Курсова робота

Кримінальна відповідальність та її підстави ЗМІСТ

ВСТУП

1. Поняття кримінальної відповідальності

2. Підстави кримінальної відповідальності

3. Структура Кримінального кодексу

4. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

1. Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві
України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину
нормативну систему — Кримінальний кодекс України, який грунтується на
Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного
права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу
як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із
кримінальних законів містить певне положення кримінального права,
викладене у вигляді норми. Кримінальний закон є свого роду продукт
законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління
відображені об’єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК
2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну
відповідальність» (розділ II Загальної частини). Кримінальний закон і
закон про кримінальну відповідальність — тотожні поняття, однак через
те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для
характеристики чинного кримінального законодавства України.

Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має
відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі
тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального
кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України

Слід зазначити, що поняття «кримінальний закон», яким широко
користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших
нормативних положень кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на
відміну від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про
кримінальну відповідальність не має всіх атрибутів закону як
нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні — це юридичне
цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який
приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних
повноважень (див.: Тодыка Ю. Н. Конституция Украины: проблемы теории и
практики. — X., 2000. — С. 473). Таку ж частку умовності має і поняття
«закон про кримінальну відповідальність», коли за його допомогою
характеризуються нормативні положення кримінального кодексу про
кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим
Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони
застосовуються як складова частина КК.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну
відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють
собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю
чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені
до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в
певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний
номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність —
це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути
ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером
статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК,
можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме
нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло
питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі
кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних
договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Такі норми також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією.

2. В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та
принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне
небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати
застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний
кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і
свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і
громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від
злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також
запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які
суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються
до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання
вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже,
основна функція закону про кримінальну відповідальність — охоронна.
Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим
особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної
відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй
частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне
значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є
запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане
кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб,
здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені
державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю,
профілактику правопорушень, їх попередження.

Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів
не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а
через впевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для
більшості людей КК сприяє зміцненню їх поглядів, життєвій позиції,
підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою
злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт
наявності відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її
застосування.

3. Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших
галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним
джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК злочинність діяння,
а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються
тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються
джерелами норми кримінального права. Вони мають обов’язкову силу тільки
лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз’яснення Пленуму
Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише
розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють
судову практику на правильне й застосування. Не створюють норм
кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються
Конституційним Судом України. Незважаючи на загальну обов’язковість,
акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу
юридичної норми, а також правильного і єдиного її застосування до
правових ситуацій, що виникають.

1. Поняття кримінальної відповідальності

1. У КК нерідко говориться про кримінальну відповідальність (наприклад,
ст. 2 називається «Підстава кримінальної відповідальності», розділ II —
«Закон про кримінальну відповідальність», розділ IX — «Звільнення від
кримінальної відповідальності»). При цьому КК ніде не розкриває поняття
«кримінальна відповідальність», хоча й відрізняє її від покарання
(наприклад, розділи X, XI і XII Загальної частини КК відповідно
називаються «Покарання та ного види», «Призначення покарання»,
«Звільнення від покарання та його відбування»).

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної
відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням;
інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду
обов’язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні
кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну
відповідальність як реалізацію санкції кри-мінально-правової норми;
п’яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним
вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього
тощо.

2. Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того,
що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у
правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально
правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна,
тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому
правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна
визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення,
певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам
відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими,
Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) кримінальна відповідальність
становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи,
визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає
певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність — це вид державного
примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його
діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного
додаткових позбавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого
(наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого
характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади),
визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті
КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання
таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер.
оскільки їх застосування є обов’язком спеціально уповноважених органів
держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення
злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене
зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також
передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що
визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного
спеціальними органами держави.

3. Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відображує
факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів
держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому
протікає в межах певних правовідносин, що називаються
кршинально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини
виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з
моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як
обвинуваченого, або навіть з моменту винесення обвинувального вироку чи
набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від
розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх
структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як
співвідносяться кримінальна відповідальність та аналізовані
правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні
юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і Держави виникають
взаємні права і обов’язки. Злочинець зобов’язаний зазнати осуду за
вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК. Разом з
тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка
передбачає вчинене ним діяння;

покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані
відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою
чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також
обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до
кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості,
проте при цьому вона зобов’язана забезпечити правильну кваліфікацію
вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з
урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин,
що пом’якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов’язки сторін в аналізованих правовідносинах
становлять їх юридичний зміст. Вони об’єктивно виникають з моменту
вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави
чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст.
49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні
ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як
обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не
створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки
і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні
юридичні відносини.

Суб’єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а
з іншого — держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і
прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, вел,» весь час
розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб’єктів щодо
реалізації їх взаємних прав і обов’язків (наприклад, винний може
з’явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати
заподіяну шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів
і службових осіб обов’язок урахувати ці обставини при визначенні міри
відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що
представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду
остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в
момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду
злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень,
яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним
вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної
визначеності.

Об’єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага
особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини
КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені
обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим
покарання, суб’єктами, що представляють державу в кримінально-правових
відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом
покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і
розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом
усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його
відбуття — до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте
кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому
етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть
особи, перебіг строків давності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи
від кримінальної відповідальності (статті 45-48), видання акта амністії
або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових
відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна
відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду
законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення
відбування покарання. Такий погляд на момент виникнення і припинення
кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці
кримінального права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна
відповідальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення
злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту
підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення
Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне
тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську
недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання
обвинувальним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відповідальності:
момент припинення кримінально-правових відносин, відбуття покарання,
погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною
відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і
свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно,
що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування
призначеного судом покарання. Отже, момент припинення такого відбування
покарання і визначає кінцевий момент кримінальної відповідальності.
Після цього особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі
такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і
кримінально-правові наслідки (ст. 88 КК).

4. Розгляд взаємозв’язку кримінально-правових відносин і кримінальної
відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна
відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку
суду, не пов’язане з призначенням йому кримінального покарання. Так,
відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або
середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання,
якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного
ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна
вважати суспільне небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження
особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від
реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1
ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт,
службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також
позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість
злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про
можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може
прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з
випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної
відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання
(наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний
строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у
особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри
покарання. Разом з тим судимість має свої межі, зазначені в статтях 89 і
90 КК, які визначають межі кримінально-правових відносин. Тому момент
погашення або зняття судимості свідчить про припинення
кримінально-правових відносин.

2. Підстави кримінальної відповідальності

1. При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно
відповісти на три питання: 1) як обгрунтувати кримінальну
відповідальність особи, що вчинила злочин? 2) за що особа підлягає
кримінальній відповідальності? 3) на якій правовій підставі вона
підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне
обгрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому
суспільство і держава мають право докоряти людині, яка порушила
кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір.
Відповіді на друге і трете питання припускають з’ясування того, що є
юридичною підставою кримінальної відповідальності особи,яка вчинила
злочин.

2. Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особистість
наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з
кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній
відповідальності за їх порушення. Однак щоб обгрунтувати етичний докір
такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не
порушувати кримінально-правову заборону. В зв’язку з цим слід з’ясувати,
в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в
тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.

3. Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина
подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні
подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є
неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередніми подіями, які
мали місце в житті цієї людини. В такому різі людина — раб обставин,
вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, а відтак, і вільного
вибору своєї поведінки, що фатально вже визначена наперед. Тому прояв
злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна
свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка
вчиненого. Отже. обгрунтування кримінальної відповідальності фаталісти
вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об’єктивній
шкідливості злочину для суспільства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною
вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода
волі. Злочинна поведінка людини визначаєть-

ся її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому
числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає,
як зробити людині в даній ситуації. Тому обгрунтування засудження особи
за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свобод-ної волі
злочинця.

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до
якого людина, опинившись перед вибором — вчинити злочин або утриматися
від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного
розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і т.ін. При
цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або
тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку.
Злочин, вчинений людиною, є причинно пов’язаним як з її свідомістю, так
і з об’єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на
поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні
установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують
людині, як зробити їй в конкретній ситуації. Проте підстава для етичного
і правового засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому
разі, якщо ця особа мала об’єктивну можливість обрати із наявних
варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення
поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку
(міра свободи) і є етичним обгрунтуванням кримінальної відповідальності
конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. Отже, якщо
людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість
зробити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку
держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також
попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є
вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад
злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься
відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає
кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній
відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що
містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і
говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад
злочину.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її
фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній
дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість
такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є
встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін
вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність
підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до
кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це
положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої
ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності
одного виду за одне й те саме правопорушення.

5. Як відзначалося, кримінальна відповідальність — цс реакція держави на
вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному
правозастосовному акті органу держави — обвинувальному вироку суду. В
зв’язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави
кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин,
а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК
особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана
кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

3. Структура Кримінального кодексу

1. Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються
в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і
загальні положення кримінального права, а також визначають його основні
інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм,
співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину,
покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це
норми, які застосовуються до всіх злочинів.

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільне
небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання
можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов’язані між собою і утворюють
нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при
застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову
норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до
Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою
чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні
положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види
та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт
злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність,
сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність
діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «Покарання та
його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його
відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та
примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та
покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах
споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини.
Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за
злочини, що посягають на основні цінності української державності,
проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, поміщені в розділі І
«Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких
охороняють людину, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II «Злочини проти життя
та здоров’я особи», розділі III «Злочини проти волі, честі та гідності
особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої
недоторканності особи». Статті КК, норми яких охороняють основні права і
свободи людини, об’єднані в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових
та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої
частини КК на 20 розділів робить її більш зручною для застосування,
оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир в
розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже
важливо просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за
окремий злочин.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що
виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При
включенні в КК нової статті вона буде поміщена у відповідний розділ
Загальної або Особливої частини. Нова стаття повинна вміщуватися, як
правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до неї за змістом.
Новій статті мають бути надані номер попередньої статті і додатковий
цифровий індекс — 1,2, 3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної
частини КК 1960 р. було включено статтю «Відстрочка виконання вироку».
Її було поміщено вслід за ст. 46 «Відстрочка виконання вироку
військовослужбовцеві або військовозобов’язаному у воєнний час». Статті
був наданий номер 46. У 1994 р. було прийнято статтю «Відстрочення
відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до
трьох років». Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46′ КК 1960 р. під
номером 462.

Виключення тієї чи іншої статті із КК також не змінює порядку нумерації
статей в КК. Так, у КК 1960 р. зберігається номер статті 27 з поміткою
«Виключена». Ця стаття встановлювала покарання у виді заслання, яке було
скасоване Верховною Радою України 6 березня 1992р.

Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окремий абзац.
Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Наприклад, стаття 1 КК
«Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини— 1 і 2; стаття
135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин — 1,2 і 3. Перед
кожною із цих частин стоїть відповідне цифрове позначення.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини,
характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається
відповідна норма, визначаються особливості її застосування за якихось
умов або встановлюються випадки незастосуван-ня цієї норми чи виключення
її із дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 вказано строк, на який може бути
призначене покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю, і зазначено, до яких видів покарань воно
належить; у ч. 2 вказані випадки, коли може бути призначене таке
покарання як додаткове, якщо воно не передбачене в санкції статті
Особливої частини КК; у ч. З встановлено порядок обчислення строків
виконання цього покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встановлюється, за
загальним правилом, відповідальність за один і той же злочин при
наявності особливостей, що відображують тяжкість діяння, ознаки
суб’єкта, інші обставини, які впливають на міру покарання. Наприклад, у
ч. 1 ст. 190 передбачена відповідальність за за-володіння чужим майном
шляхом шахрайства, сформульовані основні ознаки цього злочину; частини
2, 3 і 4 вказують на кваліфікуючі ознаки, встановлення яких посилює
(обтяжує) кримінальну відповідальність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять положення, якими обмежується їх
дія (наприклад, ч. 4 ст. 331 КК), або передбачаються умови і порядок
звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні
зазначеного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258).
Цими положеннями регулюється застосування норм про кримінальну
відповідальність за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що
мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст. 89 «Строки погашення
судимості» поділена на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 «Звільнення від
кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності»
поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 «Умисне
вбивство» містить 13 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК забезпечені примітками, в яких роз’яснюються поняття і
терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Так, в п. 1
примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано поняття повторності
вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК; в абзацах
2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти власності визнається вчиненим
у значних, великих або особливо великих розмірах.

2. У зв’язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини
встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх
структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко
визначені диспозиція і санкція. Виняток становлять кілька статей, в
нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного
виду, позначені суб’єкти їх вчинення, сформульовані деякі інші
нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття військового
злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки
до ст. 364).

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій
визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом опису
ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві
України розрізняють диспозиції чотирьох видів: просту, описову,
бланкетну, відсилочну. Зустрічаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття Його ознак.
Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст.
369 «Давання хабара». Проста диспозиція використовується законодавцем у
тих випадках, коли зміст суспільне небезпечного діяння в загальних рисах
досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які
наводяться в простій диспозиції, розкриваються в слідчо-судовій практиці
і теоретичній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки
діяння. Так, у ст. 185 «Крадіжка» наводиться визначення крадіжки як
таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину,
описова диспозиція у зв’язку з цим має перевагу перед простою
диспозицією.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину
або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту
ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про
кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів,
положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетними є
диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законодавства про охорону праці»,
ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації
транспорту особами, які керують транспортними засобами». Таким чином,
бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну
відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні
вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних
актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про
кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно
з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але
кримінально-правова норма, що має оланкетну диспозицію, залишається при
цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі
нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою
їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами
норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну
відповідальність (його соціального призначення) вони виконують
підпорядковану роль. Вимоги, заборони, що в них сформульовані, сприяють
встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільне небезпечного і
протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК
2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бланкетну
диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм розділу
VII «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової
норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій
частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або
описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 «Умисне середньої тяжкості
тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне
ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої
тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного
ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при
опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення
повторного опису діяння, яке наведене в частині першій. Для цього у
відповідній частині використовуються слова: «те саме діяння», «діяння,
передбачене частинами першою або другою цієї статті» і т. под. Досить
часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при опису
кваліфікуючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 «Незаконне виробництво,
виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання
наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети
збуту» вказано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один
із злочинів, передбачених статтями 307, 308, 310 і 317 КК і пов’язаних
зі злочинним обігом цих засобів або речовин.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішании (комбінований)
характер. У одній своїй частині це прості або описові диспозиції, в
іншій — бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст.
231, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на
отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою
розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне
шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це
спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності.

З. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності
встановлено санкцію.

Санкція — це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за
злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що
міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи
середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції.

Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його
нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначсних санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк
«від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі
певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296,
карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років:

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визначається
тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити
покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153,ч.1 і ч.
2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є
нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду
покарання. Наприклад, у ст. 57 встановлена нижча межа для виправних
робіт — шість місяців, у ст. 60 для арешту — один місяць, у статтях 61 і
63 для обмеження і позбавлення волі — один рік. Тому за злочин,
передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру
покарання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п’яти
років;

за ст. 355 — обмеження волі на строк від одного року до трьох років;

за ст. 395 — арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити
вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі
можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове
покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до
трьох років).

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька
видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. У КК 2001 р.
значна частина санкцій є альтернативними. Прикладом може служити
санкція, наведена у ст. 145. Вона надає можливість суду призначити один
із таких видів покарання: штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот
годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох
років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види
покарання (наприклад, санкція у ст. 112 — «карається позбавленням волі
на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням
волі»);

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання
(наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 — «карається арештом на строк до
шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч.
1 ст. 130 — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням
волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох
років»).

Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку
на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового
покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 — «карається обмеженням
волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
на строк до трьох років»).

4. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

1. Тлумачення закону полягає у з’ясуванні і всебічному розкритті його
змісту з метою його точного застосування. Тлумачення не може бути
довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в
тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб’єкта тлумачення,
прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права
існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

2. Залежно від суб’єкта, який роз’яснює закон, розрізняють легальне (або
офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється органом
державної влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150
Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі
кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид
правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти
конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому
тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми
права, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального
тлумачення, є обов’язковими до виконання на території України,
остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване
тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної
кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої
інстанції. Таке тлумачення є обов’язковим тільки по тій справі, у
зв’язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлумачення може
виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем
правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді
аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму
Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК.
Внаслідок вивчення і узагальнення судової практики, а також у відповідь
на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України
має право давати роз’яснення про правильність застосування того чи
іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз’яснення впливають на
практику судів при розгляді ними конкретних кримінальних справ. Ними
широко користуються інші суб’єкти застосування норм кримінального права.
Прикладом такого роз’яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пленум
Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору
групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12
«Про судову практику у справах про хабарництво» Пленум пояснив: «Хабар
слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у
вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові
особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після
отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання». Однак такі
роз’яснення не можуть підміняти закон, звужувати або розширювати його
зміст. Пленум Верховного Суду України — не законодавчий орган. Він
тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні Грунтуватися на
законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою
непорозуміння, різночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дається
науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і
практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях,
науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не
має обов’язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки
кримінального права, враховується при підготовці нових законів про
кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному
застосуванні таких законів.

3. Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну відповідальність
можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне,
систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з’ясуванні змісту
кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного
аналізу її тексту, а також з’ясування значення і змісту слів, термінів,
понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність. Так, із
змісту ст. 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України
валютних рахунків» видно, що для притягнення до відповідальності за цією
статтею досить встановити в діях особи незаконне, на порушення порядку,
встановленого законом, відкриття або використання за межами України
валютних рахунків. Для відповідальності за цією статтею досить
встановити одну із зазначених у ній дій, оскільки між поняттями
«відкриття» і «використання» стоїть роз’єднувальний союз «або».

Систематичне тлумачення полягає у з’ясуванні змісту закону, його окремих
положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого
закону.

Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Наприклад, поняття
«службова особа», використане в ст. 238, з’ясовується шляхом звернення
до п. 1 примітки до ст. 364, де-дається визначення службової особи.
Нерідко норма КК, що тлумачиться, зіставляється з нормами
кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового
законодавства. Так, для тлумачення змісту ст. 371, в якій використані
поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно Звернутися до
відповідних статей КПК.

Історичне тлумачення закону полягає у з’ясуванні умов, причин,
соціальним чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до
аналогічних кримінальних законів, що були чнннигми раніше. Іноді для
розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними
записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих Вчених, які
брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як
правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства.
Історичне тлумачення дає можливість більш точно з’ясувати ті завдання,
які ставив законодавець, приймаючи КК або окремі норми, що входять в
нього.

4. Тлумачення за обсягом (результатом) може 6ути буквальним,
обмежувальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким
дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає-
її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлумачення має місце у
випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її
словесним викладенням. Наприклад, диспозиція ч. 1 ст. 114 «Шпигунство»
дає точне уявлення пр о предмет злочину та суб’єкта шпигунства — це
іноземець або особа без громадянства. Жодна з цих ознак не може бути
витлумачена більш широко або вузько від буквального змісту. Як правило,
буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при несп івпаданні тексту і змісту
кр)имінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне
вираження. Обмежувальне тлумачення дає підста-ву застосовувати закон до
більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тек:сту. Наприклад,
у ст. 304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у
злочинну діяльність. За текстом ст. 2 2 кримінальна відповідальність за
цей злочин може мати місце, якцго особа досягла шістнадцятирічного віку.
Хоч ніяких винятків з цього положення їдемовби і немає, однак очевидно,
що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну
діяльність дорослими, то бто особами, що досягай вісімнадцятирічного
віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту
к:;римінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне
словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає криміналі^но-правовій
нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш
широкого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті
КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і
чорних металів, здійснювані без державної реєстрації або без
спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено
законодавством. У цьому разі поняття «законодавство» охоплює не тільки
закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти,
якими регулюються порядок та умови державної реєстрації або одержання
відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширюють»
зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або
більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його
буквальним вираженням.

5. Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на
нього застосування закону за аналогією. Під аналогією закону розуміють
застосування до суспільне небезпечного діяння, що прямо не передбачене
законом в момент його вчинення, статті КК. яка встановлює кримінальну
відповідальність за найбільш схожий за важливістю і характером злочин.
До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством. На
відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення засноване на
існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або
загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих
ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної
норми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий її зміст. Отже,
поширювальне тлумачення нічого до закону не дсдає, а лише більш точно
розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як
злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прогалина. КК України
2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією.
Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне
небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається
вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей
Загальної частини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960
р.

ВИСНОВКИ

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового
акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання
можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей
законодавства можуть міститися принципові положення або окремі
визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу
України), що мають безпосереднє значення для формування норми
кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити
тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про
кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну
відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який Ґрунтується
на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах
міжнародного права. Із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому
числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.

Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно
засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права
(ч. 1 ст. З КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній
декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і
політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і
культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну
відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних
міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною
Радою України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються
Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України.
Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнські і
місцеві референдуми» прийняття законів можливо також шляхом всенародного
голосування (референдумом). Незалежно від процедури прийняття закон про
кримінальну відповідальність — завжди письмовий документ, який
опублікований в установленому законодавством України порядку і має вищу
юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну
відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу,
приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і
містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи
кримінальної відповідальності, визначають, які суспільне небезпечні
діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб,
винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки
вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати
Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного
права.

4. Всі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в
КК. Новий КК прийнятий Верховною Радою України

У період становлення незалежності України було прийнято декілька законів
тимчасової дії, що містили кримінально-правові норми, які не були
включені до Кримінального кодексу 1960 р., наприклад. Указ Президії
Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. «Про відповідальність за
виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового
використання». Зараз немає умов, на які були розраховані ці закони, і
тому дія їх припинена.

5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До набрання ним
чинності діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р. За більш ніж сорокарічний
період цей КК зазнав істотних змін. До нього було включено понад 100
нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і
доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК в
останні роки, що зумовлено головним чином радикальними перетвореннями в
житті суспільства. Однак це не привело КК в повну відповідність з
реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла
в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням
Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених
і практиків України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант
проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на
конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. На проект
постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних
установ України, правоохоронних і правозастосовних органів України,
окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту
української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на
робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В
зв’язку з прийняттям Конституції України, а також необхідністю
врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних
працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду
України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України,
СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно
вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі
(Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів,
Італії, Швеції, Португалії та інших країн. Потім, за участю тих же
експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект
був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що
відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998
р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає
сучасному рівню юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК
України.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна
Рада розглянула також альтернативний проект КК, представлений народним
депутатом України М. Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був
прийнятий проект, розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України.
Потім проект був прийнятий у другому читанні і остаточно — 5 квітня 2001
р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Кримінальний кодекс України.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: Спеціальний
випуск. , К: “Юрінком”, НВФ “Агуст”, 2001.

За редакцією професора Матишевського П.С., доцентів Андрушка П.П,
Шапченка С.Д. Кримінальне право України.Підручник для студентів
юридичних вузів і факультетів.-Київ: Юрінком Інтер, 2001.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник.-2-ге вид., перрероб. і доп.-Київ:Либідь, 1999.

Кузнецова Н.Ф.,Злочин та злочинність, М.,1996.

За ред.акад. АПрН Украхни, док.юр.наук проф. Копєйчикова В.В. Загальна
теорія держави і права. Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 1998.
Конституція України 1996 р.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України., — К., 2000

PAGE

PAGE 2

Похожие записи