Форми кримінальної відповідальності

Формування кримінально-правової політики будь-якої держави передбачає
з’ясування одного з центральних питань цієї проблеми, а саме — коли ж
винна у вчиненні злочину особа вважається притягнутою до кримінальної
відповідальності?

Здавалось би вичерпну відповідь на це питання дав Конституційний Суд
України, який у п. 1.1 свого рішення від 27.10.1999 р. (справа № 1-15/99
№ 9 — рп / 99) роз’яснив, що кримінальна відповідальність настає з
моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду [1]. Проте вже
у п. 1.2 даного рішення зазначений Суд породив нову проблему, ввівши у
теоретично-практичну площину таке явище, «притягнення до кримінальної
відповідальності, як стадія кримінального переслідування».

Тому, з огляду співвідношення понять, які вжив Конституційний Суд
України у п. 1.1 та 1.2 свого рішення, вибрана тема дослідження є досить
актуальною.

Розробленість проблеми в науці. Питанням кримінальної відповідальності
присвячені практично всі підручники, навчальні посібники, т.ін. по
кримінальному праву. Досить активно розробленням зазначеної тематики у
сучасних умовах займаються такі вчені, як Ю.В. Александров, Г.В.
Андрусів, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.К. Грищук, Н.А. Гуторова, Н.С.
Карпов, О.М. Костенко, A.А. Музика, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, B.І.
Осадчий, А.В. Савченко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.П. Тихий, П.Л. Фріс,
М.І. Хавронюк, В.Б. Харченко, В.І. Шакун та ін.

Серед зарубіжних фахівців слід виділити роботи Аліхаджиєва, Б.О.
Волженкіна, Л.Д. Гаухмана, К.Ф. Гуценко, Т.Г. Даурова, О.М. Ігнатова,
Н.Ф. Кузнєцової, М.М. Марченко, О.В. Наумова, І.М. Тяжкової, Ю.М.
Ткачевського, А.І. Рарога, В.С. Устінова, П.С. Яні та ін.

Як показало вивчення доктринальних джерел, традиційно в науковій
літературі виділяють три форми кримінальної відповідальності:

а) засудження винної особи, виражене в обвинувальному вироку суду, не
пов’язане з призначенням йому кримінального покарання (ч. 4 ст. 74 КК
України);

б) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри
покарання, від реального відбування якого вона звільняється (ч.1 ст.75
КК України);

в) відбування призначеного винній особі судом покарання [2, с. 30].

Проте, виходячи з того, що у чинному КК України закріплений спеціальний
розділ у Загальній частині «Звільнення від кримінальної
відповідальності», та враховуючи положення п. 1.2 вищеназваного рішення
Конституційного Суду України, варто було у теоретичному аспекті
розглянути можливість закріплення на доктринальному рівні четвертої
форми кримінальної відповідальності.

Постановка проблеми. Як свідчить практика, найбільш поширеним запобіжним
процесуальним заходом, що передбачений ст. 149
Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України, є взяття особи під
варту [3], який у більшості випадків не співпадає з рішенням судів про
засудження особи до позбавлення волі (до 30% у структурі процесуальних
заходів та 25% — у структурі покарань) [4, с. 278]. Одним із негативних
наслідків тримання особи під вартою є її ізоляція від суспільства [5, с.
516]. Серед інших результатів «кримінального переслідування» слід
виділити: порушення психічного стану, психологічні стреси, обмеження,
пов’язані з користуванням власним майном, розрив з близьким оточенням
тощо [6, с. 35].

Є й інший бік даної проблеми: особи, які були звільнені від кримінальної
відповідальності по так званих «нереабілітуючих» підставах (п.п. 4-6,
9-11 ч. 1 ст. 6 КПК України) [5, с. 55-56], не можуть бути прийняті на
службу в правоохоронні органи чи суд.

Отже, на стадії притягнення особи до кримінальної відповідальності
остання переносить на собі наслідки застосування державного примусу,
які, у деяких випадках, є навіть тяжкими, ніж наслідки застосування
інших форм кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 74, ч. 1 ст. 75 КК)
або й самих покарань (штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи
займатися певною діяльністю, громадські роботи, т.ін.).

Загальновідомо, що кримінальна відповідальність є одним із видів
юридичної відповідальності, під якою в науці розуміють «…абсолютне
відношення, яке являє собою добросовісне виконання своїх обов’язків
перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей і
окремою особою» [7, с. 474]. Іншими словами -це відповідальне ставлення
до виконання обов’язку.

Виходячи з цього, як зазначив П.Л. Фріс, відповідальність полягає в
обов’язку давати звіт за свою громадську поведінку й у випадках, коли ця
поведінка засуджується суспільством, брати на себе тягар обмежень, які
можуть бути накладені суспільством [8, с. 110]. Саме тому під
кримінальною відповідальністю він небезпідставно розуміє «. покладений
на особу державою або суспільством чи прийнятий особою на себе
самостійно обов’язок при порушенні кримінально-правових норм дати
відповідь за свою поведінку компетентним органам і прийняти примусові
заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого
злочину» [8, с. 111].

У зв’язку з цим постає цілком логічне запитання — коли ж виникає в особи
цей обов’язок?

Більшість вчених переконані, що обов’язок понести кримінальну
відповідальність виникає в особи після винесення обвинувального вироку
суду, який вступив в законну силу, ототожнюючи такий висновок з рішенням
Конституційного Суду України, мова про яке велась вище.

Проте, ще у свій час М.С. Строгович дотепно зауважив, що «…Вирок суду
не робить злочинцем того, хто вже є злочинцем, хто став ним у момент
вчинення злочину» [9, с. 89].

Дійсно, якщо виходити з того, що кримінально-правові відносини виникають
з моменту вчинення злочину, то з позицією даного вченого, варто
погодитись.

Такий підхід ґрунтується на наступних доказах:

— по-перше, зі змісту та співвідношення так званих матеріальних норм (у
даному випадку — кримінального права) та процесуальних норм (КПК
України), де перші є вихідними (необхідними) щодо других (похідних) [7,
с. 319].

З цього випливає, що без виникнення кримінально-правових, не
породжуються кримінально-процесуальні відносини, а отже, застосування
процесуальних заходів впливу на особу (ст. 149 КПК) — це об’єктивна
необхідність забезпечення кримінально-правових відносин (реакція на
злочин; на поведінку особи, яка його вчинила; обов’язок уповноважених
державних органів відрегулювати кримінально-правові відносини, що
виникли у зв’язку із вчиненням злочину, т.ін.), тобто, власне, це одна
із форм застосування кримінальної відповідальності;

— по-друге, безспірним є висновок про те, що кримінально-правові
відносини виникають з моменту вчинення злочину.

O

процесуальними нормами, а не навпаки, коли вважають, що державний
примус у виді заходів процесуального примусу (ст. 149 КПК) — це окремий
інститут права, який не має ніякого відношення до інституту кримінальної
відповідальності. Саме тому, як вірно прийшли до висновку Н.Ф. Кузнєцова
та І.М. Тяжкова, «… в інтересах відновлення справедливості ув’язнення
під варту лише прирівнюється до кримінальної відповідальності у випадку
засудження винуватої у вчиненні злочину особи. Тому не можна не
погодитись з тими, хто такий арешт вважає першою стадією до кримінальної
відповідальності у формі обмеження кримінально-процесуального характеру,
що застосовується до особи, яка вчинила злочин» [10, с. 193];

— по-третє, систематизація кримінально-правових норм, що здійснено у
нині діючому КК України та їх упорядкування по розділах (інститутах
права) — це яскраве вираження того, що на законодавчому рівні визнано
таку форму кримінальної відповідальності, як звільнення від неї на
підставі вимог ст.. ст. 44-49 КК (розділ ІХ Загальної частини
«Звільнення від кримінальної відповідальності»). Як з приводу цього
зазначено у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від
23.12.2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України
законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»,
«… звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави
від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом
обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке
здійснює суд у випадках, передбачених КК, у порядку встановленому КПК
України» [11, с. 346].

Є й інші аргументи щодо необхідності визнання на теоретичному та
практичних рівнях четвертої форми кримінальної відповідальності,
керуючись навіть етимологічним значенням терміну «відповідальність»,
підстав кримінальної відповідальності (ст. 2 КК, ст. 94 КПК України),
т.ін., проте об’єм цієї статті не дозволяє розвинути дискусію з цих
питань. Проте, як вірно зазначили М.І. Мельник та М.І. Хавронюк, «…Із
змісту ч. 2 ст. 2 КК випливає, що питання кримінальної відповідальності
може вирішувати тільки суд. Однак у даному випадку йдеться лише про
остаточні рішення з цих питань, а саме: про визнання особи винного та
призначення їй покарання за вчинений злочин. Що ж стосується попередніх
рішень, які приймаються у процесі кримінального судочинства (як — от
рішення про пред’явлення обвинувачення та застосування до обвинуваченого
запобіжного заходу), то деякі з них згідно з КПК можуть прийматися та
санкціонуватися не лише судом, а й слідчим чи прокурором»[12, с. 15].

IV. Висновки

Отже, проблема є в наявності. При цьому вона носить не тільки
теоретичний, але й практичний характер, адже застосування процесуальних
елементів кримінальної відповідальності (стадій кримінального
судочинства, запобіжних заходів, т.ін.) тягне за собою суттєві право
обмеження для особи не тільки у ході розслідування кримінальної справи,
але й у випадку її закриття по нереабілітуючих підставах, визначених у
статтях 44-49 КК, ст. 6 КПК України.

Для її вирішення варто здійснити наступне:

1. У примітці до ст. 2 КК України «Підстави Кримінальної
відповідальності» дати автентичне визначення цього поняття, що, зокрема,
вчинено у цій статті.

2. Внести зміни і доповнення у рішення конституційного Суду України від
27.10.1999 р. і його результативну частину викласти у такій редакції:
«…1.1. Кримінальна відповідальність складається зі стадій
Кримінального судочинства, кожна з яких передбачає її елементи.

1.2. Початком кримінальної відповідальності є порушення кримінальної
справи щодо винної особи, а її закінченням — погашення або зняття
судимості з неї.

1.3. Винесення вироку суду — це остаточна оцінка щодо визнання особи
винною у вчиненні злочину та одна із стадій кримінального судочинства.

1.4. Звільнення особи від кримінальної відповідальності по так званих
нереабілітуючих підставах — це форма кримінальної відповідальності, так
як передбачає застосування до особи, яка вчинила злочин, ряду
правообмежень та інших негативних наслідків.

Інші пункти рішення Конституційного Суду України залишити без змін і
доповнень.

Література:

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за Конституційним
поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80
Конституції України (справа про депутатську недоторканість) від 27
жовтня 1999 р. (справа № 1 — 15/99 № 9 — рп/99) // Юридичний вісник
України. — 1999. — № 47. -С. 7-11.

2. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / М.І.
Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. ; за ред. М.І. Бажанова, В.В.
Сташиса, В.Я. Тація. -К. ; Х. : Юрінком Інтер-Право, 2002. -416 с.

3. Практика дотримання судами строків проводження у кримінальних справах
щодо підсудних, які тримаються під вартою // Вісник Верховного Суду
України. -2002. — № 6(34). — С. 26-36.

4. Права людини в Україні — 2007 : доповідь правозахисних організацій /
за ред. Є. Захарова, І. Рапп, В. Яворського. -Х. : Права людини, 2008. —
304с.

5. Тертишник В.М. Науково-практичний Коментар до
Кримінально-процесуального Кодексу України / В.М. Тертишник. -10-те
вид., доп. і перероб. — К. : Юридична книга, 2008. — 992 с.

6. Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість покарання
/ В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 3(31). —
С. 32-44.

7. Кельман М.С. Загальна теорія держави та права : підручник / М.С.
Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома. — Л. : Новий Світ-2000, 2003. — 584 с.

8. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник для
студ. вищ. навч. закладів / П.Л.Фріс. — 2-ге вид., допов. і переробл. —
К. : Атіка, 2009. — 512 с.

9. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса / М.С. Строгович.
— М., 1968. — Т. І. — 468 с.

10. Курс уголовного права. Общая часть. Том 1: Учение о преступлении :
учебник для вузов / под ред. Н.Ф. Кузнецовой, И.М. Тяжковой. — М. :
ЗЕРЦАЛО, 1999. -592 с.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 р. № 12
«Про практику застосування судами України законодавства про звільнення
особи від кримінальної відповідальності» // Постанови Пленуму Верховного
Суду України в Кримінальних справах / за заг. ред. В.Т. Маляренка ;
упор. П.П. Пилипчик. -К. : Юрінком Інтер, 2007. — С. 346-353.

12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.
М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — 3-тє вид., переробл. та допов. — К. :
Атіка, 2005. — 1064 с.

13. Держава та регіони, Серія: Право 2009 р., № 2, с. 38-41

Похожие записи