Реферат на тему:

Характеристика меморіалу П. Орлика «вивід прав України» та його
загальне значення для розвитку української політико-правової думки
початку XVIII ст.

На сучасному етапі розвитку вітчизняної юридичної науки помітно зросла
увага вчених до проблематики становлення і розвитку Українського
конституціоналізму. Особливий інтерес викликає вивчення конституційних
актів П. Орлика та використання низки прогресивних ідей, які є
актуальними і у сучасних умовах. З’ясування специфіки генезису та
подальшого розвитку українського конституціоналізму, зокрема і
конституційних актів П. Орлика, дає змогу повніше реконструювати
розвиток теорії і практики українського конституціоналізму загалом та
врахувати набутий досвід у процесі розбудови сучасної Української
держави та громадянського суспільства.

Актуальність такого дослідження посилюється також наявністю певних
прогалин у висвітленні відповідної проблематики в історико-правовій
літературі.

Метою статті є з’ясування особливостей прийняття Меморіалу П. Орлика
«Вивід прав України» та висвітлення закономірностей розвитку української
політико-правової думки у ХVІІІ ст.Вивчення української
політико-правової думки у ХVІІІ ст.були предметом наукових досліджень,
зокрема, Т. Андрусяка, О. Кресіна, О. Оглобліна, О. Мироненка,
І. Усенка.

Тема дослідження охоплює складний період історії української
державності. Кінець XVII – початок XVIII ст. на Україні позначаються
значним піднесенням українського політичного, культурного та
економічного життя. Проте Московські статті укладені гетьманом
І. Брюховецьким у 1665 р., «вічний мир», укладений між Московщиною й
Польщею у 1686 р., та Коломацька угода українського уряду з Москвою
1687 р. створювали значну загрозу для української козацької держави.
Московсько-польський військовий союз, залучаючи Україну до антитурецької
коаліції, загрожував їй повною ізоляцією з перспективою повної
ліквідації її самостійності. Отже, за таких умов першим й найголовнішим
питанням в Україні у ті часи було визначення нових перспектив розвитку
української державності, змінитися за якими повинна була проросійська
орієнтація України, створена згідно з Переяславською Угодою 1654 р. й
наступними україно-московськими договорами.

Нові напрацювання з цього приводу відобразились у діяльності гетьмана
І. Мазепи та його послідовників в екзилі. Після його політичного розриву
з російським царем він обрав новим українським протектором шведського
короля Карла ХІІ. Нова політика повсталої частини України знайшла своє
відображення у низці правових документів, серед яких значне місце
посідають Бендерська конституція 1710 р. та Меморіал П. Орлика «Вивід
прав України».

Зауважимо, що протягом останніх років увага до вивчення розвитку
української державності наприкінці XVII – XVIII ст. значно зросла. Про
це яскраво свідчать теми наукових досліджень у таких провідних наукових
установах України, як Київський національний університет ім.
Т. Шевченка, Львівський національний університет ім. І. Франка, та ін.
Наприклад, тема цієї статті перебуває у безпосередньому зв’язку з темою
наукових досліджень кафедри історії держави і права Одеської
національної юридичної академії «Традиції і новації в правовому
розвитку: історичний аспект».

Обрання напряму дослідження статті також пов’язано з тим, що політична
еміграція першої половини XVIII ст. залишила низку малодосліджених
документів – політичних та правових актів, їхніх проектів, листування
тощо. Їхня унікальність для дослідження історії держави і права України,
української правової та політичної думки зумовлена особливими умовами
створення цих пам’яток. Відсутність військового та адміністративного
контролю царського уряду дала змогу повніше відобразити ідеї та
принципи, витворені у попередній період. Водночас активний розвиток
історичних подій і тривала діяльність еміграції сприяли формулюванню
нового комплексу ідей, що суттєво розвивали здобутки української
правової та політичної думки попереднього періоду.

Слід також наголосити, що ідейну спадщину української політичної
еміграції першої половини XVIII ст. доцільно розглядати у контексті
розвитку політико-правової теорії і практики в Україні другої половини
XVII – початку XVIII ст. Тільки поєднання компаративного та
формально-правового аналізу дає змогу виділити традиційні та нові
елементи у працях емігрантів та їхній справжній зміст.

Розглядаючи історіографію питання необхідно зауважити, що українська
політична еміграція першої половини XVIII ст. стала предметом численних
досліджень як в Україні, так і поза її межами. Це іноді створює
враження, що усі можливі аспекти цієї проблематики вже були досліджені.
Проте низка фактів не дає змоги погодитися з такою поширеною думкою.

Передусім зауважимо, що переважна більшість досліджень цього періоду
була присвячена діяльності гетьмана Івана Мазепи. Українська еміграція
першої половини XVIII ст. почала виділятися в окрему історіографічну
тему лише у другій половині XIX ст., остаточно ж виділилася лише після
1917 р. О. Кресів справедливо відзначає, що як у Російській імперії, так
і у Радянському Союзі (особливо з 1930-х років) вивчення цієї
проблематики піддавалося політичному тиску, а присвячені їй праці
цензурувалися або й просто заборонялися. Окрім того, навіть серед
наявних праць із цієї проблематики більшість становлять публікації
публіцистичного або популярного характеру, що значно її спрощують,
містять мало оригінальних думок та нових фактів. І, нарешті, лише
незначна частина наявних праць наукового характеру присвячена
державницьким ідеям української еміграції зазначеного періоду [1,
с.6-7].

Важливо відзначити, що до початку ХХ ст. Меморіал П. Орлика «Вивід прав
України» лишався невідомим для європейських науковців і лише у
1922-1925 рр. перші його дослідження були виконані І. Борщаком у працях:
«Маніфест гетьмана Орлика до європейських урядів. Текст і коротенький
коментар» (Українська справа. – 1922. – №6); «Гетьман П. Орлик і Франція
(Записки НТШ. – Т.134-135. – Львів 1924); Звідомлення І. Борщака з
дослідів архівів в архівах Західної Європи, переслане Українській
Академії наук у Києві (Записки НТШ. – 1924. – Т.134-135).

З часом до його вивчення почали звертатися лише наприкінці ХХ – початку
ХХІ ст. Наприклад, згадки про цей документ зустрічаємо у Вілена
Горського («Історія української філософії», 1997), у Олександра
Оглобліна («Гетьман Іван Мазепа та його доба», 2001), у Олексія Кресіна
(«Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої
половини XVIII ст., 2001 та в низці його статей – «Проблеми формування
української державної ідеї у добу козаччини» // Молода нація. – 1996. –
№4.; «Українська ідея у державотворчій діяльності П. Орлика» // Сторінки
політичної історії. – 1993; у Наталії Єфремової в дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата юридичних наук «Розвиток конституційного
законодавства в Україні (1917-1920)» – Одеса, 2002.

Метою складення Меморіалу «Вивід прав України» стало бажання П. Орлика
привернути увагу європейських держав до проблеми захисту національних та
державних прав України.

Зазначена праця написана ним приблизно у 1712 р. з метою виступити перед
урядом Франції та інших провідних країн Європи. Невеличкий за розміром
документ написаний французькою мовою, тривалий час зберігався в архівах
замку Дентевіль, що належав колись дружині Григора Орлика, графині Олені
Орлик, уродженій маркізі де Дентевіль.

Характеризувати Меморіал необхідно обов’язково з урахуванням змісту і
значення Бендерської конституції 1710 р., яка фактично стала маніфестом
державної волі української нації перед усім культурним світом. Цей
документ став витвором колективної української політичної думки,
підсумком тих обговорень і дискусій, що проводились на еміграції взимку
1709-1710 рр. та ще, імовірно, за життя І. Мазепи. Але вона була не лише
теоретичним твором на еміграції з визначення державних прав і прагнень
України, а передусім мала бути конституційним актом незалежності
української держави, визволеної від московської окупації [2, с.363].

Аналізуючи текст «Виводу прав України», передусім слід зазначити, що на
початку меморіалу автор навів невелике історичне пояснення витоків
самостійності України та її устрою з часів Богдана Хмельницького, який
«визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю, утворивши з
України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська
Запорізького і син його перейняв це по нім у спадку й Стани названого
князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка держава не
присвоювала собі права противитися цьому» [3, с.45]. Там же П. Орликом
було чітко визначено мету Меморіалу: «Моя ціль лише показати, що вона
(Україна. – Є.Н.) є вільним князівством і що Стани її вільно обирали
гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда
загальновідома, що козацька нація і Україна були вільними». [3, с.45]
Докази правоти цього твердження автор посилався на Березневі статті
Б. Хмельницького 1654 р. та королівську «конфірмацію» Бендерської
конституції 1710 р. з «асекураційним дипломом» видані Карлом ХІІ –
королем Швецьким.

Далі у Меморіалі автор пояснює причини суттєвого зменшення обсягу
«козацького суверенітету». За його словами, «Гетьман Брюховецький,
удавшися в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив
так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх нещасть
України, Україну примушено зректися прав козацького суверенітету» [3,
с.45].

h;

h;

???????$??J??$???????¤?¤?$????r???????¤?$????r?адавати містам
самоврядування; магдебурзьке право надавалося царською жалуваною
грамотою. Крім того, російські гарнізони на чолі з воєводами
розміщувалися в Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Острі,
Каневі та інших містах, а також у Кодаку в Запорозькій Січі. Російські
воєводи зосереджували в своїх руках низку військово-поліцейських і
фінансових функцій (збирання з населення податей, хліба на утримання
російських військ, грошових зборів з винних оренд, податків з купців
тощо) [4, с.103].

Під цими статтями І. Брюховецький підписався: «Великого государя, її
Царської Пресвітлої Величності холоп, я гетьман Іван Брюховецький,
вірного її Царської Пресвітлої Величності війська Запорозького замість
всього війська Запорозького, підписую своєю рукою». Слово «холоп»
замість «вірного слуги і підданого», як це робили попередники
Брюховецького – яскраве свідчення залежності, в якій опинилася Україна
[4, с.103].

Отже, у Меморіалі автором безперечно правомірно була визначена
нелегітимність Московських статей на підставі того, що «гетьман не міг
дарувати того, що належало Станам». При цьому П. Орлик опирався саме на
факт одноособового підпису гетьмана «замість всього війська». З правової
точку зору тих часів така ситуація була значним порушенням старих прав і
привілеїв козацьких, тому що гетьман не був монархом, а вважався
народним обранцем і вирішувати одноособово такі справи він не мав права.

На особливу вагу у Меморіалі заслуговує те, що у цьому документі
фактично вперше в Україні (після Бендерської Конституції 1710 р.)
знайшли своє відображення ідеї захисту природного права людини та права
народу на політичне самовизначення. Зокрема, читаємо: «Але які б великі
не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права
москалям щодо України… Навпаки, козаки мають за собою право людське й
природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право
протестувати проти ґніту і привернути уживання своїх стародавніх прав,
коли матиме на це слушний час» [3, с.46].

Отже, ми бачимо, що праця П. Орлика пройнята ідеями лібералізму та
демократії і ґрунтується на природно-правовій теорії. Відтак фактично
автор мав на меті довести, що Україна є повноправним суб’єктом як
природного права, так і волевстановленого, або людського права, а в
широкому розумінні – права народів. Саме на цій підставі в Меморіалі,
фактично вперше в історії Європи обґрунтовувалось право країни на
вільне, незалежне, державне існування [5, с.25].

Щодо ідейної основи цього Меморіалу, то необхідно відзначити, що
П. Орлик був прихильником ідеї визнання цінності людини, прагнення до
піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи та концепції
освіченого абсолютизму. У своїх поглядах він фактично став виразником
ідеології раннього просвітництва, яка поширювалась того часу у країнах
Західної Європи і була співзвучною поглядам прогресивної частини
козацької старшини. Як антифеодальна вона стверджувала необхідність
подолання всіх форм несвободи шляхом морального вдосконалення роду
людського. Ці обставини свідчать про те, що раннє просвітництво в
Україні можна розглядати, як синтез двох попередніх суспільно-політичних
європейських рухів – гуманізму і реформації [6, с.67].

Отже, фактично П. Орлик став одним з найактивніших розробників
зазначених вище ідей у Європі початку XVIII ст. Також слід зазначити, що
його «Вивід прав України» – співзвучний видатній праці Шарля-Луї
Монтеск(є «Про дух законів» (1748), яка з(явилась через 36 років після
написання Меморіалу, і у якій автор доводив, що державна влада та право
повинні стояти на сторожі суспільної моралі та громадянських свобод [5,
с.25; 7]. У своїх поглядах щодо захисту права українського народу на
самовизначення П. Орлик на 50 років випередив видатного французького
філософа Жан-Жака Руссо, який в 1762 р. у праці «Про суспільний договір»
вперше у Франції проаналізував проблему влади та звернувся до питання її
співвідношення зі свободою і заявив про рівність природних прав кожної
людини у державі [5, с.25; 8].

У тексті Меморіалу ми також бачимо намагання П. Орлика залучити
європейські країни до політичної підтримки України у її боротьбі за
незалежність: «Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках
пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з
обов’язком християнства й навіть гуманності причинитися до відбудування
держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз». Тут необхідно
зауважити, що у XVII – XVIII ст. міжнародне право допускало
«інтервенцію», і тільки після Віденського конгресу 1815 р. «право
невтручання» стає постулатом міжнародного права.

Особливе місце у Меморіалі посідає блок, присвячений доведенню
П. Орликом політичного аргументу, згідно з яким визнання європейськими
державами самостійності України не є порушенням Карловицького договору і
не приведе до дестабілізації політики у Європі. Нагадаємо, що
Карловицьким договором (26.01.1699 р.) було закінчено війну між
Туреччиною з одного боку, Польщею, Цісарем, Московщиною і Венецією – з
іншого. Польща тоді знову дістала втрачені раніше Поділля й
Правобережжя. В 1712 р. на Правобережжі стояли московські війська,
союзники Августа. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав
для себе Правобережжя і тому Москва вказувала європейським дипломатам,
що Орликові домагання порушують Карловицький трактат і зачіпають також
інтереси Цісаря і Венеції, словом, загрожують рівновазі Європи. Проти
цього аргументу й виступає «Вивід прав України».

Отож з метою спростувати таку точку зору він писав: «Україна була колись
польською провінцією, коли зважимо, що від 1649 р. до наших днів її
визнала як князівство ціла Європа і навіть сам Цісар. В ім’я якого
принципу релігії і побожности Московський Двір, визволивши козаків з-під
так мовити польської опіки, накинув їм – як показав це досвід – ярмо
безконечно жорстокіше ніж те, яке невірні накидають завойованим народам?
В кінці, коли, як то дехто твердить – хоч таке твердження зовсім
фальшиве,– що Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на
Україну, то це право не може бути нічим іншим, як правом опіки, бо
поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж
самі мали… Ось чому Й. Ц. В, не має жодної підстави відбирати у
України її вольності та привілеї. Отже, з цього зовсім законно й
природно виходить, що Карловицького трактату ні в чому не порушиться,
коли оголоситься Україну вільною, якою вона була колись, з тими
границями й межами, які мала вона перед тим, як була підступом
поневолена [3, с.47].

Фактично таке обґрунтування дало підставу П. Орлику зробити закономірний
висновок про те, що «Московський Двір належить уважати за узурпатора
України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й
людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в
безперечнім праві Станів України обрати Пилипа Орлика за свого
гетьмана…» При цьому гетьман наголосив, що визнання його за гетьмана
України є співзвучним інтересам усіх європейських держав бо їхній
власний інтерес зобов’язує їх «не санкціонувати і не давати спричиняти
небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась
сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою
вигоди».

Отже, з оцінки Меморіалу П. Орлика можна зробити висновок, що він є
яскравою пам’яткою з історії української політико-правової думки. «Вивід
прав України» належить до правової та політичної спадщини української
еміграції першої половини XVIII ст. і є внутрішньо цілісним ідейним
феноменом, що виник на основі переосмислення політичної та правової
практики, а також відповідних концепцій, висловлених у попередній
період. Його поява була зумовлена як особливими обставинами зовнішнього
характеру, так і еволюцією політичних та правових відносин у Війську
Запорозькому.

Характеристика «Виводу прав України» стає відтак суттєвим доповненням до
глибшого та об’єктивнішого розуміння нової концепції української
державності на початку XVIII ст., у якій новими елементами стали
реалізація українського державотворення у вигляді автономії у складі
певної держави з міжнародною гарантією правових основ такого статусу,
перехід до внутрішнього конституційного регулювання та вироблення
правових норм щодо територіального устрою автономії.

Незважаючи на те, що ця концепція не була реалізована через внутрішню
непідготовленість українського суспільства та низку зовнішньополітичних
чинників, вона викликає значний інтерес у дослідженнях історії держави
та права України, як найвище досягнення української політичної та
правової думки кінця XVII – початку XVIII ст.

Таким чином, висунення ідеалу незалежної Української держави було
головним політико-правовим досягненням конституційних актів П. Орлика і
свідчило про формування державницької ідеології, яка утверджувала ідею
боротьби українців за незалежність.

Вивчення досвіду українського конституціоналізму і боротьби за
українську державність, набутого з конституційних актів П. Орлика,
породжує певні історичні паралелі і аналогії, і, отже, деякою мірою може
сприяти вирішенню сучасних завдань розбудови України як суверенної,
незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Література

Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції
першої половини XVIII ст. – К., 2001. – 196 с.

Оглоблін О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк; Київ; Львів;
Париж; Торонто, 2001. – 168 с.

Вивід прав України / За ред. М.П. Парцел. – Львів: Слово. 1991.

Українське державотворення. Словник-довідник. / За ред. О. Мироненка. –
К., 1997. – 349 с.

Горський В.С. Історія Української філософії: Курс лекцій. – К., 1997. –
121 с.

Єфремова Н.В. Розвиток конституційного законодавства а Україні
(1917-1920). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
юридичних наук. – Одеса, 2002. – 189 с.

Шарль-Луи Монтескье. О духе законов. – М.: Мысль, 1999. – 672с.

Жан-Жак Руссо Об общественном договоре. – С.Пб.: Изд-во Д.Е.Жуковского,
1907. – 247с.

Похожие записи