Обставини, що виключають злочинність діяння

Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння.

Необхідна оборона.

Уявна оборона.

Затримання особи, що вчинила злочин.

Крайня необхідність.

Виконання наказу або розпорядження.

Діяння, пов’язане з ризиком.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння

Студенти повинні знати, що нерідко громадяни, а також службові особи
змушені здійснювати вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються
з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, з вбивством, знищенням
майна, перевищенням влади тощо), які, не є кримінальне протиправними, а
навпаки, визнаються правомірними.

У науці такі вчинки називаються обставинами, що виключають суспільну
небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння.

КК у розділі VIII Загальної частини формулює такі види обставин, що
виключають злочинність діяння:

необхідна оборона (ст. 36),

уявна оборона (ст. 37),

затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38),

крайня необхідність (ст. 39),

фізичний або психічний примус (ст. 40),

виконання наказу або розпорядження (ст. 41),

діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42),

виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43).

Ознаки обставин, що виключають злочинність діяння:

всі вони являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії
(наприклад, необхідна оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання
допомоги при виконанні наказу). Подібні вчинки, проте, можуть бути
виправдані лише в тому разі, якщо вони викликані винятковими подіями,
процесами або діями, тобто певними підставами, що й обґрунтовують
необхідність таких вчинків.

зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об’єктивних ознак
здійсненого вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя
при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а
застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного
злочинця – з видимими ознаками перевищення влади тощо).

обставин, що розглядаються, мають незлочинний характер, їм властива
правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність ґрунтується або на
суб’єктивному праві, або на юридичному обов’язку, або на владних
повноваженнях. Тому зазначені обставини знайшли своє закріплення не
тільки в КК, а й в інших законодавчих актах (наприклад, законах України
“Про міліцію”, “Про Службу безпеки України”, “Про оперативно-пошукову
діяльність”, в адміністративних та інших законах). До обставин,
передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних
обов’язків, виконання службового обов’язку, застосування сили,
спеціальних засобів, зброї тощо.

ці обставини є суспільно корисні, тобто такі, що відповідають інтересам
особи, суспільства або держави. Водночас це не виключає того, що в ряді
випадків такі вчинки можуть і не бути суспільне корисними (наприклад,
перевищення меж необхідної оборони). У цьому разі вони визнаються
соціальне допустимими (прийнятними).

кримінально-правові наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь,
якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну
відповідальність особи за заподіяну шкоду.

Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони:

1) чітко розрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже
на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення
відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним;

2) сприяють підвищенню правової активності та правової свідомості
громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї
захищеності в разі нанесення ними шкоди при здійсненні свого права або
виконання службових чи громадських обов’язків;

3) мають важливе профілактичне значення.

Отже, обставини, що виключають злочинність діяння, – це передбачені КК,
зовнішньо схожі зі злочинами суспільна корисні (соціальна прийнятні) і
правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і
виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну
відповідальністю особи за нанесену шкоду.

Крім того, у статтях Особливої частини КК може бути вказівка на те, які
обставини вчинення конкретного діяння, передбаченого відповідною
статтею, виключають його злочинність (наприклад, використання права
захисту або набуття статусу біженця (ч. 4 ст. 331), воєнна необхідність
(ч. 1 ст. 433) тощо).

Необхідна оборона

Студентам слід звернути увагу на те, що необхідна оборона — найбільш
поширена обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є правомірним
захистом правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від
суспільна небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного
відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що
відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних
законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а
також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне
небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,
необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи
припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж
необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК).

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним
правом людини. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що кожна особа має право
на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільне
небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи
органів влади.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є
важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожен
має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей
від протиправних посягань (ч. З ст. 27 Конституції України). Необхідна
оборона є суб’єктивним правом людини, а не її обов’язком. Вона може
реалізувати його в межах вимог закону, походячи зі своєї оцінки реалій
конкретної ситуації.

У той же час для певних осіб необхідна оборона є обов’язком, ухилення
від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов’язаний
захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе,
суспільні й державні інтереси згідно з Законом «Про міліцію» та
прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті,
повинен захищати об’єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної
та вартовоі служб Збройних Сил України, присягою Українському народові
та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних
нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у
випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу,
спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., Закон «Про міліцію»).

Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону «Про участь громадян в охороні
громадського порядку і державного кордону» члени громадських формувань з
охорони громадського порядку і державного кордону мають право
застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу,
спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

Умови правомірності необхідної оборони:

1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним — тобто загрожував
тяжкими наслідками – у сфері важливих суспільних цінностей – життя,
здоров’я, власності, державного керування тощо. . Це означає, що за
своїм характером і можливими наслідками воно підпадає під ознаки
кримінально-правових норм. У юридичному плані такі діяння можуть і не
визнаватися злочинними (наприклад, виконуватися особою, що не є
суб’єктом злочину — неосудною або такою, що не досягла віку. з якого
настає кримінальна відповідальність). Від зазначених діянь також можлива
необхідна оборона.

При цьому напад не обов’язково повинен бути злочином, досить і того, що
він був реально небезпечним – загрожував тяжкими наслідками. Посягання
може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах
на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням
фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням
зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

Необхідна оборона неможлива:

проти правомірних дій посадових осіб (працівників міліції, судових
виконавців і т. ж.), які не є суспільне небезпечними;

при нападі неосудного, про що знає той, хто захищається, інакше – особа,
на яку здійснюється напад, має право захищатися за правилами крайньої
необхідності;

при нападі тварин (якщо вони нападають самі) або якщо їх люди,

при провокації необхідної оборони. Провокацією необхідної оборони
називають такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб
потім була можливість помститися, посилаючись на те; що був змушений
оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони. —

2. Посягання повинно бути наявним, тобто розпочатим, чи який неминуче
повинен початись.

Суспільне небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти.
Роз’яснюючи це положення Пленум Верховного Суду України у п. З своєї
постанови від 28 червня 1991 р. №4 «Про практику застосування судами
законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільне
небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної оборони виникає не
лише в момент суспільне небезпечного посягання, а й за наявності
реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з’ясування
цього необхідно враховувати поведінку нападаючого, зокрема.
спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу
особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.

Згідно з ч.2 ст. 15′ Закону «Про міліцію» спроба особи, яка затримується
працівником міліції з вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього,
скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї,
дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю.

3. Своєчасність оборони. Дії особи, яка захитається, визнаються
правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу
здійснення посягання.

Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає
повністю і остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено
край захистом (затримання, втеча нападника тощо).

У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впливом посягання,
нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або
припинене. Пленум Верховного Суду України рекомендує при вирішенні цього
питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи,
яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів
захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то
слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таким
чином, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого
моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної
оборони, і тому заподіяння в такій ситуації тому, хто посягає, шкоди
повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як посягання було
відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що
в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність,
відповідальність настає на загальних підставах.

4. При необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто
посягає. Шкода, що наноситься тому, хто посягає, може характеризуватися
позбавленням його життя, нанесенням тілесного ушкодження, знищенням або
пошкодженням його майна.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991р. пояснив:
“Якщо при обороні випадково заподіяно шкоду непричетній до нападу особі,
в залежності від наслідків відповідальність може наступати за заподіяння
шкоди з необережності» (п.6).

5. Необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом
прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також
суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати
не тільки власні інтереси, але й інтереси інших громадян, суспільства та
держави, а відповідні службові особи зобов’язані це робити в межах своїх
повноважень.

6. У процесі необхідної оборони не повинно бути перевищення її меж
(ексцесу оборони) .

Відповідно до ч. З ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони
визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно
не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність
лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 КК.

У постанові Пленуму Верховного Суду України зазначається, щоб встановити
наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, слід
враховувати не лише відповідність чи не відповідність знаряддя захисту і
нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася,
обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і
тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу,
неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто
захищається, їх фізичні дані (вік. стать, інвалідність, стан здоров’я)
та інші обставини.

За законом ексцес оборони можливий там, де заподіяна тому, хто посягає,
тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідала
або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Особа, яка захищається,
повинна усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шкоди, що заподіюється
нею тому, хто посягає. Вирішальним тут виступає суб’єктивне ставлення
особи, яка захищається, до заподіяної шкоди, перевищення меж необхідної
оборони може мати місце лише за наявності умислу.

Отже, перевищення меж необхідної оборони – це умисне заподіяння тому,
хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно
неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної
обстановці захисту.

Верховний Суд України роз’яснює, що при розгляді справи треба
з’ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно
відбити суспільне небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням
нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості7.

Уявна оборона

Студенти повинні звернути увагу, що іноді особа, яка захищається,
перебуває в ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей через
обстановку, що склалася, вона помилково сприймає за суспільне небезпечне
посягання у зв’язку з чим заподіює тому, хто посягає, шкоду (наприклад,
мешканцю, який заблукав і помилково намагався зайти в чужу квартиру,
тощо). Подібні ситуації називають уявною обороною, що пов’язана з
фактичною помилкою того, хто “захищається”.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною обороною визнаються дії, пов’язані
із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільне
небезпечного посягання не було і особа, неправильно оцінюючи дії
потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Від необхідної оборони уявна оборона відрізняється тим, що в процесі неї
особа помиляючись щодо реальності посягання заподіяла шкоду іншій особі.
В п. 9 постанові Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 року
роз’яснюється, що “… дії, вчинені в стані уявної оборони, тобто коли
особа, яка захищається, добросовісно помиляється щодо реальності
посягання, повинні розглядатися як такі, що вчинені в стані необхідної
оборони. Коли при цьому були перевищені межі захисту, допустимого в
умовах відповідного реального посягання, особа повинна нести
відповідальність за перевищення меж необхідної оборони або в залежності
від обставин справи за необережний злочин”.

Згідно із законом уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за
заподіяну шкоду, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні
підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не
усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч.
2 ст. 37 КК).

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого
припущення, але при цьому перевищувала межі захисту, що дозволяється в
умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній
відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 37
КК) за ст.ст. 118, 124 КК.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла
усвідомлювати відсутність реального суспільне небезпечного посягання,
вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через
необережність (ч. 4 ст. 37 КК), тобто за вбивство через необережність
(ст. 119 КК) або за необережне тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

Затримання особи, що вчинила злочин

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо
після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила
злочин, і доставляння її відповідним органам влади, якщо при цьому не
було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи
(ч. 1 ст. 38 КК).

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами – це
насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи,
яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії
викликані необхідністю затримання і відповідають небезпечності вчиненого
посягання і обстановці затримання злочинця.

Затримання особи, що вчинила злочин (злочинця) є суспільне корисним
діянням, оскільки воно запобігає вчиненню ним нових злочинів.

Обставини правомірності затримання особи:

1.Особа, яка підлягає затриманню. Особа, яка затримується, повинна
вчинити злочин, а не яке-небудь інше правопорушення.

2. Характер та тяжкість вчиненого злочину. Не може бути правомірним
затримання особи, що вчинила злочин, за який законом не передбачається
покарання такі, як арешт, обмеження чи позбавлення волі (наприклад,
ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК).
Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про
незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за
незаконне позбавлення волі.

3. Своєчасність затримання. Затримання можливе лише в момент або
безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом
виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання,
коли об’єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного
заподіяння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання,
що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після
завершення злочину.

Злочинець може бути затриманий і через деякий час після вчинення
злочину. Але таке затримання може бути проведене тільки уповноваженою
особою (наприклад, працівником міліції).

Затримання, зроблене через деякий час, особою, яка не має для цього
підстав, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є
неправомірним.

4. Відношення до вчинюваного злочину особи, що затримує. Може
здійснюватись як потерпілим, або його родичами, так і іншими особами
(свідками), а також представниками правоохоронних органів.

5.Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях
потерпілих або інших осіб, пов’язаних із позбавленням злочинця особистої
волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії
збігаються з фактичними ознаками об’єктивної сторони деяких злочинів,
наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних
ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна.
Затримання, може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено
на короткий проміжок часу. Але, затриманий злочинець при першій же
реальній можливості повинен бути переданий органам влади.

6. Затримання повинно здійснюватися без перевищення заходів, необхідних
для цього.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 15 Закону «Про міліцію», працівник міліції
як крайній захід має право застосувати вогнепальну зброю для затримання
особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається
втекти. З цього приводу Пленум Верховного суду України пояснив, що
працівники міліції, інші представники влади, природоохоронних органів,
воєнізованої охорони, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків
заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної
відповідальності, якщо діяли з дотриманням закону.

?

o

&

&

&

&

Дії громадян, які при виконанні громадського обов’язку щодо підтримання
правопорядку заподіяли шкоду особі в зв’язку з вжиттям заходів щодо
припинення її суспільне небезпечного посягання, затримання з метою
передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатися як
вчинені в стані необхідної оборони, якщо ними не було допущено явної
невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної
небезпечності вчиненого та обставинами затримання.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається
умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка не
відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.
Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне
відповідальність за ст.ст. 118 і 124 КК (ч. 2 ст. 38 КК).

Нанесення злочинцю фізичної шкоди після його затримання є розправою, яка
кваліфікується як умисний злочин на загальних підставах.

Крайня необхідність

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для
усунення небезпеки, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було
усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення
меж крайньої необхідності.

У ч. 2 ст. 39 перевищення меж крайньої необхідності (ексцес крайньої
необхідності) визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Таким чином, крайня необхідність – це вимушене заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що безпосередньо
загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших
осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо вона в
даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна
шкода с рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Крайня необхідність полягає у зіткненні двох охо-ронюваних законом
інтересів фізичних чи юридичних осіб, суспільних інтересів чи інтересів
держави, коли захистити один із них можна тільки шляхом заподіяння шкоди
іншому. За певних умов таке заподіяння шкоди розглядається як
правомірне.

Для громадянина дії, вчинені у стані крайньої необхідності, є
реалізацією його суб’єктивного права, а для певних категорій службових
осіб (працівників міліції, пожежної охорони тощо) — обов’язком.

Згідно з ч. 1 ст. 39 КК не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки,
що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї
людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам
держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути
іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж
крайньої необхідності.

Умовами наявності крайньої необхідності:

1. Небезпека може загрожувати особі чи охоронюваним законом правам цієї
людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам
держави.

Небезпеку, що породжує, створює стан крайньої необхідності, утворюють:

а) дії сил природи – стихійні явища – повінь, пожежа. блискавка та ін.
лиха;

б) фізіологічні та патологічні процеси – холод, голод, хвороба;

в) напад тварин – диких чи домашніх, які нападають самі без впливу
людей;

г) дії людей – малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони
загрожують;

Правомірні дії громадян та посадових осіб стану крайньої необхідності не
утворюють.

2. Загрози має бути наявною. Небезпека, далі, повинна загрожувати саме
правоохоронюванпм інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці
інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканість,
особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та
інші охоронювані законом права та інтереси).

3. Крайня необхідність здійснюється заподіянням шкоди третім особам, не
винних у виникненні небезпеки. У стані крайньої необхідності шкода
заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі.

4. Крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб’єкта. За
своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися,
наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна,
його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних
засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням
державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил
безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням його
особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні
підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення
або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а
розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою
вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

5.Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути
заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності.
Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння
шкоди в цьому випадку, може тягнути відповідальність на загальних
засадах.

6. Небезпеку у даній обстановці не можна було усунути іншими засобами,
без нанесення шкоди.

7. Не повинно бути допущено перевищення меж крайньої необхідності, тобто
умисного заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є
більш значною, ніж відвернута шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Вчинення злочину з
перевищенням меж крайньої необхідності закон визначає як обставину, що
пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Не може бути визнано правомірним заподіяння шкоди, яка є рівною
відвернутій шкоді. Скажімо, знищення чужої автомашини для врятування
своєї і тим більше позбавлення когось життя для врятування власного.

Частина З ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній
відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо
внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що
загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій
небезпеці.

Відповідно до ст. 445 ЦК шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності,
повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла. Враховуючи
обставини, при яких була заподіяна шкода, суд може покласти обов’язок її
відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, яка
заподіяла шкоду, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи
частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності:

підставою необхідної оборони є суспільне небезпечне посягання фізичної
особи, що викликає необхідність у його негайному відверненні або
припиненні; підстава крайньої необхідності – небезпека, що безпосередньо
загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній
обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди (дії людей, сил природи,
тварин);

при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто
посягає; при крайній необхідності — третім особам

Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхідності правомірне
лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При
необхідній обороні це необов’язково.

при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна
відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній
необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною,
ніж шкода відвернена;

перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність
і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за
перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на
загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як
обставина, яка пом’якшує покарання.

Фізичний або психічний примус

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду
правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного
примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1
ст. 40 КК).

Частина 2 цієї статті зазначає, що питання про кримінальну
відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам,
якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала
можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу,
вирішується відповідно до положень статті 39 цього Кодексу.

Фізичний примус — це насильницький вплив на особу (її зв’язування,
нанесення побоїв, мордування, катування тощо) або позбавлення її волі.

Психічний примус — це реальна погроза негайного застосування до особи
насильницьких дій чи спричинення іншої шкоди.

Метою примусу є домогтися від особи відповідної поведінки або позбавити
її можливості діяти за своїм розсудом, що призводить до заподіяння шкоди
правоохоронюваним інтересам.

Якщо такий примус створював стан крайньої необхідності (наприклад, особа
під впливом побоїв або погрози вбивством видала чуже майно), то питання
про кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним
інтересам вирішується за правилами ст. 39 КК, тобто залежно від того, чи
викликав зазначений примус стан крайньої необхідності і якщо викликав,
то чи було допущено або не було допущено перевищення меж крайньої
необхідності. В іншому випадку особа підлягає кримінальній
відповідальності за заподіяну шкоду на загальних підставах, хоча
вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу повинно
враховуватися як обставина, яка пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66
КК).

Виконання наказу або розпорядження

Відповідно до ч. 1 ст. 41 КК дія або бездіяльність особи, що заподіяла
шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона
була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Наказ – це акт управління, виданий уповноваженою службовою особою, який
приписує певній особі (групі осіб) вчинити дію або бездіяльність,
пов’язану із заподіянням шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. За
своїм змістом наказ повинен відповідати повноваженням особи, яка видала
його.

Згідно зі ст. 4 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України кожний
військовослужбовець зобов’язаний неухильно виконувати накази командира.
Ст. 2 Дисциплінарного Статуту органів внутрішніх справ України
зобов’язує кожну особу рядового і начальницького складу виконувати
накази начальників. Вимоги виконування наказів (розпоряджень)
начальників зафіксовані в нормативних документах стосовно всіх категорій
працівників (у Кодексі законів про працю (ст. 139), правилах
внутрішнього розпорядку тощо).

Особа, яка одержала законний наказ, зобов’язана його виконати. За своєю
юридичною природою виконання законного наказу – це виконання особою
свого юридичного обов’язку. Відмова від виконання такого наказу, його
невиконання або неналежне виконання є правопорушенням, у тому числі –
злочином (наприклад, для військовослужбовця передбачена кримінальна
відповідальність за непокору (ст. 402 КК) та невиконання наказу (ст. 403
КК)).

Згідно зі ст. 60 Конституції України ніхто не зобов’язаний виконувати
явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання й виконання явно
злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.
Злочинним визнається наказ, що передбачає вчинення злочину. Таким
визнається не тільки діяння, передбачене КК, але і діяння, що є злочином
відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями
(ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод
людини).

У частині 3 ст. 41 КК зазначено, що не підлягає кримінальній
відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ
або розпорядження.

Особа, яка виконала злочинний наказ, підлягає кримінальній
відповідальності, як і особа, що віддала такий наказ. Так, службова
особа, що віддала злочинний наказ, підлягає відповідальності за
зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) і за
підбурювання (організаторство) вчинення злочину, передбаченого в наказі.
Відповідальність особи, яка виконала такий наказ, залежить від того, чи
усвідомлювала вона злочинний характер наказу.

Якщо для особи очевидно, що наказ є злочинним, і вона, проте, виконала
такий наказ, то така особа підлягає кримінальній відповідальності за
вчинення злочину на загальних підставах як виконавець злочину. Це
положення сформульоване в ч. 4 ст. 41 КК: “Особа, що виконала явно
злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання
такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності
на загальних підставах”. При цьому суд може визнати вчинення злочину на
виконання такого наказу обставиною, яка пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1
ст. 66 КК).

Особа, яка одержала злочинний наказ, може і не усвідомлювати його
злочинного характеру. Проте якщо за обставинами справи вона повинна була
і могла це усвідомлювати, то вчинене розглядається як необережний
злочин, якщо, звичайно, таке діяння передбачене в КК як злочинне. Якщо
особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру
наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого
наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що
віддала злочинний наказ чи розпорядження (ч. 5 ст. 41).

Діяння, пов’язане з ризиком

Ст. 42 КК регулює питання кримінальної відповідальності за діяння,
пов’язані з ризиком, що потягли наслідки, характерні для конкретних
злочинів.

Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду
правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинено в умовах
виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ч. 1
ст. 42 КК).

Ризик визначається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна
було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з
ризиком, і особа, яка допустила ризик, обгрунтовано розраховувала, що
вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним
інтересам (ч. 2. ст. 42 КК).

Ознаки виправданого ризику:

наявність об’єктивної ситуації, що свідчить про необхідність досягнення
значної суспільне корисної мети;

неможливість досягнення цієї мети неризикованим діянням;

прийняття особою запобіжних заходів для відвернення шкоди
правоохоронюваним інтересам. .

Об’єктивна ситуація, що викликає необхідність досягнення значної
суспільне корисної мети, в одних випадках може полягати в наявності
небезпеки (наприклад, загроза життю хворого при лікарському ризику;
небезпека захоплення території супротивником при військовому ризику
тощо), а в інших – в необхідності одержання нових знань (при
дослідницькому ризику) або недопущенні великих збитків чи одержанні
значної вигоди (при господарському ризику) тощо.

Ознаками діяння, пов’язаного з ризиком, визнаються:

його мета;

об’єкт заподіяння шкоди;

характер діяння;

його своєчасність

межі заподіяння шкоди.

Виправданість ризику вимагає:

прагнення досягти значної суспільне корисної мети (розробка й
виготовлення нових ліків тощо);

неможливість досягти поставленої мети шляхом, не поєднаним із ризиком;

особа, яка допустила ризик, вжила заходи, достатні для відвернення
шкоди.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для
життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших
надзвичайних подій (ч. З ст. 42 КК).

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації

Студенти повинні звернути увагу на те, що згідно з ч. 1 ст. 43 КК, не є
злочинним вимушене заподіяння певної шкоди правоохоронюваним інтересам
особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи
участь в організованій групі чи злочинній організації з метою
попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Умови заподіяння шкоди:

1) суб’єкт заподіяння шкоди;

2) його об’єкт;

3) характер дії (бездіяльності);

4) межі заподіяння шкоди.

Суб’єкт заподіяння шкоди. Це лише особи, які відповідно до чинного
закону виконують спеціальне завдання в складі організованої групи або
злочинної організації. До них належать: 1) негласні працівники
оперативних підрозділів або особи, які співробітничають з ними, що
проникли до злочинної групи (п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України “Про
оперативно-розшукову діяльність”); 2) штатні і позаштатні негласні
працівники спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою
злочинністю, введені під легендою прикриття в організоване злочинне
угруповання (ст. 13 ч. З Закону України “Про організаційно-правові
основи боротьби з організованою злочинністю”); 3) учасники організованих
злочинних угруповань, притягнуті до співробітництва спеціальними
підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю (ст. 14 цього
Закону) .

Об’єкт заподіяння шкоди – інтереси особи, суспільства, держави. що
охороняються кримінальним законом (наприклад, недоторканість
громадянина, його власність, громадська безпека, порядок управління,
державна таємниця тощо).

За своїм характером дії (бездіяльність) особи, яка заподіює шкоду в
складі організованої групи або злочинної організації, повинні збігатися
з ознаками якогось злочину, за винятком тих, що передбачені в ч. 2 ст.
43 КК (наприклад, особа може вчинити крадіжку. вимагання, завдати
потерпілому побоїв тощо).

Межі заподіяння шкоди визначаються ч. 2 ст. 43 КК. Особа може, беручи
участь у злочинній організації, заподіяти будь-яку шкоду, тобто навіть
вчинити злочин (наприклад, заподіяти потерпілому середньої тяжкості
тілесні ушкодження або брати участь у контрабанді, у розкраданні чужого
майна тощо). Виняток складають, вчинення: тяжкого умисного злочину,
пов’язаного зі спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або
настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (загибелі людей,
екологічного забруднення значних територій тощо).

Відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди: особі не може
бути призначене покарання у виді довічного позбавлення волі. Якщо такій
особі призначається позбавлення волі на певний строк, то його розмір не
може перевищувати половини максимального строку позбавлення волі,
передбаченого законом за цей злочин (ч. 3 ст. 43 КК).

Рекомендована література:

Акимочкин В. Нападение и защита //Российская юстиция.-1998.-Xsl.

Андрушко П.П. Про поняття та види обставин, що виключають суспільну
небезпеку чи протиправність діяння //Вісник Київ. ун-ту. Юридичні науки.
Випуск 26. -К.,1985.

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. — Харьков,
1991.

Баулин Ю.В, Право граждан на задержание преступника. -Харьков, 1986,

Блатов Е.В. Квалификация деяний, исключающих уголовную ответственность
//Государство и право. -1992.-№9.

Диденко В. П. Правомерность причинения вреда преступнику при задержании.
— К.: 1984,

Діденко В.П. Обставини, що виключають злочинність діяння: Лекція.-К.,
1993.

Дячук С. Юридична природна виконання наказу //Право України.-1999.-№4.

Дячук С.І. Юридична природа виконання наказу; кримінально-правова оцінка
діяння особи, що віддала чи виконала протиправний наказ:Автореф. дис.
… канд. юрид. наук (12.00.08)/Київський національний ун-т ім.Тараса
Шевченка.– К., 2000.– 17с.

Загородня Г., Ільковець Л. Право на необхідну оборону //Право У
країни.-1992.-№6.

Мурашин О.Г., Колодій A.M. Проблеми законності професійного ризику в
умовах створення громадянського суспільства і засад правової держави
//Філософські проблеми права та правоохоронної діяльності співробітників
ОВС.-К.,1995.

Ляпунов Ю., Истомин А, Социально-правовая природа института необходимой
обороны // Законность.-1994. -№4.

Михайлов В.И. Нормативное регулирование исполнения приказа и некоторые
вопросы уголовного права //Государство и право. -1996. -№12.

Михайлов В.И, О социально-юридическом аспекте содержания обстоятельств,
исключающих преступность деяния //Государство и право.-1995.-№12.

Новиков М. О необходимой обороне и крайней необходимости//Соц.
законность. — 1991.-№10.

Осадчий B.I. Необхідність внесення змін в умови і межі застосування
працівниками міліції вогнепальної зброї, спеціальних засобів і заходів
фізичного впливу //УАВС. Наук, Вісник,-К., 1997,-Вип.І.

Похожие записи