Історія розвитку інвестиційного законодавства в Україні

В Російській імперії кінця XIX століття — на початку XX століття не було
спеціального законодавства про інвестиційну діяльність. На початку
століття були прийняті торгове, банківське, акціонерне та інші
законодавства, що забезпечували відповідні умови для діяльності
вітчизняних та іноземних інвесторів.

Ведучи мову про економічну політику Центральної Ради у
соціально-економічній сфері, необхідно зазначити, що формальне
скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські,
кабінетські та церковні землі, проголошення цих земель, а також лісів,
вод і надр власністю трудового народу, запровадження державного контролю
над випуском продукції промисловості, банками, монополізація
найважливіших галузей торгівлі, в тому числі і зовнішньої, залізної,
вугільної, тютюнової промисловості в умовах загального економічного
хаосу та розрухи, які мали місце внаслідок першої світової війни та
недоліків у державному управлінні економікою, не були сприятливими
факторами для вкладення вітчизняних та іноземних капіталів у економіку
України.

З метою припинення анархії в країні та встановлення твердої влади 29
квітня 1918 р. на Конгресі організації партії Українських
хліборобів-землевласників гетьманом України було обрано Павла
Скоропадського. У своєму маніфесті «До громадян України» він повернув
право приватної власності, надав повну свободу в економічній і
фінансовій сферах, широкі можливості приватній ініціативі. Проте ні
гетьманському урядові, ні в подальшому Директорії не вдалося
стабілізувати ситуацію в економічній сфері.

Досвід використання іноземних інвестицій було напрацьовано у
Радянському Союзі за часів НЕПу у 20-ті роки нашого століття. B.I. Ленін
надавав виняткового значення концесіям та змішаним товариствам як формам
залучення іноземного капіталу. Багато концесійних угод було підписано із
компаніями Німеччини, Англії, США, Франції та деяких інших країн. Однак,
участь іноземного капіталу в народному господарстві країни була
невеликою. На 1 жовтня 1928 p. інвестований в рамках концесійних угод
капітал складав біля 60 млн. крб ‘.

На відміну від дореволюційної Росії, залучення іноземного капіталу після
революції вимагало створення особливих умов, особливого правового
регулювання. Це було викликано тим, що іноземний капітал був чужим за
своїм походженням та приватно-правовою природою для нової соціалістичної
правової системи.

Правові основи концесійної політики були сформульовані ще в 1918 р. в
перших документах уряду Радянської республіки. В цих документах, зокрема
передбачалося, що концесіонер повинен був:

• дотримуватися радянського законодавства;

• продавати частину виробленої ним продукції уряду РРФСР за ринковими
цінами;

• зарубіжний капітал міг залучатися для організації державних
підприємств в Росії з наданням йому в якості компенсації права на оренду
невикористаних природних багатств, з наданням йому гарантій виплати
відсотків на затрачений капітал, певних пільг;

• за Радянським урядом мало залишатися право участі в доходах та викупу
підприємств по закінченні певного строку.

Вищеназвані принципи пізніше увійшли до Декрету Ради Народних Комісарів
РРФСР «Загальні економічні та юридичні умови концесій», прийнятого 23
листопада 1920 p. В його вступній частині відзначалося, що РНК поставила
практичну проблему залучення технічних сил та матеріальних засобів
промислове розвинутих держав як з метою відновлення в Росії однієї із
основних баз сировини для всього світового господарства, так і для
розвитку виробничих сил взагалі, що були підірвані першою світовою
війною. Концесійні договори мали намір укладати із відомими, такими, що
заслуговують поваги, іноземними промисловими товариствами та
організаціями.

Умовами надання концесій в Декреті називалися такі:

‘ Богуславский М. М. Правовое положение иностранных инвестиций.-
М.:СОВИНТЕРЮР,- 1993.- С. 6.

• концесіонеру надавалася винагорода частиною продукту, що була
обумовлена в договорі, з правом вивезення за кордон (тут ми
спостерігаємо надання права на репатріацію прибутків);

• концесіонеру обіцяли надання торгових переваг в разі застосування ним
особливих технічних вдосконалень в великих розмірах (в цьому положенні
ми спостерігаємо зародження надання пільг інвесторам залежно від якісних
характеристик інвестиції);

• залежно від характеру та умов концесії продовжувалися строки концесії
для забезпечення повного відшкодування концесіонеру за ризик та вкладені
в концесію технічні засоби;

• концесіонеру надавалося право найму робітників та службовців для своїх
підприємств на території РРФСР з дотриманням Кодексу законів про працю
або спеціального договору, що гарантував дотримання, у відношенні до
них, «певних умов праці.

В названому Декреті були також визначені гарантії від націоналізації,
конфіскації, реквізиції та односторонньої зміни будь-якими
розпорядженнями чи декретами уряду умов концесійного договору, які
надавалися урядом РРФСР іноземним інвесторам.

У 1922 p. були створені Концесійний комітет при Держ-плані та Комісія по
змішаним товариствам при Раді праці та оборони. У 1923 p. вони були
об’єднані у Головний концесійний комітет при Раді Народних Комісарів
СРСР. Функції цього органу визначалися Декретом Ради Народних Комісарів
від 21 серпня 1923 p. Концесійні комісії були створені при раднаркомах
союзних республік, а також у при ряді наркоматів. У 1925 p. було
розширено закордонний апарат, що займався встановленням концесійних
зв’язків. На додаток до вже існуючих концесійних комісій, в Берліні та
Лондоні були створені такі ж комісії в Римі, Токіо, Парижі та
Стокгольмі.

Політика залучення іноземного капіталу на початку 20-х років допускала,
поряд з концесіями, створення змішаних товариств за участю іноземних
компаній, насамперед торгових, а також продаж іноземцям акцій
підприємств у разі збереження за державою контролю за цими
підприємствами.

Протягом 20-х років приймалися нормативні акти, що сприяли.розвитку
концесій та залученню іноземного капіталу в інших формах. Так, у травні
1926 p. Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла постанову про пільги, що
надавалися в рамках концесій при спорудженні житла, фабричних споруд та
інших дромислових-об’єктів. 4 дид-ня 1928 p. РНК затвердила Оcновні
положення по залученню іноземного капіталу до народного господарства
СРСР, а Держплан розробив орієнтовний план концесійних об’єктів. В цих
документах йшлося про те, що кошти насамперед слід направляти на
добування кольорових металів, в машинобудівну, паперову та деякі інші
галузі промисловості та, крім того, в малоосвоен! райони країни (таким
чином, в державному управлінні за допомогою іноземних інвестицій почала
зароджуватися практика визначення пріоритетних галузей економіки, до
яких бажано їх залучати). Важливим є те, що цими документами була
передбачена можливість надання концесіонерам митних, податкових та інших
пільг.

M років нові концесійні договори вже не підписувалися. Ряд концесійних
договорів було розірвано. Дострокове розірвання концесійних договорів
привело до арбітражних та судових справ, які закінчилися безрезультатно
для іноземних інвесторів. Було сфабриковано справи про шкідників із
числа іноземних спеціалістів, які працювали на концесійних та інших
підприємствах. Головний концесійний комітет при РНК СРСР за результатами
розгляду справи про «антидержавну діяльність» постановою Уряду від 14
грудня 1937 p. був ліквідований.

Після довготривалої перерви, третій етап в залученні іноземних
інвестицій до економіки СРСР фактично розпочався восени 1986 р. на
підставі рішення Політбюро ЦК КПРС про можливість створення спільних
підприємств. Це рішення було пов’язане із двома Постановами ЦК КПРС та
Ради Міністрів СССР від 19 серпня 1986 p. № 991 «Про заходи по
вдосконаленню управління зовнішньоекономічними зв’язками» та № 992 «Про
заходи по вдосконаленню управління економічним та науково-технічним
співробітництвом із соціалістичними країнами». Таким чином, розпочався
перехід до здійснення реформ у сфері зовнішньоекономічної діяльності в
СРСР.

Першими нормативними актами про спільні підприємства був Указ Президії
Верховної Ради СРСР від 13 січня 1987 р. «Про питання, пов’язані із
створенням на території СРСР і діяльністю спільних підприємств,
міжнародних об’єднань та організацій за участю радянських та іноземних
організацій, фірм та органів управління». В цьому Указі були визначені
умови, що входили до компетенції законодавчих органів:

• оподаткування спільних підприємств;

• умови користування для спільних підприємств землею, надрами та іншими
природними ресурсами;

• умови вирішення інвестиційних спорів.

Поряд із названим Указом були прийняті Постанова Ради Міністрів СРСР від
13 січня 1987 р. № 48 «Про порядок створення на території СРСР та
діяльності спільних підприємств, міжнародних об’єднань та організацій
СРСР та інших країн — членів РЕВ» та Постанова Ради Міністрів СРСР від
13 січня 1987 р, № 49 «Про створення на території СРСР спільних
підприємств за участю фірм капіталістичних та країн, що розвиваються». В
названих постановах були сформульовані основні правила створення та
діяльності спільних підприємств на території СРСР.

Було встановлено штучний розподіл спільних підприємств за ідеологічною
ознакою і встановлення певних умов для Їх діяльності шляхом видання двох
різних нормативних актів.

Так, згідно із Постановою Ради Міністрів СРСР від 13 січня 1987 р. №49
було встановлено обмеження для долі іноземної участі, яка не могла
перевищувати 49 відсотків у статутному фонді спільного підприємства.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. № 1405 це обмеження
було знято, та передбачено, що розмір долей радянських та іноземних
учасників у статутному фонді спільного підприємства повинен визначатися
за угодою сторін.

У прийнятому згодом загальносоюзному Законі про власність було
передбачено не лише створення спільних підприємств, але і, вперше в
радянському законодавстві, створення підприємств, що повністю належать
іноземним інвесторам.

Указом Президента СРСР від 26 жовтня 1990 р. «Про іноземні інвестиції в
СРСР» було визначено основні напрямки регулювання іноземного
інвестування, а саме:

• можливість створення як спільних підприємств, так і підприємств зі 100
%-ю участю іноземного капіталу;

• можливість портфельних інвестицій шляхом придбання акцій та інших
цінних паперів радянських підприємств іноземними інвесторами;

• можливість довгострокової оренди майна та землі іноземними
інвесторами;

• надання іноземним інвестиціям не менш сприятливого режиму, ніж для
інвестицій вітчизняних юридичних та фізичних осіб;

• можливість вільного реінвестування прибутку іноземних інвесторів,
отриманого в радянських карбованцях, а також можливість його переведення
за кордон. З метою активізації інвестиційної діяльності за участю
іноземних інвесторів передбачалася можливість створення зон спільного
підприємництва. Ці положення знайшли своє відображення у подальшому
законодавстві.

10 грудня 1990 p. Верховною Радою СРСР були прийняті Основи
законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР. В них було визначено
коло можливих суб’єктів інвестиційної діяльності (ст.4), встановлено
основний правовий документ, який мав регулювати взаємовідносини між
суб’єктами інвестиційної діяльності — договір (угода) (ст.7),
передбачено положення про гарантії прав інвесторів та захист інвестицій.
Цей законодавчий акт мав декларативний характер, його положення
стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і зарубіжних
інвесторів. Саме в цьому законодавчому акті вперше було передбачено, що
інвестиції не можуть бути безкоштовно націоналізованої що до них не
можуть бути застосовані заходи, рівні за наслідками націоналізації. Такі
дії могли здійснюватися лише на основі законодавчих актів із
відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спричинених припиненням
інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.

Наступним етапом розвитку союзного законодавства було прийняття 5 липня
1991 p. Основ законодавства про іноземні інвестиції в СРСР. Прийняття
Основ відбувалося в умовах процесу перерозподілу компетенцій між Союзом
та союзними республіками. У проекті Союзного договору, опублікованого 9
березня 1991 p., регулювання зовнішньоекономічної діяльності було
віднесено до спільної компетенції Союзу та республік. В прийнятих
Основах частина норм являла собою норми непрямої дії, тобто це були
рекомендації республікам з одноманітного врегулювання відносин у сфері
іноземного інвестування. Основи складалися з преамбули, семи розділів,
сорока чотирьох статей. Заслуговує на увагу те, що в постанові Верховної
Ради СРСР про введення закону в дію, Кабінету Міністрів СРСР
пропонувалося за участю урядів союзних республік подати на затвердження
Верховної Ради перелік пріоритетних галузей економіки, включаючи науку,
освіту, охорону здоров’я та культуру, а також територій, в яких
іноземним інвесторам доцільно надати додаткові податкові та інші пільги.

Останнім істотним правовим актом у сфері іноземного інвестування,
прийнятим органами Союзу РСР, був Указ Президента СРСР від 17 серпня
1991 р. «Про забезпечення заставою зобов’язань, що виникають при
здійсненні іноземних інвестицій в СРСР». В цьому акті передбачало-s, ся,
що зобов’язання, які виникають при здійсненні іноземних інвестицій в
СРСР, можуть забезпечуватися заставою будь-якого майна (в тому числі,
майнових прав), за виключенням майна, яке відповідно до законодавства
Союзу РСР та союзних республік не може відчужуватися. Для договору
застави передбачалася письмова форма, він повинен був нотаріально
посвідченим та належним чином зареєстрованим.

Крім внутрішнього законодавства приймаючої країни, іноземні інвестиції
регламентуються положеннями міжнародних договорів. Радянським Союзом
були укладені і ратифіковані 14 двосторонніх договорів про сприяння та
захист іноземних інвестицій (з Фінляндією, Бельгією та Люксембургом,
Великобританією, ФРН, Францією, Нідерландами, Канадою, Італією,
Австрією, КНР, Іспанією, Швейцарією, Турцією, Республікою Корея).

Похожие записи