РЕФЕРАТ

на тему:

Людина і влада, принцип верховенства права як принцип правової держави

План

І. Вступна частина

ІІ. Основна частина

1. Поняття влади

2. Людина і влада

3. Принципи верховенства права та верховенства закону

4. Проблеми реалізації принципу верховенства права в Україні

ІІІ. Підсумкова частина

Список використаної літератури

ВСТУП

Концепція правової держави була розвинена німецькою юридичною наукою і
після Другої світової війни стала однією з важливих складових
європейської політичної ідентичності, яка лягла в основу правових систем
більшості європейських країн. У більшості конституцій постсоціалістичних
країн Східної Європи принцип правової держави знайшов своє формальне
закріплення. Більше того, на сьогодні від того, наскільки та чи інша
країна Європи забезпечує втілення принципу правової держави в життя,
значною мірою залежать перспективи її членства в Європейському Союзі.

В Україні поряд з суто німецьким „винаходом” – принципом правової
держави, на конституційному рівні знайшов закріплення й інший принцип,
відомий насамперед англосаксонській правовій доктрині – принцип
верховенства права.

Загалом, на сьогодні дискусії про взаємозв’язок цих принципів носять
переважно термінологічний, а не змістовний характер, оскільки
підпринципи, які безпосередньо випливають з квінтесенції концепції
правової держави як держави, „зв’язаної” правом, яке вона створює,
багато в чому дублюють „під принципи”, які виплавають з основного
постулату принципу верховенства права – верховенства прав і свобод
людини, які є основоположним орієнтиром діяльності держави, визначають
зміст і спрямованість цієї діяльності. Так, втілення в життя концепції
правової держави і принципу верховенства права передбачають забезпечення
прав і свобод людини, врахування політичною більшістю інтересів і прав
меншості, поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, обмеження
дискреційних повноважень органів влади правом, правову визначеність і
довіру до права, іншими словами – тих підпринципів, на яких базуються
концепції правової держави і верховенства права.

1. Поняття влади

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій
формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих
колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність
впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка
розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою
і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і
підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та
суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і
процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби
взаємодії суб’єкта і об’єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не
є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі
владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний
феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку,
нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це
владовід-носини між суб’єктом і об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе
пов’язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою
підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від низки
чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб’єкт;

— від сприйняття суб’єкта об’єктом залежно від наявності (або
відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання
був безправним і зобов’язаним беззаперечно підкорятися суб’єкту
владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта
політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і
правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення)
відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності,
вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі
(інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у
первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний)
характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо
справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства
влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має
міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

2. Людина і влада

Головним обов’язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є
утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

По-перше, кожен громадянин відповідно до Закону України «Про звернення
громадян» має право особисто звернутись до органів державної влади та
місцевого самоврядування, які, в свою чергу, повинні розглянути
звернення та надати обгрунтовану відповідь у термін, встановлений
Законом.

По-друге, Конституцією України гарантовано, що кожен громадянин має
право звернутись до суду за захистом своїх прав та свобод, якщо ці права
чи свободи порушені або порушуються, створено чи створюються перешкоди
для їх реалізації, мають місце інші ущемлення прав та свобод. Звернення
до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8
Конституції України). Рішенням Конституційного Суду України щодо
офіційного тлумачення ст.ст. 55, 64, 124 Конституції України від
25.12.1997р. встановлено, що норма ч.1 ст. 55 Конституції України
зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності
в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у
прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до
чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно
зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене. Таким чином,
положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з
найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та
свобод людини і громадянина. Суд не може відмовити у правосудді, якщо
громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх
права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються
перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та
свобод.

Особливості захисту прав громадян від неправомірних дій з боку органу
влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
визначає глава 31-А Цивільного процесуального кодексу України. Так,
громадянин має право звернутися до суду (військовослужбовець — до
військового суду) із скаргою, якщо вважає, що рішенням, дією або
бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування,
посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні
інтереси.

По-третє, держава гарантує захист прав людини і громадянина через
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена), який здійснює
парламентський контроль за додержанням прав (ст. 101 Конституції
України). Можливим засобом впливу омбудсмана є звернення до
Конституційного Суду України з клопотанням щодо відповідності
Конституції України законів та інших правових актів, які стосуються прав
та свобод людини і громадянина. Уповноважений Верховної ради України з
прав людини може подати скаргу на рішення, дію або бездіяльність органу
державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової
особи, якщо особа, яка за станом здоров’я чи з інших поважних причин не
може зробити цього самостійно. В інших випадках Уповноважений може
направити подання про вжиття відповідних заходів щодо усунення виявлених
ним порушень. Таке подання є обов’язковим щодо виконання для органів,
яким адресоване.

Україна надала кожному право після використання національних засобів
правового захисту звернутись до міжнародних судових установ чи
відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна. В першу чергу, до Європейського суду з прав людини,
Європейської комісії з прав людини.

Таким чином, в Україні створено механізм реалізації конституційного
права особи на захист прав і свобод людини і громадянина. Існуюча судова
практика з даних справ свідчить про розширення сфери судового захисту, в
тому числі судового контролю за правомірністю і обгрунтованістю рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб».

3. Принципи верховенства права та верховенства закону

Принцип верховенства права означає, що у правовій державі має панувати
закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада;
функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма суб’єктами
права на основі закону.

Неухильне дотримання принципів верховенства права та верховенства закону
покликане забезпечити права і свободи людини у всіх сферах життя, а зі
сторони підвладних – повагу до законів та органів влади.

За такого розуміння сила держави, на якій вона ґрунтується, законна лише
в тому випадку, якщо вона застосовується у строгій відповідності із
правом, якщо вона цілковито слугує йому. При цьому закон, зобов’язуючи
окремого громадянина до дотримання загальноприйнятих правил поведінки,
водночас чітко окреслює межі прерогатив держави стосовно індивідуальної
свободи.

Отже, принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів
державної влади здійснювалась на правовій основі та відповідала умовам
легітимності.

Легітимність – це морально-психологічне сприйняття влади громадянами,
визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода,
готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною
визнається законна влада, утворена у відповідності із процедурою,
передбаченою законами.

Правова форма діяльності органів державної влади є діяльністю легітимною
не тільки тому, що органи влади формуються у відповідності із правовими
процедурами, але й тому, що забезпечує права та свободи людини. Правова
держава передбачає, що підзаконність державної влади (принцип
верховенства закону) доповнюється визнанням за окремою особою
невід’ємних і невідчужуваних прав, які передують самій державі. Тому у
правовій державі принцип верховенства закону доповнюється принципом
верховенства права. Принцип верховенства права означає, що для правової
держави необхідно але зовсім не достатньо, щоб усі, зокрема і сама
держава, дотримувались законів. Необхідно щоб ці закони були правовими,
щоб закони виражали загальну і рівну для всіх міру (норму) свободи
людини.

Таким чином, правова держава – це держава, яка функціонує на підставі та
в межах правового закону. Така держава повинна виходити із принципу
свободи особистості при формуванні своїх законів, проведенні їх у життя,
і взагалі у процесі здійснення усіх інших своїх функцій.

У відповідності з цим принципом правова держава придає державному
застосуванню сили характер правового примусу. У правовій державі
повноваження влади в цілому, її органів і посадових осіб можуть
здійснюватись виключно у правових рамках.

Остаточна мета теорії і практики правової держави полягає в утвердженні
правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і
обов’язків) між державною владою і підвладними як суб’єктами права, у
визнанні й належному гарантуванні формальної рівності та свободи всіх
індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

4. Проблеми реалізації принципу верховенства права в Україні

Законотворчий процес і практика правозастосування показують, що
реалізація принципу верховенства права на сьогодні стикається з рядом
проблем. Насамперед, поширеним явищем є нерозуміння самого принципу
верховенства права, його ототожнення з радянським принципом верховенства
позитивного закону. Часто застосовуються закони, які жодним чином не
вписуються в концепцію природного права, відірвані від природних прав і
свобод людини, порушують їх. Як і за радянських часів, громадяни часто
не можуть реалізувати свої права лише через відсутність позитивного
закріплення відповідних прав у законах та підзаконних актах або ж через
відсутність механізмів реалізації тих прав, які задекларовані у законах.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки
порушується, сама роль судів в системі стримувань і противаг залишає
бажати кращого – фінансова, політична та інша залежність судів і суддів
від інших гілок влади не дозволяє судовій гілці забезпечувати баланс
повноважень. Парламент і уряд, особливо останнім часом, перебирають на
себе функції і повноваження, не передбачені Конституцією.

Конституція і закони часто тлумачаться не системно, у зв’язку з іншими
положеннями, а суто буквально. Прикметним є й те, що буквальне
тлумачення останнім часом набуло поширення і в практиці Конституційного
Суду України – органу, який відіграє ключову роль у забезпеченні
принципу поділу влади.

Утвердженню принципу верховенства права не сприяє і відсутність належних
інституційних механізмів його забезпечення. На відміну від багатьох
інших європейських країн, громадяни в Україні не мають права
безпосереднього звернення до Конституційного Суду із скаргою на закони,
які звужують їх конституційні права або суперечать Конституції.
Повноцінну систему адміністративних судів і досі не створено,
прокуратура здійснює ті ж функції, що і за радянських часів. Інститут
адвокатури у нинішньому його вигляді зберігає ряд пережитків радянської
доби. Принцип доступності правосуддя не має належного забезпечення.
Кримінальний процес по суті залишається інквізиційним, а не змагальним,
як передбачено Конституцією – перед суддею ставиться завдання пошуку
істини у справі, а не вирішення справи на основі наявних аргументів
сторін. При цьому в самому процесі домінує суддя і прокурор, тоді як
права підозрюваних, обвинувачених та підсудних, їх представників
позбавлені належних механізмів реалізації.

Діяльність парламентського омбудсмана заполітизована, він прагне не
стільки здійснювати свої прямі функції (захист прав людини), скільки
забезпечувати політичну підтримку під час розглядів щорічних звітів про
його діяльність. Відповідно, значення цього інституту в контексті
захисту прав людини на практиці не є високим. Зазначені проблеми лише
дають загальне уявлення про основні труднощі, пов’язані із становленням
України як правової держави.

ВИСНОВКИ

«Людина — право — держава» є закономірний системоутворюючий зв’язок, без
якого неможливе законодавче закріплення і державне забезпечення прав і
свобод людини. Такі основні і загальні закономірності характерні для
виникнення держави і права, їх сутності, ознак, функціонування апарату
держави, режиму законності та правопорядку та ін.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в
суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і
підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та
суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов’язкові і значущі для об’єкта, і
спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто
контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона
протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього
соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за
допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою
волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Головним обов’язком держави, згідно зі статтею 3 Конституції України, є
утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Принцип верховенства права означає, що у правовій державі має панувати
закон, а не інтереси осіб, у руках яких у певний момент перебуває влада;
функції держави полягають у регулюванні відносин між усіма суб’єктами
права на основі закону. Неухильне дотримання принципів верховенства
права та верховенства закону покликане забезпечити права і свободи
людини у всіх сферах життя, а зі сторони підвладних – повагу до законів
та органів влади.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. (зі змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV від
08.12.2004 р.). – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Конституційне право України / За ред. доктора юрид. наук, проф. В. Ф.
Погорілка. — К.: Наукова думка, 1999. — 735 с.

Самолюк В., Філіп’єв А., Мартинюк Р. Основи правознавства: Навчальний
посібник. – Острог: Видавництво Національного університету «Острозька
академія», 2006. – 253 с.

Якименко І.В. Влада і право сьогодні // Віче. – 2005. — №12.

Похожие записи