Конституційне право — провідна галузь національного права України
Конституційне право України слід розглядати як галузь права і
законодавства, як науку і навчальну дисципліну, що має свій предмет і
метод, характеризується особливими правовими нормами і відносинами та
принципами правового регулювання.
Конституційне право України як галузь права і законодавства являє собою
систему правових норм і нормативно-правових актів та інших джерел, що
регулюють відносини, пов’язані з основами конституційного ладу,
правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм
суспільства і держави. Через них забезпечується організаційна та
функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної
системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України,
загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний
устрій, система державних органів, основні положення і принципи
організації місцевого самоврядування в Україні.
Отже, предметом конституційного права України є особливе коло суспільних
відносин, що виникають у процесі організації та здійснення публічної
влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці
відносини характеризуються певною специфікою, а саме: стосуються всіх
найважливіших сфер життєдіяльності суспільства; виступають як базові в
політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя
суспільства. Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета
конституційного права України складають: відносини політичного характеру
(наприклад, форма правління, форма державного устрою); найважливіші
економічні відносини (скажімо, регламентація існуючих форм власності та
механізмів її захисту); відносини, що стосуються правового статусу
людини і громадянина (громадянство, основні права, свободи, обов’язки та
ступінь їх гарантованості з боку держави); відносини, що складаються в
процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов’язані з
державно-територіальним устроєм України; відносини щодо організації та
діяльності державного апарату України; відносини, які визначають
діяльність органів місцевого самоврядування.
Отже, конституційно-правові відносини — це суспільні відносини,
врегульовані конституційно-правовими нормами, суб’єкти яких наділяються
взаємними правами та обов’язками, згідно з котрими вони повинні
функціонувати.
Виходячи з цього, а також із викладеного вище можна стверджувати, що
вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються
особливими суб’єктами, тобто певні їх учасники не можуть вступати в
деякі інші види правовідносин. Так, приміром, Президент України не може
мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах
державної влади або в об’єднаннях громадян, а також здійснювати іншу
оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного
органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання
прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами
мають найбільш загальний характер.
Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють
найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, в яких
відображаються сутність і соціальне призначення конституційного
регулювання суспільних відносин.
До них відносять принципи: верховенства права; верховенства і прямої дії
Конституції та законів у системі нормативно-правових актів; загальної
демократії; політичного, економічного та ідеологічного плюралізму;
поділу влади; гуманізму; пріоритетності норм і принципів міжнародного
права порівняно з вітчизняним законодавством; державного та іншого
гарантування прав, свобод і обов’язків людини і громадянина,
народовладдя, захисту суверенітету й територіальної цілісності України і
т. д.
Конституційно-правова норма — це загальнообов’язкове правило поведінки,
встановлене чи санкціоноване державою з метою регулювання та охорони
певних суспільних відносин, які становлять предмет конституційного
права, їхніми специфічними ознаками є те, що вони:
а) регулюють особливе, з огляду на його важливість, коло суспільних
відносин, що безпосередньо стосується здійснення народовладдя;
б) встановлюють порядок створення інших правових норм, який є
обов’язковим для інших галузей права;
в) мають вищу юридичну силу щодо інших правових норм;
г) відрізняються особливою структурою в тому розумінні, що для них не є
характерною тричленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція). Деякі
конституційно-правові норми (норми-принципи, норми-декларації) взагалі
мають лише диспозицію.
Метод конституційно-правового регулювання — це сукупність способів і
засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що
становлять предмет конституційного права. Він характеризується:
найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем;
імперативністю; універсальністю; доцільністю; поєднанням прямого й
опосередкованого регулювання.
Відповідно до конституційно-правового регулювання існує наука
конституційного права, її можна визначити як галузеву юридичну науку, що
являє собою систему знань про конституційно-правові норми, відносини та
інститути, конституційно-правове регулювання загалом. Предметом цієї
науки є: власне галузь конституційного права; суспільні відносини, що
підлягають конституційно-правовому регулюванню; історія (іноземна й
вітчизняна) становлення галузі конституційного права. А джерелами науки
конституційного права слід визнати: праці вітчизняних і закордонних
учених, які безпосередньо чи опосередковано стосуються її проблем;
правові акти (чинні й такі, що вже втратили чинність), які містять
конституційно-правові норми. Наука конституційного права має і свої
методи, основними з яких є історичний, порівняльний, системний,
статистичний, структурно-функціональний і конкретно-соціологічний.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
