Реферат на тему:

Новий час

Абсолютна держава, яка раніше сприяла розвиткові промисловості і
торгівлі, тепер своєю дрібничковою опікою, регламентацією, бюрократичним
втручанням в діяльність торгівельних і промислових підприємств, сковує
промисловість і торгівлю.

Це був період, коли ставилось питання про усунення всіх станових
привілеїв, поділів, повинностей, говорили про політичні та юридичні
гарантії свободи та безпеки особи, недоторканості приватної власності,
перетворення землі у звичайний товар.

Панівним стає юридичний світогляд, методологічною основою якого є
раціоналізм, що вимагав оцінки суспільних і політичних явищ з позицій
здорового глузду. Існуючий устрій вважають таким, що є «нерозумним»,
«суперечить природі людини».

Суспільство і державу розглядають у той час як механічну сукупність
індивідів, пов’язаних між собою договором, реалізація якого гарантована
нормами права.

Вважається, що право є основою, зв’язком суспільства і взмозі вирішити
всі проблеми у суспільстві. Ця ідея є основною у доктрині природничого
права XVII ст., а також відображена у ідеї Просвітництва про заміну
правління людей правлінням законів.

Втіленням юридичного світогляду виступила теорія природного права і
пов’язаного з нею суспільного договору. Теорія природного права у 18 ст.
висунула ідею невід’ємних природних прав людини: право на життя,
свободу, власність, рівність, демократію тощо, які властиві людині від
природи і є продиктовані розумом.

Вимоги людського розуму, які випливають з природи людини, формують
«природниче право». Цим вимогам має відповідати «позитивне право», тобто
закони, встановлені державою. Так само і устрій держави та її діяльність
мають відповідати первинному суспільному договору, який завершив стан
бездержавного існування, де всі були вільними і рівними, але перебували
у стані небезпеки.

Відтак, держава не є вічною організацією, а виникає історично, в
результаті переходу від природного до суспільного стану внаслідок
договору.

Концепція суспільного договору змінила погляд на джерело публічної
влади, на суб’єкта державного суверенітету. Народ виступає джерелом і
зверхником усякої влади.

Держава виступає гарантом права. Основним її завданням є створення
міцного правопорядку, заснованого на юридичній формальній рівності
суб’єктів права, гарантіях свободи підприємництва, приватної ініціативи
і конкуренції, непорушності власності і договорів. На першому місці тоді
ще не стояло завдання наділення людини політичними правами.

Мислителі того часу по-різному визначають співвідношення “status
naturaе” і “status civilis”. П. Юркевич за цим критерієм групує
мислителів Нового часу: 1) перші вважають, що природний стан неповний і
йому властиві певні недоліки, а становище держави є доповненням,
удосконаленням природного стану (Гобс, Спіноза, Лок); 2) другі
припускають, що природний стан є нормальний, досконалий і повний, а
“status civilis” – ненормальний стан, ухилення від природного ладу і
тому має бути підданий запереченню (Руссо).

Ігор Юрійович Козліхін, професор Санкт-Петербурзького університету
вважає Гобса та Гроція такими, що у своїх концепціях розглядають державу
як силу, яка протистоїть «природному» анархізму суспільства і тому
держава має виключно позитивну цінність. Їх відносять до державницького
напрямку у політико-правовій науці. А ліберали Лок, Монтеск’є, Кант, які
остерігались необмеженої влади держави, шукали, відповідно, засобів, які
хоча б обмежували можливості зловживання владою. На їх думку, держава і
закони призначені для збереження і розширення свободи індивіда. Руссо
займає окрему нішу в історії вчень Нового часу. Він, як і ліберали,
прагнув забезпечити свободу, але дещо своєрідним способом: через
абсолютне підпорядкування індивіда суспільству.

Загалом, Новий час є періодом, коли починається становлення сучасної
європейської державності і відповідно – політико-правової науки. Це є
той час, коли остаточно ще не склались відокремлені політична і юридична
науки.

В порівнянні з давніми теоріями природного права по-іншому розуміли і
джерела пізнання права природи і її істотну суть. Роздуми над природним
правом вдосконалювалися під впливом інтелектуальної атмосфери епохи,
пов’язаної із розвитком природничих і точних наук.

Людину розуміють як частину великого механізму – Природи. Раціоналізм
епохи виражався в переконанні, що людина своїм розумом може охопити
таємниці природи і використати її для своїх потреб. Роздуми над
універсальною природою світу сприяли роздумам над справами людства в
понадчасовому вимірі: 17 століття мислило антиісторично.

Мислителі нового часу вірили в можливість пізнання розумом засад
природничого права. Очищали правову доктрину від релігійної міфології.
Школа природничого права створила багато теоретичних конструкцій, які на
тривалий час зберегли свою цінність на ґрунті буржуазної системи права.

Гуго Гроцій – засновник школи природничого права. Мав на меті погодити
систему урядування з основними інтересами нових суспільних сил, знайти
підтримку абсолютного монарха для міщанства.

Природниче право Гроція відокремлене від релігійної суті, воно є
зраціоналізоване, пов’язане із незмінними рисами людської природи. Воно
є «до того незмінне, що сам Бог не може його змінити», так як «навіть
Бог не може поправити, щоб 2 на 2 не було 4».

Джерелом пізнання природничого права не є Святе Письмо, а вивчення
суспільної природи людини, яка прагне до спокійного і організованого
співжиття з ближніми.

В його природничому праві є вимоги, які швидше економічні, ніж
політичні. Центральною є охорона власності і торгівлі для буржуазії, а
не постулат влади для буржуазії.

Гроцій не вірив у існування ідеального уряду. Вважав, що вибір форми
правління належить народові. Якою б не була ця форма – ніколи не буде
вільна від небезпеки. Він сприйняв ідею суверенітету народу, і то не
тільки як антикварний спогад про давнину. Однак відкинув тезу (так добре
сформульовану пізніше в творах Руссо), що суверенність має завжди
залишатися при народові: «Передовсім треба відкинути погляд ніби всюди і
без винятку найвища влада має належати народові так, що народові можна
навіть стримувати і карати королів, які зловживають владою». Взагалі
народ може віддати владу над собою у руки абсолютного монарха. Гроцій
бачив аналогію між таким підданням владі і відданням в неволю. Так само
цілий народ на користь володаря може позбутися свободи, наприклад, тому,
що не має засобів до існування чи через звичку до неволі. Характерним є
той меркантильний погляд Гроція на свободу людей і народів: вона може
бути предметом обороту.

Але не завжди люди добровільно передають повну владу над собою
монархові: як способом завоювання можна набути приватну власність, так
можна набути і верховенство. Якщо добровільно через договір підданства
чи через завоювання монарх дістає повну владу, то така влада є предметом
повного права власності, тобто є успадкована володарем. Це є вже
схвалення спадкового деспотизму королів.

Але такий абсолютизм монарха не є єдино можливим устроєм. Крім монархії
існує уряд «рівних королю по праву, як аристократія, або вільні народи».
«Вільні народи – то є міста-республіки і держави в Нідерландах. Але і
тут як правило суверенності цілого народу нема. А з другого боку
монархія не завжди абсолютна. Народ, який віддає монархові владу, не
мусить передавати її без жодних умов і застережень, бо він має свободу
вибору. Може обмежити владу короля, нав’язавши йому певні зобов’язання
або запровадивши поділ найвищої влади так, що частина її належала б
королю, а частина народові чи зборам.

Гроцій допускає, що народ може виступити проти правителя, який порушує
умови договору. Гроцій не є захисником деспотизму, як єдино можливої
форми устрою. Безоглядно зобов’язують умови договору, згідно із засадами
природничого права, що умов треба дотримуватися (pacta suntservanda).
Так само і народ має дотримуватися умов договору, навіть якщо шкодує, що
віддав монархові повну владу. Це був захист устроєвого status quo; на
практиці корисний для абсолютизму, оскільки та форма переважала у Європі
17 ст. Але теоретично всі устрої є рівноправними, у відповідності з
вільним вибором народу.

Гроцій – засновник новітньої теорії суб’єктивних прав. Дальший розвиток
відбувався в напрямку розповсюдження ідеї природничого права на весь
обсяг права. Гроція цікавили впливи природничого права в основному у
сфері права народів ius gentium. Його наступники, в основному німецькі
мислителі (С. Пуфендорф, Х. Томазій, Х. Вольф) у 17-18 ст.ст. розвинули
роздуми над висновками, положеннями природничого права для всіх галузей
позитивного права.

С. Пуфендорф (1639-1694) з аналізу природного стану, де всі були вільні
і рівні, робить висновок, що людина від природи не має ніяких обов’язків
перед іншими людьми і не мусить визнавати жодної влади над собою. Ця
думка зміцнювала ідею консенсуалізму в теорії договорів: суттю кожного
договору є воля сторін; людина від природи не має ніяких зобов’язань і
вони можуть виникнути лише з її згоди. В результаті згода сторін також
може ліквідовувати договір.

Німецький мислитель Х. Томазій (1655-1728) «Основи природничого і
загальнонародного права» та ін. Природне право він розумів як зібрання
норм моралі, найважливішими серед яких є гуманні правила людського
співжиття, які вимагають утримуватись від негідних вчинків і тим самим
має забезпечити вічне прагнення людини до щастя.

Держава виникає на підставі договору і не походить від Бога. Однак
Х. Томазій не відкидає божественності правового порядку у державі.
Мислитель називає відмінні риси права і моралі: мораль переконує, право
наказує; мораль походить від учителя, право дає державний діяч; ознакою
норми права є примус; мораль звернена до окремої людини і впливає на
внутрішній світ індивіда; право регулює відносини між багатьма людьми і
має на меті оберігати зовнішній мир.

Мораль стоїть вище права: «Не може бути добрим політиком той, хто не є
насправді моральною особистістю».

Німецький мислитель Х. Вольф (1679-1754) «Розумні думки про людські дії
та утримання від дій», «Розумні думки про суспільне життя людей»,
«Природне право, досліджене науковим методом».

Він пропагував природничо-правові знання, протиставляючи їх схоластиці.

Людське право є виразом природного закону і тому права індивіда,
зафіксовані у нормах права є лише певною мірою свободи, яка необхідна
для виконання обов’язків. Обов’язкам людини відповідають права,
необхідні для здійснення цих обов’язків.

Держава виникає на основі договору між сім’ями з метою забезпечення
вигодами життя. Уклавши договір, люди утворюють верховну владу, яка має
на меті досягнення загального блага.

Віддає перевагу змішаній формі правління, де дії влади обмежуються
основними законами, порушувати які правителі не мають права. Ці основні
закони є визначені договором, за яким правитель одержує владу від
народу.

Держава, з метою забезпечення загального блага, повинна втручатися в усі
сфери суспільного і приватного життя, навіть турбується про моральну
досконалість підданих.

В той же час він виступав проти свавілля та безмежного князівського
абсолютизму. Відтак правителів треба обмежувати становим
представництвом.

Х. Вольф визнає за народом, з чиєї волі виникає держава, право опору
владі, яка посягає на природні закони.

У 18 ст. школа природничого права досягла великих успіхів в Європі.
Право природи, поряд з римським і канонічним, визнане основою
університетського вивчення права. У Німеччині, Голландії, Швейцарії,
Скандинавії створені кафедри природничого права, видавалось безліч
підручників з природничого права. Повсюдно читали Гроція і Пуфедрорфа.
Навіть у Франції, де університетська наука права заперечувала науковість
природничого права – розповсюджуються праці Гроція та Пуфендорфа у
перекладах.

У Англії 17 ст. абсолютистські теорії обґрунтовували панування
«Божественними правами королів». Ожили ідеології роялізму, які
критикували революції в ім’я основ абсолютизму. Також покликалися на
традиції і на стару конституцію Англії, яку парламент хотів скасувати.

Інші роялісти посилалися на римське право і канонічні засади
недопустимості опору владі.

Менше розповсюджена, а деякими роялістами і заперечувана була теорія
патріархальна (абсолютна влада короля має такий самий характер як і
влада батька над дітьми, легальним джерелом є успадкування після Адама,
спадкоємцями якого є абсолютні королі). Цю теорію формулювали Джон
Максвел і Роб. Філмер. З останнім полемізує Дж. Лок.

Пресвітеріани не втрачали надії на компроміс із королем Карлом І;
обґрунтовували конкретніше права парламенту і засади опору проти короля,
який порушив договір з Богом: договір з народом, правлячи деспотично.
Вони стояли на позиціях монархії, тільки поміркованої.

Програма штабу індепедентів у 1647 р. т.зв. – Головні Пункти Пропозиції
домагались обмеження прав короля, парламентського контролю над
виконавчою владою (т.зв. рада стану), виборів на засадах майнового
цензу, свободи віросповідання, економічної свободи, зменшення податків.

Індепеденти не прийняли ідеї верховенства народу; посилалися на
суспільну угоду, яка обмежує короля, але і народові наказує шанувати
певні засади (наприклад, монархічну форму правління, приватну власність
тощо). Загострення громадянської війни у 1648 р. вплинуло на зміну цієї
програми. У 1649 р. парламентові довірено повну владу у державі.
Обґрунтовано це теорією, що король є нижчим від закону, а закон від
парламенту, який його творить. Це дозволило виправдати віддання короля
під суд, утворений актом парламенту. Монархію визнано найгіршою формою
правління, а право опору тиранії визнано не за народом, а за
магістратами: депутати, юристи, офіцери. Навіть ліквідація монархії,
палати лордів і встановлення республіки (Free State, Commonwealth) не
означало однак визнання радикальної ідеї суверенітету народу. Часто
вважали, що від тиранії Стюартів є гіршою тиранія натовпу.

Ідеологи індепедентської республіки сформулювали певні засади новітнього
міщанського лібералізму. Це знищення тиранії королів, визнання
парламенту верховною владою, засади релігійної та економічної свободи.

Левелери (зрівнювачі (levellers)) протистояли індепеденській республіці.
Представником левелерів був Дж. Лільберн. Свою програму левелери
найповніше подали у проекті конституції Угода вільного народу Англії. Це
був виклад засад устрою, якого ніхто не міг змінити, навіть парламент.
Договір народу є виразом волі народу – суверена. Народ, надаючи вищу
владу однопалатному, демократично обраному парламентові, окреслює однак
межі цієї влади. Парламент не може змінити умови. Парламент ухвалює
закони, але йому заборонено їх впроваджувати в життя. Для того, щоб
унеможливити узурпацію чи навіть зловживання владою, запропоновано часту
ротацію депутатів (однорічна каденція і заборона реелекції
(переобрання).

Парламент – єдиний законодавець. Кожен англієць має природне право
обрати представників до парламенту. Завдяки загальному, з деякими
винятками голосуванню, кожен міг брати участь у процесі творення
законів, які мали його потім зобов’язувати. Парламент контролює всіх
урядовців. Жоден урядовець, суддя, офіцер не міг бути одночасно
депутатом.

В доктрині Гобса піддана сумніву аристотелівська традиція стосовно права
як витвору природи і людини створеної для того, щоб жити в політичній
спільноті. Навпаки Гобс вважав, що від природи людина є егоїстом.
Природа створила всіх рівними, але людина не хоче погодитися з рівністю:
кожен хоче мати більше маєтків, влади, поваги.

В гіпотетичному природничому стані (яким є той стан, коли люди жили
згідно із своєю природою без влади, яка гальмує їх природні схильності)
триває війна всіх проти всіх.

Договір у Гобса не є договором між правителем і підданими, а договором
кожного з кожним. Окремі особи домовляються між собою про те, що
віддадуть право управління над собою певній особі чи групі осіб при
умові, що всі інші вчинять те саме. Так виникає держава. Левіафан: це
народження смертного Бога під владою безсмертного Бога, якому завдячуємо
нашому спокою і захисту. З укладенням суспільної угоди зникає природна
свобода людей; з’являється суспільне життя (держава тут ідентифікується
із суспільством); право, яке охороняє власність, забезпечує життя
громадян і їх економічну діяльність.

Вільне рішення людей творить державу; але творить її як абсолютного
правителя над окремими особами. Держава – об’єднання окремих осіб, це є
об’єднання анархічних, які давно жили в ізоляції, окремих осіб в одну
цілість під єдиною владою. Щоб обгрунтувати абсолютний характер тієї
влади Гобс використав ідею суспільної угоди як домовленості кожного з
кожним. Це є домовленість між окремими особами; суверен не був її
стороною, ні з ким ні про що не домовлявся – і ніхто «не може бути
звільнений від підданства з причин, що суверен не дотримався угоди».

Піддані не мають права змінити умови суспільного договору, тобто форми
правління, не можуть відкликати повноважень, які дали суверенові. Не
можуть також оскаржувати владу за несправедливість, бо влада установлена
відповідно до волі осіб і кожен є тим, що надає силу починанням
суверена. Суверен не підлягає контролю підданих; сам без їх участі
вирішує всі питання. Всі права суверена є неподільними: він не може їх
ні делегувати, ні втратити. Суверен – єдиний репрезентант підданих. Нема
жодних політичних партій.

Нестача абсолютної влади – хвороба суспільства. Абсолютизм Гобса
відрізняється від традиційної доктрини роялістів, які твердили про
святі, Божественні права королів. Гобс вважав, що абсолютизм виникає з
волі людей і директив розуму. Зрештою монархічний кшталт абсолютизму не
є остаточним. Суспільний договір може передбачати передачу влади одній
особі чи групі осіб (цілого народу чи його частини). Інші форми
правління (аристократія, демократія) можуть бути добрими, аби було
дотримано необмеженого і неподільного характеру влади.

В державі піддані мають певну сферу свободи, одержану від держави і нею
гарантовану. Тієї свободи є стільки і так довго, наскільки дозволить
влада. Але мудрий суверен не регулює всього; залишає певні рішення
вільному виборові підданих.

Гобс обгрунтовував абсолютизм як засіб забезпечення інтересів окремих
осіб.

Часто критикували світську тезу Гобса про право як витвір людської
домовленості та відірвання абсолютизму від Божественних прав королів.

У 70-х роках 17 ст. депутати в Англії почали ділитися на дві партії.
Партія двору (court party) дала початок консервативним торі, а партія
окраїни (country party) – ліберальним вігам.

Торі захищали «Божественні права королів», вимагали безоглядного
послушенства королю, якого ставили над законами. Віги вважали, що влада
короля виникає з угоди з підданими, що король повинен дотримуватись
закону, шанувати привілеї парламенту.

Конфлікт двору з опозицією значно загострився за урядування короля
Якова ІІІ, який був змушений покинути країну, а до влади прийшла його
дочка Марія з чоловіком Вільямом Оранським. Переворот здійснився
безкровно і називався Славною революцією (Glorious Revolution) (1688).

В. Оранський був правителем поміркованим, який підтримував суспільний і
політичний компроміс між станами. Фундаментом нової системи устрою був
Біль про права (1689). Ідейним обгрунтуванням його стала доктрина
відомого філософа Дж. Лока.

«Два трактати про уряд» і «Лист про толерантність» Дж. Лока – стали для
наступних поколінь класичним викладом буржуазного лібералізму.

Додержавний стан у Лока виглядає інакше, ніж у Гобса. Не є часом
суцільних війн, бідності і страху. Навпаки це був стан свободи. Ніхто не
має більше прав як інший, панує рівність. Життя людей є вільним; вони
самі розпоряджаються своєю власністю і особою, але в межах природничого
права.

Люди схильні дотримуватися природного права. Їх до цього схиляє розум
(«оскільки всі є рівні і незалежні, ніхто не повинен шкодити другому,
його життю, здоров’ю, свободі і майну»). Вже в природному стані люди
бачили, що кожен має однакові природничі права (natural rights), про що
інформувало їх об’єктивне право природи (natural law). Суб’єктивні
природні права людина одержує від природи з моменту народження.

Природні права Дж. Лок окреслював збірним поняттям власності (property),
бо вони полягали у власності людської особи і майна. Під цим поняттям
власності: права на життя, свободу, право на власність.

Люди вирішили встановити уряд, бо не є добре, щоб люди були суддями у
власних справах. Треба було передати природне право карати злочинців з
рук окремих осіб в руки державної влади.

Історично перед державою пріоритет має окрема особа. Держава не є як у
Аристотеля – продуктом природи, а штучним витвором. І не є витвором
Божим. Індивідуальна природа людини, її потреби, є фундаментом
політичних інституцій.

Оскільки люди від природи вільні, рівні і незалежні – ніхто не може бути
позбавлений власності (тобто природничих прав) і підданий владі іншого
без своєї згоди.

У Лока перехід до державного стану не є таким благом як у Гобса.
Абсолютизм влади є набагато гіршим, ніж незгоди, властиві станові
природному. Відречення від природних прав окремої особи на користь
абсолютної влади було б неможливим і недоречним: подібно тому, як
віддатися під опіку лева для уникнення шкоди від лиса.

Суспільна угода не означає відмови від природних прав, навпаки – її
метою є їх зміцнення.

Люди в суспільному договорі віддають суспільній владі тільки одне своє
повноваження: репресування порушників природничих прав. Завданням
держави є монополія репресії, гарантування природничих прав силою
примусу, «перетворення» natural rights у legal rights, у систему
позитивних прав. Для цього держава одержує право видання законів (із
санкцією кари смерті чи інших менших покарань для регламентування і
охорони «власності», тобто природничих прав), право застосування сили
суспільства (community) для здійснення таких прав і охорони суспільства
від зовнішньої кривди, а все це тільки для загального блага. Отже, мета
держави – загальне благо.

Так, держава має три головні функції: законотворення; їх виконання і
оборона країни ззовні. Відтак – три гілки: законодавча, виконавча та
федеративна.

Укладення суспільної угоди відкриває дорогу до ідеї поділу влади на
законодавчу і виконавчу. Акцентування на державному примусі, на ролі
війська, судів, поліції і т.д. – було вихідним пунктом класичного
лібералізму, що обмежує роль держави до ролі «нічного сторожа». Держава
охороняє безпеку особисту і майна громадян, але не втручається до сфери
індивідуальної свободи і економічної.

Якщо Гобс, згідно із старою традицією абсолютизму не відрізняв
«суспільства» і «держави» (суспільний договір творив одночасно і
суспільство і владу, а ліквідація такої угоди повертала до анархії), то
у Лока суспільний договір складався з двох актів: перший акт – договір
між окремими особами, який творить суспільство, другий акт –
домовленість суспільства з владою, яка творить уряд (державу). Можна
розірвати політичну частину суспільної умови, але це не порушує
суспільного життя.

Згідно з концепцією Дж.Лока, держава – одна із суспільних інституцій,
обмежена до сфери, зазначеної в суспільному договорі (охорона
природничих прав). Інші суспільні інституції: політичні партії, спілки
не є залежні від держави у своїй діяльності. Держава не має жодної
підстави до позаполітичних інтервенцій у сферу релігійну, культурну чи
економічну. Цей погляд став каноном буржуазного лібералізму аж до
половини 19 ст.

Лок визнає право народу на повстання. Але не завжди зрозуміло чи йде
мова про повалення уряду в розумінні зміни самих урядовців, чи в
розумінні зміни засад суспільної угоди (зміни устрою). В першому випадку
народ має право змінити склад влади і відбувається це в нормативному
акті виборів. Але якщо влада стає тиранічною, якщо нормальна процедура
не дає шансів на зміни – права природничі людей є під реальною загрозою.
Тобто, Лок допускає думку про опір, але волів би, щоб та можливість –
застереження для прихильників тиранії – не була би реалізована.

А в нормальних умовах роль народу як найвищої влади виражається просто в
праві змінювати законодавчу владу.

Зразком доброго уряду є для Лока поміркована монархія, яка реалізує
поділ влади. Є три сфери діяльності держави: законодавство, виконання
законів, зовнішня оборона суспільства. Відповідно має існувати три
влади: законодавча, виконавча (урядування і вимір справедливості) і
федеративна (закордонна політика). По суті федеративна влада є також
владою виконавчою і не є шкідливим поєднання цих двох властей. Але Лок є
проти поєднання в одних руках законодавчої і виконавчої влад. Якщо той,
хто застосовує право, може його так само встановлювати – нема гарантії
дотримання прав окремих осіб і правопорядку. Теоретично народ є найвищою
владою, але це в основному виражено у виборних повноваженнях народу.
«Крім того, скільки існує правління, найвищою владою є законодавча».

Буржуазний лібералізм не переносив природної рівності людей у сферу
позитивного права: рівність полягає лише стосовно природничих прав.

Лок заклав основи буржуазного лібералізму. Основні гасла лібералів 18 і
19 ст.ст. були ним сформульовані, хоч і не повністю розвинені. Це:
індивідуалізм і примат природничих прав окремої особи; возвеличування
приватної власності і схвалення нерівності прав, опертої на майновий
ценз; схвалення різноманітності форм суспільного життя, що протистоїть
нівелюючому уніформізмові абсолютизму; обмеження ролі держави до
забезпечення життя і власності жителів без втручання у сферу виробництва
і обміну, до життя релігійного, культурного і суспільного; поділ влади і
її деконцентрація в ім’я свободи окремих осіб і правопорядку
(законності).

17 ст. принесло перші поразки абсолютизму; але в значній частині Європи
(крім Польщі, Нідерландів, Швейцарії, а від 1688 р. в Англії) це був
золотий вік абсолютного правління. Утвердження великих національних
монархій впливало на поступ національної свідомості: монарх символізував
національну єдність і його могутність була предметом народних дум.
Абсолютизмові сприяли також міждержавні стосунки.

Колоніальна експансія, територіальні конфлікти, релігійний розбрат –
причини, які породжували численні війни; високий розвиток техніки
породжував більшу розруху в їх (війн) результаті, ніж до того. На тому
фоні зростала сила війська, розвивався королівський фіскалізм. Війни
сприяли сильній владі: сильний король ставав символом спокою,
ліквідатором анархії (але поразки військові також сприяли підриву
позицій найпотужніших деспотів). Взагалі ідеї королівської влади мали
значну підтримку у суспільстві. У класичній формі ці ідеї розвинулися у
Франції. Французький абсолютизм вплинув у 17 ст. на багато країн Європи.

У політичних працях Людовік XIV (Щоденник; Роздуми над королівським
ремеслом) формулює засади безоглядного послушенства королю; монарх ні з
ким своєї влади не ділить: ні з становими зборами, ні з першими
міністрами; монарх повинен знати всі справи і тоді буде незалежним від
своїх міністрів; король власник всього майна своїх підданих (вони лише
його держателі); до всіх речей в державі король має повне право
розпорядження.

В той час критикують теорію суспільного договору і первинної
суверенності народу. Абсолютну монархію визнають природною і
раціональною формою урядування, бо король зверху усе бачить, все краще
знає, ніж звичайні піддані.

Теза про такого короля, як і праці Людовіка XIV про монарха, який знає
всі справи – це вже попередники освіченого абсолютизму. Разом з тим трон
короля є троном і самого Бога. Святе Письмо – найкраще джерело
політичних засад. Цю останню тезу про короля як Бога на землі відкинуло
скептичне і раціоналістичне Просвітництво. Як монархічну містику, ідею
Божих прав короля; король перестає бути «Богом на землі», щоб стати
«першим слугою держави».

На думку освічених деспотів піддані мають думки, деформовані
партикулярними інтересами. Тільки король зверху все бачить і знає все
про справи держави, серед партикулярних інтересів здатний розпізнати
загальний інтерес. Так шукали псевдораціоналістичне обґрунтування для
всевладдя короля, яке реформи освіченого абсолютизму щораз більше
утверджували в життя.

Просвітництво було одним із основних напрямів у політичній ідеології
Франції 18 ст. Вчення просвітників Вольтера, Монтеск’є, Руссо є різними,
але їх в той же час об’єднує заперечення феодального устрою та
ідеології, захист приватної власності. Проти станових привілеїв вони
висунули ідею рівності, проти суверенітету монарха – ідею народного
суверенітету. Вони розробили успадковане від мислителів 16-17 ст.ст.
вчення про природниче право як про право рівних по природі людей і
обґрунтували невідчужуваність цих природних прав, які зберігаються за
людьми при будь-якому устрої.

Мислителі просвітництва оперували універсальними категоріями. Відшукали
все, що несла традиція. Фразеологія Просвітництва: Людина, Правда,
Розум, Мораль, Природа, Щастя. Політична дискусія 18 ст. стосувалася
проблеми панування розуму, раціоналізму. Людина і громадянин 18 ст. –
універсальна, понаднаціональна модель ворога тиранії і захисник народних
правд. Моральним є те, що приносить суспільну користь.

Просвітництво це і «освічений абсолютизм» деспотів, і аристократичний
лібералізм учнів Лока і Монтеск’є, буржуазний лібералізм Вольтера і
енциклопедистів, радикалізм Руссо, суспільні утопії. Ці концепції мали
продовження в програмах і гаслах політичних рухів 18 ст.

У праці Ш. Монтеск’є (1689-1755) «Про дух законів» (1748) – законодавець
має йти за духом народу. Мислитель не шукав ідеальної моделі устрою,
який був би добрим для всіх людей та епох, оскільки співпадає з розумним
природничим правом. Монтеск’є відзначається історизмом та раціоналізмом.
Це і відрізняє його від інших письменників Просвітництва, які свято
вірили в універсальні права розуму і мислили абстрактно та
понадісторично.

Добре право таке, що бере до уваги політичний устрій країни, клімат,
звичаї, релігію і т.д. Законодавець мусить знайти середину між
крайнощами (наприклад, судові формальності потрібні для свободи, але
надмір формальностей порушив би саму мету права, бо процеси не мали б
кінця).

Право має творити гармонійну цілість з природою уряду і його засадою.
Під природою уряду автор розумів те, що окреслює суть держави; засади –
те, що запускає їх в рух, окреслює діяльність держави. «Є три види
урядів: республіканський, монархічний і деспотичний». Помірковані уряди
– монархічний, республіканський. Природою республіки є суверенність
народу (демократія, засадою якої є моральність) або його частини
(аристократія, засадою якої є поміркованість). Природою монархії є
урядування однієї особи, згідно з правами; її засадою є гонор (честь).
Природою деспотії є урядування однієї особи без прав, згідно з волею і
бажаннями володаря. Її засадою є страх.

Монтеск’є не присвячує багато уваги республіканському урядові, оскільки
вважав, що республіка можлива на невеликій території. Демократія ж,
будучи устроєм моральності, рівності і скромності, у моделлю настільки
хорошою, настільки антикварною.

Деспотія – є синонімом абсолютної монархії; монархія в уявленні
Монтеск’є є урядом великих народів 18 ст. Деспотію треба збороти, бо
вона підходить тільки дикунам.

Тільки в поміркованих устроях існує політична свобода. Але також не
завжди. «Досвід вчить, що кожна людина, яка має владу, схильна нею
зловживати; заходить так далеко, що доходить до межі». І в устроях
поміркованих свобода існує тільки тоді, коли ніхто не зловживає владою.
Свободою є «право робити все те, що дозволено законом». Таким чином,
свобода тісно пов’язана із правопорядком (законністю). Порушення основ
права виключає свободу. Вільним є той, кого право охороняє, чи принаймні
той, хто переконаний у своїй безпеці.

Найкраще свободу гарантує така поміркована система, де є ціла система
обмежень, засобів противаги, урівноважуючих сил. Самі тільки звичаї
довго не можуть протистояти деспотизмові. Щоб не можна було зловживати
владою треба, щоб влада обмежувала владу.

Засобами, які є гарантією проти деспотизму – є права станів, привілеї
міст, управління органу, названого охоронцем прав, зразком якого є
Паризький парламент (оголошує закони, контролює законність).

Ці засоби можуть бути захистом проти еволюції монархії до деспотизму. Ще
важливішим бар’єром деспотизмові є поділ влади.

В розділі «Про устрій Англії» праці «Про дух законів» викладено
зразковий уряд поміркованої монархії, що визнає поділ влади.

Монтеск’є продовжує тут думку Лока і посилається на досвід англійців,
народу, «який безпосередньою метою свого устрою має політичну свободу».
Отже, в кожній державі існує три влади: законодавча, виконавча і судова.
Нема свободи, якщо дві з них знаходяться в одних руках.

Виконавча влада повинна бути надана королю. Монархія – уряд виборний, в
якому виконання здійснюється швидше, ніж в республіці.

Законодавча влада теоретично повинна належати народові, але треба щоби
народ через своїх представників здійснював все те, чого не може зробити
особисто. Законодавець – представницький орган – двопалатний парламент.

Судова влада виборна, змінюється періодично. Судді тільки проголошують
застосування норми.

Ці три влади є розділені. Але поділ це не сепарація. Справа полягає у
взаємному урівноваженні і обмеженні серед цих властей, що вимагає певної
залежності. Влади взаємно обмежують і контролюють одна одну, що і
породжує рівновагу між ними.

Як і всі ліберальні рухи, теорія Монтеск’є закладає нерівність стосовно
права (демократія, як ми бачили, повинна схвалювати цензи). У
поміркованій монархії існують привілеї, ранги, родове шляхетство. Тільки
деспотія зрівнює всіх під ногами деспота. У деспотіях «всі люди рівні і
не можна вивищуватися над іншими».

Протест проти егалітаризму (зрівнялівка), уніформізації (однаковість),
висловлений Монтеск’є, залишиться складовою ліберальної ідеології і
19 ст. Характерною рисою лібералізму Монтеск’є є майновий ценз, який має
значення при виборах до нижньої палати.

Як теоретик політики, Монтеск’є став патроном лібералів. Його гасла:
свобода, дотримання права, боротьба з уніформізуванням, правова
нерівність увійшли до ідейного арсеналу різних напрямів лібералізму.

Монтеск’є не зводить своєї держави до держави власників як буржуазні
ліберали. Майновий ценз має суттєве значення при виборах до нижньої
палати, члени якої мають бути вельможніші від народу. Автор має до
шляхти ряд претензій, але підсумовує, що «без монарха нема шляхти, без
шляхти нема монарха, а є тільки деспот».

Його модель поміркованого устрою, з монархічною формою і поділом влади –
вплинула на французьку конституцію 1791 р., потім – на засади липневої
монархії 1830 р.

Таким чином аристократичний і ліберальний мислитель викликав (спричинив)
політичний рух буржуазії, який остаточно дійшов до революції. Артикул 16
революційної Декларації прав походить від тез про поділ влади, які є
сформульовані у 11 книзі «Духу права».

Ідеалом Вольтера (1694-1778) є конституційна монархія в Англії.
«Законодавство англійське повернуло людині всі природні права, яких люди
позбавлені в інших монархіях». Зразкова монархія з обмеженою
королівською владою не може бути демократичним устроєм. Свобода –
залежність від закону. Як і Монтеск’є, Вольтер поєднує свободу із
законністю. Вольтера вважають виразником утилітаризму.

У Д. Дідро (1713-1784) деспотизм не полягає у недоброму застосуванні
влади, а у «самому об’ємі влади, яку собі привласнює».

«Будь-яке свавільне правління є злом, не виключаючи урядування правителя
доброго, справедливого, освіченого».

Засада репрезентації народу, що контролює уряд і карає злих правителів,
є фундаментом справедливої держави.

Збагачення окремих осіб веде до суспільного щастя. Домагався гарантій
для власності, свободи торгівлі, здешевлення урядування і т.д.

У Єремії Бентама (1748-1832) право – воля правителя (суверена), виражена
в певній формі, що дає розпорядження (правила) людської поведінки.

Обґрунтування необхідності правової охорони приватної власності через
поняття приємності нею володіти і неприємності втратити її – типово для
лібералізму.

Система моралі і права є Бентама базується на трьох поняттях:
приємність, прикрість, інтерес.

Демократичну ідеологію до політичної філософії Просвітництва вніс перш
за все Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Ліберальним гаслам (свобода, нерівність,
власність) протиставив постулат рівності прав і обов’язків громадян.

Засаду суверенітету народу визнав фундаментом правової системи
урядування. Кожен мав бути співтворцем законів, яким має
підпорядковуватися.

Ж.-Ж. Русо вірив у можливість панування «загальної волі», як виразу
загального інтересу, а в результаті у безпосередню і повну залежність
виконавчої влади від законодавчої.

П. Юркевич говорить про те, що Руссо розвинув і популяризував ту велику
спадщину, яка дісталася йому від попередньої філософії. А саме:
1) «status naturae», думка про те, що природа людини не є від самого
початку соціальна, що соціальність є створена; 2) договір як абсолютний
початок права і держави; 3) сума окремих частин як принцип «загальної
волі» (від Спінози, Гобса). Із зібрання окремих воль походить та воля,
яка складає єство держави; 4) хибна думка, що розум є не законодавець, а
виконавець; 5) байдужість і навіть негативне ставлення до релігії та до
держави; 6) верховенство народу.

У Ж.-Ж. Руссо суспільство є несправедливим; воно деморалізує добрих від
природи людей.

Якщо природний стан у Гобса – стан війни; у Лока – більш-менш терпимий,
то у Руссо – стан щастя, безповоротно втрачений людьми.

Природні катаклізми сприяли об’єднанню людей для спільного запобігання
шкоді і її виправленню. Саме в цих умовах людина вчиться пізнавати
ближніх і спілкуватися з ними. Першим переворотом було виникнення сімей.
Тут виникають любов, заздрість, які були поштовхом «до втрати невинності
і щастя».

Спільно люди, однак, краще видобували собі засоби до існування.
З’являються такі вигоди, яких люди раніше не знали. Це одночасно і перше
ярмо, яке люди собі наклали, і «перше джерело нещасть». Так народжується
суспільство. Саме цей час народження суспільства був «золотою серединою
між гнітючим первинним станом і гарячковим бурлінням наших амбіцій».

На початку не було тут права і влади, ніхто ніким не управляв, люди були
незалежні. Якщо дорослі діти, здатні до самостійного існування,
залишаються під владою батька – тільки добровільно, на основі
прив’язаності (звички). Це є суспільна умова в мініатюрі: «навіть сім’я
підтримується на основі договору».

Виникнення власності дало початок «першій епосі нерівності»: поділ на
багатих і бідних.

Серед постійної війни з ініціативи багатих (які мали багато до
втрачання) створено спочатку політичну спільноту, в які сили всіх були
об’єднані «в одній найвищій владі» і мали робити обов’язковими приписи
права «не знаючи винятків стосовно будь-кого». Цей пакт зречення мав
забезпечувати слабих перед утисками, але це були тільки обіцянки
багатих, які таким чином добилися згоди простих людей, які також
«вибігли назустріч неволі з переконанням, що забезпечують свою свободу».

Система впровадження через умову зречення була надто слаба (не вистачало
справного та енергійного виконавця визнаних прав); і «нарешті вирішено
було віддати в руки окремих осіб небезпечний депозит публічної влади і
доручено урядові опікуватися виконанням ухвал загалу».

Утворення держави за допомогою контракту між народом і обраними ним
правителями – це концепція, подібна до теорії Дж. Лока: спочатку пакт
зречення, потім пакт підпорядкування урядові.

Найяскравішим представником теорії суверенітету народу був Ж.-Ж. Руссо.
Він вважав, що державна влада походить від народу, а юридичним
оформленням цієї влади є суспільний договір. Державна влада виражає
«загальну волю» людей, які уступили державі свою необмежену особисту
свободу.

Як і в Гобса, окрема особа в концепції Руссо піддається суверенові. Але
у Гобса сувереном є влада, відокремлена від суспільства, а в Руссо
сувереном є народ. У «Суспільному договорі» Руссо з’являється розділ
«Про межі суверенної влади»: абсолютний суверен – народ – не може,
однак, своїм верховним актом змінити основної засади договору, тобто
рівності громадян, яка гарантує свободу. Саме суверенність народу є
гарантією індивідуальних прав. Про суверенітет народу йшла мова у
доктринах ще з часів пізнього середньовіччя. Але, як правило, свій
суверенітет народ уступає або делегує владі (правителю). У Руссо ж
суверенна влада народу невідчужувана. Народ не має права віддати свою
долю волі однієї особи, бо нема гарантії співпадання цієї волі з волею
всіх.

Така риса суверенітету як невідчужуваність його є аргументом не лише
проти деспотизму монарха, але і проти парламентаризму. Суверенності не
можна віддати ні королю, ні депутатам. «Суверен … може бути
представлений тільки через самого себе». Оскільки суттю суверенності є
«загальна воля», а волю не можна відчужити, то суверенність не може бути
представлена. Обрати представника і сказати, що його воля буде моєю
волею, означає встановити владу над собою.

Критикуючи парламентаризм в Англії, Руссо зазначає, що англійський народ
кажучи, що є вільним, помиляється. Він, на думку мислителя, є вільним
тільки під час виборів депутатів парламенту. Усвідомлюючи віддаленість
реальності від ідеалу, Руссо пропонує засоби, які допоможуть усунути
негативні сторони представництва: коротку тривалість каденції, заборону
реелекції, пов’язаність депутатів інструкціями і т.д.

Суверенність є неподільна. Це твердження Руссо звернене проти теорії
поділу влади Монтеск’є та проти концепцій правників-натуралістів
(Пуфендорф та ін.) про складові частини суверенітету. Не можна
трактувати суверенітет як єдність різних прав, які можуть, а точніше
повинні, бути розподілені між різними органами. Взагалі, «не є добре,
якщо той, хто творить право, його ж і виконує, ні якщо цілий народ
відвертає свою увагу від справ загалу щоб звернутись до справ окремих
(деталей)». Але то не є визнанням поділу влади. Не йде тут мова про
рівноправність легіслативи та екзикутиви, які взаємно одна одну
врівноважують. Виконавча влада є уповноваженою народу – суверена, який
творить право, виражаючи загальну волю.

Головним верховним повноваженням народу суверена є законодавство як
вираження в правових актах «загальної волі».

«Народ, який є підданим законові, має бути його творцем». В такому
випадку кожна людина зберігає свободу і підпорядковується лише самому
собі. Не визнаний особисто народом закон не є законом.

Народ-законодавець контролює уряд, який покликаний виконувати закони.

По-суті, байдуже якою буде форма правління: монархічна, аристократична
чи демократична. Демократичний уряд не є найкращим, бо тут народ буде не
лише творцем права, а й виконавцем його. В цьому випадку загал буде
відриватися від загальних справ. Від монархічного ладу кращим є
аристократичний. Це не є лад спадкової групи, а віддання виконавчої
влади шляхом виборів в руки групи наймудріших.

Засадниче значення має те, щоби уряд завжди був під контролем суверена,
бо уряд, як правило, схильний до надуживання, узурпації влади суверена.
Влади виконавчі є тільки урядовцями, а не владарями народу, і народ
«може його встановити і усунути коли захоче».

Встановлення уряду не є ніякою угодою (звідси нелегальність «пактів
підданства»), а звичайним законом, виданим народом.

Руссо вніс ідеал демократії до філософії Просвітництва. Ліберальним
гаслам (свобода, нерівність, власність) протиставив постулат рівності
прав і обов’язків громадян. Засаду суверенітету народу визнав
фундаментом законної системи урядування. Кожен мав бути співавтором
прав, яким пізніше мав підпорядковуватися.

Творчість Руссо мала великий вплив. Зокрема, його ідея суверенітету
народу, засада контролю законодавчої влади над виконавчою (але з
визнанням системи представництва), думка про рівність громадянських
прав, ідея права як виразу загальної волі – увійшли назавжди до каталогу
гасел буржуазної демократії.

Теоретичні конструкції французьких мислителів відобразились у практиці.
Так, якобінці визнали вплив Руссо в реалізації своєї радикальної
демократичної програми.

Французька Декларація прав людини і громадянина (1789) містила доволі
різноманітні самі по собі ідеї: принцип поділу влади (арт. 16) походить
від Монтеск’є; ідея недоторканого і невідчужуваного права власності
(арт. 17) – з традицій лібералізму; принцип свободи і рівності прав
(арт. 1), суверенітету, невідокремленого від народу (арт. 3) та ідея
права як виразу загальної волі (арт. 6) – вплив Руссо. Декларація
означала кінець монархії з Божої ласки, права як виразу волі короля,
абсолютизму як принципу державного устрою.

Твердження Ж.-Ж. Русо про неподільність суверенітету спрямоване проти
теорії розподілу влади Ш. Монтеск’є. Мислитель вважає неможливим
трактувати суверенітет як суму прав, які повинні бути розподілені між
різними органами. Він усвідомлює шкідливість перебування функцій
встановлення і виконання законів у одних руках. Руссо не говорить про
рівноправність законодавчої і виконавчої влади, які взаємно одна одну
врівноважують. У його концепції виконавча влада є уповноваженою
народу-суверена, який творить право, виражаючи загальну волю.
Народ-законодавець контролює уряд, покликаний виконувати закони.

Попри утопічність деяких тверджень Руссо, незаперечним є його значний
внесок у філософію Просвітництва. Ліберальним гаслам того часу він
протиставив постулат рівності прав і обов’язків громадян; засаду
суверенітету народу визнав фундаментом законної системи урядування.
Загалом його ідея суверенітету народу, засада контролю законодавчої
влади над виконавчою (але з визнанням системи представництва), думка про
рівність громадянських прав, про право як вираз загальної волі стали
засадничими ідеями буржуазної демократії.

Правові й політичні вчення 19 ст. формуються під впливом Європи, яка
проникаючи у різні частини світу, приносила свої цивілізацію, культуру,
ідеї, які беззаперечно домінували до кінця 19 ст.

Розвиток університетів спричинився до поступового розмежування політики
і права, доктрин зі сфери політики і права. Обидві теорії ще більше, ніж
раніше, стають завершеними філософськими системами у розумінні
«усвідомлення світу», виявлення механізму і сенсу урядування, а також
надання вказівок управляючим. Видатним прикладом може служити класична
німецька філософія, яка здійснила значний вплив на епоху по всій Європі
і не тільки. Це був напрям, який виник в університетах і поширився в
університетських колах.

Розподіл між академічною наукою про право і державу пристосовувався
поступово до потреб держави чи технічних функцій адміністрації. Це
знайшло радикальний вираз у позитивістських правових теоріях другої
половини 19 ст., які у деяких теоретиків досягли високого розвитку і
сприяли розвиткові науки права. У ті часи у різних країнах виникають
численні правові наукові школи і видатні імена. Наука замикалася на
власних проблемах, декларуючи аполітичність і нейтральність стосовно
політики. В основному доктрини зачіпають суспільні проблеми, зокрема,
майже всі вони виводять право від держави, з актів держави.

a

;->EBfGTHJnNoP?TZUIV\W

Похожие записи