту цієї статті, вбачається, що спеціальним підрозділам
СБУ надано право порушувати будь-які кримінальні справи про злочини,
вчинені організованими злочинними угрупованнями (ст. 28 КК), незалежно
від їх підслідності (ст. 112 КПК) і провадити у них дізнання. Таким
чином, виходячи зі змісту ст. 112 КПК і ч. 5 ст.12 Закону України “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”,
“відання” спеціального підрозділу СБУ як органу дізнання і
“підслідність” слідчих СБУ – не тотожні поняття. “Відання спеціального
підрозділу СБУ як органу дізнання” ширше, ніж “підслідність слідчих
СБУ”. Слід враховувати й ту обставину, якщо до компетенції спеціальних
підрозділів СБУ чинним законодавством віднесено виявлення та розкриття
злочинів, вчинених організованими групами за допомогою
оперативно-розшукових заходів та методів, то зовсім нелогічною,
необґрунтованою та такою, що не відповідає чинному законодавству, є
думка деяких вчених і практиків, що ці підрозділи не можуть як органи
дізнання порушувати кримінальні справи за вказаними злочинами.
Окрім того, й сама конструкція ч. 5 ст. 12 Закону України “Про
організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, в
якій зазначається, що “… спеціальні підрозділи по боротьбі з
організованою злочинністю можуть порушувати й розслідувати… кримінальні
справи про злочини, вчинені організованими злочинними угрупованнями …”
не відповідає принципу публічності, згідно з яким виконання відповідними
державними органами діяльності, в тому числі й підрозділом “К” як
органом дізнання, з порушення кримінальних справ в інтересах суспільства
й держави незалежно від розсуду заінтересованих осіб. Тому ця норма, на
наш погляд, повинна бути узгоджена зі ст. 4 КПК України.
Якщо виходити із того, що до компетенції спеціальних підрозділів по
боротьбі з організованою злочинністю СБУ відноситься порушення і
проведення дізнання у справах про будь-які злочини, вчинені
організованими злочинними угрупованнями, тобто незалежно від їх
підслідності, то порушення кримінальної справи в кожному випадку
виявлення ознак злочину, вчиненого організованими злочинними
угрупованнями, й проведення невідкладних слідчих дій відповідно до ст. 4
і 104 КПК України не може бути лише правом, а є, перш за все, обов’язком
спеціального підрозділу СБУ як органу дізнання, в тому числі й у
справах, які не підслідні слідчим Служби безпеки України, наприклад, про
умисне вбивство (ст. 116 КК), зґвалтування (ст. 152 КК) та ін.
Відомчі нормативно-правові акти МВС та СБУ покладають як на спеціальні
підрозділи Служби безпеки, так і на спеціальні підрозділи Міністерства
внутрішніх справ України завдання боротьби не тільки з організованою
злочинністю, а й з корупційними діяннями кримінально-правового характеру
та з правопорушеннями, пов’язаними з корупцією. Відповідно до Закону
України “Про оперативно-розшукову діяльність” [7] корупційні діяння
кримінально-правового характеру є об’єктом оперативно-розшукового
пізнання як спеціальних підрозділів Служби безпеки України, так і
спеціальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ. На наш погляд,
спеціальні підрозділи Служби безпеки України і спеціальні підрозділи
Міністерства внутрішніх справ, виходячи з їх функціонального
призначення, повинні мати одну назву. У зв’язку з чим слід внести
відповідні доповнення до стст. 9 і 10 Закону “Про організаційно-правові
основи боротьби з організованою злочинністю”.
Негативно впливають на стан законності при виявленні осіб та фактів, які
представляють оперативний інтерес, відомчі показники ефективності роботи
органів внутрішніх справ по боротьбі зі злочинністю. Таким основним
критерієм вважається співвідношення (процент) розкритих злочинів до
загальної кількості скоєних. Чим вищий процентний показник, тим краще
оцінюється робота оперативного підрозділу, чим вищі абсолютні показники,
у порівнянні з аналогічними показниками минулих років, тим гірше
оцінюється робота органу по боротьбі зі злочинністю. Процентоманія є
викривленим дзеркалом, що не відображає реального стану справ у протидії
не тільки організованій, а і загальнокримінальній злочинності. А це
робиться з метою створення враження видимого благополуччя і призводить
до умисного приховування, нереєстрації інформації про злочини, якщо на
момент її одержання нема твердої впевненості в її реалізації, або вона
списується в архів як така, що не підпадає під кримінально-процесуальні
норми про приводи і підстави до порушення кримінальної справи.
Отже, в юридичній практиці виникають ситуації, коли порушити кримінальну
справу неможливо, тому що є тільки приводи (оперативна інформація), але
відсутні підстави (достатні дані, що вказують на наявність злочинного
діяння).
Незважаючи на достатні певною мірою законодавчі засади, взаємодія у
сфері боротьби з організованою злочинністю не набула постійної
системності й носить епізодичний характер. Сучасний стан
оперативно-розшукової роботи відповідних оперативних підрозділів, у тому
числі й ОВС, характеризується її самостійністю, відокремленістю та
неврахуванням результатів аналогічної діяльності та оперативних
можливостей кожного органу, намаганням власними силами розв’язати
поставлені перед ними завдання, що обумовлює все ще низький рівень їх
взаємодії.
Аналіз стану нормативно-правового забезпечення діяльності спеціальних
підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю показує, що юридична
характеристика суб’єктів управління спеціальними підрозділами присутня в
законах України “Про міліцію” [8], “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю” та інших законах, в положеннях про
суб’єкти управління, у відомчих нормативно-правових актах або в
посадових функціональних обов’язках, якщо йдеться про особу (керівника).
Побудову законодавчої бази організації і діяльності МВС України та
спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю ще не
можна визнати досконалою. МВС України є складовим елементом системи
державного управління і відповідно вимагає корінних змін як у
організаційній, так і в функціональній структурі. Наукою управління
доведено, що в межах такої організаційної форми функції можуть
моделюватися. Суттєві зміни функцій обов’язково викликають зміни
організаційної форми.
Разом з тим, слід зазначити, що в Україні все-таки існує достатня
нормативно-правова база щодо організації та діяльності суб’єктів
боротьби з організованою злочинністю. Однак слід зауважити що в певній
мірі залишаються проблемними питання, щодо створення ефективної
міжвідомчої нормативної бази для налагодження механізму взаємодії
спецпідрозділів БОЗ як з оперативними службами в системі МВС України і
СБ України так із іншими державними органами, насамперед
правоохоронними, в цій сфері.
У той же час формування та реалізація державної політики у сфері
боротьби з організованою злочинністю потребує прийняття цілеспрямованих,
системних та комплексних правових заходів.
Вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності органів, які
ведуть боротьбу з організованою злочинністю зумовлена реаліями
сьогодення і є важливим тактичним заходом.
Формування та реалізація державної політики у сфері боротьби з
організованою злочинністю вимагає прийняття цілеспрямованих, системних
та комплексних правових заходів.
Правовий механізм регулювання суспільних відносин у сфері боротьби з
організованою злочинністю повинен постійно вдосконалюватись, що
відповідає положенням Закону України “Про організаційно-правові основи
боротьби з організованою злочинністю”.
Список використаних джерел
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. –
Ст. 141.
2. Судові та правоохоронні органи України: Збірник законодавчих та
нормативних актів. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2003. – 472 с.
3. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою
злочинністю: Закон України від 30 червня 1993 року // Відомості
Верховної Ради. – 1993. – № 35. – Ст. 358.
4. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року //
Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 34. – Ст. 266.
5. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5
квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон,
А.С.К., 2001. – 1104 с.
6. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Вид. ПОЛИВОДА А.В.,
2004. – 208 с. – (Кодекси України).
7. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992
року. // Відомості Верховної Ради. – 1992 – № 22. – Ст. 303.
8. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року // Відомості
Верховної Ради. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
М.Ю. Азаров. Основний напрям вдосконалення законодавства по боротьбі з
організованою злочинністю. “Боротьба з організованою злочинністю і
корупцією (теорія і практика)” 14’2006.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
