Форми господарського права

У системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів
зокрема за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій
літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття, що
здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радянської
правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні
акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з
господарського права основними його джерелами визнавалися саме закони та
інші нормативні акти1.

Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в
підручниках з теорії права, за якою «офіційний акт — документ
компетентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою
(конституції, закони, укази президента, постанови та ін.) — є основним
юридичним джерелом права»5.

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела права» і
«форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «джерела права»,
стверджується в одному з них, тісно взаємопов’язані, але не збігаються.
Якщо «форми права» показують, як зміст права організовано і виражено
зовні, то «джерела права» — це витоки формування права, система
факторів, що визначають його зміст і форми вираження4.

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна
теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють
способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела
права — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей,
поглядів, теорій шодо утворення, змісту і функціонування права
(передусім система соціальио-економічних відносин). Формами права в
більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї,
правові прецеденти, нормативні правові договори1.

Першість серед форм господарського прана належить нормативним правовим
актам — офіційним документам, які приймаються компетентними органами
праіютворчосгі і містять норми господарського права.

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками.
За юридичною силою і формою вираження — на закони, тобто акти вищої
юридичної сили, і на підзаконні акти — акти, шо засновані на законах.
Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу мас
основний закон — Конституція України, яка встановлює загальні та
галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії
здійснення господарської (підприємницької) діяльності (наприклад,
забезпечення захисту прав усіх суб’єктів власності і господарювання,
конкуренції, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку,
неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції).
Пілзаконні акти — це Укази Президента, постанови і розпорядження
Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та
інших посадових осіб різного рівня.

Відповідно до ієрархії нормативио-правових актів за юридичною силою,
вони приймаються народом або за його дорученням — органом законодавчої
влади— Верховною Радою — Основний закон (Конституція), закони;
Президентом — Укази і розпорядження; органом виконавчої влади (Кабінетом
Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування — рішення.

Закони підрозділяються на конституційні — закони, які органічно поєднані
з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції;
звичайні — закони, які приймаються на основі і на виконання Конституції
і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин
(наприклад, закони «Про державне прогнозування та розроблення програм
економічного і соціального розвитку України», «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні — закони тимчасового
характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти
дію чинних законів; тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі
термін дії (наприклад, закон про державний бюджет, закон про
затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку
України на певний рік); допоміжні — закони, які затверджують, змінюють,
зупиняють, скасовують, денонсують інші нормативні акти або мають
допоміжне значення для їх застосування (наприклад, закон України «Про
ратифікацію Договору між Україною та Туркмсністаном про довгострокове
торговельно-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані
— нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що
регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі
кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питання
про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка
Господарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.

Деякими правниками демократизм правової та економічної системи
пов’язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з
ири-ватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування ринкової
економіки неможливе бездержавного контролю за діяльністю всіх суб’єктів
господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з
принатно-праіювим і публічно-правового регулювання.

.спільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі
ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні
вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від
активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з
другого — невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народного
господарства України, місця і ролі національного підприємництва в
становленні й розвитку нових економічних відносин»1.

Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов перехідного
періоду охоплює широкий’спектр суспільних відносин і потребує наукової
відповіді на питання, то стосується, скажімо, загальних основ державного
регулювання господарських відносин, приватизації майна державних
підприємств, індикативного планування тощо.

Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Федерації
свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному
кодифікаційному акті — Цивільному кодексі — не є оптимальним і
доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює
користування ним, а по-друге, і це теж негативно позначається на
користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу.
По-третє, при такій кодифікації виникають неузгодженості в структурі
Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає втому, що це є кроком назад,
стримує розвиток правознавства.

Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше
диференціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини,
особливо у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє
правове регулювання, розгалужуються і система права та система
законодавства.

Це особливо яскраво доведено практикою в наш час — час здійснення
ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення
адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення
інтересів особи, суспільства і держави, що потребує переосмислення наших
уявлень щодо сутності права, його системи, законодавства і його
кодифікації.

Під законні нормативні акти, як уже зазначено, — це акти, які
приймаються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на
виконання законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:

а) Укази Президента України. Вони є обов’язковими для виконан

ня на всій території держави (наприклад, «Про деякі питання інно

ваційного інвестування підприємств, що мають стратегічне значення

для економіки та безпеки держави», «Про усунення обмежень, що стри

мують розвиток підприємницької діяльності»). Для вирішення опера

тивних поточних питань Президент вилас розпорядження (наприклад,

«Про розроблення проекту стратегії економічного і соціального розвит

ку України до 2011 року»);

б) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є

постанови, які є обов’язковими до виконання і містять найважливіші

рішення (наприклад, «Про перетворення деяких державних і казенних

підприємств», «Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії

на проведення конкретного виду страхування»). Рішення з оперативних,

поточних питань видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;

в) нормативні правові акти міністерств та інших центральних ор

ганів виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;

г) нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у

формі розпоряджень, наказів;

і) нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого
самоврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;

д) локальні нормативні правові акти; видаються установами і орга

нізаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх пи

тань. Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на де

талізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного ко

лективу.

У господарсько-правовій сфері поширеною є практика застосування таких
форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою
двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов’язки
її суб’єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні договори
поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, установчі договори
про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори
(угоди, конвенції тощо).

звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних
відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші
звичаєві норми періодично об’єднувались у вигляді збірок.

У сучасному праві звичаї — рідкісне явище. У правовій системі України
дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньоторговельних
угод. Правовою формою с і юридичні прецеденти — принципи, які
покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з
конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають
загальнообов’язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким
чином, функція правотворення визнається за судовою практикою.

Застосування прецендентів поки що не сприймається українською правовою
системою. Разом з тим, досвід використання прецендентів може стати
основою аналізу судової практики з точки зору її ролі в регулюванні
господарських відносин.

Похожие записи