Нетрадиційні властивості та трансформації української правосвідомості

Стосовно контексту прiоритетностi правової речовини або правової
iнформацiї (права) над правовою матерiєю (законом) нам хотiлося б
висловити деякi, на наш погляд, iстотнi зауваження. Так, будемо
враховувати те, що за наших часiв у свiтi не iснує цiлком замкнених
нацiональних систем права, а засади всiх розвинених правових устроїв
(систем) складають унiве реальнi (наднацiональнi, загальноцивiлiзацiйнi,
філософсько осмислені як методологічні), а не нацiональнi елементи тієї
чи іншої правової свідомості, внаслiдок чого й основнi правовi поняття
та практика їх втiлення є бiльш-менш спiльними в усiх сучасних правових
системах. Тобто фiлософсько-правова компаративiстика долає умовнi
нацiональнї межi та стверджує унiверсалiзм методологічної науки права1.
Говорячи про ступінь вивчення контекстуальної проблеми, зазначимо, що
безпосередньо тема раніше не досліджувалась. Є роботи Л.В. Петрової,
А.А. Козловського, С.І. Максимова,. М.І. Козюбри, М.І. Панова, В.О.
Чефранова та ін., які серйозно вивчали різні боки
методологічно-правового статусу правової ідеї, права, закону та
конкретно-історичні їх трансформації, але за межі дослідження та
інтерпретації статичного права ці дослідження не виходили. У стороні
залишалась важлива площина саме того процесуального права, як
соціологічного, яке ми ідентифікуємо як правову свідомість, що спропожна
у ідейно-світоглядній площині характеризувати більш глибинні, більш
активні, динамічні, нелінійні, синергетично опосередковані боки
розвиткового становлення статичного права, котрі позитивним правом
принципово не в змозі бути істинно вивченими, найчастіш вони
ідентифікувались як неправові, злочинні, що відхиляються від
поверхневих, системно структурованих норм закону, але які можна
соціологічно, засобами соціальної діагностики виміряти, скоординувати,
комп’ютерно змоделювати та достатньою мірою виправити у потрібному
державно-політичному напрямку. Ці засоби вивчення, за проведеними
дослідженнями, детермовані зовсім іншою, непозитивною методологією —
методологією трансцендентального синтезного філософування, синергетично
структурованою та опосередкованою, яка утворює зовсім іншу площину
вимірювання, нелінійну, непозитивну, об’ємну, поліджерельну, востаннє
концептуально актуалізованою Л.В. Петровою, де позитивна правова
методологія є лише її звичайною методикою2.

Зазначена проблема безпосередньо пов’язана з важливим практичним
напрямком зовнішньої політики України, націленої на українське
самовизначення у світі, а також з державною програмою Киівського
національного університету ім. Т. Шевченка “Розбудова державності
України 1996-2005 рр.”, плановою науковою темою Інституту міжнародних
відносин КНУ ім. Т.Шевченка “Розробка міжнародних правових, політичних
та економічних основ розбудови Української держави. ? 97128”, науковою
темою відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету ім. Т. Шевченка
“Міжнародно-правові основи зміцнення державності України. ? 97132” та
ін.

В цьому плані різноджерельна природа девіантної правосвідомості займає
особливе важливе місце як інструментально-соціологічна архітектоніка
активних правових рефлексій найактуальніших перспектив сучасної теорії
державно-правового управління.

Нас будуть цікавити ті параметри, що презентують її нелінійнї
властивості як парадигмальні, граничні причини нелінійного статусу
сучасної правової ідеї як пріоритетно-функціонального, домінантного,
актуально-перспективного, що теоретично формуються оптимально у площині
актуальних методологічно-правових (філософсько-правових) орієнтирів,
проблеми і перспективи її різноджерельної трансформації, методологічне
окреслення яких є завданням статті.

Спробуємо розглянути питання первинностi-вторинностi джерел права та
закону як за iсторичним походженням феномену права i закону, так i за їх
методологічно-правовою (філософсько-правовою) легiтимнiстю (створенням
легiтимнiстi) у певних часо-просторових масштабах свiтоглядного
правовимiру певними первинними суб’єктами правосвiдомостi (фізичними
особами) як об’єктами вiтчизняного i свiтового праворуху.

Розглядаючи i вважаючи iснуючи науковi позицiї про прiоритет iдеї
справедливостi як домінантно-правової, наприклад, А. Блаженного, Ф.
Аквiнського та інших, над позитивним правом, апрiорнiсть свободи волi
людини як природного першоджерела права I. Канта i В. Гегеля (звiдси
початковий змiст термiну права вiдображає його сутiсть, а саме: право є
за своєю сутнiстю справедливiстю, свободою), “чисте вчення про право” Х.
Кельзена, свободу цiнностей М. Вебера, оволодiння софiстами (Гiппiй,
Антiфонт) iдеєю права шляхом протиставлення природного закону (де його
сутнiстю є певна пiзнана правова iстина як частина реалiзованої правової
iдеї) позитивному (де його сутнiстю не обов’язково є пiзнана правова
iстина як частина реалiзованої правової iдеї, а навпаки, його сутнiстю є
комунiкативно реалiзована певна iдеологiчна “iстина” як переважно
лiнiйно неправова iдея, що може бути й хибною), вчення римських стоїкiв
(Епiктет, Сенека) про загальний природний закон, що дає можливiсть
феномен права розглядати як загальнолюдське, загальносвiтове явище
соцiальної природи, фiлософсько-теоретичнi думки про наслiдки реалiзацiї
свободи та iдеї справедливостi Аристотеля, дискурсивний пiдхiд щодо
розв’язань проблем справедливостi представниками нiмецького правового
емпiризму Харта, Бентама, Остiна, релятивiстськi вислови Г. Радбруха про
призначення права слугувати справедливостi та про прiоритет iдеї
справедливостi над позитивним правом, розв’язання проблеми
спiввiдношення правового позитивiзму з моралiзмом О. Хеффе, де
справедливiсть розглядається як критерiй та принцип розрiзнення
феноменiв правової (неправової) легiтимностi-нелегiтимностi, у нашому ж
контекстi -лiнiйностi-нелiнiйностi права i закону, позицiю представникiв
теорiї раннього (наївного) теоретико-правового позитивiзму (стадiї,
еволюцiї), їх теорiю наказiв або iмперативiв (Платон, Гоббс, Бентам,
Остiн), свiтогляднi напрямки представникiв рефлексивного позитивiзму
щодо iєрархiї владних повноважень (iєрархiя владних повноважень на
основi iєрархiї, у нашому зразку правових, правил Кельзена), правовий
позитивiзм як емпiричне поняття, визнане Р. Хартом, “фiлософськi
дослiдження” Вiтгенштейна, тезу К. Шмiдта про прогресуючу нейтралізацію
етичного змiсту права, коли, на його думку, соцiуми з часом стають
iндеферентими спершу щодо метафiзики, потім релiгiї i, врештi-решт,
моралi, соцiолого-правовi погляди Н. Лумана про “iнституалiзацiю
свавiльностi змiн у сферi права”, його iдеї “легiтимiзацiї шляхом
процедури”, думки про соцiальнi зобов’язання Дж.Мiлля та інших такими,
що, незважаючи на деякi iстотнi протирiччя у їх аналiтичному
спiвставленнi, дозволяють нам, все ж таки, зробити впевнений висновок
про природну первиннiсть iдеї права над iдеєю закону3.

Звiдси дозволимо собi погодитись з генiальним висновком Л.В. Петрової
про розумiня методологiчного значення iдеї права для сучасних (i тим
бiльш для майбутнiх) вiтчизняних праворозумiнь, правонормотворень i
нормозастосувань. Так, дослiдниця, вважаючи iдею права визначальним
критерiєм i першопринципом будь-яких праворозумiнь, нормотворень i
нормозастосувань, пiдкреслює, що “оволодiння iдеєю права надає змоги все
рiзноманiття юридичних фактiв привести до кiнцевих, остаточних причин i
основ (тобто до iдеї права та приципiв, що випливають з неї), i вже на
їх пiдставi зрозумiти цi юридичнi факти. Iдея (логiчно) завжди
випереджає факт i вказує йому той напрям, за яким факт мусить йти вслiд.
Ідея оцiнює факт. За такої умови юрист пiзнає глибокий зв’язок юридичних
фактiв з iдеєю права як їх кiнцевою i постiйною причиною i, таким чином,
осягає iстинний дух i сенс юридичних приписiв позитивного права. Нiяка
позитивна методологiя досягти цього не спроможна. Нагадаймо, у захiднiй
правовiй державi не видається жодних законiв, якi б суперечили iдеї
права, в нiй державний iнтерес, що лишає осторонь легiтимнi, правовi
закони, не має нiякої цiнностi. На запитання, чи iснує саме такий вимiр
правового характеру держави в Українi, знову вiдповiдаємо — не iснує.
Недовiра до iдеї права, її спрощення i навiть вiдмова вiд неї — все це
було i є”4. Не загублюючи логiки та ідеї думки Л.В. Петрової,
продовжуємо: первиннiсть iдеї права над iдеєю закону правомiрно визначає
первиннiсть джерел права як наднацiонального, загальносвiтового i
загальноцивiлiзацiйного явища, яке є водночас вiчною аксiологiєю
соцiальної природи взагалi, до речi свiтоглядно-завершеною за системним
змiстом своєї структурної парадигми.

Це не може не означати того, що у цiлiсний iєрархiї джерел права i
закону за їх єдиною iдейно-свiтоглядною спадкоємнiстю коло джерел
вивчення права, а звідси й правосвідомості, набагато ширше, нiж коло
джерел вивчення знаково-лiтературного оформленя права у законi
(законах), або кола джерел будь-яких законiв і законосвідомості. У
зв’язку з цим,часо-просторова глибина правових фактiв сягає значно
глибше, нiж часопросторова глибина фактiв будь-яких законiв,
законодавств та законодавчо-законотворчих актiв.

Справа полягає в тiм, що джерела права i джерела закону (законiв) мають
рiзнi основи, або критерiї, принципи класифiкацiї та визначення. За
думкою автора, враховуючи iдейну спадкоємнiсть його дослiджень та
узагальненi методологiчнi висновки монографiї “Проблема спадкоємностi в
нацiональнiй самосвiдомостi” (1998 г.), для класифiкацiї та визначення
природної сутностi будь-яких законiв буде розумним використовувати
принцип ментального наповнення змiсту норм права як історично
пріоритетних та ідейно істинних, яке остаточно завершено еволюцiонує у
конкретно-нацiональну форму закону, на той час, коли для класифiкацiї та
визначення права як наднацiонального явища соцiальної природи, доцiльним
буде використовувати iдейно-свiтогляднi якостi тiєї чи iншої правової
традицiї, у основi котрої знаходиться ментально структурованi
властивостi правоусвiдомлення нацiонально-правової iдiоми.

Таким чином, використовуючи досвiд наукового дослiдження iсторичного
розвитку джерел права, ми можемо значно збiльшувати та, вiдповiдно,
змiнювати коло джерел вивчення тiєї чи iншої специфiки певних законiв як
соцiального вiдбиття через знаковий змiст правової матерiї форм
природної сутностi правової речовини як правової iнформацiї. Завдяки,
таким чином, встановленим правовим фактам лiнiйного, позитивного
iсторичного розвитку права на певному зрiзi часу можна поглиблювати
знання з питань становлення будь-якої нацiональної моделi законiв,
законодавчих баз, у тому числi й української моделi законiв i
законодавчих актiв як ментально опосередковаих знакiв соцiального
вiдбиття україноментальної правової iнформацiї-правової речовини5.

У зв’язку з тим, що визначального значення у девiргенцiї того чи іншого
рiвня стiйкостi-нестiйкостi правової системи (за аналогiєю циклiв
соцiальної активностi правосвiдомостi), як ми дослiдили, має правова
традицiя вiдповiдної (або спорiдненої) правової системи, яка завжди має
ментально структуровану (опосередковану) природну сутнiсть, а рiвень
правової стiйкостi визначаємо рiвнем ментальної щiльностi правової
iдiоми, насамперед її правових структур-аттракторiв або правової iдеї,
iдеалу. Феномен ментальностi будемо визнавати унiверсальною природною
передумовою, першоосновою та першоодиницею створення
принципоутво-рювальних можливостей природного нормотворення або норми
права у свiтоглядному правовимiрi свiтового i вiтчизняного праворуху.
Значить, параметральнi характеристики ментальностi як природної
властивостi (якостi) соцiальної матерiї, у зв’язку з цим, набувають
концептуально-принципового значення для виокремлення та створення
похiдних вiд ментальностi будь-яких законооусвідомлених як іншоправових
структуро-системних утворень. Чим мiцнiше буде ментальнiсть, тим
стiйкiшими будуть будь-якi моделi соцiально-суспiльних,
соцiально-правових i правових процесiв, явищ, рис, вiдбитих у
нацiональному законi.

Але в зв’язку з останнiми фiлософсько-методологiчними дослiдженнями
зазначимо, що українська ментальнiсть, її природна сутнiсть за
свiтоглядно-функцiональними характеристиками i змiстом є
постколонiальною, тобто iдейно слабкою у свiтоглядному вiдношеннi до
можливостi остаточного ментально-межевого законодавчого визначення i
завершення у якостi єдиних принципiв i орiєнтирiв цiлепокладальних
векторних орiєнтацiй, трансгресивних розвиткових тенденцiй у природному,
ментально зорiєнтованому русi правової матерiї у зразках гомогенної
правової iдеї та традицiї.6

Такi рухи правової матерiї рефлексуються у маргінальному невизнаннi за
нацiональними цiнностями, орiєнтацiями та свiтоглядно-правовими вимiрами
прiоритетного значення при вiтчизняних правотвореннях, нормотвореннях та
нормозастосуваннях, а навпаки, iснують приоритетнi орiєнтири на
домiнантне i переважне засвоєння зовнiшнiх цiнностей, традицiй,
орiєнтацiй, у тому числi й правових, свiтоглядних, iдейних як найбiльш
прiоритетних i перспективних. Логiчним буде заключення про принципову
слабкiсть, свiтоглядно-правову н е стiйкiсть та нелінійність української
правової традицiї, у тому числi й свiтоглядної, яка зазнає на собi
концептуального впливу iнших, бiльш стiйких та сильних свiтових
правових, вiдповiдних свiтоглядних традицiй.

Звiдси витiкає завдання методологiчного визначення тих типових
свiтоглядно-аксiологiчних особливостей української правової традицiї як
частини загальнорадянської посттоталiтарної, iдеологiчно структурованої
традицiї, якi б знiмали з усiх можливих, конвенцiйно дефiнiцiйованих,
спорiднених з українською етнотрадицiєю свiтоглядно-цiннiснi
характеристики та функцiональнi моделi, притаманнi стiйким, онтологiчно
первинним правовим традицiям, а також свiтоглядно-резонансний досвiд
минулого чи сучасного правобуття у конкретнi моделi кореляцiї та
пропедевтики негативних правових явищ i процесiв.

Слiд також пiдкреслити, що треба дуже обережно ставитись до начебто
справедливого зауваження про iдейно-свiтоглядну непрiоритетнiсть
українського права як системи серед iнших правових систем. Будемо лише
принципово наполягати на свiтоглядно-концептуальнiй iдентичностi,
наприклад, лiнiйної позитивної україноментальної правової традицiї та
вiтчизняної лiнiйної, iсторичної традицiї розвитку української мови як н
айвищому ступенi розвитку української нацiональної самосвiдомостi7.

Логiчно i правомiрно тодi пропонуємо далi можливий варiант (модель)
функцiонально-дiєвого поширення часо-просторових детермiнацiй i
детермiнант (а також їх динамiки) української ментальностi як
iдейно-свiтоглядної основи, наприклад, за зразками iсторико-фiлологiчних
i фiлософсько-методологiчних вивчень iсторiї української мови та
української лiтературної мови. Зазначимо лише, що одним з останнiх,
комплексного, методологiчного плану є монографiчне дослiдження О.
Царука8.

Будемо також враховувати i такий факт, як наявнiсть у науковому обiгу
схеми iсторичного становлення й розвитку украiнської мови та схеми
еволюцiї украiнської етнотрадицiї (нацiональної самосвiдомостi) на
прикладi орiєнтованої природної логiки розвитку спадко-ємностi
української етнотрадицiї та її девiргенцiєю за радянських i
пострадянських часiв.

Ураховуючи вищезапропоновану модель спiввiднесення таких понять нашого
дослiдження, як “правова традицiя”, “правова iдiома”,”нацiональна
самосвiдомiсть”, “нацiональна iдiома” та iншi, остаточно пiдкреслюємо
iєрархiчну первиннiсть i онтологiчнсть нацiональної самосвiдомостi,
нацiональної iдiоми по вiдношенню до правової традицiї, iдiоми та
правосвiдомостi. У зв’язку з цим, джерела нацiональної традицiї, iдiоми,
самосвiдомостi мають первинний, детермiнантний характер родової правової
природи, прiоритетно цiлепокладальний при структуруваннi правосвiдомостi
девiантного соцiуму перехiдного соцiального буття (девiантної
правосвiдомостi) та єдину iдейно-свiтоглядну духовнiсть по вiдношенню до
правової iдiоми та традицiї як похiдних структурних (пiдструктурних)
пiдсистем або системних пiдструктур (пiдструктуро — пiдсистем)
нацiональної традицiї, iдiоми та загалом правотворення. Тож джерела
будь-якої правової iдiоми та традицiї тодi знаходяться теоретично завжди
у архетипово функцiональному правовому полi нацiональної iдiоми та
традицiї, а звiдси -спадкоємностi у нацiональнiй самосвiдомостi. А саме:
джерела нацiональної iдiоми i традицiї є завжди iстинними у будь-якому
вiдношеннi та у будь-якiй характеристицi, функцiї чи конкретному
(абстрагованому) свiтоглядному маркеру будь-яких перетворень як iдейного
вiдгалуження розвиткових iнiцiатив еволюцiйних змiн. Повертаючись до
аргументованого нами iснування такого рiзноджерельного та
рiзновекторного наповнення правової ідіоми, як лiнiйнопокладальними, так
i нелiнiйно нацiленими векторами синергетичного руху наявних i можливих
перспективних перетворень рiзних форм правової iнформацiї у змiст
правової матерiї як джерелами конкретного збалансування
лiнiйно-нелiнiйних протирiч девiантного правоусвiдомлення — соцiального
вiдбитку девiантного проворозумiння й правотворення первинними
суб’єктами правосвiдомостi, будемо використовувати потрiбну в конкретнiй
соцiально-правовiй розвитковiй ситуацiї або формальну, або неформальну
спадкоємнiсть у девiантному правоусвiдомленнi. Форму спадкоємностi
(формальну або неформальну) будемо дефiнiцiювати за циклами соцiальної
активностi правосвiдомостi. У разi некризових циклiв соцiальної
активностi правового усвiдомлення соцiальних перетворень чи соцiальної
рефлексiї правових трансформацiй, яким характерна недевiантна традицiйна
форма правоусвiдомлення — домiнантною є формальна, нелiнiйна,
еволюцiйна, iдеологiчно опосередкована спадкоємнiсть правосвiдомостi. За
часiв кризового соцiального (правового), як правило, аномiчного
перехiдного буття, якому притаманнi девiантнi розвитковi процеси та
вiдповiдна девiантна правосвiдомiсть, виникає потреба у поверненнi до
виявлення першопричин кризи, а звiдси до першоджерел того середовища чи
наслiдка, якi можуть мiститись тільки у неформальнiй, лiнiйнiй,
iсторичнiй, ментально структурованiй спадкоємностi правосвiдомостi. Але
у будь-якому разi i формальна, i неформальна спадкоємнiсть
правосвiдомостi своїми витоками мають єдину спадкоємнiсть етнотрадицiї
як духовностi i духовної культури певної етносоцiонацiональної
спiльностi. За джерельною базою формальних i неформальних чинникiв
спадкоємностi правосвiдомостi як свiтоглядно-методологiчних корелятивних
векторiв праворуху, враховуючи позитивну лiнiйнiсть та iсторичнiсть як
гносеологiчно вторинну, лiнiйно домiнантнi, ментально адаптованi
орiєнтири будь-яких позитивних праворозвиткових процесiв, будемо вважати
телеологічну нелiнiйнiсть та еволюцiйнiсть онтологiчно первинними
напрямками трансформацiї будь-якого праворефлексивного руху, його
природи та iдеї. Не можна не бачити важливостi онтологiчних чинникiв
первинної розвиткової домiнантностi нелiнiйних свiтових правових
процесiв, якi з’явились (виявились, вiдкрились) у свiтi як наслiдок
неможливостi позитивного лiнiйного узгодження, наприклад, різних,
ментально протилежних, соціально гетерогенних, антагоністичних
соцiальних процесiв, явищ та систем класового суспільства, неправової
держави, посттоталітарних держав. Виникаючі потреби у рацiональному
поясненнi довгого не пояснених або незрозумiлих соцiальних процесiв i
явищ викликали, наприклад, феномени різних наднацiональних явищ, у
несоцiальних, наприклад, — феномен синергетики та iншi, якi стали
набагато пiзнiше пiзнаними, нiж лiнiйнi iсторичнi процеси.

Онтологiчно первиннiшими ланками бiльш глобальних природних процесiв,
якi розвиваються за складними схемами непозитивного праворозуміння і
правоздійснення, є нелiнiйні, синергетично зорiєнтованi, де лiнiйнi,
позитивно структурованi, необ’ємнi, iсторичнi, правові, методологічні та
іншорізнофункціональні закони соцiальної природи є складовими частинами
об’ємних нелiнiйних “еволюційних законiв” (І. Перелигін) усiєї
(будь-якої) iснуючої рiзнолiнiйної природи.

Повертаючись до особливостей синергетичного вимiру свiтоглядного
праворозвитку, який вiдбувається за своїми специфiчними властивостями,
пояснюваними нелiнiйним рухом або функціональною інерцією правової
матерiї девiантного соцiального вiдбиття правової iнформацiї або
правової речовини через конкретний цикл соцiальної активностi
правосвiдомостi, спробуємо свiтоглядно-екстраполяцiйно адаптувати у
нашому дослiдженнi деякі iдейнi константи та характеристики чудного
аттрактора як iдейну пiдвалину i константу девiантної правосвiдомостi,
традицiйно типовi, наприклад, для експериментально систематизованих
властивостей та рис фiзичних, хiмiчних i iнших речовин на правову
речовину.

Будемо пом’ятати, що правовий чудний аттрактор — це, власне, галузь
маргiнальних позитивно-телеологiчних формозмiстотворень правових
рефлексій у правовому фазовому (цикловому, ступеневому, рiвневому,
дискретному) просторi ментально структурованої правосвідомості (у нашому
смислi — фазовий простiр цiлiсної системи девiантного правоусвiдомлення
як правове поле первинних суб’єктiв правосвiдомостi), а не увесь
правовий простiр будь-якої рефлексивної системи права. I це не є
розвиткова крапка у цілісному правовому просторi, що символiзує сталий
правовий стацiонарний стан знаково-матеріальної речовини (текстів
законів) правової системи, а також незамкнена правова крива, яка описує
режим стiйких правових маятникових коливань ідеалізованого розвитку
процесуального права яй його нестаціональних (або ментально не
прив’язаних до певного конкретно-історичного часо-простору)
хвилеподібних правових рефлексій, а правова, у тому числі й
правоусвідомлена, галузь, у середовищi котрої за обмеженим (дискретним)
спектром рiзних правових, різноментально зрефлексованих станiв
історично, ідеалізовано формується з певною, ментально пріоритетною за
тією чи іншою сильною, скоріш іншоукраїноментальною правовою традицією,
реальний стан української правової системи як світової, що має
різноджерельну парадигму складових пропорцій національно-ментальної
щільності української правової ідіоми. А оскiльки така правова галузь
обмежена, тобто якоюсь мiрою контрольована, а значить передбачувана, i
оскiльки реально можливi зовсiм не будь-якi правові, праворефлексивні
стани, остiльки має смисл говорити про наявнiсть пріоритетів ролевантно
стійких правокультурних елементiв як середовищно гомогенних констант
правової свідомості — належності видової родової природи у відповідній
нерівноважній структуро-системі національної самосвідомості -належності
родової правової природи, — функцiонального ідейно-світоглядного
детермiнiзму, як лінійного, так і нелінійного, який змінюється важко,
тривало, але має за будь-яких випадків, за проведеними дослідженнями,
стійку архітектоніку структуро-елементарної побудови спадкоємності
функцій правової свідомості.

Незважаючи на те, що ми переходимо у сферу стохастичної (вiрогiдної,
ймовiрної) методологічної поведiнки правового об’єкта за складних умов
перехідного пострадянського розвитку — реального, ментально
правоусвідомленого стану української правової системи на
конкретно-історичному етапі пострадянських правозмін — як актуально
трансформаційно пріоритетного, стохастичнiсть девiантного правовимiру,
як правило, не довiльна, i ми можемо говорити про необхiднiсть
збереження звичайних, лiнiйних позитивних уявлень на будь-якому циклi
соцiальної активностi традицiйної правосвiдомостi про детермiнiзм
традицйної, ментально та ідеологічно опосередкованої правосвiдомостi та
девiантної правосвiдомостi, тобто про позитивний детермінізм зокрема
(хоча й модифiкований) як методичний непрямий, прихований ефект
девіантної правосвідомості.

Фактично, тодi, враховуючи хаотизований стан девiантної правосвiдомостi,
виходить, що начебто позитивний детермiнiзм зникає. Але той детермiнiзм
девiантного правоусвiдомлення, який стверджує, що змiст українського
права у його формальнiй, неідеальній сутностi буде строго знаходитись у
галузi девiантного правоздiйснення i соцiального вiдбиття девiантних
ідейноправорефлексивних як альтернативних, так і безальтернативних, але
функціонально присутніх у рефлексотворенні правового змісту девіацій
пізнання як права (А.А. Козловський), пошукiв методичного змісту
маргінальних норм права як актів девіантної правосвідомості -той,
звичайно, детермiнiзм залишається.

Але все ж таки, використовуючи i розвиваючи iдейну аналогiю та
аксiологiю умовисновків, зокрема В.I. Арнольда, що дослiджував природнi
явища стохастичного (ймовiрного) характеру, будемо вважати, що девiантна
правосвiдомiсiсть як найтиповіше стохастичне явище соцiальної природи
перехiдного буття статичного і соціологічного права, яке перебудовується
на ментальних засадах, критерiях та принципах нормотворення як
нормозастосування та правозастосування як природно істинних, як i
будь-яке iнше стохастичне явище, має такий нестiйкий, різнодетермінантно
та різнонормативно зформований характер, що вiн не дозволяє одразу, за
якоюсь модельною схемою позитивного правоусвідомлення однозначно
передбачити спрогнозований рух розвиткових iнiцiатив вторинних суб’єктiв
правосвiдомостi (юридичних осіб) як методологічно домінуючих у
соціальному правоздійсненні як його законотворенні щодо створення
напрямку оптимальної векторної траєкторiї еволюцiї первинних суб’єктiв
правосвiдомостi, як функціонально залежних, за зразками тих чи інших
взiрцiв соцiологiчних зв’язкiв, якi можуть бути створенi як
функцiональнi маркери позитивних зворотних зв’язкiв правових рефлексій
як рефлексій правової свідомості.

Така картина, за синергетичною моделлю I. Пригожина, на правовому
мiкрорiвнi, наприклад індивідуальних правосвідомостей, думаємо,
правомiрно має мiсце, але принципово не узгоджується з логiчною
зумовленiстю того позитивного, історичного детермiнiзму, який мiстить у
собi спадкоємнiсть лiнiйного розвитку девiантних бiфуркацiй правового
усвiдомлення (осягнення) правової iдеї як її законодавчої iстини за
кризових часiв буття рефлексивного права. Але ми зауважуємо, що не можна
не думати про зникнення звичайного позитивного детермiнiзму у правовому
полi девiантних правозмiн і девіантного правоусвідомлення у перехiдному
соцiумi. Будемо ставити питання про перехiд вiд лiнiйного позитивного до
нелiнiйного телеологічного розумiння природної сутностi еволюційно iдеї
права як мети її законодавчої iстини з одного рiвня до iншого. В цьому
планi на iдейно-синергетичному рiвнi адаптативно трактуючи свiтоглядну
сутнiсть праворефлексивної нестабiльностi у подобi такого правового
стану девіантної правової свідомості (а вона може мати і неправовий
стан), що розвивається за закономірностями руху своєрідного правового
маятника: у максимумі — коли правова вага знаходиться у верхнiй точцi
руху маятника (вiдповiдно — у нижнiй вага закону) та навпаки.

Фактично, така дисбалансна розвиткова функцiональнiсть — результат
функції нестiйкості правових і праворефлексивних об’єктiв по вiдношенню
до малих правових і праворефлексивних збурень.

Пiдкреслимо, що ранiше у праводослiдженнях позитивного класичного толку
роль малих праворефлексивних як пріоритетних правоусвідомлених збурень,
начебто процесуальних некласичних, випадкових, неiстотних детермiнант
(наприклад, у соцiально-активних трансформаціях різних теоретичних
концепцій правової науки), не звертали достатньої уваги.

У зв’язку з цим, виникає завдання для сучасної фiлософiї права i
правничої науки фiлософсько-теоретично адаптувати та теоретично
соціалізувати у площину методологiчної пропедевтики, за сучасною
синергетичною теорією, негативні моменти позитивного посттоталiтарного
правозаконорозвитку феномен малих правових збурень як стійких,
цілепокладених свiтоглядних архетипiв нелiнiйного руху й еволюційного
розвитку девiантної правосвiдомостi посттоталiтаризму, стоврюючої
маргінальні норми права.

Таким чином, методологічно-правові орієнтири, проблеми і перспективи
різноджерельної трансформації девіантної правосвідомості як критерії
нелінійних властивостей української

правової ідеї верифікуємо у площини пріоритетного виконання актуальних
завдань сучасної фiлософiї права i правничої науки, пов’язані з
міждисциплінарним осмисленням причин і проблем девіантної
правосвідомості, щільності її національно-ментальних складових як
глобальних, фундаментальних і стрижневих, де філософія права та
правосвідомості утворює основу правової методології та методології
посттоталітарної української правової свідомості.

Література

ВІСНИК. Хмельницького інституту регіонального управління та права

Похожие записи