Реферат на тему

Криміналістика. Допит

План

1. Поняття та види допиту

2. Процес формування показань

3. Підготовка до допиту

4. Зміст тактики допиту

5. Встановлення психологічного контакту

6. Актуалізація забутого в пам’яті допитуваного

7. Викриття неправди в показаннях

8. Допит неповнолітніх

9. Тактика очної ставки. Перехресний допит

10. Фіксація результатів допиту

Література 1. Поняття та види допиту

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований
кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес
спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, та спрямований на
отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення
для встановлення істини по справі.

Допит є найбільш поширеним способом отримання доказів. У той же час
допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій; його проведення
вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури,
глибокого знання психології людини. Мета допиту полягає в отриманні
повних та об’єктивно відображуючи дійсність показань. Ці показання є
джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містяться, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентується нормами КПК (статті 107,
143—146, 166—171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311), дотримання яких є
обов’язковим. Недотримання процесуальних правил проведення допиту є
порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та
недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Згідно зі статтями 143, 167 КПК допит можна проводити у місці
провадження досудового слідства або за місцем перебування допитуваного,
як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі
слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність
захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.). 252

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі
допитуваного, роз’яснює йому його права та обов’язки, з’ясовує відомості
анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну
відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу свідомо
неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет
свідка: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначається законом».

Допит свідка по суті справи розпочинається з пропозиції розповісти все
відоме йому про обставини, у зв’язку з якими він викликаний на допит. На
початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає
він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому
дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або
обвинуваченого слідчий має право поставити свої запитання. Показання
записуються до протоколу у першій особі та по можливості дослівно.
Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з’ясувати шляхом допиту,
називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані
з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом,
наслідками та ін.), які підтверджують або спростовують винність у його
вчиненні певних осіб та мотиви їхніх дій. Практично предметом допиту
можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення
істини по справі. Предмет допиту залежить як від процесуального
становища допитуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у
своєму розпорядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки
до його проведення. Конкретне своє вираження предмет допиту знаходить у
плані допиту у вигляді переліку обставин, які підлягають з’ясуванню.

Допит може бути розглянутий як інформаційний процес, що має властиву
йому структуру. Характеризуючи інформаційну структуру допиту, необхідно
відзначити її багатоелементність та складність. Інформація у процесі
допиту може бути класифікована за видами (рис. 29). Так, за суб’єктом
допиту її можна підрозділити на такі види: 1) інформація, що виходить
від слідчого; 2) інформація, що виходить від допитуваного; 3)
інформація, що виходить від інших осіб, які беруть участь у допиті. Ці
види інформації взаємопов’язані та взаємозалежні. Однак кожний з
вказаних видів інформації має відносну самостійність та відповідну
структуру.

Інформація, що виходить від слідчого, може бути класифікована за різними
підставами. Важливе значення має класифікація цього виду інформації за
функціональним призначенням. Розподіл інформації за цією підставою
дозволяє виділити такі її види:

1) комунікабельно-забезпечувальну (використовують для забезпечення
успішного проведення допиту та встановлення психологічного контакту з
допитуваним);

2) субстанціональну (спрямовану на з’ясування основних відомостей по
справі, що відбивається у постановці запитань, які визначаються
предметом допиту);

3) спонукаючу (використовується у разі, якщо допитуваний забув важливі
для справи обставини або відмовився від їх викладу);

4) викриваючу (покликану виявити та викрити неправдиві дані в
показаннях допитуваного);

5) коригуючу (дозволяє уточнити показання або виявити та усунути
викривлення, які є наслідком добросовісної помилки свідка або
обвинуваченого).

Інформація, що виходить від допитуваного, може бути класифікована за
наступними критеріями:

1) за характеров вираження: змістовна (відомості, які повідомляються
допитуваним у процесі допиту), пара лінгвістична (жести, міміка, рухи
тіла, звукові явища, які супроводжують мову людини), мімічна (мімічні
прояви, безпосередньо не пов’язані з мовою допитуваного), конклюдентна
(рухи, жести, указания на що-небудь, з котрих можна дійти висновку про
наміри особи або її ставлення до чого-небудь), така, що відображає
психофізіологічні реакції (почервоніння або збліднення шкіри обличчя,
тремтіння рук, виступання поту та ін.);

2) за характером виявлення (така, що вільно викладена, та викладена із
спонуканням);

3) за характером відображення дійсності (така, що відповідає дійсності,
й така, що не відповідає їй).

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен
зберігати ініціативу у регулюванні процесу обміну інформацією. Він
зобов’язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Отримання
інформації під час допиту має свої особливості, що визначаються
процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією,
зацікавленістю у результатах справи, індивідуальними особливостями особи
та деякими іншими обставинами.

Залежно від підстав допит може бути поділений на ті або інші види. Так,
залежно від процесуального становища допитуваного розрізняють допит
таких осіб, як свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений,
підсудний, експерт. За віковими особливостями допитуваного допит
поділяється на допит неповнолітнього, дорослого, особи похилого віку. За
послідовністю проведення — допит первісний, повторний (з’ясовуються
обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього
допиту); додатковий (отримання показань щодо обставин, про які не йшлося
під час попередніх допитів). За суб’єктом проведення — допит, який
здійснюється слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими
різновидами допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

2. Процес формування показань

Сприйняття, запам’ятовування та відтворення є взаємопов’язаними етапами
формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному
застосуванню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Сприйняття — це не
тільки сума відчуттів, а й діяльність мислення. Відчуття є суб’єктивним
за змістом джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать
від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвитку
людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи
сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається,
спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають
на сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент.
Правильність сприйняття залежить від суб’єктивних і об’єктивних
чинників: суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна
можливість правильно сприймати дійсність, а об’єктивні — умови
сприйняття, погода, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають.

Розглядаючи об’єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття,
не можна відокремити їх від суб’єктивних особливостей особи, яка
«забарвлює» сприймати дійсність. До таких особливостей належать
спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття
залежить від того, було воно навмисним чи ні. Ненавмисне сприйняття
характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно
виникає раптово і триває, доки діє відповідний подразник. Навмисне ж
сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і
пов’язане з так званою професійною увагою. Сприйняття особою предметів
чи явищ, пов’язаних з її професією, часто є більш правильним і містить
найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам’ятовування, як здатність
утворювати умовні зв’язки, зберігати і відновлювати їхні сліди. Як і
сприйняття, воно має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що
сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі переживання чи має для
неї істотне значення.

Експерименти з перевірки пам’яті людини свідчать про те, що вона з часом
може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що
спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через
найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно зустрічаються показання осіб, які не
ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для викладу їх
потім на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення
зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей і деталей події.

Так, очевидець дорожньо-транспортної події часто обмежує свою увагу
фактами, які найсильніше вплинули на його психіку. Наприклад, свідок —
очевидець наїзду автомашини на велосипедиста — показав, що він не
запам’ятав ні обставин наїзду, ні зовнішнього вигляду автомашини. Він
запам’ятав тільки те, як з неї на велосипедиста упав ящик (ящик,
падаючи, вдарив велосипедиста залізним кутом, перевертаючись, вдарив ще
раз і придавив його, розтрощивши голову і плече). Свідок зосередив увагу
на потерпілому, а тому його показання в цій частині виявилися
найповнішими. Спрямованість уваги в цьому разі сприяла кращому
запам’ятовуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам’ятовування, як і досвід проведення
допитів, свідчить про те, що особи запам’ятовують не тільки те, що
справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямована
безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з
використанням асоціативних зв’язків, до яких належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань
осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент
спостереження події;

б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитуваного чи
відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті
обставин події, що спостерігалася);

в) пред’явлення під час допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого. Воно
залежить від низки умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи
в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи
висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної людини є індивідуальною і
залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. При
цьому значну роль відіграють, вислови, які використовує слідчий при
допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення
смислового змісту з відхиленням від форми та б) відтворення змісту із
збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показаннях з
метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення
змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному
викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення
ж змісту без форми полягає у викладі суті події.

3. Підготовка до допиту

Ретельна і всебічна підготовка до допиту є необхідною умовою одержання
повних та достовірних показань. У процесі підготовки до допиту слідчий
здійснює комплекс організаційних і тактичних заходів.

Підготовка до допиту може бути поділена на три основних рівня:
пізнавальний, прогностичний та синтезуючий. Пізнавальний рівень полягає
у вивченні матеріалів кримінальної справи, ознайомленні з
оперативно-розшуковими даними, збиранні відомостей про особу
допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одержана
на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати
можливість виникнення у допитуваного реакцій на використання того чи
іншого тактичного прийому або небажаного психічного стану, обирати
найдоцільніші способи встановлення психологічного контакту. Підготовка
до допиту завершується на синтезуючому рівні й охоплює складання плану
допиту, а також вирішення питань, пов’язаних з визначенням доцільного
місця, часу та режиму його здійснення.

Під час підготовки до допиту велике значення має цілеспрямоване вивчення
матеріалів справи, що дозволяє встановити коло осіб, які підлягають
допиту, визначити предмет допиту, сформулювати запитання допитуваному.
Вивчення матеріалів справи слід розпочинати з первинних даних,
покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьому сенсі цікаву
інформацію для проведення допиту можна одержати з пояснень опитуваного,
в яких відбивається його позиція, ставлення до того, що трапилося. Такі
пояснення нерідко містять дані, які допомагають спрямувати перебіг
допиту, перевірити відомості, одержані від опитуваного.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, які
містяться у протоколах слідчих дій, що дає можливість виявити
суперечності або прогалини з деяких обставин. Важливе місце в процесі
вивчення матеріалів справи належить аналізу результатів таких слідчих
дій, як огляд місця події та обшук. Дослідження їх може бути корисним
для висування версій про механізм вчиненого злочину і осіб, що його
вчинили.

Вивчення даних, які містяться у протоколі огляду місця події, дає змогу
виявити окремі психологічні риси особи допитуваного: його рішучість або
обачливість, сміливість або боягузтво, навички та звички, жорстокість,
цинізм, схильність до афективних спалахів, патологічні відхилення
психіки тощо. Вивчення матеріалів справи дозволяє дійти висновку щодо
характеру дій допитуваного і скласти його «кримінальний» портрет.

Під час вивчення матеріалів справи слідчий робить закладки у потрібних
місцях, виписує прізвища, адреси, систематизує письмові та речові
докази. В окремих випадках доцільно вести робочі записи щодо кожного
допитуваного у вигляді карток або на окремих аркушах паперу.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необхідність:

1) предметної систематизації матеріалів про факти, події, особу тощо;

2) виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріалах;

3) одержання контрольних відомостей, які можна використовувати на
допиті.

Деякі слідчі розпочинають допит, не вивчивши добре матеріали справи, і
тому забувають з’ясувати істотні обставини. Це призводить до
необхідності проводити повторні допити, що є небажаним.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчення
соціально-психологічної характеристики допитуваного, яка складається з
даних про його характер, темперамент, рівень інтелекту, спосіб мислення,
схильність до референтної групи, спосіб життя, виховання в сім’ї тощо.
Вивчення особи допитуваного дозволяє обрати доцільний момент для допиту,
визначити послідовність допиту кількох свідків або обвинувачених,
встановити психологічний контакт з допитуваним, обрати найефективніші
прийоми, способи виховного впливу, а також оцінити одержані показання.

Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів:
спостереження, бесіди, аналізу результатів діяльності, узагальнення
незалежних характеристик. Обсяг даного вивчення залежить від таких
чинників, як процесуальне становище допитуваного, характер злочину, мета
допиту, організаційні можливості слідчого та його професійні знання.

Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчому може
надати фахівець-психолог. Використання спеціальних знань у галузі
психології в процесі підготовки і проведення допиту є досить ефективним.
Психолог може допомогти визначити особливості психічних процесів,
властивостей і станів допитуваного, встановити тип темпераменту, риси
характеру, інтелектуальні здібності тощо, а також рекомендувати способи,
за допомогою яких можуть бути виявлені окремі психологічні якості
допитуваного, запропонувати запитання, які доцільно поставити з метою
встановлення контакту. Психолог при підготовці до допиту може
запропонувати також експрес-психодіагностику допитуваного,
використовуючи можливості тестів.

Заключним етапом підготовки до допиту є його планування, яке передбачає
визначення порядку проведення допиту, здійснення прогностичної функції.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на
допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій допиту та їх зміни
під час його проведення. Планування допиту передбачає прогнозування
можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни
лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлексивного
мислення (імітації можливого перебігу міркувань іншої особи). За
допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варіанти відповідей,
які може дати допитуваний на поставлені йому запитання, і визначає
відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне
запровадження слідчим напрямів прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до допиту
знаходять свій концентрований Bjipas у плані допиту — усному або
письмовому, короткому або розгорнутому. Розгорнутий письмовий план може
бути складений за такою схемою:

п/п Обставини, які підлягають з’ясуванню Наявні в справі матеріали
Запитання допитуваному Тактичні прийоми

1 2 3 4 5

Складання розгорнутого письмового плану допиту починається з визначення
його предмета. Предметом допиту є сукупність обставин, які підлягають
з’ясуванню і мають значення для встановлення істини по справі. Такі
обставини мають викладатися в логічній послідовності та відбивати
специфіку відповідно до процесуального становища допитуваного. План
допиту відбиває зміст тактики: запитання допитуваному та використання
інших тактичних прийомів. Підготовка до допиту полягає у визначенні не
тільки змісту тактичних прийомів, айв їхній послідовності.

4. Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють
одержанню повних і об’єктивних показань. Під час допиту використовуються
різноманітні тактичні прийоми: постановка тих чи інших запитань,
пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших
осіб, допит на місці події, роз’яснення суті наслідків вчиненого
злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам
розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть
бути сформульовані допитуваному. За своєю спрямованістю запитання
поділяються на основні (спрямовані на з’ясування головних відомостей у
справі) та доповнюючі (спрямовані на з’ясування фактів, пропущених
допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення
запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і
найточніше з’ясування питань, що мають значення для справи (наприклад:
«Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви
сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа знаходився
пістолет?»); нагадуючими — переслідують мету оживити пам’ять
допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: «Що Ви робили
після дня народження? В якому місці Ви гуляли?» тощо); контрольними —
спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитуваним,
з’ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви
стверджуєте, що злочин було вчинено о 16-ій годині?»).

Під час допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів.
Криміналістична тактика передбачає певні способи пред’явлення доказової
інформації. Найдоцільнішою є класифікація способів пред’явлення доказів
за декількома підставами:

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час низки допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх
походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, що підсилюють вплив на допитуваного
доказів, що пред’являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, які
пов’язані з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній
справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допитуваному
особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу
розслідуваної події та її обставин (запропонована система пред’явлення
доказів була досліджена В. С. Комарковим).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не
хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні
прийоми можуть бути упорядковані відповідно до ситуації допиту.
Дослідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від давання показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежать не
тільки від ситуаційної обумовленості, а й від мети допиту, його виду,
процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що
мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до давання показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть містити у своєму
складі підсистеми прийомів, що обумовлено можливістю конкретизації мети
тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуальному становищі
допитуваного. Можливі варіанти систем тактичних прийомів та їх динамічна
залежність від ситуацій допиту наведені на рис. ЗО.

Запропонована схема показує, що після використання системи тактичних
прийомів, спрямованої на встановлення психологічного контакту з
допитуваним («Контакт»), можливе виникнення двох видів ситуацій:
безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі
запропоновані:

1) повідомлення достовірних показань допитуваним;

2) виникнення перекручень у показаннях;

3) виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідомлення певної інформації внаслідок забування
окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2) повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із запропонованих ситуацій рекомендується відповідна система
тактичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустімо, що під час встановлення
психологічного контакту необхідний рівень його не було досягнуто і
виникла конфліктна ситуація. У такому разі є необхідність у використанні
системи тактичних прийомів, спрямованої на спонукання до давання
показань («Спонукання»). Реалізація такої системи передбачає перехід у
блок безконфліктних ситуацій. Однак можливий перехід й в іншу —
конфліктну ситуацію у вигляді повідомлення неправди, що змушує до
використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття
неправди в показаннях («Викриття неправди»). На схемі показана
можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може
бути пов’язано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних
помилок слідчого. Можливий також і перехід від однієї безконфліктної
ситуації до іншої (наприклад, від ситуації, яка характеризується
забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в
показаннях).

5. Встановлення психологічного контакту

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна «атмосфера»
допиту, яка допомагає взаємодії та взаємовідносинам між її учасниками,
це певний «настрій» на спілкування.

Психологічний контакт у допиті передбачає можливість виникнення двох
його рівнів: 1) коли допитуваний бажає давати показання та 2) коли його
примушують до цього. Такий контакт може йти з наростанням, а може
гаснути чи може раптово виникнути і так само раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його
встановлення і підтримання залежить як від слідчого, так і від
допитуваного, хоча ініціатива повинна належати слідчому. Існує
двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для
слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань
психології допитуваного. Він повинен враховувати його
індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, психічний
стан на момент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з
допитуваним, ґрунтуються на використанні даних психології, логіки та
інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи
приваблювати до себе людей, запропоновані Дейлом Карнегі. Він рекомендує
шість таких способів: 1) виявляйте щирий інтерес до інших людей; 2)
усміхайтесь; 3) пам’ятайте, що для людини звук її імені — найбільш
солодкий і найбільш важливий звук людської мови; 4) будьте добрим
слухачем; заохочуйте інших розповідати вам про себе; 5) ведіть розмову у
колі інтересів співрозмовника; 6) давайте людям відчути їх значимість і
робіть це щиро. Банальність деяких прийомів очевидна, однак це не
позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

Побудова системи тактичних прийомів передбачає необхідність з’ясувати
мету встановлення психологічного контакту. Відповідно до мети і
процесуального стану допитуваного в системі тактичних прийомів можуть
бути виділені наступні підсистеми:

1) сприяюча адаптації до обстановки допиту і усуненню небажаних станів
психіки допитуваного:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — уточнення анкетно-біографічних
даних; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не
відноситься до предмета допиту; демонстрація слідчим поінформованості
про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси;

щодо свідка (потерпілого) — повідомлення про мету допиту; бесіда на
сторонню тему або на тему, що цікавить, але не відноситься до предмета
допиту; переконання у невідворотності покарання злочинців;

2) стимулююча установку на необхідність спілкування:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — роз’яснення допитуваному суті його
процесуального становища; демонстрація перспектив ситуації, що склалася;
роз’яснення значення щиросердості розкаяння, інших пом’якшуючих
обставин; використання позитивної оцінки окремих якостей особи
допитуваного;

щодо свідка (потерпілого) — переконання в необхідності надання допомоги
органам розслідування; роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину або
можливості їх виникнення у майбутньому; показ фотознімків (предметів),
пов’язаних із вчиненим злочином та його наслідками; використання
позитивної оцінки якостей особи допитуваного.

Розглянемо зміст і роль окремих тактичних прийомів стосовно підсистеми,
яка сприяє адаптації до обстановки допиту та усуненню небажаних станів
психіки обвинуваченого (підозрюваного). Так, у процесі з’ясування
обставин анкетно-біографічного характеру слідчий може уточнювати окремі
з них з метою визначення психологічного стану допитуваного, включення
його в активне спілкування, визначення рівня інтелектуального розвитку
допитуваного і рівня володіння ним мовою, усунення емоційної
напруженості. Уточнювати можна дані, які викликають позитивні емоції у
допитуваного. Зокрема, коли заповнюється графа про місце народження,
доцільно спитати обвинуваченого про те, як довго він жив у цьому місці,
коли переїхав, чи подобаються йому місця, де він народився, які у цих
місцях визначні пам’ятки. Розглянутий тактичний прийом пов’язаний зі
вступом у спілкування і має орієнтуючий характер.

Наступний тактичний прийом — це бесіда з допитуваним на сторонню тему
або на тему, що цікавить, але не відноситься до предмета допиту. Важливе
значення у цьому відношенні має уміння слідчого вірно обирати тему для
бесіди, що визначається знанням інтересів допитуваного, його захоплень,
рівнем загальної культури. Бесіди на такі теми дозволяють змінити
психологічний стан допитуваного, позитивно впливають на обвинуваченого
(підозрюваного) незалежно від того, перебуває він у збудженому чи
пригніченому стані. Загальмованість, як і схвильованість, викликається
напруженням, усунути яке допомагає спілкування. Змінюючи тему, необхідно
знайти таку, яка викличе у допитуваного інтерес. Допитуваний не повинен
відчути, що його «виводять» на заздалегідь заплановану тему розмови. Це
можна зробити шляхом включення в поле зору допитуваного предметів,
пов’язаних з його інтересами, які викликають у нього позитивний
емоційний відгук.

У процесі такої бесіди проявляються комунікативні якості слідчого, які
впливають на встановлення психологічного контакту. Окремі криміналісти
розглядають вплив на допитуваного позитивними якостями — ввічливістю,
справедливістю, доброзичливістю, принциповістю — як тактичний прийом, що
сприяє встановленню контакту. Дійсно, позитивні якості особи слідчого
сприятливо впливають на встановлення і підтримання контакту, проте вони
не можуть розглядатися як самостійні тактичні прийоми, а мають бути
притаманні всьому спілкуванню слідчого і допитуваного.

Тактичний прийом, який полягає у демонстрації слідчим поінформованості
про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси, сприяє
адаптації підозрюваного на допиті, усуненню небажаних станів його
психіки. Використання цього прийому викликає у допитуваного інтерес до
інформації, яку повідомляє слідчий, відвертає від чинників, що заважають
зосередитись на головному, сприяє відвертості допитуваного.

6. Актуалізація забутого в пам’яті допитуваного

Важливим завданням слідчого при допиті свідків або обвинувачених є
надання допомоги у пригадуванні подій минулого. Поновлення
(актуалізація) сприйнятого матеріалу може характеризуватися різним
ступенем труднощів — від «автоматичного» впізнання предметів до важкого
пригадування їх. 272

Можливість актуалізації забутого у пам’яті допитуваного базується на
збудженні відповідних нервових зв’язків або асоціацій (за схожістю,
суміжністю або контрастом), а тому тактичні прийоми, які сприяють
актуалізації, повинні ґрунтуватися саме на цьому.

Допитуваний може зробити заяву типу «я вже нічого не пам’ятаю», «був
п’яний і не пам’ятаю, що відбувалося» тощо. При «побічній відмові» від
показань допитуваний звичайно вказує на повне випадіння з його пам’яті
подій, що становлять інтерес, і не докладає зусиль для пригадування
«забутого». Встановити, чи має місце «побічна відмова» від показань або
допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування,
слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що пройшов з моменту
сприйняття окремих фактів, характер події, наступна діяльність
допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості
пам’яті.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутих
матеріалів в пам’яті свідків (потерпілих) або обвинувачених
(підозрюваних), може включати:

1) постановку нагадуючих запитань;

2) показ доказів;

3) демонстрацію іншої матеріалізованої інформації;

4) допит на місці події;

5) оголошення показань інших осіб.

Запропонована система є найбільш типовою. У процесі її використання
ефективним може стати кожен із зазначених прийомів або їх комплекс
залежно від психологічних особливостей допитуваного і своєрідності
забутого матеріалу. Можливість реалізації окремих тактичних прийомів
системи обумовлена ситуацією розслідування, яка складається до
проведення допиту.

Важливим прийомом, спрямованим на актуалізацію забутих обставин, є
постановка допитуваному нагадуючих запитань, мета яких полягає у
нагадуванні обставин, що сприяє збудженню асоціативних зв’язків. Дані
для нагадуючих запитань слідчий одержує з матеріалів кримінальної
справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових відомостей.

Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка запитань у
хронологічній або логічній послідовності про попередні, супровідні та
наступні за подією злочину обставини.

Так, в одному з будинків була вчинена квартирна крадіжка. Припускалося,
що злочинці могли проникнути до квартири або шляхом підбирання ключів,
або використовуючи ключі від даної квартири, які були загублені
господаркою рік тому. За підозрою у вчиненні злочину були затримані Г.,
Л., М., які заперечували свою причетність до крадіжки. Під час
розслідування була допитана молодша сестра одного з підозрюваних В. При
її допиті слідчий спробував з’ясувати чи не знаходив хто-небудь з їхньої
сім’ї ключі. У своїх показаннях В. повідомила, що одного разу вона
знайшла два ключи, які потім віддала своєму братові. Однак час, коли
вона знайшла ключі, і день, коли віддала їх братові, не пам’ятала.
Слідчий вирішив поставити їй такі дві групи нагадуючих запитань: а)
запитання, які б сприяли пригадуванню часу знаходження ключів: В якому
місці були знайдені ключі? Чому В. була у цьому місці? Куди вона
прямувала і з ким?; б) запитання, які б сприяли пригадуванню дня, коли
ключі були передані братові: Де вона їх віддала і за яких обставин? Чим
займалася у той час? Постановка цих запитань дозволила В. пригадати
обставини, які мали важливе значення для подальшого роз-| слідування.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутого, включає
й такий прийом, як показ свідку або обвинуваченому речових або письмових
доказів. Тут процес пригадування ґрунтується не тільки на розумових
асоціаціях, а й на безпосередніх зорових відчуттях. У процесі показу тих
чи інших доказів допитуваний впізнає предмет, сприйнятий раніше, і
пригадує обставини, пов’язані з ним.

Тактичним прийомом, який сприяє актуалізації забутого, є демонстрація
допитуваному іншої матеріалізованої інформації з метою оживити у його
пам’яті обставини баченої ним події. Так, для актуалізації забутого
можуть бути успішно використані різні фотознімки, схеми, малюнки,
макети, а також такі системи, як «фоторобот», рисований портрет, альбом
з типовими малюнками елементів зовнішності людини, альбоми зразків
різних фараонів одягу, кольорові репродукції вантажних і легкових
автомобілів тощо. Якщо допитуваний забув будь-яке прізвище, можна
запропонувати йому ту чи іншу довідкову книгу (наприклад, телефонну), з
тим щоб він знайшов це a6g схоже прізвище (асоціації за схожістю). Отже,
суть цього тактичного прийому полягає в демонстрації (показі)
допитуваному аналога раніше сприйнятого предмета або окремих його ознак.

Актуалізації забутого може допомогти й такий тактичний прийом, як допит
на місці події. Психологічною підставою його є повторне сприйняття
допитуваним обстановки, в якій відбувався злочин. Таке сприйняття
збуджує асоціативні зв’язки і стимулює більш повне відтворення обставин,
які цікавлять слідчого. Слідча практика свідчить про ефективність
використання допиту на місці події.

Так, А. була зґвалтована групою юнаків за таких обставин. Біля
кінотеатру до неї підійшли хлопці, які попросили її викликати з
сусіднього будинку їх знайому. Л. погодилася їм допомогти.

Коли вони підійшли до вказаного будинку, хлопці схопили Л. за руки і
завели спочатку до під’їзду, а потім на горище будинку, де й зґвалтували
її. На допиті Л. повідомила, що вона | не пам’ятає, де розташований цей
будинок, в якій бік від кінотеатру вони пішли, до якого під’їзду
заходили. Слідчий вирішив провести допит на місці події. Прибувши до
кінотеатру, Л. згадала, якою дорогою вони йшли, впізнала будинок та
під’їзд, до якого вони заходили, і навіть пригадала, як у розмові
ґвалтівники одного зі своєї компанії називали «Рудий». Показання
потерпілої сприяли визначенню місця події, встановленню злочинців і
розкриттю злочину.

До системи тактичних прийомів, яка сприяє актуалізації забутого,
належить оголошення показань інших осіб. У процесі оголошення показань
необхідно пред’являти не протокол у цілому, а зачитувати фрагменти, що
стосуються тільки обставин, за яких певний факт мав місце. Так, якщо
слідчого цікавить якась розмова конкретної особи, то свідку оголошується
витяг з показань не про розмову, а про місце зустрічі та час, коли ця
розмова відбулася.

7. Викриття неправди в показаннях

Під час допиту свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних) в
їхніх показаннях можливе виникнення перекручень, які є наслідком
свідомої неправди. Попередження, виявлення та усунення таких перекручень
є важливим завданням слідчого при допиті.

Практичне значення мають запропоновані у криміналістичній літературі
критерїі відповідності показань допитуваного дійсності, які мають
орієнтуючий характер. Зокрема, такі критерії включають:

1) компетентність допитуваного (коли характер його показань, його
особливості дозволяють дійти висновку про те, що він не здатний вигадати
повідомлене);

2) його непоінформованість (незнання допитуваним тих обставин, які
мали бути відомі та не могли бути забутими, якщо його показання є
вірними);

3) рівень мовлення допитуваного (відповідність мовних особливостей
показань його культурному рівню, професійній приналежності, лексичному
запасу);

4) унікальність показань (якщо повідомлення має свою індивідуальність,
то більш обґрунтовано вважати його правдивим);

5) емоційна насиченість показань (правдиві показання мають порівняно
більшу кількість суто особистих, емоційних моментів, посилань і вказівок
на переживання);

6) критерій невідповідностей (сумлінний допитуваний описує фрагменти і
деталі події, не завжди і не в усьому узгоджує їх між собою;
допитуваний, який повідомляє неправду, робить спроби усунути
невідповідності).

У криміналістичній теорії зазначається необхідність спостереження в
процесі допиту за поведінкою обвинуваченого або свідка та його
психофізіологічними реакціями. Виявити неправду у показаннях таке
спостереження не дозволяє, однак воно реєструє зовнішні прояви, які
відбивають динаміку стану допитуваного під час допиту, .різне реагування
на те чи інше запитання або пред’явлений доказ. Ці зовнішні прояви не
мають доказового значення, а виконують лише орієнтуючу функцію.

У процесі попередньої оцінки показань можливо виявлення негативних
обставин, які при допиті можуть виступати у двох формах: а) відсутності
у показаннях допитуваного даних, які повинні мати місце; б) наявності у
показаннях даних, яких не повинно бути. Так, у разі наявності даних,
яких не повинно бути, негативні обставини при допиті можуть проявлятися
у вигляді обмовок та винної поінформованості допитуваного. Значення
негативних обставин у допиті полягає в тому, що вони виступають
специфічними сигналами неправди у показаннях і потребують використання
відповідних тактичних прийомів.

Виявлення неправди у показаннях обвинувачених або свідків передбачає їх
попереднє дослідження шляхом зіставлення таких показань з різними
даними, які є у розпорядженні слідчого (зіставлення окремих елементів у
показаннях допитуваних, зіставлення з показаннями інших осіб тощо).

Повідомлення неправди свідками чи обвинуваченими — це вольовий і
свідомий акт, спрямований на перекручення істини. Отже, для запобігання
і встановлення неправди слідчий повинен знати її можливі мотиви.
Засобами усунення мотивів неправди при допиті є тактичні прийоми,
розроблені на підставі методу переконання. Таким чином неправда може
бути відвернута на стадії встановлення психологічного контакту з
допитуваним. Використання тактичних прийомів, спрямованих на
встановлення психологічного контакту, сприяє побудові безконфліктної
ситуації допиту і одержанню правдивих показань. Проте усунути мотиви
неправди і одержати об’єктивні показання за допомогою даної системи
прийомів не завжди можливо.

Побудова системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в
показаннях допитуваного, передбачає необхідність урахування його
процесуального становища та форми неправдивого повідомлення. Доречним
буде виділення шести підсистем,, характерних для допиту обвинуваченого
(підозрюваного), які мають таку спрямованість:

1) викриття неправди при повному запереченні обвинуваченим своєї вини і
висуненні ним своєї версії;

2) викриття неправди у ситуації часткового визнання обвинуваченим своєї
вини;

3) подолання замовчування обвинуваченим фактів, які інтересують органи
розслідування;

4) викриття неправдивої заяви про алібі;

5) встановлення обмови;

6) встановлення самообмови.

Кожна з названих підсистем включає комплекс найбільш доцільних тактичних
прийомів. Наприклад, підсистема тактичних прийомів, спрямована на
викриття неправдивої заяви про алібі, передбачає:

а) постановку деталізуючих запитань щодо перебування допитуваного у
вказаному місці;

б) постановку контрольних запитань щодо фактів, точно встановлених у
справі;

в) оголошення фрагментів показань осіб, на яких посилався обвинувачений
(підозрюваний), стосовно суперечностей, що виникли;

г) оголошення показань осіб, які спростовують заяву про алібі;

ґ) пред’явлення доказів, які підтверджують перебування допитуваного у
місці вчинення злочину; *

д) оголошення висновку експерта, результатів окремих слідчих дій, які
свідчать про можливість перебування допитуваного на місці злочину.

Розглянемо функціональне призначення і ефективність окремих тактичних
прийомів цієї підсистеми під час її використання.

Так, при розслідуванні квартирної крадіжки як підозрюваний був допитаний
Г., який мешкав у сусідньому будинку. На допиті Г. заявив, що він нічого
не знає про вчинений злочин, бо тоді, коли сталася крадіжка, він
перебував у спортивному таборі за містом. Тактика викриття неправди була
заснована на використанні групи тактичних прийомів допиту. Зокрема,
слідчий поставив деталізуючі запитання щодо тих заходів, які проходили у
таборі в той час, коли була вчинена крадіжка (такими заходами були
відвідування басейну та обід). Відносно відвідування басейну
допитуваному були поставлені такі запитання: Чи відвідував Г. басейн?
Коли він прийшов туди? Чи організовано проходило плавання? Хто керував
спортсменами? З ким він спілкувався? Про що вони розмовляли? Як довго
він там пробув? З ким він пішов з басейну? Відносно обіду: Чи ходив Г.
на обід? Чи не було спізнення з приготуванням їжі? Що було подано на
обід? За яким столом він сидів? Хто обідав з ним за одним столом? Про що
вони говорили? Хто першим вийшов з-за столу? Після фіксації відповідей
допитуваного слідчий оголосив показання К. і С„ на яких посилався
підозрюваний Г., як осіб, що можуть підтвердити його дані. Хоча у цілому
ці показання підтверджували факт присутності Г. і в басейні, і на обіді,
але в деталях їхні показання мали істотні розбіжності. Слідчим були
оголошені ті фрагменти показань, які суперечили показанням Г.
Підозрюваний пояснив їх наявність тим, що «ніхто не ставила меті
запам’ятовувати нікому не потрібні дрібниці».

Наступним тактичним прийомом, використаним у допиті, було оголошення
показань вихователя табору В., який шукав Г. близько 12-ї години на
території табору в той день і не міг знайти його, а зустрівся з ним лише
о 14-й годині. Становить інтерес і прийом, заснований на результатах
огляду місця події. Так, попередньо у допитуваного було з’ясовано, що
він ніколи не заходив до квартири, де було вчинено злочин, а після цього
слідчий повідомив йому про виявлені в процесі огляду місця події сліди
рук Г., роз’яснив їх значення. Таким чином, тільки використання всього
комплексу тактичних прийомів підсистеми сприяло спростуванню заяви про
алібі та одержанню правдивих показань про обставини вчиненого злочину.

8. Допит неповнолітніх

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх обумовлені віковими
особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має велике
значення для обрання прийомів встановлення психологічного контакту,
вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього,
оцінки його свідчень.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18 років. У психологічній
літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячій вік (до 1 року);

2) раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4) молодший шкільний вік (від 7 до 11—12 років);

5) підлітковий вік (від 11 до 14—15 років);

6) старший шкільний вік (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов’язаних типових для даного
віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці та
вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді
психологічних особливостей неповнолітніх окремих вікових груп необхідно
враховувати не тільки хронологічний вік, а й загальні якості культури і
товариства, до якого вони належать, соціально-економічний стан, стать,
індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок
або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не
визначений. У п. З ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані
як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи
судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не
можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати
показання про них. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є
психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на
процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів
відомо чимало прикладів, коли діти віком 3—5 років повідомляли на допиті
дані, які сприяли встановленню об’єктивної істини по справі. Разом з
тим, дітей рекомендується допитувати тільки у крайніх випадках, бо допит
може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю
притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти
можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти
не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і
можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерною є наявність
підвищеного навіювання та схильність до фантазування. Ці психологічні
особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань
неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості.
Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості».
Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм.
Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і
повідомлення необхідної інформації.

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має
проводитися у присутності педагога. Присутність педагога при допиті
свідків у віці від 14 до 16 років не є обов’язковою. Це питання у
кожному випадку вирішує слідчий. У разі необхідності при допиті
неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар батьки чи інші
законні його представники (ст. 168 КПК). Згідно зі ст. 438 КПК при
допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря,
батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи
прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є вибір місця і
обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого тощо), що має
сприяти встановленню психологічного контакту і одержанню необхідної
інформації. Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно
з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для
розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується
складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним
психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на
загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки та ін.),
продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті
неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен
триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера
поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, навертає
його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих
показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що
мають елементи навіювання (навідні питання). Дуже обережно слід
застосовувати оголошення показань інших осіб. Постановка навідних питань
нерідко є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях.
Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового
розуміння «геройства», «товариськості».

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосовуватися при допитах
неповнолітніх, є роз’яснення важливості повідомлення правдивих показань;
демонстрація поінформованості про обставини життя допитуваного, його
потреби, інтереси; роз’яснення сутності та значення пред’явлених і
оголошених матеріалів; роз’яснення неправильно зайнятої позиції.

9. Тактика очної ставки. Перехресний допит

У кримінальному судочинстві очна ставка відома як ефективний спосіб
перевірки і одержання нових доказів. У «Руській правді» (XI—XII ст.ст.)
вже зафіксовано правовий інститут «звід», який є прообразом очної
ставки.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство (статті 172, 173, 304 КПК)
регламентує порядок проведення очної ставки, розкриває її ознаки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит
раніше допитаних осіб про обставини, відносно яких були дані істотно
суперечливі показання.

Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками,
свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома обвинуваченими чи
підозрюваними. Очна ставка може бути проведена також в суді. Головні
характеристики очної ставки такі:

1) єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);

2) єдність об’єкта (очна ставка являє собою процес неперервного
порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб);

3) єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом
слідчої дії);

4) єдність місця (особи допитуються в одному місці);

5) допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань
слідчого і показань один одного;

6) єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному
протоколі слідчої дії).

Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань: між якими
особами вона буде проведена; які запитання слід поставити; які
суперечності необхідно усунути та яким шляхом; які взаємовідносини між
допитуваними мають місце; яка черговість допиту осіб на очній ставці
буде ефективною; які тактичні прийоми доцільно застосувати.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує
кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено
істотні суперечності. Під час очної ставки допитуваним може бути
дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно
контролювати цей процес.

Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності», коли
обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає
дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на
одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Однак
такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного
учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного.
Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці
потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого,
очну ставку проводити не слід.

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з розширеним
складом її учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним
психологічним впливом учасників очної ставки один на одного; зниженням
рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підвищеним ступенем
тактичного ризику.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту. У судовому
засіданні правом ставити запитання наділені суддя, прокурор, захисник,
експерти, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники,
а також підсудні та потерпілі. Допит є перехресним тільки тоді, коли до
нього включаються рівноправні учасники кримінально-процесуальної
діяльності. Кожний учасник судового розгляду має право ставити
допитуваному додаткові запитання для з’ясування чи доповнення
відповідей, які були й на запитання інших осіб.

На перехресному допиті можуть бути допитані усі учасники процесу
(підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі та цивільні відповідачі,
а також експерти), які допитуються у судовому засіданні. Такий допит
справляє сильний вплив на психіку допитуваного. Він передбачає
одночасний допит кількома учасниками процесу однієї особи відносно одних
й тих самих обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду,
який повинен виконувати регулятивну функцію.

Перехресний допит збільшує небезпеку виникнення навіювання. Це пов’язано
з постановкою однотипних запитань, повторюванням однакових запитань
кілька разів, різною тактикою допитуючих.

10. Фіксація результатів допиту

Важливе значення для розслідування має правильна фіксація результатів
допиту в протоколі, де повинні бути повно і об’єктивно відображені
повідомлені допитуваним дані. Рекомендуються три методи одержання
показань: вільна розповідь, запитання — відповідь і поєднання першого і
другого методів. Це відбивається й у протоколі допиту. Положення, що
гарантують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводяться до
такого:

1) показання записують від першої особи і по можливості дослівно;

2) поставлені запитання та відповіді на них у разі необхідності
записуються дослівно;

3) на прохання допитуваного йому надається можливість власноручно
викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відмітку;

4) протокол не може бути стилізованим, а повинен точно фіксувати вирази,
які вживає допитуваний;

5) протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи, присутні на
допиті.

Протокол допиту повинен містити:

1) відмітку про попередження допитуваного (свідка) про кримінальну
відповідальність за відмову від давання показань і за давання свідомо
неправдивих показань, що підтверджується його підписом;

2) відмітку про роз’яснення допитуваному у вчиненні якого злочину його
підозрюють та про його право на захист;

3) заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;

4) відомості про перекладача, експерта, захисника, педагога, батьків
або законних представників неповнолітнього.

У процесі допиту свідок або обвинувачений може виконати за власним
бажанням чи за пропозицією слідчого схеми, креслення, малюнки, плани, що
пояснюють його показання. Вони повинні бути засвідчені підписами
допитуваного і слідчого.

Методом фіксації допиту може бути звуко і відеозапис. Згідно з КПК такий
запис проводиться після попереднього повідомлення всіх учасників слідчої
дії (статті 85і, 852). Доцільно застосовувати його у випадках складних
допитів або ж таких, що супроводжуються визнанням обвинуваченим своєї
вини, або для фіксації показань потерпілого, який перебуває в тяжкому
стані. Паралельно зі звуко і відеозаписом слідчий веде протокол.

Література

Криміналістика: Підручник для студентів юрид. спец, вищих закладів
освіти. — Кол. авторів: Глібко В. М., Дудніков А. Л., Журавель В. А. та
ін. / За ред. В. Ю. Шепітька. — К: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. — 684
с.

Похожие записи