Кримінологічна характеристика і попередження злочинності

Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й
злочинця-рецидивіста.

Причини й умови рецидивної злочинності.

Профілактика рецидивної злочинності.

Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності й
злочинця-рецидивіста

Слово «рецидив» походить від латинського гес Шшиз — повернення,
повторення явища після того, як воно нібито зникло.

Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового
умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У
ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при
кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про
можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у
передбачених законом випадках (ст. 35).

Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а
сукупність вчинених ними злочинів — рецидивною злочинністю.

Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у
кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов’язаний із
вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності
судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив
(від лат. Іех — закон), тобто оцінюваний на основі визначення у
кримінальному законі).

Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення
будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які
знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування
покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але
до погашення чи зняття судимості.

Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, бо
вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він
тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не
дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки,
що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства.

Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж
проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики
злочинів становлять інтерес дослідження осіб, які вчинили повторні
злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й
засуджені.

Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується суспільна небезпека
таких осіб. Окремі з них стають професійними злочинцями, жодного разу не
піддаючись покаранню: наприклад, окремі кишенькові злодії.

До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи підвищене покарання
незалежно від наявності попередньої судимості (наприклад, повторне
вбивство — п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування — ч. 2
ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії
називають фактичним рецидивом.

Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також кримінально-правове
значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми №
2 на особу, яка вчинила злочин) містяться пункти, що передбачають облік
осіб, які є як легальними, так і фактичними рецидивістами.

Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа
вчиняє новий злочин після звільнення її від кримінальної
відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45-49 КК України.

За межі легального рецидиву виходять також випадки вчинення нового
злочину особою, у якої попередню судимість знято або погашено.

Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального рецидиву, бо тільки
він має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за
попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує
недосягнення відносно неї мети покарання. І саме така рецидивна
злочинність становить особливо підвищену суспільну небезпеку.

Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має
кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і
кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність
взагалі, є загальносоціальною проблемою суспільства.

У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний
(вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, зґвалтування і
хуліганство), спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів:
крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна
судимість) і багатократний (три і більше судимостей).

Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат.
роепПепіїагіиз — спокутливий, виправний), тобто вчинення нового умисного
злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи
позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія
рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.

Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі
(або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну
злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у
найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці.

Рівень рецидивної злочинності — це сукупна кількість рецидивних злочинів
і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному
регіоні або у країні загалом.

Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення:
кількості рецидивних злочин-ців до чисельності населення; кількості
випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі; кількості
рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі; кількості рецидивістів
серед злочинців окремих категорій.

У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники:

за кількістю попередніх судимостей;

за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки,
шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство — дві третини випадків
рецидивної злочинності взагалі);

за характером і розміром раніше відбутого покарання;

за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності;

за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у
перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо).

Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди)
загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від
соціальних та правових чинників і тісно пов’язана з динамікою первинної
судимості. На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають
амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так і в
Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.

За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної
відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки
налічується 15-16 %.

Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після
звільнення вчиняють злочин 8-9 %, серед умовно засуджених (нині —
звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового
строку вчиняють злочин 6-7 %.

Розглянемо особливості особи рецидивіста. У соціальній і психологічній
структурі особи рецидивіста відбуваються суттєві негативні зміни,
зумовлені тим, що в основу його ціннісних позицій і пріоритетів
покладено антисоціальну поведінку, що в багатьох випадках діаметрально
протилежна поглядам законослухняних громадян.

До основних особливостей характеристики особи рецидивіста належать такі:

становлення на злочинний шлях у неповнолітньому віці;

низький навіть порівняно з первинним злочинцем освітній рівень;

схильність до бродяжництва, що поєднується із злочинним гастролюванням;

втрата сімейно-родинних зв’язків і контактів з незлочин-ним середовищем
і навпаки, інтенсивний контакт із злочинним середовищем;

втрата стійких позитивних життєвих орієнтирів і цінностей, небажання
займатися соціальне корисною діяльністю, прагнення до аморальних
миттєвих насолод (пияцтво,наркотики, проститутки, гра на гроші тощо);

відвертий цинізм, відкидання загальнолюдських цінностей, прагнення
додержуватись вимог злочинної субкуль-тури (жаргон, татуювання, злочинна
антимораль на основіагресивності, жорстокості, демонстративної
психопатичної поведінки).

Саме такими є найважливіші морально-психологічні особливості більшості
рецидивістів в інтелектуальній, світоглядній і емоційно-вольовій сферах.
При цьому стійкість зазначених чинників посилюється зі збільшенням
кількості судимостей.

У кримінологічній літературі зустрічається така соціально-психологічна
класифікація рецидивістів (що не базується на правових нормах, про які
вже йшлося) на типи:

антисоціальний — найнебезпечніший — свідомо протиставляє себе
суспільству, абсолютизує злочинну «мораль»;

асоціальний — відсутня активна установка на протиставлення себе
суспільству, характерні соціальна деградація,втрата соціальне корисних
зв’язків, що штовхає на новізлочини;

ситуативний — значну роль у поведінці відіграє конкретна життєва
ситуація, антисоціальна установка не така активна, частіше це особи зі
слабкими вольовими якостями,що не вміють керувати собою в конкретних
умовах.

Тенденціями рецидивної злочинності є такі:

сталі показники рецидивної злочинності, що не маютьтенденції до
зниження;

збільшення кількості злочинів «на рахунку» середньоста-тистичного
рецидивіста (подовження тривалості злочинної діяльності рецидивіста);

«омолодження» рецидивної злочинності;

збільшення кількості професійних злочинців серед рецидивістів;

підвищення рівня психопатизації і ступеня соціальноїдеградації особи
рецидивістів (систематично вживають алкоголь і наркотики майже 80 %
рецидивістів).

Причини й умови рецидивної злочинності

Причини й умови рецидивної злочинності складаються з трьох груп
чинників:

чинники, що зумовлюють вчинення особою першого злочину, який призвів до
засудження;

чинники, що зумовлюють подальшу криміналізацію особиу процесі розкриття,
розслідування злочину і відбуванняособою покарання;

чинники, що негативно впливають на особу після відбування покарання, у
постпенітенціарний період.

Першу групу чинників було розглянуто в Загальній частині (де йшлося про
причини й умови конкретного злочинного діяння) і конкретизовано при
вивченні окремих тем Особливої частини.

Коротко охарактеризуємо основні чинники другої групи.

1. Неповне розкриття злочинів не забезпечує невідворотності покарання. В
Україні загалом частка розкриття карним розшуком зареєстрованих злочинів
збільшилась з 50 % у 1992 р. до 76,9 % у 2001 р., що перевищує ці самі
показники в Росії, Англії, Німеччині й багатьох інших країнах. Проте
більшість нерозкритих злочинів є тяжкими. Крім того, як відомо,
більшість злочинів, за окремими видами — абсолютна більшість (кишенькові
й пляжні крадіжки, крадіжки в дачному секторі, на підприємствах,
транспорті, в аграрному секторі тощо) з різних причин не реєструється і
становить масив латентної злочинності. Це саме, хоча меншою мірою
стосується також шах-райств, вимагань, грабежів, розбоїв, хуліганства,
зґвалтувань.

Що ж до злочинів проти власності, економічних, службових, таких як
розтрати, привласнення державних, комунальних, приватних матеріальних
цінностей, ухиляння від сплати податків, одержання хабара, то й для них
характерна висока латентність.

До причин неповного розкриття злочинів належать недостатня кваліфікація
частини кадрів правоохоронних органів, відсутність достатніх
матеріальних стимулів для роботи, слабка технічна забезпеченість.

З огляду на викладене зумовлюється достатньо високий ступінь
безкарності, що «п’янить голову» особам, які роздумують про становлення
на шлях вчинення злочинів, підштовхує до нових, тяжчих злочинів тих, хто
раніше вже їх вчинив і був засуджений. Адже, як зазначав ще в XVIII ст.
видатний італійський гуманіст Ч. Беккаріа, неминучість покарання значно
важливіша за його суворість.

2. Рецидивній злочинності сприяють непоодинокі випадкиволокити у процесі
досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, що
зумовлюється перевантаженістюправоохоронної й судової системи,
недостатнім штатом працівників, не завжди високим рівнем їх професійної
підготовки.

Негативно позначаються на боротьбі зі злочинністю випадки
необґрунтованої відмови у видачі санкції на арешт у процесі досудового
розслідування, надто м’яких вироків до небезпечних злочинців.

Очевидно, не можна сприймати лібералізацію і демократизацію суспільного
життя як підставу для відмови від рішучої боротьби зі злочинністю.

3. Суттєві об’єктивні чинники зумовлюють подальшу кримі-налізацію
частини осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.

(

*

t

*

>йтися без нього не можна. Своєю наявністю він повинен залякувати
потенційних злочинців, бути чинником кари за вчинене, коли особа зазнає
серйозних обмежень. Цей вид покарання повинен захищати суспільство від
можливості вчинення нових злочинів найнебезпечнішими злочинцями.
Вважається також, що місце позбавлення волі — це плацдарм, на якому
можливий процес виправлення засудженого.

З іншого боку, очевидні й негативні моменти у застосуванні покарання у
виді позбавлення волі. Місце відбування покарання стає своєрідним
«університетом» для тих, хто там перебуває. Частина засуджених остаточно
підпадає під вплив злочинного світу, кримінальної субкультури, засвоює
«тонкощі» злочинної діяльності, злочинну психологію, її зовнішні прояви,
переймається духом несприйняття вимог суспільства і норм моралі,
встановлює злочинні зв’язки для подальшої злочинної діяльності на волі,
тобто «знаходить себе» на злочинному терені. Якщо до цього додати, що
під час відбування покарання, особливо тривалого, у засудженого
обриваються соціальне корисні зв’язки, які в нього були до засудження
(розпад сім’ї, втрата кваліфікації), втрачаються навички життя на волі,
що ускладнює або взагалі унеможливлює ресоціалізацію, то буде очевидною
суперечливість позбавлення волі як кримінального покарання.

Зауважимо, що бракує коштів для оновлення матеріальної бази
пенітенціарної системи. Переважна кількість слідчих ізоляторів (СІЗО)
побудована півтора-два століття тому і модернізувати їх практично
неможливо. Слідчі ізолятори перевантажені, як і частина місць
позбавлення волі.

Зазначимо також, що в місцях позбавлення волі не вистачає фронту робіт
для засуджених, що не дає змоги достатньою мірою фінансувати їх
діяльність, блокує можливість заробітку засуджених. Крім того, вимушена
бездіяльність значної частини засуджених не сприяє позитивній ситуації в
місцях позбавлення волі, ускладнює виховну роботу із засудженими (адже
праця є одним з основних чинників виправно-виховного процесу).

Ураховуючи, що це питання має загальнодержавне значення і зусиллями
тільки кримінально-виконавчої системи його не вирішити, Кабінет
Міністрів України ухвалив постанову «Про невідкладні заходи щодо
залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення
волі» № 1454-96. Згідно з цією постановою передбачається щорічно
включати до державного замовлення обсяги поставок продукції для
державних потреб, яку вироблятимуть підприємства кримінально-виконавчої
системи. При цьому їм надається пріоритетність в отриманні замовлень,
але за умови, що їх продукція відповідатиме якісним і ціновим показникам
порівняно з аналогічними виробами інших підприємств.

Щодо третьої групи негативних чинників у постпенітенціар-ний період слід
зазначити таке:

втрата соціальних зв’язків особами, що відбули покарання (розпад сім’ї,
що часто спричинюється до втрати житла, відвернення чесних людей з
колишнього оточення);засуджених кидають не тільки другий з подружжя
(чоловіки вдвічі частіше), а й батьки та дорослі діти;

великі труднощі з працевлаштуванням, особливо череззагострення проблеми
безробіття;

практичне зникнення системи громадського контролю зараніше судимими;

в умовах низького життєвого рівня частини населення чесна робота на
виробництві за малого і непостійного заробітку дедалі менше приваблює
колишнього засудженого;

злочинний досвід і кримінальні зв’язки колишнього засудженого знаходять
попит у злочинному середовищі, доякого він тягнеться, опинившись у
психологічному вакуумі. Тільки там він здебільшого може знайти
співчуттяі підтримку, хоча розуміє, що за це потрібно сплатити високу
ціну. Іноді людину примушують до зв’язків із злочинним світом через
залякування розправою, вимогу розрахуватися за реальні й уявні борги
тощо;

на шлях вчинення нових корисливих злочинів засудженого штовхають набутий
раніше, у тому числі в місцяхпозбавлення волі, потяг до алкоголю,
наркотиків, азартних ігор, бажання «надолужити» втрачені в неволі роки.

Профілактика рецидивної злочинності

Профілактика рецидивної злочинності, як і злочинності взагалі, є
загальносуспільною справою.

Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки
передбачає, як і попередня, спеціальні заходи протидії рецидивній
злочинності.

Міністерство праці, МВС України, місцеві державні адміністрації
покликані вживати заходів щодо працевлаштування осіб, звільнених з місць
позбавлення волі, сприяти їх адаптації і розв’язанню соціально-побутових
проблем, а також розробити і забезпечити реалізацію механізму взаємодії
органів і установ виконання покарань разом з територіальними органами
внутрішніх справ, місцевими органами виконавчої влади з питань
побутового влаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі.

Згідно з вимогами законодавства робота із засудженими до обмеження або
позбавлення волі на певний строк, які відбувають покарання в установах
кримінально-виконавчої системи, спрямована на їх виправлення і
запобігання вчиненню ними нових злочинів.

Основними засобами виправлення засуджених є режим відбування покарання,
суспільне корисна праця, виховна робота, загальноосвітнє і
професійно-технічне навчання. Ці засоби застосовують з урахуванням
характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи
засудженого, а також його поведінки й ставлення до праці.

Попри всі об’єктивні утруднення завдяки зусиллям працівників
кримінально-виконавчої системи, які використовують арсенал засобів, що
знаходяться у їх розпорядженні, більшість засуджених виправляються і
свідомо відмовляються від подальшої злочинної діяльності.

Але це тільки перший етап профілактики рецидивної злочинності.

Правоохоронні органи, насамперед внутрішніх справ постійно виявляють
причини й умови вчинення рецидивних злочинів, розроблюють і здійснюють
заходи щодо їх профілактики, а також плани з профілактики рецидивної
злочинності, у тому числі міжвідомчі (разом з прокуратурою, СБУ).

Розробці планів передує аналітична робота, пов’язана з вивченням
ситуації в певному регіоні. З цією метою узагальнюють і оброблюють весь
обсяг інформації щодо рецидивістів, які перебувають на території, і їх
злочинної поведінки, що надходить з оперативних джерел, заяв громадян,
матеріалів кримінальних справ, публікацій засобів масової інформації
тощо.

У процесі аналізу встановлюють показники динаміки рецидивної
злочинності, її структуру, географію, вивчають особи рецидивістів за
групами: ті, хто відбуває покарання в місцях обмеження і позбавлення
волі, засуджені без позбавлення волі та ін.

Щодо окремих осіб, які вчинили злочин, профілактика рецидиву починається
з первинних слідчих дій у справі.

Реальний виховний, витверезуючий ефект мають швидке і повне розкриття
злочину, ретельне вивчення особи у процесі слідства, правильний і
обґрунтований вибір відповідного запобіжного заходу, призначення
справедливого покарання (його відбування), з урахуванням вимог
диференціації та індивідуалізації, суворе дотримання режиму в місцях
обмеження і позбавлення волі, активний виховно-педагогічний вплив,
заохочення до щонайменших позитивних проявів у поведінці засудженого,
водночас рішуча боротьба зі злочинними проявами в місцях обмеження і
позбавлення волі, подання допомоги в зав’язуванні соціальне корисних
зв’язків, працевлаштування і побутове влаштування на волі тощо.

Саме з огляду на перелічене забезпечуються ефективна ре-соціалізація
особи, рішуча її відмова від вчинення нових злочинів.

Починаючи з 1997 р. в Україні обов’язковим є проходження в місцях
позбавлення волі курсів з підготовки до звільнення.

За сім-вісім місяців до звільнення із засуджених формуються групи
слухачів чисельністю щонайбільше 30 осіб, що залежить від кількості тих,
кого звільняють з установи. Відповідальним за проведення занять є
заступник начальника з організації соціально-психологічної роботи
установи, що виконує покарання. Проводяться заняття за спеціально
розробленою відділом соціально-психологічної роботи програмою, де
містяться питання реального життя на волі: правове забезпечення, медичне
обслуговування, правила поведінки у транспорті, реєстрації у службі
зайнятості, перебування під адміністративним наглядом та ін.

Відомчими нормативними актами передбачається тісний контакт між
установами, що виконують покарання, у виді обмеження й позбавлення волі
й місцевими органами внутрішніх справ. Адміністрація установ, що
виконують покарання повинна своєчасно інформувати органи внутрішніх
справ і центри зайнятості населення про прибуття на територію
обслуговування для постійного проживання осіб, що відбули покарання.
Після прибуття зі звільненим проводиться бесіда, під час якої
виявляються його наміри і можливості працевлаштування. Для
працевлаштування цієї категорії осіб у центрах зайнятості створюється
спеціальний резерв. Поведінку звільнених контролює дільничний інспектор
міліції.

Частина звільнених прибуває не в зазначену при звільненні місцевість, не
звертається по допомогу. Працівники міліції повинні виявляти таких осіб,
подавати їм допомогу у працевлаштуванні й здійснювати необхідний
контроль. Дійовою формою контролю, який може бути встановлений за
особою, звільненою з місць позбавлення волі, є адміністративний нагляд
згідно із Законом України «Про адміністративний нагляд

за особами, звільненими з місць позбавлення волі» (далі Закону) від 1
грудня 1994 р.

Адміністративний нагляд — це система тимчасових примусових
профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих
осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами
внутрішніх справ. Такий нагляд встановлюється з метою запобігання
вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення
волі, і здійснення виховного впливу на них.

Адміністративний нагляд встановлюється судами за особами, від яких є
обґрунтовані підстави очікувати вчинення нового злочину (ст. З Закону).
Згідно з постановою судді особа, за якою встановлено адміністративний
нагляд, має додержуватись певних правил поведінки, до неї можуть
застосовуватись передбачені законом обмеження (ст. 9, 10 Закону).
Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відповідальність
(ст. 187 КАП України), а самовільне залишення особою місця проживання з
метою ухилення від адміністративного нагляду, а також неприбуття без
поважних причин у визначений строк до вибраного місця проживання особи,
щодо якої встановлено адміністративний нагляд після звільнення з місць
позбавлення волі, — кримінальну відповідальність (ст. 395 КК України).

Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох
років, може бути подовжений кожного разу ще на шість місяців, але не
більше терміну упродовж якого особа вважається судимою (ст. 6 КК
України).

Важливим є введення у структуру міських, обласних управлінь внутрішніх
справ центрів соціальної адаптації раніше засуджених осіб, які надають
первісний притулок особам, які після засудження втратили соціальне
корисні зв’язки. Співробітники цих центрів сприяють відновленню
втрачених зв’язків, допомагають відновити документи, прописують,
розселяють у гуртожитках, влаштовують на роботу, допомагають матеріально
і продуктами харчування, що надходять від організацій і підприємств
міста.

Вагому допомогу особам, які звільняються з місць обмеження і позбавлення
волі, подає також громадський Державний благодійний фонд соціальної
реабілітації при Міністерстві внутрішніх справ України: від разової
фінансової до організації оформлення приватизаційних та інших
документів.

Контроль за засудженими не до позбавлення волі (громадські, виправні
роботи, звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо)
здійснюють органи кримінально-виконавчої системи за місцем проживання
засуджених. Вони діють у тісному контакті з дільничними інспекторами та
іншими представниками міліції, здійснюють контроль за виконанням
обмежень, які передбачені у вироку суду, організовують виконання
покарання, виконують індивідуально-профілактичну роботу із засудженими,
у необхідних випадках збирають і направляють до суду матеріали для зміни
виду призначеного покарання.

Отже, правоохоронні органи виконують дуже важливі функції у боротьбі за
зниження рівня рецидивної злочинності, проте без відповідної допомоги
інших установ держави вирішити цю проблему не в змозі. Необхідно
прийняти спеціальний закон про соціальну реабілітацію осіб, що відбули
покарання, який би зобов’язав широке коло суб’єктів профілактики взяти в
цьому безпосередню участь.

Похожие записи