Курсова робота

Місце державного апарату в реалізації функцій держави

План

Вступ

1. Загальна характеристика апарату держави

1.1 Державні органи.

1.2 Інститут держави

2. Принципи організації та діяльності державного апарату

2.1 Поділ влади як принцип організації роботи державного
апарату

2.2 Загальна характеристика трьох гілок влади

2.3 Законодавча влада

2.4 Виконавча влада

2.5 Судова влада

2.6 Президент України

2.7 Система «стримувань і противаг»

3. Поняття функції держави

3.1. Форми та методи здійснення функцій держави

3.2. Види функцій держави

3.3 Зовнішня функція

3.4 Внутрішня функція

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Метою даної курсової роботи є дослідження та вивчення місця державного
апарату в реалізації функцій держави, а також державного апарату та
виконуваних ним функцій на прикладі України.

В даній курсовій роботі розглядаються принципи функціонування,
організації та діяльності державного апарату, а саме: організація та
формування державного апарату, поділ державної влади та його
характеристика, форми та методи здійснення функцій держави, види функцій
держави.

Державний апарат відіграє провідну роль в реалізації функцій держави.
Фактично, держава виконує свої функції через державний апарат. Питання
про реалізацію функції держави за допомогою державного апарату – це одне
із найголовніших питань не тільки теорії, але й практики
державотворення. Функції держави виражають природу держави і
конкретизують її суть.

Згідно ст.5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є її народ. Він делегує свої повноваження державному
апарату. Державний апарат для реалізації своїх задач створює державні
органи. Державні органи, для реалізації поставлених перед ними задач,
застосовують владні повноваження, використовують принципи примусу і
переконання. За допомогою системи ”стримувань і противаг” влада між
державними органами розподіляється на три основні гілки: законодавчу,
виконавчу, судову. Деякі вчені виділяють як окрему гілку влади –
президента. Тому є доцільним розглянути і цю гілку влади, як таку, що
має право законодавчої ініціативи і є гарантом Конституції. Державні
органи мають складну багаторівневу структуру. Для детального розгляду
даної теми пропоную розглянути основні гілки державної влади, а саме:
законодавчу, виконавчу і судову влади. Актуальність даної теми
полягає в тому, що державний апарат відіграє провідну роль у формуванні
влади та її розподілі і займає провідне місце в реалізації державних
функцій.

1. Загальна характеристика апарату держави

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює
різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що
беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її
механізмом. Серед названих організацій є державні органи, що наділені
державно-владними повноваженнями. Систему таких органів і називають
апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:

апарат держави;

державні підприємства;

державні установи;

інші державні організації.

Державні підприємства – вид державних організацій, які безпосередньо
реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального
виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва
товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування та ін.
Державні установи – вид державних організацій, на які покладено завдання
з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них
слід віднести установи у сфері культури, охорони здоров’я тощо.

Апарат держави – система всіх державних органів, які здійснюють завдання
та виконують певні функції держави. Основними принципами державного
апарату України є: демократизм, національна рівноправність, законність,
суверенність, поділ влади, соціальна справедливість, гуманізм і
милосердя, поєднання переконання і примусу, гласність, відкритість і
врахування громадської думки тощо. Важливим принципом державного апарату
України є поєднання методів виховання і примусу. Примус до осіб
застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але
особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам
громадянського суспільства.

Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення
політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав.
Державний апарат організується й діє на підставі законів. Його
діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому
чинним законодавством. Державний апарат є єдиним носієм влади на засадах
самостійності й незалежності, виразником суверенітету народу і нації.
Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу й судову. Єдиним органом законодавчої влади є
Парламент України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно
Конституційним, загальними та господарськими (арбітражними) судами.

Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними
громадськими об’єднаннями і рухами, вивчає громадську думку і враховує
її в організації та здійсненні покладених на нього завдань. Первинною
ланкою державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чи
структурно оформлений колектив державних службовців, наділений владними
повноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений
на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій
держави. Один службовець як орган держави – це, скажімо, Президент
України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно
оформлений колектив службовців має керівників і виконавців. Керівник
виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяється на підставі
закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави
спроможний встановлювати формально обов’язкові правила поведінки (як
нормативні, так і індивідуальні) та домагатися їх здійснення. В
юридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних
органів.

Розрізняють, наприклад, такі види органів держави:

— за місцем у системі державного апарату: первинні (створюються через
вибори всім населенням або його частиною); вторинні (створюються
первинними, походять від них і підзвітні їм);

— за змістом або напрямками державної діяльності: органи державної
влади, глава держави, органи державного управління чи
виконавчо-розпорядчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;

— за способом утворення: виборні, призначувані, ті, що можуть
успадковуватися;

— за часом функціонування: постійні, тимчасові;

— за складом: одноособові, колегіальні;

— за територією, на яку поширюються їхні повноваження: загальні, або
центральні; місцеві, або локальні.

Вдосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі
Конституції України. До системи державних органів України належать:
законодавчий орган – Верховна Рада України; глава держави – Президент
України; виконавчі органи, що поділяються на вищі Кабінет Міністрів
України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, центральні
(міністерства, державні комітети і відомства України та Автономної
Республіки Крим), місцеві (обласні й районні, міст Києва і Севастополя,
районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з
головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також
адміністрації державних підприємств і установ); виконкоми й голови
сільських, селищних, міських (міст районного та обласного
підпорядкування) рад у частині виконання державних повноважень, що були
їм делеговані органами державної влади. Органи місцевого самоврядування,
що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і
міст, тобто обласні й районні ради, а також органи місцевого
самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи
є самостійною системою об’єднань громадян у громадянському суспільстві.
Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні
[Верховний Суд України, суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські
(міст Києва і Севастополя) суди, міжрайонні, районні, міські (міст
обласного підпорядкування), районні в місті народні суди]; господарські
[Вищий господарський суд України, господарський суд Автономної
Республіки Крим, обласні, міські (міст Києва і Севастополя) господарські
суди, інші спеціальні суди]. У самостійну систему органів держави
виокремлюються контрольно-наглядові органи України. До них належать:
Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори; податкові
адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні
інспекції.

1.2 Державні органи

Основоположну значущість для з’ясування змісту і форм державного
владарювання має поняття державного органу (органу держави) або органу
державної влади.

Поняття державного органу набуло вжитку в XIX ст., коли на грунті
поширення ідей народного суверенітету і розподілу влад склалася уява про
державу як засіб здійснення влади, що належить народові. Цей засіб
(механізм) розглядався як такий, що об’єктивно має складну організацію,
елементами якої є державні органи. Вже Ш.Монтеск’є, спростовуючи
практику функціональної неподільності державної влади за часів
феодального абсолютизму, натякав на класифікацію державних органів за
смислом пропонованої ним концепції розподілу влад. Однак головним у його
концепції було розмежування трьох влад як політичне зумовлених і
відносно самостійних явищ, а не окреслення головних функцій
(законотворчість, державне управління, правосуддя) у межах єдиної
державної влади з виокремленням органів, призначених для їх здійснення.

Концепція розподілу влади відіграла важливу роль для становлення теорії
компетенції державних органів. Будучи однією з основ конституціоналізму,
вона, по суті, вимагала визначення меж владарювання, здійснюваного за
змістом законодавчої, виконавчої і судової влад. Водночас згадувана
концепція передбачала відмову від будь-якої довільності у засобах і
формах здійснення владарювання. Обмеження і формалізація сфери державної
влади, що є однією з ознак так званої конституційної держави,
потребували розроблення абстрактного за смислом наукового
інструментарію. Саме у XIX ст. формулюються такі поняття, як компетенція
і повноваження. Тоді ж пропонуються більш-менш узагальнені тези щодо
державних органів та їх різноманітні класифікації.

Першоджерелом вітчизняних теоретичних конструкцій щодо державних органів
треба вважати погляди німецьких вчених XIX ст., найбільш відомим з яких
є Г.Еллінек. Цей автор запропонував, по суті, цілісну теорію державних
органів. Відзначаючи «численність» органів сучасної йому держави, він
сформулював своєрідний постулат, за яким «необхідність державних органів
випливає вже із самої суті держави як єдиного організованого союзу».

Запропонована Г.Еллінеком класифікація органів ґрунтувалася на сучасних
йому державній практиці і здобутках юридичної теорії. За її критеріями
можна характеризувати державний механізм України. Так, безпосередніми
державними органами є Верховна Рада України, Президент України, Кабінет
Міністрів України і Конституційний Суд України. Одноособовим державним
органом є Президент України. Креативні функції виконують Верховна Рада
України, Президент України і, меншою мірою, Кабінет Міністрів України.
Вторинними органами є комітети Верховної Ради України, тимчасові слідчі
комісії і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України, урядові
комітети тощо. Несамостійними органами є консультативні, дорадчі та інші
допоміжні органи, утворювані Президентом України для здійснення своїх
повноважень відповідно до п. 28 частини першої ст. 106 Конституції
України.

Теоретичні здобутки німецької юридичної школи в царині проблематики
державних органів були сприйняті так званими дореволюційними вченими.
Зокрема, О.О.Жилін, який певний час працював професором Київського
університету, зазначав, що державний орган — це, по суті, «технічний
термін для позначення певних відносин у державному союзі, утворюваних
існуючим у цьому союзі правопорядком». На його думку, державні органи
покликані діяти від імені держави, виражаючи її волю. Ф.Ф.Кокошкін
застерігав, що «органом держави можна назвати лише той, який вчиняє
певні юридичні акти, які вважаються проявом волі держави у праві, або,
щонайменше, беруть участь у вчиненні таких актів».

За радянських часів поняття державного органу (органу держави), що було
тоді широко прийняте, певною мірою протиставлялось поняттю органу
державної влади. За тодішньою політико-правовою теорією державний
механізм розглядався як система різних органів держави — насамперед
органів державної влади, а також органів державного управління, судових
органів і органів прокуратури. І лише ради усіх рівнів вважалися власне
органами державної влади. Поняття «орган державної влади» народилось у
нашій країні у зв’язку з необхідністю закріпити верховенство Рад як
головної державної форми народовладдя».

Термін «орган державної влади» є вихідним за Конституцією України.
Похідними від нього є терміни «орган законодавчої влади», «орган
виконавчої влади» і «орган судової влади» («суд»). В конституційному
тексті вживаються й інші терміни, складовою яких є слово «орган».
Зокрема, в частині другій ст. 59 згадано державні органи. За змістом
положення частини третьої ст. 5 у непрямій формі використано термін
«орган держави». Комплексний аналіз положень Основного Закону дозволяє
дійти висновку, що на відповідному рівні терміни «орган державної влади»
і «державний орган» («орган держави») вживаються як синоніми. Про органи
стосовно держави в Конституції України йдеться не лише в контексті
розподілу влади. Наприклад, у частині третій ст. 17 використаний
успадкований з практики радянських часів термін «правоохоронні органи
держави», який по суті є евфемізмом.

У вітчизняній літературі, виданій ще за радянських часів, сформульовані
визначення державного органу, яких загалом дотримуються вітчизняні
автори. Практично всі відповідні визначення спираються на виділення
певних ознак державного органу. До таких ознак насамперед віднесені
відокремленість органу як відносно самостійної частини державного
механізму (апарату) і його наділення державно-владними повноваженнями з
метою безпосередньої участі в peaлізації функцій держави. Тим самим
державний орган — це виокремлена і відносно самостійна частина (елемент)
механізму держави, яка наділена юридично встановленими владними
повноваженнями для здійснення визначених завдань, що безпосередньо
пов’язані з реалізацією тієї чи іншої функції держави. Головним є те, що
влада держави не розподіляється між її органами і є цілісним явищем:
державні органи наділені не частинами влади, а повноваженнями.

Визначенню компетенції (повноважень) державних органів присвячена значна
частина положень будь-якої конституції, що засвідчує її природу як
основного закону держави. Проте конституційне встановленими є статуси
лише вищих органів держави. Звичайно кожному з вищих органів держави
присвячена окрема частина (розділ, глава) в структурі конституції, якою
врегульовано порядок його формування, визначено повноваження та основні
засоби їх реалізації тощо. Конституційна регламентація функціонування
інших державних органів має загальний характер. Не є винятком і
Конституція України, яка практично передбачає певні підходи до
визначення державного органу, або органу державної влади. Згідно з
частиною другою ст. 19 органи державної влади «зобов’язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією
та законами України». З цього випливає, що за змістом положень Основного
Закону повноваження органу державної влади (державного органу) мають
бути визначені конституційне і (або) законодавче.

Такий висновок, зокрема стосовно органів виконавчої влади,
підтверджується частиною другою ст. 120 Конституції України, за якою
організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів
України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади
визначаються Конституцією і законами України. Разом з тим у
співвідношенні наведених конституційних положень з положенням п. 10 ст.
116 Конституції України, яким передбачено визначення функцій Кабінету
Міністрів України Конституцією та законами України, актами Президента
України, виникає протиріччя. Зміст цього протиріччя в тому, що функції
уряду можуть бути визначені підзаконними актами (указами Президента
України), а встановлення у такий спосіб його повноважень неприпустиме.
Суть же відповідного протиріччя в тому, що за прийнятими в управлінський
науці підходами функції органу є більш загальним явищем, ніж його
повноваження, і реалізуються вони шляхом здійснення повноважень.

Повноваження державних органів можуть бути визначені і підзаконними
актами. Така можливість об’єктивно існує за змістом ст. 92 Конституції
України, відповідно до якої виключно законами визначаються організація і
діяльність органів виконавчої влади (п. 12 частини першої); судоустрій,
судочинство, статус суддів, організація і діяльність прокуратури,
органів дізнання і слідства, органів і установ виконання покарань (п.
14); організація і порядок діяльності Верховної Ради України тощо. За
будь-яких умов названа стаття не містить передбачень щодо законодавчого
унормування статусу всіх тих державних органів, статус яких
конституційне не встановлений. Тому поняття державного органу можна
сприймати як ширше, ніж поняття органу державної влади. Якщо статус
державного органу може бути визначений підзаконними актами, звичайно
прийнятими на основі так званих статусних законів, то статус органу
державної влади визначається виключно Конституцією і (або) законами
України.

Отже, орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна
особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для
виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється
для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет
ведення, завдання і функції.

Структура органу держави:

Апарат, що безпосередньо виконує завдання і функції держави Допоміжний
апарат

— має державно- владні повноваження -не має державно-владних
повноважень

Ознаки органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент)
відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції,
які він здійснює від імені держави;

3)  має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати
юридично обов’язкові дії:

а)  видає нормативні та індивідуальні акти;

б)  здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог,
передбачених цими актами;

в)  забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування
заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби —
державного примусу;

4)  функціонально взаємодіє із іншими органами в процесі реалізації
своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо
передбачено законом». Принцип «дозволене усе, що не заборонено законом»
не належить до діяльності державних органів. Цей принцип діє у сфері
майнових відносин громадян, юридичних осіб;

5)  складається із службовців, що перебувають в особливих
правовідносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними
владних Повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в
посадових інструкціях, штатних розкладах та ін.

6) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його
оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування —
державний бюджет;

7) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і
чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової
підзвітності та службової дисципліни.

1.3 Інститут держави

Інститут держави — відносно відокремлена частина державної структури, що
користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави
можна поділити на:

— організаційні (інститут президента, інститут парламенту);

—функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного
контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:

•   прості (елементні) — не можуть бути розділені на дрібніші інститути
(інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного контролю,
інститут референдуму, інститут відповідальності уряду);

•   комплексні — складаються з декількох підінститутів, які, у свою
чергу, можуть бути інститутами для спадного роздрібнення (інститут форми
держави включає підінститути: форми правління, форми устрою, форми
режиму; інститут державного суверенітету: повнота і верховенство
всередині, незалежність і рівноправність зовні; інститут представника
держави на місцях: губернатор, префект та ін.).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення:

—  основні (наприклад, інститут державної влади);

— примикачі — належать до перших (наприклад, інститут державного
суверенітету, інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом «поділу влади»:

•   інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);

•   інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі
органи влади на місцях та ін.);

•   інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні
суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.).

Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі
інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з’являються
(участь громадян в управлінні державою). Специфічні інститути існують у
мусульманських країнах (меджиліс — порядок звернення до правителя члена
мусульманської общини), в Ізраїлі (кібуци — особлива форма місцевого
самоврядування) та ін.

2. Принципи організації та діяльності державного апарату

Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри
чиновників-управлінців, які мають необхідну кваліфікацію і
професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави,
визначають як бюрократію (бюрократ — грец. столоначальник). Даний термін
вживають і для негативної характеристики таких проявів у діяльності
державного апарату, як формалізм, тяганина, кар’єризм, прагнення до
особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх потреб. Щоб
перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і стиль
роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів і
механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні
такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення
управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних
службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно
встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова
захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі.
Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і
контрольованих народом. Для підвищення ефективності і якості
функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його
організації і діяльності була система принципів. Принципи організації і
діяльності державного апарату — відправні засади, незаперечні вимоги,
висунуті до формування і функціонування державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату:

1)  пріоритет прав і свобод людини;

2)  єдність і поділ влади;

3)  верховенство права — виражається, наприклад, у праві оскарження в
суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх
незаконними діями;

4)  законність;

5)  ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

6)  організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і
посадових осіб;

7)  поєднання виборності і призначуваності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10)  поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11)  гласність і урахування громадської думки;

12)  професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

14)  право рівного доступу до державної служби

2.1 Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату

Розглянемо принцип поділу державної влади на прикладі поділу влади в
сучасній Україні. З часу прийняття Верховною Радою України Конституції
1996 р. минуло майже одинадцять років, що дозволяє говорити про
наявність значного досвіду в реалізації норм Основного Закону держави.
Ключовими моментами такого досвіду виявилися певні проблеми та
суперечності у здійсненні державної влади за принципом її поділу між
трьома гілками.

Як відомо, ініціатором вирішення міжвладних суперечностей став Президент
України Л.Д. Кучма, коли у серпні 2002 р. запропонував ідею
конституційної реформи. Пропозиція Глави держави зумовила появу багатьох
варіантів таких змін. У цьому напрямі працювали як політичні діячі, так
і науковці, які розробляли і пропонували різні концепції поділу влади в
Україні. Зокрема, питаннями удосконалення діяльності системи вищих
органів держави та взагалі доцільності проведення політичної реформи
займалися такі вчені, як В.Авер’янов, О.Андрійко, А.Гальчинський,
В.Журавський, Ї.Кресіна, Н.Нижник, В.Погорілко, Д.Притика, В.Селіванов,
В.Тацій, М.Тодика, М.Цвік, В.Шаповал, Ю.Шемученко, а також політики
О.Безпалов, Г.Васильєв, В.Литвин, О.Мороз, В.Онопенко та ін.

Концептуальні засади реформування конституційної моделі поділу влади в
Україні мають спиратися на з’ясування причинної зумовленості цього
процесу. З даного питання висловлювалися різні думки. Так, досліджуючи
методологію конституційної реформи, академік В.Тацій наголошував на
тому, що серед її причин — необхідність реалізації деяких основоположних
норм, які на сьогодні втілюються в життя складно і непослідовно. Він
також виходить з того, що Конституція не може залишатися незмінною, якщо
її чинні приписи не дають можливості розкрити потенціал народовладдя.
Основоположні норми є недосконалими або ж належним чином не деталізовані
на рівні конституційного та поточного законодавства і тому не можуть
ефективно застосовуватися на практиці.

Серед причин реформування саме моделі поділу влади міністр юстиції
України О.Лавринович називав «автономізацію гілок влади», яка
відбувалася протягом останніх років. Цей процес не дозволяв ефективно
вирішувати соціально-економічні проблеми. Тому Президент України Л.Д.
Кучма і зробив акцент на доцільності вирішення саме цих питань, оскільки
існує об’єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що
домінують у вищому представницькому органі держави і зобов’язані взяти
на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, але й за
дії виконавчої влади. Разом з тим причини зазначеної реформи не
зводяться лише до ускладнених відносин між законодавчою та виконавчою
гілками влади, оскільки в такому випадку пропозиції змін мали б вигляд
ситуативного реагування на чергове загострення суспільно-політичної
ситуації і не відзначалися б закономірним характером.

Концептуальна сутність реформування моделі поділу влади, як відомо,
полягає в тому, щоб, забезпечивши безумовно демократичні принципи
організації та функціонування державної влади на засадах її поділу, в
той же час наділити ці гілки влади необхідним балансом повноважень та
відповідальності, забезпечити підконтрольність державної влади
суспільству, оптимізувати державне управління тощо.

Відповідним чином виникло питання щодо способів, механізмів та
перспектив удосконалення існуючої системи поділу влади. Цікаво, що тут
виокремилися дві провідні тенденції, протиборство між якими позначило
весь драматизм перебігу реальних процесів реформування зазначеної
моделі. Перший підхід апелював до необхідності збереження конституційної
конструкції моделі та її вдосконалення за рахунок законодавчих заходів,
а другий підхід передбачав нормативно більш жорсткі заходи, які б
стосувалися також змін до Основного Закону України. У сенсі проведення
конституційної реформи небезпеку продовжує становити можливе нівелювання
конституційне визначених принципів, засад функціонування моделі поділу
державної влади та розмежування повноважень між органами державної влади
та місцевого самоврядування, загальне послаблення механізму стримувань
та противаг у державному механізмі.

В результаті Верховна Рада України прийняла закон України ”Про внесення
змін до Конституції України” HYPERLINK
«http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2222%2D15» 2222-15
, редакція від 08.12.2004. Що призвело до переходу з
президентсько-парламентської в парламентсько-президентську форму
правління.

2.2 Загальна характеристика трьох гілок влади

Відповідно до теорії поділу влади, державна влада розділяється на
законодавчу, виконавчу і судову. Якщо зіставити розвиток «влади» у
сучасному світі, то виявиться, що найбільшим динамізмом відрізняється
виконавча влада, тому що вона більш сприйнятлива, чуттєва до ходу подій,
зв’язана з ними тисячами ниточок, видимих і невидимих. Вона відповідає
своєму призначенню саме тоді, коли не тільки уловлює і відбиває зміни,
що відбуваються як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах,
а й передбачає такі зміни, створює передумови для їхнього приходу і
видозмінюється разом з ними, пристосовується до нових часів.

2.3 Законодавча влада

В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому на сучасному
етапі відповідає конституційній формі державного устрою України як
унітарної держави. Конституційний склад Верховної Ради України становить
450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на
чотири роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України. Основними
галузевими органами Верховної ради є її комітети, які здійснюють
законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з
певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює
та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та
готує їх на розгляд Верховної Ради. До основних повноважень і завдань
Верховної Ради України належить внесення змін до Конституції України,
призначення всеукраїнського референдуму з визначеного кола питань,
прийняття законів, затвердження Державного бюджету України та внесення
змін до нього; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики,
призначення виборів Президента України, призначення Прем’єр-міністра
України, оголошення за поданням Президента України стану війни і
укладання миру, схвалення рішення Президента України про використання
Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної
агресії проти України, затвердження загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного
розвитку, охорони довкілля тощо.

Верховна Рада за пропозицією не менш третини народних депутатів від її
конституційного складу може розглянути питання про відповідальність
Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові
Міністрів України більшістю від її конституційного складу.

Конституція України, визначивши Верховну Раду як єдиний орган
законодавчої влади — парламент, встановила, що однією з провідних
функцій українського парламенту є парламентський контроль, яку він
здійснює у межах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85). Здійснення
вказаного контролю є прерогативою виключно Верховної Ради України. На
основі Конституції у відповідних законах та Регламенті Верховної Ради
визначено порядок здійснення парламентом контрольних повноважень. Статус
Верховної Ради України, як найвищого представницького органу всього
народу України і єдиного органу законодавчої влади у державі, обумовлює
її провідне місце у державному механізмі. Таке становище парламенту в
державному механізмі визначає, зокрема, місце парламентського контролю
серед видів державного контролю.

Сутність державного контролю як функції управління полягає у проведенні
аналізу об’єктивної і достовірної інформації щодо ситуації у тій чи
іншій сфері суспільного і державного життя, у перевірці стану виконання
управлінських рішень, покладених на відповідних суб’єктів завдань та
установлених нормативних приписів, у нагляді за дотриманням норм і
встановлених стандартів.

Виділяються наступні етапи процесу здійснення функції контролю:

стадія констатації (тобто встановлення фактичного етану речей);

стадія аналізу (тобто порівняння фактичного стану із встановленим
режимом та оцінка характеру допущених відхилень);

стадія розроблення заходів з покращення ситуації та проведення
корегування процесу управління, забезпечення їх реалізації.

Слід зазначити, що реалізація Верховною Радою функції парламентського
контролю, як й інших функцій парламенту, здійснюється через певні
процедури, чітке дотримання яких є обов’язковим як для парламенту, так і
для всіх інших суб’єктів правовідносин з парламентського контролю.
Здійснення таких процедур проходить певні стадії.

У науковій літературі запропоновано виділення наступних етапів
здійснення парламентського контролю.

Перший етап: передконтрольний — планування та прогнозування контрольної
діяльності; визначення об’єкта та виду контролю; встановлення меж і
засобів контрольних дій; визначення колективної або індивідуальної особи
з контрольними функціями;

Другий етап: контрольний процес — рішення про проведення контрольного
заходу; використання засобів контрольної діяльності у відповідних
організаційних формах; проведення контрольних дій;

Третій етап: завершальний — підсумково-аналітична робота; узагальнення
виконання контрольного завдання; прийняття рішення за результатами
контролю у формах постанов, рекомендацій, висновків, подання.

2.4 Виконавча влада

Першим ученим, що поряд із законодавчою владою виділив і дав їй короткий
історичний і юридичний опис, був англійський філософ Дж.Локк. Але саме
на Монтеск’є лежить заслуга обґрунтування і висвітлення виконавчої влади
на такому історичному і періодичному тлі, яке побачив увесь культурний
світ. Зовні дана гілка влади представлена системою органів державного і
муніципального управління або, як кажуть, системою органів виконавчої
влади. До них відносяться президент або монарх (у президентських
республіках або абсолютних монархіях), уряд, міністерства і відомства,
органи муніципального керування, державні установи і підприємства.
Органи виконавчої влади мають складну, ієрархічно розташовану систему
інстанцій. Така побудова є логічним наслідком територіального розподілу
країни і неможливістю з центра керувати всіма територіями й об’єктами.
Функціонування декількох рівнів органів виконавчої влади створює
бюрократичну піраміду, але дає можливість ефективно здійснювати
держуправління й організовувати контроль вищих органів за нижчими.

Органи виконавчої влади здійснюють керівництво
адміністративно-політичної, соціально-культурної і певною мірою
виробничо-трудової діяльності у всіх її різноманітних проявах. Хоча
загальне керівництво органом вимагає єдності в його діяльності, кожен
орган у зв’язку зі здійсненням різних задач управління поділяється на
відповідні структурні підрозділи – відділи, департаменти, сектори.
Такий структурний поділ представляє сукупність державних посад,
обійманих держслужбовцями.

Одною з основних ознак, що характеризують дану владу, є використання
органами і посадовими особами державно-владних повноважень. Це можна
називати адміністративною владою у вузькому зміст. Владні повноваження,
отримані для виконання законів, визначають два роди виконавчої
діяльності – зв’язаної і вільної. Закон може точно встановити, що
повинні робити виконавчі органи, обмежуючи їх повноваження і
передбачивши деталі їхньої поведінки. Але закон не може визначити і
передбачити всіх мінливих обставин конкретного життя, з якими
приходиться мати справу держуправлінню. В цьому випадку закон може
визначити загальні принципи діяльності, надавши органам виконавчої влади
«свободу дій у виконанні подробиць» і дозволивши на цій підставі
видавати цим органам адміністративні акти, як нормативні, так і
індивідуальні.

Важливою ознакою виконавчої влади є її широкі можливості використовувати
для рішення задач, що постають перед нею, адміністративний примус.
Інститут адміністративного примусу – необхідний атрибут даної влади,
відомий усім європейським державам. Його застосування виражається у
вигляді адміністративного арешту, короткострокової затримки громадянина,
застосування правоохоронцями холодної і вогнепальної зброї, використання
військ внутрішнього призначення для наведення суспільного порядку в
надзвичайних ситуаціях і т.д. Адміністративний примус – не безконтрольне
насильство, а заснована на законі й обумовлена їм діяльність органів
виконавчої влади, яка спрямована на охорону суспільного порядку, безпеки
громадян, дотримання їхніх прав і інтересів.

Законодавча влада реалізується у формі видання законів і контролю за
органами виконавчої влади. Але в неї немає важелів, за допомогою яких
можна керувати групами людей, використовувати фінансові і матеріальні
засоби, силові структури. В аналогічному положенні знаходиться і судова
влада. Судові органи виносять вироки по кримінальних справах,
розв’язують цивільні суперечки, скасовують неправомірні рішення
посадових осіб. Однак їх управлінські, матеріальні і фінансові
можливості вкрай обмежені. Такими можливостями володіє виконавча влада,
що спирається на людські, фінансові й інформаційні ресурси, використовує
механізм службових просувань і заохочень. Крім того, в руках органів
виконавчої влади знаходяться силові структури: армія, МВС, спецслужби.

Цей аспект додає даній владі особливу небезпечну міць, що нерідко
породжує в її носіїв почуття безкарності. Тому норми адміністративного
права встановлюють межі в яких функціонує виконавча влада. Таким чином,
виконавча влада не тільки виконує закони, а й сама підзвітна їм. Вона
виявляє універсальність дії у часі і просторі, її органи діють постійно
і на будь-якій території, де проживають відносно компактні маси людей.

Аналіз ознак виконавчої влади і характеристика основних її елементів
допомагають сформувати визначення цієї категорії. Отже, під виконавчою
владою варто розуміти систему органів державної влади, що здійснюють у
процесі виконання законів практичне керування суспільством і
використовують для цього, в передбачених законом випадках,
адміністративний примус, тобто включає три основних елементи – органи,
управління, примус. Названі елементи підкреслюють активну
творчо-впливаючу роль ВВ, що у значній мірі розкривається в її функціях;

Перша основна функція – функція охорони суспільного порядку і
забезпечення національної і державної безпеки являє собою один із
головних напрямків у діяльності органів даної гілки влади. Ослаблення
цієї функції дає про себе швидко знати ростом адміністративних провин і
злочинів, різким зниженням культури людського спілкування і негативно
позначається на управлінні економікою, фінансами, культурою, соціальним
забезпеченням. Ця функція здійснюється за допомогою спостереження,
нагляду і контролю за поводженням громадян і діяльністю організацій.
Іншою стороною розглянутої функції є національна безпека, тобто стан
захищеності інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх
і зовнішніх погроз. У неї включаються насамперед державна і оборонна
безпека, а також економічна та ін. Ця сторона функцій забезпечується
діяльністю Збройних сил, служби безпеки, службою зовнішньої розвідки,
внутрішніми військами та іншими структурами.

Друга важлива функція – регулятивно-керуюча, що представляє собою
діяльність «публічних служб» по керівництву економікою, фінансами,
культурою, охороною здоров’я, внутрішніми і зовнішніми справами держави.
Дана діяльність уряду є управлінською по характеру, здійснюється
беззупинно, на основі виконання законів. Але державне управління, як
діяльність органів виконавчої влади, виступає одночасно і як
розпорядницька діяльність. Органи виконавчої влади, виступають не як
пасивні виконавці закону, а як органи, що володіють владними
повноваженнями, Вони наділяються правом видавати розпорядження для
органів нижчого підпорядкування — підзаконні нормативні або
індивідуальні акти (постанови, розпорядження, інструкції).

Третьою функцією виступає забезпечення прав і свобод громадян. Юридична
влада держави над її громадянами суверенна, але не безмежна. Держава як
в інтересах громадян і суспільства, так і у власних інтересах йде по
шляху самообмеження і встановлює область природних прав і свобод
громадян. Причому держава, виділяючи сферу прав і свобод громадян,
покладає на всі гілки влади обов’язок захищати й охороняти права і
свободу громадян. Зі структур, які входять до виконавчої влади, у цьому
відношенні істотна роль належить правоохоронним органам. На відміну від
двох попередніх функцій, третя функція застосовується виконавчою владою
виключно в індивідуальному порядку. Здійснюючи практичну діяльність по
організації соціального життя суспільства, виконавча влада для
ефективної реалізації основних функцій має потребу в повноваженнях, що
давали б їй можливість власними діями здійснювати правове регулювання,
правозастосовну і юридичну діяльність. Тому держава наділяє виконавчу
владу повноваженнями, що утворюють другий рівень функцій цієї влади.

Функції даного ряду мають допоміжний інструментальний характер і
спрямовані на обслуговування кожної з основних функцій. Інакше кажучи,
функції виконавчої влади другого рівня – нормотворчість,
правозастосування, юрисдикція – використовуються як
організаційно-технічні засоби реалізації основних функцій.

Нормотворча функція – припускає видання органами виконавчої влади
нормативних актів управління. Якщо закони приймаються законодавчими
органами (зборами), то підзаконні нормативні акти приймаються органами
виконавчої влади. Останнім часом існує тенденція делегування
законодавчої діяльності зборами виконавчій владі (Франція, Бєларусь).
Органи виконавчої влади продовжують діяльність, розпочату законодавем, в
межах своєї компетенції. Якщо норми закону не регулюють безпосередньо
управлінських і поліцейських відносин, то цю функцію виконують
відповідні органи виконавчої влади. Інша допоміжна функція, що має
велике практичне значення – оперативно-виконавча. Вона виражається в
тому, що органи виконавчої влади забезпечують реалізацію правових норм,
що знаходяться як у законах, так і в підзаконних актах, продовжуючи
нормативне регулювання у випадках, коли необхідна їхня конкретизація.
Центральною ланкою правозастосовної діяльності є управлінське рішення –
владний індивідуальний акт, усний або письмовий, адресований визначеній
особі і розв’язучий конкретні проблеми.

Юридична функція – діяльність органів по застосуванню
адміністративних, дисциплінарних, матеріальних і фінансових санкцій до
громадян і працівників апарата держуправління, що скоїли правопорушення.
Система таких юридичних впливів забезпечує швидке, просте, своєчасне й
ефективне покарання за порушення суспільного порядку, службової
дисципліни. Ця функція забезпечує ефективну охорону суспільного порядку,
більш якісну і дисципліновану роботу апарата держуправління, оперативний
і надійний захист прав і свобод людини.

2.5 Судова влада

Використання категорії «судова влада», яка є частиною доктрини поділу
влади у правовій державі, встановлюється згідно ст. 6 Конституції
України. Це приводить до реального поділу влади на законодавчу,
виконавчу і судову, а щодо останньої – визнається самостійність і
незалежність, неможливість для інших державних органів і посадових осіб
виконувати функції й повноваження, які є компетенцією органів
правосуддя. Ще один надзвичайно важливий аспект вбачається в тому, що
хоча основу судової влади в Україні складають судові органи, які
розрізняються за компетенцією та юрисдикцією, але всі вони мають одне й
теж саме призначення – захист прав і свобод громадян, конституційного
ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання
законності й справедливості в суспільстві. Конституція гарантує право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та інших
суб’єктів права. Держава наділяє тільки суди правом у встановленому
законом порядку визнавати особу винною у вчиненні злочину, призначати
адміністративне чи кримінальне покарання. На даному етапі розвитку,
проблеми судової влади значною мірою врегульовані в розділі VIII
Конституції України. Їх викладення починається зі ст. 124, де
передбачено, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами»,
будь-яке «делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій
іншими органами чи посадовими особами не допускаються». До того ж
Конституція України суворо заборонила створення і функціонування
надзвичайних та особливих судів. Це є актуальним, оскільки, з огляду на
наше минуле, практика створення таких судових інстанцій ототожнюється
більшістю населення з карально-репресивними органами, що є недопустимим
за побудови правової держави в Україні. Згідно з Конституцією України
юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. А це означає, що судовому захисту підлягають усі права, свободи
та обов’язки громадян. А також те, що всі суспільні відносини,
врегульовані нормами права, в разі виникнення спору між ними, можуть
бути предметом судового розгляду. На жаль, у Конституції не передбачено
всієї системи судів; вона має відповідно до п. 12 розділу XV визначатися
законом, що його належить прийняти протягом щонайбільше п’яти років. Але
в Конституції вказано, що судочинство в Україні здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Конституційний Суд України входить до судової влади як її самостійний
суб’єкт, є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, вирішує
питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції
України, дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
До того ж в Україні можуть бути створені й інші спеціалізовані суди,
наприклад, адміністративні суди, метою діяльності яких є розгляд спорів
між громадянином та органами державного управління. Найвищим судовим
органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України,
який має повноваження переглянути будь-яке судове рішення судів нижчих
ланок. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі
суди. В Україні відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Це практично означає, що рішення місцевих судів можна оскаржити в
апеляційні суди, до яких здебільшого відносять суди областей, міст Києва
і Севастополя, Автономної Республіки Крим, військових регіонів і
Військово-Морських Сил та інших прирівняних до них судів. Саме ці суди
згідно з процесуальним законодавством мають перевіряти законність та
обґрунтованість рішень районних (міських) і прирівняних до них судів в
апеляційному і касаційному порядку. Конституцією і законами України
гарантується незалежність і недоторканність суддів. Незалежність суддів
означає, що вони підкоряються тільки законам і що будь-який вплив на
суддів заборонений. Недоторканність суддів поширюється на листування,
засоби зв’язку, документи, службові та приватні приміщення. Конституція
України встановлює, що держава забезпечує фінансування та належні умови
для функціонування судів і суддів. Згідно зі ст. 127 Конституції
встановлюється: «Професійні судді не можуть належати до політичних
партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності,
мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої». Судочинство в Україні провадиться суддею одноособове, колегією
суддів чи судом присяжних. Основними його засадами є: законність,
рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом,
забезпечення доведеності вини, змагальність сторін і свобода в наданні
ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості,
підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення
обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне
фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом,
обов’язковість рішень суду. Конституція також установлює, що за неповагу
до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності.
Згідно з Конституцією України в державі діє Вища рада юстиції. До
відання Вищої ради юстиції належать: внесення подання про призначення
суддів на посади або про звільнення їх із посад, винесення рішення
відносно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності,
здійснення дисциплінарного провадження стосовно до суддів Верховного
Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів і розгляд скарг на
рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів
апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів. Конституція України
вносить низку суттєвих змін і доповнень до практики здійснення
правосуддя. Саме тому в розділі XV «Перехідні положення» зафіксовано, що
Верховний Суд України і Вищий господарський суд України здійснюють свої
повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування
системи судів загальної юрисдикції в Україні згідно з Конституцією
України, але не довше ніж п’ять років. До того ж Конституція України
встановлює, що судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня
набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої
повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку їх
обрання чи призначення. А судді, повноваження яких закінчилися в день
набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої
повноваження протягом одного року.

2.6 Президент України

Статус Президента України визначено у розділі V Конституції України, де
сформульовані права та обов’язки Президента як Глави держави, порядок
його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його
повноважень.

Статус Президента, Гаранта Конституції, закріплений ст.102 Конституції
України, покладає на нього обов’язок припиняти будь-які дії
законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано
порушують основний Закон України. Для виконання цього обов’язку
Президент наділений відповідними повноваженнями. Він може призупинити
рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які
проголосувала Верховна Рада

Президент є Гарантом державного суверенітету та територіальної
незалежності України. Його повноваження у цій сфері визначені ст.102
Конституції України та покладають на Президента обов’язок приймати
рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного
суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України
у межах існуючих кордонів.

Згідно зі ст.102 Конституції України, як гарант прав та свобод громадян,
Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії щодо
ставлення до гілок та структур влади, до рішень, які вони приймають, з
метою захисту прав та свобод громадян.

Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики закріплено
статтею 106 Конституції України, згідно з якою Президент України на
основі та для виконання Конституції і законів України видає укази та
розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Президент може брати участь у засіданнях уряду, а також мати своїх
представників у Кабінеті Міністрів, Конституційному Суді, Верховній
Раді. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра
України вносить Президент України за пропозицією коаліції
депутатських фракцій у Верховній Раді України

У зовнішній політиці повноваження Президента визначено статтею 102
Конституції України. Президент, як Глава держави, виступає від її імені,
представляє Україну у міжнародних відносинах, веде переговори та укладає
міжнародні договори, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю
держави.

Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України згідно зі
статтею 106 Конституції України. У разі збройної агресії проти України
Президент приймає рішення щодо застосування Збройних Сил України з метою
оборони держави від ворога. Як гарант державного суверенітету та
територіальної незалежності України Президент очолює Раду національної
безпеки та оборони України.

Президент здійснює свої Конституційні повноваження через вертикаль
влади, до складу якої входять: Секретаріат Президента, Консультативна
рада, Рада національної безпеки і оборони та місцеві адміністрації.

2.7 Система «стримувань і противаг»

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг».
Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність
засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги
сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють
співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку
– створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом
переговорів, угод і компромісів. Суб’єктами системи стримувань і
противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет
Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається
насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені
взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і
противаг»:

1)  право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2)  імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його
усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка
має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та
інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

7) Президент України має право достроково припинити повноваження

Верховної Ради України

3. Поняття функції держави

Характеристика будь-якої держави обов’язково має на меті розгляд її
основних функцій, в яких безпосередньо виявляється сутність та соціальне
призначення держави. Функції держави тісно пов’язані з її завданнями і
цілями, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен
з’ясувати таке питання: що повинна робити держава на певному етапі свого
розвитку і як; на чому повинні бути сконцентровані зусилля її органів і
відомств?

Отже, функції держави – це можливі і реальні напрямки діяльності держави
та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які
виражають сутність і соціальне призначення державного управління
суспільством. В функціях держави знаходять свій вираз її завдання й
цілі, тобто це є певна робота, коло діяльності держави, за допомогою
яких вона може повноцінно діяти як найважливіша складова частина
політичної системи суспільства. Також, для пояснення поняття функції
держави, можна використовувати таке визначення: функція держави – це
саме те, що і як держава “робить”.

Функція в теорії держави і права означає напрямок, предмет діяльності
того чи іншого політико-правового інституту, зміст цієї діяльності, її
забезпечення. Саме цього сенсу набуває поняття функція, коли говориться
про функцію держави, уряду, міністерств, інших державних органів.

Але слід відрізняти функції держави від функцій окремих її органів. У
здійсненні функцій держави так чи інакше беруть участь всі її органи,
весь державний апарат. Функцію ж певного органу не може замінити чи
підмінити ніякий інший. Але всі складові частини органу повинні через
свої безпосередні обов’язки забезпечувати загальні функціональні
завдання цього органу.

3.1 Форми та методи здійснення функцій держави

Функції держави розрізняють за формами і методами їх здійснення.
Основними формами здійснення функцій держави є правотворчість,
безпосередня організаторська діяльність та забезпечення здійснення
правових настанов методами переконання, заохочення і примусу.

Форми здійснення функцій характеризують зв’язок держави з правом як
одним з основних засобів здійснення влади. Через право держава проводить
в життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні завдання.
В одних випадках держава видає юридичні норми, в других – організовує їх
виконання, у третіх – забезпечує та охороняє їх. В залежності від цього
й розрізняють три основні форми здійснення функцій:

1. Правотворча – державна діяльність, що знаходить свій вираз у розробці
та прийнятті юридичних норм, в яких закріплюються програми діяльності
людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, які
встановлюють нові норми, змінюють або відміняють старі.

2. Правовиконавча – державна діяльність, що виражається у прийнятті
заходів щодо виконання норм права. Вона полягає головним чином у виданні
індивідуальних актів, тобто актів, які розраховані тільки на даний,
конкретний випадок (наприклад, видання одноразового планового акту на
будівництво, призначення особи на посаду тощо).

3. Правозабезпечуюча (правоохоронна) – державна діяльність, яка має на
меті контроль та нагляд за дотриманням і виконанням норм, а також
застосовує примусові заходи до порушників встановлених норм. В процесі
здійснення цієї функції вирішуються юридичні справи, пов’язані із
застосуванням санкцій, спорами між окремими особами тощо.

Кожна окремо взята функція держави поєднує в собі ці форми, а також
методи їх здійснення. Але кожна функція має свої певні особливості, які
характерні для виконання тієї чи іншої функції держави. Для прикладу
можна взяти охоронну функцію. Для виконання завдань цієї функції
застосовуються такі форми:

правотворчість – виражається у правовому регулюванні шляхом видання
відповідними державними органами нормативних актів щодо застосування
норм права, спрямованих на забезпечення здійснення прав та свобод
громадян;

безпосередня організаторська діяльність (правовиконавча форма) –
виражається у проведенні конкретних заходів, що стосуються зазначених
питань: розподіл кадрів, їх навчання, забезпечення технічними засобами,
організація цієї роботи;

право забезпечення – виражається у здійсненні нагляду за неухильним
виконанням положень нормативних актів, контролі за виконанням норм
права, у забезпеченні правопорядку, безпосередній охороні життя
громадян, запобіганні порушенням шляхом застосування різних санкцій.
Методи при здійсненні цієї функції мають дещо особливий характер, як то
переконання шляхом правового виховання населення, проведення різних
попереджувальних заходів, агітації; заохочення шляхом пропаганди досвіду
й надання різних пільг та нагород особам, колективам, які самі не
допускають правопорушень і беруть активну участь у боротьбі з ними;
метод примусу має на увазі застосування до суб’єктів, що скоїли
правопорушення заходів покарання, перевиховання тощо.

Отже, здійснення відповідного напряму державної діяльності вимагає
поєднання форми та методу функції держави.

3.2 Види функцій держави

Розглянемо як функції держави поділяються на види. Поділ функцій на
групи або види базується на наявності певних ознак тієї чи іншої
функції. Розподіл функцій перш за все треба почати з поділу за сферою
діяльності держави. В залежності від того в якій сфері суспільного життя
функції держави здійснюються, вирішенню яких завдань вони служать –
внутрішньополітичним чи зовнішньополітичним, ми поділяємо їх на
внутрішні та зовнішні функції. Розглянемо ще розподіл функцій за ознакою
соціального значення. Серед численних внутрішніх та зовнішніх функцій
виділяються основні та додаткові функції держави. Основні функції
характеризують найбільш важливі та загальні напрями діяльності держави
на певному етапі її розвитку. Ці функції мають комплексний характер і
здійснюються численними ланками державного апарату. Основними функціями
держави можна назвати наприклад функції оборони країни, захист
правопорядку, законності, охорони прав та свобод громадян тощо.

Тепер повернемося до найбільш чисельної та багатогранної групи як
внутрішні та зовнішні функції держави. До внутрішніх функцій, які
охоплюють сферу внутрішнього, самостійного життя держави, що
безпосередньо стосується кожного члена суспільства, відносяться такі
функції:

1) охоронна;

2) економічна;

3) соціальна;

культурно-виховна;

природоохоронна.

До зовнішніх функцій, які направлені на забезпечення існування держави у
світовому суспільстві, відносяться:

оборона держави від збройних нападів інших держав;

підтримання міжнародних політичних відносин, економічних та культурних
зв’язків;

боротьба з міжнародною злочинністю;

участь у міжнародній охороні навколишнього середовища.

3.3 Внутрішні функції

Охоронна функція

Це функція державної діяльності виявляється у забезпеченні державою
громадського та правового порядку, а саме: захист та охорона прав та
інтересів громадян та організацій, захист конституційного ладу держави
від протиправних дій, забезпечення внутрішнього миру у суспільстві,
врегулювання суспільних відносин.

Громадський порядок, який держава повинна забезпечувати, це є система
суспільних відносин, які регулюються нормами правового та неправового
характеру (нормами моралі, звичаями, традиціями тощо). У більш вузькому
розумінні, громадський порядок є система суспільних відносин, які
забезпечують свободу та недоторканність особи, громадський спокій,
нормальні умови для праці й відпочинку громадян, функціонування та
діяльності органів, підприємств, установ, організацій.

Громадський порядок охороняється державними органами, громадськими
організаціями та самими громадянами. Особлива роль у забезпеченні
громадського порядку належить органам внутрішніх справ, зокрема міліції.

Економічна функція

Ця функція держави сильно змінювалася у ході історичного існування
держави від повного невтручання держави в економіку до повного контролю
всієї господарської діяльності та регулювання всіх питань економічного
життя (тоталітарні держави соціалістичного типу).

У сучасних умовах, коли дуже ускладнились господарські зв’язки, держава
не залишається стороннім спостерігачем але й не встановлює повний
контроль. Вона активно розробляє та проводить економічну політику, яка
будується на принципах вільного ринку й вільного підприємництва. Держава
впливає на економіку через податкову політику, кредитно-фінансову та
валютно-грошову системи.

Соціальна функція

Виконання соціальної функції означає, що держава має своїм важливим
завданням турботу про всіх тих громадян, які через ті чи інші обставини
неспроможні забезпечити для себе нормальне існування. Держава проводить
заходи, які направлені на захист від безробіття, виявляє турботу про
дітей та непрацездатних людей.

Культурно-виховна функція

Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб кожен громадянин
мав освіту, яка відповідає прийнятим нормам. Без освіти в наш час
неможливо уявити активну участь громадян у суспільному житті, у
виробництві, у всіх сферах державної діяльності. Держава підтримує та
розвиває мистецтво, забезпечує для громадян свободу творчої діяльності.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої
діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його
згоди, за винятками, встановленими законом.

Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України
зі світовим співтовариством.

Кожний громадянин повинен усвідомлювати, що не може бути сильної,
процвітаючої держави без поваги та збереження історичних традицій і
культурної спадщини. Тому, неодмінна складова частина виховного процесу
є виховання громадян у дусі поваги до історичного минулого, яке є
безцінним надбанням кожної сучасної держави. Також, велике значення має
правове виховання. Кожен громадянин зобов’язаний знати закони своєї
держави та суворо дотримуватись них. Культурна спадщина охороняється
законом.

Природоохоронна функція

Без охорони природи та навколишнього середовища неможливо сьогодні
уявити сучасний світ. Людина в результаті своєї господарської діяльності
порушує природні зв’язки, руйнує навколишнє середовище, і цим мимоволі
створює для себе несприятливі, а іноді навіть згубні, умови життя.
Охорона природи – справа всього суспільства, але тільки держава, яка
володіє необхідними засобами та можливостями концентрації зусиль всіх
організацій і громадян, може реально забезпечити захист навколишнього
середовища.

У сучасному світі проблеми охорони та раціонального використання
природних багатств набули великого економічного, соціального та
політичного значення. Вони торкаються інтересів всіх народів та держав.
Чим розумніше використовувати багатства, тим більших успіхів досягнуть
промисловість, сільське господарство тощо.

3.4 Зовнішні функції

Оборона держави

Ця функція є найважливішим напрямком діяльності держави, тому що вона
націлена на захист мирної праці, суверенітету та територіальної
цілісності держави. Практичне виконання функції оборони держави
покладається також на різні особливі державні збройні організації. Вони
призначені для забезпечення суверенітету, захисту території, кордону,
населення від зовнішніх посягань та забезпечення громадського порядку й
безпеки громадян. Характер завдань, які виконують збройні державні
організації, обумовлює особливості їх формування, діяльності, управління
та забезпечення. До особливих збройних державних організацій
відносяться:

1. Служби зовнішньої розвідки. Вони здійснюють збір інформації на
випадок проведення воєнних дій.

2. Служба безпеки. Вона призначена для захисту державної безпеки та
конституційного ладу від зовнішніх посягань.

3. Поліція (міліція) є основою і гарантом громадського порядку. Міліція
покликана служити всьому суспільству, забезпечувати порядок, спокій і
безпеку громадян.

4. Збройні сили України здійснюють охорону державних інтересів та
територіальної цілісності держави.

В сучасних умовах розвиток держави визначається процесом інтеграції
господарського, політичного та культурного життя. Функція
співробітництва та взаємодопомоги виражає інтереси всіх держав. На цій
основі створюються різні організації, діяльність яких направлена на
покращення економічного, політичного та культурного життя суспільства.
Як приклад таких організацій є ООН, ЮНЕСКО, НАТО, Європейський Союз
тощо.

Кожна держава пов’язана з іншими державами різними відносинами:
політичними, економічними й культурними. Ці відносини необхідно
встановлювати, розвивати та регулювати.

Економічні відносини: держава є членом світового співтовариства й
відповідно залучається до системи світового господарства. Економічний
розвиток, природні ресурси визначають місце держави на світовому ринку.
Жодна держава не може існувати без економічних зв’язків з іншими
державами. Зовнішня торгівля, кредити й позики, інвестиції, спільні
проекти – це найбільш розповсюджені складові зовнішньоекономічної
діяльності держави.

Боротьба з міжнародною злочинністю

Жодна країна не може без допомоги інших країн подолати проблему
міжнародної злочинності. Безперечно є необхідність спільних дій країн у
боротьбі з міжнародною злочинністю. Конкретними діями держав в цій сфері
є створення міжнародних організацій по боротьбі зі злочинами. Однією з
таких організацій є ІНТЕРПОЛ. Країни спільно планують свою діяльність
щодо попередження та запобігання міжнародних злочинів, проводять спільні
заходи, здійснюють обмін інформацією. Це дозволяє більш ефективно
боротися з торгівлею й контрабандою наркотиків, тероризмом та ін.

Висновок

Отже, розглянувши питання місця державного апарату в реалізації функцій
держави, можна зробити такі висновки:

1. Державний апарат відіграє основну роль в реалізації функцій держави.

2. Безпосереднім виконанням державних задач займаються державні органи,
які наділені відповідними повноваженнями.

3. Для ефективної діяльності державних органів, видається і своєчасно
поновлюється нормативно-правова база.

4. Результатом діяльності державних органів (апарату держави) є
створення певних матеріальних або соціальних благ для суспільства
України.

Розглянувши функції державного апарату можна дійти висновку, що функція
завжди первинна по відношенню до виконуючої її державної організації.
Функція – це ідея, необхідність діяльності, її напрямок, а державна
організація – це та матеріальна сила, яка втілює цю ідею, матеріалізує
її. Функція держави – це дуже широкий напрямок діяльності і вона не може
бути реалізована якою-небудь однією державною організацією. Кожна з
державних організацій має свої особливі функції, які відрізняються по
масштабу від державних функцій. Функції держави, власно кажучи,
виконуються сукупністю державних організацій та установ.

А також розглянувши види державних організацій зазначимо, що існує два
види державних організацій. До першого відносяться державні організації,
які здійснюють владну, організаційно-регулятивну діяльність. Другий вид
представляють державні організації, головним призначенням яких є
безпосередня практична діяльність щодо виконання функцій держави. Вони
створюються органами держави та керуються ними. В залежності від того, в
якій сфері державної діяльності (охоронній, екологічній,
культурно-виховній тощо) діють державні організації, вони поділяються
на види.

Провідне місце в реалізації функцій держави займає виконавча влада. Адже
тільки виконавча влада має всі можливості для реалізації державних
задач. Виконавча влада має економічну, фінансову, нормативно-правову
базу, а також має право застосовувати адміністративний примус і
переконання для реалізації державних функцій.

Список використаної літератури:

1) Конституція України (від 28 червня 1996р.)

2) Закон України „Про внесення змін до Конституції України”(від
8.12.2004р.) № 2222-IV

3) Чиркин В.Е. „Основи порівняльного державознавства”. Вид.будинок

«Артикул», 1997. — 351 с.

4) Опришко В.Ф. Державно-правова реформа в Україні: основні напрями //
Право України. — 1998. — № 1. — С. 3-11.

5) Гальчинський А., Литвиненко О.,Паламарчук. В. Проблемні питання
політичної реформи // Урядовий кур’єр. — 2003. — 23 трав. — С. 4.

6) Еллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1908.

7) Шаповал В. Сучасні характеристики місцевого самоврядування / Право
України. — 2002. — № 3. — С. 48-54.

8) Андрійко О. Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова
доповідь. — К., 1999. — С. 5; Андрійко О.Ф. Контроль в демократическом
государстве: проблемы и тенденции. — К., 1994. — С. 12.

9) Ківалов С., Орзіх М. Парламентський контроль в умовах
державно-правової реформи в Україні // Юридичний вісник. — 1999. — № 4.
— С. 66-71.

10) Авер’янов В. Президент і уряд: новий розподіл повноважень //
Юридичний вісник України. — 2003. — 9-16 трав. — С. 1, 8.

11) Андрійко О. Виконавча влада має бути контрольованою // Юридичний
вісник України. — 2003. — 24-30 трав. — С. 8.

12) Тацій В. Методологія конституційної реформи // Урядовий кур’єр. —
2003. — 9 берез. — № 66.

PAGE 1

PAGE 37

Похожие записи