Основні державно-правові вчення західної Європи другої половини XIX—XX
ст.

1. Державно-правові теорії позитивізму

Розвиток державно-правових концепцій другої половини XIX — початку XX
ст. відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах
суспільного життя країн Західної Європи. Але найбільш впливовими
чинниками були економічний і політичний.

Подальший розвиток промислового виробництва, банківської сфери,
транспорту і торгівлі приводив до загострення конкуренції між окремими
виробниками, сприяв концентрації капіталу і формуванню монополій.

Поява засобів комунікації позитивно вплинула на поширення інформації,
розвиток науки.

Зміни в економічному житті значною мірою стимулювали політичні процеси в
передових країнах Заходу. Диференціація, соціальне розшарування
суспільства спричинили появу політичних партій, професійних організацій
та об’єднань громадян, що в цілому вплинуло на подальше становлення
буржуазного права, розширення прав і свобод людей.

Водночас у деяких країнах Західної Європи мали місце спроби етатизації
суспільного життя, розширення впливу держави на соціально-економічну
діяльність, почали формуватись агресивність у зовнішніх зносинах держав,
шовіністичні та расистські тенденції.

Усі ці аспекти суспільного життя, певна річ, дали поштовх розвиткові
багатьох напрямків політичних і правових учень, сприяли остаточному
формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких —
теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія
права, теорія природного права, а також антидемократичні
політико-правові вчення.

Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. французький
мислитель Огюст Конт (1798—1857), автор «Курсу позитивної філософії» та
«Системи позитивної політики».

О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності
речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці
слід лише описувати явища та їх співіснування.

У праці «Система позитивної політики» О. Конт спробував систематизувати
соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, «позитивний»
соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як
політична влада, держава і право, мислитель пов’язував з еволюцією
людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду — теологічного,
метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.

Коли домінував теологічний світогляд, держава і право уважалися
результатом дії Бога.

У ті часи існувала політична система теократії; служителі релігійного
культу здійснювали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдяки
чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані.
Боротьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади
спричинила застосування сили, висунула на перший план вояків. Усе це
поступово привело до формування спадкової монархії.

В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі феномени,
як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого
запроваджували спеціальні категорії — «суспільний договір», «права
людини», «сутність держави, права, влади». У політичній сфері переважали
юристи, літератори й публіцисти, в духовній — філософи, а в суспільстві
значно зріс середній прошарок населення.

Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм,
лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла «анархічна
республіка», в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі
стримувало нормальний розвиток людства.

На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий)
світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає
промислова епоха, «анархічну республіку» заступає нова
соціально-політична система — соціократія. Перспективи розвитку
розробляються соціологією та новою наукою — позитивною політикою.

На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі:
«Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета».

Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства:
землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи — позитивісти і
вчені; виконавці — прості робітники.

Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя можуть
бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків
суспільства.

Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та
їхніх радників — філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави
повинні бути жорстка дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві
та всебічний державний контроль.

Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння
прав і свобод особи. Суб’єктивне право, за його вченням, суперечить
принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити
його поняттям «соціальний обов’язок». З цього приводу він зазначав, що
ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права
завжди виконувати свій обов’язок. З цих же позицій він підходив до
з’ясування ролі приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а
соціальним обов’язком, функцією, що має призначення створювати капітали
й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг
робіт для нащадків.

Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові
позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої
половини XIX — початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і
права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний
позитивізм.

Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії (Д. Остін),
Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники
цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що
існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою
правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із
позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій
цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення
лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й
критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за
їхнім ученням, має справу не за сутнос-тями, а тільки з правовими
явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже,
юриспруденція є формальною наукою про позитивне право.

Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об’єктивно,
які не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права є
забезпечення соціального компромісу.

Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а
єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою
силою. Норми права — це абстрактні накази, нормативні міркування
законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом,
виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює
ними юридичні права та обов’язки.

Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон
з’являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки —
певні суспільні відносини з’являються лише тому, що є відповідний закон.
Тобто правовідносини, суб’єктивні права та обов’язки мають місце завдяки
бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава,
суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом
права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це правила
функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать
до сфери моралі.

З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання
визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна
юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас
сама є правовим явищем, суб’єктом права.

У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у
вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс
Кельзен (1881—1973), засновник «чистої» теорії права (за назвою його
основної праці «Чиста теорія права»).

Як і його попередники, Г. Кельзен зазначав, що сама постановка проблеми
сутності права є «метафізичним» питанням; розглядаючи його, наука
втрачає свою об’єктивність, викривлює справжнє відображення правової
дійсності. Якщо наука, провадив він далі, ставить перед собою мету
з’ясувати сутність права, то вона зазвичай переходить у площину
суб’єктивізму, займає ту чи ту ідеологічну позицію і з цієї позиції
трактує право і визначає його соціальну роль. Право, за вченням
мислителя, повинне бути деідеологізованим, надкласовим. Тільки в цьому
випадку воно стане об’єктивним регулятором суспільних відносин і
відповідатиме своєму призначенню.

У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав право без
взаємозв’язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід
розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну
систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є
дослідження нормативного порядку людських відносин.

Головним джерелом єдності й системності норм права є основна норма, що
продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною
категорією пізнання. Завдяки основній нормі, а не якимсь зовнішнім силам
чи інститутам, таким як Бог чи держава, будується вся система права, у
якій одні правові норми випливають з інших. Зокрема, з основної норми
випливає конституція, з якої, своєю чергою, випливають закони та інші
нормативні акти. На останній сходинці системи права знаходяться
індивідуальні норми, створювані судовими та управлінськими органами
відповідно до правових ситуацій, що виникають. Схвалюючи принцип
судового прецеденту, Г. Кельзен зазначав, що завдяки цьому право
перебуває в постійному розвитку та стає досконалішим,
індивідуалізованим.

Із цих же позицій підходив Г. Кельзен до будови теорії держави, яку він
розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу,
систему відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших. Держава в
його уявленні — це уособлення правопорядку, нормативний примусовий
порядок людських відносин панування й підкорення.

Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений
соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну
соціологію права.

Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов’язується з
творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818—1892), який
вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими
соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей,
цілеспрямованої діяльності людини.

Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з
поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб’єктивний егоїзм і корисливий
інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої
мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує
її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку.
Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в
суспільстві інтересами.

Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження
застосовується примус.

Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною
соціальною організацією примусової влади — державою з допомогою права.

У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і
визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу;
наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає
правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет;
стан владного зв’язку членів держави, відносини управління й підкорення.

Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та
індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є
забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного
інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства «вищі від
свободи».

Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а
співвідношення «держава» та «особа» вирішується в усіх випадках на
користь першої.

Право мислитель називав дисципліною примусу. З формального погляду воно
призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки
зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин; щодо змісту право
розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індивідуальних
інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, груп і станів
суспільства.

Егоїстичні інтереси та боротьба за них і е, за вченням мислителя,
основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через
боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою
права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її
інтересами і згодом забезпечується панування закону.

У другій половині XIX ст. на грунті соціологічного позитивізму виникли
органічна теорія держави і права та теорія насилля.

Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт
Спенсер (1820—1903); теорії насилля — австрійський правознавець і
соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909).

Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та
біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як
організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.

Як і всі живі організми, держава з’являється на світ, росте,
збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.

Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об’єднанням
їх у групи — органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й
захисту суверенітету, економічну, управління тощо.

У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний та
індустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за
існування, природний добір, які є необхідними і виправданими для
нормального розвитку політичного організму.

Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави —
індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а
метою держави є благо індивіда. Влада держави обмежується, зменшується
її втручання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план
виходять вільна конкуренція і підприємництво, які стають основою
розвитку суспільства.

Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями,
викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі
її розвитку.

Походження держави Л. Гумплович пов’язував із загарбницькими війнами,
уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і
рабів, переможців і підкорених.

Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і
з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович,
передує праву.

А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення держави
має місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові,
встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та
утворюється «сучасна культурна держава», характерними рисами якої є:
рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм;
забезпечення народного добробуту.

На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в
іншій інтерпретації — в теорії «вільного права», біля витоків якої стояв
Євгеній Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в
законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці
людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській,
політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів
формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.

Навіть більше, кожна спільність людей — організація, профспілка,
робітничий колектив, а також виробнича структура — фабрика,
підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій
порядок, своє право.

Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму
після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.

Є. Ерліх, висуваючи ідею «вільного», або «живого», права, віддавав
перевагу судовій та адміні-. стративши правотворчості.

Сучасна соціологічна концепція права набула поширення у США та базується
на ідеях гарвардської школи права і права «реалістів».

b d o o a

a

gdAwV

[лошується ними головним інструментом соціального компромісу, метою
якого е забезпечення загальної солідарності.

Не погоджуючись з ідеями класичного юридичного позитивізму, що розглядав
право як систему абстрактних норм, Р. Паунд вирізнив у понятті права три
аспекти: право як правопорядок, що утворюється з допомогою застосування
сили політичне організованої спільності; право як сукупність юридичних
приписів у політичне організованій спільності; право як судовий та
адміністративний процес, судочинство.

Розмірковуючи над цими поняттями, представники гарвардської школи
перевагу віддають першому з них, розуміючи під правом здебільшого
правопорядок.

На відміну від гарвардської школи, Карл Ллевеллін (1893—1962), Джером
Френк (1889— 1957) та їхні послідовники — «реалісти» не визнавали норм
поведінки, виражених у законах і прецедентах. Вони ототожнювали право з
судочинством, практикою адміністративного апарату, де, за їх ученням,
формується «реальне» право. Тому нормативність права вони оголошували
міфом, що заважає пристосовувати право до потреб життя. Загальні
положення, приписи не можуть бути застосованими в конкретних випадках,
навпаки — «реальне» право випливає з конкретної справи, ситуації.

Водночас рішення щодо неї не може бути нормою і застосовуватись у
ситуаціях, що повторюються; суд, розглядаючи конкретну нову справу,
щоразу створює право, не зобов’язуючи себе попередніми рішеннями або
законом, оскільки кожна конкретна ситуація індивідуальна.

Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція
солідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував
французький юрист Леон Дюгі (1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що
кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов’язок щодо
забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність
соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що
породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова
від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми
соціальної справедливості.

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а
тому є вищим, ніж держава, та обов’язковим для виконання. Юридична норма
виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.

А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об’єктивне й суб’єктивне. На
його думку, існує лише об’єктивне право, юридична норма, яка нікому не
надає суб’єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише
соціальний обов’язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої
дії з нормою соціальної солідарності.

Тим часом на зламі XIX—XX ст. у країнах Західної Європи стався перехід
соціології від натуралізму та біологізму до психологізму, відбулося
становлення психології як науки. Деякі вчені робили спроби віднайти
сутність права в почуттях, інстинктах, емоціях, які, на думку
психологів, є первинними відносно розуму і панують над ними.

Право почали розглядати як похідне від психіки, таке, що міститься в
характері людини, в його переживаннях. З подібних ідей виникала
психологічна теорія права, найвидатнішими представниками якої були
французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач
Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович
Петражицький (1867—1931).

Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними
процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою
якого індивід засвоює норми і правила поведінки.

Аналізуючи елементи психіки людини, такі як воля, свідомість, відчуття
та емоції, Петражицький вважав, що останні є основою поведінки людини.
Найбільш важливими є етичні емоції людини, що виникають внаслідок
уявлень про якісь вчинки. Власне, вони є внутрішніми імперативами,
заперечують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття
обов’язку.

Разом з етичними існують і правові емоції, які сприяють переходові
уявлень з емоціональної сфери у вольову, формуванню вимогливості до себе
та інших, керують поведінкою людей, що виконують певні обов’язки.

Уважаючи джерелом права переживання та емоції людини, прибічники цієї
теорії обстоювали ідею про вічність права, незалежність його від
політики, економіки й держави. Психологічна теорія розглядала право в
кількох аспектах: як право офіційне, таке, що застосовується державною
владою; як неофіційне — право соціальних спільностей та прошарків
суспільства. Крім того, вирізняли позитивне право, себто те, що
матеріалізоване в кодексах, законах та інших нормативних актах, а також
інтуїтивне право, що складалось у психіці індивіда.

Завдяки такому підходові робився висновок, що існує стільки систем,
скільки індивідуальних право-свід ом остей. Причому перше місце посідає
інтуїтивне право, оскільки воно відображає інтереси особи і йому мають
відповідати офіційне й позитивне право. Щоб така відповідність мала
місце в практичному житті, пропонувалося розробити особливу юридичну
науку — політику права, яка рівночасно вдосконалювала б психіку людини.

2. Теорії природного права

Від кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права,
які ще з часів становлення буржуазної теорії права посіли провідну роль
серед світових правових концепцій.

У розглядений нами час природно-правові теорії сформувалися в чотири
системи або напрямки: неотомізм; феноменелогізм; екзистенціалізм;
герменевтика.

Неотомізм уважається офіційною філософською доктриною католицизму, що
відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими
за змістом філософськими системами XIX—XX ст.

Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН,
Іспанії, а також у США.

Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Ма-рітен та ін. стверджували,
що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а
всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього —
матеріальний.

Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава
і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога
віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі
втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й
вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо,
солідарність і под., є вічними принципами, що переходять до людини від
Бога.

Тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах,
має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не
може називатися правом у буквальному розумінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов
для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії «держави
загального блага», авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу
та ін.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та
справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає
соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках
безробіття, хвороби, охорону здоров’я, гарантувати права і свободи
людини і загальне благо.

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був
німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859—1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до
об’єктів, а центральним поняттям — «інтенційність», тобто спрямованість
свідомості на об’єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє «чисту»,
трансцендентальну свідомість, абстраговану від людини і від суспільного
середовища.

Представники цієї школи права (Г. Вельцель, А. Райнах та_ін.) сутність
права вбачали в «ейдосах» (від грец. stikx; — вигляд), «чистих
сутностях», апріорних нормативних ідеях. Ці «ейдрси» існують самі по
собі та мають значення лише в «інтенції», тобто в спрямованості на них
свідомості.

«Ейдоси» розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми
природного права, що існують до виникнення позитивного права.

«Ейдоси», нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в
свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне
право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в
суспільстві «ейдосів», що випливають із «природи речей».

Третім напрямком природно-правової теорії права є екзистенціалізм, що
його сповідували Е. Фехнер, В. Майгофер та ін.

Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція (від лат. existentia
— існування) — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в
людському «я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною
особистістю.

Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як
небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає
екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.

Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне
буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття
є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в
процесі життєдіяльності людини в різних «граничних ситуаціях».

Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визначається екзистенцією
людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як
екзистенціальне природне право. Але природне право не має постійного
змісту, воно є безконечним ланцюгом окремих індивідуальних правових
ситуацій, що не можуть передбачатися та охоплюватися сталою нормою.
Норму права прибічники цієї теорії називають штучним явищем, витвором
свідомості, невідповідним екзистенції.

А. Кауфман, В. Гассемер та інші автори герме-невтичної (від грец.
єрцтіуєитіаеті — мистецтво тлумачення) теорії природного права
стверджували, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає
формальну рівність людей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для
досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого
часу й місця.

Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як
процес, під час якого на основі «…живої історичної мови відбувається
становлення конкретного історичного права». Поза процесом розуміння не
може бути об’єктивної правильності права.

Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів
поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто,
право не є приписами для виконання судовими та адміністративними
органами; навпаки, своїми діями вони створюють правові форми.

3. Антидемократичні політико-правові теорії

З другої половини XIX ст. в економічному й політичному житті багатьох
країн Західної Європи сталися зміни, що привели до концентрації
виробництва й капіталу, його злиття з промисловим капіталом, утворення
міжнародних монополій. Усе це, а також розвиток науки і технологій
сприяли значному збільшенню виробництва товарів, що поставило в порядок
денний питання про пошук сировини та нових ринків збуту.

Тоді зацікавлені кола західних країн почали формувати ідеологію
експансії, плекати расистські й шовіністичні тенденції, що
матеріалізувалися в державно-правових ученнях.

Ідейною зброєю цієї ідеології були теорії французького соціолога
Жозефа-Артюра де Гобіно (1816—1892), міністра колоній Великобританії
Джозефа Чемберлена (1836—1914) та ін., які пропагували ідеї расової
боротьби і природного добору вищої раси. Появі антидемократичних
державно-правових теорій багато в чому сприяли погляди німецького
історика Генріха Трейчке (1834—1896), який сповідував ідеологію
пруссько-німецького націоналізму, а також мілітаристські устремління
німецької військової верхівки, біля витоків яких стояли Гель-мут-Карл
Мольтке (1800—1891) та Гельмут-Йоган Мольтке (1848—1916).

Автором антидемократичної державно-правової теорії був німецький філософ
Фрідріх Ніцше (1844— 1900), який виклав свої погляди на ці суспільні
явища у працях «По той бік добра і зла» (1886 p.), «Так казав
Заратустра» (1883—1884 pp.), «Воля до влади» (1889—1901 pp.) та ін.

Держава і право, за вченням філософа, є засобами культури, яка постає як
світова за своїми масштабами боротьба сил і воль.

Воля до накопичення сили, боротьби за владу пронизує, на його думку, всі
природні й суспільні явища, серед яких — політика, право, законодавство
і держава. Влада визнається найбільшою цінністю і метою існування, а
засобом її досягнення — все людство. Виправданням боротьби, зусиль
усього людства є видатні особистості, які час від часу з’являються.

Соціально-політичну історію Ф. Ніцше розглядав як боротьбу двох воль за
владу. З одного боку, це воля сильних, вищих видів, аристократів, з
іншого — воля слабких, натовпу, рабів.

Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства,
розквіт культури. Воля до влади слабких — це занепад, вимирання
культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими
повністю виправдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих
видів людей необхідні насилля і рабство.

Підневільна праця більшості людей теж виправдана, оскільки це увільнить
привілейовану незначну частину суспільства від боротьби за існування.

Держава, за вченням Ф. Ніцше, є наслідком насильницького процесу, під
час якого з’являється привілейована культурна особа, що панує над
натовпом. Від часу свого виникнення держава постає як знаряддя й засіб
для закріплення влади сильної особи, розвитку аристократичної культури.
Держава, що утворена в інший, ненасильницький спосіб, не в спромозі
забезпечити появу геніїв, розвиток культури.

У своєму вченні філософ зробив спробу обгрунтувати кастові ідеали,
стверджуючи, що всі люди природно поділяються на геніїв, виконавців
їхньої волі, що забезпечують порядок у державі, а також пересічних
людей.

Поява геніїв, сильного типу людей і розквіт культури можливі, за вченням
Ф. Ніцше, лише в державі, де править аристократія. Інші форми держав і,
зокрема, демократія нездатні створити такі умови, можуть призвести до
занепаду культури та унеможливлюють появу геніїв. Звідси сучасні йому
держави філософ називав «смертю народів», «установою для зайвих людей»,
стверджував, що світом володіє натовп, закликав переглянути систему
цінностей, що склалася, і створити умови для появи держави, яка сприяла
б розвиткові культури та появі геніїв.

Своєрідним у Ф. Ніцше було також учення про право, що його він розглядав
як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він
не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу людей,
вважав, що в основі права — сила, перевага, привілеї. Право фіксує,
закріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось
схожим на договір сторін, що виборюють владу.

Подібні до Ф. Ніцше ідеї були розвинені в державно-правовому вченні
елітаризму (від франц. elite — краще, добірне). Засновниками теорії еліт
були італійці — соціолог Вільфредо Парето (1848—1923) та юрист і
соціолог Гаетано Моска (1858—1941).

В. Парето висунув концепцію «зміни еліт», згідно з якою основою
суспільних процесів є боротьба еліт за владу.

За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне
місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість.
Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування,
оскільки приводить до диктатури.

Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний
суверенітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки «людина
натовпу» розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може
брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на
політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу,
прогрес і стабільність.

Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості люди,
досягнувши відповідного рівня.

У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на
засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади
найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення.

ЛІТЕРАТУРА

Забигайло В. К. Эволюция современного буржуазного государства и права. —
К., 1991.

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. —
М., 1983.

Марченко М. Н. Политические теории и политическая практика. — М., 1992.

Теорія держави і права: Навчальний посібник / За ред. В. В. Копєйчикова.
— К., 1995.

Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. —
М., 1971.

Похожие записи